Дискурс національної ідентичності в українському постколоніальному літературознавстві: історико-літературний аспект

brief description

ДРОГОБИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ імені ІВАНА ФРАНКА

На правах рукопису

ІВАНИШИН Мирослава Володимирівна

УДК 821.161.2.09

Дискурс національної ідентичності
в українському постколоніальному літературознавстві:
історико-літературний аспект

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Кравченко Леся Степанівна,
кандидат філологічних наук,
доцент

Дрогобич 2009

ЗМІСТ

Вступ..3

Розділ І. Теоретичні аспекти вивчення дискурсу національної ідентичності...10

Розділ ІІ. Історія літератури як дискурс національної ідентичності...44
2.1. Інтерпретації доби незалежності та їх націологічний аспект .44
2.2. Історико-теоретичні метадискурси С.Андрусів, В.Моренця, Н.Шумило: осмислення національної ідентичності літератури59
2.3. Націологічний потенціал історико-літературного метадискурсу (Л.Сеник, Ю.Мариненко, О.Вертій)99

Розділ ІІІ. Українська постколоніальна модель дискурсу національної ідентичності.132
3.1. Постколоніалістичний контекст дискурсу національної ідентичності.132
3.2. Дискурс національної ідентичності й історико-літературний метадискурс..149

Висновки...167

Список використаних джерел...184

ВСТУП

Однією з характерних особливостей розвитку української постколоніальної науки про літературу стало поглиблене зацікавлення дискурсом національної ідентичності в її межах, зокрема в межах історико-літературних праць. Це цілком аргументовано можна пояснити передусім культурно-історичними обставинами: розвалом радянської наддержави (СРСР) та фактором здобуття незалежності українським народом у 1991 році. Закономірно, що вельми значна кількість літературознавчих праць, котрі з’явилися від початку 90-х років ХХ ст., репрезентують новий спосіб осмислення художніх явищ та закономірностей, який випливає з усвідомлення пріоритетного статусу національної самототожності у структурі незмаргіналізованої свідомості.
У цьому зв’язку промовистої актуальності набуло питання наукового аналізу національної ідентичності художньої літератури, передусім історико-літературне осмислення та переосмислення під цим оглядом давніх, класичних та новітніх періодів розвитку українського письменства. Важливими видаються також питання аналізу, верифікації та практичного використання дискурсу національної ідентичності, зокрема й у зв’язку із написанням нової академічної Історії української літератури” у 12-ти томах. Можна спостерегти, що так чи інакше питання національної самобутності в метадискурсивному сенсі актуалізували дослідники різних поколінь та методологічних спрямувань: С.Андрусів, Ю.Барабаш, О.Баган, Є.Баран, Ю.Бача, Т.Бовсунівська, М.Бондар, Я.Гарасим, Р.Голод, Л.Голомб, Г.Грабович, С.Гречанюк, Р.Гром’як, Т.Гундорова, І.Денисюк, І.Дзюба, В.Дончик, М.Жулинський, Н.Зборовська, М.Зубрицька, М.Ільницький, С.Квіт, Г.Клочек, Ю.Ковалів, М.Крупач, М.Легкий, В.Марко, Т.Мейзерська, Б.Мельничук, В.Моренець, Л.Мороз, М.Мушинка, М.Наєнко, Д.Наливайко, В.Нарівська, С.Павличко, М.Павлишин, Є.Панченко, В.Пахаренко, О.Пахльовська, Я.Поліщук, В.Працьовитий, О.Пронкевич, І.Руснак, Т.Салига, Г.Сивокінь, Л.Скупейко, Л.Тарнашинська, А.Ткаченко, І.Фізер, К.Фролова, С.Хоменко, С.Хороб, В.Шевчук, М.Шкандрій, І.Яремчук, О.Яровий та ін.
Так, наприклад, Григорій Сивокінь вказує на важливість усвідомлення того, що література України розвивалася в болісній боротьбі з несправедливими обставинами колоніалізму”, і зазначає: Отож цілком природним буде прагнення історика назвати все своїми іменами, хоча рафінований, викоханий на естетизмі теоретик ураз закине такому історикові й герметизм, і маргінальність, і вузьколобий соціологізм. Тим часом «місце», де література твориться, від історії та її творення в сьогоденні невідривне, воно істотне, якщо тільки не зрікаємося національного як цінності, якщо не відмовляємося від інтересів народу, котрому належимо, культуру котрого творимо”. Тому й теоретичний аспект створення нової історії літератури дослідник тісно пов’язує із врахуванням національного фактору: Цілком можливо, що однією з пропозицій щодо методології нової історії української літератури стане її, історії, національна ідентифікація, тобто еволюція естетичного самоусвідомлення національної тотожності українців у європейському й світовому оточенні” [222, с.23-24, 26][1].
Іван Дзюба наголошує на відсутності цілісної картини національної культури як узагальненого вираження творчих зусиль українського народу, його осягів у світорозумінні, релігії, моралі, художньому мислені, науці й філософії”. І слушно застерігає від методологічного насильства над органікою культури”, а значить, і літератури [69, с.4, 10][2]. Віталій Дончик говорить про постання нової академічної історії і розглядає її найглибшу смислову інтенцію саме в національному напрямку, бо призначення таких історій розповісти своєму народові та світові про літературу (і духовність, неповторність культури) одного з багатьох народів Європи” [81, с.16][3]. Іван Денисюк, слушно критикуючи деякі сучасні аберації українських класиків, у плані антитези обґрунтовано звертається, між іншим, до методологічного досвіду Івана Франка. І.Франко, твердить знаний дослідник, в історико-літературних працях мав на увазі не іманентний розвиток самих художніх форм в якомусь культурологічному вакуумі, а розвиток їх в історико-культурній зумовленості як фактор поступального ходу цивілізації, розвиток національної ідеї”. Так формується концепція самобутності літератури, її специфіки, зумовленої історично сформованою національною ментальністю українців” [63, с.15][4], що може бути зразком для новітніх літературознавчих праць.
Розглядаючи питання смерті автора”, Іван Фізер слушно підкреслює, що в Україні письменник був і, либонь, для багатьох і далі залишається ним, не тому, що писав для когось вірші в альбом, прозу чи драму, але, найбільше, тому, що захищав національну самобутність народу” [251, с.54][5]. В іншій праці, осмислюючи важливість нової академічної історії літератури, українсько-американський дослідник підкреслює її вагомість не лише для фахівців, а й для освіченої громадськості, оскільки в Україні так було й так буде, допоки українську літературу вважатимуть сховищем культурно-національних цінностей” [250, с.10][6]. Вагомими видаються також і судження цього автора про ключову постколоніальну потребу створення державою такої діаної і такої пандеї, тобто такої інтелектуальної парадигми й такої системи освіти, які б максимально враховували інтелектуальні, етнопсихологічні, моральні й утилітарні аспекти української нації” [249, с.8][7]. С.Андрусів, міркуючи про тексти й контексти сучасного українського літературознавства, серед іншого, виявляє й критикує негацію окремими дослідниками українського народництва, звертаючись до націологічно вивірених аргументів: Якщо вважати народництво лише синонімом примітивності й провінційності, то справді цей «Картаген», як писав Ю.Шевельов, мусить бути зруйнований. Але зміст його значно ширший і, як більшість понять у гуманітаристиці, амбівалентний. В антиколоніальному культурному дискурсі слова «народ», «народність», хоч як були скомпрометовані радянською пропагандою, все ж були й синонімами до заборонених «нація», «українськість». Апелювати до свого «народу» (і в тих же 60-х) означало ствердження своєї національно-культурної ідентичності, спротив колонізаційним стратегіям денаціоналізації й декультуризації, опозицію до ідей «єдиної історичної спільності радянського народу», отже, руйнувати соцреалістичну традицію від ідеології та риторики до форми” [4, с. 49][8].
Однак у межах новітніх історіографічних студій відсутніми є ширші дослідження дискурсу національної ідентичності. Отже, актуальність роботи зумовлена, з одного боку, потужною актуалізацією націологічної проблематики в новітній українській науці про літературу, а з іншого відсутністю узагальнювальних студій, які б осмислювали цю актуалізацію, цей дискурс національної самобутності в українському постколоніальному літературознавстві, передусім у межах сучасної історії літератури. А без цього, очевидно, важко ефективно використовувати й вивіряти наявний літературознавчо-націологічний досвід та ефективно використовувати його для випрацювання продуктивних стратегій і тактик постколоніальної інтерпретації. Вважаємо, це полегшить (особливо молодшим дослідникам) ефективно використовувати такий спосіб міркування не тільки в якості інтерпретаційної моделі, а й розробляти її герменевтичний інструментарій, поширювати евристичні обрії, зрештою, науково утверджувати серед інших сучасних методів тлумачення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами виявляється в наступному. Дисертаційне дослідження виконане в річищі комплексної наукової теми кафедри світової літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Філософія і поетика художнього тексту/твору”. Тема дисертації затверджена на засіданні бюро Наукової ради НАН України з проблем Класична спадщина та сучасна українська література” (протокол № 1 від 10 березня 2005 р.).
Мета роботи полягає у виявленні та аналізі дискурсу національної ідентичності в історико-літературних працях доби незалежності.
Досягнення цієї мети передбачає вирішення наступних завдань:
- окреслити методологічні аспекти вивчення дискурсу національної ідентичності;
- з’ясувати особливості історико-літературних інтерпретацій у контексті проблематики постколоніальної науки про літературу;
- дослідити специфічні риси історико-літературного тлумачення національної самототожності художнього письменства в метадискурсах С.Андрусів, В. Моренця, Н.Шумило;
- висвітлити націологічний потенціал історико-літературних праць Л.Сеника, Ю.Мариненка, О.Вертія;
- виявити в межах історико-літературних текстів складові елементи дискурсу національної ідентичності й проаналізувати їх у контексті постколоніальної критики;
- окреслити на базі історико-літературних праць гіпотетичну модель дискурсу національної ідентичності.
Об’єктом роботи є історико-літературні дослідження в контексті українського постколоніального літературознавства загалом. Натомість предметом виступає дискурс національної ідентичності в межах новітніх історико-літературних студій С.Андрусів, О.Вертія, Ю.Мариненка, В.Моренця, Л.Сеника, Н.Шумило.
Предмет дослідження зумовив і відповідну теоретико-методологічну базу. Враховуючи специфіку роботи, вона інтердисциплінарна і критично-плюралістична. Передусім у роботі використовуються досягнення вітчизняного та світового літературознавства: постколоніальної критики (Г.Бгабга, С.Дюрінґ, А.П. Мукґерджі, Е.Саїд, Ґ.Ч.Співак, Е.Томпсон; С.Андрусів, І.Дзюба, І.Денисюк, В.Дончик, М.Жулинський, Н.Зборовська, П.Іванишин, М.Павлишин, В.Моренець, О.Пахльовська, Т.Салига, Л.Сеник, Г.Сивокінь, І.Фізер, М.Шкандрій), онтологічної герменевтики (М.Гайдеґґер, Г.-Ґ.Ґадамер; С.Квіт), дискурсивного аналізу (М.Йорґансен, Е.Саїд, Л.Філіпс, М.Фуко). Залучені також досягнення в націології (Б.Андерсон, Е.Ґелнер, С.Гантінґтон, М.Грох, Е.Сміт, К.Хюбнер; О.Бочковський, О.Гринів, Д.Донцов, О.Забужко, В.Іванишин, Г.Касьянов, Є.Маланюк, О.Нельга, Л.Ребет, М.Степико, І.Франко, Р.Шпорлюк), наукології (А.Зотов, Е.Касперський, Т.Кун, А.Ракітов, А.Шюц) та філософії (Дж.Віко, Й.Ґ.Гердер, М.Гайдеґґер, М.Бубер, П.Рікер, М. де Унамуно, Й.Ґ.Фіхте, М.Фуко; Ю.Вассиян, Д.Донцов, М.Міхновский, І.Франко, М.Шлемкевич).
Методи дослідження. Основними методами дослідження, що використовуються впродовж усієї студії, стали: метод постколоніальних студій (у якості методологічної домінанти), герменевтичний, дискурс-аналітичний та націологічний методи. За їх допомогою окреслено постколоніальну специфіку історико-літературних досліджень, виявлено та вивірено в межах історико-літературних текстів основні елементи дискурсу національної самототожності, окреслено їх смислову спрямованість та національно-дискурсивну специфічність. Використовуються також культурно-історичний, порівняльно-історичний, структуральний та феноменологічний методи (в межах другого і третього розділів, з метою уточнення аналітичних контекстів та дискурсивної структури).
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві було розглянуто постколоніальні історико-літературні студії під національно-дискурсивним оглядом. Проаналізовано ефективність історико-літературного тлумачення національної самобутності художньої літератури. Вперше було апробовано можливість розгляду низки історико-літературних праць як дискурсу національної самототожності. Вперше вдалось на базі історико-літературних студій окреслити структуру дискурсу національної ідентичності і запропонувати гіпотетичну теоретичну модель на основі цього дискурсу. Було також уточнено поняття дискурс національної ідентичності” та розроблено методику аналізу дискурсу національної самобутності в історико-літературних працях.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для написання історіографічних, історико-літературних, теоретико-літературних та літературно-критичних праць, що осмислюють історію української літератури та постколоніальний період розвитку українського літературознавства, передусім тих, у яких на методологічному рівні значна увага концентрується довкола дискурсу національної ідентичності. Крім того, результати дослідження можна використовувати в процесі читання нормативних історико-літературних та теоретичних курсів, спецкурсів чи спецсемінарів, зокрема тих, що присвячені вивченню літератури та літературознавства періоду незалежності. Отримані результати також можна використовувати для вирішення теоретичних та методологічних проблем у контексті постколоніальної критики, а також для підготовки підручників і посібників для студентів гуманітарних спеціальностей, при написанні магістерських, дипломних, курсових робіт, у практиці вчителів-словесників.
Апробація результатів дослідження здійснена в публікаціях та доповідях на Міжнародній науковій конференції Актуальні проблеми історії і теорії української літератури” (Львів, 2005), Всеукраїнській науковій конференції „Нагуєвицькі читання 2007: Іван Франко і сучасна Україна” (Нагуєвичі, 2007), Міжнародній науковій конференції „Національна культура у парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики” (Київ, 2007), Всеукраїнській науковій конференції „Традиції вісниківства в українській літературі ХХ ст. і національно-екзистенціальна методологія” (Дрогобич, 2008), Міжнародній науковій конференції „Нагуєвицькі читання 2008: Іван Франко і новітнє українство” (Нагуєвичі, 2008), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2008), а також на звітних наукових конференціях Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (2004-2008).
Публікації. За темою дослідження опубліковано п’ять наукових статей у фахових виданнях та одні тези.
Структура й обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків та списку використаних джерел (305 позицій). Загальний обсяг дисертації 212 сторінок, з них 183 основного тексту.

[1]Сивокінь Г. Сучасність української літератури в історичній перспективі / Г.Сивокінь // Слово і Час. 2001. № 1. С.20-28.

[2] Дзюба І. Метод це насамперед розуміння / І.Дзюба // Слово і Час. 2001. № 7. C.4-10.

[3] Дончик В. Про історію літератури, якої досі не було / В.Дончик // Слово і Час. 2002. № 4. С.6-20.

[4] Денисюк І. Кілька міркувань щодо висвітлення української літератури (з приводу сучасного підручника) / І.Денисюк // Слово і Час. 2002. № 5. С.13-22.

[5] Фізер І. Чи таки смерть автора? (Ретроспективний погляд на тему, що не хоче зникнути) / І.Фізер // Слово і Час. 2003. № 10. С.50-55.

[6] Фізер І. Про історію в літературу та історію літератури / І.Фізер // Слово і Час. 2004. № 10. С.3-10.

[7] Фізер І. Зустрічі чи зіткнення української філології із західними методолоігчноми стратегіями / І.Фізер // Слово і Час. 2006. № 4. С.3-10.

[8] Андрусів С. Сучасне українське літературознавство: тексти і контексти / С.Андрусів // Слово і Час. 2004. № 5. С. 48-53

bibliography

ВИСНОВКИ

Здійснений аналіз дискурсу національної ідентичності на базі репрезентативних історико-літературних досвідів С.Андрусів, В.Моренця, Н.Шумило, Л.Сеника, Ю.Мариненка, О.Вертія доречно підсумувати наступними положеннями, що випливають з цілої роботи.
1. Осмислення різних аспектів поняття дискурсу дозволити інтерпретувати його як будь-яке залежне від певної ідеології (суспільного світогляду) систематичне висловлювання, котре осмислює і водночас формує ідентичність людини. Натомість під дискурсом національної ідентичності доречно розуміти будь-яке залежне від національного світогляду систематичне висловлювання, що стосується осмислення й формування національної самобутності окремого індивіда (Я”) та цілого народу (колективного Я”).
2. Конкретизація продуктивних методів вивчення дискурсу національної самототожності дозволила зупинитися на трьох (хоч їх, за потреби, може бути набагато більше): герменевтичному, дискурс-аналітичному та націологічному. З герменевтичної точки зору, дискурс національної ідентичності можна розглядати і як висловлювання (розмову), спрямовану на оприсутнення будь-якого національного сущого та осягнення смислу національного буття, зокрема, зрозуміння національної сутності (як сенсу чи істини буття окремої людини і цілого народу). З погляду дискурс-аналізу, важливим є розгляд світоглядно-ідеологічної детермінованості дискурсу національної ідентичності, під яким маються на увазі висловлювання і розуміння влади національного в бутті індивіда і суспільства, комунікативну практику, що формує національну самототожність. Ідеться про систематичні аксіологізовані висловлювання, що конструюють національну реальність. Натомість з погляду націології, під дискурсом національної ідентичності доречно розуміти націоналістичні мову та символізм знакові системи, спрямовані на вираження і сформування національної самототожності того чи іншого народу, його світогляду, власного образу світу.
Усі ці підходи демонструють різні гносеологічні ракурси, що дозволяє об’ємніше розглянути та пояснити дискурс національної ідентичності в постколоніальному літературознавстві. Однак ці шляхи пізнання так чи інакше можуть бути об’єднанні спільною філософсько-методологічною базою, що випливає із націософії філософії української національної ідеї. Тому, базуючись на досвіді вітчизняних та зарубіжних дослідників, є сенс окреслити цю філософію та, відповідно, базовані на ній методологічні стратегії як націоцентричні (чи націологічні) структуровані національною ідеєю як системотворчим ядром гносеологічної структури.
3. Аналіз характерних праць, безпосередньо пов’язаних із осмисленням національної самобутності, у знакових представників своєї культури та свого часу Івана Франка та Семюела Гантінґтона дозволив здійснити декілька важливих речей. По-перше, конкретизував продуктивну методику вивчення дискурсу національної самості. По-друге, скоординував герменевтичний, дискурс-аналітичний та націологічний підходи на базі постколоніального мислення. По-третє, увиразнив низку важливих категорій та суспільно-психологічних процесів, безпосередньо пов’язаних із націологічною проблематикою. Крім того, на основі робіт І.Франка виявлено важливі національні джерела формування методології осмислення дискурсу національної ідентичності, а розвідки С.Гантінґтона допомогли увиразнити доречний світовий контекст тлумачення цього дискурсу.
4. Промовистим фактом постійності та продуктивності застосування класичних та апробації нових наукових методологем, базованих на дискурсі національної ідентичності, став огляд часопису Слово і Час” за пострадянський період. Аналізуючи публікації в цьому академічному журналі за період від 1990 (коли вже мислення редакторів та авторів цілком можна окреслити як домінантно-постколоніальне) до 2007 року, було, відповідно до методологічних спостережень В.Дончика, виявлено понад сімдесят робіт, які прямо (навіть на рівні заявленої в назві проблематики) артикулюють дискурс національної ідентичності, набагато більше було віднайдено праць, які осмислюють цей дискурс або частково, фрагментарно, або без прямих націологічних експлікувань.
Представлений у Слові і Час” корпус різножанрових літературознавчих праць, які тісно діалогізують зі сферою націологічної проблематики, можна вважати певною мірою репрезентативним стосовно всього постколоніального літературознавства (кодифікованого в наукових збірниках, монографіях, брошурах, статтях у фахових та нефахових часописах, в інтернет-ресурсах тощо). А це становить велике матеріальне поле для історіографічного та теоретичного осмислення. Можливі напрямки цього осмислення визначаються літературознавчими та навкололітературознавчими жанрами і стосуються: 1) літературно-критичних публікацій, 2) зібрань статей, 3) літературознавчих посібників і підручників, 4) історико-літературних статей і монографій, 5) теоретико-літературних студій, 6) різножанрових кандидатських та докторських досліджень та ін. Охопити такий потужний літературознавчий пласт неможливо в межах одного чи навіть кількох досліджень. Тому більш продуктивним виявилось зосередитися на якійсь одній репрезентативній частині матеріалу і вже в її межах аналізувати дискурс національної ідентичності.
5. Такою репрезентативною частиною, після попереднього аналізу доступного дослідницького меганаративу, у нашому дослідженні стали шість монографій історико-теоретичного та історико-літературного характеру, авторства С.Андрусів (Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.” (2000)), О.Вертія (Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90-х років ХІХ століття” (2005)), Ю.Мариненка (Місія: проблеми національної ідентичності в українській прозі 40-50-х років ХХ століття” (2004)), В.Моренця (Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща” (2001)), Л.Сеника (Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності” (2002)), Н.Шумило (Під знаком національної самобутності. Українська художня проза і літературна критика кінця ХІХ поч. ХХ ст.” (2003)).
Саме ці роботи варто тлумачити як одні з найосновніших пострадянських робіт, що розглядають важливу для нас проблематику; вони чітко зорієнтовані на артикуляцію та осмислення української самототожності, що проявляється і на рівні назви, і в змісті досліджень; ці роботи стосуються не окремих творчих досвідів, а крупних історико-літературних періодів і разом охоплюють значний і важливий в аспекті модифікування національної ідентичності української літератури проміжок культурно-історичної дійсності (утворюється безперервний дослідницький мегадискурс: від майже середини ХІХ до середини ХХ століття); це цілісні і ґрунтовні монографії, що містять, окрім усього іншого, ще й цінні компаративні паралелі. Було враховано також, у дусі спостережень Г.Сивоконя, що окреслені історичні дослідження володіють неабияким теоретичним потенціалом (особливо деякі з них, синтетичного плану), дозволяючи комплексно осмислити дискурс як залежне від національного світогляду систематичне висловлювання, що стосується наукового та художньо-літературного осмислення й формування національної самобутності.
6. Враховуючи герменевтичний, дискурсивний та націологічний ракурси розгляду проблеми, було виділено декілька основних методичних елементів, які утворюють феноменологічну структуру й алгоритм метадискурсивного тлумачення. Так було окреслено у вигляді п’яти комплексів проблемних питань методику аналізу дискурсу національної тотожності в межах історико-літературних монографій: 1). Що розуміється під національною ідентичністю в аналізованій науковій роботі? Яке поняття національної самобутності дає автор? Як і які його елементи науково висловлюються в тексті? 2). Які методологічні стратегії використовує автор для витлумачення національної ідентичності художньої літератури? 3). Чого досягає в пізнанні художньо-літературної дійсності дослідник за допомогою використання методологічно інтегрованого ним поняття національної ідентичності? 4). Як можна верифікувати отриманий автором результат літературознавчої інтерпретації? Наскільки об’єктивізує (чи, по-герменевтичному, істинізує) процес пізнання використання методологем національної ідентичності? Наскільки здійснена літературознавча інтерпретація несуперечлива? 5). Яку теоретичну модель можна вибудувати на основі репрезентованого в дослідженнях типу інтерпретації дискурсу національної самобутності? Тобто чи можна, а якщо можна, то яку інтерпретаційну теорію національної ідентичності доступно змоделювати на основі методологічно проаналізованих студій?
7. Аналіз історико-теоретичних монографій С.Андрусів, В.Моренця, Н.Шумило виявив типи розуміння національної ідентичності, способи її методологічної інтеграції (через неоміфологізм у С.Андрусів, компаративізм у В.Моренця, системологію в Н.Шумило) та ефективність застосування під час вивчення львівського тексту 30-х рр. ХХ століття, національних шляхів розвитку українського та польського модернізму в першій половині ХХ ст. та української прози й літературної критики кінця ХІХ поч. ХХ ст.
Використання дискурсу національної самобутності дозволяє С.Андрусів переконливо, на рівні врахування досягнень класичного і, передусім, новітнього літературознавства обґрунтувати низку думок, найважливішими з яких стають наступні. По-перше, що героєм-актантом наративізації західноукраїнського тексту 30-х років була не так окрема людина, як етнос, нація”. Дослідниця відзначає, що навіть у мало типових для західноукраїнської літературної дискусії мемуарних жанрах ніколи не йдеться про індивідуальну долю, пошуки і причащання до абсолюту окремої людської душі, а завше про Україну, про її визволення, про відновлення Української Держави” [6, с.334]. По-друге, промовляння-розповідання західноукраїнського тексту утворює своєрідну українську космогонію”, яку формує великий корпус розділених ідеологічно субтекстів (літературні твори, публіцистика, мемуари, приватне листування тощо). Але всіх їх пронизує, організовує й об’єднує націоохоронний код, навіть байдужих до національного в інших культурах проліберальних чи прокомуністичних” [6, с.333]. По-третє, у монографії виражена надзвичайно важлива думка про те, що метарозповідь Львівського тексту, його домінантні коди національної ідентичності” впливають на постколоніальну Галичину й галичан як всюди присутня, часто невидима влада любові до України і її «духа печать», відбиток, Слід неперебутня національна самосвідомість у текстах, учорашніх і нинішніх, самоосмислення, розповідання про себе і інших світові” [6, с.338].
Використання націоцентричної інтерпретації дозволило дослідниці переконливо окреслити основні космологічні та етноохоронні жанри львівського літературного тексту 1930-х (історичну белетристику, сільську” і жіночу прозу, поезію) у творчості А.Чайківського, Ю.Липи, І.Филипчака, У.Самчука, Г.Журби, І.Вільде, Н.Лівицької-Холодної, Б.-І.Антонича, Б.Кравціва, Є.Маланюка, О.Ольжича та ін. Важливо відзначити також потужний вплив концепції С.Андрусів, найґрунтовніше викладеної у статтях Ім’я гелленів. Про національний характер українців”, Проблеми національної ідентичності”, монографії Модус національної ідентичності” тощо, на постколоніальні концепції інших учених, особливо молодшого покоління. А також на інтенсифікацію під її безпосереднім впливом націологічного аспекту новітньої науки про літературу.
8. Компаративне витлумачення дозволяє В.Моренцю підсумувати власний досвід інтерпретації вагомими методологічними порадами, які він вибудовує на основі націологічно вивірених суджень з метою відкоригувати очевидну однобічність” новітньої критичної рецепції раннього українського модернізму”. Запевне, ці поради мають більш широке гносеологічне навантаження і можуть стосуватися всього українського постімперського літературознавства: можливо, не варто дошукуватися різких позитивних змін там, де позитивність самої зімни виявляється під питанням? Чи не коректніше спробувати збагнути й висвітлити, які конструктивні художньо-філософські пропозиції спромігся винести на розгляд світу даний тип поетичного мислення саме завдяки своїй національно-культурній зумовленості, а не попри неї? Як це робили і роблять польські дослідники, вивчаючи вже даленіючий в історії і багато в чому на сьогодні «малочитабельний» період «Молодої Польщі»?” [170, с.83-84].
Таким чином, можна помітити, що хоча В.Моренець і не дає власного визначення національної ідентичності, її висловлення й глибоке розуміння в нього постійно присутнє. Саме воно допомагає здійснити оригінальне й панорамне витлумачення українського та польського поетичного дискурсів першої половини ХХ ст., націоцентрично конкретизувати компаративістичний методологічний стрижень, здійснити успішні полемічні виклади власної дослідницької позиції та прийти до теоретично й історично обґрунтованих висновків стосовно досліджуваних модерністичних досвідів. Ефективність націологічного підходу дослідника виявилася в увиразненні іманентних та запозичених рис поетичного модерну, розрізненні таких важливих історико-літературних категорій, як модернізм / модерність чи формалізм, футуризм та авангард, яскравішому вирізненню прикмет таких літературних напрямків і стилів, як конструктивізм, неокласицизм, катастрофізм, візіонеризм, міфологізм тощо, виражених у творчості П.Тичини, С.Виспянського, С.Реймонта, П.Карманського, К.Тетмаєра, М.Семенка, М.Бажана, С.Млодоженця, Ю.Пшибося, М.Зерова, Л.Стаффа, Ю.Тувіма, М.Рильського, Є.Плужника, В.Свідзинського та ін.
9. Сформована методологічна база роботи Н.Шумило із продумано інтегрованим аспектом національної ідентичності дозволяє дослідниці не лише заглибитись у національну специфіку досліджуваного літературного періоду, а й вийти на загальні, посутні його характеристики. Тобто націоцентризм наукового мислення, якщо порівнювати студію Н.Шумило із аналогічними дослідженнями цього періоду в інших авторів, аж ніяк не зменшує наукової вартості монографії, радше навпаки робить її в багатьох моментах більш переконливою. Це стосується загальної характеристики досліджуваного періоду в аспекті його національної самобутності та загальнокультурного, націотворчого значення: Кінець ХІХ поч. ХХ ст. за рівнем самоусвідомлення літератури, зокрема, в ході полемік та пародіювання (включаючи листування, ремінісценції у прозових творах), здатності самоорганізовувати власний талант, утворювати «школи» навколо новітніх творчих особистостей, схильних до експериментаторства, та загалом за характером втілення в мистецтві слова духовного досвіду як традиціоналістів, так і новаторів, становить осібний і важливий період на шляху формування органічності дальшого національного літературного розвитку. Він виявив прозаїків різної обдарованості, які на шляху самореалізації (і поза модерною літературою, одверто зорієнтованою на Захід) дали зразки психологічної прози, позначеної стильовим багатоманіттям художнього мислення з яскравими «вибухами» ліризму та імпресіонізму. Отже, на новому етапі художнього поступу відбулася остаточна відкритість до світу літератури, ще донедавна потрактованою «домовою»” [288, с.337-338].
Хоча у студії Н.Шумило відсутні ширші еристичні моменти (численні зразки яких представлені у С.Андрусів та В.Моренця), які б могли чіткіше увиразнити її методологічну позицію, все ж ця позиція виписана докладно і переконливо. Закоріненість авторки в націологічному дискурсі допомогла їй структуровано розглянути поняття національної самототожності літератури за допомогою категорій національної іманентності, національного стилю, національної ментальності, вона допомогла їй концептуалізувати поняття національної літератури, органічного шляху літературного розвитку, допомогла розкрити причини опозиційності західноєвропейському модернізмові та здійснити переконливий системний аналіз української художньої прози і літературної критики кінця ХІХ поч. ХХ ст. як процесу самоусвідомлення українськими авторами самобутності національного літературного розвитку. Вагомим внеском у новітнє історико-літературне тлумачення стало вивчення національної суті оновлення української прози на межі століть у неоромантичних, реалістичних, бароково-готичних, психологічно-прозових, імпресіоністичних, експресіоністичних тощо творах О.Кобилянської, М.Коцюбинського, С.Васильченка, В.Стефаника, В.Винниченка, О.Турянського, Н.Кобринської та ін.
10. Навіть без ширших теоретичних експлікацій, методологічна позиція Л.Сеника виписана доводі докладно. Виразним є закорінення автора в націоцентричну проблематику, його вирізняє також власне чітке розуміння національної ідентичності стосовно художньої літератури. Інтердисциплінарне історико-естетичне та націологічне прочитання українського роману 20-х років ХХ ст. як антиімперського роману опору” спонукає говорити про ефективність інтерпретаційної моделі Л.Сеника. Проаналізована монографія дозволяє доповнити те розуміння дискурсу національної самобутності, яке можемо помітити в інших його студіях. Зокрема важко не погодитися з тим, що поняття ідентичності захоплює різні сфери діяльності народу (на­ції), як матеріальні так і духов­ні”, і, в кінцевому наслідку, має естетичний вияв”. А також з певною (як і в інших авторів, передусім у С.Андрусів) універсалізацією націо­наль­ної тотожності: втра­та національної ідентичності є загрозою для існування не тільки літератури як елемента повноцінного національного духу, а й нації, бо з втратою літератури почнеться обмеження функцій національної мови, а відтак і зруйнування нації”. На матеріалі творчості М.Хвильового, М.Івченка, В.Підмогильного, В.Винниченка, М.Йогансена, Г.Шкурупія та ін. досліднику вдалося поглиблено окреслити різні жанрові форми роману розстріляного відродження” політичний роман, психологічний роман, утопічний роман, лівий роман тощо як української прози трагічної свідомості”.
11. Попри певні недоліки та суперечливі моменти, досліднику вдалося переконливо показати на прикладі української прози 40-50-х рр. ХХ ст. одну із найважливіших функцій художньої літератури утвердження етнічної, національної ідентичності того народу, до якого ця література належить” [158, с.317]. Переконливим є виявлення автором націотворчих смислів письменства досліджуваного періоду: експліцитних, відвертих в еміграційних авторів (Л.Мосендз, Т.Осьмачка, Д.Гуменна та ін.) та імпліцитних, прихованих у творчості радянських письменників (О.Довженко, М.Стельмах та ін.). Осмисливши значний обсяг націологічно центрованої літератури, Ю.Мариненку вдалося вибудувати якщо й не у всіх деталях бездоганний, то доволі продуктивний методологічний підхід системологічного типу. Його методологічна модель хоча й не містить оригінальних теоретичних експлікацій національної ідентичності, базуючись на досвіді попередників, зате демонструє доволі високу практичну ефективність на рівні безпосереднього літературознавчого аналізу. Ще одним доказом цього може бути підсумкове судження в монографії: У цілому вектор національної ідентичності став для вітчизняної літератури середини ХХ ст. потужним об’єднувальним чинником. Роз’єднане політичними кордонами українське письменство цього періоду зуміло створити свій текст, свою художню цілість, яка здатна подолати всі бар’єри, набудовані антиукраїнською державою” [158, с.325]. У контексті націєтворчої місії літератури” Ю.Мариненку вдалось осягнути специфіку генези української прози, її тематичних, жанрово-стильових та історіософічних концепцій.
12. Глибоке закорінення О.Вертія в дискурс національної ідентичності дозволив йому не лише в народознавчому та фольклористичному ключі конкретизувати власне літературознавче розуміння української самототожності, не лише вибудувати оригінальну інтердисцплінарну методологічну базу, а й дати переконливий із мінімумом суперечливих моментів аналіз одного з найважливіших призначень вітчизняної літератури 70-90-х років ХІХ ст. утвердження народних основ духовності найширших суспільних верств і прошарків, формування на цьому ґрунті національної свідомості та українського укладу всіх виявів життя нації” [32, с.420]. Дослідник, через простеження художньо-естетичного освоєння народного світогляду, вагомо конкретизує національні особливості становлення і розвитку української літератури в межах прозових та поетичних досвідів українських класиків: П.Куліша, І.Франка, І.Нечуя-Левицького, І.Карпенка-Карого, М.Старицького, М.Кропивницького, Панаса Мирного, Олени Пчілки, О.Кониського, Б.Грінченка та ін. Схожий націологічно вивірений спосіб інтерпретації можемо спостерегти і в інших роботах цього автора, що засвідчує уже тривалий розвиток його концепції.
Аналіз усіх шести монографій дав можливість не лише пересвідчитися в ефективності застосування націологічної інтерпретації стосовно української літератури від останньої третини ХІХ і до середини ХХ століття, а й також виявити авторські розуміння національної самобутності, окреслити методологічнний потенціал студій та перевірити результативність його застосування в сенсі осмислення національної самототожності вітчизняного письменства. Так увиразнились характерні напрямки конструювання націологічної інтерпретації в історико-літературній галузі українського постколоніального літературознавства. Здійснене дозволило вивірити випрацювані істориками літератури методологічні моделі і теоретично систематизувати їх дискурси.
13. Порівняння й вивірення актуалізованого в українських дослідників дискурсу національної ідентичності з постколоніалістичною теорією виявили низку моментів. По-перше, очевидним постає, що українські автори передусім займаються вивченням власної підколоніальної літературної спадщини ХІХ ХХ століть. Лише у випадку студій С.Андрусів та Ю.Мариненка спостерігаємо вихід на в суті своїй уже власне пост- та антиколоніальну творчість письменників української еміграції та діаспори. Вивчення польських літературних дискурсів у В.Моренця на експліцитному рівні загалом не містить антиімперських дослідницьких інтенцій. Натомість постколоніальні автори велику увагу приділяють висвітленню власне імперських літературних досвідів. По-друге, С.Андрусів, В.Моренець, Н.Шумило, Л.Сеник, Ю.Мариненко, О.Вертій у своїх працях не стільки поборюють імперські стереотипи (хоч і це робиться з різною мірою систематичності в кожній студії), скільки насамперед вивчають і в такий спосіб реставрують / конструюють посутні елементи національної самобутності власної літератури.
Власне в цьому аспекті націологічного утвердження монографічні розвідки вітчизняних учених цілком (в більшості випадків загальнометодологічного і суто літературознавчого плану) узгоджуються з відповідними елементами постколоніальних студій. Насамперед йдеться про те, що у всіх шістьох авторів поняття національної самотожності є ключовим і осмислюється на ґрунтовному теоретико-методологічному рівні. Особливо детально й широко це питання висвітлено в дослідженнях С.Андрусів, В.Моренця, Н.Шумило. Сюди ж можемо віднести і критику імперіалізму та космополітизму, й утвердження націоналізму, і націотворчість літератури, і здатність красного письменства протистояти колоніалізмові, і виявлення авторів, що колаборують з імперською владою і та ін.
Узагалі, з точки зору постколоніалізму, стає очевидним, що саме дискурс національної ідентичності залежне від національного світогляду систематичне висловлювання, що стосується осмислення й формування національної самобутності окремого індивіда (Я”) та цілого народу (колективного Я”) допомагає осягнути дослідникам сутнісні, в підколоніальний період заборонені риси української літератури, окреслити більш переконливий культурно-історичний контекст та вибудувати більш глибокі, часто інтердисциплінарні, методологічні бази, що, на наш погляд, безумовно, об’єктивізує процес пізнання. Водночас саме з позицій постколоніалістичного досвіду з достатньою мірою обґрунтованості можна довести вивіреність, аргументованість дослідницьких висновків, що всі разом стосуються націологічного осмислення майже столітнього періоду розвитку української літератури: від 70-х років ХІХ до 50-х років ХХ ст. Здійснені спостереження дозволяють розглядати тип наукового мислення, репрезентований у досліджуваних монографіях, як приналежний саме до постколоніалістичного систематичного (чи регульованого) міркування. Крім того, здійснене постколоніалістичне пояснення дозволяє помітити з точки зору дискурс-аналізу валідність, внутрішню цілісність досліджуваних текстів, тобто ствердити, що використовувані філософські засновки, теоретичні вимоги і методології є загалом цілісним, несуперечливим (окрім незначних деталей) гносеологічним комплексом передусім з точки зору постколоніальної теорії.
14. Виявлення понад двох десятків системотворчих елементів концептуальних принципів та ще більше системоутворених як складових гіпотетичної теоретичної моделі дозволяє осягнути евристичний потенціал отриманого теоретико-методологічного досвіду в загальному дискурсивному плані. Відштовхуючись від спекулятивної думки Джонатана Каллера, можемо говорити про націоцентричну літературознавчу рефлексію, міркування про процес наукового мислення, дослідження категорій, які ми використовуємо, дошуковуючись до сенсу різноманітних літературних явищ. Але що дає запропонована українська націологічна модель чи модель теорії національної ідентичності в контексті самого постколоніалізму, які його методологічні питання дозволяє розв’язати? Повноцінну відповідь на це питання, очевидно, можна буде дати після численніших студій дискурсу національної ідентичності та вибудування верифікованіших моделей. Однак уже тепер очевидними є принаймні дві речі.
По-перше, можлива ефективність української націологічної моделі проявляється в тому, що за її допомогою досить успішно долається низка постколоніалістичних апорій. Йдеться про зняття методологічного конфліктування понять, які призводять до певної еклектичності, внутрішньої суперечливості цієї інтерпретаційної стратегії: постколоніальність / антиколоніальність, націоналізм / космополітизм, націоцентризм / мультикультуралізм та ін. Зняття це відбувається шляхом аргументованої критики українськими дослідниками імперсько-універсалістичних, космополітично-мультикультуральних та постструктуральних тощо елементів й утвердження націологічного (націоцентричного) варіанта постколоніальної критики як більш відповідного художньому, культурному та історичному досвідові буття того чи іншого народу. Роль дискурсу національної ідентичності тут ключова, оскільки літературне та наукове утвердження духовно-історичної самобутності будь-якої нації знімає гносеологічну суперечність між імперським (як антинаціональним) чи космополітичним (як безнаціональним) та національним на користь саме останнього. По-друге, постімперський український літературознавчий дискурс, в основу якого покладена теорія національної ідентичності, може стати надійною доказовою базою і для випрацювання вивіреного, власне українського варіанта постколоніалістичного методу, і для можливого уточнення теорії та методології постколоніальних студій у світовому, міжнародному масштабі.
При цьому досліджувана дискурсивна модель може бути розглянута, в дусі епістемології Томаса Куна, як парадигма одна із складових процесу постколоніальної наукової революції.
Можемо цілком обґрунтовано стверджувати, що отримана на базі аналізу історико-літературних досвідів українських авторів літературознавча модель теорії національної ідентичності є цілком новітньою парадигмою націоцентричною моделлю постколоніалістичної інтерпретації художньо-літературної дійсності. Ця модель з’являється як логічний наслідок виявлення та осмислення пострадянськими дослідниками в українській літературі останньої третини ХІХ середини ХХ століть художньо вираженого сенсу національного буття, аксіологізованих висловлювань та образів, що конструюють національну реальність та мовно-ейдологічних систем, спрямованих на вираження і сформування національної самототожності українського народу, його світогляду, власного образу світу. Тому й, крізь призму отриманої теоретичної моделі, отримуємо можливість розгляду історії літератури як дискурсу національної ідентичності, як історії національних ідей, смислів чи націоцентричної суспільної думки (світогляду) та естетичних форм їх вираження.
Навіть наше пропедевтичне, а тому часткове і вузькопроблемне, історіографічне дослідження дозволяє зробити певні метадискурсивні екстраполяції. Окреслені в нашій роботі структурні елементи, приклади практичного застосування та теоретико-методологічний потенціал дискурсу національної ідентичності далеко не вичерпують націологічно-герменевтичної проблематики, однак вони засвідчують існування низки моментів, що можуть мати концептуальне значення для розвитку новітнього українського літературознавства в наступних історико-літературних, літературно-критичних та теоретичних студіях.
Насамперед, ідеться про можливість подолання за допомогою дискурсу та теорії національної самобутності низки кризових епістемологічних явищ у гуманітарних науках, що отримали загальні назви вичерпаності літератури” та кінця теорії”. Насправді ж, як слушно твердить Едвард Касперський, ми маємо справу із вичерпанням лише деяких течій” мистецтва слова і лише деяких модерністських теорій” [122, с.27-28][1] (очевидно, не лише модерністських [202, с.42-54][2]). Справжня теорія завжди спроможна до оновлення шляхом наукових революцій” (Т.Кун), спроможна прийняти новітні виклики і зміни, спроможна дати відповіді на методологічні питання, що виникають у нові періоди розвитку тієї чи іншої культури, зокрема й художньої чи наукової. Дискурс національної самототожності, як показує приклад українського постколоніального літературознавства, може стати могутнім фактором такого теоретико-методологічного оновлення.
Інший момент стосується вужчої наукової перспективи. Йдеться про цілком доступну можливість розбудови верифікованої теорії національної ідентичності на базі типологічно схожих до проаналізованих дискурсу української самості та гіпотетичної теоретичної моделі. Теорії, яка б могла лягти в основу постання продуктивного літературознавчого методу інтерпретації (націологічного, націоцентричного чи націософського). Насамперед ідеться про можливість розбудови такого методу в межах українського постколоніалізму, оскільки, як слушно зауважив Григорій Сивокінь, перехід у стадію постколоніалізму для української літератури” насамперед означає повернення до національної ідентичності, раніше, м’яко кажучи, непохвальної” [223, с.97][3]. Це ж судження видається правомірним і щодо новітньої української науки про літературу, зокрема історії рідного письменства: Цілком можливо, що однією з пропозицій щодо методології нової історії української літератури стане її, історії, національна ідентифікація, тобто еволюція естетичного самоусвідомлення національної тотожності українців у європейському й світовому оточенні” [222, с.26][4].
І нарешті останній важливий момент стосується загальносвітової культурно-історичної ситуації, що має безпосередній вплив на формування сучасної української культури. Йдеться про глобалізацію, нівеляційність якої в духовній сфері сумно відома. У сучасному світі, зазначає з цього приводу Іван Дзюба, можливості культурного обміну небачено зростають, але реально культурні впливи, як і інформаційні, досі залишаються однобічно спрямованими, а їхній пресинговий характер суперечить самій природі здорових культурних взаємин. () за умов масової експансії, форсованого тиску суспільства засвоюють не культурний продукт, а його ерзац; примітивніше, а не досконаліше, низьке, а не високе. Цей бачимо нині: в усі закутки світу проникають некращі зразки т. зв. «масової культури» і некращі стандарти т. зв. «американського способу життя». Культурна багатоманітність людства поставлена під загрозу, а багатоманітність це спосіб буття культури” [68, с.27][5]. Віталій Дончик прямо окреслює низку споріднених явищ глобалізм, пост (чи нео) колоніалізм, постмодернізм” як пастки”, бо йдеться про цілком конкретні і практичні речі, зазіхання або й відвертий замах на життя національних культур, з одного боку, космополітичної ідеології, з другого культурного імперіалізму”. Але й вихід із цих пасток” цілком можливий, і лежить він, на думку вченого, передусім у сфері національної ідентичності: Після радянських десятиліть нищення й вихолощення національних сутностей і домінант чимало представників сучасної української гуманітарної науки приходять до усвідомлення на рівні світоглядного переконання, що основа основ історико-літературного (і теоретичного!) дискурсу виважена національна стратегія, яка категорично протистоїть відкиданню Традиції, руйнуванню попереднього духовно-культурного досвіду, нав’язуванню маргінальних ширвжиткових вимірів і пріоритетів” [80, 32-33][6]. У цьому плані дискурс національної ідентичності, допомагає не лише долати новітні антинаціональні глобалізаційні загрози у сфері літератури та літературознавства, а й сприяє укоріненню” (С.Вейль) новітнього художнього та наукового мислення й висловлювання в надійни