ХУДОЖНЄ ТРАКТУВАННЯ ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ТИПІВ УКРАЇНЦЯ У ПРОЗІ І.С.НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО 60-80-Х РОКІВ XIX СТОЛІТТЯ

brief description

Запорізький державний університет

На правах рукопису

Абрамова Інна Георгіївна

УДК 883Н-Л-3.06:159.922.4”18”

Художнє трактування етнопсихологічних типів українця у прозі І.С.Нечуя-Левицького
60-80-х років XIX століття

Спеціальність 10.01.01. українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Тихомиров Володимир Миколайович
доктор філологічних наук, професор

Запоріжжя 2002

ЗМІСТ

ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

3

Розділ 1. Теоретичні аспекти вивчення проблеми психології народної душі . . . . . . . . . . . . . . .

11

Розділ 2. Етнопсихологічні особливості українського народу та принципи художнього характеротворення в концепції І.С.Нечуя-Левицького . . . . . . . . . .

26

2.1.До питання атрибуції світогляду письменника . . .

26

2.2.Персонажі художньої прози І.С.Нечуя-Левицького в літературознавчих інтерпретаціях . . . . . . . . . . . . . . .

36

2.3.Питання етнічної самоідентифікації соціуму в народознавчих та публіцистичних працях письменника . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

45

Розділ 3. Художня диференціація типології характерів у прозі І.С.Нечуя-Левицького

54

3.1.Характери й типи як носії етнічної, психічної, соціально-громадської та фізіологічної ідентичності

54

3.2.Національний код героїв прози І.С.Нечуя-Левицького . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

104

3.3.Автор як інтегрований виразник характерів персонажів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

131

ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

165

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

176

Вступ

Українська літературознавча наука останнього десятиліття суттєво оновила методологію, методику і сам предмет досліджень. Виразно сформувалася тенденція до нового прочитання класики. Орієнтація досліджень у першу чергу на художньо-естетичні вартості тексту, розуміння особи письменника як свідомо й несвідомо інтегрованого у мистецький твір головного літературного персонажа дозволили створити несподівано свіжі й глибокі інтерпретації. Практичним наслідком цієї роботи стало концептуальне переосмислення не лише творчості окремих письменників, а й різних періодів історії літератури.
Застосування нових літературознавчих концепцій, розширення уявлень про історичний контекст як взаємозумовлений синтез нуклеарного часу й середовища функціонування певних соціальних, філософських та мистецьких ідей, виправлення вульгарно-соціологічних оцінок і тлумачень літературних явищ минулого, а також уведення до історії літератури донедавна заборонених імен суттєво розширили панораму літературного процесу і розуміння художньої творчості як чинника духовного життя нації.
Одначе процес переосмислення творчості митців, який зазнав викривлених, заідеологізованих інтерпретацій, найменше торкнувся знакових постатей, тобто письменників-класиків, зокрема, творців реалістичної літератури періоду між Шевченком і Франком”. Постаттю І.Франка нинішня історія літератури означує початок епохи модернізму (збірка Зів’яле листя”, [44,207-213]). Зокрема, уже давно внормувалися і стали канонізованими прочитання й оцінки творчості Панаса Мирного, О.Кониського, Б.Грінченка, М.Старицького, П.Грабовського, І.Нечуя-Левицького. Усі вони як класики нової української літератури отримали літературознавчі інтерпретації відповідно до свого часу та його вимог. Сьогодні відчувається потреба більш глибокого й концептуального прочитання їх творчості з виходом за усталені рамки жанрово-тематичних аспектів. Назріла також необхідність повніше дослідити функціональний контекст період політичного народництва і вужче часи домінування творчої ідеології літературного народництва. На сьогодні ця проблема актуалізована в монографії С.Павличко Дискурс модернізму в українській літературі” (К., 1999).
І.Нечуй-Левицький прийшов у літературу якраз у період домінування в українському національному русі народницької ідеології, а в письменницькій практиці народницького реалізму, характерними рисами якого були тяжіння до традиційних, старих або автономних художніх структур (бароко, бурлеск), до активного продукування з метою самозбереження - романтико-народницької ідеології, до засвоєння й закріплення дидактичних та етнографічних форм творчості, використання елементів розмовної (переважно просторічної), а не писаної літературної мови тощо” [45,55]. Іван Франко небезпідставно вважав, що І.Нечуй-Левицький був лідером національно-культурного руху безпосередньо пошевченківських часів, тому що в художніх творах 60-х70-х років та в літературознавчих і культурологічних статтях зумів виразити найхарактерніші ідеї свого часу, які синтезувалися у формально- національний напрямок” [191,XLI,189].
Важливим чинником формування світоглядно-творчих принципів І.Нечуя-Левицького, в основі яких була проблема буття нації, стали прикрі для українства реалії пореформених часів XIXст. у Російській імперії. Ще до середини віку сфера національного життя українського народу небезпечно звузилася. Фактично лише одна суспільна верства селянство - була органічним носієм національної ідентичності. Для нечисленної інтелігенції все ще актуальною залишалася дилема вибору між малоросійством і українством, між імперським і національно-народним. Якраз письменники пошевченківської доби, діячі київської Громади”, перейнявши ідеали Кирило-Мефодіївського братства, розпочали активну роботу на ниві збереження самобутніх вартостей духовності народу історії, мови, народної культури, а також почали науково обґрунтовувати проблему етнічної ідентичності та форми її проявів (М.Костомаров, Две русские народности”).
Прозова творчість І.С.Нечуя-Левицького належить до ядерних явищ українського літературного канону і є предметом дедалі прискіпливішого переосмислення, заснованого на нових літературознавчих методах. Відбувається поглиблення й ускладнення рецепції письменника, по суті, народження його нового образу.
Сучасному читачеві, толерантному до широкого спектру ідеологій, стає очевидною основна квінтесенція прози І.Нечуя-Левицького її спрямованість передусім на артикуляцію (словесне вираження), а отже, і дискурсивне творення національної ідентичності української людини, самобутності її культури й мови. Така художня творчість перетворюється на основне знаряддя самопізнання етносу, на дзеркало, вдивляючись у яке, письменник усвідомлював інакшість” інших і власну тожсамість. Причому саме розвиток епічного мислення уможливив переведення рефлексії щодо національної ідентичності на якісно новий рівень, наближуючи до психологічної й соціальної конкретики насущного тогочасного життя.
Спрямованість на національну ідею поряд із відображенням та осмисленням кризових суспільно-історичних процесів, пов’язаних із розпадом старого патріархального життєвого устрою й відповідної моралі, лібералізацією економічних відносин, помітною урбанізацією культури, ускладненням суспільної структури, а отже, й механізмів психосоціальної ідентифікації особистості, вимагала ґрунтовних змін у традиційному репертуарі української прози, передбачала формування нової стилістики, оповідної техніки, нових характерів і нового типу автора.
Нові естетичні структури системно оформилися у вигляді національної нарації, одним із чільних представників якої й постає І.Нечуй-Левицький. Саме в аспекті характерології національна заанґажованість його прози є найбільш помітною, хоча цей аспект з різних позалітературних причин оминався соціологічно-марксистським літературознавством. Останнє інтерпретувало образність письменника передусім як відображення певних соціальних відносин, зводило багатство характерів його літературних персонажів та їх психоповедінкових реакцій до суспільно-економічних причин,часто відмовляло їм у духовній глибині й послідовності (передусім, звісно, це стосується так званих ідеологічних” романів автора), а письменникові у психологізмі. Ігнорування етнопсихологічного чинника в дослідженні особливостей характеротворення І.Нечуєм-Левицьким призводило до некоректних інтерпретацій, спотворення художнього смислу текстів, штучного приписування авторові невластивих йому намірів. Ці недоліки повинні усунути нинішні й майбутні дослідники творчості класика. Їхня герменевтична активність повинна рахуватися з націологічним аспектом Нечуєвого наративу як його центральною, за висловом самого письменника, тенденцією”. Вивчення специфіки характеротворення й авторської свідомості та присутності є лише першим етапом перечитування спадщини І.С.Нечуя-Левицького.
Актуальність дослідження характерів у творчості письменника зумовлена необхідністю більш об’єктивного опису персонального авторського універсуму як певної цілісності, єдності ідеологічного задуму і художньої структури.
На сьогодні не існує окремого спеціального дослідження образів- персонажів у прозі І.С.Нечуя-Левицького як етнопсихологічних постатей українського народу. Аналіз національної, соціальної, психологічної, статевої ідентифікації героїв письменника покликаний поглибити уявлення про поетикально-риторичні й оповідні механізми творення колективного образу українства як культурносамодостатньої унікальної історичної спільноти нації не лише в прозі автора, а й у контексті національної нарації дофранківського періоду в цілому.
Виділення питання етнопсихологічної детермінації характерів у прозі І.Нечуя-Левицького як центрального дасть змогу об’єднати у проблемний вузол художній, етнографічний, публіцистичний і літературознавчий аспекти творчості письменника, розглянути їх як єдине ціле, а отже, спростувати марксистські кліше, що стосуються художньої практики письменника.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація продовжує вивчення творчості І.С.Нечуя-Левицького, розпочате на кафедрі української літератури ЗДУ (колишнього ЗДПІ) у 60-х роках XX століття професором М.П.Тараненком. Дослідження виконувалося в межах комплексної теми Література й історія”, яку розробляє група науковців Запорізького державного університету. Тема і план-проспект дисертації схвалені на засіданні бюро науково-координаційної ради з проблеми Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України 15 грудня 1998 року.
Предмет дослідження система художніх образів персонажів у прозі І.С.Нечуя-Левицького 60-80-х років ХІХ століття.
Джерельну базу роботи склали прозові твори письменника 60-80-х років, вміщені в найповнішому на даний час десятитомному виданні творів (Київ,1965-1968). Для більш ґрунтовного вивчення проблеми та з метою порівняльного аналізу використовувалися публіцистичні, літературознавчі, етнографічні праці І.С.Нечуя-Левицького, його епістолярна спадщина.
Оскільки поставлена проблема вимагає й досить широкого міждисциплінарного контексту дослідження, залучалися до розгляду результати етнопсихологічних розвідок М.Костомарова, О.Кульчицького, І.Мірчука, Б.Цимбалістого, Д.Чижевського, М.Шлемкевича, В.Янева та ін.
Мета роботи з’ясувати специфіку характеротворення у прозі І.С.Нечуя-Левицького та обґрунтувати центральну роль етнопсихологічної ідентифікації характерів персонажів.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
- встановити етнопсихологічні особливості українського народу, змодельовані в характерах і типах у прозі письменника;
- визначити, наскільки глибоко автор диференціював психологічні і ментальні, типові й індивідуальні, етнічні й соціальні складники характерів своїх персонажів;
- проаналізувати ґендерну специфіку й ідеологічний взаємозв’язок психосексуальної й національної ідентифікації характерів у досліджуваних текстах;
- дослідити психоповедінкові реакції персонажів в аспекті актуалізації архетипів колективного несвідомого українського етносу;
- розкрити позицію автора як носія народного світогляду, абсолютного та вичерпного етичного й ідеологічного смислу твору;
- проаналізувати оповідну техніку, риторичні й прагматико-комунікативні механізми прози І.С.Нечуя-Левицького, детерміновані орієнтацією на специфічного уявного читача (носія народного світогляду);
- внести доповнення та корективи в рецепцію творчості письменника в цілому.
Методологічно-теоретична основа дисертації. Мета й завдання роботи зумовили комплексне використання структурно-семіотичного, психоаналітичного й типологічного методів.
Орієнтирами аналізу стали спроектовані на досліджувану проблему праці вітчизняних і зарубіжних літературознавців Н.Арутюнової, М.Бахтіна, О.Білецького, В.Власенка, С.Єфремова, Н.Зборовської, Н.Зінченко, Н.Крутікової, Я.Лінтвельта, М.Майєнової, Ю.Меженка, Р.Міщука, В.Підмогильного, І.Приходько, В.Скуратівського, М.Тараненка, М.Ткачука та ін.
Надзвичайно цінними в методологічному аспекті стали праці Г.Грабовича, Т.Гундорової, О.Забужко. У міру необхідності використовувалися наукові дані етнопсихологів І.Грабовської, О.Кульчицького, В.Храмової, В.Янева та ін., філософів і психо-аналітиків А.Бергсона, Ж.Лакана, М.Мінського, 3.Фрейда, К.-Г.Юнга.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у спробі нового потрактування творчості митця, у виробленні принципів нової методології вивчення доробку письменника, глибинному розкритті особливостей художнього універсуму І.С.Нечуя-Левицького.
Практичне значення. Матеріали роботи можуть знайти застосування при підготовці нового, побудованого на сучасних методологічних засадах монографічного дослідження літературної спадщини письменника, для поглибленого вивчення окремих питань історії та теорії літератури. Основні положення і висновки дисертації можуть бути використані і при підготовці відповідних спецкурсів і спецсемінарів у вищих навчальних закладах, у практиці викладання української літератури в середній школі. Значення дослідження зумовлене також його важливістю для перегляду і більш об’єктивного, неупередженого розуміння творчості митця.
Апробація результатів дослідження. Окремі розділи та дисертація в цілому обговорювалися на засіданнях кафедр української та зарубіжної літератури Запорізького державного університету. Основні положення та результати дослідження було висвітлено в доповідях на міжнародній науковій конференції Українська філологія: школи, постаті, проблеми” (Львів, 1998), четвертому міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999), всеукраїнських наукових конференціях Поетика художнього твору” (Запоріжжя, 2000), Українська мова і література: історія, сучасний стан, перспективи розвитку” (Херсон, 2001), на щорічних підсумкових конференціях викладачів і студентів ЗДУ (1998 2002).
Публікації. Аспекти досліджуваної проблеми відображені у десяти публікаціях.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і бібліографії. Обсяг роботи 193 сторінки, з них 175 сторінок основного тексту, бібліографія включає 217 найменувань і подана на 18 сторінках.

bibliography

Висновки

Творчість І.Нечуя-Левицького 60-80 рр. засвідчує появу нової концепції людини і дійсності, а ширше естетичної свідомості, спрямованої на проголошення національної самобутності й унікальності українського етносу в епоху його перетворення на модерну націю. Увесь художній образний, риторичний і наративний репертуар прози письменника зорієнтований на творення нового образу українства як духовно самостійного й самодостатнього суб’єкта історії.
Націологічна” й націєтворча заанґажованість прозаїка найбільш виражена саме в аспекті характеротворення. У своїх романах, повістях і оповіданнях митець не лише створив художню панораму дореформеного й пореформеного життя села, а й змалював низку самобутніх характерів і типів, серцевинними рисами яких стали особливості вдачі українського народу. У зображенні персонажів письменник вийшов за соціально-побутові й етнографічно-фольклорні конвенції попередників, започаткував творення етнопсихологічних літературних типів як носіїв національної ментальності, колективного несвідомого української спільноти. Повноправні, наче вихоплені з життя образи прозаїка (багато з них мають реальних прототипів) недостатньо трактувати лише як продукт соціально-економічних чи родинно-побутових обставин, сучасному читачеві вони відкриваються як репрезентанти глибинних буттєвих, етнічних, психічних особливостей народу.
Витворюючи характери літературних персонажів у відповідності до задекларованих естетичних принципів, І.Нечуй-Левицький завжди трактує національну, суспільно-громадську та психосексуальну ідентичність своїх героїв у єдиний проблемний вузол, що дає йому змогу розгорнути вичерпну рефлексію над долею української людини в складну й суперечливу епоху соціальних перетворень та становлення модерної нації.
Персонажі письменника є водночас образами-характерами (індивідуальностями) і образами-типами (відображають спільні риси людей доби). Вони різняться переживанням окремих аспектів своєї ідентичності та рівнем її усвідомлення. Так, найчисельніша селянська верства народу постає у творчості І.Нечуя-Левицького як не пробуджена, але в основному міцна та здорова основа українства. Саме селянські типи є стихійними й органічними носіями етнічної ідентичності, вони наділені моральним духом, естетичною чутливістю та іншими рисами народної вдачі. Їм безпосередньо відкривається сенс існування у злагоді з природою і землею. У свідомість героїв-селян у снах (Марина, Микола Джеря, Нимидора) прориваються образи колективного несвідомого, що свідчить про особливу близькість цих персонажів до глибинних, конститутивних основ народної психіки.
Праця на землі є домінантою їхнього життєвого світу, структурним первнем свідомості селянина, умовою її інтегральності. Суспільна система, що відчужувала українця від землі, осмислюється як глибинне, метафізичне зло, подекуди асоціюється з пекельною, хтонічною символікою, демонізується. Втрата зв’язку з землею пов’язується з розпадом традиційної патріархальної родини, яку письменник справедливо вважав основним засобом збереження етнічної ідентичності українців.
Попри переважно прихильне зображення селянських типів, високу авторську оцінку їхніх моральних якостей чи поблажливо-іронічне трактування недоліків, письменник наполегливо розкриває й аналізує негативні процеси в його середовищі (пролетаризацію, денаціоналізацію), розгортає свідому критику національної вдачі, ії крайнощів і потворних деформацій (Кайдашева сім’я”).
Патріархальна моральна чистота українського селянина все ж не компенсувала його соціальної апатії, безініціативності і просто темної заляканості. У свідомості переважаючої більшості Нечуєвих селян просто не могла формуватися навіть думка про можливість протесту. Суспільне зло трактується ними як непорушна даність, що їй нема альтернативи. Однак у своїх вершинних повістях Микола Джеря” і Бурлачка” прозаїк блискуче довів, що зміст психіки його героїв не вичерпується безмовною резиґнацією, фрустрованими бажаннями і деформованою побутовим ідіотизмом емоційністю. І Миколі, і Василині, хоч і різною мірою, властиві виразна воля до життя за власною совістю і принципами, здатність до формування активної позиції.
Зміст і структуру Я” селянина в повістях відповідно до авторового принципу реальності” визначає й обмежує його соціальний статус. Письменник не відходить від життєвої вірогідності, реалізуючи свою національно-патріотичну настанову. Він чудово бачив і розумів зародкове, рослинне існування національної свідомості в сільських масах. Навіть Микола Джеря, що представляє лицарський тип український” (І.Франко), не переживає якогось відкриття в собі власної українськості” в сутичках з польським паном чи єврейським посесором. Його Я” не перетворене свідомою національною ідентифікацією. Отже, незважаючи на своє захоплення простим, дещо ідеалізованим в його текстах селянством, І.Нечуй-Левицький об’єктивно не міг пов’язати свої просвітницько-націоналістичні амбіції з цим симпатичним йому, але переважно пасивним, ще й неосвіченим станом.
Подібно змальовані в творчості письменника представники сільського духовенства. Суспільно-громадська ідентичність повністю вичерпує зміст свідомості численних батюшок” на сторінках Нечуєвої прози. Національна ідентифікація залишається в основному неусвідомленою, не входить у досвід занурених у родинно-побутову й ландшафтну конкретику характерів. Їхній життєвий світ складається з дворового господарства, сільського пейзажу, церкви, шинку (визначаючи хронотон повістей-хронік). Він наче випадає з лінеарного суспільного часу, який, на думку автора, несе занепад і виродження патріархальної моралі. Характери й типи, виплекані в рустикальній атмосфері, наділені рисами народної вдачі, часто різними чеснотами, чутливі до навколишньої краси, однак здебільшого пасивні й неосвічені. Символічний лад” (Ж.Лакан), у якому закріплюється й визначається інтегральність психіки сільського мешканця, не перебуває і не стимулює перетворення етнічної самосвідомості в питомо національну. Письменник відчував необхідність творити образи нових людей” інтелігенції, покликаної розбудити пасивні селянські маси до свідомого національного буття.
Суспільним субстратом нових людей” є українське міщанство, економічно незалежніше й освіченіше, ніж селянство. Глибока симпатія І.Нечуя-Левицького до національної буржуазії мотивується і його біографією. Життя, побут, ментальність цього прошарку письменник знав зсередини і неодноразово в своїй публіцистиці давав його психологічний портрет, зокрема, протиставляючи російському. У прозі І.Нечуя-Левицького зображено різні міщанські типи: люмпенізоване, провінційне заможне міщанство, нащадків козацької старшини. Здебільшого значно освіченіша за селянство й попівство, ця верства зберігає близькість з народом за вдачею, а водночас є більш ініціативною і свідомою. Міщанство, особливо заможне, інакше переживає свою українську ідентичність, ніж обмежений побутовим ідіотизмом” чи затурканий панщиною і солдатчиною селянин.
Характери нових людей” Радюка, Комашка, Навроцької та інших формуються в конфлікті зі старим світом і реакційною суспільною структурою, яка, відтак, стає предметом критичної рефлексії та в її світлі втрачає свою непорушну заданість, осмислюється як соціально й історично відносна конструкція. Герой-ідеолог шукає їй альтернативу і сповідує свій ще доволі розмитий протонаціоналістичний, романтично-просвітницький ідеал самостійного національного існування у вигляді широкої культурної автономії. Отже, інтелігенція в прозі І.Нечуя-Левицького наділена історичним мисленням і розумінням, хоч і досить обмеженим утопічною народницькою ідеологією, своєї місії.
Підстави для самоідентифікації українця І.Нечуй-Левицький вбачав у своєрідному образі минулого і спільного майбутнього, особистостях фольклору, міфології, світогляду і вдачі народу. Українська національна ідентичність патетично переживається Радюком, Дуніним-Левченком, Мірошниченком (Хмари”), Комашком, Навроцькою (Над Чорним морем”) як самовідкриття, а водночас і як проблема, виклик, що вимагав втілення певної програми, спрямованої на її утвердження й розвиток. Загострена, екзистенційно відчута національна самосвідомість різко відрізняє нових людей” від усіх інших зображених письменником типів тогочасного українства, перетворює їхню життєву поведінку, емоційний спектр, визначає суспільно-громадську роль. Однак конкретні дії героям-ідеологам вдаються гірше, у чому й виявляється неповнота їхнього романтичного проекту.
Національна ідентифікація характерів нових людей” не обмежується приписуванням їм переліку рис народної вдачі, а пов’язана передусім з переоцінкою історії. Закономірно, однак, що візії минулого й майбутнього України як самостійного суб’єкта історії подаються романтичними конвенціями, а тому спонукають не стільки до рефлексії, скільки до гострого й паністичного емоційного переживання історичної несправедливості.
Центральним образом української минувшини, який привласнює собі українець у стилі національної ідентифікації, є козацтво, позбавлене історичної конкретики і перетворене на ідеологічний аргумент. Отже, минуле осмислюється в термінах поразки і провини, яку треба виправляти, за народницькими приписами, передусім за допомогою просвітницьких ліберальних реформ, взорованих на європейські. Саме інтелігенти І.Нечуя-Левицького чи не вперше в українській культурі артикулюють європейський компонент своєї національної ідентичності, хоча він і виглядає ще досить умоглядним, не підтриманим безпосереднім емоційним переживанням.
Саме в ідеологічних” романах І.Нечуя-Левицького програма національного визволення вперше поєдналася в закономірний для колонізованих культур естетико-ідеологічний конструкт, який залишається актуальним у художній практиці.
Психосексуальна ідентифікація характерів у прозі І.Нечуя-Левицького тісно пов’язана з національною проблематикою. Письменник дав класичний аналіз своєрідності ґендерних відносин в тогочасній українській спільноті активну позицію і маскулінну акцентуацію жіночої та м’яку фемінність чоловічої вдачі.
Впадає в око легкість і естетична довершеність, з якою письменник ототожнює себе з жіночими образами. Це робить прозу І.Нечуя-Левицького вдячним матеріалом для феміністичного й психоаналітичного прочитань.
У творчому мисленні митця стрижневу роль відіграє помічений ще В.Підмогильним загострений едіпів комплекс. Саме ним можна пояснити таку любов до природи, старих бабів та їх мови й численні дивацтва автора. У світлі зазначених особливостей творчої психіки письменника зрозумілою стає ґендерна своєрідність Нечуєвого художнього космосу. У його прозі розгорнуто класичний образ української сім’ї, в якій встановлюється рухлива ґендерна гармонія і приблизно рівний розподіл владних повноважень. Навіть більше, у І.Нечуя-Левицького жінка нерідко захоплює домінуючу позицію. Характерним у письменника стає сюжет повалення батьківства”.
Чоловічі персонажі переважно демонструють, за 3.Фрейдом, оральний, рецептивний і мазохістичний характери. Їм притаманна гедоністична настанова щодо світу, яка узгоджується зі специфікою народної вдачі. Цим пояснюється й фіксація на їжі в чоловічих персонажів письменника, що перетворює рутинний побут на свято і долає суто чоловічу нудьгу.
Дуже часто старосвітські герої-чоловіки в досліджуваній прозі інфантильні. Власну дружину вони підсвідомо ототожнюють з матір’ю. Загостреним виявом такого інфантилізму стає український чоловічий мазохізм, уперше так детально описаний саме І.Нечуєм-Левицьким. Слабкість українського чоловіка пов’язується з поневоленістю й нерозвиненістю національної самосвідомості.
Жіночим персонажам переважно властиві активність, пошук контакту з оточенням. Вони представляють так званий генітальний, тобто нормальний, соціально зрілий характер. Активність нових жінок” у творчості письменника досить обмежена на тлі тогочасного європейського жіночого руху і зводиться до просвітницької діяльності, а частіше до палких розмов і жестів зневаги до усталених патріархальних ритуалів.
Усвідомлення своєї національної ідентичності завжди приводить персонажів І.Нечуя-Левицького до перегляду ґендерних стереотипів і власних поглядів на стосунки статей. Лише герой, свідомий свого українства, стає новим чоловіком”, перестає бути інфантильним і нарцисичним. Саме герой-ідеолог виробляє новий ідеал жінки, який у принципі не суперечить основам демократичного народного світогляду й моралі. Характерно, що новий чоловік” Радюк демонструє відновлення в структурі ідентичності українця архетипу лицаря, з відповідною атрибутикою маскулінної агресії, сили і влади. Він різко засуджує традиційний стиль життя українського чоловіка реготуна і пересмішника, пропонуючи натомість серйозну стилістику існування.
Символізація жінки в І.Нечуя-Левицького детермінована не лише тогочасними літературними конвенціями, естетичною програмою письменника, а й особливостями його творчої психіки (комплекс Едіпа). Письменник традиційно вирішує найбільш провокативну в патріархальному суспільстві проблему сексуальної свободи жінки. Відкрито заявлена сексуальність однозначно засуджується оповідачем носієм народного світогляду й моралі. Жінка перетворюється на об’єкт естетичного споглядання й поклоніння. Пов’язуючи в характеротворенні національну та психосексуальну ідентифікацію в єдиний тематичний вузол, автор підштовхує читача до висновку, що ґендерна гармонія в українській спільноті можлива лише за умов повноцінного національного буття.
Зі зрозумілих ідеологічних причин, витворюючи збірний образ етнопсихосоціотипу українства, І.Нечуй-Левицький переважно оцінює його складники виключно позитивно. Риси, детерміновані етнічною вдачею, трактуються з патріотичним пафосом і підносяться до рівня морального ідеалу. Орієнтуючись загалом на артикуляцію національного духу, письменник наділяє характери найстійкішими, на його думку, особливостями колективної народної психіки: яскраво вираженим індивідуалізмом (так званий принцип особости”), гуманізмом, демократизмом, щирістю та душевністю, оптимізмом, ліричністю й чутливістю до краси, м’яким толерантним гумором, гедонізмом.
Однак патріотичний пафос не завадив прозаїку об’єктивно вказати на суттєві недоліки національної вдачі. У багатьох своїх творах він розгортає художню етнопсихологічну критику українського народного характеру, її найхарактерніших деформацій і крайнощів. Так, попри безперечне захоплення індивідуалізмом українців, письменник усвідомлює небезпеку його переростання в черствий егоїзм, руйнівний для спільноти, яка саме перебуває на етапі перетворення в новітній суспільнй організм націю, а отже, потребує передусім універсальної й небаченої доти консолідації за етнічним принципом. Класичні взірці деструктивного індивідуалізму виведено автором у невмирущих героях Кайдашевої сім’ї”, які так і не сягають бажаного порозуміння, незважаючи навіть на усвідомлення економічної вигоди від нього.
Емоційність і рухливість психіки своїх героїв письменник трактує здебільшого як позитивні риси, притаманні народній вдачі в цілому. Однак витончена чутливість, ліризм, інтровертизм часто пов’язуються з пасивністю та споглядальністю. Відтак, численні герої І.Нечуя-Левицького (Яким Лемішковський, Василь, Василина, Ганна) ведуть життя за описаним О.Кульчицьким сценарієм Vita minima - причаєного, непомітного існування. Їхні життєві амбіції обмежуються ладом у родині та невибагливим побутом. Брак соціальної активності вони компенсують простою втіхою від праці на землі, їжі, сімейного комфорту,пісні, гумору, природи й кохання усього, що становить перелік цінностей рустикального хліборобського світогляду.
Специфіку української народної вдачі як стрижневого елемента індивідуальних характерів письменник демонструє за допомогою улюбленого прийому міжнаціональних” пар. Сімейно-побутові конфлікти, в яких проявляється психологія персонажів, спричинюються саме відмінностями етнопсихологічного плану (Причепа”, Хмари”).
Амбівалентним слід визнати й авторське трактування відомого українського гумору, який пов’язаний з емоційністю та миролюбністю національної вдачі. Українське відчуття комічного позбавлене агресивності та грубості. Сміх героїв І.Нечуя-Левицького радісний, життєствердний, одухотворений, незлобивий. Утім, прикметно, що носіями такого гумору в письменника є персонажі, чия поведінка узгоджується зі сценарієм Vita minima. Хитруватий народний гумор не поєднується з активним вольовим началом. Тому персонажі, що представляють лицарський чоловічий тип (Микола Джеря, Радюк, Комашко) не наділені цією питомо національною рисою вдачі. Демократизм, загострений індивідуалізм героїв мають не пасивно-споглядальний, а активно-діяльний характер, відтак, їхні психоповедінкові реакції відповідають інваріанту Vita maxima.
У художніх прозріннях письменнику інтуїтивно відкривалися потаємні куточки народної психології. Сам носій свого етносу, І.Нечуй-Левицький почасти несвідомо творив своїх персонажів на основі генноетнічної мотивації. Тому аналіз образу автора, специфіки його оцінної присутності в тексті як інтегрального виразника характерів та ідеї твору загалом видається конче необхідним.
Аналіз образу автора досліджується в трьох аспектах. Перший стосується організації повістування та типу оповіді. Другий полягає в розгляді особливостей усвідомлення автором своєї функції творця. Третій враховує фактор адресата (прагматичну структуру), орієнтуючись на якого, автор комунікативно відкриває свій текст.
Проза І.Нечуя-Левицького була органічно включена у процес розбудови нової національної нарації, що вимагало розробки нової об’єктивно-повістевої оповідної манери. Для неї характерна тенденція до злиття етнічного й оцінного плану. Причому ціннісний спектр імпліцитного автора визначається передусім українським народним світоглядом, але й відкривається до новітніх європейських впливів (націоналізму, лібералізму, філософського позитивізму). Образ автора в такій літературній комунікації наділяється абсолютним ціннісним і моральним авторитетом, тому читач в акті ідентифікації мусить засвоїти перелік пропонованих автором цінностей. Такий тип спілкування автора й читача цілком узгоджується з народницькою моделлю. Оповідач творить своє мовлення з позицій щирості, серйозності, авторитетності, постійно посилює вагомість власного вислову апеляціями до народної моралі та світогляду. Риторичним механізмом такого авторського наміру стає стилізація народно-розмовної мови: саме орієнтація оповідача на фольклорні джерела дає змогу авторові ввести у твір етнічну аксіологію.
Зразковий читач відтак мислиться як об’єкт, що підлягає формуванню, повчанню, емоційному впливу. Автор тяжіє до вичерпної семантичної повноти висловлювання, не спонукаючи читача до самостійного домислювання цілком викінченої цілісної хронікальної історії. Перелік цінностей, визначених народною мораллю, стає тим ідеологічним топосом, у якому ідентичності автора й читача зливаються воєдино.

Список використаних джерел

1. Андрусишин Г. Яничаризм Яреми Вишневецького: Літературний портрет на тлі національно-визвольної боротьби українського народу за романом Князь Єремія Вишневецький” Івана Нечуя-Левицького // Освіта. - 2001. № 1920. C.1213.
2. Арутюнова Н.Р. Фактор адресата // Изв. АН СССР. Сер. Лит. и яз.” 1981. - №4. C.356-367.
3. Барвінський О. Почини письменницької творчості Івана Нечуя-Левицького // Літературно-науковий вісник. Львів, 1926. - №3 C.233-238.
4. Баронин А.С. Этнопсихология: Учебное пособие. К.: МАУП, 2000. 116 с.
5. Барт Р. Нулевая степень письма // Семиотика. М., Радуга, 1983. С.306-349.
6. Бахтин М.М. Слово в романе // Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. М.: Худож. лит., 1975. С. 76-159.
7. Бахтин М.М. Творчество Ф.Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. - М.: Худож. лит, 1990. 541 с.
8. Бергсон А. Сміх. Нарис про значення комічного. К.: Д.Л., 1994. 164 с.
9. Бернштейн М.Д. До характеристики світогляду раннього І.Нечуя-Левицького (за матеріалами статті письменника Органи російських партій”) // Радянське літературознавство. 1966. №9. С.34-37.
10. Бернштейн М.Д. Українська літературна критика 50-70-х років XIX ст. К.: Вид-во АН УРСР, 1959. 492 с.
11. Білан Т. До проблеми національного в українській літературі // Людинознавчі студії. Збірник наукових праць ДДПУ. Дрогобич: Вимір, 2001. С.31-42.
12. Білецький О. Іван Нечуй-Левицький // Нечуй-Левицький І. Вибрані твори. К.: Держлітвидав України, 1949. 255 с. С. III-XX.
13. Білецький О. Іван Нечуй-Левицький // Нечуй-Левицький І.С. Повісті і оповідання. К.: Держлітвидав, 1939. 477 с. С.V-LXII.
14. Білецький О.І. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Нечуй-Левицький І.С. Твори: В 4 т. К.: ДВХЛ, 1956. Т.I. С.5-45.
15. Бондар Л. Маловідомий твір Івана Нечуя-Левицького (казка Скривджені й нескривджені”) // Українське літературознавство.1996. Вип. 63. С.65-85.
16. Браславський С. Іван Нечуй-Левицький. К.: Укрдержвидав, 1944. 20 с.
17. Булашев Г.О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування. К.: Довіра, 1993. 414 с.
18. Вейль С. Укорінення. К.: Основи, 1998. 297 с.
19. Вертій О.І. Народні джерела психологізму творів І.С. Нечуя-Левицького // Народна творчість та етнографія. 1988. №6. С.9-18.
20. Власенко В.О. До питання про психологічний аналіз у творчості І.Нечуя-Левицького // Радянське літературознавство. 1968. №10. С.61-68.
21. Власенко В.О. Засоби психологічної характеристики у творах І.С.Нечуя-Левицького // Українська мова і література в школі. 1968. - №11. С.18-21.
22. Власенко В.О. Художня майстерність І.С.Нечуя-Левицького. К.: Радянська школа, 1969. 184 с.
23. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. К.: Оберіг, 1993. 589 с.
24. Гегель Г.-В.-Ф. Эстетика: В 4 т. М.: Искусство, 1971. Т.3. 365 с.
25. Гинзбург Л. О литературном герое. Ленінград: Сов. писатель, 1979. 322 с.
26. Гиршман М.Н. Литературное произведение. Теория и практика анализа. М.: Высш. шк., 1991. 159 с.
27. Гнатенко П.І. Український національний характер. К.: ДОК-К, 1997. 116 с.
28. Грабовський П.А. Вибрані твори в двох томах. К.: Дніпро, 1985. Т.2. 343 с.
29. Горболіс Л.М. Проблема національного характеру у творчості Г.Квітки-Основ’яненка: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.02 К., 1995. 22 с.
30. Грабович Гр. Єврейська тема в українській літературі XIX та початку XX ст. // Грабович Гр. До історії української літератури. К.: Основи, 1997. - С. 238-269.
31. Грабович Гр. Питання кризи і перелому в самоусвідомленні української літератури // Грабович Гр. До історії української літератури. К.: Основи, 1997. - С.34-45.
32. Грабович Гр. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета. К.: Рад. письменник, 1991. 212 с.
33. Грабович Гр. Українсько-російські літературні взаємини в XIX ст. // Грабович Гр. До історії української літератури. К.: Основи, 1997. - С.196-237.
34. Грабовська І. Проблеми засад дослідження українського менталітету та національного характеру // Сучасність. 1998. - №5. С.58-70.
35. Грабовська І. Україна як метафізична реальність. - К.: Генеза, 2000. 113 с.
36. Григоріїв Н. Українська національна вдача. Вінніпеґ, Манітоба, 1941. 60 с.
37. Гримич М.В. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців (Коґнітивна антропологія). К.: Сфера, 2000. 380 с.
38. Грицюта М.С. Селянство в українській дожовтневій літературі. К.: Наукова думка, 1979. 316 с.
39. Грінченкова М. Спогади про Івана Нечуя-Левицького // Вітчизна. 1993. №1. С.140-146.
40. Грушевський М.С. Історія української літератури: В 6т. К.: Либідь, 1993. 392 с.
41. Грушевський М.С. Щиро кохати став я отчизну свою Україну...Листи до Нечуя // Слово і час. 1996. №10. С.18-27.
42. Гундорова Т. Жінка і дзеркало // Ї”. Незалежний культурологічний часопис. Львів: Друкарня Отців Василіян Місіонер”. - Ч.17, 2000. С.87-94.
43. Гундорова Т. Інтелігенція і народ в повістях І.Франка 80-х рр. К.: Наукова думка, 1985. 143 с.
44. Гундорова Т. ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 297 с.
45. Гундорова Т., Шумило Н. Тенденції розвитку художнього мислення (початок XX століття) // Слово і час. 1993. №1. С.55-66.
46. Гундорова Т. Франко не Каменяр. Мельборн, 1996. 385 с.
47. Дей О.І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI-XІX ст.). К.: Наукова думка, 1969. 559 с.
48. Дем’яненко В. Ментальні характеристики політичної свідомості українців // Людина і політика. 2001. №1. С.86-92.
49. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози XIX - поч. ХХ століття. К.: Вища школа, 1981. 214с.
50. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. Львів, 1935. 243 с.
51. Донцов Д. Націоналізм. Львів, 1926. 255 с.
52. Дорошенко В. Грані духовних світів двох народів (Про народознавчу студію М.І.Костомарова Две русские народности”) // Костомаров Н.И. Две русские народности. К., Харків: Майдан, 1991. С.4-10.
53. Дорошенко В. Короткий бібліографічний огляд // Українська душа. К.: МП Фенікс”, 1992. С.113-119.
54. Дорошкевич О. Підручник історії української літератури. Харків К.: Книгоспілка, 1924. 364 с.
55. Дорошкевич О. Українська література. 3-є вид. К.: Книгоспілка, 1928. 393 с.
56. Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці. В 2 т. К., 1970. Т.I. 531 с.
57. Драгоманов М.П. Что такое украинофильство? // Драгоманов М.П. Вибране (мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні”). К.: Либідь, 1991. 688 с.
58. Дубенецький Е. Осягнути національну ментальність // Березіль. 1996. - №1-2. С.152-155.
59. Дяченко О. Про людські характери. Відображення еволюції національного характеру в українській літературі. К.: Дніпро, 1963. 257 с.
60. Єрмоленко С.Я., Савицька Л.О., Сидяченко Н.Г. Іван Нечуй-Левицький: портрет, пейзаж // Українська мова і література в школі. 1988. №10. С. 61-65.
61. Єфремов С.О. Іван Левицький-Нечуй. К.: Слово, 1924. 191 с.
62. Єфремов С.О. Історія українського письменства. К.: Феміна, 1995. 688 с.
63. Жирмунский В.М. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. Л.: Наука, 1977. 405 с.
64. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. К.: Наукова думка, 1992. 116 с.
65. Загірня М. Спогади / Передмова, упорядкування, примітки Л.Л.Неживої Луганськ: Шлях, 1999. 160 с.
66. Зарва В. Просвітительська концепція нового героя” в Хмарах” І.Нечуя-Левицького // Літературознавство. IV Міжнародний конгрес україністів. Книга 1. К., 2000. С.349-359.
67. Зборовська Н. Український світ у творчості Нечуя-Левицького: ґендерний підхід // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях, колегіумах. 2000. - № 5. С.54-64.
68. Зінченко Н.І. Проблема інтелігенції у творчості І.Нечуя-Левицького. Автореф. дис. канд. філ. наук. К., 1994. 20 с.
69. Зінченко Н.І. Проблема інтелігенції у творчості І. Нечуя-Левицького: Дис. канд.філ.наук: 10.01.02. К., 1994. 191 с.
70. Іванченко Р.Г. Іван Нечуй-Левицький. Нарис життя і творчості. Літературний портрет. К.: Дніпро, 1980. 147 с.
71. Калениченко Н.Л. Українська література XIX ст. Напрями, течії. К.: Наукова думка, 1977. 316 с.
72. Касьян В. Про деякі риси українського характеру // Розбудова держави. 1996. №6. С.17-23.
73. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX-XX століть: соціально-політичний портрет. К.: Либідь, 1993. 176 с.
74. Кирилюк Є. Майстер реалістичних полотен: До сторіччя з дня народження І.С.Нечуя-Левицького // Літературна критика. 1938. №2. С.69-85.
75. Кирилюк Є. Творчий шлях І.Нечуй-Левицького // І.Нечуй-Левицький. Вибрані твори. К.: Книгоспілка, 1929. 189 с. С.III-XXVIII.
76. Клочек Г.Д. У світлі вічних критеріїв: Про систему оцінки літературного твору. К.: Дніпро, 1989. 221 с.
77. Козлов В.И. О некоторых методологических проблемах изучения этнической психологии // Советская этнография. 1983. &ndash