Проза Володимира Винниченка: авторські інтенції та наративні стратегії

brief description

Криворізький державний педагогічний університет

На правах рукопису

Чумаченко Ольга Юріївна
УДК 821.161.2.09

Проза Володимира Винниченка: авторські інтенції та наративні стратегії

10.01.01 спеціальність українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник Сиваченко Галина Миколаївна,
доктор філологічних наук,
головний науковий співробітник

Кривий Ріг 2009

ЗМІСТ

ВСТУП.........................................................................................................................3
РОЗДІЛ 1 ВИВЧЕННЯ СТАНУ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ АВТОРСЬКИХ ІНТЕНЦІЙ ТА НАРАТИВНИХ СТРАТЕГІЙ .8
1.1. Проблеми інтенцій автора в художньому тексті.10
1.2. Проблема наратора в художньому тексті.23
РОЗДІЛ 2 ДОМІНАНТНІ ІНТЕНЦІЇ КОНСТРУЮВАННЯ ЦІЛІСНОГО СВІТУ ЛЮДИНИ В ПРОЗІ В.ВИННИЧЕНКА.........35
2.1. Реалізація явних та імпліцитних авторських намірів через символи національної культури в ранній прозі В.Винниченка 1901-1906 рр...............37
2.2. Установка на розкриття психології людини та ментальні символи національної культури в прозі В.Винниченка 1907-1920 рр....52
2.3. Інтенція щастя та національні архетипи в період створення політично-філософського роману (1921-1951 рр.)....83
РОЗДІЛ 3 НАРАТИВ У ПРОЗІ В.ВИННИЧЕНКА ЯК ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ ПРИНЦИП АВТОРСЬКОЇ КОМУНІКАТИВНОЇ ІНТЕНЦІЇ .................................................................................................................113
3.1. Суб’єкт наративу в ранній прозі В.Винниченка (1901-1906 рр. )...114
3.2. Суб’єкт наративу та наративні стратегії у проблемно-психологічній прозі В.Винниченка (1907-1920 рр.).......127
3.3. Типи нарації, дискурсивні форми представлення мовлення, види авторської комунікації в емігрантських романах В.Винниченка....150
ВИСНОВКИ.183
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.. 194

ВСТУП

Творчість В.Винниченка є феноменальним явищем в українській літературі, яке цікавило дослідників часів критичної рецепції початку ХХ століття, пострадянського періоду і сьогодення, позначеного найновішими аналітичними підходами. Так, в Україні літературний доробок В.Винниченка на початку ХХ століття піддавали аналізу І.Франко, Леся Українка, С.Єфремов. Через півстолітню (30-ті80-ті рр.) заборону видання творів митця на батьківщині вивчення «репресованої історії» відбувалося здебільшого за кордоном зусиллями Г.Костюка, С.Погорілого, Л.Залеської-Онишкевич. Наприкінці 80-х років творчість В.Винниченка стає предметом наукових зацікавлень І.Дзеверіна, М.Жулинського, М.Слабошпицького, П.Федченка. Вагоме значення у винниченкознавстві 90-х років та перехідної доби мали праці О.Гнідан та Л.Дем’янівської, Т.Гундорової, Л.Мороз, В.Панченка, Г.Сиваченко, дослідження О.Брайка, В.Хархун, розвідки М.Дерманець, С.Михиди, С.Присяжнюк. Переконливими здобутками стали монографії Н.Шумило, О.Ковальчука, роботи А.Горбань, Н.Михальчук.
Посилення уваги до постаті В.Винниченка зумовлене важливістю осмислення проблеми «місця» його творчості в українській та європейській літературах. «Окремішність», «невписуваність» письменника у контекст українського літературного канону дослідники визначали своєрідністю його художнього мислення й експериментаторством (С.Михида). Пошуки гностично-метафізичних та естетичних підвалин творчості митця (Т.Гундорова, О.Ковальчук), акцент на філософічності та модернізації його мислення (А.Горбань, О.Ковальчук, Н.Михальчук, Л.Мороз, В.Панченко, Г.Сиваченко, Н.Шумило) давали можливість вирішувати питання приналежності творчості митця до тієї чи іншої художньої системи. Разом з тим, незважаючи на багатоплановість досліджень виниченкознавців, малодослідженим залишилися питання інтенційності та наративних стратегій прози митця, що й обумовило актуальність запропонованої роботи.
Категорії «автор» і «наративність» у працях науковців розглядалися як континуум автор-персонаж в «амбівалентній» авторській позиції (В.Панченко) [134, с.50], як співвідношення мовленнєвих партій автора й персонажів (О.Брайко) [19]; Т.Гундорова розглядала концепцію В.Винниченка «чесність з собою» як наративність [83, с.166], а Г.Сиваченко інтерпретувала оповідне «я» щоденника митця саме як літературне, романне [148, с.20].
Специфікою цих досліджень є прив’язаність до певного етапу творчості В.Винниченка, а відтак вони не дають цілісного уявлення про особливості наративу усієї прози. Це зумовило важливість системного вивчення доробку письменника різних періодів крізь призму моделі авторської суб’єктивності.
У дисертації теоретичне поняття «авторська інтенція» розглядається в тісному взаємозв’язку з такими категоріями, як світогляд, точка зору (фокалізація), психологія творчості, комунікативна направленість автора, наративний час і суб’єкт наративу, що, зважаючи на глибокий інтерес теоретиків ХХІ століття до тріади автор-текст-реципієнт, є особливо значущим і забезпечує актуальність роботи.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах комплексної теми «Аналіз художнього твору» кафедри української та світової літератур Криворізького державного педагогічного університету. Тему роботи затверджено на засіданні Бюро наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та художня література» (протокол №4 від 16 жовтня 2007).
Мета роботи довести наявність тісного амбівалентного зв’язку між авторськими інтенціями та наративними стратегіями як поняттями і формально-змістовими засобами організації прозових творів В.Винниченка.

Реалізація мети передбачає послідовне розв’язання наступних завдань:
- осмислити поняття «авторська інтенція», «оповідач», «наратор», «фокалізація» і «наративний час»;
- дослідити домінантні інтенції ранньої, зрілої і пізньої прози В.Винниченка;
- проаналізувати прихований зміст творів завдяки авторським знакам;
- визначити явні та приховані авторські інтенції;
- з’ясувати способи існування наратора у художньому просторі прози В.Винниченка;
- проаналізувати наративні засоби, які утворюють індивідуальну авторську наративну стратегію.
Об’єкт дослідження художня проза В.Винниченка (7 романів, близько 30 творів малої форми).
Безпосереднім предметом розгляду є явні, імпліцитні, внутрішні та зовнішні авторські інтенції, наративні стратегії як засоби вираження художньої свідомості В.Винниченка через змістову й формальну організацію художньої прози.
Методами дослідження є: архетипний аналіз текстів, який використовується для виокремлення низки образів, що переходять із твору в твір; феноменологічний підхід до розв’язання проблеми інтенцій дає можливість визначити дійсні та приховані наміри В.Винниченка у прозі; наратологічний принцип, застосований під час аналізу наратологічних конструкцій у прозових творах.
.Теоретико-методологічною основою дисертації стали роботи феноменологів (Ф.Брентано, А.Гурвич, Е.Гуcсерль, Д.Деннетт); студії над проблемами теорії інтенційності (Г.Грайс, Дж.Остін, Ж.-П.Сартр, Дж.Серль), праці учених, присвячені проблемі автора в художньому тексті (М.Бахтін, В.Виноградов). У роботі беруться до уваги психоаналітичні ідеї З.Фройда, міфологічна концепція К.-Г.Юнга та принципи наратології (К.Брукс, Р.Воррен, Ж.Женетт, Л.Мацевко-Бекерська, О.Ткачук, В.Тюпа, В.Шмід). У процесі вивчення предмета дослідження використано розвідки про доробок В.Винниченка у контексті української прози ХХ століття (Т.Гундорова, Н.Зборовська, О.Ковальчук, В.Панченко, С.Погорілий, Г.Сиваченко, Н.Шумило).
Наукова новизна обумовлена тим, що вперше проаналізована взаємодія авторських інтенцій і наративних стратегій у прозі В.Винниченка. Вивчено ментальні бажання письменника та використані ним у прозових творах національні архетипи. У роботі дістала подальший розвиток й уточнення проблема теоретико-методологічних аспектів категорій «авторська інтенція», «наратор», «фокалізація», «наративні стратегії». У результаті аналізу, що ґрунтується на ідеї структурної функціональності суб’єкта викладу, вперше виокремлено, класифіковано й описано наративні стратегії у прозі В.Винниченка. Визначені наскрізні образи-символи, за допомогою яких прочитуються імпліцитні авторські наміри. Новаторським аспектом роботи є аналіз авторських установок і наративних стратегій в еміграційній творчості письменника, зокрема у маловідомих романах «Нова заповідь» і «Вічний імператив».
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самодостатнім дослідженням. Отримані результати, теоретичні положення й висновки належать авторові.
Теоретичне значення роботи полягає у системному висвітленні базових понять, що складають актуальне поле сучасного літературознавства. Оперуючи ними можна досліджувати зміст і форму художнього твору різних літератур й епох.
Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані під час викладання теорії та історії української літератури у вищій школі, читанні спецкурсів і спецсемінарів.
Апробація. Окремі аспекти дисертації оприлюднені у формі доповідей на Міжнародній науково-практичній конференції молодих учених (Київ, 2007), на Міжнародній конференції «Слов’янські читання» (Ізмаїл, 2007) та Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українська література: духовність і ментальність» (Кривий Ріг, 2007).
Публікації. Провідні положення роботи викладені у п’яти статтях, що вийшли друком у збірниках наукових праць, визнаних ВАК України як фахові.
Обсяг і структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури, що нараховує 185 позицій. Загальний обсяг дисертації становить 215 сторінок, з них 193 основного тексту.

bibliography

ВИСНОВКИ

В.Винниченко виступив у літературі як письменник-політик, який чутливо реагував на сучасні йому соціальні та політико-економічні ситуації в Україні і світі, відповідав на болючі запитання ХХ століття художньою полемічністю та радикальністю. На його ідіостилі і на особливості розповідання історій контрастно відбилися морально-естетичні, філософські й інші світоглядні позиції, позначилися відкрите самозаглиблення, інтенсивне самооприявлення, спрямованість свідомості та волі на конкретні національні об’єкти.
Творчість В.Винниченка прочитується у контексті модернізму передусім завдяки його стрімкому переходу від описовості до виразного глибокого імпресіоністичного психологізму, наявності експресіоністичних тенденцій в індивідуальному способі осягнення людини і світу. Митець уводить у центр історії парадоксального героя, варіює суб’єктами оповіді у форматуванні авторської викладової стратегії, вдається до роз’яснювально-пояснювальної нарації, передбачає читача-дослідника, використовує міфологічні і фольклорні образів, переосмислення яких оформило своєрідний генетичний код модерної української культури.
Згідно аналізу концепцій вітчизняних і зарубіжних авторологів, доходимо висновку, що автор це позатекстова людина-творець та конструктивний момент змісту і форми, втілення суті твору, суб’єкт мовлення, що постає в об’єктній” і суб’єктній” позиціях, яким відповідають гетерогенізуючий (об’єктивний) та гомогенізуючий (суб’єктивний) типи авторської свідомості. Автор-об’єкт (суб’єкт мовлення) є елементом наративної стратегії, а автор-суб’єкт (конкретний автор) носій інтенцій, які прочитуються інтерпретатором через аналіз індивідуальних особливостей вияву свідомості абстрактного автора.
На основі проведення аналогій із феноменологічним й аналітико-лінгвістичним розв’язаннями проблеми намірів встановлено, що одні дослідники теорії інтенційності розрізняють авторську спрямованість відповідно до творчого задуму та художнього завдання, а основу художнього твору вбачають в авторському сенсі. Інші ж виступають проти категорії наміри автора”, наголошуючи на фікційності тексту і значенні лише внутрішньотекстових фактів. Враховуючи результати спостережень більшості теоретиків, зроблено висновок, що авторська інтенція це установка на щось, намір, бажання, прагнення письменника, психічна препозиція, передумова виникнення художнього твору, основний чинник словесної комунікації.
Осмислюючи художнє завдання В.Винниченка-прозаїка, розуміємо, що митець, певним чином, пропонує власний контраргумент структуралістській теорії смерті автора” Р.Барта [7], американській теорії інтенційної ілюзії” В.В’їмсета та М.Бердслі [185], уводячи в свої тексти автора-посередника. На відміну від сучасних структуралістів, які протиставляють поняття наратор” поняттю реальний автор”, розповідач у письменника наближається за своїми функціями до конкретного автора”.
Синтезуючи висновки наратологів Ж.Женетта, О.Ткачука, В.Шміда, підсумовуємо: наратор це оповідач (розповідач) у тексті, котрий оповідає (розповідає) про агентів, ситуації та події, фігурує як частина розповідуваного світу або відсторонений, нефункціональний суб’єкт мовлення. У роботі використано концепції наратора К.Брукса, Р.Ворена, Ж.Женетта, О.Ткачука, В.Тюпи, В.Шміда, Р.Якобсона за особливостями вираження (фокалізація, граматичні форми, комунікативні рівні) й наратологічні концепції, запропоновані Ж.Женеттом, В.Сірук, В.Шмідом, за специфікою організації подій (час історії та дискурсу).
Згідно концепцій наратологів визначаємо, що наративний час це взаємодія часу історії (тривалість подій) із часом розповіді (тривалість передачі подій), яка визначається конкретними хронологічними координатами. Фокалізацію розглядаємо відповідно до позицій О.Ткачука та В.Шміда, як перспективу, точку зору, переважно перцептивну позицію, з якої наратором або персонажем осягається дієгезис.
Завдяки наратологічному принципу аналізу оповідних конструкцій у прозі В.Винниченка встановлено, що у просторі його прозових творів наратор існує як всезнаюча точка зору на світ, перцептивне осягнення (слухова, зорова точка зору), просторове місцезнаходження (точка у просторі), часове місцезнаходження (позиція у часі), ідеологічні погляди, мовний план (граматичні форми), як традиційна для індивідуального стилю митця хтось сказав”- формула.
Авторське особистісне начало В.Винниченка оформлюється у наративній стратегії: а) підборі суб’єктів наративу; б) часовій організації наративу; в) способі спілкування внутрішньотекстового автора з читачем.
Провідною, домінантною інтенцією його творів слід вважати ментальну спрямованість (intentionality) на події та їх наслідки і на суб’єктів дії в українському національному бутті. До такого висновку приходимо через герменевтичну інтерпретацію прозових творів В.Винниченка, визначаючи національну ідентифікацію читача з позиції вірогідного читача-дослідника. Людина художньо оформлюється письменником не лише, як носій психіки, система інстинктів і бажань, а і як гілка роду, свідомий син (донька) своєї нації, частка природи рідної батьківщини. Імплікатом, кодом, знаком, основним авторським правилом, за якими ментальні повідомлення мають значення, виступають архетипи української культури, що наявні в усіх аналізованих творах В.Винниченка. Відтак, письменницький наратив кваліфікуємо як національний”, антропоцентричний.
Принцип аналізу взаємодії змісту й форми допоміг у розгляді формальних елементів твору та їх функцій у вираженні змісту, а також у доведенні наявності тісного амбівалентного зв’язку між авторськими інтенціями і наративними стратегіями як поняттями та формально-змістовими засобами організації прозових творів митця. Людинозахисний намір В.Винниченка-персони знаходить своє вираження через прозовий текст, а значить через наративний дискурс. Наратив письменника утворює в основному послідовність чи хаотичність відповідей на соціально-побутові, етичні, моральні, ідеологічні проблемні запитання ХХ століття. Отже, він (наратив) розкриває ідейний зміст, сенс твору, є формальним вираженням сукупності об’єктивних чи суб’єктивних інтенцій митця. Наратив В.Винниченка досліджує трансформацію світобачення нової людини ХХ століття, її психічних станів, уявлень і передає гіпотетичне місіонерське знання автора. Інтенційність, у свою чергу, являє собою поєднання репрезентативного змісту та психологічного модусу. Події у прозі В.Винниченка виступають функціональним матеріалом для наративної обробки й можуть бути відкрито зображені, імпліцитно вказані і логічно випливати з повідомлюваного. Тому взаємозв’язок досліджуваних понять очевидний.
У роботі визначено, що якщо В.Винниченко ставить у центр зображення людину, то намагається використовувати менше імплікатур, символів, переважно акцентує свою увагу на агентах розповіді та їхніх діях, відкрито оцінює вчинки людини через суб’єктивне ментальне сприйняття суб’єкта мовлення, аби для читача була прозорою пропонована концепція. Якщо ж письменник має намір продемонструвати перед вірогідним читачем власну концепцію дійсності, то для аналізу подій та їх наслідків він користується символами, засобами персоніфікації, уособлення, підтексту. Глибше прочитання прози В.Винниченка дає змогу здійснити архетипний аналіз текстів, віднаходячи першообрази. Авторські знаки архетипи національної культури у ранніх оповіданнях відіграють роль коду, шифру та впливають на розвиток сюжету.
Феноменологічний аналіз літературного твору довів, що провідною в ранній період творчості В.Винниченка стає його універсальна рефлективна спрямованість на навколишній світ і внутрішній світ персонажів, що виявляється імпліцитно чи експліцитно. Для цього періоду характерне зовнішнє інтенційне переживання з елементами внутрішньої перспективи.
Прозова творчість В.Винниченка, зокрема ранні твори, стає більш зрозумілою з позиції прочитання у межах психоаналітичної теорії З. Фройда та міфологічної концепції К.-Г. Юнга. Психоаналітичний принцип аналізу застосовано з метою тлумачення архетипів, асоціацій, бажань, спогадів, сновидінь персонажів як авторських засобів проникнення у несвідоме людини. Аналіз психіки персонажів інколи здійснюється митцем із акцентом на несвідоме, що наближає його реалістичні твори до раннього модернізму.
Проаналізувавши твори В.Винниченка вказаного періоду у наратологічному аспекті, робимо висновок, що суб’єктами оповіді у них виступають всюдисущий всезнаючий наратор, наратор-свідок, автодієгетичний наратор-протагоніст, наратор-персонаж. Спостерігається індивідуальний підхід митця до конструювання художнього світу з накладанням відстороненої зовнішньої точки зору наратора-свідка на смислову внутрішню точку зору іншого персонажа. З допомогою такої подвійної позиції дійсність осягається об’ємно й багатовимірно: з нараторової та персонажної перспективи.
Провідною формою вираження наратора стає, переважно, автор-свідок. Цей тип характерний для поступового відпадання письменника від всевідання” й утвердження ранньомодерністської специфіки частково відстороненого спостереження над розгортанням життя у тексті.
Час у ранній прозі ставить акцент на історії, реальних подіях початку ХХ століття та долі людини. Тип розповідача наратор-свідок за специфікою свого перцептивного осягнення найбільше близький у часі до подій, що зображуються. Тому автор подає анахронічний наратив із сюжетною епізодичністю, спонтанністю виголошення слів, які формуються в судження на рівні свідомості оповідача-очевидця, відсилає читача у недалеке минуле і свідомо описує передреволюційну ситуацію у дискурсивній формі тут-і-тепер”.
Взаємозв’язок інтенцій і наративних стратегій спостерігається в тому, що комунікативний намір ранніх прозових творів В.Винниченка реалізується у прямих зверненнях оповідача до нарататора, фіктивного одержувача (у творах із явними інтенціями) й абстрактного читача декодувальника (у творах із імпліцитними намірами).
З позицій психоаналітичної теорії З.Фройда та міфологічної концепції К.-Г.Юнга визначено, що період 1907-1920 рр. позначений спрямованістю В.Винниченка-прозаїка на розкриття психології персонажа через уособлення, уявлення, асоціації, потік свідомості, дискурсивні форми пригадувань і спогадів, архетипи підсвідомих образів-інстинктів. Пріоритетною інтенцією автора у цей час став намір зобразити селянсько-робітничу націю в момент її борні за українську ідею і в часи дезорієнтації і страху. Форма неореалістичних, натуралістичних, символістських (за В.Панченком) творів підпорядковується їхнім темам, ідеям, суті.
В аналізованих творах, які достовірно, з елементом певного художнього домислу, відтворюють епізоди життя письменника, спостерігається накладання очевидного й імпліцитного авторського наміру. Прозаїк реалізує здебільшого зовнішню установку на способи виявлення психології людини у різних сферах життя, націлює свідомість на художню правду й увагу до парадоксів. Він розкриває внутрішній світ персонажа через зовнішні вияви за допомогою образів-фаворитів”. Авторська оцінка художньої дійсності реалізується завдяки уособленню, персоніфікації, психологічній самопрезентації, наданню додаткового смислу символам національної культури. Архетипи як знакові авторські домінанти допомагають В.Винниченкові імплікувати психологічний світ людини. Людина у психологічній” прозі митця втрачає життєвий орієнтир, вдається до різних форм насильницької централізації влади, втрачає духовні цінності, прагне до компромісів у сенсі слов’янської толерантності, попри все воліє самозахиститися, вижити, змінити дійсність. Тому вона шукає першопричинної” гармонії, чесності, правди, щастя, істини, краси, кохання, замислюється над проблемами життя і смерті, здійснює філософський аналіз.
Для розповідної особливості прози психологічного” періоду властиві різні форми вираження слова персонажа-оповідача: гомодієгетичний, автодієгетичний, рамковий інтрадієгетичний наративи. Використання суб’єктної” форми оповіді пояснюється очевидним наміром автора зобразити людину зсередини, тому й перспектива осягнення світу обирається внутрішня. Нерідко В.Винниченко розподіляє дискурс між наратором-персонажем і наратором-свідком, вдається до класичного третьоособового спонтанного розповідання сказання, недієгетичного відстороненого повідомлення, нашаровування різних перспектив чи всевідання. Ці форми суб’єктів викладу осягають світ із зазначених позицій через зовнішню фокалізацію, з акцентом на психологічному світі людини.
Розповідь також підпорядковується психологічній інтенції письменника, наголос ставиться не на історії творів, а на їх психологічному сюжеті. Класичний наратив із виголошеною об’єктивною історією у минулому часі урізноманітнюється фрагментарною психонарацією і суб’єктивним дискурсом у часовій формі тут-і-тепер”.
Комунікативна інтенція автора виявляється у відвертому апелюванні до фіктивного внутрішньотекстового реципієнта чи адресата (читача-одержувача) й абстрактного читача-декодувальника. Через те, що у прозових творах 1907-1920 рр. В.Винниченко втілюється у характери та вдягає наративні маски, імпліцитно епізодично зображає психологічний світ людини, переносить власну оцінку парадоксальності й дезорієнтованості зображеної людини на усвідомлення персонажа-оповідача і передбачає, переважно, читача-декодувальника, можна побачити чіткий взаємозв’язок між авторськими інтенціями та наративними стратегіями.
Завдяки аналізу літературного твору як факту художньої дійсності доведено, що інтенційність творів 1921-1951 рр. має національний, планетарний і місіонерський характер. Вона виражається у сонцеїстичній, натурфілософській, морально-етичній і колектократичній концепціях. В еміграційних романах митець виводить формулу щастя, пропагує новий закон Великої Матері Природи, здебільшого демонструє явні наміри: переваги безубійного харчування, натурфілософського вчення, справедливого керівництва здоровою державою, рівноправ’я, гармонії. Приховані інтенції В.Винниченка в еміграційних романах виявляються в його неоднозначній самоінтерпретації (маскування, перевдягання, вживання” в образ тощо) та змалюванні ним образу родової людини як національного характеру (національні традиції, системи міфологем, архетипи).
Типи нарації в емігрантських романах письменника такі:
1) рефлексійна, хронікальна та повторювальна нарація, яка наступає услід за наратованими ситуаціями й подіями у часі (виклад подій у минулому часі);
2) епізодична та рефлексійна нарація, яка передує подіям у часі (кадр із майбутнього);
3) кінематографічна і хронікальна нарація, яка відбувається у час оповідання (суб’єктивна темпоральна форма дискурсу тут-і-тепер”).
Відповідно до місіонерського наміру, письменник в основному тяжіє до суб’єктивного подання подій у часовій формі дискурсу тут-і-тепер” .
Із наміром застосувати різноманітні методи впливу на інтерес читача В.Винниченко обирає протилежні дискурсивні форми передачі подій: персонажна наративна ситуація, третьоособове представлення розповіді (голоси гетеродієгетичного наратора-очевидця, недієгетичного відстороненого наратора, зовнішнього недієгетичного телекоментатора, втручального наратора-коментатора), оповідь першоособового наратора (голоси втручального автора-персонажа, наратора-персонажа-свідка, біографічного автодієгетичного наратора-персонажа, першоособового наратора-маски, інтрадієгетичного (вторинного) наратора-персонажа), дискурс всезнаючого наратора (позиція аналітика, самовідображальне слово творця наративу в наративі) і біографічного емпіричного конкретного автора. У сенсі відповідності канонам модернізму особливістю письма митця вважається також відкрита демонстрація метанаративного принципу творення оповідуваного світу. Отже, в емігрантських романах В.Винниченка простежується еволюція авторського бачення від точки зору автора-аналітика, свідка чи оповідача-персонажа до світогляду біографічного автора.
Наративні форми дієгетичного наратора-свідка, недієгетичного відстороненого наратора, втручального наратора, всезнаючого наратора-аналітика прочитуються як образ конкретного біографічного автора, який стає центром усіх наративних елементів у досліджуваних романах. Тому авторська комунікація здійснюється у наратологічній парі: конкретний автор конкретний читач (співчутливий декодувальник, ідеальний адресат-декодувальник, уважний слухач, близький друг-декодувальник).
Поняття інтенція” і наративна стратегія” у прозовій творчості В.Винниченка семантично поєднуються завдяки категорії часу. Інтенція” може семантично номінуватися іменником час” (за Дж.Серлем), тому стає очевидним, що часова організація наративу та дискурсу взаємодіє з авторськими об’єктивними установками. Автор має намір відобразити об’єктивну картину світу, тому використовує класичну для нарації форму минулого часу, відтворює події реального життя, а щоб передати суб’єктивне бачення світу використовує дискурсивну форму тут-і-тепер”.
Таким чином, категорія часу функціонально пов’язує інтенцію з наративом, на підтримку чого висловлювався ще Е.Гуссерль, досліджуючи інтенційні стани. Категорія часу в творі є особливо важливою. По-перше, час налаштовує читача на сприйняття картин сучасності, фантастичних картин майбутнього чи героїчних епізодів минулого. По-друге, авторські вказівки в тексті на певний час створюють ілюзію послідовності чи анахронії, демонструють тривалість та об’єктивність зображуваних процесів, явищ, вказують на зміни, що відбулися протягом описуваного проміжку життя персонажа, допомагають кваліфікувати виклад, як розповідь чи дискурс. Всі ці риси темпоральності в художньому творі є провідною ознакою нарації.
Читач у В.Винниченка здобув кваліфікацію співавтора-декодувальника намірів творця через інтерпретацію засобів авторської метафоризації, багатозначності, архетипності, аналіз часопросторового сюжетного рівня, поліваріантних маскарадних форм авторської присутності.
Орієнтацію й апелювання митця до читача вважаємо тлом, на якому поєднуються комунікативні авторські інтенції і наративні стратегії, адже, аналізуючи коди, авторські знаки, архетипи у творах В.Винниченка, ми встановили головну наратологічну пару: конкретний автор конкретний читач-українець.
Константні архетипи, авторські знаки, за допомогою яких реципієнт повинен розкодувати його прозові тексти в межах установок і напрямів думки письменника, поділяються на об’єкти: предмети побуту, машини, смертоносні машини; топоси: село, місто, сад, Київ, Україна, світ; несвідоме: серце, Воно, універсальна віра у духів, архетип Тіні, людина тварина; абстрактні категорії: життя, смерть, щастя, любов до людей (архетип Христа); природні стихії та явища: сонце, місяць, зорі, вітер; рослинний і тваринний світ: жито, верби, метелики; національні ознаки: мова, звичаї, свята, обряди, традиції, пісні; релігія: Бог Отець, псевдоархетип смерті Бога; фізичні й біологічні субстанції: жіноча” Аніма (ідеал Батьківщини-матері”, Матір, Праматір, невідома дама в чорному”, ідеальна” жінка), чоловіча” Анімус (мудрий Дідусь, батько, Праотець), дитяча” (чоловік, жінка, Вічна дитина, образ дитячих ніжок”).
Наратив-апелювання до читача у прозовій творчості В.Винниченка відзначається комунікативною інтенційністю, адже автор має намір змусити конкретного реципієнта сприйняти оповідь як об’єктивну реальність, рольову картину світу. Для останнього періоду творчості В.Винниченка особливо характерна аксіальна комунікація, повідомлення інформації конкретним адресатам, читачеві-інтелектуалу, читачеві-однодумцю (колектократу”). Таке спілкування дозволяє авторові посилити диспозиції на суспільство, робить для читача-співавтора приховане відкритим. Тому комунікацію у дихотомічній системі В.Винниченко читачі” можна розглядати, як інтенсифікацію комунікативних інтенцій. Читач розуміє авторські установки, той же досягає прогнозованого, а не випадкового результату. Зміст художньо-наукового, аналітичного вислову письменника здобуває силу переконливого впливу на позатекстового реципієнта.
Основне поняття наративного дискурсу подія, яка локалізована у сфері людської діяльності та відбувається в часі й просторі. Передподія передує не тільки власне маркованій дії в наративному дискурсі, а й вміщує намір і досвід автора. Тобто авторська інтенція є своєрідним потенціалом продукування події, твори письменника реалізацією задуму, а читацька інтерпретація результатом творчого континууму автора і реципієнта. Свідомість автора може бути спрямована на події та їх результативність, дії та вчинки людини, що для наратології є першочерговим об’єктом дослідження. Отже, не можна не відзначити взаємодії між поняттями авторські інтенції” і наративні стратегії”. Отож, у дисертації ми предметно довели факт наявності тісного амбівалентного зв’язку між авторськими інтенціями та наративними стратегіями як поняттями і як формально-змістовими засобами організації прозових творів В.Винниченка.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Адорно Т. Интенция и смысл / Адорно В. Теодор ; [пер. с нем. А. В. Дранова] // Эстетическая теория / Адорно В. Теодор. М. : Республика, 2001. С. 221 223.
2. Адорно Т. К понятию материи; интенция и содержание / Адорно В. Теодор; [пер. с нем. А. В. Дранова] // Эстетическая теория / Адорно В. Теодор. М. : Республика, 2001. С. 218 220.
3. Багрій Р. Записки кирпатого Мефістофеля, або Секс, подружжя і ще деякі проблеми / Романа Багрій // Всесвіт. 1990. №11. С. 166 176.
4. Балдинюк В. Наративні моделі сучасної української історичної прози (за творчістю Павла Загребельного та Валерія Шевчука) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філолог. наук : спец. 10.01.06 Теорія літератури”/ В. Д. Балдинюк. К., 2004. 20 с.
5. Балдинюк В. Паралельна агіографія” і авторський наратив: комунікативний аспект у романі Валерія Шевчука Око прірви” / Віра Балдинюк // Слово і Час. 2003. № 2. С.63 69.
6. Барт Р. Писатели и пишущие / Ролан Барт ; [пер. с фр.; сост., общ. ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова] // Избранные работы: Семиотика. Поэтика / Ролан Барт. М.: Прогресс, 1989. С. 133 141.
7. Барт Р. Смерть автора / Ролан Барт ; [пер. с фр.; сост., общ. ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова] // Избранные работы: Семиотика. Поэтика / Ролан Барт. М.: Прогресс, 1989. С. 384 391.
8. Барт Р. Удовольствие от текста / Ролан Барт ; [пер. с фр.; сост., общ. ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова] // Избранные работы: Семиотика. Поэтика / Ролан Барт. М.: Прогресс, 1989. С. 462 518.
9. Бахтин М. Литературно-критические статьи / М. М. Бахтин ; [сост. С. Бочаров и В. Кожинов]. М. : Художественная Литература, 1986. 543 с.
10. Бахтин М. Проблема содержания, материала и формы в словесном художественном творчестве / М. М. Бахтин // Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет / М. М. Бахтин. М. : Художественная литература, 1975. С. 6 71.
11. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике / М. М. Бахтин // Вопросы литературы и эстетики / М. М. Бахтин М. : Художественная литература, 1975. С. 234 407.
12. Бергсон А. Вступ до метафізики / Анрі Бергсон // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття / [ред., упорядкув., пер. і прим. Марії Зубрицької ]. Львів : Літопис, 1996. С. 55 65.
13. Блинов А. Грайсов миф о происхождении языка” / Блинов А. Л., Ладов В. А.; под общ. науч. ред. Лебедева М. В. // Аналитическая философия : [университетский учебник-руководство] М. : РУДН, 2006. С. 329 333.
14. Блинов А. Интенционализм Пола Грайса / Блинов А. Л., Ладов В. А.; под общ. науч. ред. Лебедева М. В. // Аналитическая философия : [университетский учебник-руководство] М. : РУДН, 2006. С. 321 328.
15. Блинов А. Теория речевых актов Дж. Остина / Блинов А. Л., Ладов В. А.; под общ. науч. ред. Лебедева М. В. // Аналитическая философия : [университетский учебник-руководство] М. : РУДН, 2006. С. 315 320.
16. Богачевська Л. Художнє втілення дитячих образів у творчій спадщині Чарльза Діккенса та Володимира Винниченка; (на матеріалах романів Олівер Твіст”, Домбі і син”, Холодний дім” та оповідань Кумедія з Костем”, Федько-халамидник”, Ой випила, вихилила”) / Л. О. Богачевська // Зарубіжна література в навчальних закладах. 2004. № 3. С. 14 17.
17. Брайко О. Особливості сюжетобудови дитячої новелістики Володимира Винниченка / Олександр Брайко // Українська мова та література. 2000. № 14. С. 10 11.
18. Брайко О. Поетика деталі в романах Володимира Винниченка 1910-х років / Олександр Брайко // Українська мова та література. 2002. № 3. С. 22 23.
19. Брайко О. Поетика прози Володимира Винниченка 1900 1910-х років : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філолог. наук : спец. 10.01.01 Українська література” / О. В. Брайко. К., 2002. 18 с.
20. Брентано Ф. О происхождении нравственного познания. Метафизические исследования : [ монография / Франц Брентано; [пер. с нем. Анипко А. А.; предисл. Разеева Д. Н., Черненко С. В.]. (Серия: Метафизические исследования. Приложение к альманаху”). СПб. : Алетейя, 2000. 186 с.
21. Вертипорох О. Авторефлексивний текст Євгена Пашковського як явище українського постмодернізму : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філолог. наук : спец. 10.01.01 Українська література” / О. В. Вертипорох. К., 2007. 20 с.
22. Винниченко В. Біля машини / Володимир Винниченко ; [вступ. ст. та упоряд. М. Ф. Слабошпицького] // Уміркований” та щирий” : повісті та оповідання [для серед. та ст. шкіл. віку] / Володимир Винниченко. К. : Молодь, 1992. С. 36 57.
23. Винниченко В. Вечный Императив Бог Господь Иванище. Исторический роман будущего : [роман] 338 с. [Зберігається у бібліотеці Колумбійського університету (США). Наданий доктором філологічних наук Сиваченко Г. М.].
24. Винниченко В. Відродження нації: в 3 ч. / В. Винниченко ; [відп. за випуск Ганник Н. П.]. Київ Відень, 1920.
Ч.1 : Доба Української Центральної Ради. Період перший. Революційна організація державності й морально-правової влади. 1920. 348 с.
25. Винниченко В. Віють вітри, віють буйні / Володимир Винниченко ; [ вступ. ст. та упоряд. М. Ф. Слабошпицький] // Уміркований” та щирий” : повісті та оповідання [для серед. та ст. шкіл. віку] / Володимир Винниченко. К.: Молодь, 1992. С. 226 235.
26. Винниченко В. Гей‚ не спиться... / Володимир Винниченко ; [ вступ. ст. та упоряд. М. Ф. Слабошпицький] // Уміркований” та щирий” : повісті та оповідання [для серед. та ст. шкіл. віку] / Володимир Винниченко. К. : Молодь, 1992. С. 278 323.
27. Винниченко В. Гей, ти, бочечко/ В. К. Винниченко // Намисто : оповідання / В. К. Винниченко. К. : Веселка, 1989. С. 43 62.
28. Винниченко В. Гей‚ хто в лісі обізвися / В. К. Винниченко // Намисто : оповідання / В. К. Винниченко. К. : Веселка, 1989. С. 27 43.
29.&nbs