Українська історична проза другої половини ХІХ ст. (історичні джерела та художній дискурс)

brief description

Національна академія наук України
Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка

на правах рукопису

Бойко Надія Теодорівна

УДК 821.161.2-311.6.09

Українська історична проза другої половини ХІХ ст.
(історичні джерела та художній дискурс)

Cпеціальність 10.01.01. українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук, професор

Федченко Павло Максимович

Київ 2002

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1. Парадигма досліджень історичної прози 9
Розділ 2. Історіософські та ідейно-естетичні погляди 18
історичних романістів другої половини ХІХ ст.
Розділ 3.Джерела та їх трансформація в історичній
прозі другої половини ХІХ ст.
3.1. Історичне джерело” та його вплив на формування 43
історичного веризму
3.2. Трансформація джерел в історичній прозі другої 131
половини ХІХ ст.
Розділ 4.Історична проза другої половини ХІХ ст. 147
як чинник формування національної ментальності
Висновки 169
Список використаної літератури 175

ВСТУП

У другій половині ХІХ століття спостерігається помітний занепад деяких літературних жанрів так, зокрема, як у європейських, так і в українській літературі відживає свій вік класичний історичний роман, який активно розвивався на грунті романтизму, на зміну приходить реалізм. Українська інтелігенція, запліднена популярними на той час ідеями позитивізму, прагне покращити життя народу, однак відсутність держави, постійна увага з боку Російської імперії, яка пильно стежила за будь-якими проявами інакомислія і націоналізму”, не в змозі була зреалізовувати намічені плани. Література залишається медіатором передових ідей, тому в ній не згасає зацікавленість історичним минулим, у прозових творах поруч із реалістичною типізацією часто першорядну функцію відігравали романтичні узагальнення. Характерна ознака літератури другої половини ХІХ століття активне звернення майстрів слова до проблем людина й суспільство”, взаємовідносини інтелігенції та народу, боротьба людини з низів” за існування, акцентується увага на національне та соціальне життя народу.
Тривалі періоди бездержавності спонукали національно свідомих літераторів висувати на перший план принцип національної ідеї. Специфічною ознакою української літератури цього періоду є її зв’язок із державотворчими змаганнями українського народу. Історична тематика, перебуваючи в центрі уваги мистецьких захоплень, органічно співіснує з іншими темами. Звернення до історичної тематики залишається актуальним навіть тоді, коли один за одним виходять царські циркуляри про заборону рідного слова, національної книги та історії. Це сприяло піднесенню української літератури до європейських зразків, було одним з ефективних методів боротьби народу проти колоніального поневолення.
Український історичний роман стає виразником національної проблематики, письменники прагнуть відтворити історичне минуле, спираючись на документальні джерела, головним героєм таких творів є національно свідома історична особа, метою твору виявлення державотворчих устремлінь і сил народу, роль особистості в історії. Власне тому історична проза другої половини ХІХ століття звертається до змалювання визначних історичних осіб, які уособлювали загальні умонастрої певного періоду. Історіософські погляди письменники намагаються передати через розв’язання вічної проблеми: людина (особистість) і її час, яка подається крізь призму не лише сучасності, а й з огляду на часову дистанцію.
Романтики, розглядаючи історію як придатну модель для сучасного життя, накладали відповідну модель поведінки на літературного героя. Літературний герой класичної літератури ще перебував на роздоріжжі, кидаючи виклик історії, не прагне взяти на себе обов’язки історичного героя, відбувається своєрідне поєднання приватного й історично зумовленого життя, де визначальним залишається перше. Історичні романісти другої половини ХІХ століття намагаються активізувати роль національного героя”, його історична місія, поступово переважає над приватним життям. Історія, пронизуючи життя суб’єкта, стає відправною точкою подальшої поведінки, частиною його життя.
Український історичний роман, зароджуючись і розвиваючись у складних і несприятливих соціально-політичних умовах, занепадає в середині ХІХ ст. За таких умов, перші спроби дослідження історії України М.Костомаровим, історико-белетристичні нариси та історичні твори І.Нечуя-Левицького, М.Старицького та Д.Мордовця яскраво виражали та відповідали історіософським запитам тогочасного суспільства, воскрешаючи в душах читачів любов, шану та гордість до України, її історії та народу.
Актуальність дослідження. Запропоноване дослідження присвячене українській історичній прозі другої половини ХІХ ст., яка представлена такими авторами, як М.Старицький, І.Нечуй-Левицький, М.Костомаров, Д.Мордовець. Українська історична проза здавна привертала до себе увагу дослідників, про що свідчить чимало солідних досліджень, однак, варто зауважити, що в більшій мірі досліджувалась історична проза ХХ ст. Хоча українська історична проза другої половини ХІХ ст., представлена рядом високохудожніх творів, які користуються популярністю у сучасного читача, протягом тривалого часу практично не вивчалась і не досліджувалась як цілісне явище. Таке літературознавче забуття” пояснюється видавничою політикою, для якої було нормою” замовчування певної групи історичних творів, за винятком декількох дозволених”. З огляду на це, досліджувались окремі твори названих авторів під кутом вульгарно-соціологічного методу. Включений в 60-х рр. Н.Крутіковою у десятитомне видання творів роман І.Нечуя-Левицького Князь Єремія Вишневецький” довший час залишався поза увагою літературної критики. Лише з початком процесів національно-духовного відродження почалося видання, перевидання та дослідження історичної романістики другої половини ХІХ ст. Протягом 90-х рр. ХХ ст. побачили світ історичні романи І.Нечуя-Левицького Князь Єремія Вишневецький”, Гетьман Іван Виговський”, дилогія М.Старицького Молодость Мазепы” Руина”. Ці та інші твори на історичну тематику вже потрапили до кола широких читацьких зацікавлень, ще не ставши предметом комплексних літературознавчих досліджень.
У центрі уваги дослідження жанрова ознака історичної прози залежність від зовнішніх текстів, їх авторська інтерпретація та трансформація у поетиці твору. Автор дослідження намагався основну увагу зосереджувати саме на проблемі історизму, яка допоможе розв’язати певне коло питань, пов’язаних з історичною прозою: співвідношення художньої та історичної правди, проблема типовості обставин і типовості характерів, проблема творчого методу авторів. Актуальність дослідження зумовлена демократичними змінами в українському суспільстві, необхідністю нового літературознавчого прочитання та комплексного вивчення творчого доробку історичних романістів другої половини ХІХ ст. в контексті літературного процесу даного періоду.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Напрям дисертаційного дослідження узгоджений із профілем наукових планів відділу давньої та класичної літератури Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України. Тема дисертаційного дослідження затверджена Науково-координаційною Радою НАН України при Інституті літератури ім. Т. Г.Шевченка
Мета дослідження полягає у спробі комплексного з’ясування місця й ролі історичних творів М.Старицького, І.Нечуя-Левицького, Д.Мордовця, М.Костомарова в літературному процесі другої половини ХІХ ст. та розкриття міри впливу історичної прози на формування світоглядних засад українського народу.
Реалізація окресленої мети передбачає виконання таких завдань:
- розкрити історіософські погляди письменників, авторів історичної прози крізь призму соціально-політичних та національно-культурних чинників другої половини ХІХ ст. та показати вплив світогляду на творчість;
- розглянути історичну прозу другої половини ХІХ ст. в контексті сучасних їй історіографічних джерел;
- виявити жанротворчі можливості документалізму та визначити, зумовлені художніми завданнями, авторські принципи вибору документально-фактичного матеріалу;
- окреслити поняття достовірність”, яке видається необхідним для проведення ідейно-естетичного аналізу історичної проблематики в українській літературі другої половини ХІХ початку ХХ ст., та виявити існуючі в тогочасній прозі шляхи й засоби відображення історичних подій у відповідності з настановою цього поняття;
- дослідити трансформацію джерельного матеріалу в розповідній тканині твору;
- показати вплив історичної прози на формування ментальності нації.
Об’єктом аналізу є історична проза другої половини ХІХ ст.: романи І.Нечуя-Левицького, М.Старицького, Д.Мордовця, М.Костомарова; архівні матеріали письменників (листи, рукописи); науково-публіцистичні монографії М.Костомарова, Д.Мордовця та науково-популярні нариси І.Нечуя-Левицького.
Предметом дослідження є функціонування документа в поетиці історичної прози другої половини ХІХ ст.
Джерельну базу роботи склали історичні художні твори І.Нечуя-Левицького, М.Старицького, Д.Мордовця, М.Костомарова; козацькі літописи, історико-публіцистичні нариси І.Нечуя-Левицького, Д.Мордовця, історичні монографії М.Костомарова, В.Антоновича; історичні дослідження Й.Роле, Ю.Олтаржевського, С.Венгржиновського та інші історіографічні та фольклорні матеріали.
Методи дослідження У роботі поєднуються порівняльно-історичний, історико-функціональний, історико-генетичний, герменевтичний, структурний методи наукового вивчення літературного явища.
Методологічну основу дослідження складають праці теоретико-літературного змісту та з питань літературної естетики, авторами яких є українські та зарубіжні дослідники - І.Франко, М.Сріблянський, О.Білецький, Л.Білецький, Г.Лукач, М.Бахтін, В.Смілянська, праці з історії філософії О.Кульчицького, Д.Чижевського; історії України М.Костомарова, П.Куліша, Д.Мордовця, О.Лазаревського, В.Антоновича, Д.Яворницького, О.Субтельного, дослідження, присвячені питанням жанрового розкриття історичної теми в літературі, - Л.Александрової, С.Андрусів, І.Варфоломеєва, О.Забужко, М.Ільницького, Г.Ленобля, дослідження з конкретних питань розвитку української історичної прози ХІХ- початку ХХ ст. С.Єфремова, В.Петрова, Л. Сокирка, В.Тищенка, В.Олійника, М.Сиротюка, В.Бєляєва, Н.Крутікової, Р.Міщука, Є.Нахліка, О.Мишанича, А.Гуляка, Н.Левчик.
Наукова новизна полягає в розгляді історичної прози другої половини ХІХ ст. як цілісного явища та науковому прочитанні творів, які довший час замовчувались, дослідженні джерельної основи історичного твору крізь призму історіософських поглядів автора, визначення міри впливу творів на формування категорії ментальність”.
Практичне значення дисертації. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення актуальних питань розвитку історичної прози, а також для вирішення практичних завдань у сфері сучасної культури, таких як підготовка навчальних курсів, наукових семінарів та спецкурсів з історії української літератури, історії культури та історії України.
Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорена і схвалена на засіданні творчої групи класичної літератури відділу давньої та класичної літератури Інституту літератури ім.Т. Г. Шевченка НАН України. Основні положення дисертації висвітлені у доповіді на засіданні Вченої ради Інституту літератури (Київ, 2001) та на конференціях: Дискурс сучасної історичної романістики” (Київ, 2000) та на щорічній конференції присвяченій 187-річниці від дня народження Т.Шевченка (Київ, 2001).
Публікації Аспекти досліджуваної проблеми відображені у 4 публікаціях.

bibliography

ВИСНОВКИ

Кожне національне піднесення має кінцеву мету досягти державного самовизначення, тобто прагнути того, щоб народ міг керувати своєю долею, у власній державі, а в межах своєї країни добиватися національної та соціальної справедливості. Національно-культурне відродження, яке охопило все ХІХ ст., зазнало нищівного удару від царського уряду Емський указ 1876 р., внаслідок чого, наступні 80-ті рр. стали найглухішою добою” в історії національно-культурного відродження: послабились політичні дії українців, культурницька інтелігенція вимушена була спрямовувати свою діяльність тільки на культурницьку роботу. М.Старицький, І.Нечуй-Левицький, М.Костомаров, Д.Мордовець були речниками і організаторами не тільки літературного, а й громадсько-політичного життя України. М.Старицький, І.Нечуй-Левицький, як учасники Старої Громади”, уявляли конкретні цілі українського національного руху. Їхнім вагомим внеском у справу відродження України було виховання нового покоління свідомих українців. М.Старицький, І.Нечуй-Левицький, М.Костомаров, Д.Мордовець прийшли до розуміння того, що змінити ситуацію у країні можна тільки тоді, коли зміцнити національну свідомість кожного українця, нагадати про ту давню славу їхніх предків. Одним із таких факторів піднесення національної свідомості повинна була стати культура в цілому, а література, зокрема, творча інтелігенція намагалась вдихнути в неї дух сивої давнини”, козацької слави”.
В історіософських поглядах історичних романістів др.пол. ХІХ ст. рефлексувалися споконвічні ідеї, притаманні українській історіографії і літературі: ідея соборності України, месіанізму українського народу, і пов’язані з ними розуміння національного духу, характеру, мови і літератури, роль народу та його лідерів у державотворенні. Історіософське розуміння месіанської ідеї народу пов’язувалось з властивим для українців демократизмом у побудові свого суспільства. Висунуті ідеї романтичного ствердження окремого, унікально-самобутнього і неповторного народного духу потрапляли на благодатний ґрунт української історичної прози. Історіософські погляди історичних романістів, які склалися під безпосереднім впливом ідей романтизму, позитивізму впливали ідейно-тематичну тканину твору.
Художній твір, зокрема, історичний роман, передбачає зв’язок із зовнішніми щодо нього текстами, однак він не повинен бути механічним віддзеркаленням конкретних подій, в його завдання входить репродукувати, художньо узагальнити основні закономірності історичного розвитку, впливати на свідомість і почуття людей через образи, символи. Синтез факту й ставлення до нього найяскравіше проявляється саме в історичній прозі. Історичні романісти другої половини ХІХ ст. прагнуть органічно поєднати художній твір з історичним досвідом. Це дає можливість перейти зі сфери науковості у сферу творчої фантазії, адже справжній мистецький твір це органічне поєднання історичної науки і художнього домислу. Історичні свідчення, документи ніколи не бувають нейтральними, вони завжди за” чи проти”. Завданням історичного романіста: вивчення і цілеспрямована творча переробка всіх різноманітних, нерідко суперечливих і взаємозаперечних матеріалів в ім‘я відтворення художньої правди, правди історії.
Історія України сповнена великими національними зрухами фіксується в історіографічних джерелах, активний пошук, видання та перевидання яких припадає на середину ХІХ ст. Козацькі літописи в другій половині ХІХ ст. стають одним із найпоширенішим джерелом не тільки художньої літератури, але й історіографії. В історичному творі літописами закріплюється подвійна роль: інформаційна та художня. Отже, вони формували не тільки історичну концепцію, яка знаходила своє втілення в художньому творі, але й безпосередньо впливали на поетику твору, композиційні риси, тип оповіді, наратора, стилістичне забарвлення. На початку твору письменники збирають та синтезують головні складові цього зразка, за яким створювались хроніки: детальний хронологічний звіт про історичні події, які передували подіям, описуваних у творі; введення "Изявлєнія" наративно, через особисті спогади чи діалоги автори історичних творів розповідають про родинну характеристику героїв; опис природних катаклізмів, що передували подіям. Історичні романісти залучаючи до історичного твору козацькі літописи, які представляють дійсність з хронікальної точки зору, вводять перспективу очевидця подій. Посиланням на джерело, введення сучасника подій” найчастіше позначені історично неоднозначні місця у творі, де автор немовби висловлює не свою, а літописну” точку зору на події.
Розвиток історіографії, сприяв тому, що історичні знання переставали бути надбанням тільки спеціалістів, через посередництво літератури широке коло читачів, не тільки в Україні, мало змогу познайомитись з героїчним минулим свого народу, таким чином заповнювалась інформаційна ніша, в галузі історичних знань, сприяючи підвищенню національної свідомості. Історичним романістам другої половини ХІХ ст. притаманне поєднання документальності, ретельної розробки історичної теми з певною психологічною глибиною образів. Персонажі, виведені письменниками у творах чи то історичні діячі, чи видумані особи не тільки борються, перемагають, страждають, але це люди, доля яких детермінована часом. Кожному з героїв твору притаманне поєднання широкої моральності та суспільної проблематики. Історичні джерела ставали не тільки фактографічною основою, вони були у пригоді при відтворенні духовного тла епохи, достовірності уявлень персонажів, психологічної мотивації вчинків героїв.
Ретельний текстологічний аналіз дозволяє зробити висновок, що насиченість історичної прози джерелами та їх, трансформація може бути різною: від повного визнання ситуації за квазі-норму до зазначення якоїсь однієї ситуації; можна спостерігати тотожність не тільки на ситуативному чи композиційному рівні, але й на образотворчому, лексичному, фразеологічному. Залежність від історичних джерел визначила композиційну структуру творів на історичну тему. Історичні романи І.Нечуя-Левицького та Д.Мордовця характеризуються тим, що їхні автори більше намагаються виступати науковим дослідником, а ніж письменником. Особливо це відчутно у творах Д. Мордовця, в яких часто герої розмовляють фразами з поширених історичних джерел. Більш творчо до використання історичного матеріалу підійшов І.Нечуй-Левицький, який ставив перед собою завдання дати белетризований виклад історії. Така творча настанова митця вплинула на композиційну будову творів: епілоги і прологи яких скоріш нагадують наукову статтю, створюючи глибоко психологічні портрети історичних персонажів, слідує історичним джерелам, майже не залишаючи місця авторському вимислу. Отже, художньо прикрасивши почерпнутий з історичного джерела матеріал, автор не відступає від історичної правди. Удосконалення знання історії та письменницький хист М.Костомарова сприяли витворенню власного підходу до інтерпретації та відтворення історичних подій. В основі повісті Чернігівка” органічно переплелись дані літописів та судові акти, історична та художня правда. В центрі уваги автора приватне життя Ганни Кусівни, яке безпосередньо пов’язано з історичними подіями, часом гетьманування П.Дорошенка, які автор-історик теж не залишає поза увагою. М. Старицький, будучи автором історико-пригодницького роману, в якому синтезується історія і авторська видумка, використовує історичний матеріал для надання творам автентичного, правдоподібного характеру. Динамічність розвитку подій у творах у поєднанні із історично підтвердженими джерела сприяють входженню” читача в історію,створюється враження учасника подій”.
Залежність історичного твору від джерела можна спостерігати в різних площинах: ідейно-тематичній, образотворчій, стилетворчій. Однак, на приналежність до джерела вказує мова оповідача чи персонажу твору. Чужі елементи або підпорядковуються авторській мові, або їй протиставляються. Щодо історичного роману, то чужа мова” тут найчастіше функціонує як голос давнини, як автентичне свідчення минулого. Вона виступає не тільки елементом літературного твору, а й актуалізує свій первісний контекст (документ, лист, щоденник, історичне дослідження чи інший художній текст). Різноманітні сигнали вказують на присутність чужого слова” в текстах твору: анонімне цитування, посилання на історичні джерела у примітках та в текстах твору, створення образів авторів пам’яток, архаїзація мови, зміна перспективи оповідача, яка найчастіше засвідчує перехід від слідування за одним джерелом до іншого, особливо, якщо вони належать до різних типів. Передусім, саме в межах авторської мови гра чужих” і власних” елементів становить широку і багатоаспектну проблему дослідження. А оскільки чужа мова”, як правило, сигналізує про походження із тексту джерела, то при їх зіставленні з’являється можливість встановити механізми адаптаційних операцій, а також вийти на інші рівні літературознавчого аналізу.
Чуже слово” у вигляді висловлювання персонажа також привертає увагу своїми зв’язками із джерелами від дослівного цитування, через різні ступені модифікації форм та змісту джерела, до використання тільки факту, поданого джерелом, і відкидання його мовностилістичного оформлення або запозичення лише схеми ситуації чи влучної фрази.
Отже, про закріплення ролі документальності, можливо найбільш переконливо свідчать два факти: практично ідентичні фабули творів різних авторів, присвячених одним і тим же подіям та намагання авторів імітувати у своїх творах документи, причому це носить не формальний характер, а є засобом розкриття епохи.
Прокладаючи нові шляхи в розвитку історичного роману історичні романісти другої половини ХІХ ст. усвідомлювали, що роман не може бути простим повторенням роману минулого. Людина, мисляча повинна послуговуватися минулим для сьогодення, щоб цим і власне життя перевтілити у нову неповторну сторінку історії. Водночас, така апеляція до минулого мусить бути підказана свідомою думкою про майбуття. Героїчна історія необхідна тим, хто обирає шлях борця, хто прагне змагатися за ясну життєву мету, кому потрібні на цій дорозі гідні зразки і достойні вчителі.
У другій половині ХІХ ст. література в цілому стає одним з основних чинників, що впливали на формування української ментальності. Культурницька інтелігенція глибоко усвідомлювала корисність історичної белетристики для української справи” (А.Кащенко), бо історично назріла потреба виховання національної свідомості, патріотизму, згуртування сил для виборення незалежності України, для чіткого увиразнення перспектив історичної долі України, її народу. Українська література закладала підвалини та ставала унікальним духовним стимулом національного визрівання українського народу, усвідомлення ним необхідності боротьби за національну незалежність, підготувала суспільні настрої для сприймання революційних змін на шляху виборення державності на початку ХХ ст., поглибила розуміння історичного процесу як закономірного розвитку до політичної незалежності України. Адже у красному письменстві кожного народу ніби сконденсована сила його духу, основні прикмети нації, передані її мовою, її словом. Зрештою, література (разом із фольклором і мистецтвом загалом) є універсальним оберегом нації, держави. Історичні романісти другої половини ХІХ ст. відтворюючи славне історичне минуле, повертали забуті чи вилучені з історичного обігу імена. Які часто визначали долю українського народу, тим самим сприяли формуванню національної ментальності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Абрамова І. Біля витоків української ідеї. // Січ.К., 1992, № 12.
2. Александрова Л. Советский исторический роман. Типология и поэтика. К.: Высшая школа”, 1987.- 158 С.
3. Александрова Л.П. Советский исторический роман: типология и поэтика. К.: Высшая школа”, 1987. -175 С.
4. Альтмуллер М. Эпоха В.Скотта в России. Спб., 1996.- 210С.
5. Андрусів С. Мости між часами.// Українська мова і література в школі. К.,1987. №8.
6. Андрусів С. Вогонь нашої пам”яті. Історична проза в контексті сьогодення. //Київ., 1990, №1.
7. Антонович В. Сагайдачный”. Историческая повесть Д.Мордовцева. // "Киевская старина", 1882. Т.4, октябрь.
8. Багрій Р. Шлях сера Вальтера Скотта на Україну.(Тарас Бульба” М.Гоголя і Чорна рада” П.Куліша у світлі історичної романістики Вальтера Скотта). К.: Всесвіт”, 1993.- 296 С.
9. Bachors J. Pozytywizm. Warszawa: Stentor”, 1998.- 276 С.
10. Баран Є. Українська історична проза др.пол. ХІХ - ХХ ст. і Орест Левицьки. Львів: Логос” 1999.-142 С.
11. Bartoszynski K .Teoria i interpretacia. Warszawa, 1988.- 189 С.
12. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. М.: Художественная литература”, 1986. 500 С.
13. Бантыш-Каменский Н.История Малой России. М., 1842.
14. Библиографический словарь. Русские писатели. В 2 ч. М.1990.
15. Бидельман М. Изъ Каменецъ-Подольской губерніи. Письмо 1-ое. // День, 1861.- №4.
16. Білецький О. Зібрання творів у 5 томах. К.: Наукова думка”, 1966.
17. Бондар М. Історія й художньо структуроване переживання часу. // СІЧ., 1997, №9.
18. Борщак І.,Мартель Рене Іван Мазепа: життя і пориви великого гетьмана. К.:Свенас”, 1991. -136 С.
19. Браславський С. Іван Нечуй-Левицький. К.:Укрдержвидав”,1944. -20С.
20. Bujnicki T. Sienkiewicz i historia. Warszawa: Studia”, 1981. - 230 С.
21. Bujnicki T.Sienkiewicsa Powiesci z lat dawnych. Krakow.1996.- 235 C.
22. Варфоломеев. И. Типологические основы жанров исторической романистики (классификация вида). Ташкент: изд. ФЛН” , 1979.- 167 С.
23. Величко С. Літопис.- К.: Дніпро”, 1991.
24. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАНУ. Ф.15. № 13.
25. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАНУ. Ф.15. № 141.
26. Власенко В.О. Художня майстерність І.Нечуя-Левицького. К.: Радянська школа”, 1968. 184 С.
27. Власенко В.О. Український дожовтневий роман: проблематика, образна система, поетика. К.: Дніпро”,1983.- 150 С.
28. Волинський П.К. Історія української літератури. Література другої половини ХІХ ст. К.: "Наукова думка", 1968.
29. Волинський П.К. Своєрідність розвитку літературних напрямів в українській літературі ХІХ ст.К. Радянська школа”, 1958.- 30 С.
30. Волошинов В. Из истории форм высказывания в языковых конструкциях // Русская школа стилистики.- М., 1979.
31. В”язовський Г. Літературно-художній тип і його прототип. К.: Держлітвидав УРСР”, 1962.- 75 С.
32. Гегель. Эстетика. В 4 т. М. Исскуство”, 1973.
33. Голянич М. Внутрішня форма слова і художній тескт. Коломия: Вік”, 1997.- 178 С.
34. Горский И.К. Польский исторический роман. М.: АН СССР, 1963. -260 С.
35. Грабянка Г. Літопис Гадяцького полковника Г.Грабянки.- К., 1992.-185 С.
36. Гречанюк Ю.А., Нямцяу А.Є. Проблеми історизму та традицій в літературі ХІХ-ХХст. Чернівці: Рута”,1997. - 116 С.
37. Грушевський М. Д. Мордовець (некролог)// ЗНТШ.- Львів, 1905, №4, Т. 66
38. Грушевський М. Етнографічне діло Костомарова // Етнографічні писання Костомарова. -К.,1930.
39. Губерський Л., Приятельчук А. Людина і світ.К.:Знання”,2001.-349 С.
40. Гуляк А. Становлення українського історичного роману. К.: Міжнар. Фінан. Асоц., 1997.- 292 С.
41. Гундорова Т. Проявлення слова. Дискусія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів:Літопис”,1997.-297 С.
42. Дашкевич М. Постепенное развитие науки истории литературы и современные ее задачи. К., 1877.-134 С.
43. Дашкевич Я. Основні етапи етнічної історії української нації: міфологізація та деміфологізація. // Родовід. Черкаси, 1991.
44. Державин В. Сучасна історична белетристика. // Критика.- Харків, 1929. №12.
45. Дзира Я. Величко та його літопис // Історіографічні дослідження в Українській РСР.- К., 1971.
46. Дзира Я.І. Джерельна основа праці О.Рігельмана з історії України.// Історіографічні дослідження в Українській РСР, К., 1969. Кн.2.
47. Дзюба І. Несходимі стежки минувшини. Київ, 1986.№10.
48. Дискурс сучасної історичної романістики: поетика жанру. Наук. Студії. К.: Київ.університет, 2000. - 523 С.
49. Долинин А.А. История, одетая в роман: В.Скотт и его читатели. М. Книга”,1988.- 320 С.
50. Дончик В. Національна історія як духовне опертя української літератури. // СІЧ.1997,№9.
51. Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2 томах. К.: Глобус”, 1992.
52. Дорошкевич Г. Мордовець як літературна і громадська постать // Україна 1930. № 7-8.
53. Думи та пісні про Богдана Хмельницького. Упоряд. М.Г.Марченко. К.: Музична Україна”, 1970. 132 С.
54. Єфремов С. Історія українського письменства. К.: ”Феміна”, 1995.- 688 С.
55. Єфремов С. Іван Левицький Нечуй. К.: Слово”, 1925.- 189 С.
56. Єнсен А. Мазепа. К.: Укр. Письменник”, 1992. - 203 С.
57. Життя і революція. К., 1927, № 12.
58. Жулинський М. Козаччина як об’єкт художнього зображення та формування національної самосвідомості. //Книжник К., 1991. №6.
59. Жулинський М. Традиція і проблема ідейно-естетичних пошуків українській літературі к. ХІХ п. ХХ ст. // Записки Наукового товариства ім.Т.Шевченка. Т.ССХХІУ. Праці філологічної секції. Львів 1992.- 457 С.
60. Зимин А.А. Оприччина Ивана Грозного. М.: Мысль”, 1964.- 535 С.
61. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. Франківський період. К.: Основа”, 1993.- 126 С.
62. Іванченко Р.Г. Іван Нечуй-Левицький: нариси життя і творчості. До 130 річчя від дня народження І.нечуя-Левицького. К., 1968. 48 С.
63. Ільницький М. Людина в історії. К.: Дніпро”, 1989.- 356 С.
64. Індивідуальні стилі українських письменників ХІХ початку ХХ ст.// Зб. наукових праць АН УРСР Інститут літератури. Відп. Ред. М.Т. Яценко. К.: Наукова думка”, 1987.- 311 С.
65. Історична спадщина у світлі сучасних досліджень: Величко, Маркович, Маркевич, Костомаров, Яворський. Під ред. Ю.А. Пінчука, А.В. Санцевича К.: НАН України. Інститут історії України, 1995.-315 С.
66. Історія української літератури ХІХ ст. У 3 книгах. За ред. М.Т. Яценко. К.: Либідь”, 1995.
67. Історія української літератури у 8-ми томах. К.:"Наукова думка",1969.
68. Калениченко Н.Л. Українська література ХІХ ст.: напрямки, течії. К.: Наукова думка”, 1983.- 253 С.
69. Канак Ф. Національна ідея у її втіленнях.// Розбудова держави. К., 1998. №7(8).
70. Кармелюк у фольклорі, літературі, мистецтві. Хмельн. 1886.
71. Киевская старина”. К.,1882.№5.
72. "Киевская старина". К.,1882. №12.
73. Кодацький М. На історично-белетристичній ділянці літературного фронту. // Критика. Харків, 1930. № 12.
74. Козак С. Між історіософією і месіанізмом. (Книга буття українського народу”) // Записки Наукового товариства ім.Тараса Шевченка Т. ССХХІУ. Львів, 1992.- 457 С.
75. Коломієць В. Добра і правди син. М.Старицький-драматург. К.: КУ”,1993.- 64 С.
76. Комишанченко М.П. Старицький М: Літературний портрет. К.: Дніпро”,1968.- 112 С.
77. Костомаров М. Закон Божий” (Книга буття українського народу). К.: Либідь”, 1991.- 39 С.
78. Костомаров М. Чернігівка”, І.Франко Захар Беркут”. К.: Український центр духовної культури”, 1994.- 312 С.
79. Костомаров М. Слов”янська міфологія. Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. К.: Либідь”, 1994.- 384 С.
80. Костомаров М. Твори у 2 т. //Упор. В.Л. Смілянська. К.: Дніпро”, 1990.
81. Костомаров М.Історичні монографії. У 13 томах. Львів: Руська істор. Бібліотека., 1893.
82. Костомаров Н. Две русские народности. К.: Майдан”, 1991.- 72 С.
83. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования.- Т.13. СПб., 1881.
84. Костомаров Н. Мазепа. М.: Республика”, 1992.- 335 С.
85. Костомаров Н. Руина. Мазепа. Мазепинцы. М.: Чарли”, 1995.- 800 С.
86. Костомаров Н.Богдан Хмельницкий. М.: Чарли”,1994.- 766 С.
87. Костомаров Н.И. Об отношении русской истории к географии и этнографии // Собр. соч.-СПб., 1903.-Кн.1.-Т.3.
88. Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования. В 2 книгах. М.: Книга”, 1990.
89. Краевский П. Семинарий по советскому историческому роману: Из опыта работы в Московском городском педагогическом инститите. М.: 1960.- 145 С.
90. Кримський С. Архетипи української культури.// Феномен української культури. К.: Наукова думка”, 1996. 205 С.
91. Крупп А.А. К вопросу об историческом прототипе Кудеяра Разбойника// Русский фольклор.- Т.15.-М., 1975.
92. Крутікова Н. Творчість Нечуя-Левицького. Статті та матеріали. К.: НАН УРСР, 1961.- 248 С.
93. Kubali L. Szkice historyczne. Lwow, 1880.-185 С.
94. Кузнец А.А. О социальном психоанализе. // Вопросы философии. К.,1998. № 3.
95. Кулиш П. Твори у 2 т.К.: Наукова думка”, 1998.
96. Кулиш П. История воссоединения Руси. К., 1874.
97. Кулиш П.”Записки о Южной Руси”. К.: Дніпро”,1994.- 719 С.
98. Куриленко Й. Старицький М.П. Життя і творчість. К.: АН УРСР. 1961.- 248 С.
99. Лазаревский Ал. Властная гетманша”.// "Киевская старина" К., 1882, №1.
100. Левченко М. Випробування історією (Український дожовтневий роман). К.: Дніпро”,1970.- 260 С.
101. Левченко М.О. Роман і сучасність. К.:Держлітвидав УРСР”, 1963.-283 С.
102. Левченко М. Епос і людина. К.: Радянський письменник”, 1967.255 С.
103. Левчик Н. Історична проза М.Старицького (Далекі образи близькі ідеї)// СІЧ - 1990.- №12.
104. Левчик Н. Поезія М.П.Старицького (жанрові та образно-стильові особливості). К.: Наукова думка”, 1990. 121 С.
105. Ленобль Г. История и литература. М.: Советский писатель”, 1960.- 388 С.
106. Липа Ю. Призначення України. Львів: Просвіта”, 1992.- 270 С.
107. Литвинов В.М. Душа таланта: О мировозренческой позиции писателя. М.: Знание”,1983.- 63 С.
108. Літопис Самовидця. К.: Наукова думка”,1971. 207 С.
109. Лоскутов В., Семочкин М. Русская историософия и мистерия духа // Человек, бытие, культура: Тезисы ХІУ Всесоюзного теортического. семинара. П.-Хмельн.: 1991.- 256 С.
110. Лукач Г. Исторический роман. //Литературный критик. 1937. № 12.
111. Максимов С.”Сибирь и каторга”. - СПб., 1871.
112. Марченко М. Історичне минуле українського народу в творчості Т.Г.Шевченка, К.: Радянська школа”, 1957.- 196 С.
113. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах (1687-1709). Мюнхен, 1988.- 286 С.
114. Мельник Л.Г.Гетьман Богдан Хмельницький у вітчизняній історіографії. К.: Київський університет”, 1997.- 72 С.
115. Мельничук Б. Випробування істиною. К.: Академія”, 1996. 272 С.
116. Мессер Р.Д. Советская историческая проза. Ленинград: Советский писатель”, 1955.- 178 С.
117. Milosz Cz Historia literatury polskiey. - Warszawa, 1979.- 345 S.
118. Мицик Ю.А. Джерела з історії національно-визвольної війни. Дніпропетровськ: Дніпро”,1996.- 262 С.
119. Мишанич О. Українська література друго