ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ П’ЄС О.ДОВЖЕНКА, М.КУЛІША ТА Ю.ЯНОВСЬКОГО ПРО ДЕФОРМАЦІЮ МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА

brief description

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені І. І. МЕЧНИКОВА

На правах рукопису

ШАРГОРОДСЬКА АЛЛА ФЕДОСІЇВНА

УДК 821. 161.2 2 «1930-1950» (043.3)

ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ П’ЄС О.ДОВЖЕНКА, М.КУЛІША ТА Ю.ЯНОВСЬКОГО ПРО ДЕФОРМАЦІЮ МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА

Спеціальність 10.01.01 українська література

Дисертаційна робота на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
кандидат філологічних наук, доцент
Колісниченко Анатолій Іларіонович

Одеса 2004

ЗМІСТ

ВСТУП...

3

РОЗДІЛ 1 ТВОРЧІСТЬ О. ДОВЖЕНКА Й УКРАЇНСЬКА ДРАМА­
ТУРГІЯ 1930-1950-Х РОКІВ ЯК ПРЕДМЕТ ЛІТЕРАТУРНО-
КРИТИЧНОЇ РЕЦЕПЦІЇ..

11

1.1. Творчість О. Довженка в літературно-критичному огляді

11

1.2. Проблема відтворення ментальності в драматургії 1930-50-х років у світлі літературної критики

21

РОЗДІЛ 2 ФЕНОМЕН МАРГІНАЛЬНОСТІ В ХУДОЖНІЙ
СИСТЕМІ «ПОТОМКІВ ЗАПОРОЖЦІВ»...

43

2.1. «Щоденник» О. Довженка як ключ до «кодів» та «шифрів» текстів у драмі «Потомки запорожців»

45

2.2. Синтез мистецтв основа кінодрами «Потомки запорожців»

54

2.3. Ремарка як засіб міжродової, міжжанрової та між­
мистецької дифузії.

71

2.4. Інтегруючі і диференціюючі ознаки кінематографічного та драматургічного діалогу..

81

2.5. Моделі іманентного опору тексту п’єси............................

91

РОЗДІЛ 3 ТИПОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИКИ
ДРАМАТУРГІЇ 1930-1950 РОКІВ (НА МАТЕРІАЛІ П’ЄС
О.ДОВЖЕНКА, М.КУЛІША, Ю.ЯНОВСЬКОГО).

105

3.1. Дефініція соцреалістичного канону: особливості реалізації в українській драматургії..
3.2.Українська селянська екзистенція в момент трагічного випробування: духовно-психологічний, соціальний та художній аспекти.

105

114

3.3. Взаємодія сюжету та композиції у руйнуванні соцреалістичного канону в інтерпретаційному полі М.Куліша, О.Довженка, Ю.Яновського..

121

3.4. Десакралізація українського міфопоетичного часо­ простору і втрата національної ідентичності характеру.
3.5. Мовна індивідуалізація характерів....
3.6. Архетипно-міфологічні структури тексту та руйнація духовного простору українського села...

133
142
153

ВИСНОВКИ...

172

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..

181

ВСТУП
Українська література 1930-50-х рр. - складне й неоднорідне явище. У радянському літературознавстві рецепція драматургії цього періоду в цілому і творчості окремих авторів характеризувалася заангажованістю, оскільки вишукувалися соціалістичні ідеї, вивчалось революційне оточення” тощо. Сучасний науковий аналіз соцреалістичних текстів свідчить, що ця літературна епоха може потрактовуватися як естетичний зліпок чи естетизована, вульгарно-соціологічна модель тоталітаризму. Так, запобутувала думка про те, що драматургія О.Корнійчука, Я.Галана, Л.Смілянського, Л.Первомайського, Л.Дмитерка, М.Зарудного характеризується канонізацією, політичною заангажованістю, телеологізацією горизонту очікувань. Однак нові наукові тенденції ідуть урізнобіч від заперечень творів-некнижок” до намагань віднайти в них те, чого там немає. Та попри все, цей масив літератури не може бути проігнорований і залишений поза увагою дослідників. Відтак актуалізуються проблеми національної свідомості та самосвідомості, екзистенційного просвітлення і надзвичайно складних процесів самоідентифікації.Тому дослідження проблем розвитку української драматургії 30-50-х рр. ХХ ст. постає сьогодні як надзвичайно складний і суперечливо-різноплановий комплекс.
Останнім часом з’явилися нові інтерпретації й підходи до трактування складних літературних явищ цього періоду. Вони науково конкретизуються в роботах І.Дзюби, В.Дончика, В.Панченка, В.Пахаренка та інших учених, котрі формують фундамент методологічних досліджень літератури 30-50-х рр. на сучасному рівні.
Актуальність дослідження зумовлена необхідністю наукової об’єктивності, відтворення суперечливої, але реальної, не міфологізованої ідеологією картини розвитку української драматургії 1930-1950-х років. Унаслідок масового винищення української творчої еліти в 1933-37 роках, тотального ідеологічного тиску постала безпрецендентна проблема незаповненості окремих ділянок літературного процесу, зокрема драматургії. Це стало однією з причин того, що в драматургії почали випробовувати свій талант митці, не-драматурги за покликанням, які вдалися до декількох спроб у цій сфері.
Проблема трансформації національної ментальності українського селянства в ХХст. різною мірою відбилась у творчості багатьох українських радянських” та діаспорних митців. Проте, на нашу думку, саме в драматургії О.Довженка ця проблема виявилася найбільш повно, адже авторові не лише був близьким від походження ментальний тип українського хлібороба, але йому, на відміну від репресованого в 1930-ті М.Куліша, була відома й постколективізаційна доля духовно близького авторові селянства. Картина трагічного зламу ментальності селянства відбилась у драматургії О.Довженка панорамніше, ніж у творчості багатьох його сучасників. На відміну від міського” за ментальним типом Ю.Яновського феномен селянського світоосмислення О.Довженка був однією з наскрізних тем усіх видів його творчості.
Унікальність творів О.Довженка, М.Куліша, Ю.Яновського трагічного періоду колективізації полягає у тому, що в них, з одного боку, віддзеркалилася інерція” модерністських тенденцій Pозстріляного Відродження, а з іншого відчутний рух до канонів соцреалізму. Напевне, тому на перший план у драматургії виходять переважно соціальні проблеми, але водночас простежується й тяжіння до психологізму, з’являються нові типи характерів, висвітлюються фактори впливу на їх формування.
Актуальними для дослідження є й питання родово-видової дифузії, реалізації авторських естетичних концепцій, еволюції класичних форм мистецтва драматургії. Суттєвим аспектом виступає вивчення авторської інтерпретації соцреалістичних сюжетів, гри з текстом, функціонування родово-жанрових моделей, архетипів, мотивів, композиції, тобто тих компонентів художніх структур та їх естетичних функцій, у котрих проявилися підтексти, нові смисли. Особливості поетики та типології драм О.Довженка, Ю.Яновського, М.Куліша, змістовно-формальне оновлення письма (синтез модерного й соцреалістичного, хай навіть і штучний) сприяють виведенню цих питань на рівень адекватних сучасності інтерпретаційних моделей.
У центрі уваги дисертаційного дослідження поставлено духовно-естетичний феномен генія національної культури Олександра Довженка. Син Розстріляного Відродження, активний його діяч, О.Довженко, поруч із М.Хвильовим, М.Кулішем, В.Підмогильним, Л.Курбасом і нині виступає як одна з домінантних постатей” (Юрій Лавріненко) тієї бурхливої епохи. Він - кінорежисер світового рівня, блискучий новеліст і публіцист, талановитий повістяр і неповторний драматург. Світ художника розгортається в багатьох, площинах і втіленнях. Вимушено-компромісною (у меншому”), опозиційно-заперечувальною (у великому”), двоїстою (кентавро-хвильовістською”) постає природа слова Майстра.
Знаковою є трансформація поетики Олександра Довженка: від цінностей, здобутих у колі Вапліте” й Нової генерації”, у бік естетичних моделей соцреалізму; від модернізму до вимушеного заперечення його цінностей. Предметом наукового аналізутакож є внутрішній конфлікт митця та пошук ним альтернативних світоглядно-естетичних моделей, вибудова власного творчого семіопростору, позірно закоординованого в межі соцреалізму. Модерністська лінія в драматургії О.Довженка (п’єса Потомки запорожців”) превалювала та перемагала. Це стало причиною того, що драма не здобула свого сценічного втілення навіть у посткультівські часи. Відтак головною є проблема поруйнування модернізмом як світоглядно-естетичним явищем канонів соцреалізму, опору творчої індивідуальності митця-модерніста накинутій схемі соцреалістичного канону як псевдокласичного симулякру.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася на кафедрі новітньої літератури та журналістики Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова згідно з планом наукової роботи, тема якої Діалог у мистецтві слова” (затверджена вченою радою Одеського національного університету, номер державної реєстраціії 0101U00142). Тема дослідження затверджена координаційною радою при Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України з проблеми Класична спадщина та сучасна художня література” від 30 травня 2002 р. (протокол № 2).
Мета і завдання дослідження. Провідною метою дисертації є визначення головних особливостей поетики драм О.Довженка Потомки запорожців”, Прощай, село” М.Куліша та Потомки” Ю.Яновського в контексті інтелектуально-культурної та літературно-естетичної ситуації 1930-50-х рр. Дослідження передбачає проведення багатогранного аналізу вказаних п’єс на порівняльній (типологічній) основі. Досліджуються соціо-психологічні процеси, що відбилися у п’єсах О.Довженка, М.Куліша та Ю.Яновського цього періоду, зокрема, увиразнення процесів опору тоталітарній системі. Йдеться не лише про виявлення спільних моментів чи розбіжностей творів або окремих елементів поетики, але й про визначення основних факторів, що спричинили їх.
Основні завдання дослідження зумовлені метою дисертаційної роботи:
охарактеризувати специфічні особливості, загальну ідейну й естетичну спрямованість літературної критики зазначеного періоду в підходах до всієї драматургії та творів О.Довженка, М.Куліша, Ю.Яновського зокрема; дослідити стан вивченості поетики драми в 1930-50-х рр.;
проаналізувати сутність і форми співіснування в одному творі модерністського та соцреалістичного канонів, міжмистецьких і міжродових явищ;
виявити горизонт очікувань, що дає змогу вийти на аналіз загальних проблем українського менталітету, національного характеру; дослідити екзистенційні питання в аспекті осмислення індивідуальних психологій;
вивчити природу експериментаторства та творчого пошуку О.Довженка, домінантною ознакою художньої індивідуальності якого стала актуалізація національного світогляду в авторських естетичних моделях;
проаналізувати текст драми О.Довженка Потомки запорожців” на рівні мікропоетики та образних систем, виявити способи формування та функціонування метамови” твору;
визначити основні, типові риси та стильові тенденції п’єс, поетики драм О.Довженка, М.Куліша, Ю.Яновського (композицію, хронотоп, характер, мовно-стильові засоби, міфологеми, архетипи), структурувавши дослідження за рівнями.
Об’єктом дослідження в дисертації є драматургія О.Довженка, М.Куліша, Ю.Яновського 30-50-х рр. ХХ ст., яку неможливо адекватно інтерпретувати без урахування контексту національної драматургії. Саме тому в об’єкт дослідження включено панорамний обшир драматичних творів 1920-1960 років.
Предметом дослідження стали художні особливості п’єси Потомки запорожців” О.Довженка, а також типологічно близьких до неї творів - Прощай, село” М.Куліша, Потомки” Ю.Яновського. Їх складність і своєрідність викликали необхідність вибудови дослідження на порівняльному ґрунті, де проводяться паралелі зі спорідненими явищами й поетикою авторів періоду, що розглядається. Драматургія митців досліджувалася в контексті сюжетно різноманітної” творчої спадщини, з урахуванням особливостей розвитку української літератури.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній:
досліджено проблему висвітлення в п’єсах О.Довженка, М.Куліша, Ю.Яновського трансформації національної ментальності, трагічного зламу українського селянства 1930-1950-х рр.;
доведено, що особливості поетики та проблематики п’єс О.Довженка, М.Куліша та Ю.Яновського дозволяють виокремити їх на тлі драматургії 1930-1950-х років у своєрідну художньо-тематичну групу творів;
показано, що найбільш яскраво ці процеси відтворено О.Довженком закоріненим у концептуальні засади деміургізму, які передбачають художнє пересотворення світу на основі синтезу міфологічної архетипності із принципом верховенства автора як архітектора нової реальності;
акцентовано на особливій ролі Щоденника” О.Довженка не як самостійного явища, де лише вміщено роздуми автора над причинами втрати національної пам’яті та національного духу, а й на тому, що він виступає генотекстом для інтерпретації семіосфери драми Потомки запорожців”;
доведено, що п’єса Потомки запорожців” О.Довженка, подібно до кінодрами, за своєю мистецькою природою створена на міжмистецькій, міжродовій межі, вимушено поєднує соцреалізм та модернізм;
на основі синтетизму проаналізована ігрова стратегія” О.Довженка в мистецтві, на підмурівку якої вибудовується концепція марґінальності, а вона породжує іманентне поруйнування соцреалістичного канону;
виявлено типологічні сходження синтетичних за своєю природою п’єс О.Довженка, М.Куліша, Ю.Яновського, визначено в них спільний горизонт очікувань, інтерпретовано зрушення в плані композиції й наративних властивостей текстів;
певною мірою вирішена проблема з’ясування причин деформації психології персонажів цих п’єс, що проявилося на рівні хронотопічності характеру та його мовної індивідуальності;
простежено комунікаційні лінії” між автором, твором і читачем; зафіксовано авторську апеляцію до горизонту очікувань та рецептуючої свідомості.
Теоретико-методологічні засади дослідження заґрунтовані на концепціях та ідеях вітчизняних і зарубіжних літературознавців. У процесі осмислення особливо плідним було звернення до робіт вітчизняних: Н.Кузякіної, В.Фащенка, Т.Гундорової, І.Дзюби, В.Нарівської, В.Пахаренка, М.Шлемкевича та зарубіжних дослідників: Ю.Лотмана, В.Топорова, В.Шкловського, О.Геніса, Є.Добренка, Ж.Дерріди, Ж.Лакана, Р.Барта, Ю.Габермаса, Ж.Бодрійяра, П.Рікера, Є.Фарино та ін.
У дисертаційному дослідженні використано методи, зумовлені специфікою художніх явищ, провідним у роботі став комплексний підхід. Історико-літературний метод дає змогу осягнути особливості критичної рецепції української драматургії 1930-1950-х рр., типологічний і семіотичний - дослідити специфіку базових категорій поетики драм (сюжет, композицію, характери), герменевтичний - мовний вияв екзистенції характерів; феноменологічний підхід застосовано щодо аналізу особливостей загально-літературного і власне авторського сприйняття української ментальності в поетиці міжродової, міжжанрової, міжмистецької дифузії.
Апробація результатів дослідження. Зміст дисертації та результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри новітньої літератури та журналістики, доповідалися на наукових конференціях різного рівня: конференції, присвяченій пам’яті лауреата Національної премії ім. Т.Г.Шевченка, доктора філологічних наук, професора В.В.Фащенка (Одеса, 2000); на IVВсеукраїнській конференції молодих учених в Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (Київ, 2001); на науково-звітній викладацькій конференції ОНУ ім. І.І. Мечникова (Одеса, 2002), на міжнародній науковій конференції Роди і жанри літератури”, присвяченій пам’яті доктора філологічних наук, професора Г.А.В’язовського (Одеса, 2004).
Теоретичне значення результатів досліджень полягає в тому, що наукові положення роботи дозволяють поглибити й узагальнити наукові знання про літературний процес 1930-1950-х років, розширити коло досліджень творів письменників, які ще не стали об’єктом порівняльного аналізу. Отримані наукові результати становитимуть інтерес для наступних студій при вивченні української драматургії 1930-1950-х рр. будуть корисні як для істориків, так і теоретиків літератури. Основні положення дисертації розширюють теоретичні знання про міжмистецьку та міжродову дифузію.
Практичне значення отриманих результатів полягає у можливості використання їх при викладанні вузівських курсів Історія української літератури ХХ століття”, спецкурсів, спецсемінарів, присвячених контекстуальним зв’язкам української літератури, під час вивчення сучасної літератури в середній школі, при упорядкуванні методичних посібників.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи складає 190 сторінок, з них основного тексту - 174 сторінки. Бібліографія нараховує 219 позицій.
Зміст дисертації відображений у публікаціях:
1. Шаргородська А.Ф. Езопівська мова Потомки запорожців” О.Довженка в обороні національного// Діалог душ. Збірник статей за матеріалами конференції, присвяченої пам’яті професора В.В.Фащенка. Одеса. 29 червня 1 липня 2000 року. Одеса: Астропринт, 2001. С.147-154. (0,4 др. арк.).
2. Шаргородська А.Ф. Міфологеми землі і роду в драмі О.Довженка Потомки запорожців” // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. - Вип. 3. К.: КНУ, 2002. С.130-135. (0,4 др. арк.).
3. Шаргородська А.Ф. Характери і хронотоп у драмі О.Довженка Потомки запорожців” // Історико-літературний журнал. Одеса: Астропринт. 2002. № 8. С.218-226. (0,5 др. арк.).
4. Шаргородська А.Ф. Потомки запорожців” О.Довженка в контексті розвитку української драми 30-50-х рр.: аспекти типології і поетики // Проблеми сучасного літературознавства: Зб. наук. праць. Одеса: Маяк. - 2003. - Вип. № 12. С.171-181. (0,5 др. арк.).
5. Шаргородська А.Ф. Діалог як момент пізнання істини (герменевтичний аспект) (на матеріалі п’єс О.Довженка Потомки запорожців”, М.Куліша Прощай, село” та Ю.Яновського Потомки”) // Історико-літературний журнал. - Одеса: Астропринт. 2003. - № 9. С.178-188. (0, 5 др. арк.).

bibliography

ВИСНОВКИ
Складне й неоднорідне явище літературного процесу періоду 1930-1950-х років, і зокрема української драматургії, представленої творами О.Корнійчука, Я.Галана, Л.Смілянського, Л.Первомайського, М.Зарудного, І.Кочерги, О.Довженка, Ю.Яновського та ін., що нагально вимагає нових підходів у вивченні та її осмисленні в загальнокультурному контексті доби. Тому одним з актуальних завдань сучасного літературознавства стала необхідність наукової об’єктивності, відтворення суперечливої, але реальної, не міфологізованої ідеологією, картини розвитку української драматургії 1930-1950-х років, нового прочитання старих” текстів. Це не суперечить одвічному правилу діалектики мистецького поступу, згідно з яким новітній час завжди актуалізує непотрібне” чи непомічене попередніми споживачами культури в тому чи іншому тексті і його житті в просторі літератури. До того ж Потомки запорожців” О.Довженка єдина п’єса одного з найвидатніших митців ХХ ст., яка вибивається з контексту його творчості, ніби й нетипова для його мистецької еволюції, є не непрочитаною з погляду сучасних наукових технологій, спрямованих на системне вивчення текстових, підтекстових і надтекстових якостей твору й багатогранності художньої манери. Важливо також і те, що О.Довженко митець канонізований або радянською методологією, або авангардистською (праці Р.Корогодського, В.Нарівської) і діаспорною ( Ю.Шерех, І.Кошелівець), але аж ніяк не цілісно, без зайвого флеру і надбаних стереотипів, хоч деякі дослідники, зокрема Н.Іванова, відзначає в його творчості симбіоз ніцшеанських і соціалістичних ідей. Навіть критика 90-х рр., як і сучасні роботи, що різноаспектно осмислюють письмо О.Довженка, його тип мислення, не можуть комплексно й об’єктивно дослідити його творчість. Контекстуальний підхід дає можливість реалізувати таке завдання, оскільки в українській культурі 30 х рр. певним чином розвивалася драматургія і театр, хоч передумови для цього були мінімальні, оскільки тиск був сильний і заангажованість письменників актуальною для того часу тематикою і засобами її відтворення вельми помітною.
Критична рецепція дає можливість твердити, що причинами, які зумовили стагнаційний стан драматургії зазначеного періоду, стали такі: припинення розвитку драматургії в напрямку західноєвропейських модерністських тенденцій, розвиток методу соцреалізму, підміна аналізу політичними звинуваченнями, роль критики як політичного інструктора, зрештою фізичне нищення українських драматургів.
З другого боку, у драматургічному роді працювали не-драматурги за покликанням (прозаїк Ю.Яновський і кіномитець О.Довженко), що вдалися до декількох спроб у цій сфері, а п’єса Прощай, село” органічного драматурга М.Куліша була хронологічно останньою ластівкою пори Відродження. Спільним для п’єс Потомки запорожців” О.Довженка, Потомки” Ю.Яновського, Прощай, село” М.Куліша стало продовження розвитку тем опозиційної літератури через звернення до етичних, екзистенційних, національних проблем. Актуальними в творах драматургів стали проблеми відбиття у спеціальних формах ментальних особливостей і образного втілення українського селянства, трансформації його ментальності у зв’язку з втратою ним державотворчих настанов та ідей, зменшенням політичної активності, змінами в характері посиленням конформізму, інтровертованості. У драмах визначається діапазон проблематики, породжений системою семантичних полів: дезадаптація селянства, проблема відчуження, виникнення феномену подвійної свідомості, пов’язаного в Довженка з проблемою артикуляції екзистенційної пам’яті, зреалізованої через історію, в Ю.Яновського через родовий міф. Актуальними для драматургів стали проблеми втрати національної самості, вибуху колективного несвідомого, розтлівання трьох стовпів української душі, проблеми деформації національного характеру через зречення Бога, емансипацію жінки.
Власна концепція ментальних трансформацій селянського світоосмислення, реалізованих у О.Довженка, М.Куліша та Ю.Яновського, розглядалася як категорія поетики через спосіб інтерпретувати текст у розумінні поетики в її постструктуральному значенні, у розумінні тексту як відкритої структури на декількох рівнях підтекстовому, надтекстовому, міфологічному, на рівні породження нових семантичних полів, множинності смислів, співіснування соцреалістичного й модерного світогляду. Проблема ментальності в драматургії зазначених авторів суголосна прямо декларованим ідеям відродження нації Ю.Липи, В.Липинського та ін., а тому вирішується як форма національного світосприйняття світу селянською верствою, де селяни відтворені як пасіонарії, яким відведено провідну націєтворчу функцію (збереження типу етики, моралі, культури), реалізована в національному характері, системі символів, архетипів. Із творів О.Довженка, М.Куліша та Ю.Яновського постає новий тип осмислення ментальності, з одного боку, заґрунтований на традиціях театру корифеїв, з іншого як вияв модерних течій: на рівні архетипно-типологічних паралелей національного характеру, закладеному в ньому драматизмі, психологізації, символів, міфопоетичному мисленні як категорії ментальності українського селянства.
Поетика п’єс Потомки запорожців”, Прощай, село”, Потомки” розглядається крізь єдність феноменологічних, естетичних категорій, через віднайдення семіотичних кодів та деконструктивістський підхід до тексту, де іншим” (за теорією рецептивної естетики (Г.-Р.Яусс та В.Ізер) для О.Довженка, М.Куліша, Ю.Яновського передусім стали читацька свідомість, проявлення смислів. А тому розглядаємо їх твори як модерністські явища, тобто явища культурного синтезу, явища маргінальні щодо усталеної традиції, канону.
Природа поетики драматургії О.Довженка, Ю.Яновського, М.Куліша виявляє міфопоетичні, модерні й реалістичні категорії. У п’єсах виокремлюються спільні зовнішні та внутрішні чинники поетики соцреалізму, які, проте, перебувають в іманентному протистоянні з типом авторського самоусвідомлення та естетичної екзистенції. Драма Потомки запорожців”, як і інші твори письменника, засвідчує феномен О.Довженка, який прийшов у драматургію перш за все як режисер і письменник. Тому в дисертації запропоновано модель вирішення проблеми поруйнування соцреалістичного канону під впливом модерного світобачення митця, синтетичної природи драматургії, взаємопроникнення різних жанрових модифікацій, дифузії епосу, лірики й драми. Це зумовлено самою природою творчого феномену О.Довженка, у якому органічно єднаються прийоми кіно і театру (драми), вироблена ігрова стратегія. У його творчості синтез мистецтв слід розглядати як один з найпотужніших чинників українського модернізму, що породжує універсальність рецепції в кіно та літературі і виявляє лаканівський психотип автора, в якого грає слово, колір, звук, символ, створюючи ряд дискурсів. Звідси й створення автором маргінального жанру кінодрами, її відкритої структури.
Архетипно-міфологічне підґрунтя драматичної творчості О.Довженка (Потомки запорожців”) підпорядковане вибудові моделей екзистенційного та художнього мислення митця, взаємовпливам міфопоетичного, екзистенційного, модерного чинників при формуванні поетики драматургії 30-50-х рр. Окремою дослідницькою стратегією в дисертації виступає вивчення недостатньо проаналізованих на сьогодні аспектів художнього експериментаторства, проявлених у прийомах гри, карнавалу, хронотопу як концептуальних засад гри в текст”, яка реалізована в поетиці драми 1930-50-х рр. На рівні мікропоетики вивчено особливості формування та функціонування метамови твору як сенсоутворюючої та естетичної категорії, у якій виявлено синтез естетичних та жанрово-стильових домінант (експресіонізму, авангардизму, неоромантизму) кінодрами О.Довженка Потомки запорожців”.
Особливості поетики п’єси Потомки запорожців” деконструюють соцреалістичний канон, виявляючись у багатоаспектному творчому полі. Деконструкція канону стала формою не стільки руйнації дискурсу соцреалізму, що походила від задекларованих антагоністичних ідеологем, скільки була визначена природою дискурсу творчого феномену Довженка. Його феномен cпирався на принципи модерної індивідуально-суб’єктивної філософії, а тому не міг не дійти до панорамного використання карнавалу та гри не лише як засобів поетики, але і, перш за все, як сенсоутворюючих категорій, які визначали художність і новаторство його творчості.
Карнавал і гра так само, як і визначена ними поетика п’єси Довженка Потомки запорожців”, стали руйнатором монолітної одноманітності соцреалізму, у якому все було визначено наперед, а зміна рольових функцій прирівнювалася до зазіхання на основи канону. Індивідуально-особистісне начало руйнувало штучно-колективістське, декларативно-номінативному підходу суперечив принцип права на деконструкцію, карнавал, зміну ролей та й, зрештою, - сам принцип гри як всеохопної естетичної категорії. Нові змісти Потомків запорожців” неминуче руйнували моноліт, навіть номінально, знаходячись у полі соцреалістичного світогляду й поетики.
Нами простежено й досліджено такі моделі деконструкції соцреалістичного канону в поетиці твору: зображення прихованої боротьби з писемністю і смислоозначенням, авторської гри, що виражається в створенні множинності смислів, через гру слідів та заміщень. Наративна природа кіно як один із засобів деканонізації актуалізується в драмі через накладання звукових і зорових кодів, поєднання зорових елементів із кольором; через реалізацію ігрової стратегії в застосуванні режисерських слідів” автора - романтичного” монтажу, конструктивних елементів театру в театрі, зрештою, у грі часом через синтез мистецтв, язичництва, естетики модернізму та космогонічних начал, через поєднання естетичного й історичного досвіду та реалізацію аспектів темпоральності на рівні структури розстановки.
Концептуальне відтворення дійсності О.Довженком у п'єсі Потомки запорожців” реалізовано в особливих поетико-семіотичних структурах. Такими для автора стали концепція карнавалізації дійсності, спрямована на відтворення картини світу, утвердження й осмислення феномену селянина-косміурга крізь призму ніцшеанської теорії та багатошаровість структури, що створює надтекстову модель життя”. Важливою є й концепція театральності буття, розігрування драми власного життя та їх конструктивна функція, поєднання двох планів гри й реальності, що в Довженковому інваріанті синтезували принципи інтелектуального театру Б.Брехта, екзистенційного М.Куліша, теорії театру К.Станіславського. Суттєве семантичне навантаження у розкритті підтексту мають конфлікти як структурні елементи нової” драми, використання принципів езопівської мови як прояву інтертекстуальності (проблема алюзій, натяків, посилань, впливів), роль Щоденника” як відкритого генотексту-концентранту езопової мови і ключа в дискурсі О.Довженка для дешифровки” всіх кодів та шифрів. Маргінальність жанру «Потомків запорожців» потверджена використанням ремарок як самостійного субтексту, які перебирають на себе принципи сюжетобудови, посилення епічного та ліричного начала, наближаючи п’єсу до Lesedrame, випереджувальної характеристики персонажа, інтроспектування автора, створення символічних конотацій у характеристиках героїв, що розширює характеротворчі функції ремарок та організує міфопоетичну модель світу, розкриває принципи осягнення кризового стану світу крізь призму експресіонізму. Особливим стало в О.Довженка використання різних типів діалогів та монологів для реалізації конструктивних функцій (монтажного принципу), сократичного” діалогу для створення підтексту; міфологізація в рамках неоромантичного дискурсу патріархального буття народу, відображення його світовідчуття через ряд міфологем землі, води, роду; комунікативного дискурсу, експресіоністичного пафосу самовираження .
Дослідивши поетику п’єс М.Куліша Прощай, село”, Ю.Яновського Потомки”, О.Довженка Потомки запорожців”, можна констатувати, що залежно від авторського типу мислення, етичних та художньо-естетичних уподобань кожен письменник подає свою концепцію сприйняття світу. Слід виокремити певні спільні типологічні моменти у відчитанні текстів на різних рівнях. У поверховому шарі типології виявляється подібність у таких позиціях: досліджувані твори, написані в період 30-50-х рр., незалежно від різноманітності постмодерністських прочитань на рівні сюжету, системи образів, символів все ж зводяться до стереотипів, вироблених у період функціонування соцреалістичного канону, що й стало приводом для деяких критиків вважати твори драматургії даного періоду нелітературою”. Їм властиве сильне дидактичне начало, спільний сюжет процес сакралізації, перетворення хаосу в космос. Діапазон тематики й проблематики, що прочитується в поверховому шарі, зумовлений держзамовленням: відтворення процесу колективізації та шкідництва на селі, у Довженка доповненого процесом хлібоздачі, у Яновського - відтворенням позірної краси” колгоспного села, святкуванням річниці колгоспу. У поверховому шарі типології, заангажованому тематикою та її засобами втілення, виділяються спільні псевдоміфи: есхатологічні, календарні в Яновського, у М.Куліша соцреалістична схема доповнена антропогонічними.
На глибинних рівнях, незважаючи на стереотипи, прочитуються як спільні, так і відмінні риси, серед яких спільною виявляється проблематика: М.Куліш і О.Довженко звертаються до проблеми голоду в результаті продрозверсток і розкуркулення, колективізації, що руйнує селянський світ, прищеплюючи урбаністичну свідомість. У п’єсі Потомки” деміфологізація проходить через авторські міфи телуричної та козацької України, актуалізовані через систему метафор, образів козаків, Б.Хмельницького, Запорізьку Січ. Саме через міфи відбувається деміфологізація, а через авторську інтерпретацію структури сюжету вирішується ряд етичних і духовних проблем. На рівні структури міфів виявляються екзистенційний і субстанційний агон через конфлікт прокляття”, у М.Куліша та Ю.Яновського через конфлікт батьків та дітей у структурі родового міфу.
Виявляються спільні типологічні аспекти і в композиційному вирішенні: у зовнішній та внутрішній композиції, особливості якої полягають у М.Куліша в монтажному принципі побудови, використанні у дискурсі п’єси авангардистської парадигми - сцен-главок чи сцен-кадрів, у Довженка використання прийому сцена на сцені”, які динамізують внутрішню структуру і руйнують принципи театральної комунікації, відбивають модерністську тенденцію руйнування меж між театром і дійсністю, застосуванні позасюжетних елементів-ремарок, у задаванні ритму елементами п’єси. Важливим компонентом у розкритті авторської концепції виявляється хронотоп, який реалізує особливість сюжетного вирішення через диференціацію побутового, міфологічного та історичного часу: індивідуальний та історичний час у Куліша утворюють горизонтальну вісь сюжету, у Довженка та Яновського вертикальну вісь. Особливим у Довженка виявляється організаційний принцип ретроспекції, у Куліша уявлення майбутнього.
Хронотопічність визначає характер героя через мотиви або закладена в настроєності реакції на час і на простір, в емоційній установці на взаємодію з ними. Семантику часопростору, який розгортається на рівні моделювання і на рівні концептуальному, розташовують протидіючі сили.
Авторська концепція спрямована на відображення втрати сакрального, індивідуального хронотопу, абсолютного простору і на конформістську тенденцію в національному характері. Подвоєння авторства у Довженка, рольова гра, запозичені ним з кіно, наближають п’єсу до авангардистської парадигми.
Мовна індивідуалізація героїв стала не лише важливим засобом характеротворення: в монологах опрозорюється сутність натури, у діалогах і полілогах глибинні пласти свідомості і підсвідомості. Діалоги виконують не лише функцію відтворення деформації психіки селян, а й породжують смислові поля для читача. Особливі типи екзистенційних діалогів та монологів відіграють важливу роль у відтворенні рис герменевтики самого й іншого селянства, що зберігає автономію самості або балансує між її збереженням та втратою. Усамітнені монологи чи монологи-марення, видима мова душі ліризують характер селянина, розкривають психологічні риси. Діалог-агон у Довженка чи діалог-марення у М.Куліша не лише розкриває діапазон-переживань, цільний характер, а й виражає екзистенційне поривання суб’єкта, самоствердження я” через комунікацію.
Типологія п’єс на глибинних рівнях визначається в реалізації міфологем, серед яких особливого значення набувають міфологема землі, пов’язана в Довженка з особливим значенням у контексті ігрової стратегії й ніцшеанської ідеї дисгармонії, та міфологема роду, органічно пов’язаної з мотивом світового дерева, естетизацією образів діда та малого дитяти. Концепт землі поєднаний з міфологемою роду, що одночасно постає засобом розкриття міфу про землю. З метою подолання відчуження О.Довженко та Ю.Яновський звертаються до родової свідомості, де рід осмислюється не лише як архетип духовної субстанції, а й як прагнення зберегти здобутки національної ментальності.
Образна система, символіка виявляють особливості авторської концепції апелювання О.Довженка, Ю.Яновського до язичницьких символів та образів, а М.Куліша до християнських. Система архетипів, образи юрби, натовпу і відтворюють національний характер через космогонічні (мудрого старого, старої, архетип матері, дитяти) та психоаналітичні архетипи ( тіні; на рівні карнавального образу - блазня), які виявляють порушення гармонії в психологічному аспекті, відтворення деформації характеру, вироблення таких рис як аутизм, конвенціалізм, конформізм, процес утворення колективної душі.
Даних творців об’єднує прагнення до підкреслення прихованих смислів, звернення до спільної проблематики, до проблем психологічного складу характеру, нації, народу.
Таким чином, драматургія М.Куліша, п’єси О.Довженка та Ю.Яновського, їх поетика та типологія, досліджені в одному контексті, дозволяють на основі аналізу текстів виділити такі спільні риси української драматургії 30-50-х рр.:
· деканонізація попередньої культурної традиції, чітка межа між масовою й елітарною літературою; до певної міри деканонізація драматичного жанру п’єси й перетворення її на трагедію;
· драма 30-50-х рр. нагадує симбіоз, протиріччя в межах одного соцреалістичного та модерністського текстів, і тільки ретельний аналіз компонентів поетики виявляє шкалу новаторських пошуків і підривання” поверхових шарів змісту соцреалістичного канону;
· зміщення маргінального і центрального в тексті, орієнтації нарації на різні дискурси; орієнтація на інше”;
· наявність опозицій, поєднання гри і карнавалу, що дозволяє уникнути серйозного через гру.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абрамова Е.Ю. Аллюзия в лирике: функциональный аспект (на материале поэтических произведений И.А.Бродского, А.С.Кушнера, А.А. Тарковского): Дис канд. филолог. наук: 10.02.19. - Симферополь, 1994. 231 с.
2. Аверинцев С.С. Древнегреческая поэтика и мировая литература // Поэтика древнегреческой литературы. М. 1981. С.4-28.
3. Айзеншток І. Еволюція письменника (Творча путь Івана Микитенка) // Червоний шлях. 1928. - №5-6. С.71-88.
4. Алперс Б. Театр социальной маски. М.-Л.: ГИХЛ, 1931. 112 с.
5. Аристотель З ”Поетики” // Теорія драми в історичному розвитку. К.: Мистецтво, 1950. 626 с.
6. Бажан М. В. Арсенал” // Кіно. 1928. - № 12. С. 10-11.
7. Бажан М. Легенди та історія // Кіно. 1928. - №. 21-22. С. 2-3.
8. Бакула Б. Кілька міркувань на тему інтегральної компаративістики // Слово і час. - 2002. - № 2. С.50-58.
9. Барабаш Ю. О.Довженко. Некоторые вопросы эстетики и поэтики. М.: Худ. литература, 1968. 271 c.
10. Баранник Д.Х., Гай Г.М. Драматичний діалог. Питання мовної композиції. К.: Видавництво Київського університету, 1961, - 161 с.
11. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика: Пер. с фр./ Сост., общ. ред. и вст. ст. Г.К.Косикова. М.: Прогресс, 1989. 616 с.
12. Бахтин М.М. Литературно-критические статьи / Сост. С.Бочаров и В.Кожинов. М.: Худ. литература, 1986. 543 с.
13. Бахтин М.М. Пробемы поэтики Достоевского. Изд. 4-е М.: Сов. Россия, 1979. 320 с.
14. Белецкий А.И. Избр. труды по теории литературы. М: Просвещение, 1964. 478 с.
15. Білецький О.І. Твори: В 5 т. Т. 1. К: Наукова думка, 1965. 264 с.
16. Бердяев Н.А. Кризис искусства. Репринт. изд. 1918 г. М.: СП Интерпринт, 1990. 48 с.
17. Білецький О. Батальйон мертвих” Я.Мамонтова // Червоний шлях. 1926. -№ 4. С. 243-244.
18. Білодід І.К. Мова творів Алаксандра Довженка (Збірник Зачарована Десна”) К.: Видавництво Академії Наук Української РСР, 1959. 94 с.
19. Блейман М. Щорс” // Искусство кино. 1939. - №3. С. 39-44.
20. Бодрийяр Ж. Система вещей / Перев. и сопроводительная статья С.Н. Зенкина. М.: Рудолино, 1999. 222 с.
21. Будагов Р.А. О сценической речи // Филологические науки. 1974. - № 6. С. 13-15.
22. Бушмин А.С. Сатира Салтыкова-Щедрина. М. Л.: Издательство Академии Наук СССР, 1959. 643 с.
23. Бялик Б. Горький в борьбе с театральной реакцией // Театр. 1937. - №2. С.17-27.
24. Введение в литературоведение. Литературное произведение: Основные понятия и термины: Учебн. пособие / Л.В.Чернец, В.Е.Хализев, С.Н.Бройтман и др. / Под ред. Л.В.Чернец. М.: Высшая школа; Изд-й центр «Академия», 2000. 556 с.
25. Взаимосвязи и взаимодействие национальных литератур. Материалы дискуссии 11-15 января 1960 года. М.: Издательство Академии наук СССР. 439 с.
26. Виноградов В. В. Этюды о стиле Гоголя. Л. 1926. 227 с.
27. Владимиров С.В. Действие в драме. Ленинград: Искусство, 1972. 159 с.
28. Волькенштейн В. Драматургия. М.: Сов. писатель, 1969. 336 с.
29. Габермас Ю. Філософський дискурс Модерну/ Пер. з нім. та комент. М.Купліка. К.: Четверта хвиля, 2001. 424 с.
30. Генис А. Иван Петрович умер. Статьи и расследования / Вступ. статья М.Эпштейна. М.: Новое литературное обозрение, 1999. 336 с.
31. Гинзбург С.С. Очерки теории кино. М.: Иск-во, 1974. 264 с.
32. Голобородько Я.Ю. Художні константи Миколи Куліша: Автореф. дис д-ра філолог. наук: 10.01.01 / Кіровоград. педагог.унів-т. К., 1997. 40 с.
33. Головко Б.А. Філософська антропологія: Навч. посіб. К.: УЗМН, 1997. 240с.
34. Головня А.Д. Мастерство кинооператора. М.: Искусство, 1965. 239 с.
35. Гозенпуд А. Поетичний театр (Драматичні твори Лесі Українки). К.: Мистецтво, 1947. 302 с.
36. Горбунова Е. Вопросы теории реалистической драмы. М.: Сов. писатель, 1963. 511 с.
37.Горбунова Е. Идеи. Конфликты. Характеры. М.: Сов. писатель, 1960. 419 с.
38. Гребньова В. Творчість Довженка періоду війни. Митець і тоталітаризм. - Одеса. 16 с.
39. Гундорова Т.І. Проявлення Слова. Дискусія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 297 с.
40. Гурко Е. Деконструкция: тексты и интерпритация. Деррида Ж. Оставь это имя (Постскриптум), Как избежать разговора: денегации. Минск: Экономпресс, 2001. 320 с.
41. Давидюк В. Первісна міфологія українського народу. Луцьк: Вежа, 1997. 296 с.
42. Двадцяті: літературні дискусії, полеміки. Літературно-критичні статті / Упоряд. В.Г.Дончик. К.: Дніпро, 1991 366 с.
43. Дзюба И. Пятьдесят лет спустя. Украинская литература 30-х годов глазами 80-х // Дружба народов. 1989. - № 4. 211-237 с.
44. Дзюба І.М. Українська культура як майбутнє нації // Історико-літературний журнал. 2000. - № 5. С. 40-50.
45. Дем’янівська Л.С. Українська драматична поема. К.: Вища школа, 1984. 159с.
46. Добин Е. Жизненный материал и художественный сюжет. Л.: Сов. писатель, 1958. 333 с.
47. Добренко Е. Не по словам, но по делам его // С разных точек зрения: Избавление от миражей: Соцреализм сегодня. М.: Сов. писатель, 1990. 416с. С.309-359 .
48. Добренко Е. Метафора власти. Литература сталинской эпохи в историческом освещении // Slavistische Beitrage. Munchen. 1993. 406 с.
49. Добренко Е. Формовка советского читателя. Социальные и естетические предпосылки рецепции советской литературы. СПб: Академический проэкт, 1997. 321 с.
50. Довженко і світ. Творчість О.Довженка в контексті світової культури. К.: Рад. письменник. 1984. 222 с.
51. Довженко О. До проблеми образотворчого мистецтва // Ваплітянський збірник. - Вид. друге, доповнене, за ред-ю Ю.Луцького Видання Канадського Інституту Українських Студій: Мозаїка, 1977. С. 163-173.
52. Довженко О. Твори: в 5-ти т. Т.3. К.: Дніпро, 1984. 362 с.
53. Довженко О. Твори: в 5-ти т. Т.4. К.: Дніпро, 1984. 355 с.
54. Довженко О. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. К.: Веселка, 1995. 574 с.
55. Донцов Д. Дух нашої давнини. 2-ге видання. Дрогобич: Відродження. 1991. 341 с.
56. Дюришин Диониз Теория сравнительного изучения литературы. М.: Прогресс, 1979. 319 с.
57. Еліот Т.С. Музика поезії // Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. Львів: Літопис,1991. С.73-82.
58. Еникеев М.И. Общая и социальная психология: Учебник для вузов. М.: Норма-Инфа, 1999. 624 с.
59. Ефремов А.Ф. Ученые записки. - Вып. 17. Саратов. 1955. С. 111-137.
60. Ждан В. Введение в эстетику фильма. М.: Искусство, 1972. 327 с.
61. Жирмунский В.М. Проблемы исторического изучения литератур // Взаимосвязи и взаимодействие национальных литератур. Материалы дискуссии 11-15 января 1960 года. М.: Издательство Академии наук СССР. С.52-66.
62. Жолковский А.К. К переосмыслению канона: Советские классики-нонконформисты в постсоветской перспективе // Литературное обозрение. 1998. - № 29 (1). С. 55-68.
63. Зайцева Л. Кино и литература / Учебн. пособ. М., 1964. 41 с.
64. Забужко О.С. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 90-х рр. К.: Факт, 2001. 340 с.
65. Залеська-Онишкевич Л. Куліш і Брехт: самоспостереження героя та самоспостереження актора // Сучасність. 1992. - № 1. С. 131-135.
66. Залеська-Онишкевич Л. Драматургія української діаспори. Вступ // Близнята ще зустрінуться. Антологія драматургії української діяспори / Упор. та автор передм. Лариса Залеська Онишкевич. Київ-Львів.: Час, 1997. 640 с.
67. Зеров М.К. Твори: В 2 т. Т.2.: Історико-літературні та літературознавчі праці / Упоряд. Г.П.Кочура, Д.В. Павличка. - К.: Дніпро, 1990. 601 с.
68. Зингерман Б. Очерки истории драмы 20 века. Чехов, Стриндберг, Ибсен, Метерлинк, Пиранделло, Брехт, Гауптман, Лорак, Ануй. М.: Наука, 1979. 392 с.
69. Зотов Н.Н. Об основных особенностях диалога в сценарии художественного фильма. М.: Типография общества по распространению политических и научных знаний РСФСР, 1960. 39 с.
70. Ищук-Фадеева Н.И. Драма и обряд. Тверь: Твер.гос.ун-т, 2001. 81 с.
71.Іванов Вяч. Вс. Из заметок о строении и функциях карнавального образа// Проблемы поэтики и истории литературы: Сборник статей. - Саранск 1973. 272с.
72. Іванова Н. Концепція життєтворчості в естетиці та поетиці О.Довженка: Дис канд. філолог-х наук:10.01.01. Дніпропетровськ, 1999. 191 с.
73. Ильин И.П. Деконструкция // Постмодернизм. Словарь терминов. М.: ИНИОН РАН (отдел литературоведения) INTRADA., 2001. С. 57-66.
74. Jerzy Faryno Введение в литературоведение: В 2-х ч. Katowice. 1980. 210 с.
75. Каменский А. Романтический монтаж. М.: Советский художник, 1989. 185с.
76. Касьянова С. Принципи і засоби художнього втілення людини в кіноповістях Звенигора”, Арсенал”, Земля”, Повість полумяних літ”, Україна в огні” О.Довженка: Автореф. дис канд. філолог. наук: 10.01.01 - К., 1995. 24 с.
77. Качуровський І. Поетика // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. Paris-New York: Молоде життя. Т. 6, 1970. С. 2148.
78. Кисельов Й.М. Драматурги України. Літературні портрети. К.: Дніпро, 1967. 379 с.
79. Кисельов Й.М. Конфлікти і характери. Проблеми української драматургії. К.: Рад. письменник, 1953. 308 с.
80. Клочек Г. Так що ж таке поетика? // Поетика / Відп. ред. В.С. Брюховецький. К.: Наукова думка, 1992. С.5-6.
81. Кодак М.П. Поетика як система. К.: Дніпро, 1988. 159 с. Кисельов Й. Конфлікти і характери. Проблеми української радянської драматургії. К.: Рад. письменник, 1953. 308 с.
82. Кожинов В.В. Художественная речь как форма искусства Слова // Теория литературы в 3 т. Т. 3. М.: Наука, 1965. С. 234-316.
83. Кореневич М. Типологія та поетика драм Миколи Куліша у контексті європейської нової драматургії”: Автореф. дис канд. філолог. наук: 10.01.05. К., 2001. 18 с.
84. Кормер В.Ф. О карнавализации как генезисе «двойного сознания» // Вопросы философии. 1991. - № 1. С.166-185.
85. Корогодський Р. Довженко в полоні / Ред.рада: Валерій Шевчук та ін.; упорядкування, вст.ст. Олега Бурячківського. К.: Гелікон, 2000. 352 с.
86. Коряк В. Мотиви соціальної боротьби в сучасній українській літературі. Кінець нової укр