ХУДОЖНЯ РЕЦЕПЦІЯ ОБРАЗУ ІВАНА МАЗЕПИ В РОМАНАХ ГРИГОРІЯ КОЛІСНИКА ТА ЮРІЯ ХОРУНЖОГО

brief description

МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

Лавренчук Володимир Павлович

УДК 82 311.6 (477) Іван Мазепа

ХУДОЖНЯ РЕЦЕПЦІЯ ОБРАЗУ ІВАНА МАЗЕПИ В РОМАНАХ ГРИГОРІЯ КОЛІСНИКА ТА ЮРІЯ ХОРУНЖОГО

10.01.01. українська література

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник Гуляк Анатолій Борисович,
доктор філологічних наук, професор

Маріуполь 2008

ЗМІСТ

Вступ3
Розділ І. Проблеми рецепції постаті Івана Мазепи у світовому письмен- стві.25
1.1. Канони інтерпретації образу гетьмана в зарубіжній художній
літературі........26
1.2.Художньо-естетичне освоєння життя й діяльності Мазепи
в контексті української культурної парадигми.....50
Розділ ІІ. Філософсько-психологічна наповненість образу І.Мазепи в
художньому світі історичної прози Григорія Колісника та
Юрія Хорунжого.........94
2.1.Мазепа у візії Г.Колісника: літературно-естетичні і
громадсько-політичні концепти94
2.2.Генеза творення образу історичної особистості в романі
Ю.Хорунжого «Любов маєш маєш згоду»131
Висновки.170
Список використаних джерел180

ВСТУП

Постать Івана Мазепи (1639 - 1709) з’явилася на обрії української історії в часи, коли ейфорія «сполуки» з Росією під брутальним напором московського кулака повністю вивітрилася навіть у її прихильників, коли волелюбна нація опинилася в політико-економічній кабалі у «єдинокровних сусідів». Обраний гетьманом, Мазепа справжній державник-патріот, блискучий дипломат, ревний покровитель православ’я, меценат мистецтва і науки, високоосвічена, витончена й висококультурна людина вдається до спроби звільнити Україну з-під влади Москви, відновити її давні права. «Заочне» відсторонення від гетьманства, церковне прокляття, каїнова печать зрадника й обернення широкославного імені на знак підступності такою була розправа над Мазепою російських державців. Ось уже впродовж трьох століть шовіністські ідеологи силкуються втовкмачити у свідомість широкого загалу негативний погляд на українського гетьмана, кваліфікуючи його виключно як «авантюриста й стяжателя», що залишив «кривавий слід» в історії обох народів. Ця точка зору спирається на офіційні документи ще петровської доби та цілком упереджені історіографічні дослідження, де підтасовано факти з метою розповсюдження про Мазепу різного кшталту огудливих вигадок.
На долю І.Мазепи випало посісти чи не найпомітніше після Богдана Хмельницького місце в козацькій історії України, тому ще за життя йому присвячували панегірики і давали нагороди, з-поміж яких орден Святого Андрія Первозванного. Коли ж, піклуючись про майбутнє свого народу, гетьман уклав угоду з королем Карлом ХІІ і відкрито перейшов на бік шведів, про нього почали складати вірші-прокляття. Згодом це ім’я згадувалося лише побіжно і з незмінним тавром «перекинчика». А в першу неділю Великого посту в храмах виголошувалася анафема Мазепі, не скасована Московською церквою навіть дотепер. Довкола постаті гетьмана накопичилося і чимало ворожості, і багато романтичної ідеалізації, що справило помітний вплив на формування інтерпретацій його життя й діяльності, зокрема, літературних. Особа Мазепи віддавна привертає увагу багатьох вітчизняних і зарубіжних письменників (також істориків, художників, композиторів), чиї оцінки характеризуються передовсім суперечливістю підходів.
Упродовж тривалого часу постать великого гетьмана залишалася практично неосмисленою в літературознавчій науці. З поміж перших спроб слід назвати розвідки М.Драгоманова [68], С.Щеглової [255], прикметні певною об’єктивністю дослідницької позиції, та В.Каллаша [100] і М.Родіної [188], в яких образ Мазепи потрактовується відверто негативно. М.Драгоманов прагнув неупереджено підійти до з’ясування концепції Мазепи в історії та фольклорі, одначе рівнобіжно зосередився головним чином на розкритті соціально-політичних умов життя простолюддя, яке зберегло в «неписьменній пам’яті хоч трохи сміливості й політичного розуму» («Політичні пісні українського народу ХVІІІ ХІХ ст.», 1885). В.Каллаш загалом тенденційно оцінює фольклор про гетьмана, силкуючись насамперед «проілюструвати» точку зору офіційної Москви («Палий и Мазепа в народной поэзии», 1889). С.Щеглова в статті «Вірші про Мазепу, складені після його «зради»» (1926) свідомо обмежується описом творів-проклять, оминаючи панегірики, написані на честь гетьмана. Підтримуючи ганебне прокляття Мазепи російським урядом і церквою, М.Родіна завершує свою розвідку «Полтавський бій в українській народній творчості» (написана, очевидно, в 1950-х роках) так: «Нема такої сили, яка порушила б віками ковану дружбу братніх народів. Кожний, хто спробує порушити її, буде справедливо, суворо покараний героїчним радянським народом» [188, с.195]. Зрештою, по-іншому тлумачити історико-фольклорний матеріал дослідниця не могла через граничну ідеологічну заангажованість наукового мислення.
Помітним внеском у дослідження образу цієї видатної історичної особи стала розвідка Д.Донцова «Гетьман Мазепа в західноєвропейській літературі» (1913) [65]. А.Я.Гординський у праці «Владимиръ» Теофана Прокоповича (1922) [42] переконливо спростував тезу совєтського літературознавства про те, що драма присвячувалася Петру І. Взагалі, дослідники української діаспори завжди були послідовно об’єктивними щодо постаті Мазепи (І.Борщак, В.Доманицький, М.Заклинський, Є.Маланюк, Т.Мацьків, Р.Млиновецький, О.Оглобін та інші [23; 64; 82; 139; 140; 144; 145; 152; 168]). Одначе їхні праці мають здебільшого історіографічний характер.
Зі здобуттям Україною незалежності (1991) розпочався новий етап в осмисленні великого масиву художніх текстів літературної Мазепіани. Так, у статті Р.Радишевського «Польськомовні барокові стемми Іванові Мазепі» [186] вперше проаналізовано твори, складені на честь гетьмана І.Орновським, С.Яворським, П.Орликом і «неопоетами» Чернігівського колегіуму. Дослідник, зокрема, спостеріг, що концептуальними моментами цієї поезії є мотиви рицарсько-патріотичних доброчинностей роду Мазепи й три теологічні чесноти Віра, Надія, Любов, утверджувані стосовно життєдіяльності державця. У новому ідеологічному ключі і з використанням нового літературознавчого інструментарію постать гетьмана та розвідки про нього розглядають Д.Наливайко («Мазепа в європейській літературі ХІХ ст.: історія та міф» 163; 164], «Поема «Мазепа» в контексті творчості Байрона і європейського романтизму» [162]), М.Сулима («Українська драматургія XVII XVIII ст.» 211]), В.Сокіл («Українські історико-героїчні перекази» [202]), Л.Ромащенко («Жанрово-стильовий розвиток сучасної української історичної прози: Основні напрями художнього руху» [189]), В.Шевчук («І славили, і ганили Мазепа в давній українській поезії» [243]), А.Волков («Іван Мазепа традиційний образ літератур європейського регіону» [35]), Н.Гноєва («Гетьман Мазепа в українській і світовій літературах» [39]), В.Мацапура («Героїчна особистість у творах різнонаціональних літератур. Образ Мазепи у творах Дж.Байрона, В.Гюго, К.Рилєєва, О.Пушкіна, В.Сосюри» [143]), італійська дослідниця М.Чочоні («Мазепа в романтичній літературі» [236]) тощо.
Першою спробою монографічного дослідження інтерпретації образу великого українця-патріота стала дисертаційна праця М.Коновалової «Гетьман Мазепа у фольклорі і літературі» (2001). Спираючись на широкий історіографічний, уснопоетичний, літературний матеріал, дослідниця аргументовано підносить образ Мазепи до образу-символу героя-борця за національну незалежність народу. Основну увагу авторка приділяє фольклорній концепції гетьмана та специфіці інтерпретацій його постаті в літературі XVII XVIII століть, уважно простежуючи збіги й відмінності між ними, розкриваючи впливи народної творчості на художні версії письменників. М.Коновалова переконливо обґрунтовує найприкметніші особливості народної та літературної концепції образу Мазепи, перша з яких відверто негативна, а друга різновекторна (негативна, безстороння, схвальна) [110].
У дисертації О.Тарасової «Еволюція художньої рецепції образу гетьмана Івана Мазепи в українській літературі XVII XХ століть» (2002) проаналізовано основні етапи розвитку літературної Мазепіани впродовж чотирьох віків, визначено специфічні риси кожного з них, з’ясовано «механізми» трансформації історичної правди в художню, роль і місце домислу (вимислу) в художньому світі конкретних творів. Дослідниця прагне охопити практично всі твори української і зарубіжної літератур, тому деякі з них (у тому числі й романи Г.Колісника та Ю.Хорунжого) осмислюються побіжно, описово, крізь виміри лише осібних аспектів [212].
Значний інтерес викликає дисертаційна праця А.Меншій «Романи Юрія Хорунжого і українська історико-біографічна проза 60 90-х років ХХ ст.» (2003), де простежується мистецька еволюція письменника в жанрі художньої біографії. Чимало місця тут приділено, зокрема, романові «Любов маєш маєш згоду», головним героєм якого є Мазепа. Тим часом у фокусі спостережень дослідниці цілком логічно перебувають насамперед способи художньої організації митцем біографічного матеріалу, ідейно-естетична вага використаних нею документів [148; 149].
Певну цікавість викликає й дисертація Н.Лупак «Художня та літературно-музична інтерпретації образу І.Мазепи (епопея Б.Лепкого «Мазепа» та опера П.Чайковського «Мазепа»)» (2007) [136]. Її авторка, спираючись на синтез літератури та музики, простежує еволюцію образу гетьмана в контексті європейського культурного руху, звертає увагу на специфіку соціальних, історичних, національних чинників появи конкретного твору мистецтва, з’ясовує особливості характеротворення в процесі взаємодії різних видів мистецтва. Важливо, що Н.Лупак зіставляє й аналізує суперечливі, неоднозначні погляди на особу та діяльність Мазепи, характеризуючи на цьому тлі феномен буття образу гетьмана в літературно-музичному просторі. Цікавою вважаємо запропоновану дослідницею «музичну» концепцію пенталогії Б.Лепкого, пов’язану з художньою мовою письменника, а також висвітлення синтетичних засобів досягнення літературним твором музичного ефекту.
Актуальність теми дослідження. Попри наявність доволі значної кількості критичного матеріалу (окрім вищезгаданих, назвемо й розвідки Л.Дем’янівської, М.Жулинського, М.Ільницького, Н.Левчик, Б.Вальнюк, Т.Литвиненко, М.Сиротюка [58; 59; 78; 79; 88; 127; 128]), нинішню ситуацію з літературознавчим прочитанням історичної романістики Григорія Колісника і Юрія Хорунжого маємо підстави вважати малозадовільною. Річ у тім, що дослідники, хоч і з’ясовують проблемно-тематичні, жанрові, сюжетно-композиційні обрії їхньої прози, проте здебільшого поза увагою залишають проблему специфіки художнього моделювання митцями історичної особистості, що визначає прикметні ознаки образомислення, авторських концепцій, поетикальні особливості творів тощо.
У цьому контексті наше дослідження фіксує спробу нового потлумачення основних структуротворчих чинників художнього дискурсу романів Г.Колісника «Мазепа-гетьман» та Ю.Хорунжого «Любов маєш маєш згоду».
Один із аспектів даної розвідки зумовив потребу переоцінити образ славнозвісного гетьмана знакової постаті вітчизняної історії, життя й діяльність якого спрямовувалися на реалізацію державотворчої ідеї в політиці, запровадити відповідну науково-методологічним принципам сучасної науки про літературу характеристику героя, переосмислити спостереження за суспільно значущими процесами, оприявлені в художньому світі відомих майстрів слова.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є конкретним внеском у розробку проблематики науково-дослідної роботи кафедри української філології Маріупольського державного гуманітарного університету, що полягає в дослідженні розвитку українського письменства ХХ ХХІ століть. Тему роботи затверджено вченою радою Маріупольського державного гуманітарного університету (протокол № 9 від 20 квітня 2005 р.).
Мета роботи дослідити ідейно-естетичну специфіку історичної прози Г.Колісника та Ю.Хорунжого в аспекті україноцентричних векторів, пов’язаних із постаттю Івана Мазепи; простежити трансформацію і модифікацію образу гетьмана в різних культурно-історичних умовах; обґрунтувати зв’язки творчості письменників із широким вітчизняним і зарубіжним літературним контекстом.
Реалізація поставленої мети зумовила низку конкретних завдань:
- визначити історичні передумови формування особистості гетьмана Івана Мазепи;
- виявити основні чинники процесу становлення літературної Мазепіани, розкрити її конкретно-історичну зумовленість;
- простежити еволюцію образу гетьмана в творах світового письменства; схарактеризувати специфіку типологічних сходжень (спільні мотиви, жанри, сюжетно-композиційні прийоми) та форми міжлітературної рецепції (впливи, образні аналогії, ремінісценції);
- окреслити концепцію Мазепи в прозі Г.Колісника і Ю.Хорунжого крізь виміри найпоказовіших засобів творення художнього образу, співвідношення історичної правди й художнього домислу (вимислу), способів асоціативно-психологічної організації біографічного матеріалу;
- проаналізувати особливості моделювання образної системи художніх життєписів в обох письменників;
- розкрити проблемно-тематичну, художню, ідейну самобутність творчих індивідуальностей Г.Колісника та Ю.Хорунжого;
- з’ясувати місце і роль прозового спадку письменників у розвитку української та світової літературної Мазепіани.
Об’єкт дослідження романи Г.Колісника «Мазепа-гетьман» та Ю.Хорунжого «Любов маєш маєш згоду»; твори світової літератури про українського гетьмана. Значну увагу приділено історіографічним матеріалам, пов’язаним із діяльністю Івана Мазепи.
Предмет дослідження літературний образ історичної особистості як форма виявлення художньо-естетичної свідомості, його динаміка й домінантні типологічні ознаки; своєрідність змістової форми, що відображає образ певної епохи в контексті загальноісторичного процесу; специфіка мистецьких концепцій постаті Мазепи у творчості українських і зарубіжних авторів.
Методи дослідження. Осмислення літературного фактажу в дисертації здійснюється у контексті суспільно-політичної ситуації, що, поза сумнівом, суттєво впливала на формування сфери духовності того чи іншого історичного періоду. Відтак автор послуговується методологічним принципом історизму. Зважаючи на великий обсяг емпіричного матеріалу, застосовуємо культурно-історичний, системно-естетичний, компаративний, типологічний, феноменологічний, елементи контекстуального, дискурсивного аналізу.
Теоретико-методологічною основою дисертації стали наукові розробки українських учених із проблем розвитку історичної прози (С.Андрусів, Є.Баран, А.Гуляк, В.Дончик, Ф.Кейда, Б.Мельничук, Д.Наливайко, Л.Ромащенко, П.Рудяков [3; 4; 16; 52; 67; 103; 147; 160; 161; 189; 190]), загальних питань історії й теорії літератури (О.Астаф’єв, Н.Бернадська, Л.Грицик, Т.Гундорова, Л.Задорожна, Ю.Ковалів, В.Кузьменко, М.Наєнко, В.Працьовитий, Г.Семенюк, А.Ткаченко, О.Ткаченко, М.Ткачук, Н.Шляхова, Г.Штонь [11; 12; 20; 46; 53; 54; 55; 81; 105; 106; 107; 108; 157; 158; 159; 181; 196; 214; 215; 216; 250; 251; 252]), фольклористики (В.Давидюк, Л.Дунаєвська, В.Качкан, Л.Копаниця, В.Сокіл [57; 58; 72; 102; 113; 202]), історії України (В.Антонович, О.Апанович, Д.Багалій, І.Борщак, М.Грушевський, М.Костомаров, Т.Мацьків, Р.Млиновецький, О.Оглоблін, Н.Полонська-Василенко, В.Смолій, О.Субтельний [7; 9; 13; 22; 23; 48; 49; 50; 117; 118; 144; 145; 152; 168; 174; 175; 200; 201; 208]). Використано також науковий досвід структурно-семіотичної естетики (Р.Барт, Ю.Лотман, Р.Якобсон [11; 75; 144]), результати досліджень учених-компаративістів (М.Бахтін, В.Пропп [17; 134; 257]), філософські праці (М.Бердяєв, М.Гайдеґґер, К. Леві-Строс, Х.Ортега-і-Гасет, К.-Г. Юнг [19; 36; 126; 169; 257]).
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першою в українському літературознавстві спробою цілісного концептуального дослідження художньої моделі образу історичної особистості (Іван Мазепа) у творчості Г.Колісника та Ю.Хорунжого, здійсненого в діахронно-синхронному контексті вітчизняного та зарубіжного письменства. Робота містить системний перегляд колишніх уявлень про специфіку історіософських концепцій авторів і засоби їх мистецького втілення, репрезентує новий погляд на ґенезу й естетичну природу художньої образності відомих майстрів слова. У дисертації простежено тяглість естетичної матеріалізації та функціональність образу гетьмана в літературі; систематизовано значний критичний матеріал і вмотивовано різні оцінки його постаті; зреалізовано комплексний підхід до розв’язання проблеми; вперше обґрунтовано історико-літературну концепцію образу історичної особи як форми художньо-естетичної свідомості.
Проведене дослідження відкриває нові можливості для з’ясування деяких історико- й теоретико-літературних концепцій: шляхи формування української літератури ХХ століття; співвідношення світогляду й творчості; міжлітературні зв’язки; функціонування традиційних сюжетів; вироблення сучасних підходів до прочитання новітнього письменства загалом.
Практичне значення дисертації зумовлюється насамперед актуальністю обраної теми. Здобуті результати можуть використовуватися при висвітленні ряду питань, пов’язаних із національною специфікою героя української літератури; в процесі подальшого студіювання творчого доробку митців класичної й новітньої доби, письменства діаспори; при написанні підручників і посібників з історії української літератури, розробці спецкурсів та спецсемінарів для студентів-філологів вищих навчальних закладів. Фактичний матеріал і висновки дослідження застосовуються в процесі викладання літератури.
Апробація роботи. Дисертація є самостійним дослідженням, наукова концепція якого оприлюднена у формі доповідей, повідомлень на наукових і науково-практичних конференціях різних рівнів: Обласна науково-практична конференція «Державне будівництво в Україні: історія та сучасність» (Рівне, 2006); Всеукраїнська наукова конференція «Література й історія» (Рівне, 2006); Міжрегіональна науково-практична конференція «Формування духовності в процесі вивчення української та зарубіжної літератури» (Чернігів, 2007); Міжвузівська науково-практична конференція «Нам треба голосу Тараса» (Чернігів, 2008); Міжрегіональна науково-практична конференція «Видатні особистості в реалізації української державотворчої ідеї» (Рівне 2008).
Загальна концепція і матеріал праці використовуються автором у викладацькій практиці.
Публікації. Основні наукові результати дослідження відбито в таких публікаціях автора:
1. Лавренчук В. Проблеми рецепції постаті Івана Мазепи в світовому письменстві / В. Лавренчук // Зарубіжна література . 2007 . - № 12. С. 10 15.
2. Лавренчук В. Проблеми рецепції постаті Івана Мазепи в світовому письменстві / В. Лавренчук // Всесвітня література та культура . 2008 . - № 5. - С. 29 34.
3. Лавренчук В. Постать Івана Мазепи у світовому письменстві / В. Лавренчук // Українська мова та література. 2007. - № 48. С.3 9.
4. Лавренчук В. Постать Івана Мазепи в у світовому письменстві : (Художньо-естетичне освоєння життя й діяльності гетьмана в українській літературі ХІХ ст.) / В. Лавренчук // Дивослово . 2008. - № 1. - С. 39 43.
5. Лавренчук В. Звитяжцем через три віки / В. Лавренчук // Дивослово. - 2008 . - № 6. - С. 47 51.
6. Лавренчук В. Літературно-естетичні і громадсько-політичні концепти образу І.Мазепи у візії Г.Колісника / В. Лавренчук // Українська література : наук.-метод журнал. - 2008 . - № 6 . - С. 2 6.
7. Лавренчук В. Гетьман Мазепа як «український Макіавеллі»? Художня модель образу історичної особистості в романі Юрія Хорунжого «Любов маєш маєш згоду» / В. Лавренчук // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах . - 2008. № 7 8 . - С. 120-130.
8. Лавренчук В. Образ Івана Мазепи в давній українській літературі / В. Лавренчук // Дивослово . 2008 . - № 2. - С. 56 60.
Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох основних розділів і висновків. Загальний обсяг роботи 199 сторінок, із яких 178 основного тексту. Рукопис укомплектовано бібліографічним апаратом (261 найменування).
1687 року від Різдва Христова, 25 липня, загальною Козацькою радою відповідно до звичаїв і «давніми правами вольними голосами» українським гетьманом обрали генерального єсаула Івана Степановича Мазепу. Людина досвідчена й мудра, один із найбагатших феодалів тогочасної Європи, новий гетьман усю невичерпну енергію, матеріальні можливості спрямував на розвиток України. У ті часи в українському суспільстві ширилася ідея Другого Єрусалима Києва. Можна думати, що саме нею керувався у своїй діяльності Мазепа. Із його ім’ям пов’язаний ренесанс вітчизняної культури, розвиток науки, літератури, образотворчого мистецтва, широкомасштабне будівництво. Так, за гетьманування Мазепи зводили розкішні церкви в стилі козацького бароко, нові корпуси Києво-Могилянської академії, було засновано чимало шкіл і друкарень. Багато зусиль доклав Мазепа до формування національної аристократії, спроможної активно діяти в напрямку повної автономії України та державотворення, а відтак у своїй внутрішній політиці орієнтувався переважно на козацьку верхівку. Між тим, опікувався гетьман й інтересами простолюду (встановлення максимальної панщини в два дні на тиждень, дозвіл на винокуріння для потреб селян, обмеження «оранд» і под.). У непримиримій опозиції до його діяльності залишалося Запоріжжя, куди з Гетьманщини втікали всі невдоволені.
У зовнішній політиці Мазепа доволі тривалий час залишався прибічником Росії, позаяк добре усвідомлював безперспективність протистояння їй. При цьому він дотримувався курсу Самойловича на забезпечення максимальної «окремішності». Коли ж Петро І намірився ліквідувати останні вияви української державності, а селяни й міщани дедалі більше нарікали на свавілля розквартированих московських військ, Мазепа вирішив урятувати ситуацію через підписання угоди зі шведським королем Карлом ХІІ. Звертаючись до війська й народу, гетьман запевняв, що цей союз сприятиме визволенню України з-під московської кормиги, забезпечить її «самовладність», що край залишиться « при своїх природних князях і при попередніх правах і привілеях, що вільну націю означають». Договір передбачав, що «Україна обох сторін Дніпра з Військом Запорізьким і народом українським має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння Цілість границь її, непорушність вільностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховуватися, аби Україна вічними часами вільно тішилася своїми правами і вільностями без жодної шкоди» [93, с. 138]. Це був надзвичайно відповідальний і ризикований крок, тим паче, що Мазепа знав, як жорстоко Росія розправилася з його попередниками гетьманами Дем’яном Многогрішним та Іваном Самойловичем (першого з родиною після катувань заслали на Сибір, старого Самойловича до Тобольська; сина останнього, Григорія, було страчено). Для Мазепи наслідком союзу з Карлом ХІІ став відступ до Молдавії, відлучення від влади та церкви і, зрештою, смерть (21 вересня 1709 р.).
Із волі московських «ура-патріотів», що спираються радше на Пушкінську «Полтаву», ніж на історичний фактаж, біографія українського гетьмана наскрізь сповнена усталених штампів, головний із яких «Мазепа - зрадник». При цьому вони свідомо оминають укладені Росією з Польщею Андрусівський договір (1667) чи Вічний мир (1686), що були справді зрадницькими стосовно України, бо передбачали порушення всіх договірних статей, починаючи з Переяславських (1654). Тож чи не є зрадником Петро І (як і його попередники), що брутально посягнув на угоду між Богданом Хмельницьким і Олексієм Михайловичем, відповідно до якої російська сторона зобов’язувалася «не нарушать» права та привілеї України. Окрім того, звинувачуючи Мазепу в симпатіях Речі Посполитій, московські історики забувають, що «польську» освіту здобув і Хмельницький. На початку своєї кар’єри він теж служив польському королю і відверто приятелював із Владиславом ІV. У цьому випадку маємо справу з профанним сплутуванням пристрасті Мазепи до західної культури, польських шляхетських вольностей (демократії) з «пропольським» політичним курсом гетьмана. Метою ж Мазепи була єдина незалежна Україна, очолювана національною елітою.
Пріоритет у негативній характеристиці Мазепи на українських теренах належить М.Костомарову. Відомий історик, етнограф, письменник убачав у гетьманові польського пана й кон’юнктурника, який у своїй діяльності керувався насамперед егоїстичним прагненням до задоволення власних, а не загальноукраїнських інтересів. Заакцентовуючи іманентність козацьких національно-визвольних змагань за суверенність, М.Костомаров зауважував, що «зраду» гетьмана не слід обговорювати в контексті України, а тим паче характеризувати його як проводиря «малоросіян». Адже народ, мовляв, настільки ненавидів Мазепу, що його повсякчас охороняли московські стрільці [117; 118]. У світогляді Костомарова одне з чільних місць посідає новаторська концепція козацтва і його непересічного значення в духовній історії народу. Водночас учений слабко вірив в українську ідею, тому з неприхованим скептицизмом оцінював діяльність Мазепи як її виразника. Потрактовуючи ґенезу козацтва з націотворчих позицій, дослідник, одначе, завжди підкреслював нездатність української народності до політичного життя. Можна думати, що осудом Мазепи Костомаров прагнув «зізнатися» у відданості Росії, переконати імперський уряд, що тогочасні українські діячі не мали нічого спільного з «мазепинством». Це зовсім не збігалося із задекларованими вченим у «Книгах буття українського народу» етноконсолідуючими ідеями Кирило-Мефодіївського братства. Таку позицію пояснюємо фактичним розгромом товариства й арештами «братчиків», властиво, - тиском російської репресивної машини.
Принагідно зауважимо, що аналогічними Костомарівським були погляди й інших кириломефодіївців. Наведемо уривок з протоколу допиту П.Куліша слідчими ІІІ відділення 16 квітня 1847 року. На питання «Что вы называете в отношении Малороссии губительным влиянием невежественного московского правительства и в каком отношении?» Куліш відповів: «Я иначе не могу изъяснить себе, как невежеством, поступков представителей Московского (говорится о тех временах, когда не было еще Петербурга) правительства в Малороссии, из которых боярин Хитров способствовал к избранию в гетманы Выговского, князь Гагин Бруховецкого, а князь Голицын Мазепы трех величайших обманщиков России. И если по интригам Выговского, Бруховецкого и Мазепы пролились реки крови в Малороссии, то как же не назвать губительным влияние на дела Малороссии таких представителей правительства великороссийского » [104, c. 50]. Без пієтету висловлюється Куліш про Мазепу і в своїх «Записках о Южной Руси», поетичних творах.
Взагалі, за часів іпмперіїв, коли з’явилася монографія М.Костомарова, мало хто з учених наважувався згадувати про І.Мазепу, саме ім’я якого вважалося символом зрадництва. До того ж, придушення Кирило-Мефодіївського товариства змусило одних «братчиків» до кінця життя доводити свою вірнопідд

bibliography

ВИСНОВКИ

Упродовж 1683 1709 років біля керма Української Гетьманської держави стояв високоосвічений європеєць-патріот Іван Степанович Мазепа. Велична ідея гетьмана об’єднати Лівобережну й Правобережну Україну слугує витоком сучасної нашої Незалежності. Мазепа прагнув перетворити Україну на державу європейську, підняти престиж гетьманської влади, піднести на вищий щабель культуру та духовність рідного народу. Він добре усвідомлював, що панування чужинців в економічному відношенні є панщиною на державному рівні. У духовному ж вимірі соціальна деградація призводила до зникнення етносу, знищення мови, культури цілого народу. Відтак ідея гетьмана про вільну, незалежну, соборну Україну, його діяльність і прагнення зреалізувати цю ідею мали міжнародну вагу й цілком укладалися в загальний процес людської цивілізації. «Чи можна сказати, що Мазепа програв справу?» замислюються Ілько Борщак та Рене Мартель. І доходять слушного висновку: «Коли взяти на увагу безпосередній вислід і голий факт, вислід Полтавської битви і втечу до Бендер, то так. Та коли зважити, що Мазепа влив в душу народу національні змагання, тоді ще неясні, розпорошені, нез’ясовані, що зібрав їх в одну цілість і надав їм реальну форму, що сам став символом української незалежності, до якої простягала свої хижацькі кігті Москва, тоді зусилля його не було зайве За Мазепою стояла правда» [15, с.159; 160]. Отже, виплекана Мазепою ідея незалежної держави, що сягала рівня загальнонаціональної історичної мети, запалила той вогонь, що жеврів і триста років по смерті гетьмана в серцях людей, небайдужих до цієї думки. І цю ідею не в змозі було знищити жодне прокляття ні царське, ні совєтське.
Діяльність гетьмана залишила по собі вагоме місце у світовій історії, культурі, письменстві. Мазепу вихваляли й засуджували, проклинали й ставили за взірець патріотизму, йому співчували та дорікали. Не було лише байдужих до цієї справді непересічної постаті.
Як свідчать спостереження, у творах світової літератури відбулася помітна трансформація образу Мазепи: від пристрасного юнака, «чорнобрового Дон Жуана», зображеного в міфопоетичній тональності, до зрілого державного мужа, гетьмана, спроможного заради волі рідного краю на найвідчайдушніші політичні кроки. Першість у зображенні українського гетьмана в західноєвропейській літературі належить Дж. Байрону та В. Гюго класикам світового романтизму. У їхніх творах сформувався романтичний образ Мазепи бунтаря, «шляхетного злочинця», який кидає виклик моральним приписам соціуму й зазнає покарання. Натомість Вольтер вдався до спроби об’єктивної історичної оцінки внеску Мазепи в державотворчий процес тогочасної України («Історія Карла ХІІ»). Одначе в наступних працях французький учений і письменник (на замовлення Катерини ІІ) кваліфікує гетьмана як зрадника Москви.
Із середини ХІХ століття в зарубіжних літературах німецькій (А. фон Шаміссо, Й.Мауер, К.Штарк, Р.К.Готшаль), американській (Д.Г.Пейн), шведській (Ю.У.Валлін, В.Гайденштам), чеській (Й.В.Фріч) тощо активізується тенденція до всебічного, поглибленого сприйняття постаті Мазепи. Український гетьман у багатьох творах стає символом національно-визвольних змагань свого народу, своєрідним знаком його незалежності й свободи. До того ж письменники прагнуть відтворити соціально-політичну обстановку в тогочасній Україні, з’ясувати місце Мазепи у складних історичних подіях, репрезентувати його як непересічну особистість. Характерно, що переважна більшість авторів потлумачує союз гетьмана зі шведським королем Карлом ХІІ як протидію політиці Петра І щодо України, скерованої на ліквідацію автономії й цілковите підпорядкування московській адміністрації. Особливо оригінальним було ставлення до особи Мазепи представників польської літератури ХІХ століття (Ю.-Б.Залеський, Б.Богданко, Ю.Словацький та інші). Підґрунтям їхніх творів, як правило, був сюжет поеми Байрона «Мазепа». Тим часом потрактування образу, приміром, молодого Мазепи посутньо еволюціонує тут у бік показу людини з неабияким почуттям власної гідності, внутрішнього благородства, патріотизму показових якостей майбутнього лідера нації.
Ідеологічно-осудливі оцінки історичної постаті Мазепи стали виплодом московської пропаганди й спиралися, зазвичай, на офіційні документи петровської доби, упереджені спогади та далекі від об’єктивності історичні розвідки. Гетьман-патріот постає тут як зрадник і авантюрист, позбавлений найменших національних ідеалів. Ясна річ, що це помітно вплинуло на літературні інтерпретації життя та діяльності Мазепи, зокрема, в російському письменстві (О.Корнилович, О.Пушкін, Є.Аладьїн, Ф.Булгарін, С.Ізвольський тощо). На загал, російські автори представили історично хибний образ гетьмана лиходія, котрий не знає нічого святого, для якого не існує батьківщини. Патріотичні пориви державця розцінюються ними як жахливі наміри запроданця. Водночас у більшості творів простежуємо явні протиріччя в ставленні до Мазепи. Адже не можна було «приховати» його таланту дипломата, воєначальника, як і освіченості, вміння впливати на оточуючих, знаходити прихильників серед сотень людей. Чи не єдиним російським письменником, хто вбачав у Мазепі справжнього державотворця-патріота, здатного на самопожертву в ім’я волі Вітчизни, був поет-декабрист К.Рилєєв переконаний прихильник ідеї національного розкріпачення України.
Із-поміж новітніх творів зарубіжної літератури на особливу увагу заслуговує психологічний роман І.Стецик «Мазепа, гетьман України». Події тут зображуються крізь призму сприйняття Мотрі (в романі Марії) Кочубеївни у хронологічно зворотному порядку. Політичну діяльність гетьмана письменниця представляє в органічному зв’язку з його особистим життям, у якому співіснують Україна й Марія. Опинившись у ситуації вибору, політик і державний діяч відстоює інтереси вітчизни; у двобої серця й обов’язку перемагає останній.
Таким чином, у зарубіжній літературі ХІХ ХХ століть постать Мазепи зображується в силовому полі двох протилежних тенденцій. Перша романтична, пов’язана з традиціями Дж.Байрона та В.Гюго. Друга ж віддзеркалювала проросійську ідеологію, що докучливо нав’язувала думку про зрадництво українського гетьмана. Можемо твердити, що образ Мазепи належить до традиційних образів світового письменства. Із його постаттю пов’язаний доволі усталений сюжетно-образний матеріал, що є основою численних літературних творів доби бароко, романтизму, реалізму та модернізму.
Чітко окресленим пластом світового письменства є українська літературна Мазепіана. Уже з нагоди першої річниці гетьманування Мазепи з’явилися панегірики барокових поетів (І.Орновський, С.Яворський, П.Орлик). Вірші на честь гетьмана складалися до початку ХVІІІ століття (П.Армашенко, Д.Туптало, А.Стаховський). Його славили як полководця, мецената, покровителя освіти, будівничого церков і монастирів, людину освічену, щиру й благородну. А Ф.Прокопович у своїй вершинній драмі «Володимир», прославляючи військові подвиги Мазепи, водночас захоплювався його набожністю, турботами про розвиток освіти й православ’я. Після «зради» Мазепи створювалися численні вірші-прокляття на його адресу (Ф.Прокопович, С.Яворський, аноніми), що спиралися насамперед на царські маніфести й грамоти. Метою авторів було довести свою вірнопідданість Москві і переслідування власних інтересів. Як правило, центром аналогічних творів ставала бінарна опозиція: Мазепа Кочубей, Іскра, Палій, Петро І. «Доброчинності» Росії протиставлялися «злочинствам» України в особі Мазепи. Останній кваліфікувався як Каїн, Юда, Ірод і под. При цьому спостерігаються й спроби об’єктивної оцінки політичних уподобань гетьмана (поетична драма «Образ пристрастей цього світу»). Літописи С.Величка і Г.Граб’янки з’явилися після Полтавської катастрофи, в період посилення московського терору на українських теренах. Зрозуміло, отже, що зображення Мазепи в них не могло бути адекватним. Між тим, відвертої ворожості до нього тут не простежуємо. Загалом, у літописах гетьманові відведено небагато місця (за винятком літопису Величка). Детальні описи подій Хмельниччини часом переходять тут у замітки з доби гетьманування Мазепи. У підходах до його зображення літописці спиралися переважно на український фольклор. Однак, на відміну від уснопоетичної традиції, в їхніх творах немає звеличення Палія, не згадуються Кочубей та Іскра (окрім літопису Величка).
Певною мірою «обережно» ставився до Мазепи Т.Шевченко. Завершеного образу гетьмана в його творчості немає. Однак численні згадки його імені (у творах «Великий льох», «Іржавець», «Чернець», «Близнецы», «Музыкант» тощо) дають підстави для висновку про те, що великий поет убачав у Мазепі останнього оборонця незалежності України. Водночас Шевченко заакцентовує брак злагодженості між народними провідниками тієї доби й катастрофічні його наслідки. С.Руданський першим в українській літературі вдався до спроби відійти від романтичної традиції в потрактуванні образу Мазепи. Письменник продемонстрував чітке розуміння великої історичної місії гетьмана, його непересічної ролі в процесі українського державотворення. Виразно проросійськими є інтерпретації Мазепи в творах Д.Мордовця (роман «Цар і гетьман»), П.Куліша (поезія «До Мазепи, прочитавши його біографію») та С.Воробкевича (драма «Кочубей і Мазепа»). Особливо безкомпромісним виявився П.Куліш, що пояснюється, вочевидь, сповідуваною ним ідеєю «двоєдиної Русі».
Погляди на особу Мазепи зазнали докорінних змін лише у зв’язку з другим національним відродженням. Гетьман виступає образом-символом самовідданого борця за державну незалежність. Саме таким бачимо його в творах О.Островського, Г.Хоткевича, В.Потапенка, Л.Старицької-Черняхівської, В.Сосюри, Ю.Липи, В.Пачовського. Метою цих та інших авторів вважаємо спробу не лише реабілітувати гетьмана як історичну особу, а й повернути йому те місце в національній історії, на яке він по праву заслуговував. Окрім того, письменники правдиво розкрили підступно-загарбницьку політику Москви в Україні, витоки якої слід шукати ще в домазепинських часах. Г.Хоткевич, скажімо, з болем констатує: «Щоб 200 літ щороку на праздниках всехристиянської любові на Великдень проклинати привселюдно ім’я національного борця устами його потомків! Щоб знизити нарід остільки, аби він празднував двухсотліття Полтавської битви яка наділа на нього кайдани і зробила кріпаком Москви! Щоб вирвати душу з народу і його ж синам звеліти писати повні ганьби і грязі книги про Мазепу, се єдиний був край у світі Росія. І єдиний був такий нарід, з яким можна було собі се позволити, - се нарід український. Занадто потульний, занадто миролюбивий, занадто уступчивий. Умів бути героєм в епоху козачества і мов витратив тоді увесь запас свого посвячення» [131, с.105-106].
У творах представників української діаспори (Олександр Олесь, Ф.Дудко, Г.Лужницький, Є.Маланюк, І.Огієнко, Леонід Полтава, Яр Славутич, Г.Вишневий) Мазепа постає переважно в героїко-патріотичному ключі, як втілення ідеї свободи нації. Органічно поєднуючи великий історико-документальний матеріал із художнім вимислом, письменники зверталися до однієї з «малоосвоєних» на материковій Україні тем. Вони створили трагічний образ гетьмана, який намагався розв’язати складний політичний конфлікт на користь свого народу. Письменники діаспори прагнули знайти відповідь на давнє питання: чому Україна втратила незалежність і що слід зробити для її відновлення? Вирішення цієї проблеми в їхніх творах пов’язується з досвідом таких подвижників національної ідеї, яким був Мазепа.
Помітне місце образ Мазепи посідає й у новітній українській літературі. Насамперед упадає в око розмаїття підходів митців до художнього моделювання постаті відомої історичної особи. Так у химерному романі-псалмі Р.Іваничука «Орда» образ Мазепи виформовується опосередковано через відтворення перебігу подій за його участю чи сприйняття інших персонажів. З волі автора гетьман стає символом «віри й самоусвідомлення свого роду». Ідейні та моральні пошуки, становлення особистості Мазепи в романі відбуваються в перманентному зіткненні його «правди», життєвої філософії, по-перше, з реаліями буття, а, по-друге, - з іншими «правдами». Герой осягає рухливу й суперечливу дійсність, повсякчас перевіряючи, наскільки правильне та морально виправдане його ставлення до неї, його концепція світу і людини у світі. У поемах І.Перепеляка («Остання любов гетьмана») та А.Короліва («Сполоханий гомін») простежуємо органічне поєднання хронологічної й ретроспективної форм подієвої організації, що співпадає з авторською позицією, думками і вчинками конкретної історичної особи, що сприяє цілісному репродукуванню психологічного портрета Мазепи.
Із-поміж новітньої вітчизняної Мазепіани на особливу увагу заслуговують романи Г.Колісника «Гетьман Мазепа» та Ю.Хорунжого «Любов маєш маєш згоду». Обидва твори прикметні увагою авторів до історичного фактажу, що поєднується з поглибленим інтересом до внутрішнього життя центральних персонажів. Константами стильового почерку обох прозаїків вважаємо: детальне ознайомлення з фактологічною першоосновою, відображення розлогого суспільно-політичного тла описуваних подій, різновекторність художнього моделювання образу українського гетьмана. Найбільше ж упадає в око ґрунтовне психологічне висвітлення внутрішнього стану Мазепи, що дає підстави ідентифікувати романи Г.Колісника та Ю.Хорунжого як зразки асоціативно-психологічного письма.
Поза сумнівом авторська присутність є також у художніх життєписах великого державника. Ясна річ, що часова віддаленість періоду діяльності історичної особи залишає небагато варіантів для своєї ідейної вмотивованості. Водночас обидва письменники запропонували оригінальні мистецькі рішення, сповнивши розповідь функціонально вагомими й ідейно насиченими авторськими роздумами, що посутньо розширило філософське звучання романів (розв’язання філософських проблем «провідник і народ», «державець і його ідеали», «особисте загальне» і под.). Висока міра авторської присутності аж до насичення художньої структури автобіографічними моментами спричинила осучаснення подій та осіб минулого, актуалізувала історію, засвідчила наступність ідеалів і зв’язок часів. З’ясування документального підґрунтя романів обох письменників є свідченням високого рівня трансформації історичної правди в художню. Водночас неважко помітити, що часом нестандартні художні рішення поступаються місцем надмірній фактографічності. Пояснюємо цей факт прагненням романістів донести до широкого загалу якомога більше інформації про видатну історичну постать, діяльність якої впродовж десятиліть замовчувалася або трактувалася вкрай тенденційно.
Г.Колісник у романі «Мазепа-гетьман» вдався до ретроспективного відтворення сюжетних колізій, простежуючи в такий спосіб історію життя гетьмана і вплітаючи історичні та легендарні мотиви. Озброївшись тонким інструментарієм аналізу й синтезу в потрактуванні історичного минулого, обравши оригінальну жанрову форму моделювання дійсності, усвідомивши специфіку історичних конфліктів, прозаїк створив цілісний характер Івана Мазепи, що під його пером трансформувався з міфічно-легендарного символу в колоритний літературний образ. Зображена історична доба, змодифіковані цільні натури, сенс історичних конфліктів, майстерність психологічних характеристик органічно співвідносяться із зовнішньою та внутрішньою композицією і відповідають жанровій природі історичного роману.
Часом здається, що Г.Колісник є визнавцем великодержавницького гасла «Мазепа зрадник» (акцентація немічності, хтивості гетьмана, його прагнення до збагачення й влади та ін.). Пояснюємо це насамперед прагненням романіста до об’єктивності художніх оцінок історичної минувшини (слід також зважати на час написання твору). На загал же, Г.Колісник створив постать національно активного героя, характер якого виформовувався у пошуках істини, правди життя. Пафос його твору в запереченні вузькоегоїстичних інтересів державного діяча, в закликові до пошанування національних прав окремої людини, народу, нації як самодостатньої одиниці, в проекції на оптимальне розв’язання національних проблем із урахуванням уроків історії.
Однією з найхарактерніших ознак твору Г.Колісника є те, що автор, дотримуючись романної композиційної моделі, в основному зберігши закони жанроутворюючої матриці, сповнив роман новими, інваріантними жанровими прикметами, новаціями в сюжетобудуванні, збагатив його структуру новими якостями. Роман прикметний плавкістю, розміреністю побудови фрази, що сприяє створенню відповідного емоційного колориту. Урочистий, часто звеличений плин думки героїв представлено за допомогою ритмічної й темпової організації тексту буквально з фізичною відчутністю. Органічне поєднання фактів, зафіксованих в історіографічних джерелах, фольклорній традиції та художніх узагальнень самого митця, дало змогу панорамно віддзеркалити дух тієї епохи, тонко простежити внутрішній світ непересічної особистості, дати уявлення про одну з переломних діб вітчизняної історії.
Ю.Хорунжий у романі «Любов маєш маєш згоду» хронологічно обмежується останнім десятиріччям гетьманування Івана Мазепи. Перед читачем цілком самодостатня особистість, свідома своєї величної місії. Автор пропонує абсолютно оригінальну художню модель історичної особистості гетьмана, прикметну незаангажованістю підходів, відсутністю проросійських закидів у зрадництві і, що важливо, позбавлену ідеалізації. Основним джерелом роману Ю.Хорунжого стали новітні історіографічні дослідження, що й спричинилося до виразно окресленої дегероїзації й деміфологізації українського гетьмана, речника національної ідеї. Сповідувану Мазепою ідею українського державотворення романіст репрезентує як закономірний наслідок національно-патріотичних змагань гетьмана гідного продовжувача державницького курсу своїх попередників. Життєправдивість, національна гострота художнього конфлікту зумовили глибину й масштабність змодельованих у романі характерів, осмислення яких здійснюється прозаїком через умотивування вчинків і поведінки, пряме та внутрішнє мовлення, «видимий» голос душі, відтворення психічних станів, портретні характеристики. У Хорунжого, що прикметно, переважає складний тип психологізму висвітлення «діалектики душі» головного героя. Загалом, роман «Любов маєш маєш згоду» сприймається як протест проти віками нав’язуваного українцям комплексу меншовартості, проти чужоземного поневолення, що супроводжується плюндруванням духовних і матеріальних цінностей і, зрештою, проти бездержавності України.
Упродовж ХVІІІ ХХ сторіч літературний образ Івана Мазепи помітно еволюціонував: від апологетизації, звеличення в добу гетьманування через різко негативні, сповнені найрізноманітніших інсинуацій оцінки за «зраду» після приєднання до Карла ХІІ до героїзації в часи піднесення українських національно-визвольних рухів (ХІХ поч. ХХ ст.) й об’єктивно-історичного відтворення його постаті наприкінці минулого віку. Гетьман-патріот поклав своє життя на вівтар служіння нації. Тому в майбутньому Пантеоні, що зведе вільний народ, йому знайдеться справді гідне місце. Про Мазепу ще з’являтимуться мистецькі твори, а його ім’я стане одним із національних символів незалежної України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аладьин Е.В. Кочубей / Е.В.Аладьин // Предания веков. Русская историческая повесть ХІХ начала ХХ столетия: В 2 т. К. : Дніпро, 1990.
Т.1. -1990. С. 282 308.
2. Александрова Л. Советский исторический роман и вопросы историзма / Л.Александрова. К. : КГУ, 1971. 156с.
3. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст
30-х років ХХ ст. / С.Андрусів. Тернопіль: Джура, 2000. 340с.
4. Андрусів С. Мости між часами (Про типологію історичної прози) / С.Андрусів // Українська мова і література в школі. 1987. № 8. С.14 20.
5. АндрущенкоМ. Деякі зауваги до теми розвитку української історичної прози ХVІІІ ст. загадки та містифікації «Історії Русів» / М.Андрущенко // Літературознавство: матеріали ІV конгресу Міжнар. асоціації україністів, (Одеса, 26 29 серпня 1999 р.) : в 2 кн. / [упоряд. і відп. ред. О.Мишанич]. К. : ТОВ Вид-во «Обереги», 2000.
Кн. 1 2000 . С. 218 224.
6. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / [за ред. М.Зубрицької]. 2-ге вид., доповн. Львів: Літопис,2001. 832 с.
7. Антонович В.Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. / В.Б. Антонович. К. : Либідь, 1995. 816 с.
8. Антонович Д. Триста років українського театру. 1619 1919 та ін. праці / Д.Антонович; [Підготовка текстів, редагування і передмова докторів філологічних наук Г.Ф.Семенюка та Л.С.Дем’янівської] К . : «ВІП», 2003. 418 с.
9. Апанович О.М. Розповіді про запорозьких козаків/О.М. Апанович. К. : Дніпро, 1991. 335 с.
10. Арістотель. Поетика / Арістотель. К. : Мистецтво, 1967. 238 с.
11. Астаф’єв О.Г. Комунікативні моделі української еміграційної лірики: літературознавчі студії: [зб. наук. праць] / Астаф’єв О.Г. К. : ВПЦ «Київський університет», 2003. С. 5 11.
12. Астаф’єв О. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем / Олександр Астаф’єв. К. : Смолоскип, 1998. 313 с.
13. Багалій Д. Увага до генези декабристського руху на Україні. Рух декабристів на Україні / Д. Багалій. Харків, 1926. С. 14 39.
14. Багряний І. Українська література й мистецтво під комуністичним московським терором / І.Багряний // Сучасність. 1994. № 11. С.13 23.
15. БарабанЛ. Людмила Старицька-Черняхівська. Сторінки драматургічної творчості / Л. Барабан // Слово і час. 1992. № 9. С.31 32.
16. Баран Є.М. Українська історична проза другої половини ХІХ ХХ ст. / Є. Баран, О. Левицький. Львів: Логос, 1998. 144 с.
17. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика / [пер. с франц.: cост., общ. ред. и вступ. ст. Г.К. Косикова] // Р.Барт. М. : Издательская группа «Прогресс», «Универс», 1994. 616 с.
18. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества / М.М. Бахтин. М. : Искусство, 1979. 424 с.
19. Бердяев Н. Диалектика Божественного и человеческого / Н.Бердяев. М.: АСТ, 2005. 624 с.
20. Бернадська Н.І. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція: монографія / Н.І. Бернадська. К. : Академвидав, 2004. 368 с.
21. Бондаренко Ю. Національна парадигма українського екзистенціалізму / Юрій Бондаренко // Слово і час. 2003. № 6. С. 64 69.
22. Борщак І. Іван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана / І.Борщак, Р. Мартель; [пер. з франц.; / упоряд. Л.Ю.Копань] К. :Рад. письменник , 1991. 316 с.
23. Борщак І. Мазепа людина й історичний діяч / Ілько Борщак [упоряд. Й.М.Чікало]. К.: Асоціація укр. експортерів друк. продукції. Кооператив «Ритм ІІ», 1991. С. 5 28.
24. Буало Н. Мистецтво поетичне / Н.Буало. К. : Мистецтво, 1967. 134с.
25. Бубер М. Народ и его земля / М.Бубер // Бубер М. Избранные произведения. Иерусалим: Гешер Алия], 1979. 457 с.
26. Булгарин Ф.В. Сочинения / Ф.В.Булгарин. М. : Современник, 1990. 704 с.
27. Буряк Б.С. Художній ідеал і характер / Б.С. Буряк. К. : Дніпро, 1967. 328 с.
28. Бучинський Д. Історична драма про гетьмана Мазепу / Д. Бучинський // Віра й культура. 1961. № 8. С. 15 21.
29. Вальнюк Б.І. Поетика історичної романістики Богдана Лепкого: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філолог. наук: спец. 10.01.01 «Українська література» / Б.І. Вальнюк; Прикарпатський ун т ім. Василя Стефаника. Івано-Франківськ, 1998. 18 с.
30. Величко С. Літопис : в 2 т. / С.Величко; [пер. з книжної укр. мови і комент. В.Шевчука]. К. : Дніпро, 1991.
Т.2. 1991. 642 с.
31. Видатні постаті в історії України (ІХ ХІХ ст.): Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети: довід. вид. / [кер. кол. авт. В.І.Гусєв]. К. : Вища школа, 2002. 359 с.
32. Вишневий Г. Моя любов порання й вечорова: Вірші, поеми, переклади / Г.Вишневий. Дніпропетровськ: Січ, 1992. 47 с.
33. Возняк М.С. Історія української літератури: у 2 кн. : навч. вид. 2-ге вид., випр. / М.С. Возняк. Львів: Світ, 1994.
Кн. 2 . - 1994 . 560 с.
34. Волинський П.П. З творчого доробку / П.П.Волинський. К.: Дніпро, 1973. 326 с.
35. Волков А. Іван Мазепа традиційний образ літератур європейського регіону / А. Волков // Слов'янські літератури : доповіді ХІІ Міжнар. з’їзду славістів, (Братислава, 30 серпня 8 вересня 1993 р). К. : Наук. думка, 1994. С. 162 170.
36. Х К. : Наукова думка, 1994. С. 162 170. (Слов’янські літератури. Гайдеггер М. Гельдерлін та сутність поезії / М. Гайдеггер; [тексти та переклади Т.Возняк]. Харків: Фоліо, 1998. С. 345 360.
37. Гаспаров М.Л. Любовный учебник и любовный письмовик (Андрей Капеллан и Бонкомпаньо) / М.Л.Гаспаров; [жизнеописания трубадуров / сост. М.Б.Мейлах]. М. : Наука, 1993. С. 571 573.
38. Гетьман Іван Мазепа. Писання / Іван Мазепа; [передм. Є.Пеленського]. К . : 1992. 75 с.
39. Гноєва Н. Гетьман Мазепа в українській і світовій літературах / Ніна Гноєва // Літературознавство: матеріали ІІІ конгресу Міжнар. асоціації україністів, (Харків, 26 29 вересня 1996 р.) / відп. ред. О.Мишанич К. : АТ «Обереги» , 1996 . С. 92 98.
40. Голянич М. Внутрішня форма слова і художній текст / Марія Голянич. Коломия : Вік, 1997. 178 с.
41. Горболіс Л.М. Парадигма народнорелігійної моралі в прозі українських письменників кінця ХІХ початку ХХ ст. / Л.М.Горболіс. Суми : ВАТ «СОД» : видавництво «Козацький вал», 2004. 200 с.
42. Гординський Я. «Владимиръ» Теофана Прокоповича / Я.Гординський // ЗНТШ. Т. СХХХ СХХХІ. Львів, 1922. 184 с.
43. Грабович Г. До історії української літератури: дослідження, есеї, полеміка / Григорій Грабович. К. : Критика, 2003. 632 с.
44. Грабовська І.М. Філософія українського буття: монографія / І.М. Грабовська, Т.М. Ємець, О.І. Мостяєв. К.: Українська Видавнича Спілка, 2006. 295 с.
45. Гречанюк Ю. Проблеми історизму і традиції в літературі ХІХ ХХ ст. / Ю. Гречанюк, А. Нямцу. Чернівці : Чернівецький державний університет, 1997. 124 с.
46. Грицик Л. Зустріч А. Церетелі з М.Костомаровим: випадковість чи закономірність / Людмила Грицик // Слово і час. 1990. № 6. С. 40 44.
47. Гром’як Р. Історія української літературної критики (від початків до кінця ХІХ століття): посіб. для студентів гуманітарних ф-тів вищих навч. закладів / Роман Гром’як. Тернопіль : Підручники і посібники, 1999. 224 с.
48. Грушевський М. Виговський і Мазепа / М. Грушевський // Літературно-науковий вісник. 1909. Кн. VІ. С. 417 428.
49. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України / М.С. Грушевський. К. : МПП «Левада», 1992. 696 с.
50. Грушевський М.С. Шведсько-український союз 1708 року // М.С. Грушевський. Льв