УКРАЇНСЬКА ПОЕТИЧНА СВІДОМІСТЬ КІНЦЯ ХХ СТ.: ТРАНСФОРМАЦІЯ АРХЕТИПУ ВЕЛИКОЇ МАТЕРІ

brief description

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ЛЕБЕДИНЦЕВА НАТАЛІЯ МИХАЙЛІВНА

УДК 821.161.2:7.046 19”

УКРАЇНСЬКА ПОЕТИЧНА СВІДОМІСТЬ КІНЦЯ ХХ СТ.: ТРАНСФОРМАЦІЯ АРХЕТИПУ ВЕЛИКОЇ МАТЕРІ

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

НАУКОВИЙ КЕРІВНИК:
ШТОНЬ Григорій Максимович,
доктор філологічних наук,
професор

КИЇВ 2003

ЗМІСТ

ВСТУП стор. 3

РОЗДІЛ І. Символічне осмислення архетипу Великої Матері
в українській художній свідомості 80-х рр. стор. 17
1.1. Символічні парадигми архетипу Великої Матері. стор. 17
1.2. Проявлення архетипу Великої Матері в поезії 80-х рр. стор. 52

РОЗДІЛ ІІ. Трансформація архетипу Великої Матері
в творчості покоління 90-х рр. стор. 83
2.1. Лейтмотив втрати зв’язку з Великою Матір’ю як
визначальна риса поезії 90-х рр. стор. 83
2.2. Самоствердження через (само)заперечення як
пасивний бунт проти Великої Матері. стор. 111

ВИСНОВКИ стор. 149

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ стор. 158

ВСТУП

Кожний художній твір являє собою специфічне бачення дійсності і, так чи інакше, моделює її, оскільки людина здатна сприймати й усвідомлювати світ і себе в світі тільки в певній, нею самою визначеній системі координат. Так з’являється художній світ, створений уявою письменника і відбитий у його творах. Побачити і зрозуміти автора твору означає побачити і зрозуміти іншу, чужу свідомість та її світ” писав М.Бахтін [67, 320]. Водночас створений письменником художній світ виходить далеко за межі індивідуальних інтенцій автора, співвідносячись із культурною та соціальною ситуацією, в межах якої виникає. Досліджуючи психологічні основи мистецької творчості, Л.Виготський зауважує, що мистецтво ніколи не може бути пояснене до решти з малого кола особистого життя, але обов’язково вимагає пояснення з більшого кола життя соціального” [91, 108]. І що б не казали сьогодні прибічники постмодерного підходу до аналізу літератури про самодостатність літературного твору, смерть автора” (Р.Барт, М.Фуко та ін.), про паралельність художньої та реальної дійсності, художній світ митця неминуче взаємодіє (інше питання як?) із тією реальністю, в якій він існує. Більше того, саме ця реальність і характер взаємодії з нею відіграють важливу роль у формуванні художнього світу митця. Чи не тому мистецтво, і насамперед література, надзвичайно чутливо реагує на зміни в духовному кліматі” суспільства (Д.Наливайко).
Індивідуальний світ і художній світ митця в жодному випадку не є тотожними, але вони виникають, існують і змінюються за однаковими законами законами людської психіки. Як зауважував Е.Нойманн, для кожного індивіда за будь-яких обставин характерно створювати для себе свідомо констельовану й штучно конструйовану картину світу”, яка фактично являє собою єдність світу, трансформованого нами самими” [173, 367-368]. Тобто світ являє собою певну структуру лише доти, доки людина усвідомлює його таким, і розпадається на окремі хаотичні уламки разом з розпадом або зміною цього усвідомлення. Тому картина чи модель світу (реального чи художнього), як результат осмислення людиною власного буття, завжди відповідає рівню розвитку її свідомості, одночасно відображуючи обставини формування цієї свідомості: інтеграція особистості еквівалентна інтеграції світу” [173, 369]. Особливо яскраво ця особливість людської психіки виявляється, коли ми маємо справу з художнім світом митця, який усвідомлює себе і світ через творче осягнення буття. Що й дає можливість дослідникам розглядати історію мистецтва (і літератури зокрема) як цілісний і логічний процес постійного самовідтворення людини як істоти духовної” [169, 2].
Так само, як окремий індивід, кожне покоління, зокрема й літературне, теж моделює свій неповторний варіант світосприйняття, власний художній світ, який відрізняє його від інших. Саме за такою подібністю/відмінністю світоглядних орієнтирів і було б, на нашу думку, найбільш доцільно розмежовувати літературні покоління, зокрема так звані покоління шістдесятників”, сімдесятників”, вісімдесятників”, дев’ятдесятників” (або за іншими версіями: дев’яностників”, дев’яностиків” тощо) та, врешті, позадесятників” в українській літературі кінця ХХ ст. Принцип поділу літературного процесу за поколіннями, а літературних поколінь за десятиліттями, природно, мало кого влаштовує, оскільки не відображає об’єктивно літературного процесу взагалі та окремих його проявів зокрема і має значно більше недоліків, ніж переваг. На сторінках української періодики це питання час від часу обговорюється, але переважно на рівні реплік та побіжних зауважень [80; 81; 89; 86; 111; 238 та ін.]. Сучасні критики або взагалі відмовляються від поколіннєвого поділу” як такого (У літературі існує тільки література й макулатура” Н.Мориквас [38]), вважаючи його ознакою розумового лінивства” (О.Гнатюк), або ж намагаються обмежити його сферою літературно-критичного дискурсу як тимчасовий спосіб узагальнення певних літературних явищ за умов відсутності базової шкали цінностей та критеріїв узагальнення” (Е.Соловей) чи в окремих випадках на позначення унікального літературного явища на зразок втраченого покоління” (А.Дністровий) [184]. Попри те, коли йдеться про українську літературу, яка виникла протягом 70-х 90-х рр. ХХ ст., щоразу зустрічаємося з упевненим розмежуванням її на окремі літературні покоління (особливо це стосується поезії), розбіжності в означенні яких полягають лише в назвах: поетів-вісімдесятників” називають метафористами”, герметичним поколінням”, поетами витісненого покоління”, поколінням тридцятилітніх” та ін.; поетів 90-х рр. характеризують як авангардистів, постмодерністів, наймолодше чи просто молодше покоління, покоління пост-епохи” (І.Старовойт) тощо. Та, незважаючи на розбіжності в означеннях і назвах, поділ окремих поетів, які увійшли до літератури в інтервалі між кінцем 60-х початком 70-х років та першою половиною 90-х, саме за поколіннєвим принципом уже майже усталився. Найбільш чітко вирізняються три напрямки такого поділу [169; 179]:
1) представники герметичної” поезії (насамперед поети Київської школи й метафористи” середини 80-х рр. І.Римарук, В.Герасим’юк, І.Малкович тощо), спільним знаменником творчості яких є навмисна ускладненість, закритість” поетичних текстів, а також глибоке занурення в праісторичні шари колективного досвіду, так зване наївне” переживання світу, переважання екзистенційних проблем буття людини;
2) бубабістська” творчість, літературний авангард (представники літературних угруповань Бу-Ба-Бу”, Пропала грамота”, ЛуГоСад”, В.Цибулько та ін.), для творчості яких характерні карнавалізація світу, епатаж, зняття будь-яких табу, блазнювання, пародіювання життя з метою оновлення, очищення” культури;
3) покоління 90-х років (поетичні групи Нова дегенерація”, Червона фіра”, а також більшість поетів, які дебютували протягом першої половини 90-х рр.), в творчості яких виразно спостерігається розчарування, розгубленість (чи радше загубленість) ліричного героя, песимістичні й нігілістичні настрої, агресивність поетичного дискурсу, дезорієнтованість, що вочевидь свідчить про відсутність, на відміну від їх попередників, цілісного світосприйняття, сталої ціннісної системи в художньому світі поетів наймолодшого покоління.
При цьому поети, які належать за наведеним розподілом до другого напрямку літературного авангарду не являють собою покоління, а знаходяться наче на межі між 80-ми й 90-ми роками, оскільки формувалися вони як митці під впливом літературної й культурної ситуації 70-х 80-х років, а реалізують свій творчий потенціал у 90-х рр. Крім того, саме призначення авангарду як провісника нового на руїнах старого зумовлює його виняткове місце в літературному процесі, його неприналежність” до жодних усталених культурних форм. Тому представники українського авангарду кінця 80-х років перебувають між двома поколіннями, виступаючи певною проміжною, переходовою ланкою між ними. І внаслідок цієї ситуації бубабістів” відносять то до покоління вісімдесятників”, оскільки вони, так би мовити, закривають своєю творчістю епоху соцреалізму”, то до покоління 90-х років, де їхня естетична концепція виглядає природніше. З огляду на ці фактори, ми вважаємо за доцільне стосовно літературної ситуації 80-х-90-х років говорити про два літературні покоління, пам’ятаючи однак про існування у їх межах трьох літературних напрямків.
Серед ознак, за якими варто відносити творчість поетів до одного чи іншого покоління, сучасні українські критики найчастіше називають такі: спільність досвіду, тобто спільне пережиття певних історичних, особливо кризових ситуацій (революція, війна, глобальна катастрофа, як, наприклад, Чорнобильська аварія); як наслідок спільного історичного досвіду світоглядні орієнтири, наявність певної мистецької мети та спільних чи споріднених естетичних ідеалів, принципів творчості тощо; і, нарешті, фактор поколіннєвої самосвідомості усвідомлення самим поколінням, що воно є чимось окремим та відмінним від своїх попередників у контексті загального літературного процесу” (Л.Демська [184]). Час, який об’єднує митців у покоління, також відіграє важливе значення, але швидше з огляду на спільний історичний досвід, а не хронологічні межі. Адже часто трапляється так, що представники хронологічно молодшого покоління світоглядно належать попередньому чи навпаки - наступному, а ті митці, що працюють у хронологічних межах певного покоління, нічого спільного, крім хронології, з цим поколінням не мають. І тому, якщо й можна застосовувати до літератури поняття покоління, то лише як метафоричне означення групи чи течії, об’єднаної ніяк не віком, але поглядами й прагненнями” [216, 30]. Тобто поняттям літературне покоління” можна означити певне коло поетів і пов’язаних з їх діяльністю мистецьких явищ, яких об’єднують співзвучні світоглядні орієнтири, зумовлені спільно пережитим історичним досвідом, а також специфічне емоційне переживання світу”, далеко не завжди усвідомлене, але так чи інакше проявлене в їхній творчості. Інакше кажучи, явище покоління в літературі визначає характерне світовідчуття в найширшому розумінні цього поняття, яке включає не лише світогляд, ціннісні критерії, моральні та естетичні первини творчості, але також і це, мабуть, найважливіше особливу психологічну реакцію на оточуючу дійсність, що проявляється насамперед на емоційному (міфологічному) рівні світосприймання.
Саме за таким принципом специфічного світовідчуття й розмежовують сьогодні українські критики названі вище літературні покоління швидше інтуїтивно, оскільки ніякого методологічного апарату не існує, та й навряд чи він може існувати взагалі, бо літературний процес далеко не завжди можна поділити за поколіннями і такий поділ швидше буде винятком, ніж закономірним принципом. Але, зважаючи на значні відмінності, які існують між творчістю поетів-вісімдесятників” та поетів 90-х років, для адекватного розуміння літературної ситуації, що склалася в Україні в цей час, необхідно дослідити ці відмінності більш докладно й послідовно. Ми вважаємо за доцільне в дослідженні зупинитися на характерних рисах поетичного дискурсу 80-х і 90-х років, бо саме дискурс як сукупність висловлювань з певної теми дає можливість реконструювати ту світоглядну й ціннісну систему координат, в якій обертається поет. Оскільки ж ідеться про ціле покоління митців, найбільш ефективним для виявлення характерних ознак художнього світосприйняття цього покоління видається саме дискурсивний рівень аналізу.
Крім того, як свідчать дослідники, поетичну творчість 80-х 90-х років досить важко розмежовувати й аналізувати за напрямами, течіями та стилями, адже на сьогодні всіма відомими художніми засобами й прийомами рівною мірою користуються поети всіх напрямів Тобто конкретний напрям не вдається однозначно пов’язати з тим чи тим стилем або навіть стильовою домінантою” [169]. Відбувається, фактично, постмодерністське змішування стилів і напрямів навіть у межах творчості окремого поета, що свідчить про певні кризові процеси в сучасній українській літературі. Тому, наприклад, В.Моренець замість напряму чи стилю щодо української поезії останніх 15 20 років пропонує застосовувати поняття духовно-інтелектуального або світоглядно-духовного стану [169], яке включає в себе основний комплекс культуротворчих засад (світоглядних, ціннісних, психологічних тощо), що характеризують художній світ митця й формують, власне, цілий літературний контекст: поняття світоглядно-духовного стану поєднує в собі синхронічний і діахронічний аспекти літературного процесу: змінюється тільки конкретне смислове наповнення художнього продукту того чи того стану, сам же стан є постійною властивістю лірики, наповнюється” своїм часом” [169, 45-46]. Саме таке поняття, на нашу думку, має лягти в основу розмежування літературних поколінь, яким судилося з’явитися в українській літературі наприкінці ХХ століття.
Нові суспільно-історичні та соціокультурні умови життя: від перебудови й проголошення незалежності до перенасичення раніше забороненою чи недоступною літературою (текстовий шок” як означила цей феномен І.Старовойт [206]) та безмежними можливостями електронних мереж (про це докладніше: Р.Семків [196]) спричинили нагальну необхідність осмислення і переосмислення молодими митцями всього попереднього культурного досвіду й визначення свого місця в цьому новому, далеко не стабільному світі, що не тільки відбилося в поетичних творах останніх десятиліть, але й визначило, на наше переконання, долю цілого літературного покоління. І тому, обираючи за об’єкт наукового дослідження українську поетичну творчість кінця ХХ ст., дисертант поставив собі за мету: дослідити характерні риси процесу самоідентифікації української поетичної свідомості кінця ХХ ст. через проявлення й трансформацію архетипу Великої Матері в творах українських поетів 1980-90-х рр. При цьому основна увага в дослідженні приділяється поезії 90-х років, оскільки саме цей період в українській літературі позначений найбільш помітними змінами в процесі культурної самоідентифікації українських митців.
Для досягнення поставленої мети були розв’язані такі завдання:
1) виявлені основні мотиви поетичної творчості найбільш яскравих представників покоління 90-х рр.;
2) проаналізовано поетичний дискурс 80-х 90-х років з погляду проявлення в ньому архетипу Великої Матері;
3) порівняно художні моделі світобачення у творчості поетів-вісімдесятників” та поетів 90-х рр.
Актуальність роботи зумовлюється тим, що архетип Великої Матері є в українській культурі й літературі системоутворюючим він займає центральне місце в українському духовному світі, і тому трансформація цього архетипу в поетичному дискурсі цілого літературного покоління закономірно свідчить про видозміни самої культурної парадигми українського суспільства, що й планується довести й проаналізувати в дослідженні.
Новизна дослідження полягає в застосуванні архетипного аналізу до вивчення поетичної творчості двох літературних поколінь, розмежування яких здійснюється на основі відмінностей у проявлення архетипу Великої Матері, одного з центральних для української культурної свідомості, в поетичному дискурсі 80-х років та 90-х років. Виділення з міфологічної парадигми одного з центральних архетипів і дослідження на його основі специфіки поетичного дискурсу окремого літературного періоду є доволі новим методом наукового дослідження в українському літературознавстві. Крім того, новим є сам матеріал дослідження, оскільки поезія 90-х років це найновіший період розвитку української літератури, який ще не піддавався глибокому літературознавчому аналізу, за винятком кількох досліджень, що з’явилися останнім часом, але були зосереджені на інших аспектах означеної проблеми [169; 205].
Основним методом дослідження є дискурсивний аналіз, який застосовується для порівняння поетичного дискурсу 80-х рр. та 90-х рр. з метою виявлення специфічних рис процесу самоусвідомлення, який відбувався в українській літературі у 90-х роках ХХ ст. і триває досі. Оскільки дослідження поетичного дискурсу 80-х 90-х рр. здійснюється через проявлення одного з центральних для української культурної свідомості архетипу Великої Матері, то застосовується архетипний метод аналізу, який в свою чергу ґрунтується на аналізі лейтмотивів поезії 90-х, що репрезентують архетип Великої Матері, тобто третім методом дослідження є мотивний аналіз творів.
Матеріал дослідження складають поетичні тексти 80-х 90-х рр., включаючи так звані пізні дебюти” представників Київської школи поетів та тих поетів другої хвилі” 60-х років, творчість яких належить до міфологічної течії української поезії другої половини ХХ ст.
Відносячи авторів поетичних творів, опублікованих протягом 80-х 90-х років ХХ ст., до різних літературних поколінь, дисертант керується принциповими відмінностями в моделях світобачення, властивих художньому світу вісімдесятників” (або так званого витісненого покоління” І.Андрусяк [63, 98]) і поетів, які увійшли до літератури на початку 90-х років. Дисертант не мав на меті охопити весь масив поетичних текстів, написаних протягом 80-х 90-х років, але відобразити й проаналізувати характерні риси розвитку поезії в цей період, тому в дослідженні аналізуються твори відомих, яскравих поетів 80-х 90-х рр., творчість яких найчастіше привертає увагу критиків, залишила помітний слід в українському літературному процесі й відображає особливості розгортання цього процесу найбільш повно.
Враховуючи специфіку розвитку української поезії у 80-х роках (пізні дебюти” представників Київської школи поетів та деяких поетів-дисидентів, паралельне співіснування в літературі, за хронологічними ознаками, декількох поколінь митців, зазначена більшістю сучасних критиків співзвучність у творчості поетів різних поколінь метафоричність, ускладненість письма, філософська заглибленість, міфологічність тощо), до аналізу залучаються, поряд із творами представників покоління 80-х, також поетичні тексти тих авторів, які розпочали свою творчість у кінці 60-х чи у 70-х рр., але з різних причин широко друкуватись почали лише у 80-х рр.
Таким чином, серед поетів-вісімдесятників” основна увага була зосереджена на поетичних збірках таких авторів: М.Воробйов (Пригадай на дорогу мені”, Місяць шипшини”, Верховний голос”); В.Голобородько (Ікар на метеликових крилах”); В.Кордун (Земля натхненна”); М.Григорів (Сади Марії”); Л.Талалай (Наодинці зі світом”); І.Маленький (Цвіте терен”); П.Мовчан (Жолудь”); В.Герасим’юк (Смереки”, Потоки”, Діти трепети”); І.Римарук (Висока вода”, Нічні голоси”); С.Чернілевський (Рушник землі”); А.Кичинський (Дорога завдовжки в любов”); С.Короненко (Голос дощу”); І.Царинний (Світанок у квітці”, Дощовий килим”); А.Цвид (Зоря на два голоси”); Ю.Андрухович (Середмістя”).
Серед поетів, які увійшли до літератури протягом 90-х років, аналізуються поетичні збірки: І.Андрусяка (Отруєння голосом”, Дерева і води”), С.Процюка (Апологетика на світанку”), І.Ципердюка (Переселення квітня”), Р.Мельникова (Полювання на оленя”), С.Жадана (Цитатник”), Н.Федорака (Крапки”, Брудершафт із собою”), О.Чекмишева (На порозі хрещатого неба”), Р.Трифонова (На кордоні імперій”), А.Охрімовича (Замкнутий простір”), Л.Мельник (Его і центр”), О.Куценко (У зимах бажань”), Г.Крук (Сліди на піску”), М.Кіяновської (Міфотворення”), Т.Девдюка (Ти, три хвилини тому”), О.Галети (Переступ і поступ”), П.Вольвача (Бруки і стерні”), М.Брацило (Мелодія вічних прощань”). А також: О.Забужко Автостоп”, В.Цибулька Піраміда”, Ангели і тексти”, Н.Гончара, Р.Садловського, І.Лучука (ЛуГоСад”), оскільки світовідчування цих авторів, творчість яких традиційно за датою дебюту відносять до 80-х рр., виявляється ближчим до художнього світу покоління 90-х.
Предметом дослідження є міфопоетичний дискурс у творах письменників, які увійшли до української літератури у 80-х 90-х рр. ХХ ст.
Практична цінність дослідження полягає в тому, що його матеріали та результати можуть бути використані в курсах Історія української літератури” та Сучасна українська література”. Методи дослідження дискурсивний та архетипний аналіз також можуть бути застосовані в подальших наукових дослідженнях, присвячених українській літературі, чим зумовлюється теоретична цінність роботи.
Дисертація складається зі вступу, двох розділів і висновків. Кожен розділ включає два підрозділи. Особливість структури роботи полягає в тому, що до першого розділу включене як теоретичне обґрунтування методології дослідження, так і практичний аналіз поетичного дискурсу 80-х років, тоді як другий розділ роботи повністю присвячений аналізу поетичного світу 90-х рр. Це зумовлюється тим, що основна увага в дослідженні приділяється поезії 90- років, оскільки саме цей період розвитку української літератури позначений найбільш помітними зсувами в ідентифікаційних процесах українського суспільства. А зіставлення з поезією 80-х років дозволяє вирізнити специфічні риси художнього світу 90-х більш чітко й обґрунтовано. Тому, оскільки дослідник не мав на меті аналізувати поетичний світ 80-х рр. у всіх основних його проявах, а зосередився лише на одному, хоча й значущому його вимірі, цей аспект дослідження не винесений в окремий розділ.
Таким чином, перший розділ дисертації Символічне осмислення архетипу Великої Матері в українській художній свідомості 80-х рр.” присвячений аналізу характерних рис архетипу Великої Матері, представленому в поетичному дискурсі 80-х років. Розділ включає два підрозділи: Символічні парадигми архетипу Великої Матері” та Проявлення архетипу Великої Матері в поезії 80-х рр.”.
Перший підрозділ Символічні парадигми архетипу Великої Матері” має теоретичний характер і присвячений загальній характеристиці архетипу Великої Матері та опису всіх можливих його проявів, наявних у культурному досвіді людства. При цьому автор спиратиметься насамперед на роботи представників міфологічної школи” в літературознавстві, а також учених, які торкаються у своїх дослідженнях питання архетипів колективного підсвідомого (Е.Фромм, К.Г.Юнг, Е.Нойманн, М.Еліаде тощо). Крім того, в першому розділі подається загальний огляд критичних та літературознавчих матеріалів, пов’язаних з українською поезією 80-х 90-х років, із метою виявлення панівних концепцій та оцінок розвитку поезії цього періоду, характерних рис цієї поезії, а також, у межах обґрунтування методології дослідження, аналізується досвід застосування архетипного методу аналізу в сучасному українському літературознавстві.
Другий підрозділ першого розділу Проявлення архетипу Великої Матері в поезії 80-х рр.” передбачає докладний аналіз тих образів та мотивів української поезії 80-х рр., які так чи інакше пов’язані з архетипом Великої Матері і представлені самими поетами як важливі елементи духовного космосу людини. Головним завданням аналізу є встановлення того, наскільки значимим є архетип Великої Матері для поетів 80-х рр. і в якій якості цей архетип функціонує в поетичному дискурсі означеного періоду.
Другий розділ дисертації Трансформація архетипу Великої Матері в творчості покоління 90-х рр.” присвячений аналізу тих мотивів і образів поезії 90-х, які пов’язані з наявністю чи відсутністю психологічного зв’язку ліричного героя з Великою Матір’ю. Аналіз проводиться на матеріалі поетичних текстів тих авторів, які увійшли до українського літературного процесу на початку або всередині 90-х рр.: представники угруповань Нова дегенерація”, Червона фіра”, Нечувані” тощо, а також Р.Скиба, М.Кіяновська, Н.Федорак, О.Чекмишев, П.Вольвач, Л.Мельник та ін.
Перший підрозділ Лейтмотив втрати зв’язку з Великою Матір’ю як визначальна риса поезії 90-х рр.” включає докладний аналіз лейтмотиву втрати, присутнього у всіх поетичних творах означеного періоду, та мотивів, з якими він пов’язаний (мотиви самотності, загубленості неможливості повернення, шляху в нікуди”, божевілля тощо).
Другий підрозділ Самоствердження через (само)заперечення як пасивний бунт проти Великої Матері” має на меті осмислення причин виразної агресивності поетичного дискурсу 90-х, що проявляється в мотивах крові, смерті, насилля, хвороби, особливо психічної, некрофілії, занепаду моральних цінностей тощо, які у достатньо великій кількості присутні в творчості представників поетичного покоління 90-х років, - як підсвідомої спроби звільнитися від влади Великої Матері, хоча б і шляхом знищення себе і світу (тотальне заперечення будь-яких реальних цінностей світу й одночасне самозаперечення ліричного героя). Паралельно встановлюються зв’язки з символічною парадигмою архетипу Великої Матері, представленою у поезії 80-х рр. Здійснюється порівняльний аналіз двох поетичних дискурсів.
У Висновках підсумовуються результати дослідження. Формулюється загальний висновок про специфіку процесу самоідентифікації української поетичної свідомості у 90-х роках ХХ ст.
Звичайно, ми усвідомлюємо, що запропонована інтерпретація українського поетичного світу 90-х рр. не є універсальною чи навіть найбільш ефективною з усіх потенційно можливих. Але, на нашу думку, вона дозволяє адекватно оцінити й пояснити, насамперед з психологічного погляду, ті художні явища, які визначають розвиток української поезії в 90-х роках. Тому, не претендуючи на остаточні й незаперечні висновки і залишаючи широке коло можливостей для подальших досліджень художніх явищ української літератури кінця ХХ ст., ми обстоюємо запропонований підхід як достатньо об’єктивний, неупереджений та результативний погляд на сучасну українську літературну ситуацію.
Список використаних джерел містить 253 найменування. З них опрацьовані дослідником поетичні тексти - це 55 збірок різних авторів, решта 198 позицій використані під час дослідження теоретичні й критичні матеріали. Для більшої зручності користування поетичні збірки винесені в окремий перелік зі збереженням загальної нумерації.
Апробація результатів дослідження. Матеріали та результати дослідження були апробовані на трьох конференціях: V Всеукраїнська науково-теоретична конференція молодих учених (Київ, червень 2002 р.), Науково-методична конференція Могилянські читання” (Миколаїв, жовтень 2002 р.) та 9-та Щорічна наукова конференція Дні науки НаУКМА” (Київ, січень 2003 р.). Окремі положення дисертації обговорювались під час щорічних Семінарів творчої молоді, організованих МФБ Смолоскип” (Ірпінь 2000 р., 2001 р. та 2002 р.). Крім того, матеріали дослідження використовувались під час викладання курсу Сучасна українська література” в Миколаївському державному гуманітарному університеті імені Петра Могили (протягом 1999 2003 рр.).
Дисертацію було обговорено на засіданні відділу української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.
Основні положення дисертації відображені в таких публікаціях:
1. Поезія 90-х: новий рівень самоусвідомлення // Слово і час. 2000. № 10. С. 41-45.
2. Архетип Великої Матері в поетичному світі 1980-х рр. // Наукові записки НаУКМА. Т. 19. Філологічні науки. 2001. С. 56-63.
3. Агресія як символ спротиву. Психологічний вимір поезії 90-х років // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2002. № 3. С. 94-100.

4. Самотність як домінанта поетичного дискурсу 90-х рр. // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2002. № 6. С. 77-80.

bibliography

ВИСНОВКИ

Світ релігійної традиції і поетичні образи є реалізованими відповідями, за допомогою яких людське буття постійно розуміє себе” [93, 99]. Загальновідомо, що справжній поетичний світ, попри свою суб’єктивність, ніколи не обмежується реальним життям свого творця, бо митець інтуїтивно відчуває й відтворює глибинні процеси, які відбуваються в сучасному йому світі. Тому найкращого розуміння певної культурної епохи можна досягнути насамперед через розуміння тих художніх творів, які вона по собі залишила.
При порівнянні української поезії 80-х і 90-х років стає очевидною принципова відмінність між художньо-естетичними та світоглядними засадами її творців. Так, попри всю розмаїтість і складність літературного явища вісімдесятництва”, поетів 80-х років об’єднує певне цілісне світовідчуття, точкою опертя якого є певна система позитивних переконань. У її основі лежать прадавні, глибинні первини інтуїтивного (міфологічного) осягнення світу та позитивні загальнолюдські цінності. Як ми вже показали, поетичний космос 80-х років обертається навколо сакрального образу Матері-Землі, з яким тісно переплітаються інші мотиви:
- зв’язок з історичним минулим етносу/землі як сакральною історією народу і, відповідно, джерелом життєвої сили, ґрунтом, на який можна спертися;
- включеність ліричного героя у циклічний (міфологічний) час буття етносу та самоідентифікація через колективний досвід нації;
- почуття національного обов’язку перед минулим, яке переплітається в українській свідомості з почуттям вини як певного невідплатного боргу землі, народу, батьківщині, матері;
- релігійні мотиви, насамперед, глибока віра в рідну землю-коріння-етнос, які охоплюють широке коло символічних значень від релігії як такої та християнства до язичницьких, міфологічних елементів тощо.
Усвідомлення себе через сакральне переживання світу, нахил до дитячої безпосередності в сприйманні феноменів буття (природи, землі, космосу), обов’язкове опертя на комплекс національних цінностей визначальні риси поезії 80-х, які засвідчують активне функціонування архетипу Великої Матері й важливість та надійність (міцність) зв’язку з ним. Непроминальність, властива космологічній моделі світу 80-х, дає загальне відчуття захищеності, впевненості в собі та світі. Основні цінності, на які спирається і якими керується ліричний герой моральні закони, сенс життя як здійснення свого призначення/ обов’язку, зв’язок з землею (етносом, родом, матір’ю) тощо є абсолютно позитивними з суспільного погляду і, фактично, складають Супер-Его української колективної психіки. Захищеність і певність себе, своїх переконань, схвалених суспільством, дають поету відчуття правильного шляху, здатності рухатися в обраному напрямку, сили для здійснення свого призначення.
Отже, поетичний світ 80-х рр. являє собою впорядкований космос, натомість у 90-х рр. переважають дисгармонійні, руйнівні та зруйновані елементи колишнього цілісного світу. Ця відмінність і дає нам можливість відмежовувати поетів, що увійшли до української літератури на початку 90-х рр., від їх попередників (поетів 80-х рр.). І оскільки йдеться, фактично, про різні покоління, то й розмежування їх відбувається за поколіннєвим принципом. При цьому під поняттям літературного покоління” ми розуміємо певне коло митців і пов’язаних з їх діяльністю мистецьких явищ, яких об’єднують співзвучні світоглядні орієнтири, зумовлені спільно пережитим історичним досвідом, а також специфічне емоційне переживання світу”, далеко не завжди усвідомлене, але так чи інакше проявлене в їхній творчості. В основу поділу поетів 80-х 90-х років на два літературні покоління, таким чином, було покладене специфічне світовідчуття (або, за визначенням В.Моренця, інтелектуально-духовний стан), властиве художньому світу переважної більшості представників цих поколінь.
Такими характерними ознаками світовідчуття для поетів 90-х років стали мотиви самотності, дезорієнтованості, нереалізованості ліричного героя, пронизані загальним синдромом втрати, який поєднується з агресивною тенденцією тотального заперечення та свідомого руйнування й саморуйнування. Поетичний світ покоління 90-х років виявляється зруйнованим і спотвореним, позбавленим будь-якого організаційного центру і являє собою цілковитий хаос. Втрата здатності орієнтуватися в світі, як і в собі самому, втрата віри й духовної підтримки, моральної, соціальної, національної та індивідуальної цілісності тобто втрата власної ідентичності стає основною темою української поезії від початку 90-х років. При цьому втрачений героєм світ гармонії і спокою має всі атрибути архетипу Великої Матері, так само, як і більшість його прагнень. Він постійно обертається назад у минуле, в захищений і впорядкований світ, до Великої Матері, і дуже страждає від усвідомлення неможливості туди повернутися. Але, не спроможний задовольнитися старим міфом, який в нових умовах не працює”, і свідомо відмовляючись від нього, ліричний герой 90-х рр. також ще не готовий до створення нового міфу, який би міг відродити зруйнований світ. Отже йдеться насамперед про внутрішній психологічний конфлікт, спричинений бунтом ліричного героя проти влади Великої Матері. На наше переконання, у даному випадку архетип Великої Матері виступає переважно як влада традиції, яка вже не стільки допомагає і захищає, скільки обмежує. Що, в свою чергу, свідчить про те, що культура досягла в своєму розвитку нового етапу і потребує нових форм виявлення.
Відомий український дослідник Ю.Шерех, осмислюючи культурну кризу, яку переживала українська еміграція в повоєнні роки, спостеріг надзвичайно цікавий психологічний стан, який він назвав безґрунтянством”. Цікавість його полягає не так у самій ситуації безґрунтянства, як у незвичності її трактування Ю.Шерехом. Адже дослідник говорить про підсвідоме прагнення такого стану відірваності від рідного ґрунту як потужного імпульсу до дії, до пошуку нового ґрунту, нової форми культурної ідентифікації. В суті речі весь перехід від того, що звуть народницьким” або етнографічним” періодом нашої літератури, до нового етапу її розвитку був переходом від літератури, приліпленої до свого ґрунту, як біла хатка до чорноземлі, - до літератури, відірваної від свого ґрунту і спраглої віднайти його. Бо є своя солодкість у безґрунтянстві і в жадобі ґрунту, і ще не знати, де першопричина сучасного безґрунтянства: в зовнішній механіці воєн і революцій, - чи в тому, що в душі людини зродилася дика туга за безґрунтям? За тим, щоб самим, заново, в поті чола свого і в крові життя свого віднайти свій ґрунт, щоб ґрунт цей був завойований і здобутий, а не безжурно успадкований?” [235, 392]. На нашу думку, особливість поетичного досвіду 90-х полягає насамперед у відтворенні подібного до описаного Ю.Шерехом стану туги за безґрунтям”, прагнення до екзистенційної закинутості” в світ як передумови духовного розвитку.
Оскільки окреслені вище та проаналізовані в дослідженні поетичні лейтмотиви, так само як і загалом художній світ 90-х, відображають кризовий стан не лише української літератури, але й цілої української культурної свідомості, то з цього погляду поетичний досвід 90-х рр. виявляється певним лакмусом, що характеризує загальний стан суспільної свідомості та тих процесів, які відбуваються в колективному несвідомому (душі нації”) сьогодні. Тому, на нашу думку, призначення і головне завдання поетичного покоління 90-х рр., попри художні вартості їхніх творів, полягає саме в пережитті” кризової, перехідної стадії літературного й культурного процесу та виробленні, наскільки це можливо, певних основоположних засад нової української культурної парадигми, нової української свідомості.
Водночас той стан, який сьогодні переживає українська література, як і культура загалом, не можна назвати абсолютно унікальним чи винятковим. Проявлена в поезії 90-х рр. психологічна криза відповідає характерним ознакам періоду зміни, кардинальної переоцінки культурних норм і цінностей. Такі періоди переживає кожна культура, і притому неодноразово. Кожна серйозна переоцінка старих форм і процес вироблення нової культурної парадигми супроводжується подібними настроями депресії, розгубленості, розчарування, нігілізму та ін. У межах української культури найближчим у часі є вже згадуваний нами кризовий стан, який пережила повоєнна хвиля української еміграції. Так, наприклад, О.Омельчук, досліджуючи творчу та світоглядну концепцію Є.Маланюка, виявляє спорідненість тогочасних тенденцій в українській літературі з сучасними культурними процесами і наголошує на необхідності трактування двох постколоніальних ситуацій минулої (міжвоєнної) та сучасної (пострадянської) як аналогічних тим, що вони породжують теоретичні рефлексії, спрямовані на пошук літературою означень та методологічних мотивацій власної культурно-національної ідентичності” [176, 2]. Психологічний стан повоєнної української еміграції досить докладно описував, зокрема, Ю.Шерех: це етап великої перевтоми, етап великих розчарувань і випробовувань, етап, коли розум може втратити віру в себе і на рятунок мусять прийти не раз іраціоналізм, віра, містика, демонізм. Це етап розколотої свідомости, розхитаної душі. Психічний хаос, розчахненість змісту й форми, зміщення плянів, коли мале й велике видаються рівновартими, втрата душевної рівноваги така може бути одна реакція на сучасність” [235, 168]. Очевидно, що описана Ю.Шерехом ситуація надзвичайно подібна до того, що відбувається в українській культурі сьогодні.
У досить близькій до української польській культурі про подібні прояви психологічної кризи суспільної свідомості, при чому теж на фоні проголошення політичної незалежності Польщі, писав, наприклад, В.Гомбрович: незалежність зовсім не повернула нам свободу: ані свободу чуття, ані свободу бачення. Нація отримала політичну свободу, натомість кожен із нас раптом помітив, що він ще більш уярмлений і внутрішньо ослаблений, ніж будь-коли до цього. Чим була ця воскресла держава, якщо не закликом до нової служби й нового покірливого примирення? Вона скидалася на хворого, який одужує, вона ледве трималася на ногах” [97, 281]
Отже, той стан, який переживає сьогодні українська література, є насамперед закономірним проявом певних психологічних процесів, очевидно пов’язаних із переоцінкою наявного культурного досвіду та виробленням нових форм культурної ідентифікації, з чим час від часу стикається кожне суспільство.
Якщо звернутись до психоаналітичної інтерпретації, то можна також побачити, що проаналізовані нами психологічні реакції, властиві художньому світу 90-х рр., зумовлюються, як правило, зміною чи руйнуванням певного культурного канону. Зникнення почуття впевненості й надійності, яке, в свій час, давав культурний канон, виражається, насамперед, у виникненні почуття ізольованості, закинутості, бездомності й відчуження” [173, 176]. За твердженням дослідника, завжди, коли світ стабільності руйнується, людину охоплює nigredo, тьма і хаос prima materia, і в світі встановлюється панування двох великих архетипних фігур Диявола й Грізної Матері” [174, 177]. Тобто культурний канон, який захищає й підтримує тих, хто його визнає, обертається реальною загрозою для тих, хто намагається його зруйнувати. Крім того, вироблений і затверджений досвідом канон завжди є готовим, досить зручним рецептом життя, за яким живе переважна більшість суспільства. І в цьому розумінні він є, фактично, замінником (сублімацією) материнського захисту й підтримки. А відмова від канону, внаслідок його непридатності для нових умов чи потреб розвитку людини, є, таким чином, відмовою від материнської” опіки спільноти (колективу, групи, суспільства) і, звичайно ж, контролю з її боку. Справжнім героєм є той, хто приносить нові цінності й розбиває структуру старих”, що спираючись на весь авторитет традиції й сили колективу, постійно прагне перешкодити народженню нового” [173, 387]. Таким чином, той шлях розвитку, який проходить в процесі свого становлення окремий індивідуум, - від дитячої безтурботності під наглядом матері до боротьби за своє власне місце в світі - повторює в основних моментах кожна людська спільнота: кожний крок більш повної свідомості віддаляв її (сучасну людину Н.Л.) від первинного, суто тваринного participation mystique зі стадом, від зануреності у всеохопне несвідоме. Кожний крок вперед позначав порив звільнення від материнського лона несвідомого, в якому перебуває людська маса, підходячи до самого краю світу, залишаючи позаду все непотрібне, все, що він переріс” [250, 25]. Цю характеристику К.Юнга можемо застосувати до кожного моменту переростання” культурного чи суспільного канону, яке переживало в процесі свого розвитку людство.
Таким чином, на нашу думку, причин кризового стану українського поетичного світовідчуття 90-х р. слід шукати в двох напрямках: власне український, внутрішньо-культурний чинник, зумовлений процесом переходу суспільства від однієї культурної парадигми до іншої, та загальнокультурний феномен fin de siecle апокаліптичне переживання завершення століття (і тисячоліття) як культурної смерті епохи. В.Краус, наприклад, характеризуючи культурну ситуацію у Франції другої половини ХІХ ст., писав: Саморуйнування стало своєрідним виявом героїзму , прихованою (а часом і відвертою) формою самовбивства камікадзе, агресивно спрямованих проти суспільства, схильних до злочинства, позбавлених батьківщини і самоусвідомлення, з демонстративно відкинутими поняттями: честь, порядність, самоповага” [148, 37]. І, проводячи паралелі з сучасною йому культурною ситуацією (80-ті роки ХХ ст.), зауважував: нинішній справжній” нігілізм складається з явищ патологічного руйнування і самознищення, з того хаосу, який здіймається з глибин підсвідомого”, коли страх і невпевненість у собі породжують прагнення втікати вперед” [148, 67]. Як бачимо, ці характеристики двох різних у часі культурних ситуацій виявляються надзвичайно спорідненими з тим, про що писав Ю.Шерех та що переживає українська література сьогодні.
У загальнокультурному контексті кризовий стан сучасної української культури і літератури зокрема не є винятковим, але в той же час важливість цього періоду, специфіка його для власне українського культурного простору є досить значною. Адже сьогодні, фактично, відбувається переосмислення не лише українського культурного канону, але всієї української культурної традиції в її найглибшому розумінні від витоків праукраїнського міфологічного мислення до сьогоднішніх культуротворчих та міфотворчих спроб. Саме тому, на наш погляд, таким відчутним є сьогодні повсюдне зацікавлення проблемою міфу.
Застосований у дослідженні міфологічний підхід, базований на засадах аналітичної психології К.Г.Юнга та його послідовників, дає можливість розглядати художню ситуацію 90-х рр. у поняттях архетипів колективного несвідомого. І, оскільки архетип Великої Матері в українській культурі є системоутворюючим і має вирішальне значення для формування культурної парадигми та основ світовідчуття, саме через цей архетип найбільш доцільно розглядати кризу української художньої (і культурної) свідомості, свідками якої ми є. У такому освітленні ми інтерпретуємо поетичний світ 90-х років як яскравий прояв міфологічної стадії пасивного бунту проти Великої Матері (за термінологією Е.Нойманна). Адже саме ця стадія становлення Его-свідомості супроводжується розчаруванням, відчаєм, усвідомленням своєї безсилості, самотності й незахищеності, відчуттям вини і втрати тобто настроями, відчутно суголосними з основними мотивами творчості покоління 90-х рр. Водночас саме ситуація психологічного бунту свідчить про глибокі зрушення в українській культурній свідомості, спрямовані на її якісне оновлення та адаптацію до сучасних соціально-історичних умов життя. А визначення стану української культури як кризи (втрати ґрунту і, відповідно, пасивного страждання, самогубства з відчаю) або як бунту (прагнення безґрунтянства”, а отже активного страждання і самогубства з виклику) дає можливість виявити, наскільки готова українська культурна спільнота до вирішення тих завдань, які постали сьогодні перед українським суспільством.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Поетичні збірки

1. Андрусяк І. Отруєння голосом: Тексти. К.: Смолоскип, 1996. 164 с.
2. Андрусяк І. Дерева і води. К.: Нова дегенерація, 1999. 48 с.
3. Андрухович Ю. Середмістя. К.: Рад. письменник, 1989. 101 с.
4. Антологія альтернативної української поезії зміни епох. Харків: Майдан, 2001. 188 с.
5. Брацило М. Мелодія вічних прощань. Запоріжжя: Хортиця, 1997. 108с.
6. Вольвач П. Бруки і стерні: Поезії. К.: Дніпро, 2000. 96 с.
7. Воробйов М. Пригадай на дорогу мені. К.: Рад. письменник, 1985. 111 с.
8. Воробйов М. Місяць шипшини. К.: Молодь, 1986. 80 с.
9. Воробйов М. Прогулянка одинцем. К.: Дніпро, 1990. 144 с.
10. Галета О. Переступ і поступ. Л.: Каменяр, 1998. 72 с.
11. Герасим’юк В. Смереки. К.: Молодь, 1982. 88 с.
12. Герасим’юк В. Потоки. К.: Молодь, 1986. 120 с.
13. Герасим’юк В. Діти трепети. К.: Молодь, 1991. 128 с.
14. Голобородько В. Ікар на метеликових крилах. К.: Молодь, 1990. 160с.
15. Горкуша О. Коло вікна. К.: Смолоскип, 1995. 101 с.
16. Григорів М. Сади Марії. К.: Світовид, 1997. 168 с.
17. Девдюк Т. Ти, три хвилини тому. К.: Смолоскип, 2000. 132 с.
18. Дев’ятдесятники. Антологія нової української поезії. Тернопіль: Лілея, 1998. 224 с.
19. Жадан С. Цитатник. К.: Смолоскип, 1995. 62 с.
20. Забужко О.С. Автостоп: Поезії. К.: Укр. письменник, 1994. 95 с.
21. Іменник. Антологія дев’яностих. К.: Смолоскип, 1997. 264 с.
22. Кичинський А. Дорога завдовжки в любов. К.: Молодь, 1988. 112 с.
23. Кіяновська М. Міфотворення. К.: Смолоскип, 2000. 108 с.
24. Колекція: альманах поезії. К.: ТА 500, 2001. 80 с.
25. Кордун В. Земля натхненна. К.: Молодь, 1984. 112 с.
26. Короненко С. Голос дощу. К.: Молодь, 1988. 96 с.
27. Крук Г. Сліди на піску. К.: Гранослов, 1997. 48 с.
28. Куценко О. У зимах бажань. К.: Смолоскип, 1996. 64 с.
29. ЛуГоСад. Львів: ВФ Афіша”, 1996. 168 с.
30. Маленький І. Цвіте терен. К.: Рад. письменник, 1991. 125 с.
31. Мельник Л. Его і центр. К.: Смолоскип, 1998. 88 с.
32. Мельників Р. Полювання на оленя. К.: Смолоскип, 1996. 66 с.
33. Мовчан П. Жолудь. К.: Молодь, 1983. 144 с.
34. Молоде вино: Антологія поезії. К.: ТА 500, 2000. 68 с.
35. Мориквас Н. Біле місто. Львів: Каменяр, 1991. 54 с.
36. Нова деґенерація. Івано-Франківськ: Перевал, 1992.
37. Охрімович А. Замкнутий простір. Коломия: Світ, 1993. 64 с.
38. Позадесятники 2. Поетична антологія. Львів: Престиж Інформ, 2000. 88 с.
39. Початки: Антологія молодої поезії. К.: Смолоскип, 1998. 328 с.
40. Процюк С. Апологетика на світанку. Ужгород: Гражда, 1995. 108 с.
41. Римарук І. Висока вода. К.: Молодь, 1984. 72 с.
42. Римарук І. Нічні голоси: Поезії. К.: Рад. письменник, 1991. 95 с.
43. Стах В. Побачення біля трансформаторної будки. К.: Молодь, 1991. 48 с.
44. Талалай Л. Наодинці зі світом. К.: Молодь, 1986. 144 с.
45. Трифонов Р. На кордоні імперій. К.: Смолоскип, 1999. 64 с.
46. Федорак Н. Крапки. К.: Гранослов, 1997. 48 с.
47. Федорак Н. Брудершафт із собою. К.: Смолоскип, 1997. 94 с.
48. Царинний І. Світанок у квітці. К.: Молодь, 1983. 112 с.
49. Царинний І. Дощовий килим. К.: Рад. письменник, 1985. 110 с.
50. Цвид А. Зоря на два голоси. К.: Молодь, 1990. 144 с.
51. Цибулько В. Піраміда. Житомир: КВО Газета Житомирський вісник”, 1992. 64 с.
52. Цибулько В. Ангели і тексти. К.- Л.: Асоціація Нова література”, 1996. 158 с.
53. Ципердюк І. Переселення квітня. К.: Смолоскип, 1996. 72 с.
54. Чекмишев О. На порозі хрещатого неба. К.: Смолоскип, 1996. 80 с.
55. Чернілевський С. Рушник землі. К.: Рад. письменник, 1984. 135 с.

Літературознавчі джерела

56. Агеєва В. Чи буде постмодерн золотим віком класики? // Література плюс. 1998. - № 2(2). С. 4-5.
57. Агеєва В. Поет після облоги // Art Line. 1998. № 2. С. 60-61.
58. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. Львів, Тернопіль, 2000. 340 с.
59. Андрусяк І. Скиба на місяці, або Віват, емоціє! // Слово і час. 1994. - № 8. С. 69-70.
60. Андрусяк І. Літературна періодика в Україні: західники і ґрунтівці” // Молода нація. 1999. - № 12. С. 31-44.
61. Андрусяк І. Ворони”. Спроба аналізу одного вірша Миколи Воробйова // Перевал. 1992. № 2. С. 60-61.
62. Андрусяк І. Зоряний відрив” чи місце зради”? // Література плюс. 1998. № 3. С. 3.
63. Андрусяк І. Літпроцесія. Рецензії, есеї, статті. Донецьк: Видавнича агенція OST”, 2002. 112 с.
64. Андрухович Ю. Сотворіння трикутника // Нова деґенерація. Івано-Франківськ: Перевал, 1992. С. 4.
65. Андрухович Ю. Повернення літератури? // Повернення деміургів / Плерома 3’98. Мала українська енциклопедія актуальної літератури. Івано-Франківськ, 1998. С. 14-21.
66. Андрухович Ю. Дезорієнтація на місцевості. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. 124 с.
67. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. 636 с.
68. Астаф’єв О. Ліричний образ: типове і загальнолюдське // Слово і час. 1990. - № 9. С. 67-73.
69. Базилевський В. Я волів залишатися самим собою” // Кур’єр Кривбасу. 2000. № 123. С. 107 109.
70. Баран Є. До розмови про ранні” дев’яності // Іменник. Антологія дев’яностих. К.: Смолоскип, 1997. С. 214.
71. Баран Є. Замах на міражі: Літературно-критичні есеї // Морена. Літературний журнал одного автора. 1997. № 2. 34 с.
72. Баран Є. Ніхто з нас не зумів збудити тополиної дріади// Слово і час. 1995. - № 2. С. 81-84.
73. Баран Є. Зоїлові трени. Літературно-критичні тексти. — Львів: Логос, 1998. — 144 с.
74. Баран Є. Думки з приводу і без // Література плюс. 1999. № 11-12. С. 3.
75. Бедрик Ю. У сяйві песимізму // Слово і час. 1994. - № 8. С. 70-71.
76. Белянин В.П. Основы психолингвистической диагностики (Модели мира в литературе). М.: Тривола, 2000. 248 с.
77. Білоцерківець Н. Бу-Ба-Бу та ін. Український літературний неоавангард: портрет одного року // Слово і час. 1991. - № 1. С. 42-52.
78. Білоцерківець Н. Література на роздоріжжі // Критика. 1997. - № 1. С. 28-29.
79. Білоцерківець Н. Мені подобається звучання цього слова // Література плюс. 2001. - № 3. С. 1 5.
80. Бондар-Терещенко І. Український симулякр // Іменник. Антологія дев’яностих. К.: Смолоскип, 1997. С. 245.
81. Бондар-Терещенко І.. Тур вальсу з королевою Ю.Ж.Д. (Український постмодерн: від лібідо до постсовкізму) // Слово і час. 1995. № 2. С. 38.
82. Бондар-Терещенко І. Двері до себе (Про герметизм поетики 80-х рр.) // Сучасність. 1997. № 9. С. 134 137.
83. Бондар-Терещенко І. Журнальна політика в Україні (а також про журналістику як літературу) // Молода нація. 1999. - № 12. С. 45-54.
84. Бондар-Терещенко І. Мода на літературу // Літературна Україна. 2002. 22 серпня. С. 8.
85. Борковський А. Україна: 10 років міту // Незалежний культурологічний часопис Ї”. 2001. - № 22. С. 113-132.
86. Бриних М. Робокопи української словесності // Art Line. 1996. № 10-11. С. 37.
87. Бу-Ба-Бу // Четвер. 1992. - № 1(3). С. 26.
88. Виноградов В. Про поезію 90-х // Молода нація. 1999. - № 12. С. 76-79.
89. Возняк Т. Дім буття. Деякі аспекти мови і мовлення // Авжеж. 1991. - № 6. С. 44-48.
90. Возняк Т. Проект Україна”. Підсумки десятиріччя // Незалежний культурологічний часопис Ї”. 2001. - № 20. С. 99-125.
91. Выготский Л.С. Психология искусства. Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. 480 с.
92. Габор В. Проза нової генерації: повернення блудних синів додому // Кур’єр Кривбасу. 1994. - № 10-11. С. 7-8.
93. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного. М.: Искусство, 1991. С. 99.
94. Гаджієв Ю. Тексти і люди. Людина // Світо-Вид. 1994. № 4(17). С. 117-118.
95. Галинич В. Події, подійки і nisenite // Авжеж. 1995. - № 29-30. С. 12-14.
96. Гачев Г. Национальные образы мира // Вопросы литературы. 1987. - № 10. с. 157-168.
97. Гомбрович В. Щоденник. У 3 т. К.: Основи, 1999. Т.1. 414 с.
98. Горський В. Міф Європи в сучасній українській культурі // Наукові записки НаУКМА. Т. 18. Філософія та релігієзнавство. К., 2000. С. 40-51.
99. Горський В. Міф у сучасній культурі та його модифікації на полі історико-філософського українознавства // Дух і Літера. 1998. № 3-4. С. 92-112.
100. Грабович Г. Заклинання українського модернізму // Слово і час. 1996. - № 1. С. 41-49.
101. Грабович Г. Питання кризи й перелому в самоусвідомленні української літератури // Слово і час. 1992. - № 1. С. 38-44.
102. Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету та національного характеру. // Сучасність. 1998. - № 5. С. 58-69.
103. Грабовський С. Розгубленість загубленої людини // Література плюс. 1999. - № 4. С. 4-5.
104. Грейвс Р. Белая Богиня. Историческ