Рецептивні моделі творчості Богдана-Ігоря Антонича

brief description

Рівненський державний гуманітарний університет

На правах рукопису

Кирильчук Олександр Миколайович

УДК 821.161.2.09.

Рецептивні моделі творчості Богдана-Ігоря Антонича

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Поліщук Ярослав Олексійович,
доктор філологічних наук, професор

Рівне 2006

ЗМІСТ

Вступ ..........................................................................................................4
Розділ І. Богдан-Ігор Антонич в культурній свідомості 1930-х рр.: ідеологічне превалювання у рецептивних моделях ...................................21
1.1.Передумови формування культурологічної свідомості західних українців та її вплив на поступ літературного процесу у міжвоєнний період ...............................................................................................................................23
1.2.Сприйняття літератури через призму етичних принципів: рецепція поезії Б.-І.Антонича журналом „Дзвони” ...................................................................41
1.3.Рецептивні моделі поезії Б.-І.Антонича на сторінках націоналістичного „Вістника” ...........................................................................................................44
1.4.Лінгвістично-літературознавча рецепція Івана Огієнка .................47
1.5.Спроба побудови модерної інтерпретаційної стратегії Святославом Гординським ........................................................................................................51
1.6.Рецептивні моделі представників ліберальної орієнтації у літературному процесі Галичини: журнал „Ми” .......................................................................55
1.7.Сприйняття поезії Б-І.Антонича жіночим журналом „Світ молоді” ...............................................................................................................................58
1.8.Інтерпретаційна стратегія Богдана Романенчука ............................61
Розділ ІІ. У силовому полі соцреалістичного канону ......................67
2.1.Формування соцреалістичного канону у другій половині ХХ століття і місце у ньому творчості Б.-І.Антонича ............................................................67
2.2.Рецептивна модель Степана Трофимука: сприйняття з позицій ідеолого-класового методу ................................................................................................79
2.3.Інтерпретаційна стратегія Дмитра Павличка: спроба філософського аналізу через призму матеріалістичного світогляду........................................84
2.4.Рецептивні моделі Миколи Ільницького: синтез соцреалістичної і загальноєвропейської естетичних традицій .....................................................96

Розділ ІІІ. Рецептивні моделі творчості Б.-І.Антонича, створені західною україністикою ....................................................................................128
3.1.Становлення українського літературного процесу в еміграції на Заході. Особливості створення рецептивних моделей творчості Б.-І.Антонича........128
3.2.Синтетична рецептивна модель С.Гординського: поєднання первинного і вторинного прочитання .......................................................................................144
3.3.Сприйняття поезії Б.-І.Антонича реципієнтами молодої генерації: стратегія Богдана Бойчука ..................................................................................150
3.4.Інтерпретаційна модель Богдана Рубчака: побудова нової стратегії реалізації поетичного тексту Б.-І.Антонича.......................................................152
3.5.Реалізація антоничівського поетичного тексту в концепції Олега Ільницького ...........................................................................................................156
Розділ ІV. Сприйняття поезії Б.-І.Антонича центральноєвропейською україністикою у повоєнний період ..................................................................160
4.1.Особливості формування центральноєвропейської україністики у другій половині ХХ століття та місце в ній творчого спадку Б.-І.Антонича .............160
4.2.Інтерпретаційна стратегія М.Неврлі: трактування творчості Б.-І.Антонича в контексті становлення українського модернізму ..................167
4.3.Рецептивна модель Ореста Зілинського: альтернативне дослідження поетичного світу Б.-І.Антонича...........................................................................173
4.4.Концепція Магдалени Ласло-Куцюк: реалізація творчого спадку поета через призму теорії архетипів .............................................................................178
4.5.Поезії Б.-І.Антонича в контексті розвитку авангардної літератури (рецепція Александра Флакера) ..........................................................................182
Висновки ....................................................................................................186
Список використаних джерел.................................................................191
Додаток А ...................................................................................................211

ВСТУП

Українське літературознавство ХХ століття значно розширило теоретико-методологічні підходи у питаннях розгляду художнього твору: компаративістика, психологічна теорія, міфологічна школа, структуралізм, феміністична критика та ін. У центрі цих дослідницьких стратегій домінантне місце займає літературний текст та особа автора головні об’єкти науки про красну словесність. Це призводить до того, що літературний процес сприймається як історія текстів та мистецьких портретів. У такій системі інтерпретації письменства з дослідницької уваги випадає категорія читача адресата літературної діяльності. На сучасному етапі розвитку гуманітарної науки постає нагальна потреба створення нового підходу до аналізу літератури з рецептивних позицій.
Актуальність теми
Проблема взаємодії читача і тексту (автора) в площині української літератури залишається стратегічною через величезну прірву між цими двома категоріями. Причиною цього конфлікту є насамперед зовнішні фактори, які впродовж десятиліть формували культурне середовище України. Позамистецькі впливи корегували естетичні цінності, що безпосередньо залежали від суспільно-політичної ситуації. Показовою у цьому плані є саме внутрішня криза: відсутність діалогу між об’єктом (текст) і суб’єктом (читач) впливала на руйнування культурософського коду, що витіснявся суспільними чинниками.
Науковий інтерес до творчої особистості Богдана-Ігоря Антонича в останні десятиліття ХХ віку помітно зріс. На це є свої вагомі причини, серед яких посутньою залишається непересічність естетичного досвіду, привнесеного митцем у культурну свідомість українців, що утвердив нові моделі спілкування з літературою, які набули особливої актуальності у період зламу віків.

Актуальність дисертації виникає на ґрунті певної недослідженості проблем читацького сприйняття літературних творів, внутрішнього діалогу між текстом і публікою. Розгляд цього питання із сучасних позицій дозволить дослідити категорію реципієнта в контексті зміни інтерпретаційних моделей в діахронічному розрізі, а також з’ясувати співмірність існування парадигми читач-текст” в українській літературі на прикладі творчості Богдана-Ігоря Антонича. Постає також необхідність у реконструюванні читацьких мистецьких запитів (горизонту очікування) та особистого досвіду читача в умовах конкретних рецептивних періодів (галицького 1930-х років, совєтського[1], західної та центральноєвропейської україністик). Актуальність теми зумовлена і перспективами методології рецептивної естетики, що в сучасних умовах може слугувати альтернативою для постання постмодерної історії літератури.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами
Робота виконувалася в межах комплексної програми кафедри української літератури Рівненського державного гуманітарного університету „Теоретичні та історико-літературні аспекти українського модернізму”. Тема дисертаційного дослідження затверджена на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” 25 травня 2004 року.
Мета дисертаційного дослідження полягає у з’ясуванні проблеми читацької рецепції творчості Б.-І.Антонича та відстеженні впливу рецептивного чинника на формування концепцій історії літератури.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
- проаналізувати творчий спадок Б.-І.Антонича як процес сприйняття його читацькою аудиторією;
- простежити зміну читацької стратегії сприйняття (реконструкції горизонту очікування) літературних творів;
- дослідити генезис рецептивних моделей у діахронічному аспекті;
- охарактеризувати варіанти читацького сприйняття у синхронічному зрізі;
- оцінити особливості окремих стратегій сприйняття в контексті первинного і вторинного прочитання;
- виявити залежність появи певної рецептивної моделі від зміни суспільних орієнтацій;
- описати з урахуванням новітніх інтерпретаційних засад найцікавіші з естетичного боку системи тлумачення поезії Б.-І.Антонича.
Об’єктом дослідження є сукупність літературно-критичних текстів, котрі з різних концептуальних позицій інтерпретують творчість Б.-І.Антонича.
Предмет дослідження. Процес (історія) сприйняття творчості Богдана-Ігоря Антонича професійними читачами впродовж 30-80-х років ХХ століття. Обрання для аналізу таких рецептивних періодів пов’язане з тим фактом, що для аналізу сучасних інтерпретаційних моделей ще не сформувалася належна часова дистанція.
Доцільно творчий спадок Богдана-Ігоря Антонича досліджувати як історію читацького сприйняття, при цьому враховуючи особливості рецептивних стратегій у відношенні до зміни контексту.
Методологічна основа роботи
Проблема багатовекторної рецепції мистецтва залишається актуальною і сьогодні. Більшість критичних досліджень переорієнтовуються на концептуальному рівні, полишаючи поза увагою систему сприйняття художнього твору, взаємостосунки творця і публіки. Процес естетично-теоретичних пошуків щодо з’ясування природи суб’єкта літератури спричинив на початку ХХ століття до „зміщення фокусу уваги з постаті автора на текст і через текст на читача”, що „неминуче приводило до припущення: якщо авторська інтенція набуває щораз розмитіших контурів і не є суттєвою в інтерпретаційному процесі, то значення належить до тексту і є в контексті” [93, 68].
Дана проблема широко досліджувалася у гуманітаристиці початку ХХ століття. Р.Інґарден розробляє теорію структури художнього твору („Про пізнання літературного твору”), основу якої складали категорії конкретизації та реконструкції: два акти читацького сприйняття тексту. Ідея інтенціональності, запозичена польським науковцем із теорії Е.Гуссерля, з’ясовувала комунікативну роль мистецтва, тим самим пояснюючи активну і творчу діяльність рецепції літератури суб’єктом (читачем) [222, 119]. За теорією Р.Інґардена, літературний вимір тексту не корелюється із мистецьким, оскільки „схематична формація /.../ завдяки своїй семантичній потенційності трансформується в естетичний твір у процесі рецепції” [235, 175].
Ідеї Р.Інґардена на початку 40-х років ХХ віку були творчо переосмислені представниками празького літературного гуртка. Я.Мукаржовський розуміє літературний твір як „семіотичний факт”, „що існує в багатоплановому співвідношенні між творцем і його адресатом” [70, 50]. Естетичне ж значення тексту залежить не від мовних конвенцій, а від позамовних факторів, привнесених читачем. Процес конкретизації у теорії Я.Мукаржовського корелюється „з об’єктивною реальністю, втіленою у „конвенціях” реципієнта, та водночас набуває конкретно-історичних рис, оскільки зображений у вигляді зміни постійно виникаючих в ході історичного розвитку історичних об’єктів” [222, 120].
Г.-Ґ. Ґадамер у своїх працях окреслює коло герменевтичних завдань, які начебто створюють місток між структурою твору та суб’єктом літератури (читачем) [222, 121]. Німецький вчений визначає, що текст, творцем якого є конкретний автор, відображає в собі іманентні ознаки історичного контексту (мову, стиль, зміст), читачу також притаманна історична ангажованість у сприйнятті. Поєднання цих двох історичностей (тексту і реципієнта) утворює злиття горизонтів, які на основі спільного досвіду творять значення, що виступає як синтезований результат взаємодії [94, 262-263].
У 1960-х роках у західноєвропейській гуманітарній науці помітне місце посіла так звана рецептивна естетика, що виникла як реакція на літературознавчі спроби іманентного дослідження тексту, однобоке спрямування на дослідження автономного самодостатнього художнього твору [222, 118]. Загалом же рецептивна концепція розуміється як частина теорії комунікації, що зумовлює, на відміну від позитивістської та історико-літературної практик, утворення двохстороннього комунікативного зв’язку між автором і публікою [241, 23]. Так, німецький вчений Ганс Роберт Яусс, один із авторів рецептивно-естетичної теорії, на перше місце своєї концепції висуває процес комунікації, що відбувається у парадигмі „твір-читач” у межах „естетичного досвіду”, де особливу роль набувають нормоутворююча та нормостверджуюча функції літератури” [222,122].
Наше дослідження методологічно ґрунтується на теорії рецептивно-естетичного методу Г.Р.Яусса та В.Ізера. Рецептивна естетика концептуально поєднує в собі кілька методологічних засад. Г.Р.Яусс у своїй теорії базується на принципах російського формалізму, марксистської концепції та герменевтичному підході до літератури Г-Ґ.Ґадамера. Він запозичує із концепції формалістів тезу про переосмислення принципу діахронії: естетичність твору пояснюється не лише як замкнута синхронічна система, але й як відношення до попереднього досвіду літературних форм і жанрів [252, 54]. З марксистської теорії німецький вчений переймає ідею історичності літератури як категорії, що зумовлює сприйняття художнього твору через призму історичних факторів.
В.Ізер продовжує розвивати феноменологічні принципи Р.Інґардена. Зокрема, німецький вчений запозичує з інґарденівської концепції тези про конкретизацію, текстуальну схематизацію, проте інтерпретує їх, виходячи з позицій психологізму, виокремлюючи особисті уподобання читача як умову формування інтерсуб’єктивної погодженості [236, 347].
Важливим чинником у концепції Г.Р.Яусса є розуміння дослідником категорії історії літератури, яка трактується як „процес естетичної рецепції і творення літератури, котрий здійснюється через актуалізацію літературних текстів зусиллями читача, /.../ критика”, що сприймають їх і автора, який творить і є постійно присутнім у літературному процесі [252, 58]. Лише при зіткненні в одній точці синхронічного та діахронічного методів проявляється функція історичності літератури. У такій ситуації з’являється можливість дослідити горизонт очікування конкретного часового періоду на синхронному зрізі, а разом із тим дозволяє скорелювати його і з діахронічною системою за допомогою фактору різночасовості [252, 76]. Зрештою, будь-яка синхронічна система іманентно поєднує у собі минуле і майбутнє, тому при аналізі окремого історичного моменту (контексту) присутні „як попередні, так і наступні зрізи діахронічного ряду” [252, 77].
Головним елементом у методологічному апараті теорії Г.Р.Яусса є поняття горизонту очікування. Німецький вчений не дає чіткої дефініції цьому поняттю, хоча зрозуміло, що цей термін позначає цілу систему естетичних, соціально-політичних та психологічних уявлень, які окреслюють ставлення автора і його твору до суспільства, а разом із тим і ставлення читача до цього твору. Це забезпечує комунікативний зв’язок між твором і реципієнтом через процес взаємовпливу один на одного. Ганс Роберт Яусс диференціює поняття горизонт очікування на два види: горизонт, закодований у тексті, який за своєю природою є незмінний, та горизонт читача, що ґрунтується на його естетичних уявленнях, досвіді, є постійно змінною категорією. У процесі перехрещення цих двох категорій і відбувається реальна рецепція твору [222,28]. В історико-літературному аспекті важливим моментом є активний синтез двох горизонтів, що виражається через врахування обидвох варіантів „стосунку тексту і читача, тобто вплив як спричинений текстом і рецепцію як спричинений адресатом елемент конкретизації смислу” [251, 393].
Кожен художній твір у момент своєї появи відповідає історичному горизонту очікування, який складається з усвідомлення особливостей форми, жанру, тематики, що являються усталеними в конкретний хронологічний період. Г.Р.Яусс вважає, що новостворений текст, орієнтуючись на систему очікувань, започатковану попередніми творами, викликає у читацькій уяві відповідну стратегію реалізації, котра може варіюватися, змінюватися чи просто втілюватися [252, 60]. У цьому контексті німецький дослідник використовує поняття парадигми зміни горизонту переміна горизонту „між наперед заданим сподіванням і закладеним новим змістом”, що дозволяє завдяки конкретному перекомплектуванню канонів „оновити погляд на всі твори минулого” [251, 392]. Це виражається у тих випадках, коли через усталені засоби літературних очікувань автор актуалізує читацьку увагу на традиційних жанрових, тематичних, формальних моментах, а згодом руйнує їх і започатковує нову текстуальну варіацію.
Зміна горизонтів відбувається і в контексті часової дистанції: пізнішому реципієнту вдається відновити інтенції первинного читача, на якого безпосередньо було спрямовано авторський текст, і, зрештою, простежити переміни горизонту очікування в історико-літературному процесі. Реконструкція системи сподівань у такому випадку дозволяє віднайти відповідь на питання, як первинний адресат сприймав та розумів літературний твір [252, 66]. Тому перед сучасним дослідником постає проблема у створенні „омолоджувальної рецепції” йти не шляхом перенесення власного досвіду на первинний, що зруйнує часову дистанцію, а свідомо поєднати минулий і модерний горизонти в „новій конкретизації смислу” [251, 387, 396].
Із горизонтом очікування співвідноситься поняття естетичної дистанції, котра для рецептивної естетики є мірилом мистецької вартості літературного твору. Вона виникає як відстань між існуючим горизонтом очікуванням та появою нового витвору, що виражається через читацьку реакцію. Естетична дистанція, яка з’являється на первинному етапі існування твору, викликає у реципієнтів різні враження, що в пізніший період рецепції можуть зникнути, оскільки вона трансформується у невід’ємну частину горизонту наступного естетичного досвіду [252, 62-63].
Загалом же Г.Р.Яусс категорію естетичного досвіду розглядає через призму літературної комунікативності, акцентуючи увагу на відмінності її від інших аспектів діяльності особистості в контексті стосунку до часової проекції [222, 159]. У трансформації літературного досвіду реципієнта в сферу повсякденної життєвої діяльності, змінюючи при цьому світосприйняття та поведінку індивідуума, проявляється суспільна функція літератури [252, 78]. Проте при кореляції горизонту очікування літератури та горизонту життєвої практики перший зберігає не лише наявний досвід, а й „розширює обмежений ігровий простір суспільної поведінки завдяки новим бажанням, претензіям, цілям і відкриває тим самим шлях для майбутнього досвіду” [252, 80].
У теорії В.Ізера центральне місце займає поняття „імпліцитного” та „реального” читачів: перший є категорією, що відноситься до сфери тексту, другий відображенням соціального середовища читацької публіки [93, 219]. Імпліцитний читач, виступаючи частиною тексту, створює комунікативну ситуацію, яка дозволяє дешифрувати та декодувати текст під час прочитання реальним читачем [222, 48]. Загалом же квінтесенція цієї парадигми полягає у тому, що реалізація тексту залежить від часової проекції, оскільки у кожному історичному періоді превалюють різні естетичні координати, котрі мають безпосередній вплив на тріаду автор-текст-читач. Тому від переміни естетико-смислового контексту доби залежить і зміна імпліцитного читача як елементу авторських стратегій тексту [93, 220-221].
Літературний твір містить у собі два полюси художній і естетичний. Перший корелюється з авторським текстом, другий є відображенням читацького сприйняття. Загалом екзистенція літературного витвору відбувається лише в точці перетину площин текстуальної та читацької сфер, оскільки текст оживає лише завдяки уяві реципієнтів, стратегія реалізації якої, своєю чергою, залежна від внутрішніх особливостей твору [98, 349]. Конкретизація літературного твору оживлює написані і ненаписані частини тексту, де перша визначає межі для ненаписаних втягувань, а друга створює поліфонічність варіацій відтворення речей за допомогою уяви [98, 350].
Зрештою, сам термін конкретизації (реалізації) тексту читачем, запозичений В.Ізером із феноменологічних теорій Р.Інґардена, сприймається як процес відтворення читацькою аудиторією літературного твору, заповнення „змістом” текстуальної порожнини за допомогою особистих естетичних уявлень [222, 51]. Лакуни (пусті місця) виникають у формі блокад читацької уяви між окремими частинами тексту, що надають читанню динаміки. Читачу для заповнення текстуальних пустот потрібно використати власний естетичний досвід для поновлення розірваних зв’язків. Лакуни присутні навіть у невеликих за розміром творах, оскільки жодна історія „не може бути переказана в її повноті” [98, 353].
Така поліфонічність у питанні подолання іманентних текстуальних блокад відкриває перед читачем можливість стратегічно необмеженої реалізації тексту. Реципієнт, заповнюючи пусті місця, відповідно до індивідуальних уподобань вибирає і відповідний варіант конкретизації, лишаючи на маргінесі читацького сприйняття інші можливості. В.Ізер вважає, що у цьому виборі читач визнає невичерпність стратегій реалізації тексту, бо „потенційний текст незмірно більший, ніж будь-яка його індивідуальна реалізація” [98, 354].
Німецький вчений апелює до тези Р.Інґардена, що повторне прочитання тексту створює відмінну від первісної конкретизацію літературного твору [222, 52]. Варіативність прочитання між первинною та вторинною рецепцію пояснюється через призму зміни темпоральних перспектив. Під час наступного перечитування виникають нові аспекти текстуальної структури, котрі лишилися поза увагою при початковій рецепції, оскільки часова послідовність обох читань лежить у різних площинах і не є взаємопов’язаною. Проте вторинне відчитування не є якіснішим від попереднього, воно за своєю суттю є просто іншим і, відповідно, з відмінними враженнями [98, 354-355].
Пов’язування читачем окремих фаз тексту (антиципація та ретроспекція) зумовлює утворення дійсного виміру, „який перетворює текст у форму досвіду для читача” [98, 355]. Набуття такого досвіду через процес читання корелює його із способом накопичення життєвої мудрості. Загалом же отримання досвіду за допомогою тексту оприявлює „особисті нахили читача і тоді літературний текст функціонує як вид дзеркала, але водночас дійсність, яку цей процес допомагає творити, відрізняється від його життєвої дійсності” [98, 355].
Теорія читацького відгуку американський різновид рецептивно-естетичного методу виникла як опозиція до школи „Нової критики” та концептуально спрямована на детальне дослідження генезису читацької рецепції авторського тексту в процесі читання, тобто „фіксації відгуків свідомості читача під час акту читання” [222, 258]. На початковому етапі розвитку школа читацького сприйняття зосереджувалася на дослідженні читацької ланки у тріаді текст-твір-публіка. Для представників теорії читацького відгуку (С.Фіш, Дж.Калер, Е.Д.Гірш, Д.Блейч, Н.Голанд) літературний твір набуває свого завершеного значення лише в процесі сприйняття тексту читачами.
Стенлі Фіш у центрі власної концепції поставив поняття „поінформованого читача”, яке до певної міри є продовженням ізерівського „імпліцитного читача”. Термін „поінформований” реципієнт означає професійне володіння мовною структурою тексту і його семантичними значеннями, компетентне ознайомлення з естетично-художніми традиціями. Публіка через призму своєї досвідченості сама намагається створити текст за допомогою ланцюга реакцій читацької свідомості [93, 227].
Проте будь-яке читацьке сприйняття є залежним від усталеної практики літературної традиції та „певного стереотипу уявлень про літературу, притаманного спільноті, яку С.Фіш називає інтерпретаційною спільнотою” [93, 228]. Загалом же поняття інтерпретації в американського дослідника відіграє роль творчої інстанції, котра надає тексту завершеності, що відбувається через читацьке конструювання, стратегію якого визначають саме рецептивні об’єднання [93, 229].
Проблема читацької інтерпретації авторських текстів присутня і в теорії Умберто Еко. Італійський науковець запроваджує категорію „відкритості твору”, яка була репрезентована в однойменній праці у 1962 році. В основі цієї парадигми лежить поняття про незавершеність авторського тексту, для ліквідації якої залучається читач у якості співтворця [95, 524]. Своєрідним продовженням теоретичних пошуків концепцій сприйняття щодо конструкції „ідеального” реципієнта є ідея „зразкового читача” у концепції У.Еко. Цей термін позначає здатність суб’єкта читання „повністю адекватно сприйняти всі потенційні значення тексту” та фактичну тотожність авторського коду і публіки [93, 222].
Проблема співіснування парадигми автор-текст-читач в українській гуманітарній науці з перемінним успіхом розроблялася окремими представниками з кінця ХІХ століття.
О.Потебня розглядав мову як певний вид „пізнавальної діяльності”, коли слово набуває комунікативної функції і відіграє роль засобу „творення думки” [233, 32]. Така внутрішня діалогічність поетичної мови акумулює читацький суб’єкт, що набуває інтерпретаційних рис: „один і той самий художній твір, один і той самий образ по-різному діють на різних людей і на одну особу в різний час, так само як одне і те ж слово кожний розуміє інакше” [199, 38]. Загалом же текст як систему закодованих значень саме читачу вдається дешифрувати через рецепційну діяльність, тому літературний твір в інтерпретації публіки є відмінним від авторського, бо в них різна художня природа [97, 119].
У творчій спадщині І.Франка також присутні тенденції до трактування літератури з позицій читацького сприйняття. Художній твір включає в себе обов’язкову внутрішню комунікацію, спровоковану естетичною ситуацією текст як засіб актуалізації інтерпретаційного процесу та читач як співтворець літературного виміру твору [156, 24-25]. Загалом у теорії І.Франка питання діалогу між публікою і автором реалізується як проблема мистецького впливу через психологічний чинник на уяву реципієнта з боку письменницького витвору: „поетична техніка, оперта на законах /.../ перцепції і асоціації, говорить нам, що все найкраще осягається найпростішими способами, комбінаціями конкретних образів, але так упорядкованими, щоб вони, мов знехотя, торкали найтайніші струни нашої душі, щоб відкривали нам широкі горизонти чуття і життєвих відносин” [239, 272]. Тому, на думку науковця, художня вартість літератури визначається не засобами естетичного відображення, а через призму читацького сприйняття [238, 118].
Літературознавець О.Білецький у 1920-х роках приділяв особливу увагу проблемі читача як частини літературного процесу. Дослідник змушений враховувати рецептивний фактор літературного твору як невід’ємну ознаку при визначені його естетичної цінності [40, 259]. Автор у текст вводить особливу інстанцію уявного читача, до якого спрямовує власні інтенції. У такому випадку читач і автор перебувають у ситуації внутрішньої комунікації [40, 264]. Хоча в концепції О.Білецького при вивченні категорії сприймача потрібно було враховувати і соціальний бік, що зрештою відповідало „соціальному замовленню свого часу” [217, 10].
У 1930-х роках проблему читацької співучасті у реалізації авторського тексту розглядав Богдан-Ігор Антонич. Досліджуючи питання про природу мистецтва (мету, межі, свободу творчості), автор, в дусі ідей рецептивної естетики (зокрема, що стосується поліваріантності конкретизації тексту суб’єктом, первинного і вторинного прочитання), так визначає місце реципієнта у процесі естетичного сприйняття: „Творець збудував при помочі форми (формальних засобів) свій зміст і записав його матеріальними знаками (матеріальною формою). Вони стають спонукою до нового змісту змісту сприймача. Кожний сприймач має свій окремий зміст, а краще кажучи, має стільки змістів, скільки разів сприймає твір. Назвім його сприймальними змістами або змістами ex post. Не є вони ніколи тотожні змістові (чи змістам) творця” [17, 482].
Б.-І.Антонич, обґрунтовуючи тезу про ідеалістичну систему мистецтва, важливу роль у процесі сприйняття літературного твору відводить власне категорії естетичного досвіду та суб’єктивності читацької рецепції. Літературні відчуття автора і читача є a priori відмінними, хоча й похідними із однієї природи: „мистецькі переживання є двоякі, а саме творчі, себто ті, що їх відчуває мистець перед та в часі творення, і сприймальні, то є ті, що їх переживає сприймач у моменті сприймання мистецького твору. І одні, й другі є первісні, і теж потреба як одних, так других є вроджена. /.../ Кожна людина сприймає кожний мистецький твір на свій спосіб, себто інакше. В кожному образі, картині тощо є стільки мистецьких творів, скільки цей образ має сприймачів. Об’єктивного мистецтва немає й не може бути” [18, 469]. З погляду тогочасного контексту розвитку гуманітарної думки в Галичині, тези Антонича суголосні із феноменологічними ідеями Р.Інґардена, який саме у цей час працював у Львові [93, 12-13].
Проблема вивчення дихотомії текст-читач продовжувалася українським совєтським літературознавством у 1960-80-х роках.
Г.Сивокінь категорію літературного суб’єкта розглядає в контексті загальної комунікативності літератури. Ця концепція ґрунтується на ідеї, що при дослідженні художнього тексту окрім авторських інтенцій важливу роль відіграє і читацьке сприйняття, оскільки „література в історичному поступі завжди орієнтувалася на соціально-конкретного читача, на певний читацький прошарок” [217, 3]. Загалом щодо категорії реципієнта науковець виділяє реального і потенційного читачів: перший постає у конкретний історичний момент появи літературного твору, другий проявляється у наступні періоди рецепції авторського тексту у зв’язку зі зміною часових та естетичних парадигм. Дослідження ролі читацького суб’єкта у процесі історичного розвитку літератури (монографія „Одвічний діалог”) зумовлює проведення реставрації двох вищезазначених іпостасей реципієнта. Г.Сивокінь оприявлює ідеї, суголосні думкам рецептивно-естетичного методу, хоча безпосередньо на них не відкликається. Зокрема, що стосується трактування тези про читацькі очікування від літературного твору (горизонту очікування за Г.Р.Яуссом): „сприймання тісно пов’язане з настановою, тобто з очікуванням від літературного твору саме таких, а не інакших рішень творчого завдання. Переборення інерції, „винахід” нових ідейно-художніх якостей вимагає від письменника якщо він і сам не в полоні стереотипів чималих зусиль, сміливості, наполегливості, спрямованих на переконання читача в їхній виправданості і своєчасності” [217, 18].
Зрештою, проблема присутності читача у літературному процесі розглядається науковцем не лише виходячи із літературно-теоретичних критеріїв, до цієї справи залучаються й результати досліджень із суміжних наук соціології, статистики, бібліотекознавства, психології. Зокрема, в оцінюванні суча

bibliography

ВИСНОВКИ

Рецепція художніх текстів в українській літературі ХІХ-ХХ ст. не здобула належного місця, що не дозволило виявити еволюцію мистецької свідомості. Через вплив суспільних та ідеологічних стереотипів гуманітарне життя українського соціуму опинялося у своєрідній ізоляції від світового літературного поступу. Відсутність естетичної культури спілкування призводила до нівелювання проблеми читач-текст”, що прямо впливало на формування якості читацької аудиторії.
Творчість одного з найяскравіших українських поетів Богдана-Ігоря Антонича впродовж кількох десятиліть розглядалася тенденційно, фактично доробок поета опинився під перехресним вогнем протилежних за змістом, але близьких за спрямованістю ідеологічних систем. Лакуни авторського тексту заповнювалися відповідно до естетичних уподобань конкретного реципієнта, його життєвого досвіду. Це пов’язано з тим, що внутрішня структура тексту поета давала простір для безлічі інтерпретацій. Сприйняття реципієнтів дозволяє ідентифікувати багатогранність та амбівалентність комунікативного процесу щодо поезії західноукраїнського митця. Реконструкція горизонту читацьких очікувань творчості Б.-І.Антонича в діахронічному розрізі дозволяє нам зробити декілька висновків.
Створення рецептивних моделей залежало від суспільних та літературно-наукових факторів, що визначали рамки читацького інтерпретування в конкретний історичний часо-просторовий період.
Конкретизації авторського тексту ґрунтувалися на особистих настановах та горизонті читацьких очікувань окремих реципієнтів у питанні заповнення текстових порожнин, що у конкретному індивідуальному випадку приводило до обрання такої стратегії сприйняття, яка вилучала всі інші можливі. Це зумовлювало інколи діаметрально протилежне інтерпретування окремих поетичних збірок Б.-І.Антонича (зокрема, „Книги Лева”) дослідниками.
Важливу роль у постанні рецептивних стратегій творчості Б.-І.Антонича в історичному аспекті відіграв фактор первинного та вторинного прочитання. Жоден із цих двох актів сприйняття не можна вважати істиннішим у питанні реалізації творчого доробку поета, тому це дозволяє нам простежити зміну рецепції окремих дослідників з позиції переміни часо-просторової проекції. В інтерпретаціях критиків (С.Гординський, М.Ільницький) між первинним та вторинним прочитаннями поезії Б.-І.Антонича спостерігається певна відмінність у трактуванні, актуалізація наукової уваги на елементах, котрі випадали на початковому етапі сприйняття. Важливим також у цьому контексті є те, що в пізніші інтерпретаційні етапи (1960-1980-х років: західної та центральноєвропейської україністик) враховувався досвід попередніх рецептивних моделей, що свідчить про нерозривність процесу сприйняття між окремими стадіями конкретизації авторського тексту. Хоча у ситуації совєтського періоду рецепцій доводиться говорити про факт свідомої відмови від читацького досвіду 1930-х років в силу неспівпадання в ідеологічній площині.
Реалізація творчості Антонича лише в 1930-х роках набувала певних ознак регіональності та однолінійності. У післявоєнний час рецептивний процес характеризується постанням кількох паралельних інтерпретаційних сфер (совєтської, західної, центральноєвропейської), котрі намагалися доповнювати чи заперечувати одна одну. Хоча кожен етап сприйняття прагнув врахувати моменти первинного прочитання поезії Антонича.
Ідеологічне протистояння у галицькому середовищі у 1930-х роках безпосередньо відбивалося і на літературному житті. Представники різних напрямів (націоналістичного, католицького та ліберального) у поглядах на письменство відштовхувались перш за все від ідейних настанов, відповідно підпорядковуючи естетичні принципи оцінювання утилітарно-партійним. Це призводило до формування у прихильників окремих мистецьких орієнтацій відповідного горизонту літературних очікувань. Так, скажімо, у рецепціях авторів католицьких „Дзвонів” на перший план виходили релігійні мотиви лірики Антонича, іншим аспектам творчості відводилось другорядне місце. Загалом же моделям сприйняття у 1930-х роках притаманний низький рівень науковості. По-перше, це пов’язано із фактом використання професійними читачами в літературних питаннях ідеологічно-естетичних настанов відповідного напряму, що до певної міри поєднувалося із застосуванням власної життєвої та мистецької практик для аналізу поезії митця. У наступні рецептивні періоди особистий досвід читачів також до певної міри впливав на обрання стратегії реалізації авторського тексту та визначення концептуальних меж моделей сприйняття. По-друге, варто звернути увагу на певну невиробленість тогочасної професійної літературної критики. Головна ж особливість рецепцій довоєнного періоду полягає у первинності прочитання авторських текстів, що зумовлювало відповідний варіант трактування. Зрештою галицький читач 1930-х років оприявлює головні концептуальні напрями (пантеїзм та біологізм у поетичному світі автора, міфософське світовідчуття тощо), що розвинулися та остаточно оформилися в наступні періоди.
Особливості совєтських рецептивних моделей деякою мірою суголосні із сприйняттям 1930-х років, зокрема, що стосується ідеологічного домінування в літературних оцінках. Це зумовлювало вибір критиками стратегії реалізації авторського тексту з позицій соцреалістичного розуміння мистецтва. Результатом такої практики стала однобокість конкретизацій Антоничівської поезії, оскільки головний вектор читацької діяльності спрямовувався на виявлення політичної позиції митця у творчості, соціальних моментів лірики, ігноруванні релігійності поезії тощо. З іншого боку, совєтське літературознавство привнесло в інтерпретації момент науковості (розгляд творчості Антонича з позицій її філософського осмислення), що не практикувалося критикою 1930-х років, хоча це і здійснювалося через призму марксистсько-ленінського підходу до літератури (матеріалістичного світосприйняття). Молода ж генерація літературознавців (М.Ільницький, Д.Павличко) намагалися у своїх моделях синтезувати принципи загальноєвропейської літературно-критичної практики та ідеологічної тенденційності. Також варто наголосити, що лише у 1960-х роках творчість поета була повернена українському читачу УРСР.
Рецептивні студії в західній діаспорній критиці можна поділити на три групи. До першої належать розвідки, які концептуально стали продовженням практики трактування, започаткованої у 1930-х роках їм притаманний публіцистизм, ідеологічна ангажованість (Б.Романенчук). Наступну групу становлять дослідження, зорієнтовані на осмислення поезії Антонича через призму застосування ідей філософсько-гуманітарних теорій Заходу. Творцями цих моделей стали представники молодшого покоління (Б.Рубчак, О.Ільницький), які вже були виховані на європейських естетичних принципах. Останній вид складають рецепції, що включають в себе окремі моменти традиційного та модерного сприйняття.
Важливим моментом для нашого дослідження є те, що західна діаспорна критика органічно була пов’язана із періодом первинного інтерпретування поезії Антонича, чого не можна сказати про совєтських літературознавців. Це дозволяло поступово відмовитися від практики історико-хронологічного аналізу творчості митця і перейти до більш досконалого аналізу окремих її аспектів.
У центральноєвропейській україністиці питання рецепції творчості Антонича постало лише у 60-х роках ХХ століття в час деідеологізації літературознавства, що звільнило науку від методологічної обмеженості. Це сприяло тому, що рецептивні моделі цього періоду є концептуально ближчими до західного сприйняття, ніж до совєтського. Головним чином це пов’язано із свободою вибору теоретичних систем дослідження. Зрештою, саме в інтерпретаційних стратегіях центральноєвропейської україністики було запроваджено аналіз авторського тексту західноукраїнського митця в контексті розвитку модерністської практики (М.Неврлі, А.Флакер) та теорії архетипів (М.Ласло-Куцюк).
Багаторівневість цих студій (центральноєвропейської та західної україністик) є наслідком аналітичних зусиль фахової читацької аудиторії. Крім того, концептуальність у побудові сприйняття дозволила не лише по-новому інтерпретувати творчість Б.-І.Антонича, а й надати категорії читач-текст” експресивності та емоційної завершеності.
Українське літературознавство у постсовєтський період у питанні конкретизації Антоничівських текстів свідомо наслідує манеру концептуально-наукового трактування зарубіжної україністики. Хоча цей інтерпретаційний період і не є в горизонті нашої дослідницької уваги в силу недостатньої сформованості часової дистанції та незавершеності процесу постання модерних рецептивних моделей.
Сучасні інтерпретаційні стратегії продовжують попередні варіанти рецепції та водночас започатковують нові щодо трактування доробку західноукраїнського митця у контексті модернізму [5; 39; 152; 168], міфокритики [165; 180; 205], компаративістичних розвідок [4; 49; 197], психоаналітичної теорії [193], системи української філософської лірики [224], явища культурного пограниччя [227; 228] тощо.
Естетична дистанція започаткована появою текстів Б.-І.Антонича у 1930-х роках зумовила певну зміну горизонту читацьких очікувань та сприйняття творчості поета на нових концептуальних засадах у 1960-х (західною україністикою) та в кінці 1980-х на початку 1990-х (модерним українським літературознавством). Зрештою дистанція, яка з’являється з виходом творів на початковому етапі і відповідно викликає різні враження у читачів, згодом трансформується у частину естетичного досвіду наступного періоду сприйняття та зароджує у публіки відмінні враження ніж ті, що існували під час первинного періоду.
Разом зі тим не доводиться говорити про присутність Б.-І.Антонича у шкільному та вузівському каноні як знакової постаті. Навпаки, шкільний курс передбачає лише ознайомлення з деякими поезіями тільки у класах із поглибленим вивченням української літератури, залишаючи поза увагою увесь читацький загал. Але водночас ситуація присутної відсутності” є типовою для багатьох українських талантів, тому можна лише сподіватись на появу читача з якісно новим підходом до творчого доробку Богдана-Ігоря Антонича.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абліцов В. Читаючи Б.-І.Антонича //Поезія 89: Зб. К., 1989. Вип.1. С. 195-207.
2. Адорно Т. Теорія естетики /Пер. з нім П.Таращук. К.: Видавництво Соломії Павличко „Основи”, 2002. 518 с.
3. Андрусів С.М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років. Монографія. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2000, Тернопіль: Джура, 2000. 340 с.
4. Андрухович Ю. А.Рембо та Б.-І.Антонич: океанічне плавання до екстазу //Зарубіжна література. 2000. № 8. С. 4-5.
5. Андрухович Ю. Богдан-Ігор Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму: Дисертація канд. філол. наук: 10.01.01 /Прикарпатський ун-т ім. В.Стефаника. Кафедра української літератури. — Івано-Франківськ, 1996. — 224 с.
6. Андрухович Ю. Велике океанічне плавання Б.-І.Антонича //Всесвіт. 1990. № 2. С. 135-141.
7. Анотація на книжку Богдан Ігоря Антонича „Привітання життя” //Дажбог. 1932. Ч. 1. С. 16.
8. Антонич Б.-І. Confiteor: Визнаю: Вірш //Українська мова та література. 2001. № 39. С. 1.
9. Антонич Б.І. Вибрані поезії. Краків: Українське видавництво, 1940. 75 с.
10. Антонич Б.-І. З книжки „Привітання життя” (1931) //Дивослово. 1998. №11. С. 62-63.
11. Антонич Б.І. Зелена євангелія. Львів: Ізмарагд, 1938. 56 с.
12. Антонич Б.І. Зібрані твори /Вступ. ст. С.Гординського Нью-Йорк; Вінніпег: Слово. Об’єднання Українських Письменників в Екзилі, 1967. 400 с.
13. Антонич Б.-І. Знак Лева /Упоряд. М. Ільницький. Львів: „Каменяр”, 1998. 253 с.
14. Антонич Б.І. Книга Лева: Поезії. Львів, 1936. 64 с.
15. Антонич Богдан Ігор //Координати: Антологія сучасної української поезії на Заході. Мюнхен, 1969. Т.1. C.328-337.
16. Антонич Б.-І. Криза сучасної літератури //Антонич Б.-І. Твори /Ред.-упоряд. М.Москаленко; упоряд. Л.Головата; авт. передм. М.Новикова. К.: Дніпро, 1998. С.461-467.
17. Антонич Б.-І. Між змістом і формою //Антонич Б.-І. Твори /Ред.-упоряд. М.Москаленко; упоряд. Л.Головата; авт. передм. М.Новикова. К.: Дніпро, 1998. С.476-482.
18. Антонич Б.-І. Національне мистецтво // Антонич Б.-І. Твори /Ред.-упоряд. М.Москаленко; упоряд. Л.Головата; авт. передм. М.Новикова. К.: Дніпро, 1998. С.467-476.
19. Антонич Б.І. Перстені молодості: До 30-ліття від смерті поета (1909-1937) /Підгот. текстів, упоряд., приміт. та критич.-біограф. нарис М.Неврлі. Пряшів: Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі, Відділ укр. літератури в Пряшеві, 1966. 371 с.
20. Антонич Б.-І. Пісня про незнищенність матерії. К., 1967. 176с.
21. Антонич Богдан-Ігор //Повернення деміургів /Плерома 3’98. Мала українська енциклопедія актуальної літератури. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. С.27.
22. Антонич Б.-І. Поезії /Передм. М.Ільницького; Упоряд., приміт. Д.Павличка. К.: Рад. письменник, 1989. 456 с.
23. Антонич Б.І. Привітання життя: Книжка поезій. Львів, 1931. 64 с.
24. Антонич Б.І. Ротації. Львів: Ізмарагд, 1938. 20 с.
25. Антонич Б.-І. Січневе свято //Пам’ять століть. 1998. № 1. С. 125-126.
26. Антонич Б.-І. Становище поета //Антонич Б.-І. Твори /Ред.-упоряд. М.Москаленко; упоряд. Л.Головата; авт. передм. М.Новикова. К.: Дніпро, 1998. С. 513-515.
27. Антонич Б.-І. Сторінка літературної скандалістики //Антонич Б.-І. Твори /Ред.-упоряд. М.Москаленко; упоряд. Л.Головата; авт. передм. М.Новикова. К.: Дніпро, 1998. С. 495-500.
28. Антонич Б.-І. Твори /Ред.-упоряд. М.Москаленко; упоряд. Л.Головата; авт. передм. М.Новикова. К.: Дніпро, 1998. 591 с.
29. Антонич Б.-І. Три перстені. Зелена євангелія. Поезії. Львів, 1994. 270 с.
30. Антонич Б.І. Три перстені. Поеми й лірика. Львів: Друкарня НТШ, 1934. 80 с.
31. Антонич Б.-І.: Покажчик друкованих матеріалів та автографів: До 80-річчя з дня народження //АН УРСР, Львів. наук. бібліотека. Львів, 1989. 138 с.
32. Антонич Богдан Ігор //Енциклопедія Українознавства. Париж; Мюнхен; Нью-Йорк, 1954. Т.І. С. 50.
33. Антонич Богдан Ігор //Українська Радянська Енциклопедія. К.: Гол. ред. УРЕ, 1959. Т.І. С.257.
34. Антонич Богдан Ігор //Українська Радянська Енциклопедія. К.: Гол. ред. УРЕ, 1977. Т.І. С.212.
35. Антонич Богдан-Ігор у спогадах сучасників //Жовтень. 1987. №8. С.110-114.
36. Антонич повертається назавжди //Літературна Україна. 1989. 26жовтня. С.4.
37. Бабій О. Останній дар Б.І.Антонича: (Замість рецензії на збірки поезій: „Зелена євангелія”, „Ротації) //Українські вісті. 1938. 23 травня.
38. Бабота Л., Роман М. Джерело наснаги і гордості: До рецепції творчості Б.-І.Антонича в Чехословаччині //Жовтень. 1989. № 10. С. 111-114.
39. Біла А. Український літературний аванґард: пошуки, стильові напрями. К.: „Смолоскип”, 2006. 463 с.
40. Білецький О. Об одной из очередных задач историко-литературной науки (изучение истории читателя) // Білецький О. Зібрання праць: В 5 т . К., 1966. Т.3. С.255-273.
41. Боднар В. Проблеми рецептивної естетики і поетики у творчій спадщині І.Я.Франка. Тернопіль, 2000. 168 с.
42. Боднарович О. Наша літературна нагорода: Декілька міркувань //Назустріч 1936. Ч.2. C. 1.
43. Боднарович О. Хлопчина з сонцем на плечах: Грудка землі на могилу Богдана Ігоря Антонича // Назустріч. 1937. Ч. 14. С. 1, 3.
44. Бойчук Б. Дві книги Антонича без третьої //Сучасність. 1967. Ч.ІІ. С.46-53.
45. Бойчук Б. Спомини в біографії. К.: Факт, 2003. 200 с.
46. Бондаренко А. Словесні маски „дитини буття” в художньому мовомовленні Б.-І. Антонича // Слово і час. 2001. № 12. С.43-48.
47. Борев Ю. Эстетика. 3-е изд. М.: Политиздат, 1981. 399 с.
48. Буряк О. „У дно, у суть, у корінь речі” //Слово і час. 2000. № 11. С.44-47.
49. Буряк О. Міфологізм художнього мислення Богдана-Ігоря Антонича та Ігоря Калинця: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня канд. філол. наук. К., 2001. 16 с.
50. Вільде І. Антонич знову лауреат // Весни розспіваної князь. Слово про Антонича. Статті. Есе. Спогади. Листи. Поезії /Упоряд. М.Ільницький, Р.Лубківський. Львів: „Каменяр”, 1989. С.63-65.
51. Вільде І. Богдан Ігор Антонич не живе // Весни розспіваної князь. Слово про Антонича. Статті. Есе. Спогади. Листи. Поезії /Упоряд. М.Ільницький, Р.Лубківський. Львів: „Каменяр”, 1989. С.65-67.
52. І.В. (Вільде І.) Б.І.Антонич. „Зелена євангелія”, „Ротації” //Світ молоді. 1938. Ч.6-7. С. 8-10.
53. Макогон Дара (Вільде І.) Образи й порівняння в поезії Б.І.Антонича („Три перстені” збірка, нагороджена на літературному конкурсі цього року) //Світ молоді. 1935. Ч.5. С. 13-14.
54. Выготский Л.С. Психология искусства /Предисл. А.Н.Леонтьева; Коммент. Л.С.Выготского, В.В.Иванова; Общ. ред. В.В.Иванова. 3-е изд. М.: Искусство, 1986. 573 с.
55. Войцінська Г. Антонич у Борятині //Жовтень. 1989. № 10. С. 114-117.
56. Волощук Є. Аналіз за ідеями рецептивної естетики //Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. Щомісячний науково-методичний журнал. 2004. №6. С.59-60.
57. Гаврилюк О. Пани і паничі над „Кобзарем” Львів, 1961. 88 с.
58. Гар. Сл. Лірика й мистецтво. Богдан Ігор Антонич //Світ молоді. 1933. Ч.3. С.11-12.
59. Гілевич Н. Гідність поезії гідність Батьківщини //Дивослово. 1994. №10-11. С. 3-5.
60. Гнатишак М. (Рецензія) // Дзвони. 1937. Ч.4-5. С.188-191.
61. Гнатишак М. Нова українська лірика в Галичині на тлі західньо-європейської поезії //Дзвони. 1934. Ч. 6-7. С. 307-321.
62. Гончар О. Українська радянська література напередодні великого 50-річчя. Доповідь на V з’їзді письменників України. К.: Рад. письменник, 1967. 73 с.
63. Гординський С. Богдан Ігор Антонич. Його життя і творчість. //АнтоничБ.І. Зібрані твори. Нью-Йорк; Вінніпег: Слово. Об’єднання Українських Письменників в Екзилі, 1967. С.7-26.
64. Гординський С. Лабораторія Антонича // Ми. 1939. Кн.3. С. 21-26.
65. Гординський С. На переломі епох: Літературознавчі статті, огляди, есеї, рецензії, спогади, листи. Львів: Світ, 2004. 504 с.
66. Гординський С. Поет, що любив життя // Весни розспіваної князь. Слово про Антонича. Статті. Есе. Спогади. Листи. Поезії /Упоряд. М.Ільницький, Р.Лубківський. Львів: „Каменяр”, 1989. С.70-73.
67. Гординський С. Чотири реторти лірики //Назустріч. 1935. № 2. С.2.
68. Грабович Г. Голоси української еміграційної поезії // Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. К.: Основи, 1997. С.386-416.
69. Грабович Г. Мітологізації Львова: відлуння присутности та відсутности //Грабович Г. Тексти і маски. К.: Критика, 2005. С.155-181.
70. Грабович Г. Теорія та історія: „горизонт сподівань” і рання рецепція нової української літератури // Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. К.: Основи, 1997. С.46-136.
71. Грабович Г. У пошуках великої літератури. К., 1993. 55 с.
72. Грабович Г. Совєтизація української гуманістики. І. Історія та насильство //Критика. 1997. серпень-вересень. С.18-23.
73. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної укр. нації ХІХ-ХХ ст.: /Навч. посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів іст. фак. вузів, вчителів. К.: Генеза, 1996. 360 с.
74. Грицак Я. Страсті по Львову //Страсті за націоналізмом. Історичні есеї. К.: Критика, 2004. С. 229-246.
75. Грицак Я. Чорні книги червоного терору//Страсті за націоналізмом. Історичні есеї. К.: Критика, 2004. С. 80-89.
76. Гром’як Р.Т. Естетика і критика. Філософсько-естетичні проблеми художньої критики. К., 1975. 224 с.
77. Ґеник-Березовська З. Успіхи та прорахунки //Ґеник-Березовська З. Грані культур. Бароко, романтизм, модернізм /Ред. рада: В.Шевчук та ін.; упорядники М.Коцюбинська та Г.Сиваченко; вступна стаття М.Коцюбинської; переклад з чеської Г.Сиваченко; ілюстрації Н.Денисової. К.: „Гелікон”, 2000. С.300-308.
78. Декларація наради пролетарських письменників Західної України //Вікна. 1929. № 6-7. С. 1.
79. Дзюба І. Між культурою і політикою. К.: Сфера, 1998. 372 с.
80. Донцов Д. Аґонія большевизму і Еклезіяст //Вістник. 1933. Кн.9. Т.ІІІ. С.673-694.
81. Донцов Д. Дух нашої давнини. Дрогобич: „Відродження”, 1991. 341 с.
82. Донцов Д. Сумерк марсизму (Тардє Гітлєр Сталінська опозиція, і ми) //Вістник. 1933. Кн.4. С.299-308.
83. Драч І. До таємниці Богдана-Ігоря Антонича //Літературна Україна. 1999. 18 листопада. С. 3.
84. Драч І. До таємниці Федеріко Гарсіа Лорки //Драч І. Духовний меч: Літ.-крит. статті і есе. К.: Рад. письменник, 1983. С.257-270.
85. Дубицький І. (Рецензія) // Ми. 1935. Кн. 4. С. 156-157.
86.&