Концепція польськомовної та німецькомовної публіцистики і літературної критики Івана Франка : жанрово-стильові особливості

brief description

Дрогобицький державний педагогічний
університет імені Івана Франка

На правах рукопису

Дорофтей Орест Олексійович

УДК 883.3 (09) ”19”

Концепція польськомовної та німецькомовної
публіцистики і літературної критики
Івана Франка :
жанрово-стильові особливості

спеціальність: 10.01.01 українська література

Д и с е р т а ц і я
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Зимомря Микола Іванович
доктор філологічних наук, професор

Дрогобич 2 0 0 6

Зміст

Вступ.......................................................................................................... 2
Розділ 1. Публіцистика польською мовою:
проблематика, концептуальність, стиль ......... 17
1.1. Головні стильові ознаки і функціональні властивості польськомовної публіцистики..................................................................................... 78
Розділ 2. Естетичні та культурологічні
параметри Польськомовної
літературної критики.................................................... 83
2.1. Розвиток естетичної теорії позитивізму......................................... 83
2.2. Культурологічні аспекти польсько-українського дискурсу.......... 100
2.3. Естетичні акценти й оцінки польської літератури......................... 119
Розділ 3. ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ,
Аспекти інтеркультуральнИХ ВЗАЄМОДІЙ ТА
ідейні концепти німецькомовних пРАЦЬ ........ 135
3.1. Цивілізаційні виміри українсько культури у слов’янському
контексті............................................................................................. 141
3.2. Літературна критика як концепція національно-культурних
домагань............................................................................................. 151
3.3. Проблематика і головні концепти німецькомовної
публіцистики...................................................................................... 183
Висновки............................................................................................. 194
Список використаних джерел.................................................. 202

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Системне дослідження спадщини Івана Франка за сучасної доби має особливе значення. У цьому контексті роль Івана Франка в розвитку української словесності загалом і збагаченні, розгалуженні української публіцистики зокрема є настільки значною і масштабною, що й до сьогодні вона ще не отримала належної системної характеристики й оцінки в науці. Головною причиною цього є довготривалий період підцензурності франкознавства в умовах тоталітарної системи, коли просто цілий ряд його творів був заборонений, а ті, що аналізувалися в науці, безпринципно перекручувалися дослідниками в ідейному плані. З іншого боку, масив Франкового публіцистичного доробку теж ускладнював процес вироблення цілісного погляду при його осмисленні. Адже він працював у початковий період формування української модерної нації, коли доводилося бути і кравцем, і шевцем”, тобто виконувати нагальну роботу з розвитку національної самосвідомості у різних галузях. Від самих початків своєї журналістської і наукової діяльності (від 1876 року) І.Франко творив у різних жанрах, писав для різних соціальних категорій, формував різнорівневі інтелектуальні та ідеологічні системи. Він був і літературним критиком, і культурологом, і есеїстом, політологом, ідеологом, пропаґандистом, соціологом, демографом, економістом, перекладачем, популяризатором, організатором цілої низки видань. В усьому цьому виявився його надзвичайний хист публіциста і журналіста-людини-носія суспільного розвитку, людини, яка аналізує, критикує, відстоює, полемізує і накреслює ідейні обрії для нових здобувань і звершень.
Через несхитність життєвої позиції, через принциповість оцінок Франкові довелося вступити в затяжний конфлікт із провідними діячами двох головних суспільно-політичних українських течій в Галичині свого часу з москвофілами і народовцями. Не погоджуючись із відвертим ретроґрадством одних і фатальною провінційністю других, він був змушений перейти на співпрацю із редакціями польськомовних і німецькомовних часописів, щоб заробити собі на життя і не зупиняти загальний інтелектуальний поступ свого краю. Перехід у польський табір, у табір нації, що була головним конкурентом для галицьких українців, розцінювався багатьма його сучасниками як відступ”, як зрада”. І це був потужний моральний удар для людини, яка від юних літ присвятила себе національному ідеалові. Разом з тим, це відобразило внутрішню суперечність українського руху в Галичині: він був надто стагнізований, потребуючи для свого піднесення ідейних впливів іззовні, від динамічніших і успішніших сусідніх суспільств і національних культур. Тому спочатку москвофіли, а потім Михайло Драгоманов як надзвичайно впливовий теоретик лібералізму і соціалізму в українській культурі, пропонували наслідувати російські, відповідно, консервативні і ліберальні моделі розвитку культури, а з іншого боку, народовці закликали орієнтуватися на моделі національно-культурного відродження середньоєвропейських слов’янських народів, передусім чехів і сербів. При цьому вони мимовільно використовували й польські зразки, при всій настороженості до польської культури як фактору денаціоналізації русинів. У ґлобальних вимірах тодішня українська культура насамперед потребувала повномасштабного і повновартісного засвоєння загальноєвропейських інтелектуальних, естетичних та соціальних рівнів. Це добре відчували такі талановиті особистості, як В. Гнатюк, Леся Українка, М. Коцюбинський, Р. Сембратович і передусім І. Франко. Розгортаючи діалог із польською культурою, І. Франко упевнено виводив всю українську культуру на шлях зростання і зміцнення. Адже саме польська культура традиційно, ще від ХVІ ст., була для України тим містком, через який приходили значущі і вирішальні західні впливи. Йдеться про такі, як ідеї Ренесансу в латиномовній літературі, як духовна атмосфера католицтва, що зумовила Берестейську Унію і її церковну культуру, як філософія й естетика бароко, шкільні драми, місії університетів, з яких постала Києво-Могилянська Академія. Все це спричинило значний вплив ідей польського романтизму на українську естетичну самосвідомість.
Франкова польськомовна критика і публіцистика доволі довго залишалася поза увагою українських дослідників. Це зрозумів ще сам І.Франко, і у 1914 році видав збірку автоперекладів із польської мови під назвою В наймах у сусідів”. У Передмові” до цього видання він так оцінював свій польськомовний доробок: Оглядаючися своїми споминами в ті часи, проведені в наймах у сусідів”, я з чистою совістю можу сказати, що вони зовсім не були страчені ані для мене особисто, ані навіть для інтересів нашого народа, для яких я, власне, в тім часі зробив, здається мені, далеко більше, ніж котрий-будь із наших найвиднійших діячів того часу”. І підсумував: ...даю в отсій книжці початок школи політичного думання, якого в такій формі і в такім об’ємі не має, мабуть, ні одно слов’янське письменство” [210, ХІІ].
І.Франко планував видати свої польськомовні праці у кількох томах, як це видно з його передмови. Принаймні, лише статті на суспільно-політичні теми за його підрахунком склали б 3-и томи. (Збірка В наймах у сусідів” мала обсяг 340с.). Однак через несприятливі умови світової війни, а невдовзі й смерть І.Франка, ці проекти не були реалізовані.
У 1920-30-і рр. і в Наддніпрянській Україні, і в Західній Україні окремі польськомовні, а також німецькомовні статті І.Франка були перевидані різними науковцями в різних наукових збірниках і журналах, повна бібліографія яких, на жаль, ще досі не зроблена.
У радянський період (від 1945 р.), коли об’єктивне франкознавство набуло в Україні декларативного трактування (воно могло розвиватися вільно тільки на еміґрації), ставлення до публіцистики І.Франка було двояке. Вона і приваблювала, щоб створити з Франка запеклого атеїста”, соціаліста” і борця за щасливе майбутнє”, і водночас лякала, бо насправді ж, особливо у пізніший період творчості (від середини 1880-х) його публіцистика мала яскраво національне забарвлення, демократичне, а не соціалістичне спрямування, а від кінця 1890-х років назагал отримала тенденцію критики теорій соціалізму, переосмислення його філософії і утвердження пріоритетності національних вартощів та ідеалів. Тому закономірно, що публіцистика була насамперед головним об’єктом фальсифікації з боку радянської науки, оскільки вимагала від неї доводити щось прямо протилежне до свого змісту, аби вміститися в офіційні ідеологічні рамки тоталітарної комуністичної системи.
Попри всі труднощі, окремі науковці М. Возняк, Є. Кирилюк, М. Мороз, М. Нечиталюк, Ф. Погребенник, І. Денисюк, А. Скоць, А. Войтюк, З. Гузар, Р.Гром’як, Б.Бендзар, М.Зимомря, О.Височанська робили спроби вибудувати якусь цілісність, щоб представити доробок і постать І.Франка на тлі розвитку української літературної критики, науки, журналістики, політичної та соціальної думки. Варто виокремити тут основні дослідження цієї доби. Це окрема збірка І.Франка Публіцистика” (К., 1953) за редакцією Г.Сидоренка, куди увійшли лише дві перекладені польськомовні статті Nieco o stosunkach polsko-ruskich” і Nieco o sobie samim” та монографія Г.Вервеса Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин” (К., 1959), де проаналізовано значний корпус польськомовних статей з різних часописів і систематизовано етапи участі в них. У 1966 р. вийшло змістовне дослідження І.Дорошенка Іван Франко літературний критик”, в якому була дана цілісна картина розвитку естетичних поглядів І.Франка майже за весь період творчості (зрозуміло, з радянськими акцентами і викривленнями), однак майже непоміченими залишилися польськомовні статті Каменяра. Цю прогалину частково ліквідував А.Войтюк у монографії Літературознавчі концепції Івана Франка” (Львів, 1981), залучивши до своїх інтерпретацій деякі польськомовні статті.
До 20-томного зібрання творів І.Франка (1950-56 рр.) не увійшли його польськомовні статті і це стало значним промахом редколегії цього видання. Тодішня ювілейна масштабна монографія А.Брагінця Філософські і суспільно-політичні погляди Івана Франка” (Львів, 1956) може бути зразком фальсифікації наукового матеріалу. Вона цікава хіба що тим, що в ній була спроба цілісно проаналізувати збірку В наймах у сусідів”. Подібне можна сказати і про книжку М.Климася Світогляд Івана Франка” (Київ, 1959). До відверто тенденційного збірника „Іван Франко. Монолог атеїста (Львів: Каменяр, 1973) увійшло кілька перекладених із „Kurjerza Lwowskiego” польськомовних статей. Вони подані були із купюрами.
Невдовзі з’явилася ґрунтовна монографія І.Курганського Майстерність Франка-публіциста” (Львів: Вища школа, 1974). Проте вона також майже не зачіпала польськомовну публіцистику.
У 1975-86 рр., коли готувалося і видавалося Зібрання творів І.Франка у 50-ти томах”, був здійснений певний перелом у сприйнятті спадщини національного класика. Насамперед це сталося завдяки дослідженням Г.Вервеса, який у своїх численних публікаціях про зв’язки І.Франка з польською культурою, завжди наголошував на важливості його польськомовного доробку. До 50-томника увійшли, за нашими підрахунками, 101 літературно-критична польськомовна стаття, 136 статей на суспільно-політичну тематику і 7 наукових розвідок.
Паралельно у польському франкознавстві було здійснено ряд досліджень якраз в аспекті творчих контактів І.Франка з польськими часописами і середовищами. Тут назвемо передусім публікації К.Дуніна-Вонсовича: монографія Czasopismeństwo ludowe w Galicji” (Вроцлав, 1952); статті Publicystyka I.Franki w prasie ruchu ludowego” (Kwartalnik Instytutu polsko-radzieckiego”, 1955, № 1-2); Про ставлення Івана Франка до польського селянського руху в Галичині” (Іван Франко як історик”, Київ, 1956); Udzial Iwana Franki w polskim ruchu ludowym” (Slawia Orientalis”, 1958, № 1); статті Є.Козловського І.Franko a polski ruch robotniczy w Galicji w latach 70-80 w XX” (Kwartalnik Instytutu Polsko-Radzieckiego”, 1954, № 1), Г.Паздро Wspulpraca Iwana Franki z peterburskim Krajem” (Studia polono-slawica-orientalia. Acta literaria, VI, 1955). E. Горнової „Ukraiński obóz postępowy i jego wspulpraca z polską lewicą społeczną, w Galicji 1876-1895”. (Wrocław, 1968), Е. Віснєвської „Співробітництво Івана Франка з „Правдою” О. Свєнтоховського” (Іван Франко і світова культура”, К., 1990). У період ПНР польські дослідження концентрувалися, з відомих причин, тільки навколо теми участі І.Франка у виданнях і акціях, що мали соціалістичне або, принаймні, гадано соціалістичне спрямування. Тому об’єктивну картину про Франка, як польськомовного журналіста годі було скласти.
Цікавою видається книжка М.Купльовського Iwan Franko jako krytyk literatury polskiеj (Ряшів, 1974). Вона написана вельми об’єктивно і не втратила своєї наукової вартості й до сьогодні, хоч стосувалася ця праця тільки літературознавчої тематики.
У 1960-80-і рр. в радянському франкознавстві також час від часу з’являлися статті, спеціально присвячені темі співпраці І.Франка у польській пресі, хоча систематичні студії у цьому напрямку не проводилися. Їхнім суттєвим мінусом було те, що автори або надмірно переоцінювали соціалістичне наповнення Франкової публіцистики, або явно непереконливо стверджували, що він був великим ненависником українського буржуазного націоналізму”. Це засвідчують, приміром, статті М.Косіва Співробітництво Франка в газеті Kurjer Lwowski” (Збірник робіт аспірантів ЛДУ” Львів, 1963), Я.Грицака Співпраця Франка з польськими прогресивними діячами в пропаганді соціалістичних ідей” (Проблеми слов’янознавства”, Львів, Вип.32); В.Гошовської Прогресивні українські діячі і газета Praca” (Радянське літературознавство”, Київ, 1988, № 10) та ін. Побачили світ і більш фактографічні дослідження, як, наприклад: Мороз М. До питання атрибуції творів І.Франка в газеті „Kurjer Lwowski”// Питання текстології. Іван Франко (К., Наукова думка, 1983).
Велику роботу з вивчення Франкової публіцистики у свій час здійснив М.Нечиталюк, автор численних статей та спеціальної монографії Публіцистика Івана Франка (1875-1886). Семінарій” (Львів, 1972). Проте і цей вчений змушений був переважно обмежуватися так званим соціалістичним періодом творчості І.Франка, обходити всякі гострі кути”, нечасто цитуючи текст із польськомовних видань.
Серед небагатьох діаспорних післявоєнних студій на цю тему виділимо збірку Іван Франко про соціалізм і марксизм” (Пролог”, 1966), з ґрунтовною передмовою Б.Кравціва. Проте вона не охоплювала польськомовного матеріалу.
Своєрідним підсумком радянських франкознавчих досліджень в царині Франкової публіцистики і політичної думки стала монографія Я.Грицака ...Дух, що тіло рве до бою...” (спроба політичного портрета І.Франка)” (Львів, 1990). Автор зробив помітні кроки до кардинального переосмислення постаті І.Франка, звертаючись до замовчуваних статей мислителя, до невідомих офіційно аспектів його ідей та переконань. Я.Грицак лише частково залучив до свого дослідження польськомовні тексти і обмежив простір інтерпретацій (за рідкими винятками) періодом до 1890-х рр. Однак загальний портрет постав неповним. Вартість книжки Я.Грицака була в тому, що вперше за довгі роки науковець спробував об’єктивно проілюструвати і прокоментувати, без підцензурних обтинань і зміщених акцентів, публіцистику І.Франка різних періодів, в тому числі ту, яка писалася ним з антисоціалістичних позицій.
У післярадянський період першу спробу осмислити пізній період ідейної і публіцистичної творчості І.Франка зробили дрогобицькі науковці О.Баган (Іван Франко і теперішнє становище нації” Дрогобич: Відродження, 1991) і Б.Червак (Наперед українці” (До національної ідеї Івана Франка”) Київ: Видавництво ім.О.Теліги, 1994).
Найповніший інтелектуальний портрет І.Франка на сьогодні зробила О.Забужко у книжці Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період” (Київ: Основи, 1993), однак це дослідження має більше філософський і культурологічний аспекти, аніж, власне, публіцистичний. В інших дослідженнях сучасних франкознавців питання публіцистики, зокрема польськомовної публіцистики, якщо й трактуються, то тільки як підрядний матеріал, фраґментарно й епізодично.
Окремо виділимо ґрунтовну книжку доктора економічних наук С.Злупка Франко-економіст” (Львів, 1992), де проаналізовано значну кількість матеріалу з польськомовних статей І.Франка.
У сучасній франкознавчій науці утворилась об’єктивна прогалина. Ми поставили собі за мету дослідити і систематизувати польськомовну публіцистику І.Франка як вельми значущий пласт його спадщини, конче потрібний для розуміння його ідейної та інтелектуальної еволюції як політичного і громадського діяча, визначного культурника і журналіста. У даній праці ми робимо спробу дати аналіз структури польськомовної публіцистики, оперуючи в основному її українськими перекладами і тільки частково залучаючи ще не перекладені тексти Франкових статей польською мовою. Особливо важливо реалізувати завдання зібрати і повернути українській культурі польськомовний публіцистичний доробок І.Франка.
За час від 1878 до 1897 року І.Франко дописував до багатьох польських часописів: Praca”, Ziarno”, Przеgląd społeczny”, Przyjaciel Ludu”, Przegląd tygodiоwy”, Głos”, Kraj”, Prawda”, Wisła”, Ruch”, Atheneum”, Myśl”, Kurjer Lwowski”, Tydzień”, Monitor” та ін. Оскільки це були різні видання за тематикою, то він виконував різноманітну журналістсько-наукову роботу подавав чисто інформаційні матеріали, суспільно-політичні огляди, наукові повідомлення, літературні рецензії, наукові студії, художні твори, переклади, відгуки, есе. І.Франко налагодив найбільш тривалий та конструктивний діалог інтелектуальний з польськими культурними і політичними середовищами, що стало цілим етапом в українській політико-культурній історії після попередніх доволі невдалих спроб І.Вагилевича, П.Куліша, П.Свєнціцького, В.Антоновича та ін. Сьогодні ця його справа може бути прочитана нами як великий урок і плідна культурологічна стратегія національного розвитку. Без цілісного виокремлення і вивчення цієї лінії творчості І.Франка неможливо буде збагнути шляхи його особистого інтелектуального розвитку, зрозуміти ті внутрішні ідейні, проблемні, естетичні стимули, які він отримував від такого багатоаспектного діалогу як із польською, так і німецькомовною суспільністю досліджуваної доби.
Майже від самих початків своєї творчості І.Франко використовував польськомовні видання як літературний критик. Перша його польськомовна літературно-критична стаття під назвою Emil Zola i jego utwory” з’явилася ще 1878 р. у львівському журналі Tydzień literacki, artуstyczny, naukowy i spoleczny” (№ 44). Упродовж 1880-90-х років І.Франко активно виступав у різноманітних польських часописах (Ruch”, Kraj”, Prawda”, Myśl”, Wisła”, Głos”, Kurjеr Lwowski” та ін.), коли не знаходив повноцінної реалізації свого таланту в українській пресі. Виступав він у найрізноманітніших жанрах з теоретичними студіями, оглядами, рецензіями. відгуками, повідомленнями. Важливо, що завжди І.Франко поставав репрезентантом саме української культури. В усьому тематиці, ідеологічних устремліннях, естетичних уподобаннях, суспільній проблематиці виражається український характер цих публікацій. Особливо ефективно для пропаґанди української культури використав І.Франко газету Kurjеr Lwowski”, в якій він працював 10 років. Писав він у ній про найрізноманітніші питання української культури: від формування шкільництва до осмислення стратегічних завдань розвитку національної літератури.
Польськомовну літературну критику І.Франка можна згрупувати у три частини. Перша це статті теоретичного плану, в яких він утверджував естетику позитивізму в літературі. Це відомі статті Сłop polski w swietle poezji polskiej” (Ruch”), Potęga ziemi w powieśći wspólezesnéj” (Myśl”), Etnologia i dzieje literatury” (Pamiętnik Zjazdu literatów i dziennikirzy polskich) Z dziedziny nauki i literatury” (Kurjer Lwowski”) та ін. Друга група статей про українську літературу, про історичні і культурні аспекти польсько-українського діалогу. Переважно це короткі рецензії, відгуки, репліки, анотації. Окремо стоять ряд ґрунтовних студій про історію української культури, які І.Франко написав у контексті співпраці із польським Towarzystwem Historycznym” у Львові. Багато писав І.Франко про розвиток українського театру. Ці публікації вартісні своїм критицизмом, вони аналізують складні аспекти розвитку української літератури і культури.
Третя група статей про польську літературу. Хоча в науці (праці Г.Вервеса насамперед) вже багато написано про оцінки і взаємозв’язки І.Франка із польською літературою, та цей напрямок творчості українського критика вартує все-таки нового осмислення. Ми спробували вибудувати свою концепцію бачення оцінок І.Франка польської літератури, зокрема постаті А.Міцкевича.
Аналізуючи виокремлено польськомовну Франкову літературну критику, можна зробити ряд важливих висновків і узагальнень, чого бракує нашому франкознавству, яке у післярадянську добу не дало значних і об’ємних студій про польськомовну творчість письменника. З’явилося кілька окремих статей на цю тематику, в яких по-новому інтерпретуються лише окремі аспекти цієї великої наукової теми. У нашій роботі ми окреслити основні параметри розгортання культурного польсько-українського дискурсу у Франковій літературно-критичній творчості.
Паралельно із польськомовною творчістю для І.Франка цілком органічним було творення німецькою мовою, життя в німецькій культурі та інтелектуальному німецькому світі. Хоча систематично писати статті і художні твори І.Франко розпочав тільки у 1890-і роки, коли у нього під час роботи над докторською дисертацією з’явилися творчі зв’язки у Відні. Світ німецької культури супроводжував його від юних літ, він досконало володів стилістикою німецької мови. Кожна німецькомовна публікація І.Франка мала у його культурній та політичній стратегії своє місце і звучання. Так само, як і польськомовні тексти, його німецькомовні статті розбиваються на три основні групи: наукові студії, літературна критика і суспільно-політична публіцистика.
Світ німецькомовної культури відчутно вплинув на становлення і формування І.Франка як публіциста, критика і літератора. Німецькомовні пресові видання у 1890-і рр. стали для І.Франка важливою трибуною для пропаганди української культури, суспільної проблематики, що викликало міжнародну підтримку, солідарність європейських демократичних кіл. Це такі видання як: журнал і газета Die Zeit”, Österreichische Rundschau”, Neue Revue”, Die Wage”, Zeitschrift für österreichische Volkskunde”, Die Arbeiter-Zeitung”, Aus fremden Zungen”, Allgemeine Zeitung”, Berliner Volksblatt”, Deutsche Rundschau”, Czernowitzer Tagblatt”, Rutenische Revue”, Ukrainische Rundschau”, Neue freie Presse”, Neuzeit”, Urquelle”, Archiv für slawische Philologie”, Zeitschrift für die neutestamentliche Wissenschaft”.
Темі німецькомовних публікацій присвячена кандидатська дисертація Б.Бендзара 1969 р. У 1974 р. в Мюнхені з’явилася монографія Л.Рудницького Іван Франко і німецька література”, присвячена перекладацькій і популяризаторській праці І.Франка як знавця німецької літератури. Серед дрібніших студій виділимо ґрунтовну працю Я.Яреми Становлення Івана Франка як літературного критика і Ґотґольд-Ефраїм Лессінґ” (ЗНТШ, Т.ССХХІХ, Львів, 1995). Однак більшість українських дослідників мало зачіпали тему, власне, німецькомовних публікацій І.Франка. Тому можна відзначити послідовну працю Б.Бендзара, який у серії різноманітних статей доволі повно представив проблематику німецькомовних Франкових статей. Завдяки його роботі ряд німецькомовних статей потрапив до 50-томного Зібрання творів І.Франка. Б.Бенздар у своїх публікаціях радянських часів (це 1960-і 1970-і рр.) змушений був оминати гострі кути в політичних та ідейних висловлюваннях І.Франка.
На сьогодні логічно постала наукова проблема: цілісно проінтерпретувати німецькомовну літературну критику і дати концептуальний аналіз німецькомовної публіцистики І.Франка. Порівняльний аналіз його польськомовних і німецькомовних публікацій дозволить увиразнити місце Каменяра в інтеркультурних зв’язках його часу, визначити їхню специфіку, жанрову, ідейну та стильову і побачити концептуальну спрямованість цієї багатолітньої і велетенської праці.
Актуальність нашого дослідження зумовлюється тим, що творчість І.Франка польською і німецькою мовами становить велику і значущу частину його спадщини і на сьогодні ще не отримала всебічного та цілісного вивчення. Франкова публіцистика завжди невіддільно розвивалася із його літературною критикою. Громадянська позиція автора не дозволяла йому розвивати естетичну доктрину на якихось відмінних ідеях та принципах, аніж ті, які він відстоював у житті. Його політичний демократизм органічно переростав у художню теорію народності літератури, його раціоналізм і проґресизм у теорію позитивізму і реалізму літератури, його національна непоступливість ставала концепцією глобального зміцнення національної культури через масштабне засвоєння європейського естетичного дискурсу.
Хоча вперше публіцистика І.Франка була піддана науковому аналізові ще за його життя (стаття Р.Заклинського Публіцистика Івана Франка”, ЛНВ, 1913), проте саме ця частина його спадщини вивчалася у франкознавстві порівняно мало. У радянський період вивчення Франкової публіцистики було надто по-марксистськи заідеологізовано, а в порядянські часи воно розвивалося здебільшого фраґментарно. Тому актуальною науковою проблемою є нова інтерпретація, цілісне осмислення концептуальності польськомовної і німецькомовної публіцистики І.Франка.
У контексті сучасного розширення параметрів української культури, розвитку її інтернаціональних зв’язків важливою стає тема цілісного виокремлення та реінтерпретації літературно-критичних статей І.Франка, які друкувалися в чужомовній пресі свого часу. Тому наша робота має значний аспект тлумачення теми взаємовпливів і зв’язків у розвитку естетичної свідомості сусідніх культур і ролі І.Франка в розвитку діалогу між ними.
Метою дослідження є вивчення концепції польськомовної і німецькомовної публіцистики і літературної критики І.Франка з проекцією на її жанрово-стильові особливості. Названа мета окреслює такі завдання:
1) дати системний аналіз суспільно-політичної публіцистики польською мовою;
2) визначити маґістральні ідеологічні концепти та основні проблемні пласти польськомовної публіцистики;
3) описати роль Франка-журналіста і громадського діяча у розвиткові українсько-польського діалогу останньої чверті ХІХ ст.;
4) дослідити спільні і відмінні начала, які характеризують концепцію польськомовної і німецькомовної публіцистики;
5) визначити основні параметри естетики позитивізму в літературно-критичних і теоретичних статтях польською мовою;
6) проаналізувати головні особливості і форми розвитку культурного польсько-українського діалогу в польськомовних статтях, присвячених українській тематиці;
7) дати характеристику і визначити естетичні пріоритети статей про польську літературу;
8) зробити культурологічний аналіз німецькомовних наукових студій про українську культуру;
9) визначити ідейно-естетичні засади німецькомовної літературної критики і порівняти їх із естетичними концептами польськомовної критики;
10) осмислити загальну спрямованість та принципи, жанрову специфіку й стильові елементи німецькомовної публіцистики.
Об’єктом нашого дослідження є польськомовна і німецькомовна публіцистика і літературна критика І.Франка, в тому числі й та, яка не увійшла до 50-томного зібрання творів письменника. Значне місце в роботі відведено аналізові суспільної ситуації відповідної історичної епохи, темі еволюції світогляду та естетичних поглядів письменника. Окремим планом аналізується журналістська діяльність І.Франка, його роль як медіатора в українській культурі; звернуто увагу на формування стилю та його особливості в чужомовних публікаціях. В епіцентрі роботи залишається проблема інтеркультурного діалогу і її інтерпретації.
Предметом роботи є концепція польськомовної та німецькомовної публіцистики і літературної критики І.Франка, їхні жанрово стильові особливості.
Наукова новизна роботи полягає в концептуальному розширенні погляду на польськомовну і німецькомовну публіцистику і критику І.Франка. Ідеологічна концепція Франкової публіцистики представлена без колишніх обмежень та викривлень, на ґрунті найновітніших досліджень франкознавства. Вперше систематизовано як цілісність окремо його польськомовну і німецькомовну літературну критику. Зроблено ряд важливих уточнень, реінтерпретацій стосовно важливих проблем розвитку Франкових суспільно-політичних та естетичних поглядів.
Теоретико-методологічною основою роботи стали класичні праці франкознавства студії Г.Вервеса, М.Возняка, І.Дорошенка, Р.Заклинського, М.Зерова, П.Филиповича, праці сучасних франкознавців А.Войтюка, М.Гнатюка, Г.Грабовича, Т.Гундорової, І.Денисюка, Р.Заклинського, М.Зимомрі, Г.Клочека, Л.Куценка, М.Легкого, В.Марка, Я.Мельник, М.Мороза, М.Нечиталюка, В.Панченка, Л.Сеника. У загальнометодологічних, естетичних та культурологічних підходах ми користувалися теоретичними положеннями Д.Чижевського, М.Жулинський, О.Пахльовської, Г.Грабовича, Ю.Бойка, М.Ільницького, Р.Гром’яка, М.Купльовського; в аспекті перекладознавства: положеннями праць Р.Зорівчак, М.Зимомрі, Максима Стріхи.
Оскільки тематично дослідження перебуває на межі між літературознавством та історією суспільно-політичної думки, то використовувалися методологічні роботи з історіографії, націології, історіософії, історії журналістики, політології, компаративістики.
Основні методи дослідження: метод структуральний, герменевтичний, порівняльний.
Наукова новизна роботи визначається тим, що в дослідженні вперше в українському літературознавстві здійснено спробу дати цілісну концепцію трактування чужомовної Франкової публіцистики і літературної критики. Зроблено низку новаторських узагальнень про діяльність І.Франка як пропагатора української культури та ідеї в польськомовному та німецькомовному суспільствах. Зроблена спроба по-новому проінтерпретувати питання «Іван Франко і Адам Міцкевич», зокрема, обґрунтовано нову версію появи і спрямованості статті «Поет зради». Автор суттєво поглибив прочитання німецькомовних студій І.Франка, наголосивши на їхньому глибокому культурологічному, цивілізаційному звучанні як маніфестації культурних змагань цілого покоління інтелігенції східноєвропейських бездержавних народів; показав значення літературно-критичних виступів І.Франка як важливих факторів популяризації української культури в німецькомовно

bibliography

Висновки

Наукова тема творчості національного письменника іноземними мовами, за словами Іван Франка, «в наймах у сусідів», сьогодні, в епоху глобалізації та широких інтеркультурних діалогів у світі, набуває особливого значення. Були періоди, зокрема в історії української культури і науки, коли творчість якогось письменника чи культурника чужими мовами мало бралася до уваги, іноді навіть трактувалася як певна форма відступництва. Натомість, дуже часто ті письменники, громадські діячі, науковці, які активно використовували іноземні мови, включалися в розвиток культур інших народів, стратегічно виконували важливу цивілізаційну роботу. Вони готували грунт для тієї форми мультикультурності Європи, яка становить особливий феномен нашого континенту. Європейська свідомість у ХХ ст. сягнула рівня тієї позитивності і багатства співдії різних національних культур, які дали змогу розвиватися європейській цивілізації надшвидкими темпами та ритмами.
Іван Франко був типовим таланом своєї епохи. Він увібрав у себе потуги раціоналізму, яким дихала 2-а половина ХІХ ст., моральність демократизму і правдолюбність визначальних художніх стилів доби (реалізму, натуралізму). Його динамічна і багатогранна творча натура не задовольнялася якимось одним нуртом діяльності. Тому він міг себе реалізувати тільки в тому багатоманітті, яке він і явив: як художник слова, публіцист, політик, науковець, критик, мислитель.
Від самих початків діяльності і творчості І.Франко був у близькій інтелектуальній та естетичній співдії із двома культурами, серед яких він практично виховувався із польською і німецькою. Таким чином, його польсько мовна та німецькомовна наступна творчість була органічним виявом життєвої ситуації формування особистості.
Зроблений нами огляд та аналіз наукового матеріалу дозволяє зробити наступні висновки. Жанрове і стильове багатство публіцистичних статей І.Франка вимагає спеціального філологічного вивчення. Воно дозволяє говорити про І. Франка як про справжнього майстра слова, винахідливого журналіста, витонченого публіциста-інтелектуала, вправного стиліста. За допомогою письменницького таланту І. Франко виходив на вищі і якісніші рівні інтерпретації значних суспільних і гуманітарних проблем. Можна висловити припущення, що як польськомовна, так і німецькомовна публіцистика І.Франка передусім за стильовими ознаками переважає його україномовну публіцистику, оскільки на той час українська мова не дорівнювала польській чи німецькій мовам рівнем виражальних засобів, лексичного багатства, синтаксичної гнучкості. Автор володів і польською і німецькою мовами бездоганно. Тому він міг з більшою пластичністю думки і філігранністю образу висловлюватися саме названими мовами.
Більшість польськомовних публіцистичних статей І.Франка свідчать про те, що він майже паралельно описував і аналізував подібну тематику і проблематику і в аналогічній україномовній публікації. Така ситуація білінґвізму є дуже цікавою для компаративістських досліджень. В ідейному плані вона підтверджує те, що І.Франко ніколи не відступав від своїх життєвих принципів та переконань, всюди утверджував загальнолюдські ідеали гуманності, народолюбності і свободолюбності, які вважав пріоритетними для людського поступу загалом.
Оцінюючи Франкову публіцистику в цілісному контексті української культури, вартує узагальнити: саме він вивів журналістику на європейський рівень проблемної актуальності, передової політичної гостроти, інтелектуально-аналітичної вправності. І. Франко став справді міжнародно відомим першим українським журналістом. Не тільки польські, а й німецькі, чеські, російські часописи запрошували його до співпраці. І треба зауважити, що виступав він не як провладний лояльний публіцист, а як публіцист-протестант, захисник скривджених і відкинутих, як переконаний демократ, трибун бездержавної, невизнаної нації. Тому часописи, які запрошували його до співпраці, часто ризикували зіпсувати собі стосунки з владою, виявлялися через його публікації у епіцентрі ідейної боротьби і соціальних протистоянь. Можна ствердити, що І. Франко жодним своїм публіцистичним кроком не зійшов із один раз вибраного шляху, шляху принципового правдолюбця і оборонця найбідніших. Його приклад публіциста --- це моральний урок для виховання прийдешніх поколінь інтелектуалів і політиків.
Звертаючись до найрізноманітніших тем, І. Франко розпрацював стилістику різних галузей публіцистики --- соціальної, політичної, філософської, культурницької, економічної. Зрозуміло, що в цьому аспекті годі було комусь дорівнятися до нього в той час. Таким чином І. Франко визначально вплинув на формування нової норми української мови, на розвиток жанрового багатства української журналістики, на інтелектуальне піднесення українського громадянства. І в цьому плані він справді став одним із найбільших, найзаслуженіших фундаторів модерної української нації.
За параметрами, інтенсивністю, різноманіттям публіцистики чужими мовами (передусім польською і німецькою) І. Франко стоїть на першому місці в українській культурі. Його перо публіциста стало тим двигуном, який ефективно і повноцінно увів українську думку в потік європейського інтелектуального життя. Як дуже талановитий журналіст, тобто той, хто відчуває пульс доби, вміє точно і швидко інформувати про значущі події, хто правдиво визнає основні проблеми часу і вміє їх аналізувати, хто критику є усяку рутину і зло, І. Франко створив цілий етап в історії цієї особливо важливої сфери діяльності. Адже від рівня і якості журналістики залежить ритм життєдіяльності кожного суспільства.
Як ми дослідили, І. Франко став тим першим громадським діячем і публіцистом, який змусив цілу групу польських політиків (передусім демократичного і соціалістичного ґатунку) змінити свої погляди щодо українського питання. Під впливом його переконливих, тверезих і проблемних питань у польську передову громадкість прийшла думка про потребу порозуміння поляків із великим, хоч і пригнобленим сусіднім народом. І. Франко провіденційно відчував майбутнє цивілізаційне піднесення українського народу і тому ніби попереджав польське суспільство про потребу стратегічної програми щодо цього. Історія трагічного і бурхливого XX ст. внесла корективи: українське національне піднесення через умови двох жахливих і кривавих світових війн і через більшовицький тоталітаризм відбувалося в муках. Польська політика не завжди була чуйною до українських домагань, а часто була зверхньою. З цього народилися криваві зіткнення, яких могло й не бути. Сьогодні, вивчаючи Франків досвід, ми ще і ще раз задумуємося над тим, які шляхи для порозуміння, а водночас і спільного піднесення, прокладав він силою свого пера, моральним прикладом і глибиною своєї думки.
Огляд польськомовної публіцистики І.Франка дає підстави окреслити деякі проблеми і перспективи для подальшого наукового вивчення цієї теми. Передусім постає питання проосмислення сутності багатогранності таланту. Надзвичайно бурхлива журналістика І.Франка розвивалася як суцільний потік націєтворчої роботи. Коли авторові доводилося застосовувати широчезний діапазон своїх мисленнєвих здібностей, позитивних знань, гостроту й аналітичність суджень для охоплення актуальної проблематики, яка стояла перед українським суспільством. Він використовував польські видання лише як додаткові трибуни, ні на йоту не відступаючи від своєї програми захисту національних інтересів українців. Адже українська інтеліґенція Галичини в інтелектуальному плані була цілком інтеґрована в польську культуру; тому ідеї, що вирували у польській пресі, не могли не вплинути на неї, не могли не збагачувати і мобілізувати її для плідної громадянської праці. Окрім того, І.Франко ж продовжував свою україномовну творчість, активно сприяв кожному живому порухові в українській культурі, як міг: як критик, науковець, журналіст, громадський діяч. Тож ніяк не можна розцінювати його участь у польській пресі як якусь зраду” чи відступництво”.
Сам письменник логічно оцінював свою публіцистичну діяльність у польському таборі. Він, за переказом журналіста з часопису „Хлібороб”, заявляв перед народом: „Мені особисто робили закид ще, і то навіть русини (в „Ділі”), що мої руські кості поросли польським м’ясом. А то тому, що я мусив пристати до редакції польської газети „Kurjer Lwowski”. Але я по совісті скажу, що я й там служив і служу тій самій хлопській справі і можу сказати, що не одно я через ту газету вже перевів. Навіть наші селяни можуть посвідчити, що за мене в Kurjer Lwowski” виведені були на світ такі кривди, котрих не хотіли містити руські газети у Львові” [211, 168].
Публіцистика І.Франка, може, найконкретніше демонструє нам ту ідейну еволюцію, яку пережив письменник у 1870-90-і рр. від соціалізму до націонал-демократизму. Це були складні пошуки суспільного ідеалу, ефективних форм політичної та соціальної діяльності, цивілізаційного поступу.
Франкові вдалося налагодити позитивні і дружні особисті зв’язки з багатьма польськими громадськими і культурними діячами, з єврейськими діячами, котрі працювали у польській культурі. І ці факти говорять про важливість місії І.Франка як своєрідного культурного і політичного дипломата України у зовнішньому світі. Він надзвичайно ефективно використав польські часописи для популяризиції культури і ознайомлення інонаціональної громадськості зі специфічними соціальними проблемами українства. Те, що І.Франко друкувався в польській пресі, дозволяло йому зайняти дуже вигідну і проґресивну ідейну позицію: він міг критикувати політику консервативної польської шляхти, яка була основною перешкодою для соціального і громадянського розвитку галицьких українців, половинчастість і бюрократизм офіційної політики Австро-Угорщини, шовіністичні виступи деяких польських кіл, ідейне ретроґрадство різних, і польських, і українських, середовищ, ворожих до всеєвропейського демократизму і гуманізму.
Включившись у польську літературну критику, І.Франко справив значний вплив, принаймні в масштабах Галичини, на розвиток естетичної теорії позитивізму. Він намагався підтримати ті нурти і тенденції в польській літературі (Б.Прус, Е.Ожешко, Т.Ленартович, Я.Каспрович, М.Конопніцька), які наповнювали польську культуру глибоким демократизмом, народолюбністю, поетикою факту й аналітизму. І.Франко з великим критичним талантом заперечував застарілі форми псевдоромантизму. Він виступив у польській пресі як провідник ідей європейського позитивізму та натуралізму. Його польськомовні статті «Польський селянин у світлі польської літератури», «Влада землі в сучасному романі», «Етнологія та історія літератури» стали класичними для розвитку українського літературознавства.
Систематично виступаючи у польській пресі, І.Франко дуже ефективно використовував її для пропаганди української культури і літератури. Своєю працею він розгорнув широку програму інтеркультурного діалогу, при чому завжди виступав за рівноправність культур, реагуючи на зневажливе часто ставлення польської інтелігенції до української культури. Об’єктивно, силою теоретично-наукового матеріалу І.Франко змушував інонаціональні наукові кола звертати більшу увагу на українську культуру.
Окремо в роботі виділено етап Франкової співпраці з польським «Товариством історичним». Визначено, що це була доволі масштабна й ефективна форма впливу на історичну свідомість польських наукових кіл, які, як відомо, мали упереджене й викривлене уявлення про багато моментів української історії. Ми доводимо, що літературно-критичні публікації І.Франка і його історичні студії творили своєрідну співдію в інтелектуальному діалозі з польською культурою. Вартує відзначити, що І.Франко не вдавався до дешевої апологетики української культури і літератури, не перехвалював її перед сусідами. Виходячи із засад позитивістської науки, він завжди вдавався до суворої аналітичності, критицизму, аргументованості. Тому і в польськомовних літературно-критичних статтях І.Франка зустрічаємо суворі оцінки українського графоманства, провінційності, дрібно проблемності. Цей пласт його критики є важливим доповненням до цілої концепції критики, яку розробив у своїй творчості Каменяр.
Огляд статей про польську літературу доводить, що І.Франко послідовно підтримував тенденції демократизму та реалізму в ній, був добре ознайомлений з широким спектром польської літературознавчої науки і критики, розумів глибинні особливості поетики в польській культурі. Ми спробували окреслити свою концепцію тлумачення теми «Франко і Міцкевич», частково опонуючи окремим тезам сучасних і класичних літературознавців (Г.Вервеса, М.Купльовського, Г.Грабовича, Т.Гундорової, Е.Касперського). Центральною тезою в цьому виступає думка про потребу переміщення деякого акценту на суспільну і політичну площину. Спроба рішуче скритикувати творчість А.Міцкевича у І.Франка з’явилася тоді, коли він гостро відчув загрозу вирішального протистояння, боротьби між польською і українською культурами в Галичині. Тому посилилася в цей час, у 1890-1900-і рр., і його критика польського модернізму. На наш погляд, це було не тільки несприйняття поетики модернізму/декадансу (адже сам І.Франко, починаючи від збірки «Зів’яле листя» (1896) використовував модерніські елементи у своїй творчості), а передовсім намагання критично зупинити наступ набагато розвиненішої, експансивної, полі естетичної польської культури. Тому стаття «Поет зради» була радше виявом не естетичної свідомості І.Франка, а його національно-громадянської позиції як українського патріота.
Виступаючи у німецьких виданнях, І.Франко як вчений систематично працював на розширення діапазону сприйняття української культури у зовнішньому світі. Він передусім акцентував давність і самобутність української культури, її міцну включеність у широку східноєвропейську візантійську духовну та естетичну традиції. І.Франко в основному працював за методом доповнення в німецькомовній науковій пресі, прагнучи своїми переважно невеликими екскурсами уточнити, поглибити, увиразнити той чи інший аспекти української давньої літератури або фольклору. При цьому він завжди послідовно виокремлював українську традицію у східнослов’янському (російському) контексті, чітко розуміючи загрозу культурного поглинання російською філологічною наукою українського чинника.
І.Франко в німецькомовних літературних статтях постає переконаним критиком-позитивістом, послідовним реалістом в естетичних уподобаннях. Хоча в цей час сам він вже у своїй художній творчості використовувати і поетику неоромантизму (від драми «Сон князя Святослава» (1895), і стильові елементи та концепти модернізму (поетична збірка «Із днів журби» (1900). Філософська концепція позитивізму відповідала стійким демократичним принципам І.Франка. І тут його завданням було представити українську культуру як молоду, сповнену світлих ідеалів та усвідомлень, як культуру майбутнього. Концепцію прогресу він вдало поєднував з притаманним традиціоналізмом української нації, постійно наголошуючи на здобутках давньої, середньовічної української культури.
У своїх німецькомовних публіцистичних статтях І.Франко виявив таку ж стильову вправність, ідейну бойовитість, жанрову пластичність, як і в численних україномовних та польсько мовних своїх статтях. Німецькомовні поступаються чисельністю, однак їхня історична вага посилюється тим, що це були переважно статті, надруковані у столичній персі або у популярних інших німецьких часописах. Особливо треба виділити підкреслений демократизм Франкових публікацій, через який він став відомим народним трибуном для широких кіл німецькомовного світу. Таким чином, його німецькомовні публіцистичні виступи можна вважати етапним кроком розвитку української національної ідеології, оскільки вони зробили українські соціальні домагання важливою складовою загальноєвропейського демократичного поступу.

Список використаних джерел

1. Амбокадзе Л. Очерк как жанр политической сатиры в творчестве М. Салтыкова-Щедрина и И.Франко // Вопросы литературы народов СССР. Киев-Одесса, 1980. С.108-115.
2. Аркуша О. Політика польських клубів Галицького сейму щодо українського питання (кін. ХІХ-поч.ХХ ст.) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип.7. Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2002. С.191-220.
3. Баган О. До проблеми переосмислення концепції вивчення творчості Івана Франка у школі // Іван Франко у школі. Збірник науково-методичних матеріалів. Дрогобич: Коло, 2003. C.15-22.
4. Баган О. Жрець інтелектуалізму //Франко І. Вибрані твори у 3-ох томах. Т.3. Літературознавство і публіцистика. Дрогобич: Коло, 2004. C.5-26.
5. Баган О. Іван Франко в оцінках Дмитра Донцова: долання епохи Ratio // Українське літературознавство. Збірник наукових праць. Вип. 66. Львів, 2003. С.135-145.
6. Баган О. Іван Франко і Василь Щурат як інтерпретатори модернізму (до історії відомої дискусії) // Франкознавчі студії. Збірник наукових праць. Вип.1. Дрогобич: Вимір, 2002. С. 82-96.
7. Баган О. Іван Франко і теперішнє становище нації. Збірник статей. Дрогобич: Відродження, 1991. 90 с.
8. Баган О. Між раціоналізмом і християнізмом. (до проблеми світоглядної еволюції Івана Франка) // Франкознавчі студії. Збірник наукових праць. Вип.2. Дрогобич: Вимір, 2002. С. 3-22.
9. Баган О. Постаті й епохи (Гавриїл Костельник contra Іван Франко) // Церква. Нація. Культура. Вип.1. Іван Франко і питання релігії. Збірник наукових праць. Дрогобич: Коло, 2004. С.73 82.
10. Баган О. Еволюція світогляду і творчості Івана Франка // Українська мова та література. 2004. №36. С.5-6.
11. Баран Г. Іван Франко про польську модерну // Франкознавчі студії. Вип. 1. Дрогобич: Вимір, 2001. С.51-56.
12. Бас І. І.Я.Франко Гостем у німців // Радянське літературознавство, №2. Київ, 1959. С.121-130.
13. Бендзар Б. Виступи Івана Франка в німецькій пресі про надбання української літератури //Матеріли ХХІ наукової конференції Ужгородського державного університету: Серія Філологія. Київ,1967. С.233-236.
14. Бендзар Б. Вклад Івана Франка в справу популяризації надбань української літератури серед австрійців та німців: Українське літературознавство, №3. Львів, 1968. С. 83-88.
15. Бендзар Б. Публіцистичні твори Івана Франка німецькою мовою // Іноземна філологія: Вип. 15. 1968. С.115-121.
16. Бендзар Б. Суспільно політична сатира І.Франка німецькою мовою // Українське літературознавство. 1968. Вип. 5. С. 106-112.
17. Бендзар Б. Творча спадщина І.Франка німецькою мовою // Іван Франко майстер слова і дослідник літератури. К.: Наукова думка, 1981. С.263-283.
18. Бендзар Б. Франко перекладає німецькою мовою // Жовтень. 1968. №8. С.104-106.
19. Бойко Ю. До проблеми розвитку Франкового стилю // Бойко Ю. Вибрані праці. К.: Медекол, 1992. С. 94-109.
20. Бойко Ю. Основи творчого методу Івана Франка // Бойко Ю. Вибране. Т.1. Мюнхен, 1971. С.31-65.
21. Брагінець А. Філософські і суспільно-політичні погляди Івана Франка. Львів, 1956. 410 с.
22. Бучко Д. Листування Івана Франка з європейськими вченими // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин. Львів, 1998. С.798-801.
23. Вальо М. Іван Франко у бібліографії зарубіжних слов’ян // Іван Франко і світова культура. Кн.1. К., Наукова думка, 1990. С.385-387.
24. Вандич П. Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Європи від Середньовіччя до сьогодення. К.: Критика, 2004. 463с.
25. Вендлянд А.В. Русофільство: ще один український проект// Ї. 2000. №17. С. 90-101.
26. Вервес Г. Адам Міцкевич в українській літературі. К., 1955. 277с.
27. Вервес Г. Значення Франка в зближенні української і польської літератур // Міжслов’янські літературні взаємини. К., 1958, С.111-136.
28. Вервес Г. Іван Франко в робітничій газеті Praca” (в 1878 1880 рр.) // Іван Франко як історик. К., 1956. С.54-79.
29. Вервес Г. Іван Франко і питання польсько українських літературно громадських взаємин 70-90-х рр. XIX ст. К., 1959. 366 c.
30. Вервес Г. Іван Франко, слов`янські культури і сучасний світ//Іван Франко і світова культура. Кн.1. К., 1990. С. 64-70.
31. Вервес Г. Польська література і Україна. К., 1985. 381 с.
32. Вервес Г. Проблематика польських повістей І.Франка //Радянське літературознавство, 1963, №3. С. 64-82.
33. Височанська О.Г. Публіцистичність прози Івана Франка // Іван Франко і історико літературний процес / Матеріали наукової конференції. К.: В-во Київського у-ту, 1968. С. 77-79.
34. Віснєвська Е. Співробітництво Івана Франка з Правдою” О.Свєнтоховського // Іван Франко і світова культура. Кн.1. К., Наукова думка, 1990. С.458-462.
35. Возняк М. З життя і творчості Івана Франка. К. 1955. 303 с.
36. Возняк М. Іван Франко в 1883 1884 рр. про польське питання // Дослідження з мови та літератури. Наукові записки III. К., 1954. С.3-15.
37. Возняк М. Іван Франко і Przyjaciel Ludu” // Українське літературознавство. Вип.48. Львів, 1987. С. 123-136.
38. Возняк М. Нариси про світогляд Івана Франка. Львів, 1955. 150 с.
39. Возняк М. Франко в Правді” Свєнтоховського// Календар для всіх, Львів, 1939. С. 33-39.
40. Войтюк А. До характеристики світогляду Івана Франка // Радянське літературознавство. 1989. № 6. С. 27-36
41. Войтюк А. Думки його глибінь // Войтюк А. Корифеї рідного слова. Дрогобич: Відродження, 1991. C. 12-20.
42. Войтюк А. Іван Франко про Берестейську унію //Франкознавчі студії. Вип.2. С. 23-34.
43. Войтюк А. Іван Франко про пізнавально-ціннісні аспекти світової художньої літератури// Іван Франко і світова культура. Кн.2. К., Наукова думка, 1990. С. 18-20.
44. Войтюк А. Літературознавчі концепції Івана Франка. Львів, 1981. 182с.
45. Войтюк А. Національна ідея в інтерпретації Івана Франка // Франкознавчі студії. Вип.2. Дрогобич: Вимір, 2002. С. 166-171.
46. Гавришків Б. Співробітник газети «Die Zeit» // Жовтень. 1966. №5. с. 93-98.
47. Гарасим Я. Іван Франко і культурно-історична школа // Українське літературознавство. Вип.62. Львів, 1996. С.67-75.
48. Гнатюк М. Іван Франко в літератeрно-естетичних концепціях його часу. Львів, 1999. 181 с.
49. Гнатюк М. Іван Франко і деякі проблеми єврейської людності в Галичині// Українське літературознавство. Вип.58. Львів, 1993. С. 78-86.
50. Гнатюк М. Іван Франко і національно демократична партія в Галичині // Українське літературознавство. Вип.60. Львів, 1995. С. 7-13.
51. Гнатюк М. Літературознавчі концепції в Україні другої половини XIX початку XX сторіч. Львів, 2002. 207 с.
52. Гнатюк М. Специфіка мемуарів (до проблеми документального та особистісного у спогадах про Івана Франка // Франкознавчі студії. Вип.2. Дрогобич: Вимір, 2002. С. 171-184.
53. Гнатюк М. Стаття І.Франка Семітизм і антисемітизм в Галичині”// Українське літературознавство. Вип. 64. Львів, 2001. С. 126-141.
54. Гольберг М. Иван Франко и идея революционного союза славянских народов // Іван Франко і світова культура. Кн.1. К., Наукова думка, 1990. С.325-328.
55. Гольберг М. Іван Франко про Гердера (до питання про формування поняття світової літератури) // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин. Матеріали міжнародної наукової конференції Львів, 1998. С.808-812.
56. Горбач Н. До питання про філософські переконання Івана Франка // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин. (Матеріали міжнародної наукової конференції). Львів: Світ, 1998. С. 148-152.
57. Горинь В. Іван Франко і Леся Українка. Львів, 1998. 87 с.
58. Горнова Е. Іван Франко і польські прогресивні діячі в Галичині // Український календар. Варшава. 1976. С.106-108.
59. Гошовська В. Прогресивні українські діячі і газета Praca” // Радянське літературознавство, Київ, 1988, №10. С. 60-64.
60. Грабович Г. Вождівство і роздвоєння: тема «валленродизму» в творах Франка // Сучасність 1997, №11. С.76-98.
61. Грабович Г. До історії української літератури. К.: Основи, 1997. 604 с.
62. Грабович Г. Іван Франко і Адам Міцкевич /Іван Франко і світова культура: Матеріали міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО, К., 1990, к.1. С.92-98.
63. Грабович Г.Грані міфічного: образ України в польському і українському романтизмі / Грабович Г. До історії української літератури. К.: Основи, 1997. С.170-195.
64. Грицак О. Іван Франко в еволюції української політичної думки // Сучасність, 1994, №9.
65. Грицак Я. Дух, що тіло рве до бою” (спроба політичного портрета Івана Франка). Львів, 1990. 177 с.
66. Грицак Я. Молоді радикали в суспільно політичному житті Галичини// ЗНТШ. Т.ССXXII. Львів, 1991. С.71-110.
67. Грицак Я. Співпраця Франка з польськими прогресивними діячами в пропаганді соціалістичних ідей // Проблеми слов`янознавства. Вип.32. Львів, 1985. С.66-73.
68. Грицак Я., Трусевич С. Іван Франко і робітничий рух в Східній Галичині у 70-80-х роках ХІХ ст. // Іван Франко і світова культура. Кн.1. К., Наукова думка, 1990. С.343-347.
69. Грицков’ян Я. «Вірю в силу духа» ключ до вивчення світогляду Івана Франка // Другий міжнародний конгрес україністів. Львів, 1993. С.278-284.
70. Гром`як Р. Роль І.Франка в процесі інтернаціоналізації української літератури кінця XIX початку XX ст. (Деякі теоретико-методологічні питання) // Іван Франко майстер слова і дослідник літератури. К., Наукова думка, 1981. С. 63-80.
71. Гром’як Р. Історія української літературної критики. (Від початків до кінця ХІХ століття). Тернопіль, 1999. 224 с.
72. Гудь Б. Генеза українсько польського конфліктів першої половини XX ст.: реалії і тенденції польської історії // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип.7. Львів: Інститут українознавства імені І.Крип`якевича НАН України, 2000. С. 260-269.
73. Гузар З. Перехресні стежки поезії Івана Франка. Львів, 1999. 174 с.
74. Гузар З. Синтез християнської і національної ідеї у світі Івана Франка // Церква. Нація. Культура. Кн.1. Іван Франко і питання релігії. Дрогобич: Коло, 2004. С. 22-32.
75. Гундорова Т. Інтелігенція і народ в повістях Івана Франка 80 х років. К., 1985. 186 с.
76. Гундорова Т. Франко не Каменяр. Мельборн, 1996. 151 с.
77. Дей О. Іван Франко: Життя і діяльність. К., 1981. 354 с.
78. Дей О. Із спостережень над образністю громадянської та інтимної лірики І.Франка // Іван Франко майстер слова і дослідник літератури. Збірник. К., 1981. С. 102-135.
79. Дей О. Українська революційно-демократична журналістика. Київ, 1959. 490с.
80. Денисюк І. Австрійські мотиви у прозі Франка // Матеріали міжнародного симпозіуму. Київ: Брама ЛТД, 1994. С.78-82.
81. Денисюк І. Невичерпність атома. Львів, 2001. 318 с.
82. Денисюк І. Франкова концепція національної літератури // Другий міжнародний конгрес україністів. Львів, 1993. С.285-289.
83. Дорошенко І. Іван Франко літературний критик. Львів, 1966. 210 с.
84. Драгоманов М. Вибране. К.: Либідь, 1991. 688 с.
85. Драгоманов М. Літературно публіцистичні праці. У двох томах. К.; Наукова думка, 1970.
86. Драч І. Іван Франко і ми // Слово і час. 1996. №10. С. 61-65.
87. Дунін-Вонсович К. Про ставлення Івана Франка до польського селянського руху в Галичині // Іван Франко як історик. К., 1956. С.98-112.
88. Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. К.: Основи, 1998. 658 с.
89. Єфремов С. Літературно-критичні статті. К.: Основи, 1993. 349 с.
90. Жулинський М. Від традиції XIX стол