ПОЕТИКА ІСТОРИЧНОЇ ПРОЗИ ЮЛІАНА ОПІЛЬСЬКОГО : Поэтика исторической прозы Юлиана Опильского

brief description

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

На правах рукопису
УДК 82-311.6(477)

ДЗЮРМАН Світлана Степанівна

ПОЕТИКА ІСТОРИЧНОЇ ПРОЗИ ЮЛІАНА ОПІЛЬСЬКОГО

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
із спеціальності 10.01.01 — українська література

Науковий керівник —
доктор філологічних наук,
професор кафедри теорії літератури
і порівняльного літературознавства
Тернопільського державного
педагогічного університету
імені Володимира Гнатюка
КУЦА О.П.

Тернопіль2002

ЗМІСТ
ВСТУП............................................................................................................... 3
РОЗДІЛ 1
ХУДОЖНЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ІСТОРИЧНОГО ФАКТУ У ПРОЗІ ЮЛІАНА ОПІЛЬСЬКОГО.............................................................................................. 12
1.1. Міра історичності художнього твору.................................................... 12
1.2. Історіософська інтерпретація історичного факту.................................. 47
1.3. Часопросторові виміри історичного факту........................................... 72
РОЗДІЛ 2
ПОЕТИКА КОМПОЗИЦІЇ ХУДОЖНЬО-ІСТОРИЧНИХ ТВОРІВ ЮЛІАНА ОПІЛЬСЬКОГО............................................................................................ 101
2.1. Визначальні структуротвірні елементи................................................ 101
2.2. Персонажна сфера................................................................................. 117
2.3. Способи викладу у прозі Юліана Опільського................................... 141
ВИСНОВКИ.................................................................................................. 174
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.................................................... 180

Вступ
Твори української історичної прози завжди викликали значно ширший, ніж власне художній, інтерес — читацький загал вишукував у них код істини, проект на перспективу. Літературознавці спостерегли своєрідні спалахи історичної белетристики у часи соціально-політичних змін і переворотів. Звідси цілком закономірним є так званий другий сплеск (перший — це епоха козацьких літописів) у 2030-хрр. ХХ століття — часі історичних катаклізмів, тертя діаметрально протилежних суспільних ідеалів і стилесвідомостей. Цей процес на лівобережних українських землях та землях західноукраїнських відбувався, як відомо, за цілком відмінних культурних і соціально-політичних умов. Тому вивчення загального потоку історичної прози мусить спиратися на об’єктивне тлумачення стильових відмінностей окремих авторів з урахуванням тієї реальності, у згоді з якою (чи не у згоді) вони перебували. Якщо у літературі великої України історичну прозу відносять до помітних здобутків цього періоду, то в Західній Україні вона мала таки «найбільший збут» (М.Рудницький). Різні жанри її явили тоді галицькому читачеві В.Бирчак, В.Будзиновський, Катря Гриневичева, Ф.Дуд­ко, Наталена Королева, Б.Лепкий, Ю.Липа, А.Лотоцький, О.Назарук, С.Ордів­ський, І.Филипчак, А.Чайковський та ін. Широкою «територією» художнього пізнання вирізнявся з-посеред них Юрій Рудницький (18841937), що увійшов у літературу під псевдонімом Юліан Опільський. Хоча стилево твори письменника і не дисонували із класичного типу історичною прозою, галицький читач «здригнувся» (М.Семчишин) від його критицизму у ставленні до національної історії та від незвичного «балясту науковости», який йому пропонувалось осмислити.
Сенс звернення до жанрів історичної прози Ю.Опільський бачив у тому, щоб «використовувати досвід минулого та сучасного» [228,167]. Для цього треба було «полишати» модні у 2030-хрр. «дитирамбічні впливи модернізму» і входити у «світ строгого реалізму». Художньо проникнути у далекі епохи можна, за Ю.Опільським, засобами романтично-реалістичного зображення. Стиль новітньої «сензаційної» літератури «не є підходячий» для «чесного погляду на добу історії», оскільки ця література «є виразником загально пануючої нервовости та жадоби доривочної насолоди, випливом переоцінювання хвилі та недооцінювання майбутности» [200, 154]. Відтворити «дух епохи» — а це і повинно бути головною метою автора історичного твору — можна розглядом сукупності достовірних фактів («мозаїкової різнорідності подій»). «Мистецький хист» письменника повинен виявитися у змалюванні «побічних» постатей і «побічних» подій, тобто вимислу (домислу). Хоча фактаж він використовує саме для «артистичних цілей», все-таки не має права грішити «незнанням обставин або історичних фактів», «підставляти» у них свої власні погляди чи «скарикатирувати» головні історичні особи. «Побічні» факти так само не можуть суперечити духові доби.
Ю.Опільський допускав «вільне» поводження з історичними фактами, але при умові — «якщо стиль задержаний добре». Тенденція (а не «агітаційна бібула») в історичній повісті мусить бути «у згоді з духом часу». Повторюване у кількох статтях дефініціювання історичної повісті дуже наближене до Франкового (і Франко, і Опільський мали тут на увазі також романний жанр. — С.Д.) з його відомої передмови до «Захара Беркута»: «... Історична повість — це твір, що з’ясо­вує духа даного часу; і це, а не що інше є її завданням. ... При історичній новелі з’ясування цього роду «духа доби» обмежується до означеного виміру, при повісті обіймає воно цілість, і не вільно в ній забути ні про що. Історикові вільно залишити на боці всі недокладно зазначені чи неясні подробиці, або — згадавши їх — піти далі; повістяр мусить пов’язати все в одну цілість, яка робила б «враження сучасности» (виділення наше. — С.Д.) [181, 112]. Отже, всі сюжетно-композиційні складники жанру історичної повісті чи роману, «оброблені як цілість», мусили проектуватися на сучасність і майбутнє. Ю.Опільський радив «свідомо» остерігатися ілюстрування історії, «напихання» твору «збираниною» психологічних чи ультракривавих страхіть — історію треба пережити, щоб допомогти читачеві зрозуміти минулі й сучасні події. Якщо порівняти ці засадничі настанови художнього зображення подій в історичному жанрі з науковими висновками сучасних дослідників, то можемо констатувати незастарілість художньої концепції історії Ю.Опільського.
Серед жанрів історичної прози Ю.Опільського виділяємо дві тематичні групи. До першої відносимо ті з них, в основу яких покладено реальні факти з історії України. Написані у різні роки, вони становлять змістово-стильову єдність і творять панораму життя на українських землях протягом століть: піднесення Київської Русі за князювання Святослава і Володимира («Іду на вас», 1918; «Вовкулака», 1922; «Ідоли падуть» та «Діти Одина» були надруковані уже після смерті автора («Ідоли падуть» у 1938 р.; «Діти Одина» у 1985р.)); боротьба проти польської шляхти і татаро-турецьких нападників у ХVIXVIIст. («Упирі», 1920: друга і третя частини роману — «Чорним шляхом» та «Івашко» — видрукувані у журналі «Тернопіль» аж у 19911994рр.), проти польської та литовської шляхти у ХІVXV століттях («Сумерк», 1922), іноземних феодалів та римсько-католицької експансії за часів Данила Галицького («Золотий лев», 1926); становище українців у 1812р. («Тінь велитня»[1], 1927).
До другої тематичної групи відносимо повісті з давньої історії народів, які жили на території України («Гарміоне», 1921; «Під орлами Роми», 1929), з історії Єгипту часів фараона Рамзеса II («Танечниця з Пібасту», 1921), давнього Вавилону («Поцілунок Іштари», 1923) та Греції («Аллах», 19311932).
У родинному архіві Ю.Опільського у Львові збереглися два рукописні томи його поезій та прозових творів, об’єднаних спільною назвою «Житє». Пер­ший том (обсяг 768сторінок) містить вірші, новели, культурно-історичні студії, прозові твори з авторським жанровим визначенням «студії психологічні». Другий— автобіографічні романи, оповідання і щоденник («Записки»). Прискіпливо-іронічний погляд молодого тоді ще Рудницького на свої твори не дозволив їх опублікувати.
Літературна спадщина Ю.Опільського представлена також літературно-критичними виступами, головні з яких: «Втеча перед дійсністю», «В путах девотизму», «На стрічу розцвітові», «Вороги правди», «Фрази й сензації», «Сюжети з чужих літератур». Письменник не залишив нам есеїв про свою творчу лабораторію, але названі статті та спогади свояка М.Рудницького під промовистою назвою «В історичній башті» вияскравлюють «секрети» його творчості та підходи-вимоги до творів історичної прози.
Хоча перші друковані твори Ю.Опільського мали успіх у читачів (введені навіть до обов’язкової шкільної лектури), особа його не була популярною. Однією з причин було те, що понад міру скромний самітник, який володів гострою спостережливістю та їдким дотепом, досить критично поставився до своєї сучасності, особливо до «офіціальних» функцій колег-письменників. Він міг би зайняти належне місце у тогочасному літературному процесі як письменник-сатирик, але, переймаючись «журбою князів про єдність руських земель» (М.Рудницький), став, за власним зізнанням, «хронікером минулого». Не менш критичним, ніж до колег, був Ю.Опіль­­ський до себе: хоча і не претендував на звання українського В.Скотта, його часто брала злість за те, що не знає мови, як Шевченко, чи не володіє фантазією, як, наприклад, Гюго. Причиною критицизму, а то й скептицизму був фізичний стан (сколіоз) письменника, неможливість жити життям «у цілій його повні»: «Моя фізична сторона є вислідом якогось злобного помишленія творчої сили. Вона збудувала моє тіло на те, щоби воно довгі літа спиняло дух у його стремліннях» [81, т. 2, 342343].
Не додавало популярності Ю.Опільському, особливо у літературних колах, приятелювання з А.Крушельницьким. Як знаємо, після поразки національно-визвольних змагань і після визнаних літературних здобутків на ґрунті новітніх мистецьких процесів між двадцятими і тридцятими роками атмосфера літературного життя не була сприятливою. Ю.Опільський, вимогливий слухач професорів К.Студин­ського та О.Колесси, що, як особливо обдарований студент відділення німецької та класичної філології Львівського університету, навчався у Граці (Австрія), мав підстави для незадоволення «галицькою теперішністю». Тому коли радянофільський журнал «Нові шляхи» (19291932), редагований А.Крушель­ницьким, узяв на себе місію об’єднання кращих творчих сил, він стає одним із найактивніших його авторів, що і дало підстави галичанам бачити його серед прихильників «нового способу життя». Широкий галицький загал, який у той час найбільше потребував зразків національного героїзму, самопожертви і знаходив у текстах Ю.Опільського очікувані приклади державотворення, з осторогою поставився до автора через нетолерантні висловлювлювання в бік представників католицької церкви.
Прижиттєві критики оцінювали його твори неоднозначно. «Ю.Опіль­ський має «якесь» сильне прив’язання до історії. Із його повістей нелегко набрати пересвідчення, чи він пише їх з обов’язку чи з приємности» [225,2], — іронізував М.Рудницький з приводу появи «Тіні велитня». Аналізуючи мову творів Ю.Опільського, він доходив нищівних висновків: «На Опільськім найкраще можна доказати тезу: російські терміни і польська фразеольоґія» [225,2]. Одночасно Є.Пеленський визнавав Ю.Опільського «талановитим історичним романістом» [208,39]. Одразу ж після смерті письменника він звернув увагу читачів на наукову солідність, широту тематичного діапазону творів та на деякі риси індивідуального стилю, зауваживши нерівну художню вартість творів та дивне переплетення у них «двох найбільших противенств: легкого й тяжкого пера» [209,8]. Взявши за основний критерій вартості історичного твору «вірне і солідне відтворення доби», Є.Пеленський зазначив, що Ю.Опільський, у порівнянні із А.Чайковським та В.Будзиновським, стоїть «багато вище». Подіб­но писав тоді ж про письменника і М.Семчишин, який прирівняв навіть його внесок в українську літературу до художнього доробку В.Стефаника, підкресливши визначальну рису індивідуального стилю автора «Сумерку» — ерудизм, що надавав творам забарвлення «поважних наукових студій» [236,2]. Невдовзі після смерті письменника невідомий критик, що заховався під криптонімом К.К., у рецензії на повість «Ідоли падуть» (1938) значно прискіпливіше глянув на «обріб матеріалу», зокрема на художнє втілення ідеї «державної могучости». Дослідницькі висновки були у стилі М.Рудницького: «герої... надто часто деклямують про державу»; «князь почуває себе заступником Бога»; достовірність фактів «сумнівна» — за часів Володимира «було трохи інакше»; мова «повна патетичної фразеольоґії». Все-таки К.К. резюмував, що «Ідоли падуть» «вибивається» з-поміж тогочасних історичних творів мистецьким рівнем, передбачивши, що твір «розійдеться скорше, ніж другі» [102,4].
До 1958 року творчість Ю.Опільського обійдено дослідницьким мовчанням. Тоді, у 1958, побачила світ книга «Юліан Опільський. «Іду на вас», «Ідоли падуть», «Сумерк». Автор післямови «Історичні повісті Юліана Опільського» П.Ящук (він же упорядник і редактор видання) подав першу ширшу інформацію про життя і творчість письменника (обов’язкові тоді для подібних статей численні «вкраплення» про ненависть письменника до українського буржуазного націоналізму тут не беремо до уваги). Ю.Опільського «зблизька» відкрив українському читачеві М.Рудницький, віддавши йому належне — після згадуваних нищівних оцінок у 1929р. — у своїй відомій книзі [228,163171]. Дещо поглибив свій історико-літературний аналіз історичної прози Ю.Опільського П.Ящук у передмові («Майстер історичних полотен») до збірки під назвою «Упирі» (включено шість творів), вимушено акцентуючи на цей раз на боротьбі письменника з «церковниками-католиками».
У 1970р. у Москві видано російськомовний переклад роману «Сумерк» із вступним словом Б.Стахеєва, який опирався в основному на статті П.Ящука та рецензію Я.Дашкевича на згадане видання 1958р. М.Гнатюк у передмові до повістей «Іду на вас» та «Ідоли падуть» (1988) окреслив місце історичних творів Ю.Опільського у контексті української історичної прози, що відзначалася вищою формою філософічності у зображенні минулого, — «як предтечу розвитку українського історичного роману 6080-х років» [46,11]. Посутній аналіз силового поля проблематики, рис індивідуального стилю і загалом творчості Ю.Опільського як змістово-стильової єдності зробив Р.Гром’як у статті-розвідці «Історична проза Юліана Опільського» (післямова у книзі «Золотий лев», 1989). Дослідник вказав на неперевершеність творів Ю.Опільського у тематичному діапазоні, на свіжість його образів та актуальність концепцій[56,411].
М.Ільницький у вступній статті до чотиритомного видання творів Ю.Опільського (він і упорядник) охарактеризував письменника як «художника із власним поглядом на історичні постаті і події», якому «доводилось долати традиції» [93,4]. Важливо, що вчений розглянув творчість Ю.Опільського крізь призму його засадничої формули (виніс її у назву статті — «Минувшина— наука на майбутнє»), яка мотивувала звернення до історичної прози та її ідейне спрямування.
Не оминули увагою творчості Ю.Опільського й автори найновішого на сьогодні академічного підручника з історії української літератури ХХст. (у розділі «Проза» йому виділено, правда, всього 11 рядків), зазначивши зокрема, що твори цього письменника на теми світової історії стали «новим словом» в українській літературі [70,251]. Важливі для нашої теми наукові судження висловлено також у різножанрових статтях, автори яких розглядають проблеми історичної прози загалом. Так, Р.Іваничук, оглядаючи шлях переорієнтації української історичної прози з ілюстрування історичних подій на осмислення моральних і духовних уроків історії в проекції на сучасність, свого часу зазначив: «... Упродовж десятиліть українська історична романістика збивалась на ілюстративність. Крім Павла Загребельного, Ю.Опільського і С.Скляренка...» [89,207]. К.Родик в огляді української історичної прози, торкаючись постаті Ю.Опільського як «майстра історичної гостросюжетики», «блискучого авантюр­но-історичного белетриста», захоплено вигукнув : «Куди там тому Фенімору Куперу з його могіканами!» [222,38].
Названі вище історико-літературні розвідки, критичні статті, висловлювання про творчість письменника увиразнюють потребу системного вивчення її як предтечі нової хвилі української історичної прози 6080-хрр. ХХст., дослідження насамперед під кутом зору тих проблем, які дискутувались у часи Ю.Опільського чи які порушував Опільський-критик і зреалізовував Опіль­ський-письменник (з проекцією на найактуальніші питання сучасного літературознавства). Таким чином, мова йде про необхідність об’єктивно-наукового дослідження поетики творів Ю.Опільського як художнього еквівалента історії з огляду на їх оригінальність у каталозі української історичної прози. У цьому полягає актуальність і новизна нашої дисертації.
Метою пропонованої роботи є аналіз засадничих аспектів поетики творів Ю.Опільського, особливостей художньої реалізації його концепції історії, осмислення внеску письменника у розвиток української історичної прози.
Основній меті дослідження підпорядковані такі завдання:
· окреслити ідейно-тематичну і жанрово-стильову своєрідність творів Ю.Опільського;
· на основі систематизації і вивчення літературно-критичних виступів письменника з’ясувати його авторську концепцію історико-художнього твору;
· простежити естетичну реалізацію історіософської концепції Ю.Опіль­ського у його прозі;
· подати науковий розгляд співвідношення історичного факту і вимислу у художньо-історич­них творах Ю.Опільського;
· дослідити структурні особливості романів і повістей Ю.Опільського;
· охарактеризувати типологічні персонажні групи та викладові позиції в історичній прозі Ю.Опільського;
· встановити історико-типологічний характер зв’язків творів Ю.Опіль­ського із жанрами української історичної прози.
Об’єктом дослідження є історичні романи і повісті Ю.Опільського, його літературно-критичні виступи та рукописні тексти, що зберігаються у родинному архіві письменника.
Предметом дослідження є художня концепція історії Ю.Опільського та особливості її хронотопної, структуротвірної, характерологічної і викладової реалізації в історичних романах та повістях письменника.
Теоретико-методологічна основа дисертації. Для реалізації поставлених мети та завдань дисертант опирався на історико-літературний, порівняльно-історичний, порівняльно-типологічний та системний методи дослідження. Теоретичну базу дисертації склали праці українських та зарубіжних учених з проблем історичної прози, насамперед Л.Александрової, С.Андрусів, М.Бахтіна, О.Білецького, Р.Гром’яка, М.Грушевського, А.Гуляка, Д.Дорошенка, М.Іль­ни­ць­кого, Б.Мельничука, Я.Мукаржовського, Є.Нахліка, М.Рудницького, М.Сиротю­ка, Т.Салиги, Л.Сеника, М.Тка­чука, Б.Успенського, І.Франка, В.Халізєва, Ю.Шереха, Дм.Чижев­ського та ін. Дисертант послуговувався науковими висновками дослідників з історії й теорії історичної прози, найперше Є.Барана, С.Боро­діци, Б.Вальнюк, О.Мішукова, Т.Пастуха, Д.Пешорди, В.Приходько, а також спостереженнями дослідників літературного процесу в Галичині у 2030-хрр. ХХст.: М.Крупача (історіософська поезія), Н.Кучми (літературна критика), Л.Гром’як (християнська поезія), Л.Сироти (літературна група «Митуса»).
Практичне значення роботи. Матеріали дисертації можуть бути використані для створення цілісного портрета Юліана Опільського як письменника з широким діапазоном літературних і наукових зацікавлень; у нових дослідженнях з галузі поетики історичної прози; у написанні підручників з історії української літератури 2030-хрр. ХХст., а також під час викладання курсу історії української літератури у вищих навчальних закладах; у спецкурсах з української історичної прози.
Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел (303 позиції). Основний обсяг 179 сторінок.

[1] У назві твору дотримуємось орфографії автора.

bibliography

ВИСНОВКИ
Твори історичної белетристики Юліана Опільського стали зразками праг­матичних міфологічних уявлень в західноукраїнському літературному процесі 2030-хрр. ХХст. Ідейно-художня концепція письменника — не типового галичанина — спрямовувалась на самореалізацію українства, на утвердження у читачів віри у власну досконалість та реальні державницькі спроможності. У складному процесі тогочасного кардинального переосмислення українського минулого та утвердження нових соціальних моделей цього минулого Ю.Опільський вирізнявся помітним критицизмом у ставленні до національних цінностей та акцентами на їх «загальнолюдському підкладі». Це зумовило поступовий відхід письменника від історичного роману, що пов’язувався у га­лиць­кому суспільстві з романтичними устремліннями, до повісті як жанру реалістичного. Художня реалізація міри «історичності» у творах цих жанрів випливала із авторської концепції історії, характерною рисою якої виступає ви­раз­на проекція на сучасність.
Стосовно дозування у творі історичного факту і вимислу (домислу) — найважливіша теоретична проблема тогочасної західноукраїнської історичної прози — Ю.Опільський спирався на своїх українських попередників, найперше І.Франка. У творах його художньо-історичної прози органічно поєднуються численні ремі­ніс­ценції з історичних джерел, сюжетні дії реальних історичних постатей, художня інтерпретація етнографічних та культурологічних документальних матеріалів (важлива стильова ознака) з авторською вигадкою, елементами рицарських романів, любовними інтригами тощо.
У цілком новаторських творах Ю.Опіль­ського на теми неукраїнської історії («Гарміоне», «Танечниця з Пібасту», «Поцілунок Іштари», «Аллах»), що вводили українську історичну прозу у контекст світової тематики, історична достовірність забезпечувалася детальним (з наукових джерел) відтворенням звичаїв, культури, способу життя персонажів — «духу епохи». Романтично-реалістичний підхід до поєднання історичного факту і вимислу (домислу), увага до духовних запитів зображуваної епохи, взаємодія художньо-дослідницького і пригодницького начал робить твори Ю.Опіль­сько­го історичними за темою, сповненими історизму мислення і ставить їх у ряд творів класичної історичної прози.
Визначальні тенденції 2030-хрр. ХХст. як «золотого віку» української художньої історіософії спонукали Ю.Опільського до філософського осмислення української та світової історії. Домінуючою його рисою є аналітизм і не типова для галицьких письменників цього періоду принциповість у відстоюванні визначальних національних ідей. Декларуючи історичну достовірність як найпершу вимогу у літературі, Ю.Опільський художньо проектував конфлікти української та світової історії на свою сучасність, висував на перший план у дозуванні історичного факту і вимислу (домислу), сюжетобудуванні, характеротворенні ідеологічний аспект. Народоспрямованість історіософської концепції письменника не нівелювала значення «одиниці» ­ визначної історичної особи чи рядового персонажа у розвитку нації і держави. Державотворче спрямування історіософії Ю.Опільського спричинило ідеалізацію деяких визначних постатей української історії (Володимира «Ідоли падуть», Данила Галицького «Золотий лев», Сагайдачного «Упирі»). Заглибившись в історичні витоки багатовікового «підневільництва», письменник із властивим йому критицизмом оголив генетичні складники українського національного характеру (пасивність, інертність, знеохочення, «брак єдності»), здеідеалізував багатьох переважно рядових персонажів, що вирізняє його твори у контексті західноукраїнської прози 2030-х рр. Ретроспектива у творах світової тематики пов’я­зана із пошуками першопричини української бездержавності, намаганням осягнути ідеал майбутньої національної держави, а також ввести читача у контекст загальнолюдських проблем. Пильна увага до економічного та соціального аспектів у творах письменника зближує його історіософські погляди з історіософською концепцією М.Грушевського.
Посилена увага Ю.Опільського до визна­чаль­них в організації історичних процесів релігійних орієнтирів зумовлена структуризацією духовного життя у тогочасній Західній Україні, розвитком богословської науки католицької орієнтації та української католицької літератури. Відштовхуючись від свого ідеалу українського православного священика на перспективу, Ю.Опільський суб’єктивно й недостовірно зображував місію служителів католицької церкви, чим і викликані звинувачення його в «опоганенні священичого стану».
Новаторство Ю.Опільського виявилося насамперед у розширенні часо­просторових координатів його художньо-історичних творів. Конкретизація художнього часу у заголовках (підкреслюють віддаленість відтворених подій від часу автора), а також у структурі текстів у формі «прив’язаності» подій до історичних реалій чи дат увиразнює їх жанрові домінанти. Циклічність, датування, певний перебіг подій виконують художню функцію фіксації тривалості сюжетного часу, що особливо актуалізується у жанрі повісті. Поєднання концептуального і перцептуального часопросторів виявляється переважно через вплив історичних подій на особистість, хоча спостерігається і зворотний зв’язок структурних пластів хронотопу. Побутовий хронотоп чергується з напруженим, перевага останнього у більшості творів зумовлена особливостями індивідуального стилю письменника. Відкритість романів і повістей Ю.Опільського визначається включенням сюжетного часу і особистісних часопросторів у контекст історичної епохи, що відзначався вищою формою філософічності у зображенні минулого. Взаємодію концептуального і перцептуального часопросторів, реалізацію відкритості творів організовують переважно мотиви дороги, порога, пустки. Мотив дороги, що набуває у текстах Ю.Опільського метафоричного змісту, уможливлює нову інформацію історичного, соціального, етнографічного характеру, стає виразним композиційним шляхом, на якому персонажі еволюціонують світоглядно. Часову тривимірність утворюють ретроспекції і часова перспектива. Межі теперішнього у майбутнє розмикає також міфологічний час. Часова послідовність сюжетного розвитку дії вказує на існування фабульного часу як органічної складової сюжетного. Властивий творам Ю.Опільського прокурсивний рух художнього часу у ХХ століття зближує їх з «Мазепою» Б.Лепкого, історичними повістями І.Филипчака, «Осмомислом» О.Назарука.
Інформаційна насиченість, тематична розгалуженість, панорамність, проекція на сучасність — як основні стильові ознаки історичної прози Ю.Опіль­ського — зреалізовані у «кованій» структурі жанру повісті і роману. Промовисті, майже «крилаті» заголовки, чіткий поділ на розділи і глави з основними сюжетними вузлами, подієва послідовність, що не виключає перенесення дії в інші художні площини, дотримування географічних топосів становлять типовий для Ю.Опільського спосіб компонування художнього світу. Історична подія з відомою історичною постаттю і підпорядкований їй вигаданий персонаж з належною повнотою життєвих перипетій та вигадана подія з вигаданим персонажем формують композиційно-сюжетні центри романів і повістей письменника. Соціально-політичний чи національний (зовнішній) і особистісний (внутрішній) конфлікти завершуються у класичному повнокомпонентному сюжеті. Завершальними структурними компонентами часто виступають епілоги, які акумулюють ідейний зміст твору («Танечниця з Пібасту», «Золотий лев», «Діти Одина») чи інформують про подальшу долю персонажів («Сумерк», «Під орлами Роми»). Взаємозв‘язок і взаємозумовленість фактів і явищ в історичному розвитку підкреслює у текстах Ю.Опільського відкритий фінал («Іду на вас», «Сумерк»). Асоціативні та авторські ретроспекції, позафабульні чинники, фольклорні вкраплення, міфологеми та мовні резерви галицьких діалектизмів, оригінальні інтонаційно-синтаксичні засоби тощо, синтезуючись у єдину художню структуру, відображають нетлінний «дух епохи». Перенасичення текстів Ю.Опільського, особливо романів «Упирі» та «Тінь велитня» варваризмами, діалектизмами і не завжди вдалими авторськими порівняннями дисонувало з його вимогою «словесної міри» у творах історичної белетристики, що стало приводом різкої, але об`єктивної критики з боку М.Рудницького.
В історичній прозі Ю.Опільського художньо змодифіковані класичні в українській літературі характерологічні типи. Розгалужені сюжетні зв’язки охоплюють цілий ряд нововведених в художньо-історичну прозу історичних персонажів. Сюжетний рух структурних персонажів зазнає проб, які формують характер, змінюють світогляд, зіштовхують на шлях зради. Через певні еволюційні щаблі переступають майже всі персонажі, яких письменник приводить до свого життєвого ідеалу щасливий у сім`ї «громадський чоловік». Характерологічні типи зрадника, «виверткого злодія», фатальної і підступної жінки позбавлені однозначності. Наділені проникливим розумом, вони суттєво відрізняються від змалювання аналогічних у творах А.Чайковського чи В.Будзиновського. Ю.Опільський значно розширив ідейно-художнє навантаження типового у творах історичної прози «вірного помічника»: він несе на собі акцентовану в романах і повістях ідею народу як провідної сили у суспільстві. Авторська характеристика, що здебільшого доповнює домінуючий сюжетний спосіб зображення історичних персонажів, посилена увага до внутрішнього світу героя, використання засобів зовнішньої і внутрішньої мови є основними характеротвірними чинниками. Важливу функцію у характеротворенні виконують еротизми. Еротичний елемент, що підпорядковувався суспільному у тогочасній радянській літературі та деіндивідуалізувався у галицькій, по-новаторськи вирізняв історичну прозу Ю.Опільського, не знебарвлюючи її історичної достовірності. Загалом персонажна сфера творів Ю.Опільського з її очевидною діалектикою «противенства»-взаємодії різ­но­полярних натур вводить художньо-історичну прозу цього письменника у контекст української класики.
Нараційна стратегія у творах Ю.Опільського зарепрезентована третьоособовою формою викладу, яка представляє тип всезнаючого наратора. Наратор зображує події під різними кутами зору, які проявляються насамперед в оцінному, а також у часопросторовому, мовленнєвому, психологічному планах, що дозволяє констатувати позицію як наратора, так і автора-письменника. Взаємопроникнення і взаємопереплетення кутів зору всезнаючого наратора і нараторів-персонажів у композиційній структурі творів увиразнюють ідейно-естетичну концепцію Ю.Опільського та образ автора-письменника, пропонують читачеві плюралізм думок.
Аналітичне осмислення поетики історичної прози Ю.Опільського як системної цілості — історіософської основи, жанрової своєрідності, часопросторової організації, структуротвірних елементів, конструювання персонажної сфери, викладової стратегії з її орієнтацією на читацьку аудиторію — дає підстави розглядати творчість цього письменника як предтечу нової хвилі (6080-ірр. ХХст.) української історичної романістики.

Список використаних джерел
1. Александрова Л.П. Советский исторический роман: типология и поэтика. К.: Вища школа, 1987. 158 с.
2. Андреев Ю.А. Русский советский исторический роман 2030-ые годы. М. Л.: Изд-во АН СССР, 1962. 167с.
3. Андрусив С.Н. Историческая романистика Романа Иванычука и ее место в развитии жанра: Автореф. дис канд. филол. наук: 10.01.01. К., 1987. 17c.
4. Андрусів С. Вогонь нашої пам’яті: Історична проза в контексті сьогодення // Київ. 1990. №1. С. 125127.
5. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років XX ст. Тернопіль: Джура, 2000. 340 с.
6. Андрусів С. Мости між часами (Про типологію історичної прози) // Українська мова і література в школі. 1987. №8. С. 1420.
7. Андрусів С. Проблеми національної ідентичності // Слово і час. 1997. №3. С. 1822.
8. Андрусів С. Український історичний роман: онтологія та типологія жанру // Аrt line. 1997. №4. С. 3638.
9. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. 633 с.
10. Антонович В. Коротка історія козаччини. Коломия: Вік, 1992. 232 с.
11. Антонович В. Польсько-українські відносини XVII ст. в сучасній польській призмі (З нагоди повісти Г.Сєнкевича «Огнем і мечем») / Переклав В.Гнатюк. Львів, 1904. 66 с.
12. Арістотель. Поетика. К.: Мистецтво, 1967. 134 с.
13. Аркас М. Історія України-Русі. Одеса: Маяк, 1994. 390 с.
14. Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый временною коммиссіею для разбора древнихъ актовъ, высочайше учрежденною при Кіевскомъ, Подольскомъ и Волынскомъ генерал-губернаторъ. Часть четвертая. Акты о происхожденіи шляхетских родовъ въ Юго-Западной Россіи. Киевъ: Въ типографіи Е.Федорова, 1867. Т.1. 460 с.
15. Астаф’єв А. Художня історіософія: від Миколи Костомарова до Євгена Маланюка // Слово і час 1997. №2. С. 69.
16. Бабушкин С.А. Проблема художественного времени и пространства // Пространство и время. К., 1984. С. 273290.
17. Багрій Р. Шлях сера Вальтера Скотта на Україну («Тарас Бульба» М.Гоголя і «Чорна рада» П.Куліша в світлі історичної романістики В.Скотта). К.: Ред. ж-лу «Всесвіт», 1993. 296 с.
18. Баканов А.Г. Современный зарубежный исторический роман. К.: Вища школа, 1983. 183 с.
19. Баран Є.М. Українська історична проза другої половини XIX початку XXст. і Орест Левицький. Львів: Логос, 1998. 142 с.
20. Баранник Д.Х., Гай Г.М. Драматичний діалог. Питання мовної композиції. К., 1961. 162 с.
21. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. М.: Худож. лит., 1975. С. 234407.
22. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. 444с.
23. Бирчак В. Василько Ростиславич (Історичний роман у двох книгах): Тернопіль: Мальви, 1996. 299 с.
24. Білецький О. В мастерской художника слова // Зібрання праць: У 5 т. К.: Наукова думка, 1966. Т.3. С. 274489.
25. Білецький О. Доля великої епічної форми в російській літературі ХХХХ століть // Зібрання праць: У 5 т. К.: Наукова думка, 1966. Т.4. С. 535.
26. Білий О.В. Літературний герой у контексті історії. К.: Наукова думка, 1980. 119 с.
27. Боплан Г.Л. Опис України / Передм. Я.Д.Ісаєвича, В.А.Смолія. К.: Наук. думка, 1990. 256 с.
28. Бородавчук С. Художня своєрідність відтворення історичних подій 1651 1654 рр. у повісті Антона Лотоцького «Триліси» // Наукові записки. Серія: Літературознавство. Тернопіль:ТДПУ, 1999. Вип. V. С. 8794.
29. Бородіца С.В. Жанрова структура романів Уласа Самчука в контексті західноукраїнської романної прози 3040-х рр. ХХ. ст.: Автореф. дис канд. філол. наук: 10.01.01. / Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка. К., 2000. 18с.
30. Будзиновський В.Т. Пригоди запорозьких скитальців: Повість та оповідання / Упоряд., авт. післямови та прим. В.Д. Горак. К.: Дніпро, 1993. 383 с.
31. Вальнюк Б.І. Поетика історичної романістики Богдана Лепкого. Автореф. дис канд. філол. наук: 10.01.01. / Прикарпатський університет ім. І.Франка. Івано-Франківськ, 1998. 18 с.
32. Варфоломеев И.П. Типологические основы жанров исторической романистики (Классификация вида). Ташкент: Изд-во «ФАН» Узбекской ССР, 1979. 187 с.
33. Введение в литературоведение. Литературное произведение: Основные понятия и термины: Учеб. пособие / Л.В.Чернец, В.Е.Хализев, С.Н.Брайтман и др. М.: Высшая школа: Академия, 1999. 556 с.
34. Вельтман А.Ф. Романы / Сост., вступ. статья В.И. Калугина; Послесл. и комплект. А.П.Богданова. М.: Современник, 1985. 524 с.
35. Веретюк О.М. Літературне життя українців у міжвоєнній Польщі. Тернопіль, 1994. 61 с.
36. Веселовский А. Историческая поэтика. М.: Высшая школа, 1989. 404 с.
37. Винокур Г.О. О языке исторического романа // О языке художественной литературы: Учеб. пособие для филол. спец. вузов. М.: Высш. школа, 1991. С. 407430.
38. Вишенський І. Твори. К.: Художня література, 1959. 268 с.
39. Власенко В.О. Український дожовтневий роман (Проблематика, образна система, поетика). К.: Дніпро, 1983. 150 с.
40. Володин Э.Ф. Специфика художественного времени // Вопросы философии. 1978. №8. С. 132141.
41. Гавришків Б. Справи віків минулих (Ю.Опільський. Упирі. Видавництво «Каменяр», Львів, 1965) // Жовтень. 1966. №7. С. 114115.
42. Галицько-Волинський літопис. Львів: Червона калина, 1994. 253 с.
43. Гальчук М. Літературне життя на підсовєтській Україні: Ч. 1. Проза 192030-х років. Мюнхен: Париж: Вид. Спілки Укр. Молоді, 1952. 32 с.
44. Гей Н.К. Поэтическое время и пространство // Художественность литературы. Поэтика. Стиль. М.: Наука, 1975. С. 252282.
45. Геродот. История: В 9-ти кн. / Перев. Г.А.Стратановского. М.: Ладомир, ООО «Фирма «Издательство АСТ», 1999. 752с.
46. Гнатюк М. Майстер історичної прози // Юліан Опільський. Іду на вас. Ідоли падуть. Львів: Вища школа, 1988. С. 511.
47. Головко В.М. Поэтика русской повести. Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1991. 192 с.
48. Голубєва З.С. Сучасний український роман. К.: Знання, 1973. 47 с.
49. Гордеева Г. Пространство для конфликта: Автор и герой: позиция и дистанция // Литературное обозрение. 1983. №4. С. 1114.
50. Гординський Я. Межі реалізму в історичному романі // Ми. 1939. лютийсічень. С. 7284.
51. Горский И.К. Исторический роман Сенкевича. М.: Наука, 1966. 305 с.
52. Грабович Г. До історії української літератури. Дослідження, есе, полеміка. К.: Основи, 1997. 604 с.
53. Грабович Г. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета / Пер. з англ. С.Павличко. K.: Радянський письменник, 1991. 212 с.
54. Гром’як Л.М. Особливості християнської поезії в Західній Україні 2040-х років XX ст: мотиви, жанри, поетика (Львівська група письменників «Логос»). Автореф дис. канд. філол. наук: 10. 01. 01. / Львівський національний університет ім. І.Франка. Львів, 2000. 16 с.
55. Гром’як Р. Історична проза Юліана Опільського // Давнє і сучасне. Тернопіль: Лілея, 1997. С. 5764.
56. Гром’як Р.Т. Історична проза Юліана Опільського // Опільський Юліан. Золотий лев. К.: Дніпро, 1989. С. 398411.
57. Гром’як Р.Т. Про визначення поетики в світлі естетичної концепції І.Я.Франка // Поетика. К.: Наукова думка, 1992. С. 1621.
58. Гром’як Р.Т. Роман Юліана Опільського «Упирі» і його довгий шлях до українського читача // Тернопіль. 1991. №1. С. 16.
59. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11т. К.: Наук. думка, 19911995.
60. Гузар З.П. Деталь, подробиця, образ // Українське літературознавство. Вип. 5. Львів: Вид-во Львівського університету, 1968. С. 7985.
61. Гуляк А.Б. Становлення українського історичного роману. К.: ТОВ «Міжнародна фінансова агенція», 1997. 293с.
62. Гуменний М. Хронотоп у романах Олеся Гончара // Слово і час. 1993. №8. С. 2227.
63. Дашкевич Я. Історичні повісті Юліана Опільського (Юліан Опільський: «Іду на вас», «Ідоли падуть», «Сумерк», Львів, Книжково-журнальне видавництво, 1958) // Вітчизна. 1958. №9. С. 217219.
64. Денисова Т.Н. Роман і проблеми його композиції. К.: Наукова думка, 1968. 220 с.
65. Денисюк І. Історична белетристика Івана Франка // Українське літературознавство: Респ. Міжвід. Наук. Зб. Л, 1995. Вип. 60. С. 81105.
66. Денисюк І. Мислячий історичний роман // Іваничук Р. Яничари: історичний роман. Львів: Каменяр, 1992. С. 514.
67. Державин В. Сучасна історична белетристика // Критика. 1929. №12. С. 3151.
68. Деркач Д.Б. Современный историко-революционный роман (проблемы поетики). К.: Наук. думка, 1989. 189 с.
69. Дзюба І. Несходимі стежки минувшини: Пригодницькі мотиви в історичній прозі // Література і сучасність: літературно-критичні статті. К., 1987. Вип. 20. С. 86116.
70. Дзюба І. Проза // Історія української літератури ХХ ст. У 2 кн. Кн.1; 19101930-ті роки: Навч. посібник / За ред. В.Г.Дончика. К.: Либідь, 1998. С.232252.
71. Домбровський В. Українська поетика // Володимир Домбровський. Українська стилістика й ритміка. Українська поетика. Мюнхен, 1993. С. 1175.
72. Дончик В.Г. Істина — особистість: Літературно-критичний нарис. К.: Радянський письменник, 1984. 248 с.
73. Дончик В.Г. Український радянський роман: Рух ідей і форм. К.: Дніпро, 1987. 429 с.
74. Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2т. К.: Глобус, 1991.
75. Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. Державницька школа: Історія. Політологія. Право. К.: Українознавство, 1991. 254 с.
76. Драгоманов М.П. Про українських козаків, татар та турків: З дод. про життя М.Драгоманова. К.: Дніпро, 1991. 44 с.
77. Драгомирецкая Н.В. Автор и герой в русской литературе XIX XX веков. Диалектика взаимодействия. М.: Наука, 1977. 379 с.
78. Дубина М.М. Проблеми становлення і тенденції розвитку малої прози Західної України / 2030-і рр.XX ст./: Монографія. К.: Ін-т системних досліджень, 1995. 446 с.
79. Есин А.Б. Время и пространство // Введение в литературоведение. Литературное произведение: Основные понятия и термины: Учеб. пособие / Под ред. Л.В.Чернец. М.: Высш. шк., 1999. С. 4762.
80. Єфремов С. Історична повість // Історія українського письменства. К.: Феміна, 1995. С. 500531.
81. Житє: В 2 т. 19041908.
82. Жулинський М. Традиція і проблема ідейно-естетичних пошуків в українській літературі кінця XIX початку XX століття // Записки Наукового товариства імені Т.Шевченка. Т. CCXXIV: Праці філологічної секції. Львів: Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові, 1992. С. 141153.
83. Загоскин М.М. Аскольдова могила: Повести / Комент. О.А.Кузьменко, С.И.Панова и А.М.Пескова. К.: Дніпро, 1990. 431 с.
84. Загребельний П. Втішання історією. Післяслово до роману «Роксолана» // Загребельний П. Неложними устами: Статті, ессе, портрети. К.: Рад. письменник, 1981. С. 245259.
85. Зобов Р.А., Мостепаненко А.М. О типологии пространственно-временных отношений в сфере искусства // Ритм, пространство и время в литературе и искусстве. Л.: Наука, 1974. С. 1125.
86. Зубрицький Д. История древнего Галичско-Русского княжества. Ч. 3. Львов: Иждив. Ин-та Ставропигианского. 1855. Ч. 3. 314 с.
87. Исторический роман в литературах социалистических стран Европы / Под. ред. П.Топера и Н.Яковлевой. М.: Наука, 1989. 269 с.
88. Іваничук Р. Духовне здоров’я і нігілістичний вірус // Чистий метал людського слова. К.: Радянський письменник, 1991. С. 232243.
89. Іваничук Р. Які ж виміри людської пам’яті? // Жулинський М. Наближення: Літературні діалоги. К.: Дніпро, 1986. С. 197223.
90. Ільницький М. Драма без катарсису: Сторінки літературного життя Львова першої половини XX століття. Львів: Місіонер, 1999. 212 с.
91. Ільницький М. Історіософія української поезії 2030-хрр.: Концепція України (Євген Маланюк, Юрій Липа, Олег Ольжич) // Літературознавство: ІІІ Міжнародний конгрес україністів (Харків, 2629 серпня 1996). К., 1996. С. 191196.
92. Ільницький М.М. Людина в історії: Сучасний український історичний роман. К.: Дніпро, 1989. 356 с.
93. Ільницький М.М. Минувшина — наука на майбутнє // Опільський Юліян. Твори: В 4т. Львів: Каменяр, 1994. Т. 1. С. 316.
94. Ільницький М.М. Не зрікатися своєї душі (Концепція України в творчості Юрія Липи) // Дивослово. 1994. №4. С. 38.
95. Ільницький М.М. Панорама століть // Опільський Юліан. Сумерк. Львів: Каменяр, 1988. С. 312.
96. Історія Русів (Пер. І.Драча). К.: Радянський письменник, 1991. 318 с.
97. Калениченко М.Л. Українська література кінця XIX початку XX ст. Напрями, течії. К.: Наукова думка, 1983. 255 с.
98. Карамзин Н.М. История Государства Российского: В 12 т. М.: Книга, 1993. Т. 1. 161 с.
99. Кащенко А.Ф. Зруйноване гніздо / Упоряд, автор післямови та приміток В.Г.Бєляєв. К.: Дніпро, 1991. 647 с.
100. Кащенко А. Про гетьмана Сагайдачного // Початкова школа. 1991. №1. С. 7178.
101. Кир’янчук Богдан. Діалогічна взаємодія хронотопів у творі Івана Франка «Для домашнього огнища» // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць Рівненського державного інституту. Рівне: РДПІ, 1999. Вип.VI. С. 5876.
102. К.К. Юліян Опільський: Ідоли падуть. Історична повість із часів Володимира Великого. Львів, 1938 (Бібліотека «Діла» Ч. 25 і 26. Том I. Стор. 170. Том II. Стор. 175+5) // Літературно-науковий додаток «Нового часу». Львів, 1938. 15 серпня. Ч. 32. С. IV.