КОНЦЕПЦІЯ ГЕРОЇЧНОГО МИНУЛОГО УКРАЇНИ ТА СПОСОБИ ЇЇ ХУДОЖНЬОГО ВТІЛЕННЯ В РОМАННІЙ ПРОЗІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ (М.СИРОТЮК, В.КУЛАКОВСЬКИЙ, М.ГЛУХЕНЬКИЙ)

brief description

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Маріупольський державний гуманітарний університет

На правах рукопису

ВІННІЧУК АЛЛА ПЕТРІВНА

УДК 82 311.6 ( 161.2) «19»

КОНЦЕПЦІЯ ГЕРОЇЧНОГО МИНУЛОГО УКРАЇНИ ТА СПОСОБИ ЇЇ ХУДОЖНЬОГО ВТІЛЕННЯ В РОМАННІЙ ПРОЗІ
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ
(М.СИРОТЮК, В.КУЛАКОВСЬКИЙ, М.ГЛУХЕНЬКИЙ)

СПЕЦІАЛЬНІСТЬ 10.01.01 українська література

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Кейда Федір Федорович, доктор філологічних наук, професор

Науковий керівник

Маріуполь 2009

ЗМІСТ

Вступ 3

Розділ І. Джерела, естетична природа та контекст художнього
мислення письменників 20

Розділ ІІ. Жанрово-змістові тенденції історичної прози
Миколи Сиротюка та Миколи Глухенького:
проблеми традиції і новаторства 63

Розділ ІІІ. Національна минувшина в аналітичному дискурсі
Віталія Кулаковського 114
Висновки 167
Список використаної літератури та джерел 176

ВСТУП

Українські письменники Микола Сиротюк, Віталій Кулаковський і Микола Глухенький належать до покоління тих, кому, за словами Юрія Клена, «на герць піти не вистачило сили кого гірка, як смерть, Недоля під ярмо важке схилила». Їхня творча активність припадає на 60-80-ті роки ХХ століття- добу, коли доводилося послуговуватися езопівською мовою, вдаватися до натяків і евфемізмів, перепускаючи написане через сито самоцензури. Митці наражалися на небезпечність уже використанням рідної мови, адже це само собою зараховувало їх до числа потенційних націоналістів, опонентів комуністичної ідеології. Критика виявилася аж надмір стриманою в оцінці творчого набутку прозаїків. Пояснюється це, по-перше, опрацюванням ними переважно історичної тематики (доволі дражливий момент, позаяк не кожен у ті часи міг писати так, як, скажімо, Натан Рибак) і, по-друге, тим, що твори письменників не сягали епічних висот у художньому моделюванні національної минувшини, хоча репрезентували добротно опрацьований матеріал. Однак індиферентність «замовної» критики це також оцінка літературного факту, тим паче, що слабкі сторони останнього перебували на поверхні. Немає жодного сумніву й у тому, що кожен із названих митців добре усвідомлював своє місце звичайного трударя, котрий сумлінно «пре плуга» на ниві вітчизняного письменства. Та вони були вкрай потрібні літературі, бо закладали підґрунтя, на якому зростають першорядні таланти, чия творчість закумульовує національні пориви народу, стає епохальним явищем літературного розвитку.
Актуальність теми дослідження. Накопичений мистецтвом слова досвід ніколи не відходить у безвість. На певному етапі літературного поступування стильовий потенціал до певної міри може вичерпуватися, щоб згодом відродитися у новому контексті вже в модифікованій формі. Отже, не слід беззастережно відкидати художній набуток письменників, які творили за совєтської доби, примусово дотримуючись «соцреалістичних» приписів. Адже саме вони, усвідомлено чи спорадично занурюючись у сенс життєвих реалій, зосібна, в героїку національної минувшини, розхитували радянські ідеологічні доктрини «зсередини». Морально-етичні ідеали українського народу, фізична і духовна витривалість лицарів-предків учасників національно-визвольних змагань, глибинні загальнолюдські цінності потрактовуються й обстоюються в їхніх творах зчаста набагато виразніше, точніше, ніж у соціологічних чи історичних розвідках.
М.Сиротюк, В.Кулаковський та М.Глухенький були справжніми подвижниками національного духу в царині красного письменства. У розбудові ідейно-естетичних концептів творчості вони спиралися на усвідомлення духовної культури українства як вияву його самодостатності, сприяли розширенню стримуваних «згори» меж цієї культури, розгортали свою літературну діяльність як націєтворчу. Художня модель героїчного минулого, представлена в прозі цих авторів, слугує формуванню історичного мислення, глибшому розумінню особистістю власного місця в соціумі, віднайденню індивідом шляхів до самопізнання й самоствердження. Твори прозаїків викликають інтерес не лише в аспекті образних рецепцій перебігу поворотних історичних подій, а й з огляду на порушену в них морально-філософську, психологічну проблематику. Відтак їхні імена заслуговують на реабілітацію, а спадщина на повернення до активного мистецького життя.
Сьогочасність фахового аналізу історичної прози М.Сиротюка, В.Кулаковського та М.Глухенького зумовлюється також необхідністю відповідно до сучасних вимог науки і в новому ідеологічному ключі узагальнити спорадичні спостереження над творчістю митців, потребою введення їх індивідуальних мистецьких здобутків у контекст літературознавчих уявлень про вітчизняне письменство другої половини минулого століття. З огляду на зміну ціннісних орієнтацій, перегляд узвичаєних літературознавчих гіпотез запропонована дисертація органічно вписується в цілком закономірний процес наукового студіювання творчості забутих письменників.
Як уже йшлося, спадщина цих митців нечасто опинялася у фокусі наукових спостережень фахівців і загалом розглядалася побіжно. Так, В.Дончик у восьмитомній «Історії української літератури» (1971) лише називає романи М.Сиротюка і М.Глухенького з-поміж вдалих спроб української прози ХХ століття в її потягові до епічності відображення подій минулого та розкриття характерів видатних історичних осіб [114, с. 464,469]. В.Чумак (літературно-критичний нарис «Минуле очима сучасника», 1980) у загальному плані характеризує дилогію М.Глухенького про Коліївщину та роман М.Сиротюка «Побратався сокіл». Дослідник звертає увагу на проблемно-тематичну й композиційну специфіку творів, найпоказовіші способи характеротворення, прагне визначити окремі художні хиби [242, с. 164-169]. Певне місце творам усіх трьох письменників відведено в монографії Ф.Кейди «Відлуння далекої доби: Гайдамаччина в українській літературі»(2000). Їх проза осмислюється вченим переважно під кутом зору взаємодії романтичних і реалістичних тенденцій у підходах до відтворення історичних подій та в аспекті художніх концепцій людини, з’ясування портретно-психологчних рис історичного образу, його національної природи [118]. В одному з розділів монографічної праці Л.Ромащенко «Жанрово-стильовий розвиток сучасної української історичної прози: Основні напрями художнього руху» (2003) аналізуються, зокрема, романи В.Кулаковського «Мартин Пушкар» і «Іван Сірко». Дослідниця простежує еволюцію романного мислення письменника, детально зупиняючись на домінантних принципах моделювання образів та особливостях трансформації історичної правди в правду художню [195]. На загал же, діяльність М.Сиротюка. В.Кулаковського і М.Глухенького ще не представлена в історії українського письменства. Відтак дозріла потреба дослідження специфіки їх прозового слова та внеску у вітчизняний літературний процес.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна праця виконана як складова частина комплексної теми кафедри української філології Маріупольського державного гуманітарного університету. Тему роботи затверджено Вченою радою Маріупольського державного гуманітарного університету (протокол № 9 від 16 квітня 2005 року).
Мета роботи з’ясувати художні особливості історичної романістики М.Сиротюка, В.Кулаковського і М.Глухенького; здійснити комплексне системно-аналітичне дослідження їх творчого доробку; довести естетичну цінність і певну етапність аналізованої прози в українському літературному процесі другої половини ХХ століття.
Відповідно до мети було поставлено такі конкретні завдання:
Ø простежити ґенезу й основні етапи еволюції світоглядно-естетичних переконань М.Сиротюка, В.Кулаковського і М.Глухенького;
Ø проаналізувати жанрово-стильову специфіку, образну систему та структурні особливості романів цих авторів;
Ø ідентифікувати психологічні складові «героїчного» й «трагічного» характеру в художньому світі історичної романістики літераторів;
Ø подати літературознавчий дискурс історичної та художньої правди в творах М.Сиротюка, В.Кулаковського, М.Глухенького;
Ø висвітлити специфіку художнього моделювання героїки національного минулого в них;
Ø схарактеризувати ключові моменти розв’язання проблеми «людина - історія» в обраних для аналізу творах;
Ø визначити здобутки і втрати історичної прози митців, сформувати її літературознавчу оцінку, встановити місце та роль у вітчизняному письменстві означеного періоду.
Об’єктом дослідження стали епічні твори М.Сиротюка, В.Кулаковського, М.Глухенького, в яких знайшли відображення державницькі змагання українського народу, художня історія доби Київської Русі, козаччини та гайдамаччини.
Окрім літературних творів, у роботі використано фольклорні й архівні матеріали, наукові розвідки з історії України (В.Антонович, О.Апанович, М.Грушевський, О.Єфименко, М.Костомаров, І.Крип’якевич, М.Максимович, Д.Мордовець, П.Мірчук, Н.Полонська-Василенко, О.Субтельний, Д.Яворницький), дослідження з проблем поетики, жанру й стилю (М.Коцюбинська, О.Потебня, В.Жирмунський, Д.Лихачов, Ю.Лотман, Р.Барт, Р.Якобсон), культурології (М.Попович, В.Скуратівський. В.Біблер), філософії (Ф.Ніцше, Х.Ортега-і-Гассет, К.Ясперс).
Предметом дослідження обрано текстовий літературознавчий аналіз романів М.Сиротюка, В.Кулаковського, М.Глухенького, вивчення особливостей запропонованих ними художніх версій героїчної української минувшини, домінантних параметрів історизму і поетикальної специфіки прози письменників.
У дисертації застосовано системно-функціональний підхід до вивчення літературних явищ, використано біографічний, проблемно-тематичний, історико-порівняльний, культурно-історичний, описовий методи дослідження, а також елементи психоаналітичної критики. Такий комплексний підхід забезпечує проведення всебічного аналізу обраної проблеми.
Теоретико-методологічну основу роботи становлять наукові праці вітчизняних літературознавців Л.Александрової, С.Андрусів, Є.Барана, Н.Бернадської, О.Білецького, А.Гуляка, Т.Гундорової, В.Дончика, М.Ільницького, Г.Клочека, Ю.Коваліва, Б.Мельничука, М.Наєнка, М.Сиротюка, А.Ткаченка. Дисертант спирається також на висновки щодо поетики художнього твору, вміщені в розвідках С.Єфремова, І.Франка, Л.Дем’янівської, М.Жулинського, Л.Задорожної, В.Кузьменка, Д.Наливайка, П.Рудякова, Г.Семенюка, М.Ткачука, В.Чумака, Г.Штоня.
Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації вперше в українському літературознавстві досліджується процес становлення етичних та естетичних концептів творчості М.Сиротюка, В.Кулаковського, М.Глухенького, висвітлюється їх діяльність на теренах національного письменства. Уперше дається різноаспектна інтерпретація художніх якостей малодослідженої романної прози письменників із залученням останньої до вітчизняного літературного контексту доби. Новими вбачаються й синкретичні підходи до розв’язання порушених проблем, що дають можливість для висновку про дифузійний характер прозового мистецтва аналізованого періоду. Робота спрямовує на подальше осмислення питань ідейно-тематичного прочитання твору, жанрових форм, літературного характеру, сприяє запровадженню об’єктивних критеріїв у підходах до усвідомлення історіософії, тяглості внутрішньолітературних традицій в українському художньому процесі.
Практичне значення дослідження. Матеріали дисертації передбачають застосування в лекційних курсах з історії української літератури ХХ століття, спецкурсах, спецсемінарах, при написанні навчальних програм, посібників, пошукових досліджень (курсових, дипломних, магістерських) з історії письменства. Здобуті наукові результати можуть скласти основу літературних портретів письменників.
Апробація і впровадження результатів роботи. Дисертація є самостійним дослідженням, загальна концепція та результати якого доповідалися на щорічних наукових конференціях: Обласна науково методична конференція «Сучасний погляд на літературу» (Вінниця, 2007), VIII Всеукраїнська науково-теоретична конференція «Українська література: духовність і ментальність» (Кривий Ріг, 2008), I Всеукраїнська наукова конференція із серії «Літературні контексти XX століття» (Вінниця, 2009), звітна наукова конференція викладачів і студентів Інституту філології і журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (Вінниця, 2009).
Роботу в повному обсязі обговорено і рекомендовано до захисту на розширеному засіданні кафедри української філології Маріупольського державного гуманітарного університету (протокол № 03 від 09 червня 2008 року).
Публікації. За темою дисертаційної праці у фахових наукових виданнях опубліковано 7 статей, що відображають основні наукові результати проведеного дослідження.
Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і бібліографії (264 позиції). Загальний обсяг дисертаційної праці 196 сторінок, із яких 175 основного тексту.
Історична тематика віддавна посідає одне з чільних місць у вітчизняному літературному процесі як з огляду на суто кількісні виміри, так і в аспекті рівня художнього моделювання минулого засобами словесного мистецтва. Струмінь цієї проблематики в національній літературі надзвичайно потужний від «Повісті врем’яних літ», «Історії Русів» через історичні твори Т.Шевченка, П.Куліша, В.Будзиновського, М.Старицького до сучасних романів П.Загребельного та Ю.Мушкетика. Творча еліта України повсякчас прагнула в образній формі узагальнити найважливіші віхи історичного буття етносу. Як на нашу думку, маємо справу із запропонованою сучасним французьким філософом М. Ферро дефініцією «матриця історичної пам’яті». Йдеться про сукупність етнонаціональних стереотипів сприйняття власного минулого. Особливістю ж етнічної пам’яті є здатність пробуджуватися й повертати до колективної уяви те, що, здавалось би, цілком забуте. Слід сказати також про особливу роль історичного письменства у розв’язанні виховних завдань, що стоять перед літературою й мистецтвом. Адже позасумнівним є той факт, що ідейно й художньо досконалі історичні твори слугують одним із засобів вираження національної самосвідомості народу. Вони не дистанціюють нас від дня нинішнього, а, навпаки, посутньо сприяють глибшому осягненню минулого, спроектованого на проблеми сьогочасні.
Історичні твори українських авторів (особливо епічні) прикметні широтою тематичного діапазону від доби Київської Русі до переломних подій минулого століття. Осібне місце в нашому письменстві належить творам про державницькі змагання нації, що супроводжували весь бездержавний період її історичного розвитку. Перебіг поворотних моментів національно-визвольних рухів був об’єктом художніх спостережень багатьох письменників. Назвемо у зв’язку з цим роман П.Білецького-Носенка «Зиновій Богдан Хмельницький» (1829) предтечу українського історичного роману. Уже зверненням до героїчної минувшини письменник виходив за межі хутірського життя, сімейних інтересів і конфліктів, порушуючи суспільно важливу тематику й розширюючи жанрово-тематичні обрії дошевченківського українського письменства. Відкидаючи етнографічно-побутову описовість, Білецький-Носенко прагне заглибитися в сенс духовного й матеріального буття українського народу, заакцентувати його національну самобутність. Своїм твором він утверджував довір’я до історії, спрямовував літературу на висвітлення конкретно-історичних джерел українського життя. Поза сумнівом, на ідеологічну концепцію роману вплинули світоглядні принципи, властиві тогочасній дворянській інтелігенції генеалогічні шукання, спогади про колишні привілеї, загострений патріотизм і под. Одначе заслугою письменника є справді велика проникливість у з’ясуванні причин національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького соціальний, національний і духовний гніт, що його терпіли українці від польської шляхти.
У романах М.Старицького «Богдан Хмельницький» (1896-1897), «Молодість Мазепи» (1898), «Руїна» (1899), «Останні орли» (1901), «Розбійник Кармелюк» (1903) тощо чітко простежуємо тенденцію до реалістичного відображення історичних подій, зображення людини в її органічних зв’язках із середовищем. Письменник тяжів до відтворення внутрішнього стану індивіда на тлі суспільно значущих подій, порушував серйозні питання суверенітету України, її взаємин із Туреччиною, Польщею, Росією, художньо осмислював подальші шляхи розвитку нації, утверджував гуманістичні ідеали. Упадає в око й те, що художній вимисел у творах романіста ніде не виходить за межі ймовірного, не зруйновує логіки загальновідомих фактів. Показуючи гетьманів і рядових козаків, керівників повстанських загонів і звичайних селян, М.Старицький безкомпромісно засуджує соціальне насильство, виступає за громадянську й національну самосвідомість.
Доба Хмельниччини й період, що настав невдовзі по смерті гетьмана, широко змальовується в історичних романах І.Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький» (1897) і «Гетьман Іван Виговський» (1899). Видатний письменник продемонстрував тут категоричне несприйняття традиційних уявлень польських і московських авторів про українську історію як невід’ємну складову загального історичного процесу Речі Посполитої та Росії. У художній формі митець переконливо обґрунтовував ідею самостійного розвитку української нації. Тому обидва твори сповнені картин збройного опору українців підступній «дипломатії» Варшави і Москви, що всіляко прагнули знищити їхні духовно-національні традиції. У реалістичній тональності зображує І. Нечуй-Левицький побут, звичаї, одяг представників різних національностей, інтер’єри й батальні сцени. Часто письменник удається до гіперболізованих порівнянь і метафор, у «вальтерскоттівській» манері детально показує тогочасну архітектуру. Прикметно, що рівнобіжно з реалістичною в історичних творах прозаїка виявляються романтична (інтимне життя персонажів) та натуралістична (епізоди катувань) тенденції.
Найбільші твори А.Кащенка «Борці за правду», «Під Корсунем» (обидва 1913), «З Дніпра за Дунай», «Зруйноване гніздо» (обидва 1914) присвячені історії України від початків козаччини, визвольної війни під орудою Богдана Хмельницького до заснування Задунайської Січі. Образне мислення письменника спиралося на традиції української прози ХІХ століття. Пошуки нових засобів художнього моделювання дійсності, характерні для літератури початку минулого віку, не відобразилися в його творчості. Головне для белетриста актуалізувати лицарські сторінки минувшини, суголосні, з його погляду, сьогоденню, висунути патріотичну ідею «української окремішності» (І.Франко) запоруки повнокровного розвитку нації. Саме тому в умовах ідеологічного пресингу совєтських часів, що мав на меті втримати під суворим контролем духовне життя народу, на твори А.Кащенка було накладено табу.
Доволі популярними свого часу були такі твори історичної прози, як «Любі бродяги» (1927), «Надзвичайні пригоди бурсаків» (1929) В.Таля (Товстоноса), «Козак і воєвода» (1929), «Слово й діло государеве» (1930) М.Горбаня, «В тумані минулого» (1929), «Шляхом бурхливим» (1930) Г.Бабенка, «Богун» (1931) О.Соколовського, «Людолови» (1934) З.Тулуб та ін. Письменники зверталися до маловідомих сторінок історії українського народу, осмислювали причини й перебіг його багатовікової боротьби за національний суверенітет.
Головною справою життя Б.Лепкого стало створення на рубежі 1920 30-х років багатотомної монументальної повісті «Мазепа» («Мотря», «Не вбивай!», «Батурин», «Полтава», «З-під Полтави до Бендер»). Письменник використав надзвичайно багатий фактичний матеріал, а в художній інтерпретації вітчизняної історії органічно поєднав ліричні й романтичні первні. У часи, коли Москва вперто проголошувала гетьмана Мазепу зрадником, Б.Лепкий показав його правдиво як державного діяча-патріота, справжнього європейця, спростовуючи в такий спосіб деструктивні підходи чужинців до української історії.
Широкі епічні картини протидії українського народу польсько-шляхетській колонізації розгортаються й у романах І.Ле «Наливайко» (1940) та «Хмельницький» (19571965). Письменник, зокрема, розвінчує експансіоністські устремління завойовників, пояснюючи цим рішучу боротьбу пригнобленої нації проти національно-релігійного уярмлення. У центрі обох романів видатні історичні постаті, тому сюжетний рух пов’язаний із біографіями, основними етапами формування характерів. Тим часом усе в творах підпорядковується відображенню доленосних історичних подій, що впливають на весь народ і, ясна річ, - на головних персонажів, які перебувають найближче до них. Образи Наливайка та Хмельницького сповнені героїчної романтики, почерпнутої автором із уснопоетичних джерел і класичної вітчизняної літератури. На народних керманичів письменник дивився очима самого народу, який вважав своїх оборонців духовно багатими, витривалими, привабливими зовні.
Одним із кращих творів про національно-визвольні змагання під керівництвом Хмельницького донині по праву вважається роман П.Панча «Гомоніла Україна» (1954). Твір прикметний довершеністю композиції, конкретністю у відтворенні історичних реалій тієї доби, майстерним використанням фольклорних традицій. Органічним поєднанням історіографічних джерел і аргументованих авторських гіпотез характеризуються романи С.Скляренка «Святослав» (1959) та «Володимир» (1962), що переносять читача в епоху Київської Русі. Як зазначала критика, ці твори відчутно перегукувалися із сучасністю, сприяли критичнішому осягненню подій дня нинішнього, викликали гордість за істинний патріотизм далеких пращурів.
Українець повсякчас спирався на предківські традиції егелітарного усвідомлення волі, державної влади, що втілювалися у виборному принципі козацтва й рівноправності всіх членів соціуму. Властиво, саме це змушувало його брати до рук зброю і протистояти іноземній агресії (татарській, польській, австро-угорській, московській та ін.). Воля, загартована у віковій протидії різним ординцям, із часом стала органічною складовою національного характеру українця, що гарантувало йому впевненість у власній правоті й у тому, що господарями на своїй землі є ми, а не заброди-чужинці. Завважені моменти знайшли переконливе художнє втілення й у творах новітньої історичної прози. Маємо на оці, зокрема, романи П.Загребельного «Я, Богдан» (1983), Р.Іваничука «Четвертий вимір» (1984), «Журавлиний крик» (1988), Валерія Шевчука «На полі смиренному» (1983), Г.Колісника «Полин чорний, мак гіркий» (1987), «Мазепа гетьман» (1989), Ю.Мушкетика «Прийдімо, вклонімося» (1996), твори А.Дрофаня, Р.Іванченко, В.Малика, Т.Микитина, Д.Міщенка, В.Чемериса, Р.Чумака тощо. Уважне їх прочитання засвідчує поглиблений інтерес авторів до проблем зв’язку часів, історичної пам’яті, прямування до епічності у відтворенні переломних подій вітчизняної історії, втілення українських традицій і національних ідеалів.
Як бачимо, за понад двохсотлітню тяглість побутування українська проза надбала поважну кількість творів про національно-визвольну боротьбу народу. Не випадково ж ці твори донині викликають неабиякий інтерес з боку істориків і теоретиків літератури. Вище йшлося про наукові розвідки, що певною мірою мають безпосереднє відношення до обраної нами теми. Тут вважаємо за потрібне здійснити огляд праць, цікавих насамперед у загальнотеоретичному аспекті.
Так, у дослідженнях М.Ільницького [106, с.108] на особливу увагу заслуговують роздуми про роль документа в історичному творі, фольклоризм останнього, положення про автора як своєрідного коментатора чи учасника зображуваних подій. Учений виокремлює й дві художні домінанти, що співіснують у творах про минуле: вальтерскоттівський тип роману, героєм якого не є конкретна історична особа; твір, зорієнтований на історично-достовірний показ життя, де домисел відіграє допоміжну роль. Характерно, що вже в одній із ранніх розвідок М.Ільницький завважив: « історична тема в літературі це посилено пульсуюча думка, а не лише опис, відтворення подій та фактів. Наша література дозріла до художнього відображення історії духовної, історії мислячої, історії ідей. Черпати з криниці минулого досвіду ту цілющу воду, яка оздоровлює й нашого сучасника, - найперше завдання» [107, с. 95].
У монографії Б.Мельничука «Випробування істиною» (1996) в новому методологічному ключі досліджуються основні етапи поступування вітчизняного історико-біографічного письменства. Одначе на цьому тлі вчений розгортає ряд важливих теоретичних міркувань, зокрема, щодо художнього вимислу й домислу: « художній вимисел то приналежність творів, де змальовуються обставини й люди, яких насправді не було, а художній домисел має місце там, де інтерпретуються реальні особи та достеменні історичні факти. Це з одного боку. З другого ж виходить, що за допомогою вимислу проникають в суть інтерпретованого, а домисел дає змогу воскресити характерні історичні деталі [157, с. 37].
Розвідка А.Гуляка «Становлення українського історичного роману» (1997) є ґрунтовним аналітико-синтетичним дослідженням провідних тенденцій еволюції жанру в українській літературі. На широкому культурно-історичному тлі ХІХ століття відомий учений з’ясовує найпоказовіші проблеми розвитку епічних традицій у тогочасному національному письменстві, основну увагу приділяючи типології жанру «Чорної ради» П.Куліша. Особливо важливим вважаємо один із таких висновків дослідника: « «Чорна рада» П.Куліша відповідає ознакам історичного роману: своєрідністю композиції, в якій поєднані історичні події з приватним життям; твір являє собою своєрідний синтез, в якому історія як наука зливається з мистецтвом; реалізмом, зв’язком з дійсністю, що є дзеркалом життя історичного і приватного.
Продовжуючи і розвиваючи кращі традиції, П.Куліш досяг справжніх вершин реалізму в історичному жанрі. Проблема реалізму історичного твору невіддільна від проблем його історизму, як художня правда невіддільна від правди життя.
Проблема історизму є основоположною для розгляду реалізму історичного роману, як проблема відношення твору до життя, як проблема типовості обставин і типовості характерів, зрештою, як проблема творчого методу автора» [75, с. 291]. Ці положення прямо стосуються обраного нами об’єкта спостережень.
Є.Баран у монографії «Українська історична проза другої половини ХІХ початку ХХ ст. і Орест Левицький» [23] ґрунтовно схарактеризовує основні етапи розвитку вітчизняної історичної прози класичного періоду, цілком логічно атрибутуючи її до «завершеного циклу» художнього моделювання минулого, пов’язаного з уснопоетичною творчістю й давнім письменством. Заслуговує на увагу також виокремлення дослідником, сказати б, проміжних форм історичної прози: умовно-історичні твори; белетристичні нариси з історії України; переробки історичних творів інших авторів. Є.Баран осмислює вітчизняну історичну белетристику у взаємозв’язках зі світовою, а прозу О.Левицького у силовому полі типологічних взаємин із творами інших українських письменників порубіжжя ХІХ ХХ століть. Останнє в багатьох моментах виявилося для нас зразком проведення зіставного аналізу конкретних творів М.Сиротюка, В.Кулаковського та М.Глухенького з доробком вітчизняних літераторів другої половини минулого віку (Ю.Мушкетик, Р.Чумак, Я.Стецюк, Г.Колісник тощо). Як свідчать спостереження, однією з найбільш дискусійних донині залишається проблема визначення жанру історичного роману. У своєму дослідженні спираємося на найбільш поширену з-поміж фахівців класифікацію, запропоновану С.Андрусів [8]. Обираючи за осереддя співвідношення між історичним фактом і художнім вимислом (домислом), дослідниця розподіляє твори історичної тематики на художньо-історичні, історико-художні та художньо-документальні. Романи й повісті першої групи ґрунтуються здебільшого на домислі, хоча надзвичайно важливу роль у них відіграє історична фактографія; тип вигадки в них конкретно-реалістичний. Історико-художні твори (пригодницькі, умовно-

bibliography

ВИСНОВКИ

Зростання інтересу до минулого пов’язане, зазвичай, із актуалізацією історичної пам’яті в суспільній свідомості. У драматичній дійсності другої половини ХХ століття в пошуках шляхів у майбутнє українські митці, осягаючи єдність теперішнього і минулого, прагнули віднайти почуття стабільності людського існування на землі. У передмові до роману «Лисиці у винограднику» Л.Фейхтвангер завважив, що історичний романіст, тяжіючи до зображення сучасності, «шукає в історії не попелу, а полум’я». Цей образний вислів чи не найкраще характеризує історичну прозу Миколи Сиротюка, Віталія Кулаковського і Миколи Глухенького. Їхні твори з’явилися в часи, коли вітчизняна історична наука перебувала в глибокій кризі. Згубні перепони, що заважали у так званий період «застою» роботі вчених, долалися в історичний прозі завдяки її специфіці. Покоління письменників, що ввійшло в літературу в середині 1960-х років, відчувало потребу відновити «оббріхану» історію народу. До цієї генерації й належали М.Сиротюк, В.Кулаковський та М.Глухенький.
Творчість цих митців розвивалися в руслі подолання однобічності, естетичної вузькості, тенденційності у відборі фактажу, відмови від політизації історії й ідеалізації історичних осіб. Ясна річ, що на характер художнього осмислення героїчного минулого в їх прозі вплинули суперечності епохи, прикметної, з одного боку, пафосом внутрішнього розкріпачення, а з другого моментами уповільнення, регресу в соціально-політичній, економічній, ідеологічній сферах. Потреба правди й неможливість зреалізувати її в підцензурному друці без замовчувань змушувала літераторів шукати в минулому відповіді на злободенні питання. В умовах «застійного» часу історична проза була для Сиротюка, Кулаковського і Глухенького ще й формою відходу від заідеологізованої сучасності. Зчаста історія ставала для них і своєрідним засобом загострення соціально-політичних та морально-філософських проблем сучасної дійсності.
Грандіозний задум письменників образно змоделювати героїчну й багатостраждальну історію козаччини, гайдамацьких рухів натхненний національно-патріотичним пафосом, що з часів «Повісті врем’яних літ» і козацьких літописів є однією з визначальних ознак вітчизняної літератури. Відповідно до замислу простежити основні етапи національно-визвольних змагань українського народу у фокусі художньої обсервації всіх трьох авторів опинилися переломні події XVII XVIII століть. А центром уваги В.Кулаковського у романі «Володимир Мономах» стають ще й світоглядні суперечки, боротьба за владу в ситуації військової загрози ззовні та внутрішніх чвар періоду Київської Русі. Провідні політичні, військові, ідеологічні конфлікти визначають систему художніх колізій і характерів у романах М.Сиротюка, В.Кулаковського, М,Глухенького. Визначають, проте не вичерпують, адже митців турбує сам історичний процес розвитку нації. Доля народу є для прозаїків тим вищим ціннісним критерієм, на ґрунті якого вони вибудовують власні історіософські концепції, оперті не лише на досвід «сивої» історії, а й на уроки недавнього минулого.
Специфічною ознакою осмислення історичних тем і сюжетів у прозі М.Сиротюка, В.Кулаковського та М.Глухенького є інтерес до вічних моральних проблем життя і смерть, совість і обов’язок, любов і ненависть, вірність і зрада, добро і зло, творення і руйнація. Ця проблематика набуває особливої масштабності й значущості, бо спроектовується на події, від яких залежала доля цілої нації. Обравши шлях морально-філософського осягнення лицарського минулого, прозаїки вступають з читачем у діалог про політику й духовність, народ і владу, особистість та державу. Вічні ж теми, на думку літературознавців, « перейняті пошуками смислу життя та першосутності, ролі особистості в контексті всесвіту Через це в художніх творах поряд з критерієм Краси постає критерій Правди як визначальні етичні критерії, перейняті морально-етичними принципами» [146, с. 138].
Невід’ємними складовими процесу відтворення національно-визвольної боротьби українців у романах усіх трьох прозаїків є фольклор та історія, що, взаємодіючи, виявляють певні закономірності трансформації уснопоетичних, історичних елементів у літературі. Основними джерелами творів стали усна народна творчість та історичні пам’ятки, що широко використовувалися як у самих художніх текстах, так і в ході підготовки до їх написання.
Український фольклор із характерною для нього сукупністю тем, сюжетів давав величезні можливості для героїзації минулого. Саме тут письменники віднаходили не лише події, мотиви, а й позитивних і негативних персонажів. Відтак осмислення фольклорної образності виступає важливим аспектом аналітичного прочитання романів М.Сиротюка, В.Кулаковського і М.Глухенького, що сприяє адекватному усвідомленню їх ідейно-художніх задумів, жанрової своєрідності. Образна специфіка даної романної прози може інтерпретуватися крізь призму жанрової системи фольклору. Ремінісценції жанрів усної народної творчості продукують певний тип образності, втілюваній на різних рівнях внутрішньої структури літературного твору. Із сюжетно-композиційним рівнем романів співвідноситься образність билини, легенди («Володимир Мономах» В.Кулаковського), історичної пісні, історико-героїчного переказу, народного оповідання (дилогія М.Глухенького, трилогія та «На крутозламі» М.Сиротюка). Специфіка функціонування образів персонажів теж зумовлена ремінісценціями з різних фольклорних жанрів. Уснопоетична образність, реалізуючись на рівні авторської аксіології, сприяє виявленню ідеалу та антиідеалу письменників у текстах романів. Ідеал митця, як правило, виявляється через образність фольклорних жанрів, у яких розкриваються важливі субстанціальні якості українського характеру: богатирство, життєва мудрість, патріотизм, прагнення до волі. Виявленню антиідеалу сприяє образність ярмарку («Іван Сірко» В.Кулаковського), весілля («На уманських високих кручах» М.Сиротюка), бенкету («Коліївщина», «Колії» М.Глухенького). Близькою до уснопоетичної в аналізованих творах є сама модель віддзеркалення лицарського й водночас трагічного минулого, спрямованість проти національного гноблення. Автори дошукувалися шляхів від генези образів усної народної творчості до специфіки світосприйняття етносу, його моралі, етики, закладених у фольклорі. Залучення до романів образності, мотивів і жанрів усної поезії посутньо сприяло чіткості впровадження літераторами думки про національну ідентичність українського народу, що набувало підкреслено актуального звучання в умовах його бездержавності.
У художніх оцінках доби Київської Русі, козаччини та гайдамаччини письменники спиралися переважно на науково об’єктивний історичний матеріал (М.Костомаров, М.Максимович, В.Антонович, М.Грушевський, І.Крип’якевич, Д.Дорошенко, П.Мірчук), архівні й документальні джерела. Тим часом помічаємо в їхніх творах спричинені ідеологічним тиском і літературною політикою доби напівправду, замовчування, напередзаданість. Важливо однак, що митці наголошують на непересічній ролі козацтва, гайдамаків у всенародній боротьбі за українську державність. У романах простежується акцентація антиукраїнського характеру польської та російської політики, звучить голос в оборону «окремішності» України, демократичності її форми правління. Відчуття історії, зв’язку часів зумовило й сучасний ракурс досліджуваної історичної романістики, що, не модернізуючи минуле, не вбираючи сьогочасних проблем в одяг давнини, спрямовувалася проти колоніалізму, насильства. Характерною стильовою ознакою творів є введення в художню структуру тексту документа не лише як переконливого аргумента, а й матеріалу для потлумачення певної суспільної ситуації. Захоплення письменників історичним матеріалом спричиняється іноді до збіднення характерів, до з’яви персонажів, покликаних лише «проілюструвати» ту чи іншу подію. Одначе, у романах усіх трьох авторів простежуються загалом оригінальні трансформації історичної правди в правду художню. Окрім того, звернення романістів до героїчного минулого заповнює серйозні прогалини в науковій історії України. У їхніх творах не пропущено жодної із значних військових, політичних, ідеологічних подій описуваного часу; із-поміж героїв широкого повістування репрезентовані всі історичні особи, так чи інакше зафіксовані в джерелах.
Історична романістика М.Сиротюка, В.Кулаковського і М.Глухенького засвідчила орієнтацію на переосмислення та гармонізацію традицій і новаторства. Митці виявилися ближчими до традицій української класики (П.Куліш, М.Старицький, І.Нечуй-Левицький), ніж до своїх безпосередніх попередників по новітній літературі (З.Тулуб, І.Ле, П.Панч). Тоталітарний устрій як знаряддя нищення свободи, гідності, духовності особистості це своєрідний підсумок художнього осягнення письменниками героїчної історії, що і за змістом, і за формою було новим словом української прози внаслідок творчого послугування національними традиціями. Сенс звернення авторів до традицій полягає насамперед у тому, щоб наблизити до сучасності історично віддалені події, сповнити їх актуальними проблемами, ідеями, зробити семантично більш зрозумілими сучасному читачеві. Маємо підстави й для висновку про посутню політизацію та психологізацію «запозичених» сюжетів, образів під кутом зору сучасної прозаїкам історико-культуної реальності. Новаторство аналізованих творів у стереоскопічності віддзеркалення подій на значному в часових і просторових вимірах життєвому матеріалі; в різновекторності художнього бачення історичних осіб, соціальних і національних конфліктів. Новизна досліджуваних романів визначається також тяжінням письменників до висвітлення не лише буття, а й душевної організації, психічного стану української людини, яка опинилася у вирі складних історичних подій.
Центром художніх спостережень М.Сиротюка, В.Кулаковського, М.Глухенького було складне становище особистості в об’єктивному історичному процесі. Герої творів реальні й вимишлені прикметні спільною рисою, надзвичайно важливою для авторів, турботою про майбутнє України, почуттям моральної відповідальності перед грядущим. Ті ж із них, для кого власні вигоди чи бажання влади вище долі рідної землі, приречені на самотність за життя й забуття по смерті. Письменники пропонують читачеві взяти на себе гіркий досвід боротьби і страждань, геройства та відчаю наших предків ту ношу, без якої людина стає Іваном, що не пам’ятає роду. Падіння й злети, на які багата українська історія, мусять увійти, на думку прозаїків, у свідомість сучасної людини в сукупності, єднанні найменших подробиць, що складають минуле. Тоді й сприйняття сьогодення помітно розширюється за рахунок знань про колишнє, внаслідок здобуття морально-філософських уроків із багатовікової драми національної історії.
На передньому плані в галереї персонажів досліджуваної прози Володимир Мономах, Северин Наливайко, Максим Кривоніс, Іван Сірко, Максим Залізняк, Іван Гонта, Семен Неживий, Андрій Журба, Іван Бондаренко, інші національні герої, які виступають уособленням ознак часу і своєрідності конкретної особистості. Живий характер, через який «олюднюється» історія, стає ближчою, зрозумілішою лицарська минувшина, втілюються національні й соціально-психологічні протиріччя віддалених епох, один із найпомітніших художніх здобутків М.Сиротюка, В.Кулаковського та М.Глухенького. Письменники сповідують ідеал сильної особистості, яка, переживаючи злети й падіння, перемоги й розчарування, віднаходить життєву енергію в боротьбі за волю нації. Як правило, митці цікавляться складним процесом становлення особистості на тлі доби, на переломному історичному відрізкові, коли зазнавала кардинальних змін сама суспільна свідомість. Органічна єдність характеру та обставин, репрезентована в більшості аналізованих романів, зумовлюється справді глибоким знанням літераторами особливостей далеких епох. А моделюванню цілісних характерів видатних, славетних осіб сприяло послідовне осягнення конкретно-історичної обстановки. Історизм художнього мислення прозаїків спричинився до поглибленого усвідомлення складних перипетій національно-визвольних змагань за державність України. Із огляду на історично зумовлену потребу розв’язання цієї загальнонародної проблеми, характери виписуються зазвичай різко, сміливо, в їх людській індивідуальності, розвиваються перш за все як натури національні, виразники інтересів усього етносу.
Думка про місце особистості в історичному процесі найповніше втілюється у художніх концепціях діяльності правителя (Мономах) і народних ватажків (козацьких, гайдамацьких). Проза М.Сиротюка, В.Кулаковського, М.Глухенького сприймається як загалом вдала справа відображення героїчних сторінок історії нації та взаємозв’язків видатної, неординарної особистості з визвольницьким пориванням широких народних мас. У прикметних передовсім документалізмом підходах авторів до моделювання такої постаті простежуємо органічне сполучення реальних явищ, вірогідного вимислу та хронологічності фактажу. Властиво, маємо справу з оновленим баченням центрального персонажа як самобутньої індивідуальності, осмислення долі якої стає одним зі способів усвідомлення мистецької неповторності художника. В аналізованих романах помічаємо й зорієнтованість на віддзеркалення ірраціональних мотивів людської поведінки, вчинків, і звернення до принципу ідентифікації. Зчаста внутрішній світ героя змальовується через деталі власне психологічного портрета, відтворення фізіологічних особливостей його душевного стану. Заакцентовуючи найтонші душевні порухи персонажів, письменники прагнуть привернути особливу увагу до внутрішніх колізій людини, до того, як вона самовиявляється неусвідомлено. Протиріччя між тим, якою особистість є насправді, й тим, якою вона хоче себе бачити чи представити, повсякчас зафіксовуються дисбалансом емоційного та раціонального світів або показом неадекватного, навмисного поводження. На загал же, в досліджуваній прозі художня концепція людини піднімається на вищий щабель. Це зримо виявляється в ґрунтовному з’ясуванні портретно-психологічних рис історичного образу, акцентації його національної природи та у зображенні в еволюції.
Чільне місце з-поміж конкретних прийомів художнього моделювання історичного минулого в романах М.Сиротюка, В.Кулаковського та М.Глухенького належить авторський розповіді від третьої особи. Внутрішній монолог тут часом заступається всезнаючим голосом автора, що закумульовує всі елементи образного світовідчуття. Розповідь від третьої особи відкриває простір для послуговування такими сюжетно-композиційними формами, як внутрішнє мовлення, публічні спогади, уривки з листів, історичних документів, літописних джерел. Така розповідь спричинюється й до вільного послуговування художнім часом, простором. Осмислення специфіки художнього часу й простору дає підстави для висновку про особливості хронотопу в творах письменників, про широкомасштабність авторського віддзеркалення реалій дійсності, коли діяльність окремої людини чи локального колективу постає у глобальних вимірах. Завважена глобальність, духовна височина не просто задекларовуються митцями, а сприймаються як закономірний наслідок зображеного.
Художні портрети в аналізованих творах є важливою формою психологічного зображення особистості, пейзажні (поле, річка, сонце, місяць, вулиця) та інтер’єрні описи засобами ліризації прози, сворення відповідного емоційного тла, розкриття характеру, почуттів персонажа. Різноманітними в романах є й форми передачі внутрішнього світу героїв. Подеколи читач лише здогадується про їх душевний стан («На крутозламі» М.Сиротюка, «Дике поле» В.Кулаковського); часом психологізм увиразнюється стислим відображенням характерних виявів поведінки, реакції на довкілля («Слава переможеним» М.Сиротюка, «Коліївщина» М.Глухенького, «Мартин Пушкар» В.Кулаковського). Із-поміж домінантних стильових ознак досліджуваної історичної романістики слід назвати також інтертекстуальність, настроєвість, поєднання власне літературних і психологічних засобів світовідтворення, експресіоністичність деталей у портретах і пейзажах, своєрідність діалогів, афористичність, ампліфікаційність у з’ясуванні настроїв, душевних станів персонажів, художні пошуки при оперті на традиції.
Героїзація людського буття, як відомо, має багатовікову історію. О.Веселовський свого часу писав: «У бойову пору, родову чи дружинну, співець природно оспівував вождів і витязів, леліяв їх славу, складав ліро-епічні пісні про події дня; але пам’ятав і старі пісні предків і про предків свого героя. Він знав їх родовід в його пам’яті чергувались довгою низкою героїчні образи й узагальнювався ідеал героїзму, який природно впливав на все нове, що входило в світогляд пісні: тип фізичної міці й краси, хоробрості, зради й вірності, подвигу» [53, с.218]. Без побоювання будь-яких аберацій можемо твердити, що Сиротюк, Кулаковський і Глухенький виступили творцями новітнього героїчного епосу, які добре пам’ятали «старі пісні предків».
При цьому традиціоналізм митців можна назвати «поверненням в укоріненість» (М.Гайдеґґер). Саме це є підґрунтям їхньої художньої історіософії конкретного бачення героїчного минулого України, образної моделі подій і явищ історичного, соціально-політичного й духовного буття народу крізь виміри своєї доби. В естетичних концепціях Миколи Сиротюка, Віталія Кулаковського, Миколи Глухенького історія наділяється значним духовно-виховним потенціалом, а відтак її закони неодмінно слід виявляти й усвідомлювати. Доторк до лицарської минувшини надихає людину життєвою снагою, збагачує досвідом, розбурхує в ній потяг до вічного неспокою-вдосконалення. У такий спосіб прозаїки обертали погляд, думку українців до уроків багатостраждальної вітчизняної історії, прагнули пробудити приспану історичну пам’ять, сприяли консолідаційним процесам у розвитку нації. У своїй творчості вони порушили цілий ряд пекучих проблем, що стосуються об’єктивних закономірностей і духовно-моральних констант історичного процесу Х ХІ, XVII XVIIІ століть, сенсу буття бездержавного етносу, шляхів реалізації національно-визвольної енергії українців в історії й віднайдення національної ідентичності. Великою мірою злободенними ці питання залишаються й у наш час, коли пишуться сторінки історії нового тисячоліття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

1. Адорно, Т. Проблемы философии морали / Т. Адорно. М.: Республика, 2000. 239 с.
2. Александрова, Л.П. Советский исторический роман: (типология и поэтика) / Л.П.Александрова. К.: Изд-во при Киев. гос. ун-те, 1987. 160с.
3. Альтшуллер, М. Эпоха Вальтера Скотта в России / М. Альтшуллер. СПб.: Гуманитар. агентство «Академ. проект», 1996. 336 с.
4. Андреев, Ю.А. Движение реализма / Ю.А. Андреев. Л.: Наука, 1978. 208 с.
5. Андреев, Ю.А. Революция и литература / Ю.А. Андреев. М.: Худож. лит., 1975. 446 с.
6. Андреев, Ю.А. Русский советский исторический роман: 20 30-е гг. / Ю.А.Андреев. М.; Л.: Худож.. лит., 1962. 373с.
7. Андрусів, С. Модус національної ідентичності: львів. текст 30-х рр. ХХ ст. / С.Андрусів; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. Т.: Джура, 2000. 340 с.
8. Андрусів, С. Мости між часами: (про типологію іст. прози) // Укр. мова і л-ра в шк. 1987. № 8. С. 14 -20.
9. Андрусів, С. Чи всякий сон пробудний? // Сл. і час. 1990. № 3. С. 11 14.
10. Андрухович, Ю. «Світ пізнає національну літературу за прозою» // Авжеж. 1992. № 4. С. 33-37.
11. Аникст, А. Идейные и художественные основы романтизма // Искусство романтической епохи / Гос. музей изобразит. искусства им. А.С.Пушкина. М., 1969. С. 1-17.
12. Антонович, В.Б. Іван Виговський // Гетьмани України. К., 1991. 408с.
13. Антонович, В.Б. Моя сповідь: вибр. іст. та публ. тв. / В.Б. Антонович. К.: Либідь, 1995. 816 с.
14. Антонович, В.Б. Про козацькі часи на Україні / В.Б. Антонович; післям. М.Ф. Слабошпицького. К.: Дніпро, 1991. 238 с.
15. Апанович, О.М. Розповіді про запорозьких козаків / О.М. Апанович. К.: Дніпро, 1991. 335 с.
16. Аренд, Г. Становище людини / Г.Аренд; пер з англ. М. Зубрицької. Л.: Літопис, 1999. 254 с.
17. Аркас, М.М. Історія України-Русі / М.М. Аркас; перед. сл. П.М. Гвоздецького. К.: Вища шк., 1993. 414 с.
18. Астаф’єв, О. Український радикальний націоналізм: теза про ієрархію // Молода нація. 2001. № 4. С.65-92.
19. Бабій, О. Феномен ідеалу та утопічна свідомість // Світогляд і духовна творчість. К., 1993. С.144-151.
20. Багалій, Д.І. Історія Слобідської України / Д.І.Багалій; передм., комент. В.В. Кравченка. Х.: Дельта, 1993. 256 с.
21. Багрій, Р. Шлях сера Вальтера Скотта на Україну: («Тарас Бульба» М. Гоголя і «Чорна рада» П.Куліша в світлі іст. романістики В. Скотта): пер. з англ. / Р. Багрій. К.: Всесвіт, 1993. 296 с.
22. Бантыш-Каменский, Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства / Д.Н. Бантыш-Каменский. К.: Час, 1993. 656 с.
23. Баран, Є.М. Українська історична проза другої половини ХІХ поч. ХХ ст. і Орест Левицький / Є.М.Баран. Л.: Логос, 1998. 144 с.
24. Барт, Р. Від твору до тексту // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Л., 1996. С. 380-384.
25. Барт, Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика: пер. с фр. / Р. Барт; сост., общ. ред. и вступ. ст. Г.К. Косикова. М.: Изд. группа «Прогресс», 1994. 616 с.
26. Бахтин, В.В. Эпос и роман: (о методологии исслед. романа) // Вопросы литературы и эстетики: исслед. разных лет. М., 1975. С. 447 483.
27. Бахтин, М.М. Эстетика словесного творчества / М.М. Бахтин. М.: Искусство, 1979. 424с.
28. Безклубенко, С. Теорія культури / С .Безклубенко. К.: Київ. нац. ун-т культури і мистецтв, 2002. 324 с.
29. Белая, Г. Фокусническое устранение реальности: (о понятии «роман эпопея») // Вопр. л-ры. 1998. № 3. С. 170 - 201.
30. Бернадська, Н.І. Український роман: теорет. пробл. і жанр. еволюція: моногр./ Н.І.Бернадська. К.: Академвидав, 2004. 368 с.
31. Бєлічко, Ю. Художник і сучасність / Ю.Бєлічко. К.: Мистецтво, 1966. 122 с.
32. Бичко, А. Феномен української інтелігенції: (спроба екзистенціал. аналізу) / А.Бичко, І.Бичко // Сл. і час. 1995. №11/ 12. С. 42-51.
33. Білецький, Л. Історія української літератури: курс лекцій. Регенсбург: Берхтесгаден, 1947. 115 с.
34. Білецький, О. Українська література серед інших літератур світу // Зібр. пр.: у 5 т. / О. Білецький; редкол.: М.К. Гудзій (голова) та ін. К., 1965. Т.2. С.5-49.
35. Білоус, П. Жанрова система української літератури: (період Київ. Русі) // Сл. і час. 2002. № 2. С. 19-23.
36. Блакитний, Є. Національне та інтернаціональне в мистецтві: Україна: філософ. спадок століть // Хроніка-2000. К., 2000. С. 142-151.
37. Бойко, В.Г. Поетичне слово народу і літературний процес: пробл. фольклор. традицій в становленні укр. радян. поезії / В.Г.Бойко. К.: Наук. думка, 1965. 336 с.
38. Бондар, М. Українська література класичного періоду: рух крізь категорію художності // Сл. і час. 2001. № 7. С. 35-45.
39. Брайчевський, М. Утвердження християнства на Русі / М.Брайчевський. К.: Наук. думка, 1988. 261 с.
40. Будзиновський, В. Як Москва нищила Україну: на підставі старих укр. пісень. Відень, 1917. 40 с.
41. Буханенко, О.Д. Відродження епопеї в радянській літературі 20-30-х років: причини і наслідки // Слов’ян. зб. 1997. Вип. 4. С. 127 -135.
42. В.А. Несколько данных о судьбе Железняка после его ареста в Умани // Киев. старина. 1882. № 12. С. 565 568.
43. Вальнюк, Б.І. Поетика історичної романістики Богдана Лепкого: автореф. дис. канд. філол. наук / Б.І.Вальнюк; Прикарпат. ун-т ім. Василя Стефаника. Івано-Франківськ, 1998. 19 с.
44. Варгатюк, П. Богдан Хмельницький, українські козаки і облога Дюнкера // Кур’єр Кривбасу. 1998. № 108. С.4.
45. Велика історія України: у 2 т. Т. 1. / передм. І.П. Крип’якевича; зладив М.Голубець. К.: Глобус, 1993. 352 с.
46. Ветухов, О. Життя слова: (основи теорії поетики) / О.Ветухов; пер. А. Ковалівського. Вид. 5-те. Х., 1925. 80 с.
47. Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Фонд 15. № 141. 12 арк.
48. Власенко, В.О. Український дожовтневий роман: (Проблематика. Образна система. Поетика) / В.О. Власенко. К.: Дніпро, 1983. 150 с.
49. Возняк, М.С. Історія української літератури: у 2 кн. Кн. 1. / М.С. Возняк. Вид. 2-ге, випр. Л.: Світ, 1992. 694 с.
50. Возняк, М.С. Історія української літератури: у 2 кн. Кн. 2. / М.С.Возняк. Вид. 2-ге, випр. Л.: Світ, 1994. 558 с.
51. Волинський, П.К. З творчого доробку: вибр. ст. / П.К. Волинський. К.: Дніпро, 1973. 328 с.
52. Воробьева, Н.Н. Принцип историзма в изображении характера / Н.Н. Воробьева. М.: Наука, 1978. 263 с.
53. Вступ до літературознавства: хрестоматія / упоряд. та прим. Н.Бернадської. К.: Либідь, 1995. 276 с.
54. Гадамер, Г-Г. Істина і метод: Доповнення. Покажчики. Т. 2.: Герменевтика ІІ / Г. Гадамер; пер. з нім. М. Кушніра К.: Юніверс, 2000. 479 с.
55. Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.: зб. док. / упоряд.: І.Л. Бутич, М.І. Бутич, О.А. Купчинський, Л.А. Проценко, В.Д. Чунтулова. К.: Наук. думка, 1970. 660 с.
56. Гайдеггер, М. Гельдерлін та сутність поезії // Тексти та переклади / Т. Возняк. Х., 1998. С. 345-360.
57. Ганюкова, К.О. Еволюція історичної повісті в українській літературі ХІХ поч. ХХ ст.: автореф. дис. канд. філол. наук / К.О. Ганюкова; Дніпропетров. нац. ун-т. Д., 2003. 19 с.
58. Гегель, Г. В. Эстетика: в 4 т. Т.3 / Г.В. Гегель; под ред. М.Лифшица. М.: Искусство, 1971. 621 с.
59. Гермайзе, О. Коліївщина в світлі новознайдених матеріалів // Україна. 1924. № 1/ 2. С. 19 - 81.
60. Глобенко, М. З літературознавчої спадщини / М.Глобенко. Париж, 1961. 248 с.
61. Глухенький, М. Михайло Максимович: біогр. повість / М. Глухенький. К.: Молодь, 1969. 247 с.
62. Глухенький, М.Г. Колії: іст. роман / М.Г. Глухенький. К.: Рад. письм., 1968. 365 с.
63. Глухенький, М.Г. Коліївщина: іст. роман / М.Г. Глухенький . К.: Рад. письм., 1966. 427 с.
64. Голобуцький, В.О. Запорозьке козацтво / В.О. Голобуцький. К.: Вища шк., 1994. 539 с.
65. Головчинер, Я. Крестьянское восстание 1768 года на Украине // Ист. журн. 1939. № 11. С. 70-79.
66. Горбач, Н.В. Історична проза Юрія Мушкетика: автореф. дис. канд. філол. наук / Н.В.Горбач; Запоріз. держ. ун-т. Запоріжжя, 2002. 19с.
67. Горболіс, Л. Парадигма народнорелігійної моралі в прозі українських письменників кінця ХІХ поч. ХХ ст. / Л. Горболіс. Суми: Козац. вал, 2004. 200 с.
68. Грабович, Г. До історії української літератури: (дослідж., есеї, полеміка) / Г. Григорій. К.: Критика, 2003. 631 с.
69. Греков, В. Запорозький Кіш та Коліївщина // Україна. 1928. № 4. &