ТРАНСФОРМАЦІЯ ЖАНРОВИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ АНТИЧНОЇ ТРАГЕДІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

brief description

ЗапорІзький державний унІверситет

На правах рукопису

МІрошниченко Павло Васильович

УДК 82 2 65”: 883 18/19”

ТрансформацІя жанрових особливостей
античноЇ трагедІЇ в украЇнськІй літературІ
ХІХ початку ХХ ст.

Спеціальність 10. 01. 01. українська література

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук,
професор,
Турган Ольга Дмитрівна

Запоріжжя 2002

ЗМІСТ

ВСТУП.......................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. "Проблема "неантизації" та антична трагедія як жанр....10

РОЗДІЛ 2. "Проблема знання" та "трагедія розуму" в еволюції характеротворення давньогрецької трагедії як провідний аспект трагедизації образного модусу творів..................................................29

РОЗДІЛ 3. Агональна природа художньої дійсності як провідний чинник трагедизації конфлікту
3.1. Агон і хор як структуранти ігрового континууму античної трагедії...................................................................................................74
3.2. Аполлонійсько-діонісійська основа трагічного конфлікту...............................................................................................98

ВИСНОВКИ..........................................................................................129

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...........................................144

ДОДАТОК.............................................................................................154

ВСТУП

Антична трагедія і по сьогодні не втратила позиції філософсько-мистецького феномену. До її художнього космосу звертаються автори різноманітних дискурсів світової та української літератур, намагаючись відповісти на гострі питання часу. Безперечно, обмін інформацією між античною трагедією та українським письменством триватиме, оскільки його рецептивно-сугестивна модель стабільна, а дослідження особливостей її природи та інтенсивності приносять нові відкриття.
Актуальність теми. В українському літературознавстві на сьогодні відчувається особливий інтерес до літератури ХІХ початку ХХ ст., що зумовлений розмаїттям філософсько-естетичних концепцій, теорій з питань історії, культурології та мистецтвознавства і, відповідно, бурхливим сплеском літературної, переважно модерністської, творчості на порубіжжі ХІХ ХХ ст. Швидка зміна літературних формацій, онтологій, морально-ціннісних орієнтацій суспільства вплинули на потужність інформаційного обміну, літературної рецепції та сугестії зокрема.
Задля вдалої літературної адаптації динаміки життєвої синхронії та визначення місця, ролі та значення її перемог і поразок у діахронному ракурсі письменство кінця ХІХ початку ХХ ст. звертається по допомогу до художньої онтології античності. Художня свідомість зламу століть виявила жагучий інтерес до ритуально-обрядових і міфологічних сфер античності, засвоюючи елементи міфомислення давніх авторів та інтерпретуючи поетику міфу у річищі нагальних проблем сучасної їй дійсності та основоположних дискурсів.
Процес сприйняття та засвоєння українською літературою кінця ХІХ початку ХХ ст. античної міфології шляхом її реципіювання у формах традиційних сюжетів і образів досліджено В. Антофійчуком, О. Забужко, М. Ільницьким, М. Майстренко, Т. Мейзерською, Ю. Микитенком, А. Нямцу, Я. Поліщуком, О. Турган та ін. Вченими доведено, що "новаторським здобутком української літератури, як і інших літератур світу, в цей період стала інтерпретація й трансформація античного міфу, творення на його основі власної авторської міфології" [96, 4]. При цьому наукові праці не торкаються давньогрецької трагедії як жанру, що, завдяки канонізації власної форми та змісту, виробила особливі моделі адаптації міфологічного матеріалу. Шляхи, способи та засоби міфологізації художньої дійсності, вироблені античною трагедією, що вплинули на поетику міфу як таку та на характер її пізнішої літературної рецепції, досі розглядалися без урахування цього впливу.
Така обмеженість погляду зумовлена самим літературним процесом ХІХ початку ХХ ст., адже рецепція жанрових особливостей античної трагедії набувала свідомого характеру спорадично, внаслідок відсутності чіткого уявлення про взаємозумовлений зв’язок міфу та елементів форми, нарації, сценічної механіки трагедії як жанру. Українська література ХІХ ст., засвоюючи античні традиції на проблемно-тематичному, жанровому, стильовому та інших рівнях, зверталася передусім до давньогрецької і римської епіки. Саме гомерівський та вергіліївський епоси найкраще відповідали історіографічній і соціально-історичній тенденціям письма ХІХ ст.
Так, драмоцентристська за природою концепція літературного романтизму почала екстраполювати вплив жанрового космосу античної трагедії на поетику романтичної драми. Але апологія високої героїки” в романтизмі, без її тісного зв’язку з жанровими особливостями античної трагедії, зумовила появу твердження про рудиментарність та архаїзм її форми, спонукала до недооцінювання її процесуальної механіки
Жанрово розмаїта література кінця ХІХ початку ХХ ст., тяжіючи до міфологізації художньої дійсності твору, сугестіювала закони та принципи цього процесу, вироблені античною трагедією. Але генетична спорідненість концепції дійсності, нарації та хронотопу літератури рубежу століть та античної трагедії досі ще не була завважена та проаналізована.
З’ясування причин потягу різних за жанрами творів української літератури ХІХ початку ХХ ст. до трагедизації художньої дійсності за зразками античної драми, трансформація жанрових особливостей давньогрецької трагедії у різноманітних літературних дискурсах рубежу століть, що схильні до поглибленої міфологізації змісту, дозволить удосконалити, розширити та поглибити погляд на рецептивно-сугестивний процес античної трагедійності в українській літературі означеного періоду.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках теми Поетика художнього твору”, яку розробляє кафедра теорії лтератури й журналістики Запорізького державного університету, а також держбюджетної теми № 5-00 Міфопоетика українських письменників ХІХ ХХ ст.”
Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертації є визначення шляхів рецепції, сугестії та трансформації жанрових особливостей античної трагедії в українській літературі ХІХ початку ХХ ст.
Досягнення задекларованої мети передбачає реалізацію таких завдань:
1) виявити спорідненість концепцій (моделей) дійсності (світу) у творах романтичного, неоромантичного, символістського дискурсів української літератури та античної трагедії на підставі есхатологізації конфлікту;
2) відзначити раритетність есхатологічного міфу в українському письменстві ХІХ початку ХХ ст., внаслідок деструкції останнім міфологічного часу (античного топосу);
3) вмотивувати трагедійність образного рівня творів української літератури означеного періоду через рецепцію категорій проблема знання” та трагедія розуму”, основоположних для характеротворення в античній трагедії;
4) схарактеризувати вплив ритуально-обрядових, містеріальних, видовищних елементів античного tragos’у на жанрологію та стилістику української літератури ХІХ початку ХХ ст.;
5) визначивши складові агону та принципи агональності античної трагедії, проілюструвати резонансність їхнього використання в українській літературі ХІХ початку ХХ ст. на сюжетно-фабульному, образному, архітектонічному рівнях;
6) виявити вплив корелята аполлонійство-діонісійство” на рецепцію українською літературою ХІХ початку ХХ ст. ігрового хронотопного континууму античної трагедії, що сприяє міфологізації змісту твору;
7) встановити причини трансформації категорій трагічна провина” та трагічна самотність” в українській літературі ХІХ початку ХХ ст.
Предметом дослідження є творчість українських письменників ХІХ початку ХХ ст., зокрема Т. Шевченка, романтиків (Л. Боровиковського, М. Костомарова, Ю. Федьковича), І. Франка, Лесі Українки, молодомузівців” (В. Пачовського, С. Чарнецького, М. Яцківа), В. Винниченка.
Об’єктом дослідження є процеси трансформації жанрових особливостей античної трагедії в українській літературі ХІХ початку ХХ ст. Аналізу підлягають особливості інтерпретації складових жанрології античної трагедії, що невід’ємні від світоглядного космосу античності та ритуально-обрядової стихії, зумовлені впливом тих або інших філософсько-естетичних концепцій і теорій.
До дослідження залучаються поетичні, прозові та драматичні твори письменників, у яких наявне трагічне” з найбільшою кількістю нюансів семантичного спектру поняття, властивого античній трагедії як візіонарному жанру літератури.
Теоретико-методологічною основою дисертації є праці С. Аверінцева, А. Анікста, М. Бахтіна, А. Боннара, Р. Веймана, М. Гаспарова, Й. Гейзінги, М. Еліаде, В. Іванова, К. Леві-Строса, О. Лосєва, Ю. Лотмана, Є. Мелетинського, Ф. Ніцше, А. Содомори, О. Фрейденберг, В. Ярхо, які досліджують питання жанрової, формально-змістової своєрідності, сценічної семіотики, метафоризації поняттєвого арсеналу античної трагедії, що зумовлюють її відкритість для подальшої інтерпретації.
А також наукові дослідження філософів літератури, компаративістів та міфопоетологів В. Агеєвої, Ю. Барабаша, А. Гозенпуда, Г. Грабовича, Т. Гундорової, О. Забужко, В. Івашківа, М. Майстренко, Т. Мейзерської, Ю. Микитенка, Л. Мороз, А. Нямцу, С. Павличко, В. Панченка, Л. Скупейка, О. Турган та ін., у яких простежено тією чи іншою мірою резонансність рецепції античності в українській літературі.
У процесі дослідження застосовувалися такі методи: порівняльно-історичний, типологічний, компаративістський, архетипний, елементи структурального, герменевтичного, ритуально-міфологічного аналізу.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній розкрито шляхи рецепції, сугестії та трансформації жанрових особливостей античної трагедії в українській літературі ХІХ початку ХХ ст. безвідносно до інтерпретації письменниками міфологічного матеріалу античності за законами функціонування в літературі традиційних сюжетів і образів.
У дослідженні вперше визначено ставлення української літератури до античної трагедії як структурного цілого, що відзначається сталістю, фундаментальністю та універсальністю поетики. Продемонстровано хибність розуміння елементів формотворення, архітектоніки та стилістики античної трагедії як обважнілих” традицією та змертвілих. Простежено резонансність використання в українській літературі ХІХ початку ХХ ст. складників есхатології кофлікту, що розвивається у межах ігрового хронотопного континууму, реципійованого з античної трагедії. Метафоризовані поняття трагедійного мислення античності засвоюються українською літературою ХІХ початку ХХ ст. як канонізовані форми, що на порозі ХХ ст. наповнюються екзистенційним смислом. Агональність античної трагедії реципіюється активно, з урахуванням семантики давньогрецької драми як видовища: епоптея, супліцій, прийоми впізнавання тощо наявні в українській літературі означеного періоду.
Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що воно вперше окреслює проблему трансформації жанрових особливостей античної трагедії в українській літературі, розглядаючи давньогрецьку драму як структурне ціле, особливості форми, нарації, архітектоніки, процесуальної механіки, метафоричної поняттєвості, сценічної семіотики якої сукупно подають універсальне, позачасове, антропоцентричне тлумачення прадавнього міфу.
Практичне значення. Матеріали дисертації можуть бути використані при читанні лекцій, у спецкурсах і спецсемінарах з історії української літератури, при написанні дипломних і курсових робіт студентами-філологами, а також у факультативних курсах з історії української літератури в школах з поглибленим вивченням гуманітарних дисциплін.
Особистий внесок здобувача. Дисертація являє собою завершене дослідження, виконане автором самостійно. Особистий внесок полягає у поглибленні погляду на рецепцію та сугестію античної літератури українським письменством ХІХ початку ХХ ст., зокрема на процес трансформації жанрових особливостей античної трагедії.
Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалась на засіданнях кафедри теорії літератури й журналістики Запорізького державного університету. Окремі її тези покладено в основу доповідей, виголошених на конференціях: ХХХІІ Шевченківська конференція (Луганськ, 1998), Шевченко і Поділля” (Кам’янець-Подільський, 1999), Біблія і світова культура” (Чернівці, 2000), Шевченківська конференція (Київ, 2001), щорічних науково-практичних конференціях викладачів і студентів у Запорізькому державному університеті (1999, 2000, 2001).
Основні засади дослідження викладені у 7 фахових статтях, тезах доповіді.
Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і додатку. Загальний обсяг роботи 158 сторінок. Список використаних джерел містить 113 позицій.

bibliography

ВИСНОВКИ

Дослідивши проблему трансформації жанрових особливостей античної трагедії в українській літературі ХІХ початку ХХ ст., вдалося одержати відповіді на питання про шляхи рецептивно-сугестивного процесу, способи та наслідки трансформації українською текстуальністю означеного періоду концептів жанрової структури давньогрецького tragos’у:
1. Проблема неантизації літератури ХІХ ХХ ст. зумовлена рецепцією міфологічного матеріалу античності без урахування жанрових особливостей античної трагедії. Елементи жанрології давньогрецької драми та концепти її формального, архітектонічного та стилістичного модусів, внаслідок традиційної, стабільної та найменш схильної до зрушень природи, характеризують античну трагедію як універсальний спосіб комунікації людства. Ритуально-обрядова, візіонарна сутність античного tragos’у сприяла кількасотрічній перформації міфологічного матеріалу в межах своєрідного ігрового континууму трагедійної дійсності, сконструйованого за законами жанру, що, синкретизуючи ліричні, епічні та драматичні елементи, канонізував форму, найбільш придатну для увиразнення міфу та глобалізації його впливу на реципієнта.
Пантрагічні (атрагічні) обставини реальної дійсності вплинули на розвиток тенденції до занепаду трагедії як жанру в літературі кінця ХІХ початку ХХ ст. Але різноманітні жанри літератури рубежу століть реципіюють елементи трагедійного пафосу античної драми, створюючи концепції (моделі) дійсності (світу), генетично споріднені з тими, в яких розвивається есхатологічний конфлікт давньогрецької трагедії.
2. Попри еволюціонування античної трагедії від нормативності образного рівня твору до поглибленої трагедизації конфлікту, надавання характерам рис трагічного героїзму, помноженого на новаторську роль кожного з давньогрецьких трагіків у процесі психологізації tragos’у, концепція дійсності античної драми лишилася інваріантною. Спираючись на двочленну концепцію художньої дійсності давньогрецької трагедії, досліджену В. Ярхо, та тричленну, проінтерпретовану А. Боннаром, вдалося встановити провідний конфлікт, який експлікується у хронотопному континуумі античної драми.
Конфлікт між концептуальними елементами (hybris”, nemesis”, Dice”) мусив призводити до безперешкодного панування гармонії та об’єктивної реальності, тотожної розумній справедливості. Детермінантою такого конфлікту є людський розум, який у концепції дійсності античної трагедії закумульовано у понятті hybris”, пейоративному (негативному) за семантикою, що й призводить до страждання агоніста, котре є визначальним для трагедії як жанру.
Провідними категоріями гібристичної трагедійної текстуальності є проблема знання” і трагедія розуму”, які, антропоморфізуючись на образному модусі творів, сприяли ітелегібелізації сюжету міфу.
3. Використовуючи як основну характеристику tragos’у Есхіла закон, сформульований В. Ярхо: Через страждання до знання” [111, 214], проаналізувавши провідні в еволюції драматурга тексти (Перси”, Благальниці”, Орестея”), художня дійсність яких структуралізована відповідно до цього закону, було витлумачено есхілову концепцію світу.
Типологічне порівняння трагедій Есхіла та поетичних творів, зокрема Великого льоху” Т. Шевченка, виявило схожість світоглядних настанов і, відповідно, концепцій світу Есхіла та Т. Шевченка.
У поемі-містерії Великий льох” Т. Шевченком реципійовано конфлікт, властивий античній драматургії, що експлікується, внаслідок оперування письменником категоріями проблема знання” і трагедія розуму”. Тобто, тривалий і суперечливий процес осягнення Гармонії та розумної Справедливості всесвіту людиною змальовано Т. Шевченком крізь призму гібристичних вчинків і рішень героїв поеми.
Образи Великого льоху” набули форми константи (етосу), уособлюютьhybris” як найчистіший вияв алогічного й фатального людського мислення, суголосного античній трагедії. Страждання героїв у межах трагедизованої дійсності поеми призводить до часткового розуміння ними власної провини перед Вищою реальністю, але повне усвідомлення причини глобальної катастрофи не підвладне їм.
4. Частковість розуміння героями Великого льоху” Т. Шевченка причини власного страждання як рушія дії трагедії дозволяє говорити про те, що поема-містерія є одним з концептів міфологеми Україна”, репрезентованої всім поетичним масивом письменника. Глобалізація цієї міфологеми досягнута через оповідну першовластивість, надінформативність і позачасовість текстуального дискурсу Т. Шевченка, внаслідок чого до перформаційних міфологізованих структур належать Причинна”, Гайдамаки”, Катерина” та ін. твори поета.
Але Великий льох” ілюструє поетикальний і світоглядний зв’язок з трагедійною текстуальністю античності найяскравіше, оскільки Т. Шевченко вдається до законів функціонування міфологічного часу як субстрату, і античного топосу як окремого його вияву, що найвиразніше проявив себе у давньогрецькій трагедії.
Античний топос у давньогрецькому трагедійному дискурсі чітко структурував і стабілізував сюжетно-фабульний, архітектонічний, образний модуси творів, сприяючи міфологізації дійсності, що сприймається водночас синхронно та діахронно, на профанному та сакральному часових рівнях.
З античним топосом, як і з міфологічним часом загалом, пов’язане поняття контактної зони” своєрідного локалізатора часових вимірів топіки міфу. Контактна зона сприяє розумовій антиципації, проникненню у таємниці минулого та майбутнього, ієрофанії, зміні знаковості власної вдачі та долі.
У поемі Т. Шевченка Великий льох” таких зон три: сам льох, що виражає зв’язок землі та неба, непряму причетність людини до таємниць світопорядку, до того ж, льох є стрижнем, довкола якого розгортається інтрига та синкретизуються сакральний і профанний часи. Друга контактна зона церква, символ синтезу реального та ірреального, демонічного та апокаліптичного. Третя маяк, сторожева вежа, що є деталлю ретроспекції, але через іманентну міфологему вогню сприяє антиципаційному проривові у майбутнє.
Попри яскраву контактну зональність у поемі відчутною лишається деструкція часового пласту, що властиве хронотопному континууму античної трагедії, покликаному локалізовувати циклічниий час у певному topos’i” (місці).
5. Під час дослідження особливостей використання законів перебігу міфологічного часу загалом, і античного топосу зокрема, у текстуальному дискурсі Т. Шевченка, виникла гіпотеза про рецепцію певних аспектів міфологічної темпоральності в українській літературі ХІХ початку ХХ ст.
Так, було встановлено, що український романтичний дискурс розвивав тенденцію до універсалізації минувшини як історичної пам’яті людства, що має за початок барокову текстуальність вітчизняного письменства. Адорація барокового дискурсу до історичного минулого закумульована в понятті української долі”, вплив якого на український літературний процес як періоду рубежу століть, так і ХХ ст. засвідчили Ю. Барабаш, І. Іваньо, Ю. Лавріненко, Є. Маланюк, Д. Наливайко, Д.Чижевський, В. Шевчук, Ю. Шерех, Н. Шумило та ін.
Концепція історичного романтизму не виключала процес міфологізації реальноісторичної дійсності, використовуючи закони міфологічного часу для організації літературно-історичного матеріалу в його тяжінні до розлогої епічності за взірцем гомерівського епосу. Перехід романтичного дискурсу до конкретно-історичних художніх систем, хронотоп яких умотивований реальною історичною дійсністю і є категорією суто історичною, скрипторизований і ліро-епікою Є. Гребінки, П. Куліша, Ф. Морачевського та ін. і фабульними епічними поезіями М. Костомарова, В. Забіли, М. Шашкевича. Причому, детермінанта історизму романтичної текстуальності корегувала дію законів міфологічного часу, внаслідок чого концепція міфологізованої дійсності романтичного тексту є двовимірною. Так, з одного боку, космізація козацтва як уособлення сакралізованої української (народної) долі” сприяла своєрідній апокаліптичній ієрофанії суспільства, а з іншого елементи просвітницької (християнської) дидактики нівелюють есхатологічну загостреність козацького міфу.
На користь анаморфізму есхатологічного міфу в романтичному дискурсі промовляє, реципійована останнім, категорія контактної зони” наявна в Кургані” Є. Гребінки, Степу”, Підземній церкві” А. Метлинського,.Могилі” Я. Щоголева. Оскільки ці образи не централізують” світ міфологізованої дійсності текстів, а стосуються лише сфери емоційно-стилістичного нюансування, настроєвості.
Обізнаність неоміфологічної літератури порубіжжя ХІХ ХХ століть з процесом міфологізації дійсності твору проявляється саме на рівні контактної зональності почасти сакралізованих колізій сюжету. Зокрема у Землі” О. Кобилянської, Камінному хресті” В. Стефаника, Украденому щасті” І. Франка, такий полісемантичний структурант топіки міфу або міфологізованої дійсності твору, як контактна зона, світова вісь”, що є ланкою між профанним і сакральним, являють собою носіїв біфуркаційних (ризикових) знаків перебігу есхатологічного сюжету.
Образи контактної зони”, реципійовані з античної трагедії, є тими ілюзійними містифікованими топосами, які увиразнюють зоровий фокус, що поглиблює драматизм подій через підміну реальності ірреальністю, витворення атмосфери провісництва.
6. Процес трансформації жанрових особливостей античної трагедії поемою Т. Шевченка Великий льох” розглянуто і з точки зору жанрової природи твору.
Містерія як жанр народно-балаганної культури споріднена з давньогрецьким tragos’ом на рівні хронотопного континууму, що має за джерело ритуальну обрядовість фольклору. Попри те, що містерія протягом еволюціонування видозмінювалася як у сфері експліцитного значення (містеріальність міфологічного матеріалу античної трагедії змінювалася видовищністю християнського міфу середньовічної драми), так і на образному рівні (трансформація містеріальних персонажів в алегоризовані постаті), все одно зберігала сутність візуального тексту. Тобто, сценарна механіка містерії була спрямована на одивнення” релігійних або світських подій, міфологізувалася на рівні змісту. Останнє сприяло рецепції вітчизняним бароковим, романтичним та неоромантичним дискурсами таких концептів містеріальності, як фантастика та умовність.
Завдяки засвоєнню Т. Шевченком жанрових особливостей містерії, у поемі Великий льох” досягнуто яскраву панорамність подій. Так, дія поеми триває у контактній зоні, навколо льоху, який не відкриває метаісторичних таємниць, де синтезовано реальність і ірреальність, що конкретизовано в образах-тріадах, котрі поглинуті процесом пізнання власної стражденної” сутності та провіщенням апокаліпсису українського світу. Саме ця панорамність споріднює Великий льох” Т. Шевченка з давньогрецькою трагедією, оскільки вона (панорамність), на думку О. Фрейденберг, не тільки в містерії, але й у театрі організовує видовище” [103, 376].
Про взаємозв’язок містерії та античного tragos’у говорять і супліцитні (благальні) форми, які у давньогрецькій драмі мали безпосереднє відношення до катартики. Супліцій у поемі Великий льох” Т. Шевченка пов’язаний з образами лірників і душ, які благають” про одкровення коло німого” льоху і являють собою міфологічний образ смерті, генетично споріднений з гібристичною античною трагедією.
Романтичний дискурс в цілому експлікував не тільки певні аспекти процесуальної механіки та ідейно-емотивної стилістики містерії (сакралізація фантастичних постатей, подій або реальних історичних персон, відігравання ними ролей імперсональних категорій Слава, Смерть, Добро тощо містеріальної текстуальності), але й розвивав жанр містерії як такий.
Текстуальний дискурс Молодої музи” успадкував від романтизму потяг до містеріалізації дійсності, використовуючи візіонарність” містерії та закони міфологічного часу, внаслідок чого В. Пачовський, зокрема, сконструював справжній есхатологічний міф про Україну в містерії Сон української ночі”.
Символістська драма, зокрема Про що тирса шелестіла” С. Черкасенка, По дорозі в Казку” О. Олеся, вдається до містеріалізації художньої дійсності, алегоризуючи образний рівень творів та, почасти, використовуючи ілюзійні топоси античної трагедії, що закорінені у містеріальних формах фольклору.
7. Враховуючи еволюційний аспект в історії античної трагедії, зростання рівня психологізації та, відповідно, трагедизації художньої дійсності у творчості Софокла, зокрема, твердження В. Ярхо про своєрідні закони софоклового tragos’у” (через знання до страждання”) постала гіпотеза про незначне коригування функцій категорій проблема знання” та трагедія розуму” в гібристичній текстуальності Софокла.
На прикладі трагедії Софокла Цар Едіп” відзначено новаторську роль драматурга у процесі простування давньогрецького tragos’у” від нормативності у змалюванні героїв твору до трагедизації героїки. Останній не мислиться без урахування принципів індивідуалізму, що закумульовані у сферах особистого вибору, свободи, самостійності героя та його особистої відповідальності за власні вчинки і їхні наслідки. Апологія розуму та розумової діяльності Софоклом, зменшення ролі родового прокляття за рахунок вимальовування особистої долі Едіпа, котрий, розгадавши причини власного страдницького теперішнього, розумно та логічно прорахувавши власне минуле, стикається з проблемою неспівмірності людського знання та логіки світобудови, згідно з якою суб’єктивно невинна людина не застрахована від страждання. Але в процесі осягнення ілюзорності профанного знання, у переживанні трагедії розуму герой Софокла, зазнавши поразки, дійшов до розуміння істинної людської сутності і, по-своєму, переміг.
Через звеличення розумовопізнавальної діяльності окремої особистості Софокл досягає справжньої трагедизації конфлікту та образного модусу у межах традиційного хронотопного континууму античної трагедії, неможлової в есхіловій текстуальності. Усе це і спонукало українських письменників ХІХ початку ХХ ст. до рецепції суто софоклових принципів конструювання художньої дійсності твору, зокрема Лесею Українкою.
8. Трагедійний конфлікт драми Лесі Українки На полі крові” триває в межах хронотопу, тотожного давньогрецькій трагедії. Проблема знання” та трагедія розуму” тут виступають основними рушіями сюжету, що поєднує дві нарації біблійну і індивідуально-авторську міфологію. Завдяки синтезу, протиставленню, паралельному вживанню нарацій, Лесі Українці вдалося сконстроювати образ Іуди, що генетично споріднений з образами Едіпа та Філоктета у Софокла.
Фатальна приреченість Іуди на нестерпні душевні та фізичні муки в теперішньому та майбутьньому через розуміння ним самого себе і власного минулого як способу та засобу колективної ієрофанії, що позбавляють героя права вільного вибору, вчинку і рішення, а, отже, лишають можливості змінити демонічний знак власної долі, показана за допомогою прийому впізнавання.
Прийом упізнавання в античній драмі є засобом психологізації та увиразнення сценічної дії, тобто є тим ілюзійним топосом, який, рельєфно, зорово мотивуючи вчинки агоніста, за допомогою сцен підглядання чи підслухування, дає можливість реципієнтові досягти катарсису. Прийом упізнавання є складником агону, характеризуючи трагедію як видовищний діалог гібриста-протагоніста та епопта-девтерагоніста, що впізнає” і, зазвичай, викриває першого. До того ж, образ епопта є унаочненням смерті героя гібриста або смертельної” правди про його минуле, що загострює проблему знання” та трагедію розуму”. Таким чином, семантика смерті прийому впізнавання в давньогрецькій трагедії вказує на його імперсональну, міфологічну природу.
Міфологічна природа прийому впізнавання зумовлює його використання у романтичному (балади М. Маркевича, М. Костомарова, Л. Боровиковського та ін.) і символістського (Пегас” М.Яцківа) дискурсах. Реципіюючи прийом упізнавання античної трагедії, письменники ХІХ початку ХХ ст. вводять його у межі міфологічної просторовості, створеної за допомогою образів-архетипів, законів функціонування міфологічного часу, що споріднює концепцію дійсності творів з хронотопною моделлю есхатологічного міфу, експліковану давньогрецьким tragos’ом.
Так, у драмі Лесі Українки На полі крові” гібристичне дійство триває у межах контактної зони поля крові, в точці збігу профанного та сакрального часів, що передбачає процес пізнання неспівмірності людської значущості та значущості світового ладу, де hybris” є контамінацією зради.
9. Агональну природу художньої дійсності античної трагедії та її вплив на процес трагедизації конфлікту в українській літературі ХІХ початку ХХ ст. розглянуто крізь призму ігрової стихії, що пронизувала всю античну культуру, роблячи іманентним у її природі потяг до гра та змагання.
У трагедійній текстуальності Давньої Греції агон відігравав одну з найголовніших ролей, оскільки перейшов з соціального часопростору античності до хронотопного континууму античного tragos’у. Власне, чітка й виважена архітектоніка трагедії зумовлена впливом стійких і усталених прийомів агональності. Агон, по суті, розвинув суто драматичні начала візіонарного мистецтва, лишаючись елементом зовнішньої структури античної драми, відповідаючи за яскраве унаочнення перебігу патосу, виразну мотивацію центральної сюжетної колізії твору, синхронне прийняття рішення агоністом і глядачами. Діалогічний за формою, агон сприяв поглибленій психологізації етосів, зазвичай, незмінних у власних психоемотивних та світоглядних характеристиках, сприяючи послідовній трагедизації художньої дійсності античної драми.
10. Одним з основних складників агону, піднесеному до рівня обрядових дійств античним соціумом і видовищністю сценічного дійства, є хор, котрий виконує функції елемента як зовнішньої, так і внутрішньої структури давньогрецької трагедії. Розвиваючи яскраву видовищність агонального дійства, хор реалізовував прийом ретардації, сприяючи послідовному розгортанню патосу та органічному сполученню біфуркаційних сегментів його розвитку з есхатологічною тенденцією розв’язки конфлікту загалом.
Включеність хорових партій до образного модусу трагедії у формі безпосередньої реакції на перебіг дії, ретроспекції до міфологічної передісторії сюжету, але, найголовніше, у ролі образу колективного несвідомого у складі амебея зумовлювала зорове увиразнення переживання та страждання, що неодмінно призводило до надмети античного tragos’у катарсису.
Реципіюючи прийом агональності античної трагедії, українська література ХІХ початку ХХ ст., за деякими винятками, не зважала на поліфункціональність хорових стасимів давньогрецької драми. Так, вітчизняний романтичний дискурс, спираючись на інтерпретацію хорових партій античності П.-Б. Шеллі та Ф. Шіллера, використовував хор суто з естетичних міркувань, прагнучи надати твору величі й піднесеності давньогрецької трагедії.
Але з часом появи у літературно-театральній критиці ХІХ ст. спеціальних праць з приводу естетичних і драматичних функцій хору, в українській романтичній драмі ідей хор стає повноправним агоністом, зокрема у творах високопатріотичного звучання. Маруся Богуславка” І. Нечуя-Левицького, Переяславська ніч” М. Костомарова та ін. репрезентують хор як стабілізатор агональної дійсностї твору, тотожний хорові античної трагедії за функцією оповідача, епопта та за роллю єднальної ланки між сценічними подіями і реципієнтом, синхронізуючи процес включення героїв і глядачів (читачів) у перебіг патосу, наближаючи катарсис. Ю. Федькович у трагедії Довбуш” не тільки увиразнює сюжетно-композиційний модус твору за допомогою хору, але й надає йому містеріального забарвлення, міфологізуючи художню дійсність.
Поліфункціональність хору античної трагедії була врахована та використана Т. Шевченком у поемі-містерії Великий льох”, у якій образ автора локалізує часові й просторові пласти художньої дійсності, виконує оціночну та інформативну функцію, сприяє виразності та чіткості композиційної структури твору, що відповідає технології рольової агональності античної драми. Містеріалізація образного модусу поеми вказує на трансформацію античного агону, оскільки троїстість” увиразнює амплітуду патосу, стимулює увагу реципієнта до символіко-фантастичного характеру образів, тобто вказує на обрядову агональність художньої дійсності твору.
11. Агон як явище обрядової природи споріднений з поняттям оргія”, котре пов’язане з формуванням і розквітом давньогрецького театру, у складі естетики якого оргіазм позбувся темної містики і ввійшов до сфери катарсису.
Належачи до суспільно-літературної агональності античності, оргіазм найтісніше пов’язаний з ігровою стихією аполлонійства-діонісійства, гендерний характер якої дозволяє агонові глобально впливати на поетику твору.
Використання елементів оргіазму властиве українській літературі ХІХ початку ХХ ст. У новелістичній текстуальності рубежу століть присутня чуттєва розкутість у пізнанні життя та самопізнанні героїв у межах ігрового континууму, спорідненого з агоном античної трагедії, зокрема, у Гермесі Праксітеля” М. Яцківа, Сентиментальному оповіданні” Л. Пахаревського, Дорі” М. Жука, Останньому бою” М. Дерлиці, Згубі” М. Могилянського, Природі” О. Кобилянської та ін. Але щільного філософського та культурологічного синтезу античності, як у драматургії Лесі Українки, у них не було досягнено, попри поодинокі зразки включення суто античного оргіазму у текстуальний дискурс Молодої музи”, представлені творчістю С. Чарнецького.
Трагедизації художньої дійсності на підставі античної агональності досягає Леся Українка у драмі Оргія”. Письменниця змальовує конфронтацію дійових осіб твору, утягуючи агоністів-супротивників у ігровий простір. Найпевнішою ознакою перемоги в оргіастичній ігровій діяльності є слава, способом досягнення якої є одержимість нею і самою грою. При чому, конструювання агону, за допомогою корелята аполлонійське-діонісійське”, виключає моральний критерій, адже у грі немає правого й винуватого, а є тільки переможець і переможений. За законами оргіастичної агональності пасивність Антея у грі зі стражденним профанним розцінюється, як боягузтво. Детермінована римським пануванням гра змушує Антея, зосередженого на аполлонійскому духотворенні, зруйнувати оргіастичний хронотоп, оскільки його пасивність в ігровому континуумі, сповненого діонісійського шаленства, надає комічного ефекту культурницькій місії героя та, водночас, експлікує іронічну настроєвість. Гірка іронія оргіастичної агональної дійсності породжує найчистіший трагізм, змушуючи співпереживати з героєм-гібристом, порушником правил Гри, активізуючи катарсис.
12. Іронія належить до основного спектру настроєвості античної трагедії, оскільки її концепцією дійсності регламентовано неспівмірність учасників ігрового континууму. Трагізм ситуації поглиблений детермінованістю гри та її наслідків. Апологія життя, зумовлена ідеєю його нескінченності, змушує агоністів виявляти справжній героїзм у розгадуванні таємниць долі в межах ігрової просторовості, боротися, передусім, з самими собою. Ця виснажлива внутрішня боротьба, візуалізована за допомогою прийомів агональності, відповідає сутності античної трагедії.
Специфіка давньогрецкого tragos’у полягає в його наскрізній метафоризації, зумовленій суб’єктно-об’єктною природою образного модусу, що походить з ідеї дуальності драматичного мистецтва, пов’язаної з первісним діонісійським культом.
Надзвичайно важливим для античної трагедії було питання про зорове увиразнення та психологічну мотивацію аполлонійства-діонісійства в образі трагічного героя, що одержимий ідеєю пошуку справжньої сутності речей у метафоричному ігровому континуумі, у бажанні досягти значущості власного я” (монада аполлонійства). Саморуйнування героя, затяте заперечення природної власної дуальності призводить до особистісної катастрофи у межах агонального континууму, що покликаний візуалізувати її глобальність: нескінченність боротьби внутрішніх сил і енергій, що первісно складали єдине ціле. Саме такий конфлікт сприяв поглибленому інтересу та нестримному бажанню українських письменників рубежу століть інтерпретувати катастрофічність античної трагедії.
Література кінця ХІХ початку ХХ ст. конструює агональний конфлікт, реципіюючи аполлонійсько-діонісійський корелят. Екзистенціалізація аполлонійства-діонісійства, самопереживання героями трагічного життя, трагізм якого зумовлений комунікативними розривами героїв з самими собою та довкіллям, виражені у Блакитній троянді” Лесі Українки, Украденому щасті” І. Франка, Memento” та Дизгармонії” В. Винниченка та ін.
13. Згідно з законами міфологічного часу (античного топосу), агональна дійсність культивує циклічність у розгортанні аполлонійсько-діонісійського конфлікту. Він породжує страждання як основу трагедії, що виражається двома станами протагоніста емоційним і раціональним. Саме з раціональним виміром страждання пов’язані поняття трагічної провини”, трагічної самотності”, що є тими інтелектуально-емотивними осями сюжету, на яких формується античний агон. У концепції трагічної дійсності драми провина та самотність глибоко синтезовані в єдиний ланцюг причинності і виступають каталізатором трагізму.
Рецепція категорій трагічна провина” та трагічна самотність” в українській літературі ХІХ ст. була неглибокою, внаслідок адораційного ставлення, зокрема романтиків, до античної трагедії. Через це закони античного tragos’у підтягувалися” до ідей романтичного дискурсу, а категоріі трагічної провини” та трагічної самотності” трансформувалися в апологію соціологізованого індивіда, згідно з теоріями примирення Шеллінга й ідеалізованої героїки Гегеля. Власне, тільки на рубежі століть, за часів формування індивідуалістичної філософії, проблема трагічної самотності” набула гострої актуальності в літературі.
Віталізм” античного мислення, сполучаючись з філософією екзистенціалізму, спровокував появу в українській літературі рубежу століть креолізованих текстів, які культивують проблему трагічної самотності героїв у сфері психологічної дисгармонії.
Сакралізація переживання” самотності, його екзистенціалізація досягалася рецепцією трагедійної ситуації вибору власної долі, ба навіть концепцію доленосності” античної трагедії. І якщо романтизм апологізував фатальність (Гнат Приблуда” С. Воробкевича, Довбуш” Ю. Федьковича) при конструюванні концепції дійсності творів, то твори кінця ХІХ та початку ХХ ст. розвивають поняття долі” як частки” (Одержима”, На полі крові”, Блакитна троянда” Лесі Українки, Украдене щастя” І. Франка, Тіні забутих предків” М. Коцюбинського, Земля”, Природа” О. Кобилянської, Дизгармонія”, Memento” В. Винниченка та ін.) з урахуванням засобів візуалізації доленосного” конфлікту античної трагедії.
Отже, українська література ХІХ початку ХХ ст. засвідчує процес синтезування різноманітних філософських систем і естетик, а антична тема посідає в цьому процесі чи не найголовніше місце.
Українська література означеного періоду вдається не тільки до трансформації античного сюжетно-образного матеріалу, але й використовує технологічні прийоми класичної трагедії на різних поетикальних рівнях.
Завдяки глибокому проникненню письменників у філософію та психологію творчості античних трагіків, інтуїтивному сповідуванню процесуальних механізмів, які вмотивовують і обгрунтовують світоглядні підвалини давньогрецького tragos’у, інтерпретації та трансформації зазнавала не тільки технологія формотворення давньогрецької трагедії, але й варіації її семантичного спектру.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С. Образ античности в западноевропейской культуре ХХ века. Некоторые замечания / Новое в современной классической филологии. М.: Наука, 1979. С. 5 30.
2. Агеєва В. Матеревбивство й чоловіча інфантильність (Десакралізація образу матері в українському модернізмі) // Гендер і культура: Зб. ст. / Упорядники: Агеєва В., Оксамитна С. К.: Факт, 2001. С. 131 144.
3. Агеєва В. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації: Монографія. 2-е вид., стереотип. К.: Либідь, 2001. 264 с.
4. Аникст А. История учений о драме: Теория драмы от Аристотеля до Лессинга. М.: Наука, 1967. 455 с.
5. Аникст А. Теория драмы на Западе в первой половине ХІХ в. Эпоха романтизма. М.: Наука, 1980. 343 с.
6. Аникст А. Теория драмы от Гегеля до Маркса. М.: Наука, 1983. 288 с.
7. Антична культура і вітчизняна філософська думка. К.: Товариство Знання”, 1990. 48 с.
8. Античность в контексте современности / Под ред. А. Тахо-Годи, И. Кахова. М.: Издательство МГУ, 1990. 252 с.
9. Антична література: Довідник / Буркат О. П., Бєляєв Р. С., Вишневська Н. О. та ін. За ред. С. В. Семчинського. Передм. О. Д. Пономаріва. К.: Либідь, 1993. - 320 с.
10.Аристотель. Об искусстве поэтическом. М.: Гослитиздат, 1957. 182 с.
11.Барабаш Ю. Страшна помста” у двох вимірах (Міфологічна історія) // Сучасність. 2000. №1. С. 110 130.
12.Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе (Очерки по исторической поэтике) / Бахтин М. Литературно-критические статьи. М.: Художественная литература, 1986. 542 с.
13.Бахтин Н. Современность и наследие эллинства (Лекции Н. М. Бахтина) / Бахтин Н. Из жизни идей. М.: Художественная литература, 1995. С. 130 160.
14.Бетко І. Біблія в українській поезії: деякі історико- і теоретиколітературні аспекти дослідження // Питання літературознавства: Наук. зб. Чернівці: Рута, 2000. С. 25 40.
15. Білецький О. Від давнини до сучасності / Вибрані праці: У 2 т. К.: Художня література, 1960. Т. 2. С. 314 337.
16. Білецький О. Українська література серед інших літератур світу / Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. К.: Наукова думка, 1965. Т. 2. С.25 50.
17. Боннар А. Греческая цивилизация: От Иллиады до Парфенона. От Антигоны до Сократа. От Еврипида до Александрии: Пер. с фр. Волкрва О., Елеоновой Е. М.: Искусство,1995. 671 с.
18. Борев Ю. Основные эстетические категории. М.:Высшая школа, 1996. 446 с.
19. Борев Ю О трагическом. М.: Советский писатель, 1961. 392 с.
20.Василь Стефаник художник слова. Івано-Франківськ: Плай, 1996. 272 с.
21.Вейман Р. История литературы и мифология: Очерк по методологии и истории литературы: Пер. с нем. М.: Прогресс, 1975. 344 с.
22.Веселовский А. Историческая поэтика. М.:Высшая школа, 1989. 409 с.
23.Винничен