ПОЕТИЧНА КИЇВСЬКА ШКОЛА: ІДЕЙНІ ТА ЕСТЕТИЧНІ ПАРАМЕТРИ

brief description

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ДУДАРЕНКО ЛЮДМИЛА ВАЛЕРІЇВНА

УДК 821.161.2’ 06 1.02 Київська школа

ПОЕТИЧНА КИЇВСЬКА ШКОЛА: ІДЕЙНІ ТА ЕСТЕТИЧНІ ПАРАМЕТРИ

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук,
професор
Ковалів Юрій Іванович

Київ 2004

ЗМІСТ

Вступ............................................................................................................................4
Розділ 1
Київська школа” як історико-літературна проблема в контексті
культурної парадигми ХХ століття...............................................................12

Розділ 2
Поетичний дискурс представників Київської школи..................................38

2.1. Філософічні аспекти лірики Віктора Кордуна...................................38
2.1.1. Діалог лірика-філософія”: генеза паралелей..............................38
2.1.2. Виміри буття поетичного світу Віктора Кордуна.......................44
2.1.3. Аспекти функціонування художньо-етичних домінант лірики
Віктора Кордуна.............................................................................47

2.2. Міфологемний концепт лірики Василя Голобородька........................70
2.2.1. Кореляція понять міфологема”­­ архетип”
архетипний образ”.........................................................................70
2.2.2. Міфологізм як спосіб ініціювання одивнюваних смислів......79
2.2.2.1. Аспекти адаптації міфопоетичних мотивів Василя Голобородька.......................................................................79
2.2.2.2. Трансформація моделі ЦЕНТРУ”.................................101
2.2.2.3. Функціонування циклічно-ритуальної міфологеми...114

2.3. Синкретизм метафори Михайла Григоріва........................................120
2.3.1. Феномен метафори”: проблема давня й сучасна......................120
2.3.2. Синкретизм як характерна особливість метафори-іконічного знака................................................................................................129

2.3.3. Непочленовані уявлення, в яких поєднуються ознаки
різних предметів.............................................................................131
2.3.4. Початковий синкретизм метафори первісних моделей індивідуальної та суспільної екзистенції....................................138
2.3.5. Синкретизм чуттєвого сприйняття: наднасичені
емоційно-смислові образні структури........................................145

2.4. Симфора засіб реалізації естетичної концепції Миколи Воробйова............................................................................................150
2.4.1. Особливості симфоричних моделей............................................150
2.4.2. Розгортання симфори у ліриці Миколи Воробйова...................157

Висновки...................................................................................................................174

Список використаних джерел.................................................................................182

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Київська школа сприймається невилучною ланкою літературного процесу другої половини ХХ століття, свідченням зрілого модернізму українського письменства.
Започаткована в середовищі поліморфного шістдесятництва”, вона, як і поети-дисиденти, віднайшла свій шлях творчого самоствердження. Не вдаючись до маніфестів, Київська школа спростувала псевдохудожні настанови панівного соцреалізму”, виробила свою естетичну концепцію, в якій поєднувалися неперебутні традиції фольклорної та літературної класики й набутки модернізму, зокрема було переосмислений досвід Молодої Музи”, Української хати”, кларнетизму” П. Тичини, формально-змістових експериментів доби розстріляного відродження” та Б.-І. Антонича, історіософії Празької школи”. Тим вона відрізнялася від близької їй Нью-Йоркської групи, яка декларувала свою відмову від спадкоємності.
Хоча чинник вивільнення літератури від імперативів суспільної заанґажованості реалізований українськими поетами різною мірою, їх усіх поєднує спільний погляд на літературу здійснитися в іманентному статусі, утвердити красу як самодостатню цінність. Повно зреалізувати принцип творчої свободи вдалося Київській школі. У цьому її типологічна подібність до Нью-Йоркської групи. Водночас поділяючи погляди нью-йоркців на незаанґажованість поезії, Київська школа обстоювала принципи спадкоємності, переосмислювала фольклорні, барокові інтертексти, досвід української та світової класики. Засвідчивши неперервність естетичних пошуків, розпочатих у І-ій половині ХХ століття” [72, с.79], вона відновлювала цілковито заблокований шлях до джерел, який не давав змоги українському суспільству реалізувати свою культурну підоснову. Модерні форми їхньої лірики виражали набуті поколіннями смисли, закріплені традицією та пам’яттю, і, ймовірно, зумовили суверенний статус поета. Саме тому модернізм Київської школи як іманентний прояв творчості, альтернатива і спростування позитивізму в поезії був витіснений офіційною імітат-поезією соцреалізму” на марґінеси літературного процесу.
1965-1968 роки час виникнення, ущільнення ядра та напівлегального існування Київської школи. Дебютні публікації, перші, здебільшого теплі, схвальні відгуки представників старшого покоління письменників замінилися намаганнями влади усунути літературне коло початківців з обширів літературного буття: виключення з навчальних закладів, упереджена критика на пленумі СПУ в лютому 1969 року, знищення готового тиражу збірки В.Голобородька Летюче віконце”, внесення молодих поетів до чорного списку”, заборона друкувати свої твори.
Переживши період вимушеної еміграції” під тиском партійної політики” в галузі літератури, Київська школа у 80-ті роки знову повернулася в простір лірики, не втративши своїх естетичних якостей та художньої перспективи, що засвідчили збірки Зелен день”, Калина об Різдві”, Слова у вишиваних сорочках” В. Голобородька, Славія”, Кущ вогню”, Сонцестояння”, Зимовий стук дятла” В. Кордуна, Пригадай на дорогу мені”, Ожина обрію”, Місяць шипшини”, Прогулянка одинцем”, Іскри в слідах”, Човен” М. Воробйова, Спорудження храму”, Сади Марії” М. Григоріва. Коло зацікавлень представників Київської школи не обмежувалось поетичною діяльністю. У ці ж роки вийшли в світ переклади М. Григоріва латиських поетів Веверіса Ейжена та Зірнітіса Петеріса (1989 р.). Пише і публікує літературно-критичні статті про Е.Бельського та Гарсіа Лорку В. Кордун. В. Голобородько працює над фольклористичними розвідками Українські птахи в українському краєвиді” та Соловейку, сватку, сватку”, яка вийшла окремою книгою в 2002 році. Київська школа відбулась як історико-літературне явище українського модернізму.
З Київською школою не варто ототожнювати чітко окреслений набір імен. За своєю суттю це динамічне коло, яке змінювалося відповідно до знаходження тим чи тим її представником свого шляху в літературі та житті. Водночас їх об’єднувала спільна основа світобачення та естетичних смаків. У силовому полі угруповання перебували цікаві й своєрідні за своїми мистецькими уподобаннями, світосприйманням поети: Василь Рубан, Михайло Саченко, Валентина Отрощенко, Надія Кир’ян, Іван Семененко, Станіслав Вишенський, Валерій Ілля, Микола Рачук, Тетяна Каунова, Марина Лісова, Алла Павленко, Петро Марусин, Михайло Москаленко. Його ж осереддям”, як сьогодні коментує це явище В.Кордун, були Микола Воробйов, Василь Голобородько, Михайло Григорів і сам Віктор Кордун [89, с.7; 94]; поетика їхніх творів стала предметом дослідження.
Осмислення творчості поетів Київської школи починається в 60-і роки після дебютних публікацій у періодиці (Літературній Україні”, Дніпрі”, районних газетах Черкащини). Воно збігається з дискусією між ідеологічним літературознавством та зародками нової критики (першим поштовхом до неї були окремі критичні виступи І. Дзюби, Михайлини Коцюбинської, Євг. Сверстюка, І.Світличного), яка розглядала літературу з позиції естетичної вартості та стильової динаміки, намагалася побачити й підтримати нове, цінне, симптоматичне і водночас зберегти наукову об’єктивність” [59, с.10], Критики-шістдесятники” визначають основні світоглядні та поетико-стильові засади лірики молодих поетів, вдало поєднувані з формальними пошуками, вони сходяться у своїх судженнях на головному: поезія має у собі ірраціональний елемент. Ідейно-естетичні особливості лірики розглядаютья в кількох аспектах: міфологічному (І. Дзюба); філософському (В. Стус); експериментальному (І.Драч). Втім, ніхто із критиків не зробив спроби номінувати творчі пошуки Київської школи як літературного утворення, назву їй наприкінці 60-х років запропонував І. Калинець. Модерністські експерименти на українському ґрунті не були глибоко прорефлексовані й зартикульовані на концептуальному рівні.
У 1989 році В. Рубан публікацією в газеті Молода гвардія” веде мову про Київську школу як цілісне естетичне явище, започатковуючи другий етап вивчення її феномена в сучасній українській літературі[1]. Вбачаючи джерела цього мистецького кола в літературній дискусії 1929 року та визначаючи принципами творчості молодих поетів сконденсовану метафоричність, чуттєвість, повернення до безпосередньої язичницької релігії, мовчання, верліброву форму, він уперше коментує появу Київської школи як заперечення постулатів соцреалізму” [172]. У 90-х роках з’явилися статті Б. Бойчука, Ю. Коваліва, О. Лишеги, А. Макарова, В. Моренця, М. Москаленка, К. Москальця [17; 90; 108; 116; 133; 135; 136; 137; 139]. У них розкривається специфіка художнього світу митців у семантичному полі модерної поетики. Критики прагнуть не лише ввести доробок того або іншого автора в річище художньо-стильового зразка, а й показати, як окрема творча особистість руйнує стандарти, створюючи свою індивідуальність і специфіку національної літератури. Такі студії сприяли визнанню поетів удостоєнню М. Воробйова, М. Григоріва, В. Кордуна премії ім. П. Г. Тичини, а В.Голобородька Державної премії ім. Тараса Шевченка у 1994р.
Етапним у вивченні цілокупного доробку М. Воробйова, В. Голобородька, М.Григоріва, В. Кордуна слід вважати нарис Київська школа поезії що це таке?” В. Кордуна, де коментується феномен Київської школи як цілісне естетичне та психологічне явище, головною ознакою якого стала свобода творення” [94, с.8], робиться спроба виробити критерії тлумачення знакових систем лірики її представників, визначаються спільні творчі принципи. Йдучи за ним, В. Моренець на прикладі Київської школи доводить єдність українського літературного процесу в контексті модерної пропозиції різних часів, літературної думки шістдесятництва” та плеяди вісімдесятників [133].
Вартий уваги глибокий аналіз модерністської лірики Київської школи, зроблений В. Колесник. Її дослідження Київська школа та Віктор Кордун: поезія зворотності” [91] поки що єдина інтерпретаційна модель критичної рецепції цього кола поетів, варіант осмислення лірики крізь призму міфологічного світобачення, міфічних ознак світобудови та конструювання художнього образу, що переносить питання поетико-стильових особливостей у контекст пошуку нової поетичної мови для української поезії другої половини ХХ століття.
Останнім часом інтерес до поезії представників цього об’єднання зростає. Розвідки, рецензії, відгуки (Олени Бердник, Юлії Дмитренко, Галини Каплюк, Оксани Кузьменко, Тараса Пастуха, Людмили Тарнашинської, Роксани Харчук) [11; 61; 81; 102; 151; 188; 213] розширюють коло інтерпретації та розуміння явища Київської школи.
У цілому ж діяльність Київської школи ще не представлена в історії українського письменства, тема Київської школи поки що розглядалася критиками спорадично. Тому дозріла потреба дослідження специфіки поетичного слова представників цього літературного утворення та вагомого внеску Київської школи у вітчизняний модернізм.
Зв’язок роботи з науковими програмами. Дослідження виконано в межах комплексної науково-дослідної теми Актуальні проблеми теорії та історії української та зарубіжної літератур” на кафедрі теорії та історії світової літератури Київського національного лінгвістичного університету.
Мета дослідження висвітлити на змістових, формотворчих, формальних рівнях феномен Київської школи, специфіку стилів її представників.
Задля цього порушено коло питань, що позначилися на логічній структурі дисертації та зумовили основні завдання:
· висвітлити функціональну присутність та оригінальний поетичний проект Київської школи в контексті літературних тенденцій 60-х років та другої половини ХХ століття;
· розглянути основні елементи моделей художнього світу М. Воробйова, В.Голобородька, М. Григоріва, В. Кордуна, визначити їх естетичну функцію на рівні тексту;
· простежити особливості поетики Київської школи крізь призму міфу, принципи функціонування поетичного образу та його естетичної самодостатності;
· з’ясувати й охарактеризувати поетичні засоби, їх сенсотвірну роль у ліриці представників Київської школи;
· виявити модифікацію поезії у творчості М. Воробйова, В. Голобородька, М.Григоріва, В. Кордуна.
Об’єктом дослідження стали модерністські поезії М. Воробйова, В.Голобородька, М. Григоріва, В. Кордуна періоду 60-90-х років ХХ століття, опубліковані в Україні у періодиці, альманахах, антологіях, хрестоматіях, окремими книгами; літературно-критичні розвідки, рецензії, огляди, передмови до збірок поетів; контекст суспільного і культурного життя 60-х років минулого століття, необхідні для висвітлення творчих орієнтацій цих поетів.
Предмет дослідження доробок Київської школи в українському художньому процесі другої половини ХХ століття, її художньо-етична специфіка, зокрема філософічні аспекти лірики В. Кордуна, міфологемний концепт поезії В.Голобородька, синкретична метафора М. Григоріва, артистична симфора М.Воробйова, а також жанрово-стильові особливості творчої манери кожного автора, відповідні естетичній концепції зрілого модернізму.
Теоретико-методологічну основу роботи складають наукові праці вітчизняних літературознавців, які комплексно проаналізували явище українського модернізму (Т. Гундорової, М. Моклиці, С. Павличко); дослідження з питань теорії поетики, жанру і стилю (О. Потебні, М. Коцюбинської, М. Наєнка, Г. Клочека, А. Ткаченка, Д. Лихачова, Ю. Лотмана, В. Жирмунського, Р. Барта, Р.Якобсона); теорії міфу (М. Костомарова, В. Давидюка, О. Знойка, О.Веселовського, О. Фрейденберг, О. Лосєва, В. Топорова, Дж. Фрейзера, Дж.Кемпбелла, М. Еліаде); аналітичної психології та психології художньої творчості (І. Франка, В. Роменця, К. Ґ. Юнга, Е. Нойманна, Н. Фрая, Е. Фромма); праць з культурології (М. Поповича, В. Скуратівського, В. Біблера) та філософії (Г. Гегеля, Ф. Ніцше, Х. Ортеґи-і-Ґассета, М. Хайдеґґера, Ґ.-Г. Ґадамера, К.Ясперса, П. Рікера).
Методи дослідження. Теоретико-методологічна основа вимагає інтеграції літературознавчих, філософських, соціокультурних, психологічних та лінгвістичних підходів, синтетичної методології застосування герменевтики, архетипної критики, структуралізму, семіотики, рецептивної естетики, а також генетико-типологічного та порівняльно-історичного методів.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше зроблена спроба дослідження поетико-стильових особливостей модерністської поезії Київської школи, з’ясування співвідношень реального та ірреального, міфософського та філософського, сакралізованого та профанізованого, загальнолюдського та етнічного в ліриці М. Воробйова, В. Голобородька, М. Григоріва, В. Кордуна. Аналіз ідейно-естетичних засад їх доробку проведено з урахуванням основних компонентів філософсько-естетичної концепції модерністської лірики, схарактеризовано позицію Київської школи у зв’язку із прадавніми традиціями етносу, які забезпечували її домінантами національної автентичності, християнською міфопоетикою, духовною проблематикою, глибоким інтересом до віковічних проблем людського існування, висвітленням художнього образу ліричного героя в аспекті екзистенційної естетики, відстороненням від соціальної конкретики. При розкритті функціональних можливостей поетичного образу в системі художніх засобів Київської школи доведено, що індивідуальні стилі її представників реформували не тільки принципи поетичного світотворення, але водночас кардинально змінили й збагатили українську лірику як самодостатнє художнє явище.
На захист виносяться положення: Київська школа, започаткувавшись у середовищі поліморфного шістдесятництва”, віднайшла свій шлях творчого самоствердження і виробила естетичну концепцію, в якій поєдналися неперебутні традиції фольклору, літературної класики і набутки модернізму; концептуальними засадами творчості стали утвердження літератури в іманентному статусі як способу індивідуального та культурного самоозначення, обстоювання високих естетичних критеріїв, конструктивно-творчий характер поетичного світобачення; принципи функціонування поетичного образу в ліриці Київської школи органічний зв’язок із прадавніми традиціями етносу, онтологічна заглибленість, розгортання образу ліричного героя в аспекті екзистенційної естетики, відсторонення від соціальної конкретики, умоглядність, рефлективність, алюзійність, синтез мистецтв; смислотвірну роль у поезії відіграють метафора, симфора, міфологема.
Науково-практичне значення одержаних результатів. Предмет і проблематика дослідження розширюють у літературознавстві коло аспектів вивчення літературного процесу другої половини ХХ століття і поглиблюють сучасні знання про українську модерністську лірику.
Результати вивчення своєрідності й унікальності лірики М. Воробйова, В.Голобородька, М. Григоріва, В. Кордуна можуть використовуватися для типологічних зіставлень із іншими письменниками чи угрупованнями другої половини ХХ століття (шістдесятники”, Нью-Йоркська група, І. Калинець).
Дисертаційна робота слугуватиме подальшому вивченню художньої своєрідності української літератури в цілому та модернізму зокрема і може бути використаною при читанні загальних історико-літературних і теоретичних курсів, при підготовці спецкурсів із історії українського письменства та спецсемінарів для студентів-філологів, а також при написанні підручників із історії письменства, літературної критики.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації знайшли відбиття у виступах на засіданнях кафедри теорії та історії світової літератури Київського національного лінгвістичного університету. Матеріали дисертації становили основу доповідей на Міжнародній науковій конференції ЮНЕСКО Мова освіта культура: наукові парадигми і сучасний світ” (КНЛУ, 2001), на ІІІ, ІV Всеукраїнських науково-теоретичних конференціях молодих учених та VІ Міжнародній науково-теоретичній конференції молодих учених при Інституті літератури ім. Тараса Шевченка Національної Академії наук (2000, 2001, 2003), на науково-практичних конференціях КНЛУ Актуальні проблеми вивчення мов і культур” (2000, 2002) та на Міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій 10-й річниці незалежності України Проблеми державного будівництва в умовах європейського шляху розвитку незалежної України” (МІЛП, 2001).
Основні положення дослідження викладено в 7-ми публікаціях.

П р и м і т к а. Зі змінами та доповненнями ця стаття опублікована в часописі Кур’єр Кривбасу”, 2003, №11 [172].

bibliography

ВИСНОВКИ

Закономірність появи модернізму Київської школи зумовлена естетичною, духовно-етичною потребою національної культури відродити здеформовані соцреалізмом” іманентні принципи письменства. Її участь у спростуванні домагань соціально-детермінованого мистецтва мала вигляд функціонування позбавленого нігілістичних ознак опозиційного дискурсу. Конструктивні художньо-філософські пропозиції на епістемологічному, аксіологічному, мовно-стилевому рівнях протипокладалися панівним ідеологічним доктринам і репрезентували альтернативний багатьом шістдесятникам” напрямок незаанґажованого чистого” мистецтва. Порушивши в 60-х роках питання множинності та диференційованості поетичних практик, загальна концепція модерністських пошуків Київської школи здійснювалася у вимушеному підпіллі”, однак не позбулася свого креативного потенціалу під час поступової легітимізації достеменної літератури, розпочатої у 80-х роках і не втратила своєї перспективи сьогодні.
Оригінальність творчого проекту Київської школи в контексті досвіду попередніх практик українського модернізму полягає в непретензійній радикальності формально-змістових експериментів. В ідейно-естетичному плані засвідчено нову якість художнього мислення, нове світовідчуття: творчі пошуки розгортаються із способів самовираження поета, формування неординарного ідіостилю, в осередді якого кристалізується неповторний індивідуальний інший світ, рівновеликий навколишньому. Персоналізація світу відбувається через засвоєння й оприсутнення у свідомості суб’єкта смислів минулого свого етносу та особисто пережитого, що стало основою для світоуявлення поетів Київської школи. Психічно-особистісні мистецькі первні модерністського змісту співіснують у їх творчості із прадавніми переживаннями”, архетипами у вигляді візій чи авторських міфів вони набувають полівалентного смислового навантаження. Те, що в досвіді попередників-модерністів часто виглядало протистоянням між старим і новим, у ліриці Київської школи постає органічною єдністю ”автентичної” традиції та спроб оновлення літератури.
Питання художніх моделей світу в поезії Київської школи безпосередньо пов’язане із міфософськими та філософськими аспектами функціонування та організації структури поетичного космосу. Світобудовчі модифікації спираються на внутрішню екзистенцію, на недосяжне для раціонального аналізу несвідоме, на Бога. Модельована універсальна ситуація людського буття набуває таких характерних для модернізму рис, як відсторонення від соціальної конкретики, міфологізм як складник творчої манери, умоглядність, рефлексія, формування художнього образу ліричного героя в аспекті екзистенційної проблематики й архетипного перевтілення.
Підсвідомо озвучені у формі авторських візій (В. Кордун), через посередництво певних фольклорних структур (В. Голобородько) найдавніші архетипи, інтуїтивне знання, явлені в ліриці Київської школи, корелюють із міфологічними структурами міфологічним мисленням та міфопоетикою в різноманітних виявах. У В. Голобородька вони найповніше виявляються в переосмислених фольклорних формах; В. Кордун схильний до авторського міфологізування; М. Воробйов, М. Григорів упорядковують свій поетичний світ за логікою міфологічно-язичницького мислення. Загалом, пошук нових форм художнього самовираження відбувався на світоглядних позиціях пантеїзму та натурфілософського осягнення предметів і явищ, які у свою чергу відкрили читачеві глибинні елементи свідомості та підсвідомості в національній культурі генетичну пам’ять митця з огляду на тисячолітню традицію української ментальності.
Маючи виразно слов’янський фермент, варіанти моделі універсуму вимальовуються в цілісну концепцію світу з антропоцентричним вектором спрямування. Ліричний герой набуває статусу безсумнівної цінності та здійснюється поруч із іншими феноменами поетичного світу як рівновеликий їм, виявляючи трансцендентне відчуття часопростору абсолютної даності, міфічної позачасовості, яка не має чітких меж і передбачає вільне переміщення предметів, явищ, суб’єктів живої та неживої природи. Час набирає універсального, метафізичного характеру, де долаються його лінійність, простування від минулого до майбутнього. У найзагальнішому сенсі мотиви часу й трансформації уособлюють проникнення в онтологічні глибини загадок життя Всесвіту й людини в ньому.
Спроба поетів Київської школи освоїти секрети світотворчого духу активізують асоціації на рівні глибоко індивідуальної рецепції язичницького та біблійного дискурсу. Звертаючись до Бога, кожен автор стирає межі доступного простору і розгортає перед очима читача інший, безкінечний, репрезентуючи трансцендентний зв’язок поміж світом реальним і метафізичним. Однак потойбіччя мислиться не в традиційному християнському розумінні, а як початок складного духовного простування: у спрямованому назовні, екстравертному русі пізнання універсуму одночасно окреслюється інтровертний шлях до себе. Дух як вища форма буття виходить за межі індивідуальної моделі світу й об’єднується в предметному полі культури Київської школи, де відбувається таїнство одухотворення всього антропокосмосу та прилучення до глибинної української духовної традиції.
Конструювання поетами Київської школи властиво модерної моделі універсуму скероване на трансформацію мови як свободи творчого самовираження. Зорієнтованість на сакрально-езотеричне значення слова надає їх ліриці особливого герметичного смислу. Синтез елементів фольклору, міфу результат націозорієнтованості, стильової поліваріантності й спрямування до новаторства. Одночасно, вплітаючи язичницьку, християнську чи фольклорну символіку в тексти, поети досягають лаконізму, конденсованості вислову, бо спираються на загальноприйняті значення; з цією ж метою вводяться традиційні епітети, порівняння, фразеологізми.
Драматизм буттєвісного рівня визначає тенденцію до ускладненості метафоричних зв’язків, поліфункціональності поетичного образу, що в цілому внеможливлює логічний прийом. Основний принцип, за яким творяться образи, полягає в розчиненні усталених смислових зв’язків, форм і контурів предметів або явищ та встановленні незвичних асоціацій. Універсальним апаратом пізнати їх, інтуїтивно переосмислити стала метафора визначальна природна властивість нової поетичної свідомості: не просто семіотичний засіб, а багатофункціональний код, який зумовлює полісемантичність творів. Ускладненість тропа не деформує буттєвісної основи поезії Київської школи, навпаки, увиразнює комплекс світоглядних та естетичних чинників: виникнувши завдяки глибинним особливостям поетичного мислення, метафора відтворює такий тип світобачення, відповідно до якого постає нова речевість, нова дійсність. У ліриці Київської школи домінує синкретична метафора і симфора як її вищий градаційний ступінь. По-різному озвучені авторами, вони, спостережені з незвичного кута зору або поставлені в незвичний контекст, відкривають емоційний та смисловий простори.
Представники Київської школи спромагаються передати доступні всім відчуття рух, колір, відтінок, звук, аромат через образну систему, зафіксувати у строфіці, фоніці. Формально-версифікаційні експерименти в системі римування, багатострофного викладу передбачають графічну строфу, ламаний неповний рядок, щоб передати мінливість, швидкоплинність речей, чутливість до споконвічної динаміки космосу, його ритмічну та настроєво-емоційну влаштованість. Разом із довжиною рядка руйнується його смислова завершеність, граматична правильність.
Київська школа це цілісне естетичне та психологічне явище, концептуальними засадами якого стали: утвердження літератури в іманентному статусі як способу індивідуального та культурного самоозначення; обстоювання високих естетичних критеріїв; конструктивно-творчий характер поетичного світобачення; принцип спадкоємності; органічний зв’язок із прадавніми традиціями етносу, які щедро забезпечували поезію зразками національної автентичності; релігійна зорієнтованість через глибоку віру в Бога, християнську міфопоетику, духовну проблематику; розширення особистісних пізнавальних рівнів; онтологічна заглибленість, актуальність присутності людини у світі; світоглядний універсалізм; міфологізм; творчий синтез; герметизація естетичної реальності; езотеризм і зашифрованість письма; зорієнтованість на саморефлективність, алюзійність, пов’язаність зі сферою ірраціонального та емоційно-духовного. Опорним для модерністського дискурсу Київської школи став особистісний смисл, який закодовується” кожним автором через різні художні інтенції та структури.
Поезія В. Кордуна ущільнює величезне багатство розмислово-ліричних мотивів, значна з яких повернуті ним із незвичною глибиною рефлексії та експресіоністичною манерою виконання, з такою стереоскопією бачення, яка не боїться невідповідностей, бо реальність глибша, складніша й неосяжніша за будь-який підхід до неї та будь-які наміри:
І коли ця поезія з часом,
що все згладжує і доповнює,
перетвориться на цілком непрочитуваний текст,
як ронго-ронго з острова Пасхи,
тільки тоді, мабуть, можна буде
поставити знак рівняння
між тим, що бачив і чув, про що здогадувався,
і чого не зміг отут висловити (В. Кордун).
Філософічно-поетичний тонус лірики не лише безсумнівний, а й яскраво характерний.
Порушуючи у своїй ліриці проблеми саме модерністської літератури, В.Кордун послаблює раціоналістичний підхід, обмежує виключно комунікативні функції слова, досягає його емотивного впливу, виявляє певну амбівалентність образної системи. Антидогматичність, відстороненість від соціальної конкретики, умоглядність, глибокі підтексти засоби поетичного втілення буттєвої парадигми: потрактування емпіричної, плинної дійсності, головного, небуденного, вищого знання про мету та сенс існування, про людину і світ, про час і вічність, де достеменне знання минулого, невід’ємність його від сучасності уможливлюють відання майбутнього.
При дослідженні феномена міфологізування В. Голобородька слід визнати його складність і комплексність. У багатопланових та поліфонічних, з великою кількістю алюзій творах поет продукує власний художній космос”, унікальний світ, що містить у собі різноякісні, тісно взаємопов’язані сфери міфологічну та історичну, індивідуальну та соціальну, психологічну та іронічну, філософську та побутову. Вийняті з профанного” простору і часу, образи та мотиви набувають універсального значення і моделюють людство в цілому.
Автор своєрідний міфолог-філософ. Поцінування міфу як глибинної першооснови людської самосвідомості, сприйняття часопростору через міф стало основною якісною ознакою його доробку. Міфомислення, покладене в основу його лірики, виповнює тексти міфічними структурами, образами, мотивами. Організовуючи художній твір, вони насичують його внутрішнім смисловим багатством. В. Голобородько-художник переймається неабияким чуттям до архетипних форм та їх мистецького переосмислення: універсальні архетипи об’єктивуються широким колом ізоморфних образів; частково переноситься акцент на ситуацію як деякий архетип. Поетика автора тісно пов’язана з психологізмом і вимагає від читача не лише розумових зусиль, а й адекватного вчування, довіри, напруги почуттів.
Генетично лірика поета пов’язана з міфологією через фольклор. Тому категоріальний архетип антропоцентричності, віддзеркалений в українському міфопоетичному каноні, визначальний для творчості В. Голобородька і має виразні риси органічності й гармонійності. Помітними стилістичними елементами міфопоетичного дискурсу автора можна назвати прозаїчність контексту, в якому виявляються першообрази, динамічність, рухливість системи, та загальну повторюваність при багатстві образів і метафор. Міфологізм поета стосується передусім не зовнішньо-формальної атрибутики, а втілення внутрішнього досвіду, виведення його на рівень загальнофілософських ідей.
Ірраціональність світотворення М. Григоріва базується на метафоризації. Завдяки їй відбувається прозріння в таємничу сутність буття, прорив” до трансцендентного, до ледь уловимої мови світових зв’язків. Неподільність художнього світу поета засвідчувала синкретична метафора в усіх потенційно можливих виявах: як єдність міфу, мови і поезії; як симбіоз елементів давнього віршування й ритуалу; як злитість чуттєвого сприйняття; як непочленованість уявлення, в якому поєднуються ознаки різних предметів; як ідеологічний синкретизм. Локальні світомоделі по-новому групували міфологеми-коди і завдяки оригінальності утворених парадигм досягали найвищого ступеня знаковості.
Мініатюри М. Григоріва зберігають зв’язок із долітературними явищами синтетичного світосприймання, збереженими в часі й транспонованими крізь тисячоліття саме народнопісенною українською культурою. Усі вони виявляють нерозривність глибокої архаїки з модерном, із живою традицією, що не заважає культурному відродженню.
У контексті модернізму, антипозитивізму симфора завдяки іманентній емоційності та експресивності виявляється придатною для вираження нової реальності. При розгортанні поетичної рефлексії М. Воробйова симфора постає в іпостасі живого імені і, визначаючи статус Є” (онтологічна категорія, за М.Хайдеґґером), у просторі осутнених речей стає способом кореляції сутнісного й екзистенційного буття. Одночасно симфора фіксує образну зіркість автора, який вихоплює речі з інтуїтивно обраних зв’язків матеріальної та ідеальної природи й представляє їх властивостями чуттєвого досвіду, що лишаються невловними для логіки; відбувається цілеспрямоване й майстерне суміщення образно-сенсорних типів. Деструкція усталеного, звичного на словесному рівні виводить перед читачем симфору як внутрішньо складне й зовні аномальне явище. Але завдяки цьому вона набуває ознак різноаспектної інформаційної пам’яті”. У такий спосіб симфора провокує діалог, покликаний змінити систему поглядів реципієнта й налаштувати його на занурення в запропонований авторською концепцією світ цінностей. Такий ефект досягається передачею емоційнозабарвленого, суб’єктивнооцінного ставлення митця до світу, яке ніби надбудовується над словесно-мовленнєвою формою відображення і стає компонентом смислової структури симфори. Його дієвість обумовлюється особливою здатністю створювати психологічну напругу з пріоритетами внутрішнього світу над зовнішнім, подієвим, з послабленням логічно-зв’язувального плану. Симфора не порушує цілісності, органічності лірики поета. Вона підпорядковується розкриттю її образного ладу; виступаючи як текст у тексті, сприяє економії мовних зусиль, позбавляє впізнаваності, шаблонності, клішованості.
М. Воробйов, В. Голобородько, М. Григорів, В. Кордун наділені невичерпним творчим потенціалом. Репрезентована ними Київська школа, відбувшись як історико-літературне явище, має свою перспективу. Її естетична концепція позначилася на поезії другої половини ХХ століття: засвідчила новоякісні зрушення в художній свідомості й новий тип творчості, який відкрито реабілітував естетичний критерій, вводячи його в іманентний простір в епіцентр артистичного чину; здолала мертву механістичність і розірваність” соціального, духовного, культурного життя на підставі повноти й цілісності універсальних архетипів, емоційної пам’яті; розширила горизонти”; змінила культурні коди, щоб виразити нове світовідчуття; перетворила творчість із процесу самовираження поета в спосіб творення художньої дійсності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Андреев Л. Г. Сюрреализм. М.: Высш. школа, 1972. 232с.
2. Андрухович Ю. Богдан-Ігор Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму: Дис. ... канд. філол. наук: 10.01.01. Івано-Франківськ, 1996. 214с.
3. Антонич Б.-І. Національне мистецтво // Антонич Б.-І. Твори. К.: Дніпро, 1998. С.467476.
4. Арутюнова Н. Д. Вступительная статья // Теория метафоры: Сборник / Под ред. Н. Д. Арутюновой и М. А. Журинской. М.: Прогресс, 1990. С.532.
5. Астаф’єв Ол. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем. К.: Смолоскип, 1998. 313с.
6. Афанасьев А. Н. Живая вода и вещее слово. М.: Сов. Россия, 1988. 512с.
7. Баевский В. С. Эпитет // Литературный энциклопедический словарь / Под ред. В.М. Кожевникова и П. А. Николаева. М.: Сов. энциклопедия, 1987. С.512.
8. Базанов В. Г. Древнерусские ключи к Ключам Марии” Есенина // Миф фольклор литература. Л.: Наука, 1978. 249с.
9. Баран В. Україна 19501960-х років: еволюція тоталітарної системи. Львів: Ін-т українозн-ва ім. І. Крип’якевича НАН України, 1996. 448с.
10. Бахтин М. Работы 1920-х годов. К.: Next”, 1994. 383с.
11. Бердник О. Архетипи колективного несвідомого в поезії Київської школи. Теоретична змістовність поняття метатекст” // Філологічні семінари: Сучасна наука про літературу: больові точки”. Вип. 4. К.: Вид.-пол. центр Київ. ун-т”, 2001. С.4862.
12. Бердяев Н. Смысл творчества // Бердяев Н. Философия свободы. М.: Правда, 1989. С.254535.
13. Библер В. С. Итоги и замыслы // Вопросы философии. 1993. №5. С.7591.
14. Бикертон Д. Введение в лингвистическую теорию метафоры // Теория метафоры: Сборник / Под ред. Н. Д. Арутюновой и М. А. Журинской. М.: Прогресс, 1990. С.284306.
15. Блэк М. Метафора // Теория метафоры: Сборник / Под ред. Н. Д. Арутюновой и М. А. Журинской. М.: Прогресс, 1990. С.153172.
16. Бойчук Б. Декілька думок про Нью-Йоркську групу і декілька задніх думок // Сучасність. 1979. Ч.1. С.23.
17. Бойчук Б. Споруджений храм Михайла Григоріва // Світо-вид. 1994. №1. С.111114.
18. Брюгген В. Шістдесятництво як явище, його витоки й наслідки (матеріали конференції) // Слово і час. 1997. №8. С.4647.
19. Варич Н. І. Структура метафори в поезії Б.-І. Антонича: Дис. ... канд. філол. наук: 10.02.01. Х., 1998. 168с.
20. Введение в литературоведение. Литературное произведение: основные понятия и термины: Учеб. пособие / П. В. Чернец, В. Е. Хализев, С. Н. Брайтман и др. М.: Высш. школа, Изд. центр Академия”, 1999. 556с.
21. Велецкая Н.Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов. М.: Наука, 1978. 239с.
22. Веселовский А. Н. Историческая поэтика. М.: Высш. школа, 1989. 404с.
23. Воробйов М. Вир поглинає // Світо-вид. 1999. №4. С.513.
24. Воробйов М. Іскри в слідах: Поезії. К.: Укр. письм., 1993. 159с.
25. Воробйов М. Клітка балкон іній сон // Світо-вид. 1994. №2. С.9095.
26. Воробйов М. Місяць шипшини: Поезії. К.: Молодь, 1986. 79с.
27. Воробйов М. Ожина обрію: Поезії. К.: Рад. письм., 1988. 159с.
28. Воробйов М. Оманливий оркестр (Конфігурації. Частина І) // Світо-вид. 1996. №1. С.2037.
29. Воробйов М. Оманливий оркестр (Конфігурації. Частина ІІ) // Світо-вид. 1996. №3. С.6586.
30. Воробйов М. Оманливий оркестр (Конфігурації. Частина ІІІ) // Хроніка 2000. 1997. №19-20. С.352372.
31. Воробйов М. Пригадай на дорогу мені: Поезії. К.: Рад. письм., 1985. 111с.
32. Воробйов М. Прогулянка одинцем: Поезії. К.: Молодь, 1990. 144с.
33. Воробйов М. Човен: Поезії. К.: Укр. письм., 1999. 79с.
34. Воронько П. Прониклива бентежність // Воробйов М. Пригадай на дорогу мені: Поезії. К.: Рад. письм., 1985. С.56.
35. Воропай Т. Книжка про метафору // Слово і час. 2000 № 9. С.86 89.
36. Ґадамер Ґ.Ґ. Істина і метод. К.: Юніверс, 2000. Т.1. 200с.
37. Гадамер Х.Г. Актуальность прекрасного. М.: Искусство, 1991. 367с.
38. Гак В. Г. Метафора: универсальное и специфическое // Метафора в языке и тексте / В. Г. Гак, В. Н. Телия, Е. М. Вольф и др. М.: Наука, 1988. С.1126.
39. Галета О. Літературна критика Юрія Меженка (Микола Хвильовий: Поява іншого) // Наукові записки. Філологія / Упор. В. Моренець. К.: Вид. дім КМ Academia”, 1999. Т.17. С.1116.
40. Галич О., Назарець В., Васильєв Євг. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. О. Галича. К.: Либідь, 2001. С. 213216.
41. Гальцева Р. А. Вступительная статья // Самосознание европейской культуры ХХ века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. М.: Политиздат, 1991. 366с.
42. Гегель Г. Лекции по эстетике: В 2 т. СПб.: Наука, 1999. Т.2. 603с.
43. Гегель Г. Эстетика: В 4 т. М.: Искусство, 1971. Т.3. 621с.
44. Гіршман М. М. Ритм і родова природа літературного твору // Респ. наук. конф. Теорія родів і жанрів художньої літератури”. Одеса, 1975. С.2628.
45. Голіченко Т. С. Слов’янська міфологія та антична культура. К.: Наук. думка, 1994. 92с.
46. Голобородько В. Калина об Різдві: Вірші. К.: Укр. письм., 1992. 207с.
47. Голобородько В. Летюче віконце: Поезії. ПарижБалтимор: Укр. вид-во Смолоскип” ім. В. Симоненка, 1970. 233с.
48. Голобородько В. Посівальником через усе життя // Укр. слово: Хрестом. укр. літ. крит. ХХ ст.: У 4 кн. / Упор. В. Яременко, Євг. Федоренко. К.: Рось, 1994. Кн. 3. С.523527.
49. Голобородько В. Слова у вишиваних сорочках: Вірші. К.: Укр. письм., 1999. 110с.
50. Грабовський С. Людина опору” в контексті століття // Генеза. Філософські студії. 1999. С.5967.
51. Григорів М. Сади Марії. К.: Світовид, 1997. 165с.
52. Григорів М. Спорудження храму. К.: Дніпро, 1992. 172с.
53. Грушина А. Г. Личность в свете развития культуры // Текст 2000: Теория и практика. Ижевск, 2001. С.1314.
54. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 297с.
55. Гундорова Т. Український модерн: від культурної тотальності до культурної диференціації // Літературознавство: Матеріали ІІІ конгресу Міжнародної асоціації україністів. К.: Обереги, 1996. С.420429.
56. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Спб.: Наука, Ювента, 1998. 315с.
57. Давидюк В. Ф. Первісна міфологія українського фольклору. Луцьк: Вежа, 1997. 295с.
58. Дауётите-Пакерене В. Литовская философская лирика: Автореф. дис. д-ра филол. наук. Вильнюс, 1988. 23с.
59. Дзюба І. Душа, розпластана на пласі // Світличний І. Серце для куль і для рим. К.: Рад. письм., 1990. С.520.
60. Дзюба І. У дивосвіті рідної хати // Дніпро. 1965. № 4. С.145152.
61. Дмитренко Ю. Орнітоморфні символи в поезії Василя Голобородька // Слово і час. 2002. № 7. С.7174.
62. Долгов К. М. От Киркегора до Камю: Очерки европейской философско-этической мысли ХХ века. М.: Искусство, 1990. 399с.
63. Дубовик Ол. Вибрані думки із книги Палімпсести” // Світо-вид. 1997. №4. С.112115.
64. Дэвидсон Д. Что означают метафоры // Теория метафоры: Сборник / Под ред. Н. Д. Арутюновой и М. А. Журинской. М.: Прогресс, 1990. С.173193.
65. Еко Умберто. Поетика відкритого твору // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С.408417.
66. Еремеев Л. А. Французский литературный модернизм: Традиции и современность. К.: Наук. думка, 1991. 120с.
67. Ермилова Е. В. Метафоризация мира в поэзии ХХ века // Контекст. 1976. Литературно-теоретические исследования. М.: Наука, 1977. С.160176.
68. Жирмунский В. Я. Введение в литературоведение: курс лекций / Под ред. З. И. Плавскина, В. В. Жирмунской. СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1996. 440с.
69. Жоль К. К. Мысль. Слово. Метафора: Проблемы семантики в философском освещении. К.: Наук. думка, 1984. 303с.
70. Жулинський М. На шляху в європейський простір // Слово і час. 2001. №1. С.46.
71. Затонський Д. Про модернізм і модерністів. К.: Дніпро, 1972. 271с.
72. Зборовська Н. В. Шістдесятники” // Слово і час. 1999. №1. С.7480.
73. Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавні. К.: Молодь, 1989. 304с.
74. Золян С. Т. Свет мой, зеркальце, скажи ” (к семиотике волшебного зеркала) // ТЗС. Тарту, 1988. №22. С.3243.
75. Иванов Вс., Топоров В. Реконструкция фрагментов мифа о боге грозы и его противнике // Исследования в области славянской древности: Лексические и фразеологические вопросы реконструкции текстов. М.: Наука, 1974. С.4164 .
76. Иванов Вс., Топоров В. Славянские языковые моделирующие семиотические системы. М.: Наука, 1965. 247с.
77. Иванюк Б. П. Метафора и литературное произведение. Черновцы: Рута, 1998. 252с.
78. Ігнатенко М. Ігрова культура постмодернізму (або: вже не культура) // Вікно в світ. 1998. №2. С.1624.
79. Ільницький М. Від Молодоі музи” до Празької школи”. Львів, 1997. 318с.
80. Ільниць