ЕСТЕТИКА СМЕРТІ У ПРОЗІ Є. ПАШКОВСЬКОГО ТА О. УЛЬЯНЕНКА

brief description

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ТЕНДІТНА НАДІЯ МИКОЛАЇВНА

УДК 823.161.2: [111, 852:128]

ЕСТЕТИКА СМЕРТІ У ПРОЗІ
Є. ПАШКОВСЬКОГО ТА О.УЛЬЯНЕНКА

Спеціальність 10.01.01 українська література

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня кандидата
філологічних наук

Науковий керівник
Зборовська Ніла Вікторівна
доктор філологічних наук, доцент.

Київ 2009

З М І С Т

ВСТУП ................................................................................................................... 3
РОЗДІЛ 1. ОБРАЗИ ЖИТТЯ І СМЕРТІ ЯК МЕНТАЛЬНІ СТАНИ
СВІДОМОСТІ В ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ ПОСТМОДЕРНОГО ПЕРІОДУ ............................................................................................................ 28
1.1. Постмодерна символізація смерті в сучасній українській
літературі ..................................................................................................... 28
1.2. Кінцесвітні мотиви у прозі ”вісімдесятників” ......................................... 44
РОЗДІЛ 2. танатична ГІПЕРБОЛІЗАЦІЯ в постМОДЕРНІЙ
прозі Євгена Пашковського ........................................................... 60
2.1. Танатична гіперболізація у романах Є.Пашковського ........................... 60
2.2. Смерть і бунт у романі-есе ”Щоденний жезл”......................................... 100
РОЗДІЛ 3. містицизм смерті у посТмодерній прозі
Олеся Ульяненка .................................................................................. 113
3.1. Образи соціальної некрофілії в романі ”Сталінка” ............................... 113
3.2. Демонізація злочинної дії в романі ”Син тіні” ...................................... 127
3.3. Містифікація злочину і кари в романі ”Знак Саваофа” ......................... 138
3.4. Містична мотивація історії маніяка в романі ”Дофін Сатани” ........... 151
ВИСНОВКИ ................................................................................................... 168
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .................................................. 178

ВСТУП

Питання життя і смерті здавна цікавили людину. Але кожна епоха в історії людства по-новому тлумачила цей феномен. Художнє мислення − це передусім явище естетичне, тобто воно формується на основі чуттєвого сприйняття. Життя і смерть в естетичній діяльності пізнаються як дещо завершене і цілісне. Саме цілісність життєсмерті − головне джерело естетичного пізнання. Так, Аристотель розглядав смерть у концепції життя як одну з її складових. Уперше в античності Сенека створив закінчену танатологічну систему − стоїчну філософію про смерть. Потрібно іти до смерті, писав Сенека, без ненависті до життя.
В епоху Відродження стоїчну концепцію смерті розвинув Мішель де Монтень, який вважав, що смерть звільняє від рабства. Ідучи вслід за Сенекою, він писав, що той хто навчився помирати, розучився бути рабом. Згідно з Монтенем, життя не може бути чистим від смерті: перебуваючи в житті, людина також перебуває в смерті.
Предтечею філософського розуміння смерті у християнстві була філософія Платона, який вважав, що філософи це такі особистості, які бажають смерті як звільнення поневоленого духу. К’єркегор показав складну християнську драму як психологію помираючого суб’єкта: як би не хотів християнин померти, розчинитися, піти в небуття, йому не дозволяє Бог, його глибинна віра, за таку наближеність до Бога суб’єкт несе в собі ”ношу безсмертної смерті”, коли Бог тримає живою його душу, робить саму смерть неповноцінною [231,с.183]. Так формується комплекс неповноцінності суб’єкта перед Богом: суб’єкт не може ”віддячитися” і померти за Христа, Бог робить суб’єкта безсмертним за своїм образом, даючи йому смерть тіла і безсмертя душі. Страх смерті не рятує суб’єкта, а лише поглиблює його душу. Розмірковуючи про смерть, суб’єкт не може знайти відповіді у сфері звичайного життя і вдається до релігії. Християнська істина не дає суб’єкту остаточно померти. Цей стан християнського суб’єкта К’єркегор називає ”хворобою до смерті”. Така ”хвороба до смерті” яскраво характеризує творчість Є.Пашковського, у якій пристрасно усвідомлюється складна у психологічному сенсі християнська драма.
Занадто суперечливими й неоднозначними постають трактування смерті в ХХст. Марґіналізація християнського потойбіччя поступово формує атеїстичний світогляд. У 1830 р. Л.Фейєрбах анонімно видав книжку ”Думки про смерть і безсмертя”. Тираж книжки був конфіскований, за атеїстичний світогляд автор був вигнаний з університету без права викладання. У своїй праці Л.Фейєрбах писав: ”Язичники − комуністи: вони по-братськи розділяють володіння життям між собою і смертю; християни − егоїсти: вони нічого не залишають померлим; християни вживають і поїдають все самі, а від покійників просто звільняються; вони відправляють їх на небеса [212, с.283]”. Від філософського атеїзму Л.Фейєрбаха народився революційний комуністичний світогляд В.І.Леніна. Оскільки рефлексії над смертю пробуджували самосвідомість людини, то це загрожувало колективістському духові більшовицької епохи. Тому, зрештою, такі рефлексії табуювалися в радянському суспільстві. Але європейська культура і в ХХ ст. продовжувала активно рефлексувати над смертю. Так, Г.Маркузе переносить розгляд смерті з онтології в соціальну, культурологічну площину. Цю традицію продовжує і П.Ар’єс, висуваючи теорію п’яти типів сприйняття смерті у західноєвропейській культурі, яка відтворює еволюцію від ”прирученої” смерті в архаїчні часи до ”перевернутої” у ХХ столітті, коли суспільство соромиться смерті, приховує та баналізує її, перекладаючи турботу за померлих на лікарів та різноманітні ритуальні установи. Зміни у ставленні людини до смерті лягли в основу культури постмодернізму, зокрема, в теорії Ж.Бодрійяра, який презентує історію суспільства як історію трьох етапів ”симуляції”. Л.Шварценберг стверджує, що смерть людської істоти починається з моменту вмирання свідомості [25, с. 705].
У другій половині ХХ століття М.Біша відкриває ”новий” віталізм, який являє собою парадигмальний розрив з класичними концепціями смерті. Його розуміння зводиться до трьох ”найважливіших нововведень”: постулювання смерті як сутності, яка постає рівновеликою життю; перетворення смерті в глобальний результат сукупності часткових смертей; сприйняття ”насильницької смерті” як моделі, на відміну від ”природної смерті” [25, с.705].
Ідея смерті в сучасній культурі стає епіцентром майже всіх роздумів і понять[167]. У зв’язку з цим виникає дивне поєднання непоєднуваних речей (особливо у постмодернізмі). Відбувається зміна поетизації та романтизації смерті на ”дискурсизацію” розповідей та розмов про неї.
Осмислення проблеми смерті в літературі варіюється в залежності від домінуючих етичних, естетичних [18], моральних чи релігійних норм [233,с.122]. А художнє втілення образу смерті відбувається через емоційне вираження семантики почуттів, емоцій та категорії часу. У часопросторових вимірах, які умовно позначають ”до” і ”після”, виникає багато розбіжностей, а тому письменники досить часто вдаються до описів ”двопросторовості існування”, роздумів про те, що буде з людиною після її смерті.
У повсякденну діяльність сучасного суспільства смерть почасти не вносить жодної паузи. Ми все частіше у житті сучасної людини не спостерігаємо проявів надмірного страждання за померлими, носіння жалю, трауру, зникає пишність обряду поховання, що, на думку П.Ар’єса, ”викликано тиском суспільства [7,с.475]”. А з іншого боку, це ніби одне з можливих намагань повністю витіснити присутність смерті з життя сучасної людини, яка не в змозі її підкорити. Суспільство не відчуває себе причетним до смерті однієї конкретної особистості.
”Смерть, самогубство досить швидко ”входить у норму” й перестає шокувати суспільство [227, с.209]”. Події смерті констатуються байдуже, підраховується кількість загиблих, описуються способи здійснення самогубств, криваві трагедії. Людину більше цікавить питання ”як?”, а не ”чому?” Бо руйнуються взаємостосунки особистості й суспільства, втрачається контроль над оточуючим її життєвим простором. Так, Е.Дюркгайм зводить всю сукупність мотивацій суїциду до пагубного впливу соціального середовища та процесів, які відбуваються у ньому. Не індивід вбиває себе, а відбувається вбивство, яке здійснює суспільство за певних суспільних обставин.
У часи великих політичних змін кількість самогубств надзвичайно зростає. Г.Чхартішвілі зауважив: ”Суспільство значно толерантніше реагує на суїцид, якщо він оточений романтичними обставинами, і, так би мовити, естетичний. Красиве самогубство викликає захоплення, надовго залишається в людській пам’яті й майже завжди міфологізується у мистецтві [227, с.272]”. На думку А.Меліхова, самогубство в художньому творі часто викликає в реципієнта неусвідомлений напівзахват [114, с. 156]. Е.Дюркгайм доводить, що виникненню самогубства чи вбивства сприяє не сам факт розголосу, а манера висвітлення таких випадків [48, с.148]. Коли приклад переростає в реальну загрозу не тому, що він приклад, а тому, що суспільна байдужість спонукає до цього.
Двадцяте століття повністю змінює ставлення людини до смерті. Війни, жахливі природні катаклізми, загроза атомного вибуху, економічна катастрофа, Чорнобильська аварія, терористичні акти вже не здатні зворушувати більшість населення. Незважаючи на те, що смерть все частіше і частіше нагадує про себе, людина все більше і більше залишається до неї байдужою. Атеїстичне ставлення до смерті, успадковане більшовицькою епохою, врешті-решт привело до того, що над таємницею смерті перестали рефлексувати. У художній літературі це було, як правило, спонтанне, емоційне пізнання на зразок роману Р.Андріяшика ”Люди зі страху” (1966). В основі художньої рефлексії лежав страх смерті, закладений тоталітарним суспільством, що не давало змоги повносило структурувати художню реальність і вона розпадалася. ”Шизогенна” властивість українського прозопису вивершилася у художній стилістиці Є.Пашковського.
Класичний психоаналіз виходить з того, що людську психіку формує конфлікт двох інстинктів − інстинкту життя й інстинкту смерті. Залежно від того, який інстинкт виступає центром психічної структури, функціонує творча свідомість: якщо центрується інстинкт життя, то творча свідомість збирає світ, а якщо інстинкт смерті, то відбувається деконструкція світу і його демонізація. Боротьба двох провідних інстинктів становить основу материнського коду, а їх структуризація, організація − функціонує через батьківський код. На основі материнського й батьківського кодів, вважає Н.Зборовська, можна аналізувати функціонування творчої свідомості в художній літературі, яке дає уявлення про естетичне ставлення до смерті[65,с. 14-29].
Визначення естетичного ставлення до смерті зазнавало постійних змін у зв’язку з появою нових світоглядних позицій. За часів Аристотеля ”...навіть естетичне бридке, відтворене з природи, повинно з’являтися гарним у рамках одухотвореної митцем гармонійно-симетричної завершености клясичного твору. Повчальне завдання творчості у моральному сенсі використовувало також функцію бридоти для підкреслення неґативно-етичного чинника[226,с.177]”.
Бридке, потворне, жахливе як негативні цінності та естетичні властивості світу найповніше відображені в мистецтві ХХ століття і мають свій відбиток у системі сучасної науки. Саме психоаналітична категорія ”страхітливого” допомагає розкрити в художніх творах образне походження жахіть сучасного світу. Проблема смерті стає улюбленою темою багатьох митців. Особливо часто звертаються до неї літератори під час кризових подій у суспільстві та на межі віків [50]. Аналізуючи українську літературу кінця ХIХ століття, С.Павличко зазначала, що в поезії ”зламу віків” запанували смертоносні суб’єкти злочинці, самогубці, божевільні, причинні та ”люнатики” [133, с.240]. А на думку Л.Демської, у літературі кінця ХХ століття також важливе місце займає естетизація потворної смерті [46, с. 123].
”Література має залишити правдиві свідчення про свій час, своє власне осмислення катастрофічних реалій [40, с. 62]”, вважає Ю.Ґудзь. Очевидно, така увага до катастрофічності серед сучасних письменників пов’язана з кінцем однієї епохи і початком нової. Так, на основі аналізу сучасної літературної ситуації С.Процюк виявляє, що ”...нині українське світовідчуття на ¾ отруєне знаком смерті... [169, с. 3]”.
Варто зазначити, що більшість сучасних читачів звикли у повсякденному житті до насильства, крові, смертей, тому ”смакують” подібну тематику і в літературних творах. Найбільшої популярності набувають ті телепередачі, фільми, твори, у яких розповідають про маніяків, криваві вбивства, жорстокі злочини, численні насильницькі смерті. В.Медвідь зауважив: ”Словами Альбера Камю у давні часи криваве вбивство викликало священний жах, бо він освячував таким чином ціну життя, а за нашої доби, навпаки, вирок справедливий саме тоді, коли наводить на думку про його недостатню кривавість [112, с. 56]”.
Люди досить часто фантазують про те, якою смертю помруть, який матимуть вигляд, яке переживання викличе їхня смерть. Закономірно, що про подібні речі непрямо фантазує і письменник у символічній реальності. Тому незвичайне образне знання про смерть здатна дати художня література. Існує зв’язок між установками щодо смерті, які домінують у даному суспільстві, і самосвідомістю особистості, типової для цього суспільства. Тому в зміні сприймання смерті виявляють своє вираження зсуви у трактуванні людиною самої себе. Іншими словами, виявлення трансформацій, які відбуваються у сприйнятті феномену смерті колективним підсвідомим, могло б пролити світло на структуру людської індивідуальності та на її перебудову[231,с.126].
Давні народи мислили життя через цілісну свідомість, тобто у них не було роздвоєння, для них мертві були живими у потойбіччі, а живі − у посейбіччі, тобто це була єдність життя і живих, і мертвих, і ненароджених. До такої архетипної єдності звертався Т.Шевченко у моделюванні національного міфу. А сучасні народи в ХХ ст. існують у культурі розколу життєсмерті. Патологічно деформується структура ”життя − смерть” у сучасних художніх містифікаціях, про що свідчить проза О.Ульяненка.
Містичному сприйняттю проблематики смерті сприяють апокаліптичні передчуття кінця ХХ століття. Тому літературні твори стають єдиною можливістю втечі від світу і від самих себе. М.Бланшо зазначив, що у найбільш сильних та переконливих місцях літературного твору завжди говориться про смерть [14, с. 195]. Посилаючись на Ф.Кафку, він вважає, що письменник повинен не тільки померти разом із героєм (як того потребує правда), але й зуміти задовольнитися смертю, зуміти віднайти у крайньому незадоволенні максимальне задоволення. Тобто підійти до смерті під своєрідним прикриттям творчості.
А.Жид у 1922 році у своєму ”Щоденнику” писав, що серед величезної кількості причин, які змушують його писати, найвагомішою постає така: зберегти що-небудь від смерті [14, с. 199]. Тобто, писати, щоб не померти, бо художні твори набагато довше переживають свого творця, який нерозривно пов’язаний зі своїм твором. Роздумуючи про смерть за допомогою образного уявлення, кожне літературне покоління вирішує актуальні для нього питання про смисл життя і власну свободу.
М.Бланшо пише, що ховатися від смерті деяким чином те ж саме, що ховатись у ній [14, с. 201]. Тобто людина, яка не бажає спостерігати дійсне обличчя смерті, вимушена існувати у світі уявних картин. Найбільшу допомогу в цьому переході їй надають кіно, театр і література. Але така ”втеча” є дещо небезпечною. Людина втрачає почуття реальності й стає нездатною до співчуття та жалю до померлого. Дослідник проблем ментальності й танатології М.Шенкао, описуючи культуру смерті в різних народів, звертає увагу на створення так званої ”педагогічної танатології”, завдяки якій людину ще з дитинства необхідно навчати культурі почуттів, милосердю, взаємному прощенню та співчуттю до того, хто переживає наближення смерті [231, с. 290]. Художня література так чи інакше служить танатологічному вихованню людини.
На думку Ф.Кафки, сцени, у яких описується чиясь смерть, муки, які супроводжують цей процес, найбільше впливають на читача, а для письменника це можливість померти із ”задоволенням” [14, с. 198]. Він також визначає, що мистецтво це зв’язок зі смертю, яка стає межею для всього розуміння. Тому для А.Камю фундаментальне питання філософії означає з’ясування того, варте чи не варте життя, щоби його прожити. У творчому акті, коли письменник опиняється на межі життя й смерті і переживає порубіжжя як психічну реальність, з’являється розуміння наближення смерті, яке народжує танатичну образність.
ХХ століття значно знизило вартість життя. Це пов’язано з індустрією продукування образів смерті. Людину навчають ”приручати” смерть, байдуже спостерігати на екрані сцени насильства і вбивства. За допомогою художньої літератури читач також може стати несвідомим співучасником вбивць. Отже, ми ”привчаємося” до смерті як до побутового явища. Але це дуже небезпечна провокація у психології людини, оскільки відбувається втеча від смерті у світ мрій та уявних картин життя і смерті.
Е.Ремарк писав, що смерть однієї людини це смерть, а смерть двох мільйонів це лише статистика [170, с. 120]. Справді, демонстрація багаточисельних сцен насильства в кіно та на телебаченні, детальний опис вбивств на сторінках художньої літератури призводять до того, що для людини ХХ століття смерть стає звичним явищем: навіть втрата близької людини часто не викликає необхідної для трагічної події чутливості.
І.Вагін вважає, що для здорової людини питання про смерть може існувати лише десь у глибині свідомості [20, с. 41]. Але художня література має здатність наблизити смерть до реального людського переживання. З іншого боку, ”творчість дає можливість тому, хто творить, відчуття найвищої свободи [227, с. 288-289]”. Тому в творчому стані людина стає вільною духом і не боїться смерті.
Митець через творчість отримує можливість підтримувати небезпечну гру, в якій моделюється своєрідна ілюзія перемоги над смертю. Тому не дивно, що літератори потрапляли в полон цієї ілюзії. З усіх сфер творчості саме література має найбільший відсоток самогубців. А.Меліхов відносить письменників до так званої ”групи суїцидального ризику [114, с. 159]”.
Без зважання на смерть, без пам’яті про неї не може бути жодної розмови про моральність та совість. Тому ні художник, ні поет, ні жодна особистість не можуть самоствердитися без розуміння смерті. Яке ж розуміння смерті характерне для нової постколоніальної епохи, світоглядно сформованої у 90-х роках ХХ ст.? Устами своїх героїв кожен із письменників ніби приручає власну смерть. Так, Г.Пагутяк, вважає, що ідеальна смерть ”має бути швидкою... [139, с. 335]”. О.Говда у події смерті бачить головне прозріння всього життя: ”Ти вмреш такою смертю, що зрозумієш свою помилку [29, с. 84]”. Найстрашнішою є нагла смерть у метафізичних роздумах О.Лишеги [103, с. 6]. О.Забужко до смерті ставиться романтично: ”...в юності мріяла про таку смерть: авіакатастрофа над Атлантикою, літак, що розчиняється в небі й морі, ні могили, ні сліду... [59, с. 115]”.
Читач також звертається до художніх фантазій, де у нього з’являється можливість моделювати завершення іншого життя і поступово приручати свою смерть, переживаючи її в інших. Так, О.Забужко зазначає: ”...яку, виявляється, невситиму хіть публічності несе в собі людське горе, і чи не тому ми всі так боїмося смерті, що нею то вже точно ні з ким не поділишся? [58,с.7]”. Публічність робить смерть не страшною. З іншого боку, смерть притягує своєю очисною функцією. Як відзначає О.Ульяненко, ”...смерть увіковічнює людину, яка б вона падлюча і ница не була [203, с. 32]”.
Можна стверджувати, що живий свідчить про себе передусім своїм буттям [117, с.71]. Але не можна заперечити, що особистість вимірюється потенціалом життя як подоланої смерті. Так, соціальна ”смерть” письменників, які формувалися в тоталітарних умовах, сформувала систему соцреалізму. І лише зміна тематики, поява мислячого героя, новизна експериментів у мовному та стильовому напрямках, руйнація усталених моделей у суспільстві і в психіці людини породили динамічне відчуття життєвого процесу, а оновлення життя вело до активізації танатологічних рефлексій. Адже радянська ідеологія з численними репресіями видатних особистостей поступово виводила трагічність смерті з суспільної свідомості. Винятком була героїчна смерть, яка утверджувала існування радянської держави (на зразок героїчної смерті воїнів-прапороносців у романному епосі О.Гончара).
Зміна парадигми життєсмерті призводить до ускладнення художньої тематики. Так, у середовищі ”вісімдесятників” спостерігаємо посилений ”інтерес до аномалій”, до підсвідомості людини, її інстинктів [163,с. 44]. У письмі нового покоління Н.Зборовська виявляє ”нечувану раніше популярність теми смерті та безуму [73, с.38]”. Так, наприклад, О.Жовну називають ”письменником потойбіччя”, Ю.Винничука називають ”батьком українського чорного гумору [39,с.53]” тощо.
Чим же приваблює письменників подібна тематика? В.Роменець, наприклад, вважає, що творчість, беручи за основу підсвідому ідею смерті, знищує страх смерті, бо дає людині можливість підійти до предмета (об’єкта) творчості, забувши, таким чином, свої смертельні хвилювання [171, с. 171]. Страхом смерті породжена, на думку М.Бердяєва, величезна кількість насильства та жорстокості у людському житті [11, с. 286]. Так, тема смерті у творах ”вісімдесятників” прочитується через численні її форми [22], [87], [162]. Вона постає як безглузда, випадкова, нагла, мученицька, несправедлива, зрідка природна, насильницька, від нещасного випадку, як помста чи спокута. Смерть має обличчя дитини, жінки, матері, батька, чоловіка, людей похилого віку. Читаємо про смерть трагічну, миттєву, довгоочікувану, загадкову, ”своєчасну”, ”несвоєчасну”, від хвороби, на замовлення, від руки маніяка чи від самогубства. А також смерть показову, від виснаження, у результаті соціальних патологій та як ослух. Крім того, відтворюється широка гама людських почуттів, породжених смертю батьків, друзів, коханого, близької людини... Роздуми про життя і смерть подаються у світлі проблем самореалізації, старості, молодості, віку, статі людини.
Людину неможливо розглядати ізольовано від навколишнього світу, з яким вона перебуває в постійному взаємозв’язку. Саме тому деградація, занепад і смерть старого суспільства змальовані у творах ”вісімдесятників” через смерті конкретних героїв. А часте звертання до мотивів смерті спричинене намаганням авторів перевести цю тему з рівня індивідуальної на рівень глобальної проблеми сучасності.
У період історії, коли апробується новий світ, письменник прагне стати найбільш діяльним у тих процесах, які готують майбутнє. Ідея неминучої трансформації свідомості стає особливо популярною. Як стверджує К.Москалець, ”...нам треба перемінитися...тобто стати собою сповна... [121,с.42]”. Перехід від атеїстичного до постатеїстичного суспільства продукує метафізичні пошуки. Так, наша духовна сила, як наголошує М.Закусило, полягає в тому, щоб ”...повірити в молитву, в силу Божу... [60,с.237]”. Такої ж думки дотримується і В.Трубай [192, с.76]. У сучасній літературі з’являється плеяда письменників, яких можна назвати християнськими моралістами (Є.Пашковський, Ю.Ґудзь). Їхня творчість моделює оптимістичну концепцію смерті як проміжної події у нескінченності життя.
Радикальну трансформацію в літературі сучасного порубіжжя відображають намагання створити нову концепцію людини, нову модель світу, постколоніальний пафос, експериментування художніми засобами різних стилів [110, с. 99]. Суттєвих змін порівняно з літературою доби соцреалізму зазнає суб’єкт прози 90-х рр. ХХ ст. Людина пізнається як фатальна жертва соціального тоталітаризму, коли неможлива самореалізація та перспектива розвитку. Однак бажання створити нового героя залишає враження пошуків. Так, В.Терлецький звертає увагу на відсутність у сучасному суспільстві такого поняття, як ”герой нашого часу”, бо знецінився дух геройства, справжньої чоловічої сили: ”Замість сильних духом приходять фемінізовані, ожіночнені напівчоловіки, котрі наприкінці століття уособлюють звиродніння патріархальних цінностей [188,с.15]”.
У сучасній літературі важко відшукати прообрази героїв, гідних наслідування [13,с.28], [143]. А.Кравченко звертає увагу на безпорадність персонажів перед сучасним життям, які гинуть у нерівному двобої з ним [92,с.27]. Аналізуючи прозу ”вісімдесятників”, він зауважує, що її герої стоять, здебільшого, осторонь центральних конфліктів епохи, переважно замкнуті в рамках власного внутрішнього світу, приватного життя й інтересів побуту. Ослаблення героя тісно пов’язане з наступом смерті у психології сучасної людини.
Мотив смерті у творчості ”вісімдесятників” розкривається в різноманітних напрямках та жанрах. По-перше, у їхній прозі чимало роздумів про те, що таке смерть. Але у творах одного й того ж автора маємо пошукові танатологічні моделі. Так, зокрема, у прозі Г.Пагутяк спостерігаємо такі роздуми: ”Я ще не знаю, що таке смерть. Лише здогадуюсь, що більше не побачу цього чудового літнього вечора [137,с. 466]”. У ”Радісній пустелі” письменниця зазначає, що ”смерть це любов, яка, породивши нове, має право зникнути [140,с. 35]”. А в ”Записках Білого Пташка” смерть образно постає як ”тінь між одним життям та іншим [136,с. 77]”. У ”Спаленому листі” ”...смерть це лише перехід у паралельний світ і ніхто далеко не відходить [141,с. 28]”. А взагалі, підсумовує письменниця ”Смерть вища за все. Вона як нагорода [140,с. 37]”.
Тлумачення смерті у прозових творах ”вісімдесятників” передбачає розуміння логічності життя. Так, В.Тарнавський переконує, що ”випадкова смерть не відміняє закономірності життя [187, с. 332]”. Своєрідним аналогом до людського життя виступає образ річки у творі В.Трубая ”Ріка”. Змагання з нею заздалегідь приречене на смерть. Але якою вона буде, залежить особисто від кожної людини, від її діянь та вчинків, від боротьби за життя в собі [192,с.71]. А тому не багатьом відкривається затишна лагуна з чистим плесом можливість вічного життя або потойбічного раю.
Переживання смерті матері дає уявлення про душу людини. Так, в оповіданні В.Бондара ”Дев’ять днів” смерть матері по-різному переживають два сини: один глибоко усвідомлює біль втрати, для іншого це додатковий прибуток за спродаж батьківського подвір’я. У кінці твору автор ненав’язливо підводить читача до глибоких роздумів про те, що таке смерть матері для більшості з нас [15].
Байдужість до смерті образно демонструє новела І.Цимбалюка ”Холодний ноктюрн” [223,с. 150]. Подібна проблематика стає основою сюжету О.Жовни в ”Історії одного похорону” [56]. Смерть самотньої Марфи перетворюється на страшне дійство. Автор у паралельному зображенні подає картини похорону, про який мріяла колись для себе жінка, і той, який відбувається насправді. І це не спокута за її минулі гріхи, а байдужість, егоїзм та жорстокість людей, які не здатні до гуманних та безкорисливих вчинків заради інших. І якби не сусідка, Марфа так і залишилася би без поховання.
На танатичних роздумах побудоване оповідання І.Ципердюка ”Похорон друга”, в якому подію смерті супроводжує парадоксальна амнезія: напившись з вечора до ”безпам’ятства”, друг забуває про смерть і телефонує померлому. А потім пригадує, що вчора його поховали [224,с. 397].
Не менш цікавим аспектом у художній танатології є дитяче сприймання смерті. Так, А.Могильний досліджує перше знайомство трирічної дитини з подією смерті (”Малий і Анна”). Акцент на вік малого зроблено у творі не випадково, адже відсутність страху та недостача страхітливого знання про смерть приводить до того, що смерть стає ”доброю знайомою, якої можна було зовсім не боятись [118,с. 102]”.
Смерть стає складовою епічного, панорамного зображення апокаліптичної сучасності. Так, ”Грамотка скорблячих” М.Закусила, за його ж словами це грамотка за упокой ”...всєх поіменно, кого й знав у жизні а кого й не знав... [61,с.515]”. Епічно показано тут вимирання цілих сіл у радіактивному Чорнобильському районі. Найчастіше ставлення до смерті передається народною уявою. Прозаїк ретельно описує вірування, традиції, забобони й ритуали, пов’язані з похованням. Лейтмотивом твору є народне розуміння необхідності смерті як закономірності життя: ”Хіба можеш забрать із собою все: єк вийшов з утроби земноє, так і пойдеш в утробу, оддавши йой мощі, єкі наростив; землею був, землею й станеш, земля однаково вусіх забере... [61,с. 462]”.
Широко представлений у творчості ”вісімдесятників” іронічний напрям трактування мотиву смерті, в якому акцентується абсурдність світу [75], [131]. Іронічне ставлення до смерті характеризує постмодерну прозу Ю.Винничука (”Граната на двох”) [23]. Тут здивування викликає лише недоречність смерті: ”Чому, коли бажаєш смерті, вона не приходить, а коли відчайдушно від неї тікаєш, то обов’язково наздожене?”. В.Даниленко зазначає, що вся українська прозова сатира кінця ХХ століття, уникаючи трагічності смерті, святкує ”веселий карнавал [43, с.5]”. Так, у пародійному творі В.Даниленка ”Дзеньки-бреньки” від імені українського письменника О.Стороженка ведеться мова про те, якою уявляється смерть окремим націям. Критикуючи традиції та менталітет українців, він насміхається над їхнім ставленням до смерті. Передсмертне українське бажання звучить тут таким чином: ”Ге, а кум здох раніше! Востаннє обжертися, вилізти на піч і щасливо сконати [41,с.80]”. Подія смерті батька і морока для сина висвітлена також як незвичайна розвага в ”Центрально-східній ревізії” Ю.Андруховича [5]. У творчості Ю.Андруховича танатичні мотиви переводяться в комічну площину, оскільки мова йде про смерть старої епохи. У романі В.Діброви безглузда смерть п’яниці Бурдика іронічно співставляється з символічною смертю пацюка. Автор узагальнює цю сцену як подію радянської епохи, що помирає разом зі своїм внутрішнім ворогом абсурдною людиною [43,с.7].
”Психоаналітична інтерпретація

bibliography

ВИСНОВКИ

У художньому постмодернізмі потрактування смерті постає одним із провідних мотивів. Але це не означає пізнання смерті як психологічної події, оскільки відбувається депсихологізація смерті, яка прямо пов’язана з формалізмом, про що свідчать різноманітні варіанти естетичної смерті смерть твору, читача, автора, суб’єкта, героя, історії, культури. У сучасній культурі постмодернізму замість ”високої” трагічної або героїчної смерті спостерігаємо зниження її смислу через деконструкцію, дегероїзацію, а також зміну акту смерті з персонально-приватного на публічний і буденний. Розвиток технологічних відеоресурсів у постмодерністській візуальній культурі надає змогу на деякий час забути про наявність та невідворотність смерті у людському житті. Через системи комп’ютерних ігор продукуються різноманітні ілюзії безсмертя, смерть, формалізуючись, отримує статус естетичної розваги. Таким чином, постмодерністська смерть призводить до руйнації в свідомості людини реалістичних форм життя, дає ілюзію впевненості на основі візуального контролю над смертю. Видовищна смерть (в кіно, в комп’ютерних іграх) може викликати патологічне задоволення, спустошуючи реальність трагізму і страждання. Інтенсифікація есхатологічних мотивів у сучасній українській прозі свідчить про накопичення інстинкту смерті в індивідуальній психології, зокрема, і в сучасній культурі загалом. Аналогом смерті є секс як забуття, а також тотальне отілеснення культури, яке відбувається разом із карнавалізацією. У театралізованому світі персонажі не вмирають, а лише зазнають впливу смерті, оскільки мова йде про перемогу ігрової, несправжньої смерті над фізичною. Руйнування естетично-етичної цілісності веде до демонізації естетики: культура, втрачаючи ідеал упорядкованого, гармонійного світу, культивує тотальність хаосу і руйнації, естетизуючи смерть. У той час, як ставлення до смерті дзеркало культури і одна з головних проблем, із якою людина зустрічається впродовж усього свого життя.
Подія смерті мить найвищого екзистенційного напруження, тому з реакції на іншу смерть розпочинається глибинне усвідомлення індивідуального смислу життя. Ставлення до смерті також розкриває об’єктивний сенс людини, тобто сприйняття таких цінностей життя, як любов, родина, вітчизна.
Смерть у структурі національної традиції, яка сформувалася як міфопоетична свідомість, переживається конструктивно: традиції як закони буття пригнічують страх смерті, завдяки національній культурі людина перемагає індивідуалізований страх смерті й отримує психологічну рівновагу. Народна культура розставання з прожитим життям контролюється традиціями, щоб усунути страхітливі форми реагування на смерть. Художня література створює образні моделі, які показують, як індивідуальна свідомість справляється зі страхом смерті. Наближеність або віддаленість від націотворчої традиції позначається на образах життя і смерті в художній творчості. У зв’язку з цим постало завдання проаналізувати дві художні моделі, представлені прозою провідних сучасних письменників постмодерного періоду: Є.Пашковського та О.Ульяненка. Вибір цих письменників обумовлений яскраво вираженою психологією творчості, що проявляється через образи життя і смерті як різні ментальні стани свідомості. Ментальність у художній літературі розглядається як художній зміст, тобто як образи, уявлення, історія, в якій відображається психічний процес. Для тлумачення художньої танатології обрано психоаналітичну інтерпретацію, передусім основні положення гуманістичного психоаналізу Е.Фромма.
Психологічний тип людини, згідно з гуманістичним психоаналізом, формується залежно від любові до життя і всього живого (біофілія) й любові до смерті і всього мертвого (некрофілія). Та чи інша внутрішня підсвідома орієнтація в художній літературі обумовлює моделювання дійсності і образи мислення. Хоча тенденція до збереження життя і боротьби проти смерті є основою біофільного орієнтування, але прояв біофілії у чистій формі це життя святих і праведників. У більшості людей спостерігається змішування біофільної і некрофільної тенденцій. Психоаналіз творчості на основі образів життя і смерті дає змогу виявити такі явища: якщо в письменника переважає некрофільна орієнтація, то має місце підсвідоме знищення біофільної тенденції; якщо в письменника перемагає любов до життя, то він має яскраво виражену біофільну орієнтацію. Відштовхуючись від психоаналізу націотворчого та імперського суб’єктів, розробленого Н.Зборовською, зазначимо, що біофільна тенденція перемагає там, де письменник має глибинний, підсвідомий зв’язок з націотворчою традицією як традицією боротьби зі смертю. Разом з цим ставлення до смерті прямо пов’язане з колоніальним рабством. Невипадково у світогляді давніх греків рабство означало смерть.
Українська література періоду державотворення постмодерна за формою і постколоніальна за змістом створила яскраві моделі художньої танатології. Однак художня танатологія нова сфера досліджень у сучасному українському літературознавстві. Проблема життєсмерті актуалізована в сучасній літературі страхами перехідної доби та апокаліптичними передчуттями. Образи життя і смерті як ментальні стани свідомості тісно пов’язані між собою і становлять єдину парадигму, адже, роздумуючи про смерть, кожне літературне покоління вирішує актуальні питання про сенс життя і власну свободу. Актуалізація танатологічних рефлексій особливо вирізняє перше постколоніальне покоління в історії української літератури, яке дістало умовну назву ”вісімдесятники”. Як переконує наше дослідження, талановитими представниками його двополюсності є Є.Пашковський, у прозі якого спостерігається посилення біофільної тенденції, і О.Ульяненко, в прозі якого спостерігається посилення некрофільної тенденції. Отже, образи смерті, описані у творах Є.Пашковського та О.Ульяненка, символізують не лише жорстокість постмодерної епохи, сучасниками якої є ці письменники, а і їх індивідуальні психологічні стани.
Як виявляє наше дослідження, Є.Пашковський більше неомодерніст, ніж постмодерніст. І якщо застосувати розробку психологічних типів модернізму М.Моклицею, то Є.Пашковський наближається до психологічного типу Неоексперсіоніста, релігійному світогляду якого властивий есхатологізм. У цій психології творчості складні стосунки зі смертю, оскільки його внутрішнім світом володіють сильні емоції. Могутнє емоційне балансування над безоднею (невипадково один із найталановитіших романів Є.Пашковського ”Безодня” метафорично позначає стан національного світу як стан смерті) активізує волю до життя, а бажання максимальної емоції, якою є лише трагічна емоція, обумовлює потребу героїчного життя, відданого своїй вітчизні.
Що стосується прози О.Ульяненка, то він більше постмодерніст, ніж неомодерніст. Заради видовищності смерті він використовує шокуючу натуралістичну поетику, розвінчуючи еґоцентричний індивідуалізм. Характерною тенденцією прози стає нагнітання різного роду психопатологій, вбивств і збочень, або так звана демонізована танатологія. У творчості О.Ульяненка яскраво представлений некрофільський характер, тобто характер, для якого єдиним шляхом розв’язання проблем і конфліктів є насильство як ”здатність перетворити людину у труп”. Персонажі-некрофіли в романах О.Ульяненка реагують на проблеми життя деструктивно. Письменнику вдається витворити небачену раніше в українській літературі некрофільську стилістику. З погляду гуманістичного психоаналізу, ”некрофільська мова” передбачає вживання слів, пов’язаних із руйнуванням або екскрементами. Власне така антижиттєва, деструктивна образність переповнює художні картини О.Ульяненка. Найбільшим позитивом цієї творчості є відмова від спрощеного розуміння зла на основі його художньої об’єктивізації: зображенні складної психології різного роду марґіналів без суб’єктивного авторського втручання емоційної або моральної оцінки (як у Є.Пашковського). За цю художню об’єктивізацію зла і світу смерті прозу О.Ульяненка відносять до ”екстремального реалізму”.
Особливості проблематичного вираження образу смерті та пов’язаного з ним образу життя в прозі Є.Пашковського можна узагальнити в таких аспектах письменника:
відтворення гостро суб’єктивного та емоційного ставлення до смерті на основі принципово ціннісної, морально-духовної орієнтації;
художня структура романів Є.Пашковського будується на опозиції ”свята життя” і ”безодні смерті”; як правило, в кожного персонажа вітальний простір пов’язується зі спогадами про дитинство, село як ”малу вітчизну”, любов і турботу батьків ; безодню смерті закладає урбаністична антигуманна цивілізація і родинний гріх, за яким іде смерть національного родоводу;
основою релігійного світогляду є есхатологізм, пов’язаний з руйнацією традицій, родинних стосунків, етично орієнтованої селянської культури (”Свято”), а також із трагічним історизмом цілого народу, якому довелося жити в атеїстичному суспільстві (”Безодня”);
головним героєм у створеному тексті є сам автор, як людина великої сили і енергії, а також могутньої волі до життя, який усвідомлюється на полі смерті нездоланним воїном і національним пророком (міфологема щоденного жезлу Мойсея);
Є.Пашковський не вдивляється в смерть як у тлін і розпад, йому не цікава розгорнута подія смерті, як це має місце в прозі О.Ульяненка; він ніби залишає ”мертвим” хоронити ”мертве”, тому в його романах відсутні передсмертні страждання, похоронні картини тощо;
ставлення до смерті формується на основі християнського коду, вірі у безсмертя людської душі, тому ”висока” (нетлінна) смерть тлумачиться як початок очищення і відкриття метафізичної вічності; у романах Є.Пашковського звучить ритуальне поминальне слово, яке відсилає до давньої української традиції, згідно з якою лише після смерті можна віднести людину до лику святих, якщо вона прожила праведне життя;
в образах смерті також відчутні фольклорні традиції пісні, прислів`я, приказки, прокльони, голосіння тощо (особливо це стосується ранніх творів); тому особливого значення надано не тлінній семантиці смерті, а ритуалу, наприклад, процесу виготовлення труни, як ”другої домівки” у ”Безодні”;
з образами смерті прямо пов’язані пророчі мотиви, вісниками смерті постають традиційні міфопоетичні образи (виття собаки, приліт пушика, крик курки, віщий сон, нашестя щурів), а також біблійна символіка;
аналогами смерті виступають деструктивні соціальні явища армія, історичні катаклізми, влада, Чорнобиль тощо (”Свято”, ”Безодня”, ”Вовча зоря”, ”Щоденний жезл”);
зі смертю персонажів у прозі Є.Пашковського прямо пов’язаний морально-етичний підсумок: смерть підсумовує праведне або неправедне життя людини;
з художньою танатологією співзвучний мотив пам’яті, тому образи занедбаних кладовищ, втраченого ритуалу мають апокаліптичний смисл (”Безодня”, ”Щоденний жезл”);
одним із провідних мотивів художньої танатології є суїцид, як найбільший гріх людини;
на основі глибинно емоційного ставлення до життя Є.Пашковський вдається до інтенсивного осмислення історичних катастроф, але концентрує не смерть, як О.Ульяненко, а трагізм;
деякі назви романів дають метафоричне уявлення про смерть (так, образ наглої смерті виражає назва роману ”Вовча зоря”, а апокаліптичний образ смерті відтворює назва роману ”Безодня”);
основою художньої танатології є гіперболізація трагізму, яка служить максимальному вияву бунтівної суб’єктивної емоції;
у дусі апокаліптичної танатології Є.Пашковський звертається до поетики прокляття, яке в біблійному значенні є протилежним до благословення. Пафос прокляття, тобто алегоричне тлумачення гріхопадіння і засудження на покару через порушення закону Божого набуває особливого звучання у романі-есе ”Щоденний жезл”;
на основі потужного коливання емоцій відбувається бурхливе змішування некрофільної тенденції (у формі прокляття) і біофільної тенденції (у формі благословення), однак у полі метафізичного бунту потяг до смерті долається завдяки пристрасній любові до вічного життя і до духовної свободи як найвищої цінності у внутрішньому світі письменника.
Для творчості О.Ульяненка характерні такі способи актуалізації образу смерті:
об’єктивізація образів смерті без авторського гніву і пристрасті, які характерні для Є.Пашковського;
установка на відмову від спрощеного уявлення про порок заради розпізнавання реального зла і реалістичної смерті;
агресія і деструкція грають головну роль у системі людських мотивацій;
деструктивність постає як альтернатива любові до життя і набуває тотальної мотивації в романах О.Ульяненка;
найбільш принизливою формою смерті вважається соціальна смерть, тому наділені гіпертрофованим індивідуалізмом персонажі вдаються до насильства як провідної форми самоутвердження;
смерть виступає потворним явищем, зображеним із усіма відразливими натуралістичними подробицями. Натуралістичність у змалюванні смерті веде до продукування некрофільської мови: описів тліну, розпаду, канібалізму, перверсій тощо;
романам О.Ульяненка характерні некрофільські ”пейзажі”: опис пустирів, смітників, моргів, кладовищ, скотомогильників тощо. Майже всі злочини відбуваються на тлі ”змертвілої” природи, осінньої чи зимової гнітучої погоди або вимираючого міста (”Богемна рапсодія”, ”Зимова повість”, ”Вогненне око”);
зображення соціальної та індивідуальної клініки прямо пов’язується з містикою. Однак це не містицизм символіста, який за словами Ф.Шеллінга, споріднений з найчистішою й найпрекраснішою мораллю. Художня танатологія О.Ульяненка містить демонічний містицизм, основою якого є гіперболізація збочень, психопатології, мертвотного світу;
гіперболізація збочень виписана таким чином, щоб досягнути руйнівного кульмінаційного екстазу, це екстаз суб’єкта з яскраво вираженою некрофілією;
злочинна романна історія подана як розгортання біографії суб’єкта, в психології якого перемагає деструктивна орієнтація, тобто любов до смерті і до всього мертвого;
поштовхом до злочинності є, як правило, естетично, а не психологічно пережита подія смерті;
на основі біблійної символіки містифікується нав’язливий образ інтелектуального злочинця (”Син тіні”, ”Дофін Сатани”, ”Знак Саваофа”);
тотальна відсутність позитивного героя і марґіналізація персонажів;
зображення деструктивного і психопатологічного суспільства; психопатологія людини тісно пов’язується з психопатологією суспільства, в якому не має змоги зреалізуватися сильна особистість інакше, ніж деструктивним шляхом;
гендерне зображення злочинності виявляє провідну роль і масштабність чоловічої злочинності (”Син тіні”, ”Знак Саваофа”); жіноча психопатологія є марґінальною, але не менш страхітливою, ніж чоловіча;
смерть персонажів і схильність до самогубства тлумачаться як апатія людини, прояв слабкої волі до життя;
моральний і духовний занепад людини тісно пов’язаний зі спадковістю, деградацією родини;
злочинна діяльність персонажів-інтелектуалів постає, як правило, не як явище побутового, розрахункового криміналу, а як складний, спонтанний, неусвідомлений людський феномен;
художня танатологія замасковано пов’язується із сексуальністю: невдоволене еротичне почуття веде до ґвалту, різноманітних сексуальних збочень (гомосексуалізм, лесбіянство, педофілія, зоофілія);
гомосексуальний мотив, як правило, містифікується (”Син тіні”, ”Знак Саваофа”, ”Дофін Сатани”);
марґінальні персонажі О.Ульяненка наділені патологічним страхом смерті, що обумовлює озвірілі форми реагування на смерть;
у романах переважає смерть насильницька, нагла, мученицька (”Богемна рапсодія”, ”Сталінка”);
смерть не виступає частиною етикету, тобто не є формою окультурювання людини, а навпаки формою обезлюднення людини;
психопатологічний суб’єкт закохується в смерть, як у жінку, і патологія формується на основі естетизації ”страхітливого”;
історія деградованого суб’єкта постає як подія основного вбивства через серію видовищних садистських епізодів до події смерті самого персонажа, в яку так само пильно вдивляється письменник (”Син тіні, ”Дофін Сатани”, ”Знак Саваофа”);
художня танатологія формується поза національною традиційною культурою смерті;
якщо проза Є.Пашковського прямо пов’язана з селянською культурою, то проза О.Ульяненка всеціло урбаністична і космополітична.
Отже, якщо порівняти обох письменників за рівнем художнього аналітизму, то проза О.Ульяненка базується на об’єктивізованому психологізмі, а проза Є.Пашковського на суб’єктивізованому. Одним із головних персонажів постмодерного твору О.Ульяненка є митець, терорист-революціонер і маніяк, їх поле діяльності містично-психологічне, тут сконденсовані неконтрольовані бажання і потяги. Жорстока й картинна смерть у творах О.Ульяненка шокує читача, перш за все, демонічним естетизмом, що поєднує натуралізм зображення з видовищністю, масштабністю смерті.
Обидва письменники активно використовують біблійну апокаліптичну поетику. Але прозі Є.Пашковського не характерний містицизм, у той час, як проза О.Ульяненка сповнена містифікацій, які маскують суб’єктивний потяг до смерті і до всього мертвого. Нагнітання містицизму свідчить про латентний страх смерті, який продукує нав’язливу психопатологічну танатологію. Смерть в прозі О.Ульяненка позбавлена високої поетики трагізму і героїзму, вона носить марґінальний характер, відбувається у марґінальному просторі. Отже, дегероїзація і марґіналізація смерті шляхом зниження загального пафосу життя вказує на постмодерністське висвітлення художньої танатології.
У творчості Є.Пашковського також майже немає героїчних смертей, але психологічна поетика розбудовується на неомодерністському культі значущого індивідуалізму, де авторський суб’єкт несе на собі тяжкий хрест поруйнованого національного світу, наділений вищою пророчою місією волати про наближення тотальної смерті національного і загальносвітового апокаліпсису. Є.Пашковський витворив у сучасній українській літературі оригінальну художність на основі асоціативної розгалуженості усного мовлення, яке відображає авторські бурхливі емоційні коливання. Однак ця художня танатологія попри бунтівливу емоційність передбачена викликати гостру потребу очищення і спокути за скоєне зло. Ідеологічно вона близька традиційній культурі смерті, згідно з якою, хто навчився помирати, той розучився бути рабом.

Список використаних джерел

1. Анатомія та фізіологія з патологією / [за ред. Я. І. Федонюка, Л.С.Білика, Н.Х.Микули]. Тернопіль : Укрмедкнига, 2001. 680 с.
2. Андрухович Ю. Повернення літератури? / Юрій Андрухович // Плерома. Івано-Франківськ, 1998. Вип. 3. С. 1421.
3. Андрухович Ю. ”Постмодернізм не напрям, не течія, не мода...” / Юрій Андрухович // Слово і час. 1999. № 3. С. 66.
4. Андрухович Ю. І. Рекреації : [романи] / Юрій Андрухович. К. : Час, 1996. 287 с.
5. Андрухович Ю. Центрально-східна ревізія / Юрій Андрухович // Приватна колекція : Вибрана українська проза та есеїстика кінця ХХ століття / [упоряд., вступне слово, бібліограф. відомості та приміт. В. Ґабора]. Львів, 2002. С.1944.
6. Арцішевський Р. А. Людина і суспільство. Розділи з підручника. РозділIV. Людина в сучасному світі. Тема 41. Доля людини в ХХ столітті / Роман Антонович Арцішевський // Трибуна. 1992. № 8. С. 2931.
7. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти / Филипп Арьес ; пер. с фр. В.К.Ропина [общ. ред. Оболенской С. В., предисл. Гуревича А. Я.]. М. : Прогресс; Прогресс Академия, 1992. 528 с.
8. Базилевський В. Вижити і написати. Про ”Щоденний жезл” Євгена Пашковського / Володимир Базилевський // Літературна Україна. 2001. 26черв. С. 3.
9. Баран Є. Обрії літературного 2000-го. Дещо про неадекватність оцінок і часову кон’юктуру / Євген Баран // Кур’єр Кривбасу. 1999. № 118. С.175177.
10. Баран Є. Роман Євгена Пашковського ”Свято”: через десять років / Євген Баран // Українські проблеми. 1998. № 2. С. 103107.
11. Бердяев Н. А. О назначении человека / : [сб.] / Николай Александрович Бердяев ; [авт. вступ. ст. П. П. Гайденко, примеч. Р.К.Медведевой] . М.: Республика, 1993. 382, [1] с.
12. Бердяев Н. А. О самоубийстве / Николай Александрович Бердяев. М. : Изд-во МГУ, 1992. 23 с.
13. Білоцерківець Н. Література на роздоріжжі / Наталка Білоцерківець // Критика. 1997. Ч. 1. С. 2829.
14. Бланшо М. Смерть как возможность. Понятие ”опыт” / Морис Бланшо // Вопросы литературы. 1994. Вып. III. С. 191213.
15. Бондар В. Дев’ять днів / Василь Бондар // Десять українських прозаїків. Десять українських поетів / [упор., передм., бібліогр., літ. редаг. В. Медвідя]. К., 1995. С. 817.
16. Бондар Терещенко І. ”Вогненне око” / Ігор Бондар Терещенко // Слово і час. 1998. № 45. С. 103104.
17. Бондар Терещенко І. Текст 1990-х : герої та персонажі / Ігор Бондар Терещенко. Тернопіль : Джура, 2003. 208 с.
18. Борев Ю. Б. Эстетика / Юрий Борисович Борев. 4-е изд., доп. М.: Политиздат, 1998. 495, [1] с.
19. Бриних М. На край ночі з Олесем Ульяненком / Михайло Бриних // Україна. 1994. № 19 20. С. 3033.
20. Вагин И. О. Психология жизни и смерти / Игорь Олегович Вагин СПб.: Питер, 2001. 160 с. (Сер. ”Сам себе психолог”).
21. Вертипорох О. В. Текст і бунт. Авторефлексивний прозопис Євгена Пашковського : монографія / О. В. Вертипорох. − Черкаси: Чабаненко О. А., 2008. − 144 с.
22. Вечеря на дванадцать персон : Житомирська прозова школа / [упоряд., передм., літ. ред. В. Даниленка]. К. : Ґенеза, 1997. 544 с.
23. Винничук Ю. Граната на двох / Юрій Винничук // Квіти в темній кімнаті: Сучасна укр. новела : Найяскравіші зразки укр. новелістики за останні п’ятнадцять років / [упоряд., передм., літ. ред. В. Даниленка]. К., 1997. С.3645.
24. Винничук Ю. Кіт Абель / Юрій Винничук // Приватна колекція : Вибрана українська проза та есеїстика кінця ХХ століття / [упоряд., вступне слово, бібліограф. відомості та приміт. В. Ґабора]. Львів, 2002. С. 5865.
25. Всемирная энциклопедия : Философия ХХ век / [главн. науч. ред. и сост. А.А. Грицанов]. М. ; Мн. : АСТ ; Харвест ; Современный литератор, 2002. 976 с.
26. Галич О. А. Історія літературознавства : [посібник для філологічних спеціальностей] / О. А. Галич. Луганськ : Знання, 2002. 252 с.
27. Глібчук У. Нестерпна легкість буття Євгена Пашковського / Уляна Глібчук // Українське слово. 1999. Ч. 44. С. 1415.
28. Гнатюк О. Авантюрний роман і повалення ідолів / Оля Гнатюк // Андрухович Ю. І. Рекреації : [романи]. К. : Час, 1996. С. 1026.
29. Говда О. Йти своєю дорогою / Олег Говда // Приватна колекція : Вибрана українська проза та есеїстика кінця ХХ століття / [упоряд., вступне слово, бібліограф. відомості та приміт. В. Ґабора]. Львів, 2002. С. 8284.
30. Говда О. Простак, або Вечеря перед Різдвом / Олег Говда // Кур’єр Кривбасу. 1999. № 110. С. 1121.
31. Гордієнко А. Гуманізм мистецтва і сучасне ідеологічне протиборство / Андрій Гордієнко // Література і сучасність. Літературно-критичні статті. К., 1986. Вип. 19. С. 152170.
32. Грабовський С. Ессе Andrukhovych / Сергій Грабовський // Критика. 2000. № 78. С. 2023.
33. Гундорова Т. Атомний дискурс і Чорнобильська бібліотека, або як зустрілися Пашковський з Бодрійяром / Тамара Гундорова // Кур`єр Кривбасу. 2004. № 174. С. 149162.
34. Гундорова Т. Бу-Ба-Бу”, Карнавал і Кіч / Тамара Гундорова // Критика. 2000. Ч. 78. С. 1318.
35. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн / Тамара Гундорова. К. : Критика, 2005. 263 с.
36. Ґабор В. Євген Пашковський / Василь Ґабор // Приватна колекція : Вибрана українська проза та есеїстика кінця ХХ століття / [упоряд., вступне слово, бібліограф. відомості та приміт. В. Ґабора]. Львів, 2002. С. 500502.
37. Ґабор В. Ніч, що ховає всі дороги / Василь Ґабор // Квіти в темній кімнаті: Сучасна укр. новела : Найяскравіші зразки укр. новелістики за останніп’ятнадцять років / [упоряд., передм., літ. ред. В. Даниленка]. К., 1997. С.7783.
38. Ґабор В. Олесь Ульяненко / Василь Ґабор // Приватна колекція : Вибрана українська проза та есеїстика кінця ХХ століття / [упоряд., вступне слово, бібліограф. відомості та приміт. В. Ґабора]. Львів, 2002. С. 582583.
39. Ґабор В. Юрій Винничук / Василь Ґабор // Приватна колекція : Вибрана українська проза та есеїстика кінця ХХ століття / [упоряд., вступне слово, бібліограф. відомості та примітки В. Ґабора]. Львів, 20