ЖАНР ТРАГЕДІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ДРАМАТУРГІЇ 1910-1920-Х РОКІВ: ІДЕЙНО-ЕСТЕТИЧНА ПАРАДИГМА




  • скачать файл:
  • title:
  • ЖАНР ТРАГЕДІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ДРАМАТУРГІЇ 1910-1920-Х РОКІВ: ІДЕЙНО-ЕСТЕТИЧНА ПАРАДИГМА
  • Альтернативное название:
  • ЖАНР ТРАГЕДИИ В УКРАИНСКОЙ ДРАМАТУРГИИ 1910-1920-Х ЛЕТ: ИДЕЙНО ЭСТЕТИЧНАЯ ПАРАДИГМА
  • The number of pages:
  • 202
  • university:
  • Кам’янець-Подільський державний університет
  • The year of defence:
  • 2007
  • brief description:
  • КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ


    На правах рукопису


    АТАМАНЧУК ВІКТОРІЯ ПЕТРІВНА


    УДК 821.161.2-21.09 1910-1920”



    ЖАНР ТРАГЕДІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ДРАМАТУРГІЇ 1910-1920-Х РОКІВ: ІДЕЙНО-ЕСТЕТИЧНА ПАРАДИГМА



    10.01.01 українська література




    Дисертація
    на здобуття наукового ступеня
    кандидата філологічних наук





    Науковий керівник:
    Кудрявцев Михайло Григорович,
    доктор філологічних наук,
    професор









    Кам’янець-Подільський 2007








    з м і с т



    ВСТУП ......4

    Розділ 1. Ідейно-політичні колізії та проблема самовизначення особистості в українській трагедії 1910-1920-х років. 14
    1.1. Еволюція та ідейно-естетичні особливості жанру трагедії. Теоретичне осмислення жанру трагедії в українському літературознавстві.. .. .14
    1.2. Образ трагедійного героя як символ духовної безвиході (п’єса В.Винниченка «Між двох сил»). ........................30
    1.3. Душевне роздвоєння як результат трагедійного конфлікту між особистістю і суспільством («Яблуневий полон» І.Дніпровського)...43
    1.4. Особистісний і міжособистісний конфлікт: трагедійне вирішення («Патетична соната» М.Куліша). .......55

    Розділ 2. Категорія трагедійного та способи її вираження у жанрових різновидах української трагедії 1910-1920-х років (політична, історична, соціально-побутова трагедія). ..73
    2.1. Трагедійний герой і середовище як рушійні сили конфлікту у політичній трагедії («97» М.Куліша, «Родина щіткарів» МирославаІрчана, «Невідомі солдати», «Ваграмова ніч» Л.Первомайського). 73
    2.2. Трагедійна сутність образів і конфліктів в історичній драматургії («Ярослав Осмомисл» М.Грушевського, «Алмазне жорно», «Свіччине весілля» І.Кочерги, «Про що тирса шелестіла», «Северин Наливайко», «Ціна крові» С.Черкасенка). 111
    2.3. Актуалізація проблеми моральної деградації у соціально-побутовій трагедії («Зона» М.Куліша)...............................133


    Розділ 3. Трагікомічне в українській драматургії 1920-х років. ...143
    3.1. Концепція трагедійного і трагікомічного у пророчій драмі («Народний Малахій» М.Куліша, «Пророк» В.Винниченка)143
    3.2. Абсурдність ситуацій як проблема трагікомічного («Веселий Хам», «Княжна Вікторія» Я.Мамонтова, «Маклена Граса» М.Куліша, «Земля обітована» ОлександраОлеся)...165

    ВИСНОВКИ.173

    Список використаних джерел.......183






    ВСТУП


    Українське літературознавство кінця ХХ початку ХХІ ст. відзначається новаторським підходом до вивчення багатьох актуальних проблем, серед яких варто виділити проблему дослідження драматургії. У працях багатьох науковців репрезентована картина розвитку драматургії початку ХХ ст. Це дослідження О.Гудзенко [45], А.Матющенко [127-128], C.Михиди [135], Г.Семенюка [198-201], К.Серажим [202], Л.Синявської [205], С.Хороба [241-243], А.Шаргородської [251] та ін., в яких провідна ідея визначає принципи добору матеріалу дослідження. Проте окремі аспекти вивчення драматургії потребують уточнення і подальшого аналізу. Значну частину драматичних творів в українській літературі перших десятиліть ХХ ст. літературознавці ідентифікують як трагедії. Але подібні номінації повинні мати теоретичне підґрунтя. Жанрове визначення трагедії базується на категорії трагедійного (трагічного), що істотно вплинула на мистецтво ХХ ст. Витоки цього художнього феномену сходять до процесу переосмислення суті людини та її місця у світі, що характеризувався значними суспільно-історичними та світоглядними змінами. Предметом зображення драми стають найбільш значущі проблеми суспільного розвитку, які показані у концентрованому вигляді, що є результатом виділення їхніх найсуттєвіших ознак. У трагедії ці проблеми вирішуються у декількох площинах: особистісній (людина є мірилом і джерелом трагедійної колізії), загальноісторичній (образ трагедійного героя відбиває тенденції соціокультурного розвитку), загальнолюдській (у трагедійному конфлікті прочитуються завжди актуальні проблеми).
    Трагедійні мотиви набувають особливо виразного звучання в українській літературі (так само, як і у світовому мистецтві) на початку ХХ ст. Це стосується і драматургії. Трагедійність у драматургії виражається у зображенні драматичного героя, який переживає внутрішній конфлікт. Внутрішній конфлікт торкається основних екзистенційних проблем і не може бути вирішений через складну, суперечливу взаємодію індивідуальних досвідів і суспільної свідомості. Невизначеність, коливання між можливими варіантами вибору є першопричинами страждань трагедійного героя. Порівняно з ХІХ ст., жанр трагедії в українській літературі початку ХХ ст. характеризується всеосяжною масштабністю зовнішнього конфлікту, проекція якого на образ драматичного персонажа виявляється у розщепленні свідомості, у неможливості примирити суперечливі прагнення самої особистості.
    Українські драматурги у 1910-1920-х роках звертались до жанру трагедії для того, щоб створити таку художню модель дійсності, яка була би зразком осмислення проблеми взаємопов’язаності і взаємного заперечення людини і світу. Подібне двостороннє відторгнення визначає змістове наповнення образу трагедійного героя, який бореться із самим собою й вступає у протистояння з оточуючим середовищем; і способи розв’язання трагедійного конфлікту, що призводить до непоправних втрат. Тому жанр трагедії виявляється таким змісто-формальним утворенням, в якому достатньо повно розкривається смисл концептуальних понять людського життя, які можна узагальнити до проблеми незбігу ідеального й реального та неоднозначності самих цих категорій.
    Доволі часто літературознавці ототожнюють жанр трагедії з поняттям драми. Тому необхідно визначити критерій, за допомогою якого можна розмежувати ці жанри. Розрізнення жанру трагедії і драми базуватиметься на мірі інтелектуально-емоційного напруження у процесі художнього опрацювання таких естетичних проблем, в основі яких лежать протилежності, як джерело різноспрямованого руху, насамперед у сфері свідомості. Найбільший ступінь напруженості на різних структурно-семантичних рівнях драматичного твору, що визначається ідейно-естетичною значимістю осмислюваних явищ, буде ознакою трагедії. У відповідності до подібних зауважень доцільним є розгляд драматичних творів В.Винниченка («Між двох сил»), М.Грушевського («Ярослав Осмомисл»), І.Дніпровського («Яблуневий полон»), І.Кочерги («Алмазне жорно», «Свіччине весілля»), М.Куліша («97», «Зона», «Патетична соната»), Мирослава Ірчана («Родина щіткарів»), Л.Первомайського («Невідомі солдати», «Ваграмова ніч»), С.Черкасенка («Про що тирса шелестіла...», «Северин Наливайко», «Ціна крові») саме як трагедій.
    Аналіз цих драматичних творів з урахуванням естетичних ознак жанру трагедії дасть можливість детально дослідити ті ідейно-художні властивості творів, які або не висвітлювалися, або ж висвітлювалися недостатньо. Тому особливо продуктивним є таке дослідження, яке опирається на відповідні методологічні засади, коли зміст і форма драматичних творів, в яких домінує трагедійне начало, аналізуються саме з позицій трагедії. Водночас розгляд жанру трагедії на матеріалі української драматургії початку ХХ ст. забезпечить можливість з’ясувати характерні риси трагедії як літературного явища конкретного періоду, виявити особливості модифікацій поетики жанру.
    У радянському літературознавстві існування жанру трагедії найчастіше заперечувалося на основі ідеологічних, а не художніх критеріїв. Значного поширення набув термін «оптимістична трагедія». Його зміст полягав у навмисному знищенні поняття трагедійності, яке мало реальне підґрунтя і переконливе художнє вираження у творах найкращих українських драматургів. «Оптимістична трагедія» була спробою створення нової дійсності не у художньому вимірі (адже багато таких творів не мали особливої мистецької цінності), а в ідеологічному, як спосіб суспільного навіювання. У сучасному літературознавстві також існує думка про зникнення трагедії як жанру у ХХ столітті найчастіше це твердження аргументується жанровою складністю, і відповідно, відсутністю довершених зразків. Проте в українській драматургії є достатньо драматичних творів, які відповідають вимогам цього жанру. Тому жанр трагедії в українській літературі зазначеного періоду потребує істотного переосмислення з урахуванням як теоретичних напрацювань, здобутків жанру упродовж його еволюції у світовому письменстві, так і особливостей його функціонування в українській драматургії.

    Актуальність теми. Творчість драматургів початку ХХ ст. (В.Винниченка, І.Дніпровського, МирославаІрчана, І.Кочерги, М.Куліша, С.Черкасенка та ін.) була достатньо досліджена з точки зору ідейних, стильових властивостей, характерних рис поетики, типологічних зіставлень тощо. Це підтверджують праці українських науковців В.Антофійчука [4], О.Бодика [15], О.Векуа [22], О.Гудзенко [45], В.Гуменюка [47-49], М.Кореневич [83-86], М.Кудрявцева [97-101], С.Михиди [135], О.Олійник [155], Р.Пархомика [166], Н.Паскевич [167], Т.Свербілової [189-195], Г.Семенюка [198-201], Л.Синявської [205], Л.Скорини [206-208], С.Хороба [241-243], А.Шаргородської [251], В.Школи [255] та ін. Дослідженням української драматургії займалися також вчені української діаспори Ю.Бойко-Блохін [16], Л.Залеська-Онишкевич [59-62], Г.Костюк [89-90], Ю.Лавріненко [111], В.Ревуцький [184], Ю.Шерех [254], румунський науковець М.Ласло-Куцюк [112]. Проте дослідники окремо не зосереджувались на особливостях реалізації жанрових ознак трагедії у творах названих драматургів. Багато науковців виділяли трагедійні мотиви, використовували термін «трагедія», але робили це тільки в межах обраної ними проблематики. Виняток становить праця І.Михайлина «Жанр трагедії в українській радянській драматургії» [132]. Дослідник висловив важливі спостереження щодо суті жанру трагедії, проаналізував драматичні твори 1920-1980-х років.
    Вчені Я.Голобородько [37], В.Гуменюк [48-49], Л.Дем’янівська [33; 52], Н.Кузякіна [104-105], Л.Мороз [142] та ін. при розгляді драматургії названого періоду виділяють окремі ідейно-художні ознаки жанру трагедії. Отже, в українському літературознавстві жанру трагедії приділяється певна увага, що засвідчує необхідність його ґрунтовного дослідження.
    У багатьох наукових працях, присвячених драматургії, зустрічаються терміни «трагедія», «трагічне» (у такому ж самому значенні використовується термін «трагедійне»). Це стосується монографії М.Кудрявцева «Драма ідей в українській новітній літературі ХХ ст.» (1997) [98]. Жанрові ознаки трагедії дослідник спостерігає у драматичних творах «Між двох сил» В.Винниченка, «Яблуневий полон» І.Дніпровського, «Родина щіткарів» МирославаІрчана, «Патетична соната» М.Куліша, «Алмазне жорно», «Свіччине весілля» І.Кочерги, «Северин Наливайко» С.Черкасенка та ін.
    У дисертації Р.Пархомика «Драматургія ОлександраОлеся. Питання модернізації» (1993) [166] подається певне тлумачення термінів «трагедія», «трагічне». У дослідженні П.Мірошниченка «Трансформація жанрових особливостей античної трагедії в українській літературі ХІХ початку ХХ століття» (2002) [137] визначається зв’язок творів С.Черкасенка («Про що тирса шелестіла», «Ціна крові») із давньогрецькою трагедією на рівні змісту та поетики.
    Названі терміни використовуються у деяких наукових дослідженнях (без обґрунтованого пояснення). Це праці О.Олійник «Початки символізму в українській драмі» (1994) [155], А.Матющенко «Особистісна колізія в українській драматургії ХХ-го століття» (1996) [127], Н.Паскевич «Специфіка та структура конфлікту у драматургії Володимира Винниченка в контексті світової «нової (модерної) драми» кінця ХІХ початку ХХ століття» (1999) [167].
    Таким чином, жанр трагедії у літературознавчих працях існує як певний тип художнього твору, що виділяється з-поміж інших драматичних жанрів за допомогою властивих йому відтворюваних змісто-формальних рис, які потребують як подальшої наукової конкретизації на основі аналізу визначених творів, так і узагальнення на рівні жанровизначальних особливостей. Підтвердженням цієї тези може бути думка Ц.Тодорова: «Отже, жанри це одиниці, які можна описати з двох різних точок зору з точки зору емпіричного спостереження і з точки зору абстрактного аналізу» [227, с. 27].
    Літературознавці представили серйозні праці з питань історії та теорії української драматургії, що були присвячені розгляду специфічних аспектів цієї загальної проблеми. З огляду на значний обсяг наукової літератури щодо проблем драматургії початку ХХ ст. важливого значення набуває систематизація критичного матеріалу та аналіз драматичних творів з урахуванням естетичних критеріїв, властивих певному драматичному жанру.
    Спорадичні посилання на жанр трагедії у сучасних дослідженнях драматургії початку ХХ ст., а також виважене окреслення певних його властивостей, свідчить про включеність цього жанру у літературний і літературознавчий контекст. Проте найчастіше драматичні твори, обрані нами для аналізу у річищі трагедійного жанру, дослідники називають драмами, не акцентуючи уваги на розрізненні драми і трагедії. Значний сегмент української драматургії початку ХХ ст. (твори В.Винниченка, І.Дніпровського, М.Куліша, МирославаІрчана та ін.) представлений творами, які варто розглядати як трагедії на рівні проблематики, драматичної дії, конфлікту та образів.
    Оскільки окремо не розглядалися питання жанру трагедії в українській літературі 1910-1920-х років, але проблеми трагедійного порушувалися у літературознавчих дослідженнях, то актуальним є простеження жанрово-стильових особливостей трагедії цього періоду, з’ясування специфіки конфлікту, ідейно-художніх властивостей образу героя трагедії. Актуальність роботи зумовлюється дослідженням певного пласту драматичних творів на основі властивих їм жанрових ознак трагедії. В українському літературознавстві цей аспект не був достатньо вивчений. У дисертації трагедія розглядається на тлі розвитку української та світової літератури. Доцільність такого розгляду зумовлюється необхідністю аналізу творів, які мало досліджувалися (Ярослав Осмомисл” М.Грушевського), вивчалися побіжно (Северин Наливайко” С.Черкасенка, Невідомі солдати” Л.Первомайського та ін.) або ідеологічно упереджено («Невідомі солдати», «Ваграмова ніч» Л.Первомайського); а також потребою аналізу достатньо досліджених драматичних творів у новому аспекті з точки зору втілення ідейно-естетичних особливостей трагедії («Між двох сил» В.Винниченка, «97», «Патетична соната» М.Куліша, «Яблуневий полон» І.Дніпровського та ін.).
    Потреба подібного дослідження пояснюється об’єктивним існуванням жанру трагедії в українській драматургії початку ХХ ст. і недостатнім його висвітленням у літературознавчих працях.
    Наукова новизна роботи полягає у тому, що
    - вперше в українському літературознавстві системно досліджуються особливості функціонування жанру трагедії в українській літературі 1910-
    1920-х років;
    - обґрунтовується потреба виділення іманентних рис жанру трагедії у драматичних творах зазначеного періоду;
    удосконалюється аналіз способів реалізації категорії трагедійного у визначених п’єсах на рівні образу дійової особи, драматичної дії і форм комунікації, конфлікту, художніх засобів;
    - пропонуються способи можливого тлумачення ідейного змісту п’єс у контексті трагедійної теми;
    - вперше введено у площину порівняльно-типологічного аналізу українські драматичні твори та твори зарубіжних письменників таких, як Одон фон Горват, В.Гюго, Ф.Достоєвський, У.Еко, Е.Золя, Е.Іонеско, М.Метерлінк, В.Набоков, Р.Роллан, Л.Фейхтвангер, А.Франс, К.Чапек;
    - набувають подальшого розвитку способи аналізу визначальних рис категорії трагікомічного;
    - подальшої конкретизації набуває співвідношення між категоріями трагедійного і трагікомічного.
    Зв’язок роботи з науковими програмами. Робота відповідає загальному плану наукових досліджень кафедри історії української літератури та компаративістики Кам’янець-Подільського державного університету. Дисертаційне дослідження пов’язане з темою «Академічна «Історія української літератури» (номер державної реєстрації 0101U002081) відділу української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.
    Мета роботи полягає в окресленні ідейно-естетичної парадигми жанру трагедії в українській літературі початку XX ст. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:
    - з’ясувати особливості трагедії в її еволюційному розвитку, визначити найістотніші властивості жанру;
    - визначити роль української трагедії в контексті естетики модернізму;
    - виділити ідейно-естетичні домінанти образу трагедійного героя, що є основоположними у формуванні трагедійної картини світу;
    - розглянути специфіку художньої реалізації і розв’язання трагедійного конфлікту в українській трагедії 1910-1920-х років;
    - простежити процес втілення та виявлення концепції трагедійного у жанрі трагедії;
    - дослідити особливості трагедій 1910-1920-х років, які мають особистісно-психологічне спрямування;
    - проаналізувати характерні риси жанрових різновидів трагедії (політичної, історичної, соціально-побутової) перших десятиліть ХХ ст.;
    - з’ясувати особливості категорій трагедійного і трагікомічного, дослідити взаємозв’язок між ними;
    - дослідити ідейно-тематичний потенціал категорії трагікомічного, визначити способи його художнього втілення.
    Теоретико-методологічною основою слугують праці з теорії літератури у галузі драматургії дослідників Ю.Борєва, М.Вороного, М.Іванової, А.Карягіна, Я.Мамонтова, К.Сторчака, О.Чиркова, Н.Фадєєвої, В.Халізєва, К.Шохіна, Н.Яранцевої; наукові розвідки дослідників категорії трагічного у літературі та естетиці, таких як М.Кургінян, Т.Любимова, Т.Марцинюк, В.Нарівська. Використовуються літературознавчі дослідження Я.Голобородька, В.Гуменюка, Л.Дем’янівської, М.Кореневич, Г.Костюка, М.Кудрявцева, Н.Кузякіної, І.Михайлина, С.Михиди, Л.Мороз, М.Наєнка, В.Панченка, Г.Семенюка, Г.Сиваченко, Т.Свербілової, Л.Скорини, А.Ткаченка, С.Хороба та ін. Істотну роль в осмисленні загальних тенденцій розвитку української і світової літератури та театру початку ХХ ст. відіграють розвідки Д.Антоновича, Н.Корнієнко, О.Красильникової, Р.Чопика, В.Яременка, Б.Брехта, Р.Вільямса, Дж.Стайна та ін.
    Методи дослідження. У дисертації використовується історико-літературний метод для вивчення своєрідності означеного періоду в літературі. Для з’ясування жанрових ознак трагедії цього періоду задіяний типологічний метод. Для виявлення ідейно-тематичних співвідношень між творами залучений порівняльно-історичний метод. Метод текстового аналізу використовується для дослідження змістового рівня творів.
    Об’єктом дослідження є жанр трагедії в українській драматургії початку ХХ ст., представлений творами В.Винниченка («Між двох сил»), М.Грушевського («Ярослав Осмомисл»), І.Дніпровського («Яблуневий полон»), МирославаІрчана («Родина щіткарів»), І.Кочерги («Алмазне жорно», «Свіччине весілля»), М.Куліша («97», «Зона», «Патетична соната»), Л.Первомайського («Невідомі солдати», «Ваграмова ніч»), С.Черкасенка («Про що тирса шелестіла», «Северин Наливайко», «Ціна крові»); категорія трагікомічного, що знаходить своє вираження у творах В.Винниченка («Пророк»), М.Куліша («Народний Малахій», «Маклена Граса»), Я.Мамонтова («Веселий Хам», «Княжна Вікторія»), ОлександраОлеся («Земля обітована»).
    Предмет дослідження ідейно-естетичні константи жанру трагедії, особливості втілення категорії трагедійного у цьому жанрі, її зіставлення з категорією трагікомічного, з’ясування тематичного і стильового новаторства у жанрі трагедії 1910-1920-х років.
    Практичне значення роботи. Результати дослідження можуть бути використані у курсі історії української літератури, у матеріалах спецкурсів і спецсемінарів, присвячених драматургії перших десятиліть ХХ століття, зокрема жанру трагедії, при розгляді питань драми, передбачених шкільною програмою.
    Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи оприлюднювались на Всеукраїнській науковій конференції «Література та літературознавство: історія і сучасність» (Житомир, 2004), на звітних наукових конференціях викладачів та аспірантів Кам’янець-Подільського державного університету (2004, 2005, 2006), на Всеукраїнських науково-практичних Інтернет-конференціях (2005, 2006), на Міжнародній конференції «Мова і культура» (Київ, 2006), на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Творчість В.Свідзінського: доба і контекст» (Кам’янець-Подільський, 2006), на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українська література: духовність і ментальність» (Кривий Ріг, 2006).
    Публікації. Основні положення дисертації відображено у 14 одноосібних статтях та тезах доповідей. Десять публікацій надруковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

    Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури (265 позицій). Загальний обсяг дисертації 203 сторінки, з них 182 основного тексту.
  • bibliography:
  • ВИСНОВКИ


    Аналіз особливостей жанру трагедії на матеріалі драматичних творів української літератури початку ХХ ст. дає підстави для визначення ідейно-естетичної парадигми жанру в українській драматургії цього періоду.
    Системне дослідження жанру трагедії в українській літературі 1910-
    1920-х років здійснювалося з урахуванням особливостей літературного розвитку в період модернізму. Такий підхід дозволив виявити суттєві ідейно-художні модифікації трагедійності в українських драматичних творах перших десятиліть ХХ ст.: у трагедії змінюється предмет, увага зосереджується на особистості драматичного персонажа, який живе у недосконалому, мінливому світі, і спосіб зображення художнє мислення розвивається в контексті естетики модернізму. Модерністський варіант трагедії (М.Куліш, В.Винниченко, І.Дніпровський, І.Кочерга, С.Черкасенко) співіснує із реалістичним (М.Грушевський) та соцреалістичним (Л.Первомайський). Модерністські трагедії характеризуються поєднанням здобутків різних напрямів (неміметичних і міметичних).
    Вивчення жанру трагедії в українській літературі 1910-1920-х років, забезпечило можливість визначення головних ознак жанру, які є спільними для драматичних творів названого періоду. Ці ознаки конкретизуються при розгляді структурно-змістових компонентів трагедії, таких як трагедійний конфлікт, образ трагедійного героя, драматична дія, які перебувають у нерозривному зв’язку.
    Конфлікт в українській трагедії перших десятиліть ХХ ст. формується як система взаємодій, через які розкривається смисл глибинного протистояння різних сил. Протистояння у трагедії 1910-1920-х років базується на зіткненні із фундаментальними суперечностями у сфері свідомості і матеріального світу. Спроба подолання вихідних протиріч буття, що мають не вирішуваний характер, надає трагедійному конфлікту максимальний заряд інтелектуально-емоційної напруженості. Охоплення багатьох пластів художньої дійсності у трагедійному конфлікті визначає його різнорівневість. Основний трагедійний конфлікт відбувається у душі трагедійного героя як наслідок зовнішнього зіткнення. Водночас у трагедії цього періоду провідну роль відіграє внутрішня дія, яка визначає розгортання зовнішніх колізій. Розв’язання трагедійного конфлікту супроводжується непоправними втратами для трагедійного героя, насамперед моральними, що завдають нестерпних страждань, є ознакою душевної безвиході. Причиною стає руйнування ідеалів або неможливість їх досягнення, розчарування у собі і в навколишньому світі.
    Естетична категорія трагедійного в українській трагедії 1910-1920-х років, є способом художнього осмислення і створення художньої моделі дійсності, яка характеризується дисгармонійністю, хаотичністю, невпорядкованістю, що перешкоджають реалізації особистісно і суспільно значимої мети.
    Дослідження української трагедії перших десятиліть ХХ ст. в аспекті з’ясування ідейно-політичних колізій та проблеми самовизначення особистості дозволило визначити особистісно-психологічний смисловий стрижень трагедій В.Винниченка «Між двох сил», І.Дніпровського «Яблуневий полон», М.Куліша «Патетична соната.
    Виявлено, що у трагедії В.Винниченка «Між двох сил» особистісний вибір героїні стає першопричиною розгортання трагедійних подій. Софія Сліпченко втрачає духовну свободу через захоплення соціалістичними ідеями. Як трагедійна героїня, вона страждає через власні ілюзії, але не може примиритися із втратою ідеалу. Внутрішній конфлікт в образі героїні розвивається по лінії зіткнення ідеального (мрій та прагнень Софії Сліпченко, пов’язаних із майбутнім українського народу) та реального (більшовицької сваволі). Трагедійний смисл конфлікту увиразнюється з розвитком дії: батько Софії засуджує її за «зраду»; Софія поступово впевнюється, що її ідеї національного відродження не цікавлять більшовиків, з якими вона свідомо пов’язала своє життя. Багатозначність трагедійного конфлікту у В.Винниченка виявляється у моральному знищенні героїні тими силами, які вона намагалася примирити, і в неможливості поєднати ідеал героїні з дійсністю.
    Визначено, що у трагедії І.Дніпровського «Яблуневий полон» проблема гуманізму і жорстокості вирішується в аспекті трагедійно роздвоєної особистості. Боротьба між почуттям і обов’язком в образі головного героя п’єси Зіновія набуває трагедійного значення через приреченість цієї боротьби на поразку. Трагедійний герой перестає «вписуватись» в умови реального світу, який він сам же творив. Зіновій стає жертвою трагедійних суперечностей: він не може ні звільнитися від тиску гнітючих обставин, ні примиритися з ними. Зіновія, який віддає перевагу коханню, відкидає жорстоке суспільство. І.Дніпровський послаблює залежність образу героя від ідеї, позбавляє головного героя рис фанатизму, натомість істотним робить мотив сумніву як болісної, виснажливої боротьби із самим собою. Трагедійний герой І.Дніпровського залишається самотнім у безплідних пошуках душевної рівноваги.
    З’ясовано, що у трагедії М.Куліша «Патетична соната» перетворення поета-мрійника на бійця революції визначає закономірність наступних трагедійних подій. Через свою фанатичну ідею Ілько Юга відчужується від реального світу. Герой М.Куліша стає на шлях морального злочину спочатку проти себе, потім проти своєї коханої дівчини. Повторення ідейної колізії в образах Ілька і Марини вони обоє, але в різний час, приносять своє кохання у жертву ідеї посилює трагедійність твору. Приреченість долі героїв М.Куліша Ілька і Марини криється у їхніх діях, які наближають їх до трагедійного фіналу. Заради утвердження добра герої намагаються поєднати добро зі злом, що не тільки призводить до ідеологічної поразки, а й до цілковитого краху особистості. У «Патетичній сонаті» драматург осмислює проблему непотрібності людини у світі, охопленому ідейним протистоянням. Ідейно-художній зміст трагедії М.Куліша свідчить про те, що знецінення людського життя на фоні абсолютизації ідеї породжує руйнівні метаморфози у людській свідомості.
    Дослідження жанру трагедії в українській драматургії 1910-1920-х років дає підстави стверджувати, що трагедія цього періоду репрезентована такими жанровими різновидами: політична, історична, соціально-побутова. Виявлено, що політична тематика виразно домінує в українській трагедії названого періоду. Смислове ядро політичної трагедії формується навколо проблем перетворення суспільства і світу, знищення несправедливості та здобуття духовної свободи героями творів при зміщенні ідеологічної рівноваги у бік фанатизму. Особливістю політичної трагедії 1910-1920-х років («97» М.Куліша, «Родина щіткарів» МирославаІрчана, «Невідомі солдати», «Ваграмова ніч» Л.Первомайського) є мотив незнання, духовної непрозірності і навіть сліпоти: дії героїв трагедій набувають іншого змісту через те, що їх долю визначають непідвладні їм сили. Герої постають маріонетками ворожих сил, які піддають їх жорстоким і безглуздим випробуванням. У «97» незаможники відбирають у селян хліб і думають, що чинять благо, а насправді створюють передумови для голоду. Івась з «Родини щіткарів» бореться за справедливість, але його осліплюють на ненависній йому війні, його фанатичні погрози кривдникам є результатом морального спустошення і безнадії. У трагедіях Л.Первомайського «Невідомі солдати», «Ваграмова ніч» життя дійових осіб зосереджується в ідеї і присвячене непримиренній боротьбі з ворогом; у творах Л.Первомайського культивується фанатизм, що визначає трагедійність образів і обставин, які створюють самі дійові особи.
    У політичній трагедії перших десятиліть ХХ ст. символ смерті стає неодмінною ознакою. Поняття смерті набуває абсурдно-трагедійного значення герої повинні померти заради знищення ворога. Смерть як самодостатній символ, якому підпорядковується людське існування, витісняє поняття життя, тому що трагедійні герої стають її знаряддям або жертвою. Майже всі незаможники з трагедії М.Куліша «97» помирають голодною смертю задля утвердження «справедливої», як вони вважають, радянської влади. Івась з трагедії МирославаІрчана «Родина щіткарів» фанатично прагне винищувати своїх ворогів. Для героїв Л.Первомайського смисл існування полягає у загибелі заради ідеї, у здатності пожертвувати найдорожчим. Тому мотив знищення і самознищення суттєво впливає на ідейно-естетичну спрямованість політичної трагедії в українській літературі перших десятиліть ХХ ст.
    Ознакою української політичної трагедії 1910-1920-х років є суспільно-історична мотивація вчинків трагедійних героїв. Герої політичної трагедії стають учасниками масштабних революційних подій, їхні дії мають відчутний суспільний резонанс. Проте вони некритично ставляться до своєї мети і до засобів її досягнення. Вони поєднують гуманістичні гасла з антигуманними методами боротьби і виправдовують свої дії майбутнім щастям. Заради «прекрасного» майбутнього незаможники з трагедії М.Куліша «97» готові терпіти голод; Івась з драматичного твору МирославаІрчана «Родина щіткарів», герої трагедій Л.Первомайського «Невідомі солдати», «Ваграмова ніч» готові боротися на смерть, і їхня боротьба перетворюється на самоціль.
    Протистояння у політичній трагедії 1910-1920-х років базується на прагненні героїв утвердити власні ідеї. Ідея визначає вчинки трагедійних героїв, які спричинюють страждання і смерть, ведуть до духовної безвиході. Найвища пріоритетність ідеї є характерною ознакою політичної трагедії в українській драматургії початку ХХ ст. Герої політичної трагедії є активними учасниками суспільних перетворень, але водночас вони відокремлені від реального світу. Трагедійні герої не здатні усвідомити, що вони зазіхнули на те, що їм непідвладне, змінити суспільство, весь світ, людську особистість. Герої політичної трагедії розплачуються за власну зухвалість насправді вони не здатні нічого покращити, і страждають самі незаможники від голоду («97»), Івась через осліплення і викликану ним безнадію («Родина щіткарів»), Ваграм через необхідність пожертвувати власним сином заради повстання («Ваграмова ніч»). Образи героїв політичних трагедій М.Куліша, МирославаІрчана, Л.Первомайського засвідчують, що найвищі жертви і пережиті страждання заради ідеї не здатні очистити, звеличити людину, а прирікають на фанатизм і руйнують особистість.
    Шляхом дослідження історичних трагедій М.Грушевського, І.Кочерги, С.Черкасенка з’ясовано їх жанрові особливості. Українська історична трагедія 1910-1920-х років («Ярослав Осмомисл» М.Грушевського, «Алмазне жорно», «Свіччине весілля» І.Кочерги, «Про що тирса шелестіла», «Северин Наливайко», «Ціна крові» С.Черкасенка) присвячена осмисленню проблеми взаємодії трагедійного героя, який є сильною та самостійною особистістю, і суспільства, що прагне його знищити. Трагедійний герой, як натхненник масштабних змін, що мають суспільно-історичне значення, стикається із непереборними зовнішніми перешкодами, які уособлюються в образі сильного ворога. Для української історичної трагедії 1910-1920-х років характерними є такі риси: нагромадження складних моральних і фізичних випробувань, які герої гідно витримують; загибель трагедійних героїв через фатальні непорозуміння, фатальний збіг обставин, через підступність супротивників.
    В історичних трагедіях М.Грушевського, І.Кочерги, С.Черкасенка зовнішній трагедійний конфлікт поєднується з внутрішнім, оскільки зовнішнє зіткнення означає недосягнення найважливішої для трагедійного героя мети тієї, яка надає його життю смисл: порятунку коханої людини в «Алмазному жорні» і «Свіччиному весіллі» І.Кочерги, боротьби за волю у драматичному творі С.Черкасенка «Северин Наливайко». Трагедійний герой не може подолати внутрішні суперечності (Ярослав Осмомисл з однойменного твору М.Грушевського, Іван Сірко з твору С.Черкасенка «Про що тирса шелестіла»), тому внутрішній конфлікт проектується на зовнішній світ і відіграє істотну роль у трагедійній розв’язці. Варто зазначити, що трагедія С.Черкасенка «Про що тирса шелестіла» відрізняється від інших історичних трагедій 1910-1920-х років. У цій трагедії визначальним є внутрішній конфлікт, а зовнішні події є ілюстрацією душевних борінь Івана Сірка.
    Герої української історичної трагедії перших десятиліть ХХ століття є виразниками прагнень народу, але у боротьбі вони виявляється самотніми, оскільки за цю боротьбу супротивники прирікають їх на страждання і смерть. У трагедіях М.Грушевського, І.Кочерги, С.Черкасенка герої (Ярослав Осмомисл, Василь Хмарний, Іван Свічка, Северин Наливайко) не можуть подолати ворога, але не примирюються з ним. Закріпаченню особистості вони протиставляють ідеал свободи. Проте їхня мета є настільки масштабною, що самі трагедійні герої можуть зробити тільки підступи до її здійснення.
    З-поміж історичних трагедій 1910-1920-х років трагедія С.Черкасенка на біблійну тематику «Ціна крові» виділяється специфікою трагедійного конфлікту. Трагедійний конфлікт виявляється у ситуації, яку зі злими намірами провокує головний герой Юда. Зрада Ісуса Юдою є запереченням найважливішого принципу людського існування гуманістичного. У п’єсі зображена трагедійна дійсність, в якій з прагматичним розрахунком зроблено вибір на користь зла.
    На основі аналізу соціально-побутової трагедії початку ХХ ст. («Зона» М.Куліша) виокремлено істотні риси цього жанрового різновиду. У соціально-побутовій трагедії осмислюються складні проблеми побуту, пов’язані з історичним контекстом. Конфлікт соціально-побутової трагедії М.Куліша має декілька рівнів розвитку як бажання вирішити особисті проблеми (Ніна) і як намагання протистояти негативним тенденціям у суспільстві (Пуп), які не можуть здійснитися через суспільну протидію. Трагедійність ситуації, в якій опиняються дійові особи соціально-побутової трагедії, виявляється у ненормальних умовах їхнього існування, тому вони зазнають душевних мук незалежно від того, приймають (Радобужний) вони нові аморальні правила суспільного життя чи ні (Пуп, Ніна). Трагедійність образу Пупа визначається його поразкою у протистоянні, що обумовлюється неспроможністю подолати соціальне зло і відмовитися від мрій, які в дійсності набули непривабливого і страшного вигляду.
    За допомогою співставлення категорій трагедійного і трагікомічного виявлено головні ознаки категорії трагікомічного та способи її взаємодії з категорією трагедійного. З’ясовано, що ознаками трагікомічного є: двоїстість зображуваного, багатоманітність ідейно-художніх відтінків; поєднання взаємозаперечних характеристик, які насправді підсилюють одна одну (трагедійне і комічне, патетичне і фарсове тощо); наявність видимого і прихованого смислу; певна невідповідність (ситуації і образу драматичного героя, дій драматичного персонажа і реальності, ідеалу і дійсності); відносність (художнє явище може сприйматися по-різному залежно від способів його зображення і тлумачення); пародійність як гротескне і абсурдне перебільшення.
    Трагікомічне і трагедійне об’єднує націленість на важливу ідейно-художню проблему. Спільним для категорії трагікомічного і трагедійного є мотив руйнування ідеалу. Але на відміну від трагедії трагікомічне осмислення цього мотиву передбачає комічний контекст. У трагедії знищення ідеї означає духовне спустошення трагедійного героя через сильні страждання і безвихідь. Натомість трагікомічно вирішений фінал героя визначається остаточним духовним перенесенням у сфантазований світ, з якого немає зворотного шляху; моральним зламом, що поєднується із свідомим чи несвідомим блазнюванням над своїми заповітними мріями.
    Визначено особливості втілення категорій трагедійного і трагікомічного в українських драматичних творах 1920-х років, в яких порушуються проблеми пророцтва та революційних змін у суспільстві.
    Поняття пророцтва трагікомічно осмислюється у творах «Народний Малахій» М.Куліша, «Пророк» В.Винниченка. Трагікомізм «Народного Малахія» і «Пророка» виявляється у тому, що ідеал, який проповідують герої і дійсність, у якій вони живуть, абсолютно не співпадають, а самі герої цього не помічають і доводять свої ідеї до абсурду.
    Взаємоперетікання протилежних смислових відтінків забезпечує трагікомічний пафос «Народного Малахія» М.Куліша. Зрощення іпостасей реформатора і божевільного в особі Малахія дає драматургу можливість діалектичного осмислення і його проектів, і того середовища, у якому вони визріли. Протест Малахія проти спотворень у взаєминах між людьми виявляється у химерних вигадках про негайну реформу людини. Проте в його уяві спотворення багатократно посилюються через його власну нав’язливу ідею. Проекти Малахія є і відображенням сучасності, і пародією на неї.
    Псевдопророцтво у «Пророці» В.Винниченка має трагікомічний смисл. Цей смисл розкривається: у перетворенні справжнього пророка на пророка маріонеткового; у намаганні деяких драматичних персонажів (Райта і його оточення) довести тотожність пророцтва і псевдопророцтва; в ігноруванні цього перетворення усіма іншими дійовими особами. Тому і жертва пророка Амара трагікомічна: він робить її для групи владолюбних людей, які спотворять його віру; він вводить в оману віруючих, заради яких і здійснював свою місію тоді, коли був ще справжнім пророком.
    Трагедійність твору М. Куліша простежується у тих фатальних наслідках, до яких призводять вчинки Малахія результати його дій є нищівними для нього самого і для оточуючих. Образ Любуні з «Народного Малахія» М.Куліша має виключно трагедійне значення вона стає жертвою ідей свого батька. Трагедійність у творі В.Винниченка спостерігається при зміщенні уваги до образу пророка Амара: він усвідомлює, що найважливіша у його житті мета виявляється нездійсненною через його власні дії.
    Абсурд є основою трагікомічного у драматичних творах «Веселий Хам», «Княжна Вікторія» Я.Мамонтова, «Маклена Граса» М.Куліша, «Земля обітована» ОлександраОлеся, які присвячені висвітленню проблем революційних перетворень. Абсурдистські мотиви п’єс Я.Мамонтова, М.Куліша, ОлександраОлеся зумовлені викривленням суті ідей і дій драматичних персонажів. Трагікомічне у цих творах виявляється як незбіг видимого та істинного значення образів, як невідповідність дій драматичних персонажів і обставин, в яких вони перебувають. Загибель моральних цінностей, якої не помічають дійові особи у творах Я.Мамонтова, М.Куліша, ОлександраОлеся, є ознакою трагікомічного. Якщо у «Веселому Хамі» і «Княжні Вікторії» драматург зосереджує увагу на зовнішніх перипетіях, які призводять дійових осіб до сумного і водночас безглуздого фіналу, то у «Маклені Грасі» і «Землі обітованій» особливо відчутний трагедійний смисл через перетворення людини (у «Маклені Грасі» дитини) на ідейного монстра.
    Результати дослідження дають підстави стверджувати трагедія в українській драматургії 1910-1920-х років є повноправним жанром. Аналіз драматичних творів засвідчив, що ідейно-естетичну парадигму трагедії у літературі названого періоду визначають такі особливості: зосередженість на художньому явищі трагедійності, що вбирає найсуттєвіші суперечності навколишньої дійсності, в якій стали видимими внутрішні механізми її впорядкування, в якій вирішувалася доля людини і людства, і тому зникало все другорядне, залишалися тільки найголовніші питання смислу людського існування, які нерозривно пов’язалися із поняттям боротьби і смерті; орієнтація на особистість трагедійного героя, яка стає джерелом і мірою виявлення трагедійного конфлікту; формування образу трагедійного героя, який піддається впливові зовнішнього світу, але водночас протистоїть йому і намагається його змінити; осмислення трагедійного конфлікту як грандіозного протистояння систем цінностей. Це водночас і ті риси, які суттєво відрізняють трагедію від драми, від штучно створеного у радянські часи жанру «оптимістичної трагедії», засвідчують самобутність жанру трагедії в українській драматургії 1910-1920-х років.
    Результати роботи можуть бути передумовою подальшого вивчення жанру трагедії в літературі ХХ ст., дослідження категорії трагедійного не лише у драматичних, але й у прозових та ліричних творах. Співставлення категорій трагедійного і трагікомічного може стати імпульсом до наступного осмислення ідейно-художньої основи трагікомічного.








    Список використаних джерел


    1. Андріанова Н.М. Іван Кочерга. Літературний портрет. К.: Держ. вид-во худож. л-ри, 1963. 102 с.
    2. Аникст А. Теория драмы на Западе во второй половине XIX века. М.: Наука, 1988. 311с.
    3. Аникст А. Теория драмы от Гегеля до Маркса. М.: Наука, 1983. 288 с.
    4. Антофійчук В.І. Своєрідність трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі: Дис. д-ра філол. наук: 10.01.01. К., 2002. 385 с.
    5. Арістотель. Поетика. К.: Мистец., 1967. 136 с.
    6. Барабан Л. Спиридон Черкасенко: сторінки драматургічної творчості // Український театр. 2001. № 1-2. С. 18-21.
    7. Барабан Л. Фольклорні елементи драматургії Спиридона Черкасенка // Народна творчість та етнографія. 1994. №. 1. С. 44-50.
    8. Барабаш Ю. Вопросы эстетики и поэтики. М.: Современник, 1983. 416 с.
    9. Барабаш Ю. Путь драматурга (К 25-летию со дня смерти ЯковаМамонтова) // Театр. 1965. № 4. С. 50-54.
    10. Барабаш Ю.Я. Яків Мамонтов // Радянське літературознавство. 1958. № 5. С. 90-104.
    11. Бахтин М. Творчество ФрансуаРабле и народная культура Средневековья и Ренессанса. М.: Худож. л-ра, 1965. 528 с.
    12. Бентли Э. Трагикомедия // Жизнь драмы. М.: Искусство, 1978. С. 293-327.
    13. Бердяев Н.А. Самопознание. М.: Книга, 1991. 446 с.
    14. Бернадська Н. Канон соціалістичного роману // Слово і час. 2005. № 2. С. 44-52.
    15. Бодик О.П. Проблематизація модерністських течій у художньо-естетичних пошуках Івана Кочерги: Дис. канд. філол. наук: 10.01.01. Д., 2003. 175 с.
    16. Бойко-Блохін Ю. Драма «Між двох сил» В.Винниченка як відображення української національної революції // Слово і час. 1992. № 7. С. 17-24.
    17. Бондаренко Ю. Національна парадигма українського екзистенціалізму // Слово і час. 2003. № 6. С. 64-69.
    18. Борев Ю. О трагическом. М.: Сов. писатель, 1961. 392 с.
    19. Брехт Б. Про мистецтво театру. Збірник. К.: Мистец., 1977. 365 с.
    20. Ваняшова М. «Последний луч трагической зари» Дискуссии о трагедийности искусства в 20-30-х годах // Вопросы литературы. 1993. Вып. 4. С. 27-53.
    21. Васильєв Є.М. Драматургія парадоксу: проблеми типології: Дисканд. філол. наук: 10.01.06. Рівне, 1998. 190 с.
    22. Векуа О.В. Гуманістична основа художнього та етичного ідеалу ВолодимираВинниченка (на матеріалі драматичних творів): Дис. канд. філол. наук: 10.01.01. К., 1998. 163 с.
    23. Веселовська Г. Театральний експресіонізм в Україні: генеза і витоки // Сучасність. 1997. № 3. С. 146-153.
    24. Винниченко В. Між двох сил // Вітчизна. 1991. № 2. С. 20-60.
    25. Винниченко В. Пророк // Вітчизна. 1992. № 4. С. 15-52.
    26. Власенко В., Кравчук П. Мирослав Ірчан. Життя і творчість. К.: Рад. письм., 1960. 291 с.
    27. Волощук Л. Співвіднесення естетичного ідеалу і дійсності у п’єсах В.К.Винниченка та художні форми його вираження // Літературознавчі студії. К.: ВПЦ «Київський університет», 2001. С. 51-55.
    28. Вороний М. Драма живих символів // Вороний М. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. К.: Наук. думка, 1996. С. 248-254.
    29. Галич О.А., Назарець В.М., Васильєв Є.М. Загальне літературознавство: Навч. посіб. для вузів. Рівне, 1997. 544 с.
    30. Ганошенко Ю. Відображення кризи національного міфу в українському інтелектуальному романі 20-х р.р. // Слово і час. 2004. № 5. С. 24-29.
    31. Гегель Г.В.Ф. Виды драматической поэзии и их основные исторические моменты // Эстетика: В 4-х томах. М.: Искусство, 1971. Т. 3. С. 572-616.
    32. Гете Й.-В. Із статті «Про епічну і драматичну поезію» // Хрестоматія з теорії драми. Особливості драматургічного мистецтва в історичному розвитку. Від античних часів до початку ХХ століття. К.: Мистец., 1978. С. 135-137.
    33. Гнідан О.Д., Дем’янівська Л.С. Володимир Винниченко. Життя. Діяльність. Творчість. Навч. посіб. для студентів-філологів. К.: Четверта хвиля, 1996. 256 с.
    34. Голобородько Я. Духовний подіум Миколи Куліша // Дивослово. 2002. № 12. С. 10-13.
    35. Голобородько Я. Національний геніалітет (Курбас, Куліш, Крушельницький) // Слово і час. 2006. № 1. С. 72-84.
    36. Голобородько Я. Патетична соната” України: художні версії Миколи Куліша // Вітчизна. 1998. №1-2. С. 143-147.
    37. Голобородько Я. Художньо-інтелектуальна аура Миколи Куліша // Українська література в загальноосвітній школі. 2003. Січень-Лютий. С. 50-64.
    38. Голод 1921-1923 р.р. і українська преса в Канаді / Упоряд. Р.Сербин. Торонто: [Б.в.], 1995. 700 с.
    39. Голубєва З.С. Іван Кочерга. Нарис життя і творчості К.: Дніпро, 1981. 191 с.
    40. Горбунова Е. Вопросы теории реалистической драмы. М.: Сов. писатель, 1963. 511 с.
    41. Грабовський С. Українська людина та українське буття. До проблеми методології філософського розмислу // Сучасність. 1997. № 3. С. 116-145.
    42. Гречанюк С. Наш сучасник Дон Кіхот // Всесвіт. 1991. № 10. С. 181-185.
    43. Гречанюк С. Сучасник поколінь прийдешніх (Микола Куліш) // Гречанюк С. На тлі XX століття. К.: Рад. письм., 1990. С. 139-186.
    44. Грушевський М. Ярослав Осмомисл / ГрушевськийМ. Під зорями. Оповідання, начерки, замітки, історичні образи. К.: Рух, 1917. С. 487-571.
    45. Гудзенко О.П. Романтичні засади української драматургії 20-х років ХХ століття (І.Дніпровський, Я.Мамонтов, М.Куліш): Дис. канд. філол. наук: 10.01.01. К, 2001. 187 с.
    46. Гуляев Н.А. Теория литературы: Учеб. пособ. для филол. спец. пед. ин-тов. М.: Высшая шк., 1985. 271 с.
    47. Гуменюк В. Європейська модерна драма як тло творчих пошуків В.Винниченка // Всесвіт. 2002. № 1-2. С. 169-180.
    48. Гуменюк В. Сила краси: Проблеми поетики драматургії Володимира Винниченка. Монографія. Сімф.: ВАТ «Сімферопольська міська друкарня», 2001. 340 с.
    49. Гуменюк В. Складне наймення персонажа в новочасній літературі: ІванФранко, ВолодимирВинниченко, МиколаКуліш // Українське літературознавство: Зб. наук. пр.: Вип. 65. Львів: Вид. центр Львів. нац. ун-ту ім. І. Франка, 2002. С. 133-141.
    50. Гундорова Т., Шумило Н. Тенденції розвитку художнього мислення (початок ХХ ст.) // Слово і час. 1993. № 1. С. 55-66.
    51. Дем’янівська Л.С., Семенюк Г.Ф. Українська радянська драматургія: (Тенденції сучасного розвитку). К.: Вища шк. Вид-во при КДУ, 1987. 160 с.
    52. Дем’янівська Л. С. Українська драматична поема (Проблематика, жанрова специфіка). К.: Вища шк., 1984. 160 с.
    53. Дніпровський І. Яблуневий полон: Вибрані твори. К.: Дніпро, 1985. 359с.
    54. Еко У. Реторика та ідеологія // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. 2-ге вид., доп. Л.: Літопис, 20
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


SEARCH READY THESIS OR ARTICLE


Доставка любой диссертации из России и Украины


THE LAST ARTICLES AND ABSTRACTS

Ржевский Валентин Сергеевич Комплексное применение низкочастотного переменного электростатического поля и широкополосной электромагнитной терапии в реабилитации больных с гнойно-воспалительными заболеваниями челюстно-лицевой области
Орехов Генрих Васильевич НАУЧНОЕ ОБОСНОВАНИЕ И ТЕХНИЧЕСКОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЭФФЕКТА ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ КОАКСИАЛЬНЫХ ЦИРКУЛЯЦИОННЫХ ТЕЧЕНИЙ
СОЛЯНИК Анатолий Иванович МЕТОДОЛОГИЯ И ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ ПРОЦЕССАМИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ НА ОСНОВЕ СИСТЕМЫ МЕНЕДЖМЕНТА КАЧЕСТВА
Антонова Александра Сергеевна СОРБЦИОННЫЕ И КООРДИНАЦИОННЫЕ ПРОЦЕССЫ ОБРАЗОВАНИЯ КОМПЛЕКСОНАТОВ ДВУХЗАРЯДНЫХ ИОНОВ МЕТАЛЛОВ В РАСТВОРЕ И НА ПОВЕРХНОСТИ ГИДРОКСИДОВ ЖЕЛЕЗА(Ш), АЛЮМИНИЯ(Ш) И МАРГАНЦА(ІУ)
БАЗИЛЕНКО АНАСТАСІЯ КОСТЯНТИНІВНА ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ (на прикладі студентського самоврядування)