ДЕКАДАНС ЯК ПРОБЛЕМА АВТОРСЬКОЇ СВІДОМОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

brief description

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ТКАЧЕНКО РОМАН ПЕТРОВИЧ

УДК: 821.161.2: 7.036

ДЕКАДАНС ЯК ПРОБЛЕМА АВТОРСЬКОЇ СВІДОМОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ КІНЦЯ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

10.01.01. українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
філологічних наук

Науковий керівник
Гуляк Анатолій Борисович,
доктор філологічних наук, професор

Київ 2004

ЗМІСТ

ВСТУП 4

РОЗДІЛ 1. Передумови та культурно-історичний контекст
українського декадансу 9
1.1. До метаісторії декадансу 9
1.2. Філософсько-естетичні параметри і культурна динаміка
кінця віку” 26
1.3. Актуалізація продекадентських тенденцій в українській
літературі 42

РОЗДІЛ 2. Українська література кінця віку” і проблема
самототожності мистецтва 56
2.1. Колізії естетизму в творчому діалозі І.Франка
та В.Щурата 57
2.2. Роман А.Кримського Андрій Лаговський”: покутний
шлях декадента 70
2.3. Літературно-критичний аспект українського fin de
siecle’у 82

РОЗДІЛ 3. Ніцшеанство як самосвідомість декадансу в
українській літературі 98
3.1. Українська ніцшеана декадансу 98
3.2. Ніцшеанство в художній практиці О.Плюща 114
3.3. Перекладацтво В.Стефаника і український декаданс 124

РОЗДІЛ 4. Ранньомодерністська перспектива декадансу в
Україні 138
4.1. Занепадницькі мотиви поетів Молодої Музи” 138
4.2. Антидекадентська позиція критиків Української хати” 150

ВИСНОВКИ 161
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 169

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Український декаданс не часто стає об’єктом уваги дослідників. Довготривала упереджена практика вітчизняного літературознавства у ставленні до цього явища нерідко зумовлювала переведення декадентських прикмет в розряд модерністських, пізньоромантичних, реалістичних тощо з наступним розмиванням сутнісних параметрів занепадництва. Тому окремі твори українських письменників кінця ХІХ початку ХХ століття потребують повторного прочитання під кутом означеного феномену.
По-друге, декаданс один з топосів, які ширяться на сторінках сьогочасних монографій, публікацій, лекційних курсів у зв’язку з теоретичною актуалізацією на межі тисячоліть духовного зламу к. ХІХ п. ХХ віку. Осмислення феномену декадансу дає змогу збагнути певні закономірності культурно-історичної ситуації перехідних періодів, а саме: художню та світоглядну еклектику, есхатологічну тональність, одночасне посилення відцентрових і доцентрових сил між різними сферами духовної діяльності, відтворення невротичних станів засобами мистецтва. Означене явище започатковує ряд метаморфоз (постпозитивістське зацікавлення інтуїтивним, маргінальним, ірраціональним), чинних для модерного світогляду ХХ століття. Отож, згідно з принципом історизму вказаний феномен становить передумову осмислення історії української літератури ХХ століття та її перспектив. Глибина враженості так само як сила відпорності щодо занепадництва однаковою мірою сприяли процесам модернізації національної культури, були показниками задіяності в європейський контекст, свідчили про чутливість та мобільність культурного організму.
По-третє, з огляду на термінологічну невпорядкованість, існує чисто академічна потреба в адекватному параметруванні занепадництва. Не беручи на себе надзавдання комплексного аналізу декаденства як художньої мови, що також на часі, ми воліли б принаймні акцентувати художню та літературно-критичну рецепцію цього явища в українській літературі в річищі модерних течій позаминулого століття. Оскільки декаданс під тим чи тим кутом зору відбито в авторській свідомості, остільки вибудовуємо типологію явища. Актуальність саме такого підходу потверджена розвитком новітньої гуманітарної науки, бо в межах ХХ віку, - писав Ю.Лотман, - наполегливо проявляється тенденція до заміни самоописів культури описами описів метатекстами другого рівня, спрямованими не на культуру як об’єкт, а на механізм опису ...” [103; 7].
Крім того не слід забувати, що актуальність досліджень в гуманітарній сфері, де, як відомо, немає однолінійного поступу, остаточно знятих” проблем, узалежнюється не стільки обраною темою, скільки ракурсом її бачення. Тому за великим рахунком актуальним постає будь-яке сумлінно реалізоване дослідження.
Перші спорадичні спроби теоретичних узагальнень на предмет декадансу з’являються в українській науці водночас з утвердженням цього феномену наприкінці ХІХ ХХ ст. Окремі статті та епістолярна спадщина І.Нечуя-Левицького, І.Франка, С.Єфремова, Лесі Українки та ін. містять цінні зауваження, акценти, нюанси з приводу декадентських віянь в тогочасному літпроцесі. Однак весь цей масив зауваг характеризується термінологічною недиференційованістю, котра, між іншим, зберігалась до другої половини ХХ століття, а також переважно пристрасно-негативним ставленням до об’єкта спостережень. Українське радянське літературознавство зазвичай розглядало декаданс з ненаукових, вульгарносоціологічних позицій. Не краще склалося з осмисленням занепадництва в українському літературознавстві в еміграції. Д.Донцов трактував цей феномен відповідно до потреб власної ідеології. Ті науковці, що займались історією української літератури, приміром, Б.Рубчак, Ю.Луцький, згадують про декаданс досить побіжно. Теоретичному осмисленню декадансу в європейському масштабі присвячено слушні міркування Д.Затонського та Д.Наливайка. Окремий розділ відведено українському занепадництву в монографії Т.Гундорової ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація”. Спробу комплексного аналізу декаденства здійснив Я.Поліщук. Уточненням, доповненням, переосмисленням, запереченням зазначених робіт служить представлена дисертаційна праця.
Дисертант має на меті крізь призму авторської свідомості письменника межі століть проаналізувати декадентські віяння того часу в аспектах дефініції, рецепції, рефлексії та перспектив. Звісно, всі вони співіснують в комплексі, а поділ зроблено з дослідницькою метою. Загальна мета передбачає сукупність таких завдань:
з’ясувати генезу та передумови українського декадансу;
окреслити світоглядові параметри кінця віку”;
на основі ключової для fin de siecle’у опозиції життя”/мистецтво описати занепадницькі форми авторської свідомості
встановити можливі варіанти рефлексій (самосвідомості) декадансу в українській літературі;
простежити перспективу розгортання чи пригасання означеного феномену в українському модернізмі.
Об’єктом дослідження є творчість ряду українських літераторів (прозаїків, поетів, критиків, науковців) к. ХІХ п. ХХ ст., включаючи оригінальні твори, переклади, літературно-критичні статті тощо. Почасти використано тексти зарубіжних літератур.
Предмет дослідження особливості рецепції декадансу в українській літературі зазначеного періоду, шляхи долання або поглиблення проблемності феномену, місце і роль занепадництва в духовному світі автора та в українській літературі загалом.
Методологія дисертаційної роботи.
Теоретико-методологічними засадами дослідження є культурологічні ідеї Ф.Ніцше, Г.Зиммеля, М.Бердяєва, Х.Ортеги-і-Гассета, І.Франка, Є.Єдліцького, літературознавчі міркування М.Бахтіна, Ю.Лотмана, Д.Обломієвського, Л.Андреєва, Г.Косикова, Д.Наливайка, Т.Гундорової, Я.Поліщука, С.Павличко, В.Моренця, М.Моклиці, О.Бартко, Б.Рубчака та ін. На рівні аналізу провідних тенденцій літпроцесу в європейських літературах кінця ХІХ початку ХХ століття використано спостереження Д.Наливайка, Д.Обломієвського, Г.Косикова та інших вітчизняних і зарубіжних вчених.
В дисертації застосовано типологічний, порівняльно-типологічний, історико-генетичний, феноменологічний методи.
Генезу декадансу розкрито застосовуючи локально-історичний та культурно-універсальний підходи, однаково правомірні. Перший описує занепадництво як художній напрямок, стиль кінця ХІХ ст., зумовлений світоглядовими і суто мистецькими чинниками попереднього часу: просвітництвом, позитивізмом, реалізмом, суспільно-політичним тлом тощо. Другий маркує декаданс як певний духовно-інтелектуальний, понадчасовий стан, що породжується загальними закономірностями культурної динаміки, а саме автономним, суперечливим розвитком культурних реальностей (мораль, наука, мистецтво, релігія тощо).
Авторська свідомість динаміка взаємодії естетичних, культурологічних, суспільно-політичних, релігійних та інших ідей певного культурно-історичного періоду на рівні індивідуального світогляду (авторської концепції) письменника.
Наукова новизна дисертації полягає в ідейно-естетичному осмисленні духовного феномену декадансу в українській літературі кінця ХІХ початку ХХ століття з погляду його місця і ролі в контексті авторської свідомості. Новим також є спосіб подачі декадансу на універсальному тлі культурної динаміки, де він конституюється в сенсі нульового діалогу, екзистенційного вакууму між більше-життя” і більше-ніж-життя” (Г.Зиммель) чи крайнощами літературності” з одного боку (...художник працює не словами, а моментами світу”, - М.Бахтін) [8; 179] і сповідальності з другого. Важливим з погляду наукової новизни видається аналіз передумов або відсутності таких в українському фольклорі й літературі класичного періоду. Вперше зроблено спробу простежити ніцшеанство як одну з форм декадентської самосвідомості на матеріалі літпроцесу українського кінця віку”. Предметом міркувань постають механізми взаємодії декадансу з модернізмом.
Дисертація виконана на кафедрі української літератури ХХ ст. КНУ ім. Т.Шевченка, у наукові та науково-методичні плани якої входить проблема вивчення історії української літератури зламу ХІХ ХХ ст.
Найголовніші положення дистертації апробовано в доповідях на засіданнях кафедри, на щорічних науково-теоретичних конференціях молодих учених Інституту літератури ім. Т.Шевченка (18 21 червня 2002р., 18 21 червня 2003р.), на науково-практичній конференції Київського національного університету ім. Т.Шевченка Іван Франко: письменник, вчений, громадський діяч” (1 листопада 2001р.).
За темою дисертації опубліковано 6 статей.
Результати роботи можуть знайти практичне застосування як у методичному, так і в теоретичному плані: при вивченні курсу історії української літератури та літературної критики, при дослідженні зв’язків української літератури із зарубіжними.

Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку літератури. Загальний обсяг роботи без списку використаної літератури 168 с.

bibliography

ВИСНОВКИ

1. Стан занепаду постійно актуалізується і творчо обігрується; так триватиме доти, доки зберігається поділ буття на ідеальний та буденний світи, доки буде чинною ідея поступу, зворотним боком якої є ідея занепаду. Декаданс як духовний стан це всього лиш кут зору, модус переживання часу. І в цьому сенсі занепадниками можуть бути всі, хто коли-небудь замислювався про конечність індивідуального існування. Декадансу позбавлена хіба що свідомість вічного теперішнього, безособового Man (М.Гайдеггер). Декаданс це потенційно актуальна, іманентна можливість будь-якої авторської свідомості, що особливо акцентується в перехідні періоди історії з відчуттям крихкості всього живого, але з екзистенціального погляду існувала завжди. Тому розмитість уявлень про цей феномен водночас із термінологічною розкутістю означника, певно, адекватніша денотату більше ніж строго наукова концепція. Частота вживання слова декаданс” у часопросторі ХХ віку не менш істотна для тлумачення феномена, аніж його варіації в культурі fin de siecle’у. Вона свідчить передовсім про універсальність, історичну знекоріненість явища, часову тривкість його істотних характеристик.
2. Генерація fin de siecle’у, що утверджувалась протягом останніх п’ятнадцяти років ХІХ ст. і досягла духовної зрілості вік Христа на початку ХХ ст., явила світові героя присмеркового” часу, декадента або, мовою тієї доби, проклятого поета”. Таємниця його появи криється в опортунізмі, стимульованому несприятливими суспільно-політичними обставинами, в настроях підупалої аристократії, в непевному маргінальному стані буття українського інтелігента і в колізіях національної самосвідомості. Історично декаданс кінця віку” спричинений негативними наслідками епохи Просвітництва з її раціоцентризмом, що нівелював особистість, стримував свободу індивідуальності. Та сам тип декадента як комплекс універсальних ознак трапляється і за межами цієї генерації. Тип декадента характеризується неподоланою колізією сакральної і профанної сфер буття, крайнощами духу і плоті, амбівалентною чуттєвістю (Т.Гундорова), світоглядним песимізмом, нумінозним (містичним) отруєнням, інстинктивною ненавистю до реальності” та інстинктивним відкиданням всякої неприязні” (Ф.Ніцше) як наслідками крайньої вразливості, спустошеністю душі, яка усвідомлює себе водночас винятковою і маргінальною. Декаданс на противагу авангардові, живлячись вочевидь занепалою традицією, чітко усвідомлює свій зв’язок з нею і тому майже позбавлений елементів пародії, карикатури, осмішувальної деструкції щодо традиційного мистецтва. Декадент схильний до естетизації потворного, демонічного, хворобливого, аморального, гіперчутливого. Декаданс кінця ХІХ ст., і український також, до краю загострив спрацьовані тенденції романтизму (романтика нервів” Г.Бар), натуралізму (фізіологізм духу, увага до фізичних патологій), імпресіонізму (культ швидкоплинних, екзотичних відчуттів при душевній анестезії), символізму (руйнування двоплановості символу).
3. Якщо скористатись взорованим на класичне мистецтво поняттям стилю, котре вживали Й.-В.Гете, Г.-Ф.Гегель, М.Бахтін, то декаданс вочевидь постане дисгармонійним мистецтвом, якому бракує внутрішнього стрижня і рівноваги. Суто естетична проблематика занепадництва кінця віку” поглиблюється на широкому тлі філософії культури та філософії життя в текстах О.Уайльда, М.Бердяєва, Г.Зиммеля та інших. Інакше не могло бути, оскільки естетича проблема, приміром, в Листах про естетичне виховання” Ф.Шіллера чи в написаному під впливом цієї книги діалозі О.Уайльда Критик як художник”, набуваючи рис універсальності, оберталась на життєву програму, навіть соціальний проект, утопію. В кожному разі декаданс оприявнюється перехідним вузловим моментом між поруйнованою наївністю” (Ф.Шіллер) або, за словами Гете, простим наслідуванням, наївним мімезисом, і вже сконструйованою цілісністю з другого боку. Отже, стиль це культура меж” (М.Бахтін), гармонійна взаємодія матеріалу і духу, змісту у форми, героя і автора, життя і формально-організаційних інтенцій культури. Ідея мистецтва для мистецтва” спричинила порушення формальнозмістової єдності декадансу на відміну від її стилетоворчої продуктивності в імперсональній поезії учасників групи Парнас” чи в герметичній елітарності дегуманізованого письменства, тому що занепадники не позбулись романтичного концепту виняткової душі, нібито притаманної художнику. Таким чином, обсяг художнього матеріалу зводився до надвитончених, гіперчутливих переживань письменника, що протиставив себе як адепта чистого мистецтва” знечуленій юрбі. А форма зупинилась, не подолавши матеріал, на достильовому етапі манери, бо подолати такий матеріал і зберегти центрований на власних периживаннях погляд принципово не можливо. Не виробивши нової якості у формі, декадент був змушений дивитись на матеріал через утрирувану призму старої художньої мови.
4. Занепадницькі тенденції передбачають високий статус митця в культурі. Їхнім носієм може бути лише високорозвинена індивідуальність. Попри безрефлексивність та імперсональність фольклору, українській душі, як визнають фахівці, властиві висока чутливість, навіть сентиментальність, стихійний індивідуалізм всі ті ознаки, що за певних умов легко набувають декадентського забарвлення. Безпосередньою передумовою українського декадансу вважаємо маргінальний статус українського інтелігента, зумовлений колоніальними обставинами. Найближче до занепадництва як тип стоїть, в термінології М.Шлемкевича, гоголівська” і особливо сковородянська людина”.
5. Ключова постать І.Франка відіграла важливу роль в осмисленні й художній трансформації європейського декадансу на українському грунті. Здається, з подачі Г.Бара (Подолання натуралізму”, 1891) Франко вважав декаданс постнатуралістичним явищем з притаманними останньому ознаками неврозу, резиґнації, нігілізму і доклав зусиль для формування громадською думкою негативного образу занепадництва з національно-прагматичного погляду. Водночас художня практика поета засвідчує активне використання декадентських топосів божевілля, двійника, демонічної жінки, зів’ялого листя, самогубства. Вони не тільки ілюструють зчаста декларовану письменником помірковану прихильність до всього нового в мистецтві, але й певний естетичний принцип (константу світогляду), який лишився поза межами розуміння Франкового опонента В.Щурата: розсунення рамок мистецької чутливості до природних меж, окреслених самим життям і людською природою. Сміливий експеримент із залучення різнорідного непоетичного” матеріалу в циклі Тюремні сонети” втрапляв у річище властивої натуралізмові та декадансу естетизації потворного. Проте міцний етико-персоналістичний стрижень Франкої поезії був чужий новітнім етичним експериментам, бодлерівським квітам зла”. Хоч Каменяр і вітав, на противагу етичній сфері, всілякі естетичні новації, але знову ж таки до певної межі, подиктованої класичним (раціоцентричним) розумінням мистецтва. Настановчий, ще з юнацьких статей, раціоцентризм утримував його від вторгнення естетичного релятивізму в царину етики з наступною естетизацією зла, наприклад, зради, про що йдеться в поемі Похорон”. По-друге, всупереч занепадницькому жіночному естетизмові в художньому світі І.Франка домінує все ж категорія величного, панують цінності закону, обов’язку. Чим більше духові часу” йшлося про роздрібленість і витонченість, тим далі поет прагнув до ускладнення синтезу, до всезростаючої мобільності, шаленої енергетики прийдешнього.
6. Українським декадентам в особі раннього В.Стефаника, А.Кримського, О.Плюща була притаманна гостра антидекадентська свідомість. Саме через це декаданс в їхній творчості міг бути лише епізодом, однак в жодному разі не помилкою чи випадковістю, радше роздоріжжям. Нечувана раніше в українській літературі центрованість на особистих переживаннях митця виявилась у листуванні В.Стефаника останніх п’яти років ХІХ віку, в нав’язливій автобіографічності прозових і поетичних творів А.Кримського, в зманеризованій гіперчутливості alter ego автора оповідання Плач шаленого”. За походженням романтичну виокремленість митця у життєвому просторі було посилено непевним становищем рідної культури. Тому відчуття винятковості супроводжувалось глибоким, але неясним почуттям провини, яке особливо у персонажів О.Плюща поставало гнітючим розвінчанням в образі страшної помилки”. У такий спосіб складалась важка невротична атмосфера, вихід з якої кожен з трьох названих письменників бачив по-різному. А.Кримський знайшов вихід у науковій та громадській діяльності, оскільки, на думку його персонажа Андрія Лаговського, поезія тотожна оманливій ідеалізації реальності, а зазнавши рефлексії стає життям нервів”; О.Плющ у самогубстві; В.Стефаник спроектувавши власну пограничну ситуацію” на екран ментального світу автентичної людини. Зрештою, так чи так в річищі мистецтва для мистецтва українське декадентство було формально не подоланим, сирим документом свідомості письменника, хоча, безперечно, цікавим і повчальним.
7. За брак системності науковці називають суб’єктивно-художню критику здебільшого імпресіоністичною. З нашого погляду, вона не повсюдно пов’язана з практикою імпресіонізму, адже її автура вельми різноманітна за стилевою палітрою, особливо ж багато символістів. Суб’єктивно-художня критика межі ХІХ ХХ ст. була передмодерністським виразом нового способу мислення в гуманітарних науках, що відбивав кризу культурно-історичного інструментарію дослідження. Мимоволі навіть позитивісти, такі як І.Франко, А.Кримський, Ф.Брюнетьер, починали будувати інтерпретацію в обхід фактів на чисто психологічних підставах. Якщо уважніше придивитись до зразків так званої імпресіоністичної критики кінця віку”, то виявиться, що вона поєднує в собі елементи і імпресіонізму, оскільки фрагментарність композиції, яскрава довільність характеристик вочевидь враженнєві; і символізму, бо художній світ для критика ставав суцільним символом автора; і декадансу, тому що проблематика обмежувалась стосунками митця з реальністю, а сама критична діяльність була практикою естетизму як стилю життя. В Україні к. ХІХ п. ХХ ст. критик, що свідомо й цілеспрямовано продукував би естетське письмо, не з’явився. Очевидно, тодішній стан української літератури його просто не потребував, хоча він вгадується подекуди у фейлетонній манері деяких рецензій Г.Хоткевича, нарисах В.Горленка, ювілейній есеїстиці І.Франка, в листуванні та мемуарах сучасників.
8. З історичного погляду, так само, як і з персонально-психологічного, вчення Ф.Ніцше було антидекадентським викликом. Це зовсім не значить, що ідеї філософа не можна використовувати в інших контекстах, однак цілковита ідентифікація з декадансом хибна. В українській літературі к. ХІХ ст. п. ХХ ст. рецепція творчості Ф.Ніцше була доволі обмеженою. Його ім’я ставили в один ряд з французькими, польськими, російськими декадентами і модерністами. До фокусу уваги читачів потрапляли насамперед аристократизм і нігілізм співця надлюдини; зрештою, - завдяки тоді вже популярній поемі. Українські літератори саме її найбільше перекладали. Як з’ясувалось, цим грішили” навіть визнані класики Марко Черемшина (переспів Нічної пісні”) та В.Стефаник (переклад монологу штукаря). Можливо, почасти через обмеженість рецепції, почасти всупереч войовничому пафосу, який виявився чужим українській душі, ніцшеанство тут не стало, хіба за винятком В.Стефаника, фактом декадентської самосвідомості. В О.Кобилянської, О.Плюща, В.Винниченка воно мало, з більшим чи меншим ступенем вульгаризації чи вибірково, нехтуючи стрижневими ідеями, радше феміністську, естетську або антиміщанську спрямованість. І тільки хатянам”, подолавши декадентське роздвоєння між громадським і особистим, вдалося прищепити ніцшівський волюнтаризм на древі українського державотворення.
9. Враховуючи паралельне, більше того компліментарне символізмові розгортання декадансу на його історичній батьківщині, у Франції, пізній симбіоз символізму з декадансом у поезії молодомузівців” видається природним. Зрештою, будь-яка художня мова рано чи пізно переживає свій декаданс”. Для розуміння механізмів взаємодії символізму з декадансом надзвичайно важливо враховувати той факт, що останній ніколи не мав власної поетикальної бази. Він живиться деструкцією чи точніше самодеструкцією базової художньої мови. Занепадництво це передовсім умонастрій. Тому розклад найефективніше прогресує на рівні змістоформи, себто на рівні тематики, мотивів, тональності і найменше торкається художніх засобів, сказати б, фонетичного” складу мови. Основні мотиви поетів Молодої Музи” безперечно занепадницькі, але так само важко заперечити значний пласт суто символістської техніки, особливо у В.Пачовського. Активна взаємодія кардинально різних за світовідчуттям декадансу і символізму могла б призвести до утворення нової принципово не символістської мови, можливо, герметизму, футуризму абощо. Однак молодомузівці” пішли шляхом консервації межового стану причини її, певно, в громадському табу на естетичні новації, і в результаті їхня поезія зробилась штучною, манірною. Це не стільки переживання світу, скільки імітація найбільш нібито естетського переживання. Страждання, правда, не завжди і всюди в цій поезії, стало чисто естетичною величиною (М.Бахтін), щойно майже втративши життєву переконливість.
10. Декаданс показник кризового стану буття культури або екзистенції особистості. Чи буде він продуктивним, тобто прологом епілога, а не навпаки, залежить, наскільки ми зуміємо розпізнати в ньому паростки нового, наскільки усвідомимо, що хворіти також корисно для зміцнення імунітету. Радикальні способи подолання декадансу, який завжди був побічним продуктом індивідуалізації особистості й сакралізації буття, виглядають радше утопією. Один з них це так звана денонсація культури” (С.Пролеєв), що чинить опір культуракцентуйованому мисленню, яке в свою чергу тематизує буття сукупністю спеціалізованих культурних практик (наука, мораль, мистецтво). Якщо основною культуротворчою дією є зусилля людини до пошуку власної сутності, то людина, будучи охоплена спеціалізованою культурною практикою, таким чином не належить собі, не живе тут-і-тепер. Відтак пропонується опанувати повсякденність, ніби заземлити” ego в неісторичному модусі буття, денонсувавши ідею культури. Однак більш реальним здається шлях часткової реабілітації філістерства. Останнє слово розуміємо в тому сенсі, якого йому надавали М.Вебер або Т.Манн. Реабілітувати в тому вигляді, до тієї міри, з якою цінували щоденний труд напрочуд одностайні тут І.Франко та Ш.Бодлер. Протиотрутою декадансу завжди були поміркованість, воля доводити розпочату справу до кінця, віра у здоровий глузд, любов до праці.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Андреев Л.Г. Импрессионизм. М.: Изд. МГУ, 1980. 249 с.
2. Асмус В.Ф. Историко-философские этюды. М.: Мысль, 1984. 318 с.
3. Асмус В.Ф. Философия и эстетика русского символизма // Литературное наследство. М., 1937. Т.27 28.
4. Афасижев М.Н. Эстетика Канта. М.: Наука, 1975. 136 с.
5. Баган О. Іван Франко і Василь Щурат (До історії відомої дискусії) // Франкознавчі студії. Випуск 1 Дрогобич: Вимір, 2001. .
6. Бартко О.А. Літературно-естетична концепція журналу Українська хата”//Автореф. дис. ...канд. філол. наук: 10.01.01. К.: Інститут літератури ім. Т.Шевченка НАН України, 1996. 17 с.
7. Батай Ж. Литература и зло: Пер. с франц. М.: Изд. МГУ, 1994. 166 с.
8. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. 455 с.
11. Белый А.Символизм как миропонимание. М.:Искусство, 1994. 528 с.
12. Бердяев Н. Кризисъ искусства. М.: Издание Г.А.Лемана и С.И.Сахарова, 1918. 80 с.
13. Бердяев Н.А. Духовный кризис интеллигенции. М.: Канон+ОИ «Реабилитация», 1991. 398 с.
14. Бодлер Шарль. Об искусстве: Пер. с франц. М.:Искусство, 1986.
15. Бондар М.П. Степан Руданський // Історія української літератури ХІХ ст.: У 3 кн. К., 1996. Кн.2.
16. Бондар М.П. Юрій Федькович // Вищевказана праця.
17. Бранский В.П. Искусство и философия. Роль искусства в формировании и висприятии художественного произведения на примере истории живописи Калининград: Янтарний сказ, 1999. 703 с.
18. Бурже П. Очерки современной психологи. Этюды о выдающихся писателяхъ нашего времени: Пер. с франц. СПб.: Типография Н.А.Лебедева, 1888.
19. Быховский Б.Э. Шопенгауер. М.: Мысль, 1975. 206 с.
20. Вейнингер Пол и характер. Трансцендентальное исследование: Пер. с нем. М.: Тетра, 1992. 480 с.
21. Вейнингер О. Последние слова: Пер. с нем. К.: Гос. библиотека Украины для юношества. 1995.
22. Власов В.Г. Стили в искусстве: Словарь. Т. 1 2. СПб.: Колона, 1995.
23. Вороний М. Поезія. Переклади. Критика. Публіцистика. К.: Наукова думка, 1996. 699 с.
24. Василь Стефаник у критиці та спогадах. Cтатті, висловлювання, мемуари. К.: Дніпро, 1970. 482 с.
25. Гарборг Арне. Загублений батько. З німецької переклав В. Стефаник // ЛНВ. 1902 Т.9. Кн.1 2.
26. Горнфельд А. Символисты // Словарь Брокгауза и Эфрона. СПб., 1900.
27. Горький М. Поль Верлен и декаденты // О литературе. Литературно-критические статьи. М.: Сов. писатель. 1955. 902 с.
28. Гофман В. Язык символистов // Литературное наследие. М., 1937. Т.27 28.
29. Грабович Г. Питання кризи й перелому в самоусвідомленні української літератури // Слово і час. 1992. №1.
30. Грабовський П. Вибрані твори. К.: Дніпро, 1974. 351 с.
31. Гром’як Р. Історія української літературної критики (від початків до кінця ХІХ ст.). Тернопіль: Підручники&Посібники, 1999. 224 с.
32. Грушевський О. З сучасної української літератури. Начерки й характеристики. К., 1909. 236 с.
33. Гундорова Т. Зів’яле листя” Івана Франка як явище модерної культурософії // Дивослово. 1996. №9.
34. Гундорова Т. Проза А.Кримського і декаденство в українській літератур // Дивослово. 1995. №1.
35. Гундорова Т. Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Лв.: Літопис, 1997. 297 с.
36. Гундорова Т. Ранній український модернізм: До проблеми естетичної свідомості // Радянське літературознавство. 1989. №12.
37. Гундорова Т., Шумило Н. Тенденція розвитку художнього мислення (початок ХХ ст.) // Слово і час. 1993. №1.
38. Гундорова Т. Femina melancholika. Стать і культура в гендерній утопії О.Кобилянської. К.: Критика, 2003. 271 с.
39. Гундорова Т. Франко не Каменяр. Мельбурн: Універститет Монаша, 1996. 151 с.
40. Гундорова Т. Фрідріх Ніцше і український модернізм // Слово і час. 1997. №4.
41. Гурницкий К.И. Агафангел Ефимович Крымский. М.: Наука, 1980. 181 с.
42. Данто А. Ницше как философ. Пер. с англ. А.Лавровой. М.: Идея-Пресс, Дом интеллектуальной книги, 2001. 280 с.
43. Делёз Ж. Ницше. Перевод с франц. С.Фокина. Спб.: Аксиома, Колона, 1997. 186 с.
44. Денисюк І.О. Українська новелістика малої прози ХІХ початку ХХ ст. // Українська новелістика к. ХІХ п. ХХ ст. Оповідання. Новели. Фрагментарні форми. К.: Вища школа, 1989.
45. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози ХІХ початку ХХ століття. К.: Вища школа, 1981. 215 с.
46. Для чого нам Ніцше? (Дискусія на сторінках часопису Література на свєцє”) // Всесвіт. 1997. №5 6.
47. Долгов К. От Киркегора до Камю: Очерки философско-естетической мысли ХХ в. М.: Искусство, 1990. 399 с.
48. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. Лв.: Літопис, 1991. 296 с.
49. Дослідження творчості Івана Франка. К.: В-во АН УРСР, 1956. 304 с.
50. Дюркгейм Э. Самоубийство. Социологический этюд.: Пер. с франц. СПб.: Союз, 1998. 496 с.
51. Дубівський М. З дневника декадента // ЛНВ. 1908. Т.42.
52. Євшан М. З нагоди останньої збірки поезій А.Кримського // ЛНВ. 1909. Т.ХVІІІ. Кн.12.
53. Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. К.:Основи, 1998. 658 с.
54. Єдліцький Єжи. Три століття безнадії: Пер. з польськ. // Критика. Вересень 1998.
55. Єременко О.В. Творчість Олексія Плюща в контексті розвитку української літератури початку ХХ століття. Дис. ...канд. філол. наук: 10.01.01. К.: Київський державний педагогічний ун. ім. М.П.Драгоманова, 1997. 198 с.
56. Єфремов С. Історія укрїнського письменства. К.: Femina, 1995. 688 с.
57. Єфремов С. Літературний намул (З сучасного письменства). К., 1908. 86 с.
58. Єфремов С.О. Літературно-критичні статті. К.:Дніпро, 1993. 351 с.
59. Ефремов С. На мёртвой точке (Заметки читателя) // Киевская старина. 1904. №5.
60. Жулинський М. Від традиції до ранніх пошуків ХХ ст. та Іван Франко // Сучасність. 1991. №5.
61. Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст. Франківський період. К.: Основи, 1993. 126 с.
62. Зиммель Г. Избранное. Том первый. Философия культуры: Пер. с нем. М.: Юрист, 1996. 671 с.
63. Іван Франко у спогадах сучасників. Лв.: Книжково-журнальне в-во, 1956. 595 с.
64. Ільницький М. Краси свічадо // Розсипані перли. Поети Молодої Музи”. К.: Дніпро, 1991.
65. История зарубежной литературы к. ХІХ н. ХХ в.: Учебное пособие. Под ред. Л.Г.Андреева. 2-е изд. М.: Высшая школа, 1978. 472 с.
66. История немецкой литературы: В 5 т. Под ред. Н.И.Балашова. М.: Наука, 1962 - 1969. Т.4. 614 с.
67. История эстетической мысли: В 6 т. М.: Искусство, 1987. Т.4. 522 с.
68. Калениченко Н.Л. Українська проза початку ХХ ст. К.: Наукова думка, 1964. 450 с.
69. Калениченко Н.Л. Українська література к. ХІХ п. ХХ ст. Напрями і течії. К.: Наукова думка, 1983. 315 с.
70. Караменов М.І. Психоаналіз і розвиток літерататури//Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. 2001. №5.
71. Карманський П. З теки самоубийця. Психольогічний образок у замітках і поезіях. Лв.: Накладом А.Хойнацького, 1899. 48 с.
72. Карманський П. Пливем ... по морі тьми. Лв.: Друкарня НТШ, 1909. 139 с.
73. Карманський П. Українська Богема. Лв.: Олір, 1996. 144 с.
74. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ ХХ ст. К.:Либідь, 1993. 176 с.
75. Качкан В.А. Українське народознавство в іменах: У 2 частинах. К.: Либідь, 1994.- Ч.1. 322 с.
76. Киркегор Сёрен. Наслаждение и долг. К.: Air Land, 1994. 351 с.
77. Кихно А., Менжулина Л. Последние слова о последних вещах // Вейнингер О. Последние слова. К.: Гос. библиотека Украины для юношества. 1995.
78. Клюс Э. Ницше в России. Революция морального сознания. Пер. с англ. СПб.: Академический проект, 1999. 240 с.
79. Кміт Ю. Фрідріх Ніцше // ЛНВ. 1901. Т.15.
8.0 Кобилянська О. Слово зворушеного серця: Щоденники. Автобіографії. Листи. Статті та спогади. К.: Дніпро, 1982.
81. Кобилянська О. Твори: В 5 т. К.: Держлітвидав УРСР, 1962.
82. Кобринська Н. Ніцшеанські мотиви // Діло. 1908. №127 128.
83. Коган П. Декаденство // Энциклопедический словарь Русского Библиографического Общества Гранат. Т.18.
84. Косиков Г. Два пути французского постромантизма: символисты и Лотреамон // Поэзия французского символизма. Лотреамон. Песни Мальдорора. М.: Изд. МГУ, 1993. 512 с.
85. Крауз В. Нігілізм сьогодні, або Терплячість світової історії: Пер. з нім. К.: Основи, 1994. 118 с.
86. Крафт-Эбинг Р. Половая психопатия с обращением особого внимания на извращение полового чувства: Пер. с нем. М.: Республика, 1996. 591 с.
87. Кримський А. Повістки та ескізи. Коломия Львів: Друкарня Войтіха Манєцкого, 1895. 334 с.
88. Кримський А. Повістки та ескізи з українського життя (1890 1894). К.: Друкарня українського наукового товариства, 1919. 320 с.
89. Кримський А.Ю. Твори: В 5 т.- К.: Наукова думка, 1972.
90. Кузнєцов Ю. Б. Імпресіонізм в українській прозі к. ХІХ п. ХХ ст. Проблеми естетики й поетики. К.: Зодіак-Еко, 1995. 304 с.
91. Курчинський М.А. Апостол эгоизма. Макс Штирнер и его философия анархизма. СПб., 1920. 190 с.
92. Кьеркегор С. Страх и трепет: Пер. с дат. М.: Республика, 1993. 383 с.
93. Лащик Н. Французька література в критичній рецепції Івана Франка та Василя Щурата // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. Випуск 1. К.: Інститут літератури ім. Т.Шевченка, 2000.
94. Лебеденко М. Концепция субъективно-художественной критики Д.С.Мережковского 90-х гг. ХІХ в.//Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. Випуск 1. К.: Інститут літератури ім. Т.Шевченка, 2000.
95. Лепкий Б. Із спогадів Василь Стефаник”//Дивослово. 1996. №9.
96. Лімборський І. Український сентименталізм забута історико-літературна проблема? // Слово і час. 1994. №2.
97. Липа Іван. Пам’яти Олексія Плюща//Рада. №134. 12 іюня (25 червня).
98. Лопатинський Л. Поет чи поетка? // Руслан. 1902. - №26 27, 29.
99. Лопушан Т.В. Мала” проза Ореста Авдиковича і розвиток західноукраїнської новелістики 90-х рр. ХІХ ст. 190-х рр. Автореферат дис. канд.філол..наук: 10.01.01. К.: Київський державний педагогічний ун. ім. М.П.Драгоманова, 2001. 19 с.
100. Лосев А.Ф. История античной эстетики. Софисты. Сократ. Платон. М.: Ладомир, 1994. 714 с.
101. Лосев А.Ф. Исторический смысл эстетического мировозрения Рихарда Вагнера // Вагнер Р. Избранные работы. М.: Искусство, 1978.
102. Лотман Ю.М. Семиосфера. СПб.: Искусство, 2000. 704 с.
103. Лотман Ю.М. Статьи по типологии культуры. Выпуск 2. Тарту: Тарт. гос. университет, 1973. 95 с.
104. Луцький О. Молода Муза”//Діло. 1907. 18 листопада.
105. Луців Л. Ольга Кобилянська (До 100-річчя її народин). Н.-Йорк.: В-во Свобода”, 1963. 72 с.
106. Луців Л. О.Кобилянська і Ф.Ніцше (Відбиток з ЛНВ, річник ХХVІ, т.ХСV ХСVI). Лв.: Друкарня Ставропігійського Інституту, 1928. 30 с.
107. Ляшкевич П. Фрагменти з історії української богеми//Карманський П. Українська Богема. Лв.: Олір, 1996. 144 с.
108. Макаренко Г. Ірраціоналістична естетика ХІХ століття: музичний аспект. К.: Правда Ярославичів, 2001. 136 с.
109. Макаров А. Світло українського Бароко. К.: Мистецтво, 1994. 288 с.
110. Манн Т. Собрание сочинений: В 10 т.: Пер. с нем. М.: Гослитиздат, 1959 - 1961.
111. Медведюк Л. Митець як трагічний герой у художньому баченні ХХ ст. // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. Випуск 1. К.: Інститут літератури ім. Т.Шевченка, 2000. 223 с.
112. Медведюк Л. Про генезу історико-літературної категорії мистецтво для мистецтва”//Слово і час. 2000. №11.
113. Мережковский Д. Эстетика и критика: В 2т. М. Харьков: Искусство Фолио, 1994.
114. Методология анализа литературного произведения. М.: Наука, 1988. 352 с.
115. Методология анализа литературного процесса. М.: Наука, 1989. 273с.
116. Миронець І. Олексій Плющ // Плющ Олексій. Великий в малім і малий великім: Повість у двох частинах з епілогом. К., 1930. с.5 35.
117. Мисима Ю. Золотой храм: Роман. Новеллы, пьесы. СПб.: Симпозиум, 2000. 476 с.
118. Моклиця М.В. Модернізм як структура. Філософія. Психологія. Поетика // Автореф. дис. ...докт. філол.. наук: 10.01.06./ Інститут літератури НАН України ім. Т.Шевченка К., 1999.
119. Молода Муза” і літературний процес к. ХІХ п. ХХ ст. в Україні та Європі. Тези доповідей наукової конференції (19 20 листопада). Лв.: 1992. 84 с.
120. Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили. К.: Мистецтво, 1985. 287 с.
121. Наливайко Д. Про співвідношення декадансу”, модернізму”, авангардизму” // Слово і час. 1997. №11 12.
122. Нахлік Є. Літературно-художня автопсихографія Олексія Плюща // Плющ Олексій. Сповідь. К.:Дніпро, 1991.
123. Небесьо Б. Любовний трикутник: Іван Франко народ модернізм // Сучасність. 1991. №9.
124. Нечуй-Левицький І. Українська декадентщина//Зібр. творів: У 10. К.: Наукова думка, 1968. Т.10.
125. Ницше Ф. Избранные произведения: В 3 т.: Пер. с нем. М.: Refl-book, 1994.
126. Ницше: pro et contra. СПб.: РХГИ, 2001. 1076 с.
127. Ницше Ф. Сочинения: В 2т.: Пер. с нем. М.: Мысль, 1990.
128. Ніцше. Некролог // ЛНВ. 1900. Т.11.
129. Ніцше Ф. Так казав Заратустра: Пер. з нім. К.: Основи, 1993. 415 с.
130. Нольман М. Шарль Бодлер: Судьба. Эстетика. Стиль. М.: Художественная литература, 1977. 316 с.
131. Нордау М. Вырождение: Пер. с нем. СПб.: Типография П.П.Сойкина, 1894. 543 с.
132. Обломиевский Д.Д. Французский символизм. М.: Наука, 1973. 304 с.
133. Олесь О. Твори: В 2 т. К.: Дніпро, 1990.
134. Остап Луцький і сучасники. Листи до Ольги Кобилянської й Івана Франка та інші забуті сторінки. Нью-Йорк: В-во УВАН, 1994. 206 с.
135. Орлов В. Юношеский дневник Александра Блока//Литературное наследие. М, 1937. Т.27 28.
136. Ортега-і-Гассет Х. Вибрані твори. К.: Основи. 1994. 420 с.
137. Ортега-и-Гассет Х. Эстетика. Философия культуры. М.: Искусство, 1991. 588 с.
138. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. 2-е видання К.: Либідь, 1999. 447 с.
139. Павличко С. Націоналізм. Сексуальність. Орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського. К.: Основи, 2000. 328 с.
140. Пайман А. История русского символизма. М.: Республика, 1998. 415 с.
141. Панейко В. З проблемів теорії пізнання і метафізики // ЛНВ. 1908. Т.43.
142. Панейко В. З сучасної літератури про етику // ЛНВ. 1908. Т.42.
143. Панченко В. Будинок з химерами: Творчість Володимира Винниченка 1900 1920 рр. у європейському літературному контексті. Кіровоград, 1998. 272 с.
144. Пастернак Б. Об искусстве. «Охранная грамота» и заметки о художественном творчестве. М.: Искусство, 1990. 399 с.
145. Плеханов Г.В. Евангелие от декаданса // Литература и эстетика: В 2т. М., 1958. Т.2.
146. Плющ О. Сповідь: Новелістика. Повість. Драматична поезія. Листи. К.: Дніпро, 1991. 366 с.
147. Погребенник Ф.П. Василь Стефаник і родина Кирила Гаморака. Снятин: Прут-Принт, 2000. 72 с.
148. Погребенник Ф. Василь Стефаник у слов’янських літературах. К.: Наукова думка, 1972.
149. Поліщук Я. Естетичний досвід декадансу (аспекти модальності й моди) // Слово і час. 2002. №4.
150. Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму. Ів.-Ф.: Лілея-НВ, 1998. 294 с.
151. Пригодій С.М. Літературний імпресіонізм в Україні та США (Типологія та на