ЕСЕЇСТИКА ВАСИЛЯ БАРКИ: ЖАНРОВА СПЕЦИФІКА ТА ПРОБЛЕМАТИКА

brief description

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ШВЕЦЬ ГАННА ДМИТРІВНА

УДК 821.161.2 Барка

ЕСЕЇСТИКА ВАСИЛЯ БАРКИ: ЖАНРОВА СПЕЦИФІКА ТА ПРОБЛЕМАТИКА

10. 01. 01 українська література

дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Гаєвська Надія Марківна,
кандидат філологічних наук,
професор

Київ 2006

Зміст

Вступ______________________________________________________________2
Розділ 1.
Есе: історія і теорія жанру____________________________________________11
Розділ 2.
Функціонування есе та есеїстичних компонентів у нехудожній
прозі Василя Барки
2.1. Концепція творчості як Божого покликання
в есеїстиці Василя Барки____________________________________48
2.2. Форма проповіді як прообраз есе_____________________________55
2.3. Поєднання ознак есе і літературознавчого
дослідження у студії „Хліборобський Орфей, або Кларнетизм”____70
2.4. Збірка „Земля садівничих” вершина форми есе
в нехудожній прозі Василя Барки_____________________________99
Розділ 3.
Традиційні проблеми української еміграційної есеїстики
середини ХХ століття та їхнє потрактування в релігійній
нехудожній прозі Василя Барки
3.1. Національна проблематика_________________________________115
3.2. Гоголівський вектор_______________________________________129
Висновки_________________________________________________________145
Список використаних джерел________________________________________154

Вступ

Творчість Василя Барки етапне явище в історії відродження та утвердження національної духовної культури українського народу. А періоди зламу віків завжди спонукають дослідників до узагальнення колосального і глибинного досвіду епохи, що завершується. Після критичних відгуків часів МУPу (Ю.Косача, Ю.Бойка, О.Лятуринської [Див.:78; 96]), розвідок 60-х 70-х років (Б.Рубчака, Ю.Шереха [Див.:138; 172; 173]), оглядово-ознайомчих статей 90-х років (Л.Плюща, Ю.Коваліва, Є.Сверстюка [Див.:75; 127; 128; 145]) закономірними виглядають сучасні спроби цілісного аналізу доробку Василя Барки. Це прагнення демонструють дисертаційні роботи В.Пушко, М.Кульчицької, Т.Голованя, О.Маланій, розвідки і статті Р.Мовчан, В.Гриніва, Ю.Барабаша, В.Скрипки, Я.Поліщука та ін. [Див.:109; 110; 111; 146]. У центрі уваги дослідників лірика (насамперед „Океан”) і романи (найбільше „Жовтий князь”) письменника. В сучасному українському літературознавстві вивчаються проблеми специфічного поетичного мислення Василя Барки, яке позначене впливами позаестетичних чинників, потрактовуються українські національні корені Барчиного символізму, природа його стильового автолектизму і нескомплікованості словника [Див.:45; 46], окреслюються жанрово-стильова парадигма художньої прози письменника, її біблійні образи і мотиви [Див.:136], дискутується питання містицизму як складового елементу поетичної свідомості митця [Див.:4], поціновується його внесок у шевченкознавство [Див.:130]. Однак можна констатувати, що нині творчість Барки, як і багатьох інших „літературних репатріантів”, після спалаху активного та вмотивованого інтересу науковців опинилася на другому плані. А поза тим залишається ще доволі багато недосліджених аспектів такого потужного феномена, яким є творчість Василя Барки, як, власне, й епохи, яку він репрезентує в українській літературі.
Значний масив нехудожньої прози Василя Барки (есе, літературознавчі розвідки, релігійні роздуми) залишається на маргінесах наукових зацікавлень, залучається подеколи лише як додатковий матеріал, хоча очевидно потребує цілісного аналізу на різних рінях: проблемно-тематичному, образному, жанрово-стильовому. Вивчення есеїстичної прози Барки має важливе значення для осягнення його релігійної філософії з її концепцією творчості як Божого покликання, інспірації.
Есе належить до жанрів, початки й ознаки яких формувалися в літературі з давнини, але остаточно викристалізувалися в самодостатню форму значно пізніше (у випадку есе в ХVІ столітті з появою „Дослідів” Мішеля Монтеня). З цим, зокрема, пов’язані труднощі у визначенні жанрових особливостей есе: від занадто загальних тлумачень („... жанр художньо-публіцистичної, науково-популяризаторської творчості, що характеризується вільним, не обов’язково вичерпним, але виразно індивідуалізованим потрактуванням теми” [159,С.162]) до абсолютного заперечення можливості дати чітке окреслення („Есе не можна привести до якоїсь дефініції” [184,С.98]). До того ж дослідники специфіки цієї жанрової форми наголошують на її національних особливостях. „Наскільки англієць, француз і німець відрізняються один від одного, настільки й есе в Англії, Франції й Німеччині не схожі за змістом, емоційним забарвленням, манерою повістування”, зазначає Б.Стрельцов [150,С.211212]. Що ж до української есеїстичної традиції, то сам факт її існування ще не так давно брався під сумнів вітчизняними дослідниками радянської доби, які, суголосно з російськими колегами, пов’язували розвиток жанру, в основному, із зарубіжною літературною практикою (подібна точка зору так чи інакше звучить у літературознавчих словниках В.Лесина і О.Пулинця (1971), Л.Тимофеєва і С.Тураєва (1974), В.Кожевнікова і П.Ніколаєва (1987)), а європейській теорії есе протиставляли радянське нарисезнавство (російською „очерковедение”) [Див.:42]. Відповідно у творах українських письменників відзначалися „риси есеїстичного стилю”, „есеїстична манера”, „есеїстичне мислення” і рідко коли йшлося про повноцінне функціонування жанру. Це можна пояснити, з одного боку, контрпропагандивною спрямованістю радянського літературознавства проти західного, що було панівною тенденцією в наукових колах СРСР середини ХХстоліття. З другого, непопулярність терміна „есе” в українській літературі таки є фактом: письменники ХІХ першої половини ХХ століть (на теренах радянської України) практично не використовували його, хоча близькі до есеїстичної форми твори (літературно-критичні, мемуарно-публіцистичні) були в доробку Т.Шевченка, Марка Вовчка, П.Куліша, І.Франка, М.Вороного, М.Євшана, М.Рильського, Ю.Смолича, О.Гончара та ін. Ситуація змінилася у 60-х 80-х роках, коли „в українській літературно-мовній практиці слово „есе” і похідні від нього „есеїст”, „есеїстика”, „есеїстичність” поширилися, активізувалися” [53,С.226], що дозволило дослідникам тогочасного літературного процесу, зокрема літературно-критичної і публіцистичної творчості М.Рильського, П.Тичини, О.Гончара, Д.Павличка, І.Драча, П.Загребельного, Б.Олійника, О.Сизоненка, говорити про виділення жанру есе. Характерно, що митці, проте, неактивно використовували сам термін, називаючи свої твори, за вітчизняною традицією, „роздумами”, „статтями”, „портретами”, „замітками”, „спогадами” тощо. 80 90-ті роки ХХ століття позначені підвищенням наукового інтересу до жанрової природи есеїстики (дослідження М.Епштейна, В.Березкіної [Див.:15; 16; 179]), її лінгвотекстових особливостей (роботи М.Каджарової, З.Горделій, Л.Садикової, К.Брандес [Див.:27] ), щоправда, в основному, на матеріалі франко- і англомовних творів. У цей же період в окремих публікаціях усталюється думка про „невизначеність” (М.Епштейн), „розхристаність” (С.Єрмоленко) жанрових меж і стильових ознак есе, його особливу „наджанрову” природу, що певною мірою легалізувало існування в радянській літературі „невловимої” форми. Отож закономірним результатом демократизації суспільства, рівноправного діалогу вітчизняної культури з європейською стає активне звернення сучасних українських письменників до есеїстики (публікації Є.Сверстюка, П.Мовчана, О.Забужко, Є.Барана, В.Медвідя, Я.Гояна та багатьох інших). Безперечно, на популярність жанру вплинули і загальні тенденції світового літературного процесу: так звана „гібридизація жанрів”, підвищення читацького інтересу до нехудожньої (non-fiction) прози, інтеграція літератури і філософії.
Дещо іншою була ситуація в українській діаспорній прозі, яка, розвиваючися в умовах європейської та американської культур, де есеїстика була популярною, а вільне, невимушене трактування теми природним і органічним (на відміну від регламентованої, заідеологізованої радянської культури), продукувала велику кількість есе, чи „есеїв”, за усталеною в українських еміграційних колах термінологією. Не випадково в сучасному літературознавчому словнику-довіднику серед відомих есеїстів світу названі письменники-емігранти (В.Винниченко, Є.Маланюк, Ю.Липа, У.Самчук, Ю.Шерех) і не згадано жодного митця колишньої радянської України [Див.:94,С.249250].
Питання української есеїстичної традиції, її джерел, тяглості, особливостей, на сьогодні, все ж, залишається не вивченим.
Отже, саме ці два моменти маргінальне місце нехудожньої прози Василя Барки в сучасних дослідженнях та відсутність цілісної теорії есе в українському літературознавстві і обумовлюють актуальність теми дисертаційної роботи. Есеїстика Василя Барки цікавий матеріал для осмислення особливостей художньої форми есе, її жанрово-стильових модифікацій, можливостей, співвідношень з іншими жанрами нехудожньої прози.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов’язана з проблематикою наукової роботи кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету іменіТараса Шевченка, яка полягає в дослідженні розвитку українського письменства ХХ ХХІ століть, зокрема літературного процесу діаспори.
Мета роботи осмислення ідейно-естетичних особливостей есеїстики Василя Барки, її аналіз як цілісного світоглядово-творчого та етнокультурного феномена, дослідження її україноцентричних векторів через призму жанрово-стильових особливостей та проблематики.
Реалізація цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:
систематизувати теоретичні та літературно-критичні погляди на жанрову природу есе, його художню сутність і визначити специфіку цієї форми художньої творчості;
окреслити проблемно-тематичні пошуки у творчості Василя Барки у світлі чітко детермінованої релігійної філософії письменника та її осердя концепції творчості-покликання;
проаналізувати особливості форми есе та її жанрово-стильові модифікації в доробку митця;
вивчити специфіку системи образів релігійної та критичної есеїстики Василя Барки;
схарактеризувати погляди письменника на засади літературної критики, викладені в його літературно-філософських есе;
продемонструвати своєрідність витлумачення окремих традиційних проблем української еміграційної есеїстики в релігійній нехудожній прозі письменника.
Об’єктом дослідження є есеїстика Василя Барки: збірки релігійно-філософських есе „Вершник неба”, „Земля садівничих”, літературознавча студія „Хліборобський Орфей, або Кларнетизм”.
Предмет вивчення жанрова специфіка та проблематика нехудожньої прози письменника з увагою до її есеїстичного компонента, його співвідношень з елементами інших жанрів.
Теоретико-методологічною базою дослідження є праці з теорії жанру українських і зарубіжних учених: М.Бахтіна, О.Галича, Р.Гром’яка, М.Епштейна, Г.Маркевича, І.Франка, В.Халізєва, Л.Чернець, В.Шкловського та ін. У процесі роботи ми послугувалися сукупністю порівняльно-історичного, історико-функціонального, системно-естетичного і типологічного методів дослідження, залучаючи елементи компаративного, джерелознавчого, описового та ретроспективного методів. У роботі застосовано принципи об’єктивного історизму в осмисленні матеріалу, а також контекстуальний та синтетично-аналітичний підходи до есеїстичних текстів Василя Барки.
Наукова новизна роботи. У дисертації вперше здійснюється цілісний концептуальний аналіз есеїстики Василя Барки, окреслюються її проблемно-тематичні обрії, характеризується жанрово-стильова парадигма і поетика. Як організуюче системне начало Барчиної есеїстики розглядається його концепція творчості-інспірації, демонструється її логіка в потрактуванні письменником художніх творів, постатей окремих митців, теоретичних проблем літератури. В роботі зроблено спробу вписати Барку в тичининський та гоголівський діалоги, що перманентно тривають в українській культурі ХІХ ХХ ХХІ століть. Систематизуються теоретичні та літературно-критичні погляди на жанрову природу есе, чітко окреслюється сучасне бачення специфіки цієї особливої форми літературної творчості.
Теоретичне значення дослідження полягає у різноаспектності й методологічному синтетизмі здійсненого аналізу, що дозволяє створити цілісну модель такого художнього феномена, як есеїстика Василя Барки, поглибленні теоретичних студій у царині жанру есе, його жанрово-видових форм, репрезентативних можливостей, особливостей функціонування.
Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані у вузівських курсах лекцій з історії і теорії української літератури, релігії, мистецтвознавства, спецсемінарах, при укладанні підручників та навчальних посібників, фахових видань довідникового характеру.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дисертації виголошені у формі доповідей на всеукраїнських наукових конференціях „Володимир Винниченко: прозаїк, драматург, громадський діяч” (Київ, 2000), „Український модернізм зі столітньої відстані” (Рівне, 2001), „Іван Франко: письменник, дослідник літератури, культури” (Київ, 2001), на міжнародних наукових конференціях „Авіа 2001” (Київ) і „Російська література напередодні третього тисячоліття. Підсумки розвитку і проблеми вивчення” (Київ, 2000), на Міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих учених, присвяченій 190-річчю з дня народження Тараса Шевченка та 170-річчю заснування Київського університету (2004), на щорічних наукових конференціях викладачів та аспірантів філологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2000, 2001).
Основні положення дослідження висвітлено у 8 публікаціях у наукових фахових виданнях:
1. ШвецьГ. Есеїстична проза Уласа Самчука // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство: Зб.наук.праць. Вип. ІХ. Рівне: РДГУ, 2000. С. 80 90.
2. ШвецьГ. Жанрові особливості книги Василя Барки „Хліборобський Орфей, або Клярнетизм” // Сучасний погляд на літературу: Зб.наук.праць. Вип. 3. К.: ІВЦ Держкомстату України, 2000. С. 116 125.
3. ШвецьГ. Жанрово-стильові модифікації есеїстичної прози Василя Барки // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: Зб.наук.праць. Вип. 1. К.: ІВЦ Держкомстату України, 2002. С. 100 106.
4. ШвецьГ. І.Франко і українська есеїстична традиція // Літературознавчі студії: Зб.наук.праць. К.: ВПЦ „Київський університет”, 2002. С. 335 341.
5. ШвецьГ. Концепія творчості як Божого покликання в есеїстиці Василя Барки // Літературознавчі студії: Зб.наук.праць. К.: ВПЦ „Київський університет”, 2004. С. 418 422.
6. Швець Г. Національна проблематика в рецепції української діаспорної есеїстики // Літературознавчі студії: Зб.наук.праць. К.: ВПЦ „Київський університет”, 2001. С.276 283.
7. ШвецьГ. Поняття модернізму в есеїстиці Василя Барки // Український модернізм зі столітньої відстані. Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство: Зб.наук.праць. Рівне: РДГУ, 2001. С. 214 220.
8. ШвецьГ. Есеїстична проза Василя Барки // Шевченківська весна: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. К.: ВПЦ „Київський університет”, 2004. С. 379 382.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (186 позицій). Загальний обсяг дисертації 167 сторінок, з них 153 сторінки основного тексту.

bibliography

Висновки

Жанр есе, вперше в цілісності своїй репрезентований „Дослідами” М.Монтеня, набув популярності і став на сучасному етапі одним з найбільш затребуваних. Історично склалося так, що в українській традиції він не був особливо продуктивним, а надто в радянську добу, скута творча атмосфера якої не сприяла функціонуванню цього вільного жанру нехудожньої прози. З 60-х 70-х років ХХ століття ситуація починає змінюватися: українські прозаїки значно активніше звертаються до форм записок, нотаток, роздумів, хоча й називають ці спроби саме так, у вітчизняній термінологічній традиції, а не есе. Сьогодні есеїстична проза один з лідерів літературного процесу: збірки К.Москальця, О.Забужко, Є.Сверстюка, С.Процюка, книги Ю.Андруховича яскравий зразок повноцінного життя жанру.
В еміграційній та діаспорній українській прозі ситуація відрізнялася. Перебуваючи в умовах західної культури, де побутувала традиція широкого вживання терміна „есе”, як і великого інтересу до такої літератури, письменники-„діпівці” (а потім вільні громадяни Німеччини, Америки, Канади тощо) часто зверталися до цієї форми. Магістральним напрямками еміграційної есеїстики середини століття можна вважати мемуарно-щоденникову прозу (спогади Г.Журби, А.Любченка, У.Самчука), літературознавчі студії, позначені впливом есеїстичного мислення (розвідки Ю.Шереха, Василя Барки) і есе-рефлексії, що найбільше відтворювали так звану „чисту” жанрову форму (роботи Ю.Липи, Є.Маланюка, Ю.Вассияна, Р.Рахманного).
Нехудожня проза Барки репрезентує зразки останніх двох виділених нами напрямків. Попри зовнішю різнопланову тематичність (автор звертається до тем літератури, живопису, архітектури, філософії, релігії) можемо всю її схарактеризувати як релігійну, адже вона наснажена прагненням ствердити в душах людських ідеали християнства і багата на біблійні мотиви, образи, аналогії.
Аналіз есеїстики Барки потребував звернення до теорії есе, вивчення якої показало недостатній стан її сформованості та неоднозначність і дискусійність багатьох моментів. Частина з них породження термінологічної ситуації в генології, де існують різні погляди на природу жанру й роду, їх визначення і основи класифікації.
У літературознавстві кінця ХХ початку ХХІ століть, як і раніше, панують дві магістральні тенденції: аристотелівська (роди визначаються за характером мовця і способом зображення суб’єктів, що говорять) і гегелівська (роди розглядаються як певні задані сутності). За обома концепціями, епос, лірика і драма (в деяких дослідженнях до традиційної тріади додано четвертий, а то й кілька родів) характеризуються не як замкнуті структури, а як відкриті для взаємних впливів системи, що вступають у контакти, породжуючи суміжні утворення, двородові, чи межиродові.
Серед багатьох точок зору на родову природу есе (епічний рід, дидактичний, розважально-автотелічний) превалює думка про пограничне положення цього жанру на помежів’ях літератури та публіцистики, критики, філософії, історії, мистецтвознавства тощо. Тому в літературознавстві, особливо після дослідження М.Епштейна, усталюється думка про синкретичний характер есе, його інтеграційну природу. Симбіоз різних форм свідомості (художньої, наукової, побутової) розглядається як одна з важливих жанрових ознак есеїстичного тексту, отже, есе потрактовується як жанр не двородовий, а позародовий (термін В.Халізєва), який не вкладається в межі традиційного поділу літературних творів.
З’ясовуючи характеристики категорії жанру, теоретики літератури вводять поняття „об’єм жанрів” (Л.Чернець) сукупність жанроутворювальних ознак, наголошуючи, що виявляються вони відповідно до дії основного жанрового закону. Щодо есе, жанру неканонічного, слабко структурованого, „гібридного”, мова і може йти саме про визначення такого єдиного принципа, якому підпорядковуються всі інші, часто необов’язкові риси.
Серед кількох спроб з’ясувати основний жанровий закон есе, визначити його ядро, суть (для І.Щербакової і Є.Плоткіної це критико-гіпотетична настанова, пошукова спрямованість жанру; для М.Епштейна самообґрунтування авторської індивідуальності, релятивістська основа світогляду есеїста) найвдалішим видається пояснення Є.Зикової особливості форми есе через постульований цим жанром принцип суб’єктивації явищ культури. Індивідуальне, суб’єктивне, особистісне тлумачення теми, суб’єктивація об’єктивного світу ця сутнісна риса визначає всі інші: довільність композиції, асоціативність, неповноту і вибірковість у вивченні проблеми, яскраво-індивідуальний стиль, налаштованість на діалог. Деякі з визначених попередниками риси (невеликий обсяг, фрагментарність, легкість і прозорість стилю, філософічність, абсолютна інтелектуальна свобода, імпульс симпатії тощо) ми визнаємо такими, що не є жанроутворювальними, а характеризують окремі групи есеїстичних творів.
У роботі визначено дискусійні питання теорії жанру: есе як самостійний жанр чи різновид інших (нарису, трактату, щоденника і т.п.), есе як міжродова форма літературної творчості чи прозовий твір, есе як комплекс необхідних жанроутворювальних елементів чи вільна форма з обов’язковим жанровим стрижнем.
Нехудожня проза Василя Барки, за традицією, поділяється на есеїстичну прозу („Жайворонкові джерела”, „Вершник неба”, „Земля садівничих”) і літературознавчі розвідки („Хліборобський Орфей, або Кларнетизм”, „Правда Кобзаря”). Вважаємо, всю нехудожню прозу Барки можна розглядати як есеїстичну. Їй притаманні основні ознаки цього жанру: виразно індивідуалізоване, не обов’язково вичерпне, потрактування теми, спрямованість на саморозкриття і самовизначення особистості, синкретичне поєднання складових різних форм свідомості (релігії, мистецтва, філософії, політики, етики), яскрава образність. Есеїстика українського митця належить до серйозного, так званого філософського, різновиду жанру. Попри позірну тематичну різновекторність робіт Барки, їхня ідейна, духовна наснаженість однакова: письменник захоплено стверджує абсолютну цінність постулатів християнства і розробляє концепцію творчості як Божого покликання. Поезія, як і релігія, переконаний автор, промовляє до сфери серця, її можна відчути лише внутрішнім, душевним, слухом. Творчість Боже покликання, інспірація, прозирання й прочування вищої істини. Тому за справжню Василь Барка визнає лише поезію серця, просвітлену Духом, а не поезію розуму. Зразком першої справжньої поезії митець уважає творчість Г.Сковороди, Данте, Гете, Т.Шевченка, раннього П.Тичини.
Збірка „Вершник неба” складена з виступів письменника на радіо „Свобода”. Саме ця комунікативна орієнтація і визначила особливості композиції та стилю текстів. Вони лаконічні, написані доступною для загалу мовою, витримані в урочистому дусі Святого Письма. Побудова їх традиційна для релігійних бесід-повчань, проповідей: думка чи алегорична картина з Біблії пояснюється в низці тлумачень і прикладів. Подібна композиція (думка-інваріант, її конкретизація, приклади) складає умовний скелет будь-якого есе. Спільна особливість Барчиних есе-проповідей звернення до сфери високої художньої творчості, яка відбиває дух Божественного, і реалій радянського життя як утілення матеріалістичної „бісівщини” сучасності. Порівняння текстів збірки з проповідями українських письменників І.Власовського та І.Барчука дало можливість з’ясувати специфіку мислення Барки, що можна схарактеризувати як есеїстичне: його тексти, хоч і спрямовані до слухацької аудиторії, не відзначаються особливою комунікативною настановою, позбавлені елементів повчань, звертань, закликів, не апелюють до конкретних злободенних тем, які можуть хвилювати адресата, натомість автор розробляє коло своїх тем, безперечно, пов’язаних з релігією, яке і стане осердям всієї його подальшої есеїстики. Ці теми (віра і сумнів, серце і розум, інтуїтивізм і раціоналізм, віра і творчість) складають різні аспекти центральної проблеми Барчиної нехудожньої прози концепції творчості як Божого покликання. Важливим моментом, який наближає аналізовані проповіді до есеїстичної структури, є, на нашу думку, і художня образність, саме через яку (а не через моралізаторсько-повчальні сентенції) автор і намагається вплинути на читача.
Книга Василя Барки „Хліборобський Орфей, або Кларнетизм”, що була покликана стати повноцінним сегментом історії української літератури, витримана на відповідному рівні серйозної наукової студії. У ній досить детально розглянуто ранню лірику П.Тичини (збірки „Сонячні кларнети”, „Замість сонетів і октав”), визначено джерела і принципи кларнетизму як естетичного і світоглядового явища, проведено глибокий аналіз багатьох поетичних текстів (із залученням арсеналу спеціальних літературознавчих прийомів). Однак інтерпретація предмета розвідки настільки особистісна (для автора перша збірка П.Тичини „новітній маніфест живого гуманізму християнства”), а коло тем рефлексій настільки широке (релігійні, мистецькі, філософські, історичні, політичні проблеми), що незаперечним є есеїстичний характер роботи. Взаємопроникнення ознак есе і літературознавчого дослідження бачимо і на рівні стилю: симбіоз яскравої образності, афористичності і наукової термінології.
Аналізуючи кларнетизм як філософську систему, есеїст наголошує на цілісності кларнетичного світогляду, його всеохопленості, що, на думку автора, є свідченням християнського погляду на світ. Порівняння потрактувань Барки з прочитанням поезії автора „Сонячних кларнетів” А.Ніковським, В.Юринцем, Г.Костельником, Ю.Лавріненком, Ю.Ковалівим вияскравило христоцентристську позицію Василя Барки, його розуміння краси не як автономного естетичного феномена, а як породження глибокої віри.
Кларнетизм П.Тичини, на переконання автора „Хліборобського Орфея...”, постав на ґрунті віри і народної творчості, тому багато місця в студії присвячено аналізу саме цих складових моментів: цитовано й аналізовано образи Божественного, розглянуто дух природи, кохання, родинного почування, стан серця особистості і народного серця, відтворений в поезії П.Тичини як прояв християнської любові й надзвичайно ніжного, щирого, радісного світосприйняття, яким живе народна лірика. Велику увагу приділено аналізу народних дум і порівнянню їх з „Думою про трьох вітрів” П.Тичини: на думку автора, вона демонструє майстерність перекомпонування технічних особливостей і стилю народного епосу в модерній естетиці початку ХХ століття, хоча виразно поступається народним зразкам у відтворенні суворої і водночас ніжної атмосфери людського серця.
Прослідковуючи генезу кларнетизму, Василь Барка не оминає традиційних питань про символізм у його ліриці, однак наголошує на принциповій відмінності тичининського символізму від західно-європейського, що виражається у його радісній, життєстверджувальній основі. Взагалі, визнаючи певний зв’язок лірики П.Тичини з модернізмом, автор акцентує на його супутньому, не первинному значенні. У з’язку з цим проаналізовано проблему модернізму і значення цього поняття в студії „Хліборобський Орфей, або Кларнетизм”, в результаті чого зроблено висновки про специфічне тлумачення автором проблеми. Для Барки модернізм і різні „ізми”, що набули такого поширення з кінця ХІХ століття свідчення розколотої свідомості сучасної людини, яка втратила опертя у вірі. Наповнюючи поняття „модерний”, „модернізм” найочевиднішим і первинним його значенням новий, автор обґрунтовує думку про модернізм як компонент будь-якого художнього напрямку, а щодо творчості П.Тичини розглядає проблему модерного як новацій у віршовій техніці, образотворенні, метафоризації, римі тощо. Письменник не сприймає притаманного модернізмові інтелектуалізму, естетства, інтерпретаційної настанови щодо образів Святого Письма на його думку, справжня творчість, безсумнівно, породжена Вищою Правдою, яка відкривається лише „зорам” серця. Через витлумачення поняття модернізму щодо П.Тичини, на нашу думку, можна схарактеризувати самоозначення письменника: на відміну від своїх критиків, прихильних і войовничо настроєних, які дискутували (і продовжують це робити) про модернізм, чи традиціоналізм, чи архаїчність поетичного світу Барки, сам автор не переймається подібною проблемою істинна творчість, на його переконання, завжди правдива і цілісна, органічно поєднує вселенськість і всечасність людського почування і модерність (новизну) способів змалювання вічної Істини.
Василь Барка, автор численних томів лірики, романів, релігійно-філософських есе, увійшов до історії українського літературознавства і як вдумливий критик, точніше сказати, релігійний критик, адже вся нехудожня проза письменника, яка так чи інакше обертається в колі питань християнської етики і моралі, є своєрідним мета-есе про істинну поезію, натхненну Божественною красою. Роздуми митця на цю тему посідають центральне місце і в збірці „Земля садівничих” (1977), статті якої присвячено переважно літературі, адже її покликання, на думку автора, плекати чистий сад людської душі, збагачувати його світлою радістю і добром.
Як літературний критик письменник дотримується принципів цілісності, органічності. На його погляд, завдання літературної критики не регламентувати, механічно розбираючи” на часткове, а дошукуватися істини, духу твору, акцентувати на перемогах і здобутках, при цьому обов’язково відзначаючи недоліки як вади на шляху до досконалості, утверджувати духовність як найбільше багатство життя й літератури, нарешті, плекати метафоричність вислову як наближення через поетичну образність до осягнення трансцедентного.
Збірку „Земля садівничих” можна вважати вершиною втілення форми есе у творчості Василя Барки, в ній виділяємо такі жанрові модифікації, як есе-рецензії, есе-портрети, культорологічно-релігійні есе, літературно-філософські есе. Між цими різновидами, зрозуміло, немає чітких меж, у багатьох творах певною мірою поєднано кілька з них.
Порівняння есе Василя Барки і Є.Маланюка про І.Франка виявило особливості есеїстичного мислення кожного з них. Манера Є.Маланюка характеризується нелогічністю, асоціативністю, емоційністю. Твір Барки інший: загалом логічно вибудований, стриманий. Однак обидва письменники виступають не об’єктивними критиками творчості поета: жоден не намагається її аналізувати, характеризувати образи, мотиви тощо. Через постать І.Франка есеїсти вияскравлюють власні погляди на життя, творчість, проблеми, які їх хвилюють. Тому й І.Франко виявляється у потрактуванні митців різним: у Є.Маланюка він суворий, мужній, полум’яний борець-інтелектуал, у Барки смиренний християнин.
Есеїстика Василя Барки видається цілком зосередженою на релігійній проблематиці, однак автору не чужий комплекс проблем, актуальних для української еміграційної думки середини століття. Національна проблематика (особливості українського менталітету, трагічні моменти нашої історії, почуття національної свідомості, проблема русифікаторської політики більшовицького режиму, поступовість у процесі історичного розвитку нації, призначення окремих націй і народів у загальному розвитку людства тощо) розробляється і в нехудожній прозі Барки. Компаративний аналіз її на фоні есеїстики Є.Маланюка, Ю.Липи, В.Винниченка, У.Самчука дає цікавий матеріал для виокремлення специфічно Барчиного акценту в потрактуванні національної проблематики наголос на сердечній основі українського менталітету та української релігійності, роздуми над причинами нашої віковічної хвороби розбрату, впевненість у нематеріальному, неземному характері втілення Божого призначення для українців, як і для будь-якого іншого народу.
Гоголівський вектор есеїстики Барки також спрямований до християнського ідеалу: творчість М.Гоголя поціновується автором у релігійних координатах, причому письменник уникає традиційних для українського гоголезнавства проблем українськості-російськості митця, наголосів на його національній і творчій трагедії тощо для есеїста безсумнівним є великий приклад життя Гоголя-людини і письменника як безперестанного пошуку вищої істини і шляху до неї.
Головним для есеїстики є спрямованість на самоствердження, самоідентифікацію письменника. У нехудожній прозі Василя Барки за кожним героєм постає образ самого автора, дивного релігійного самітника, подвижника поезії, що своєю творчістю прагне служити Світлу Божому. Аналіз есеїстичної прози письменника доводить єдність її ідейного звучання разом вона складає цілісний релігійний текст з численними варіаціями багатьох аспектів проблеми „віра і творчість”, які митець утілює, залежно від мети і предмету роздумів, у певні жанрово-стильові модифікації синкретичної форми: есе-проповіді, ліричні релігійні есе, есе-рецензії, есе-портрети, літературно-філософські есе, літературознавчі есеїстичні розвідки.

Список використаних джерел

1. БаганО. Есей та есеїзм // Українські проблеми. 1995. № 1. С. 70.
2. БарабашЮ. Бінарна опозиція "батьківщина-чужина" в Гоголя і Шевченка // Гоголезнавчі студії. Вип. 2. Ніжин: Ніжинський держ. педагогічний університет ім.Миколи Гоголя, 1997. С. 20 23.
3. БарабашЮ. Гоголь у літературній свідомості зарубіжжя: Нариси сприйняття та інтерпретацій // Нові гоголезнавчі студії: Вип. 1 (12). Сімферополь: Кримський Архів, 2004. 128 с.
4. БарабашЮ. Трикирій Василя Барки // Сучасність. 1998. № 7-8. С. 95 101.
5. БаркаВ. Земля садівничих: Есеї. БМВ, 1977. 189 с.
6. БаркаВ. Правда Кобзаря. Нью-Йорк: Пролог, 1961. 288 с.
7. Барка В. Спокутник і ключі землі: Роман-притча. К.: ОРІЙ, 1992. 426с.
8. БаркаВ. Автобіографія // Українське слово: Хрестоматія укр. літ. та літ. критики ХХ ст. / уп. В.Яременко. Кн. 3. К.: Аконіт, 2001. С. 236 243.
9. БаркаВ. Вершник неба. Львів: Свічадо, 1998. 152 с.
10. БаркаВ. Жайворонкові джерела // Українське слово: Хрестоматія укр. літ. та літ. критики ХХ ст. / уп. В.Яременко. К.: Алконіт, 2001. Кн. 3. С.250 264.
11. БаркаВ. Хліборобський Орфей, або Клярнетизм. Мюнхен; Нью-Йорк: Сучасність, 1961. 88 с.
12. БарчукІ. Радіоблаговістя „Голос Євангелії в Україну”. Торонто; Чікаго: Дорога правди, 1971. Т. 1. 313 с.
13. БахтинМ. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. 444 с.
14. БезушкоВ. Микола Гоголь: Літературна студія. Вінніпег: Культура й освіта, 1956. 104 с.
15. БерёзкинаВ. Английский эссе XVIIІ века: Поэтика и стилистика: Учеб. пособие. Днепропетровск: ДГУ, 1988. 68 с.
16. БерёзкинаВ. Формирование и пути развития жанра эссе в английской литературе XVII века. Днепропетровск: ДГУ, 1984. 116 с.
17. БіленкоТ. Феномен слова в християнському культі України. Дрогобич, 1993. 95 с.
18. БілецькийФ. Жанрові форми літературної критики. Дніпропетровськ: ДГУ, 1989. 52 с.
19. БілийО. Дійсність і поетика жанру (Із спостережень над видозмінами жанрів у сучасній літературі) // Художнє розмаїття сучасної радянської літератури. Процеси жанрово-стильової еволюції в українській літературі періоду розвинутого соціалізму. К.: Наук. думка, 1982. С. 53 66.
20. БілітюкЛ. Жанр і зміст художнього твору як проблема. Луцьк: Волинський держ. ун-т ім.Лесі Українки, 1998. 31 с.
21. Білоус-Гарасевич М. Широкий письменницький діапазон У.Самчука // М.Білоус-Гарасевич. Ми не розлучалися з тобою, Україно: Вибране. 1952 1998. Детройт, 1998. С. 125 146.
22. Большая советская энциклопедия. М.: Большая советская энциклопедия, 1957. Т. 49. 680 с.
23. Большая советская энциклопедия. М.: Советская энциклопедия, 1933. Т. 64. 670 с.
24. Большая советская энциклопедия. М.: Советская энциклопедия, 1978. Т. 30. 632 с.
25. БоревЮ. Эстетика. Теория литературы: Энциклопедический словарь терминов. М.: ООО «Издательство Астрель»; ООО «Издательство АСТ», 2003. 575 с.
26. БочаровА. Жанры литературно-художественной критики: Лекции. М.: Изд. МГУ, 1982. 51 с.
27. БрандесК. Лингвотекстовые особенности речевого жанра «художественное эссе» (на материале эссеистики С.Моэма). К., 1996. 21 с.
28. БрезаТ. Міркування про есей // Українські проблеми. 1995. № 2. С.48 51.
29. БуберМ. Два образа веры. М.: Республика, 1995. 464 с.
30. БулкінаІ. Подорожанин і Домосид, або Листи українського мандрівника // Критика. 2002. Вересень. Ч. 59. С. 22 24.
31. Введение в литературоведение. Литературное произведение: основные понятия и термины / Л.В.Чернец, В.Е.Хализев, С.Н.Ройтман и др. М.: Высш. школа, ИЦ „Аcademia”, 1999. 556 с.
32. ВерлиМ. Общее литературоведение. М.: Иностр. литература, 1957. 243 с.
33. ВинниченкоВ. Божки // В.Винниченко. Твори. Київ; Відень: Дзвін, 1919. Т. 8. 350 с.
34. ВинниченкоВ. Відродження нації. К.: Політвидав, 1990. Ч.І 348 с. Ч.ІІ. 348 с. Ч.ІІІ. 542 с.
35. ВинниченкоВ. Щоденник. Т. 1. Едмонтон; Нью-Йорк: Видання Канадського інституту українських студій, 1980. 640 с.
36. ВипперЮ. Монтень // История всемирной литературы. В 9 томах. Т. 3. М.: Наука, 1985. С. 270 276.
37. Виступ В.Барки на радіостанції „Voice of America” // В.Пушко. Василь Барка: Навчальний посібник-хрестоматія. Луганськ: Знання, 2003. С.110 114.
38. ВласовськийІ. Живе слово: Збірка духовних бесід на церковні свята й різні випадки. Нью-Йорк; Бавнд Брук,1958. Ч. І. 157 с.
39. ВоропаевВ. Поздний Гоголь (1842 1852): итоги духовных исканий // Литература и религия. Шестые крымские Пушкинские международные чтения. Симферополь: Крымский архив, 1996. С. 54 58.
40. ГаличО., НазарецьВ., ВасильєвЄ. Теорія літератури: Підручник. К.: Либідь, 2001. 488 с.
41. Гессе Г. Магия книги: Сб. эссе, очерков, фельетонов, рассказов и писем о книгах, чтении, писательском труде, библиофильстве, книгоиздании и книготорговле. М.: Книга, 1990. 238 с.
42. ГлушковН. Очерковые формы в советской литературе. Ростов н / Д.: Изд. Ростовского ун-та, 1969. 223 с.
43. ГнатюкО. Межі й безмежжя літератури // 12 польських есеїв. К.: Критика, 2001. С. 7 17.
44. Гоголезнавчі студії: Вип. 1. Ніжин: Ніжинський держ. педагогічний ун-т ім.Миколи Гоголя, 1996. 64 с.
45. ГолованьТ. Естетична природа поетичного мислення Василя Барки: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01 / НАН України. Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка. К., 2003. 20 с.
46. ГолованьТ. Словотворчість Василя Барки // Дивослово. 2002. № 9. С. 7 8.
47. ГореглядВ. Дневники и эссе в японской литературе Х ХІІІ вв. М.: Наука, 1975. 380 с.
48. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму: Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 297 с.
49. ГурладіМ. Великі роки. Шляхи розвитку українського радянського нарису, його проблеми та герої. К.: Дніпро, 1968. 231 с.
50. Дабо-Ніколаєв Б. Образ Гоголя як контрапункт Маланюкової "Книги спостережень" // Слово і час. 1999. № 4-5. С. 56 59.
51. ДьяконоваН. Лондонские романтики и проблемы английского романтизма. Л.: Изд. Ленингр. ун-та, 1970. 232 с.
52. Еліаде М. Очерки сравнительного религиоведения. Избранные сочинения. М.: Научно-издат. центр Ладомир”, 1999. 488 с.
53. ЄрмоленкоС. Мова сучасної української есеїстики // Жанри і стилі в історії української літературної мови. К.: Наук. думка, 1989. С. 226 253.
54. Єфремов С. Історія українського письменства. К.: Femina, 1995. 608 с.
55. Єфремов С. Між двома душами // Єфремов С. Літературно-критичні статті. К.: Дніпро, 1993. С. 141 152.
56. ЖилаВ. Християнські мотиви в українсько-канадській поезії // Збірник тисячоліття християнства в Україні, 988 1988 / БаранО., ГерусО. Вінніпеґ: Українська вільна академія наук в Канаді, 1991. С. 211 225.
57. ЖирмунскийВ. Введение в литературоведение: Курс лекций. СПб.: Изд. СПб. ун-та, 1996. 440 с.
58. ЖулинськийМ. У світлі віри // В.Барка. Жовтий князь: Роман. К.: Дніпро, 1991. С. 5 22.
59. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. К.: Либідь, 1997. 144 с.
60. ЗабужкоО. Людина й культура: коментар до Одіссеї українського космополіта // Ю.Луцький. На перехресті. Луцьк: Ініціал, 1999. С. 152 159.
61. ЗабужкоО. Українство як філософська проблема на сучасному етапі // Слово і час. 1992. № 8. С. 29 35.
62. Звиняцковский В. Николай Гоголь: Тайны национальной души. К.: Ликей, 1994. 544 с.
63. ЗвоненкоИ. Эссе как жанр ученического сочинения. Харьков: Издательская группа «Основы», 2003. 80 с.
64. ЗыковаЕ. „Опыты” Мишеля Монтеня и проблема зарождения жанра эссе // Филол. науки. 1980. № 4. С. 14 22.
65. Інтерв’ю з В.Баркою // В.Пушко. Василь Барка: Навчальний посібник-хрестоматія. Луганськ: Знання, 2003. С. 101 109.
66. Ісаєнко К. Уваги до дискусії П.Куліша і М.Максимовича про українські повісті Миколи Гоголя // Гоголезнавчі студії. Вип. 5. Ніжин: Ніжинський держ. педагогічний ун-т ім.Миколи Гоголя, 2000. С.185 193.
67. КанторовичВ. Заметки писателя о современном очерке. М.: Советский писатель, 1962. 371 с.
68. КачканВ. Про публіцистику: Літературно-критичний нарис. К.: Дніпро, 1982. 114 с.
69. КачканВ. „Ця тотальна духовна і фізична руїна” (Роздуми над творчістю Уласа Самчука) // Перевал. 1998. № 1. С. 100 114.
70. КвітС. Есеїстичний семінар: Методичні матеріали до курсу „Основи герменевтики”. К.: Національний університет „Києво-Могилянська академія”, 2004. 225 с.
71. КейсВ. Малий вступ до великої поеми // В.Барка. Свідок для сонця шестикрилих. Нью-Йорк: Сучасність, 1981. С. VII IX.
72. КессельЛ. Монтень и его «Опыты» // Вестник истории мировой культуры. Москва. 1961. № 1. С. 61 73.
73. КожиновВ. Роман епос нового времени // Теория литературы: Основные проблемы в историческом освещении / Кн. 2. Роды и жанры литературы М.: Изд-во АН СССР, 1964. С. 96 140.
74. Ковалів Ю. „Кларнетизм” один із кодів української душі // Київ. 1996. № 11/12. С. 139 141.
75. Ковалів Ю. Василь Барка // Слово і час. 1992. № 2. С. 11 12.
76. Ковалів Ю. Євген Маланюк // Слово і час. 1991. № 8. С. 3 5.
77. Координати: Антологія сучасної української поезії на Заході / Упор. Б.Бойчук і Б.Рубчак. Мюнхен: Сучасність, 1969. 365 с.
78. КорибутЮ. Свій білий світ // Арка. Мюнхен. 1948. № 3-4. С. 46 48.
79. Костельник Г. Ломання душ. Львів: Добра книжка, 1923. 95 с.
80. КрижанівськийС. Рід, вид, різновид: До питання про сучасну жанрову систему // С.Крижанівський. Художні відкриття і літературний процес. К.: Рад. письменник, 1979. С. 142 187.
81. Крутікова Н. Іван Франко про Гоголя // Гоголь і українська література ХІХ ст.: Зб. статей. К.: Худож. літ., 1954. С. 112 132.
82. Кульчицька М. "Неповторність повторного" в романах Василя Барки // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство: Зб. наук. праць Рівненського державного гуманітарного університету. Вип. IX. Рівне, 2000. С. 11 20.
83. КульчицькаМ. Романи Василя Барки „Рай” та „Жовтий князь”: художня візія тоталітарної дійсності: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01 / Львівський національний ун-т ім.І.Франка. Львів, 2002. 21 с.
84. Лавріненко Ю. Нова перемога української лірики // Ю. Лавріненко. Зруб і парости: літературно-критичні статті, есеї, рефлексії. Мюнхен: Сучасність, 1971. С. 180 190.