ТИПОЛОГІЯ ЖІНОЧИХ ХАРАКТЕРІВ У ПРОЗІ ТА ДРАМАТУРГІЇ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА 1902 – 1923 рр.

brief description

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

На правах рукопису
УДК 821.161.22.09 Винниченко

Ковалик Марина Олексіївна

ТИПОЛОГІЯ ЖІНОЧИХ ХАРАКТЕРІВ У ПРОЗІ ТА ДРАМАТУРГІЇ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА 1902 1923 рр.

10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Михида Сергій Павлович,
кандидат філологічних наук, доцент

Кіровоград 2007

ЗМІСТ

Вступ

3

Розділ І. Ідейно-естетичні домінанти жіночого характеротворення у модерній літературі доби fin de siecle

16

1.1. Тема жінки у творчості В.Винниченка: літературознавчий дискурс

ё
10

1.2 . Винниченкова концепція жінки у літературному контексті:.....

1.2.1. Специфіка жіночого образотворення в українській та зарубіжній літературі: синхронічний аспект...............

18

1.2.2. Щоденник та епістолярій В.Винниченка як джерело авторського дослідження жіночої природи....

42

1.2.3. На шляху до створення художньої моделі жінки: від народницького до модерного ідеалу.......................................

53

Розділ ІІ. Жінка народжена революцією” як об’єкт художнього осмислення В.Винниченком діалектики соціального і природного.

66

Розділ ІІІ . Пушиста самочка”: традиційні жіночі ролі.

113

Розділ ІV. Винниченківський тип духовної емансипантки: альтернативна концепція жінки

155

4.1. Тип Музи-Гетери: від величного до низького .

157

4.2. Модерний ідеал незалежної жінки: Винниченкова мрія.

166

Висновки..

188

Список використаних джерел

198

ВСТУП
Однією з найбільш значних, популярних і водночас драматичних постатей в історії вітчизняної літератури, культури та національно-державницького відродження першої третини ХХ ст. є Володимир Винниченко. Діапазон творчості українського митця вражає: письменник-романіст, автор оповідань та новел, драматичних творів, публіцист, художник.
Письменницька спадщина В.Винниченка далека від однозначної оцінки, що спричиняє різні наукові рецепції його творчого набутку, прагнення дослідити індивідуальний стиль, художній метод, особливості образного мислення, світоглядну концепцію, реалізовану в його творчому доробку і т. ін. Уже від перших рецензій і відгуків на доробок митця було засвідчено його неабиякий талант і потужність художнього мислення. Леся Українка назвала молодого майстра слова «новою зіркою» на літературному небосхилі України [174, 356], а І.Франко, не втримавшись від захоплення, заявив про В.Винниченка як про « щось дуже таке рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя» [180, 139].
Вже на початку століття про творчий доробок В.Винниченка були написані праці І.Кончіца «Володимир Винниченко (Ескіз)», М.Данька «Володимир Винниченко: Проби літературної характеристики», О.Полуяна «Винниченко. Третя книжка оповідань», Лесі Українки «Винниченко». Виходять компаративні студії П.Христюка «В.Винниченко і Ф.Ніцше», М.Могилянського «Коцюбинський і Винниченко». У 20-х роках ХХ ст. з’являються дослідження творчості митця О.Гермайзе й А.Річицького. Після засудження В.Винниченком репресивної політики СРСР у «Відкритому листі до Політбюро КП(б)У» його було оголошено «ворогом народу», а творчий доробок заборонений і вилучений з історії літератури, внаслідок чого став недоступним для літературознавчих пошуків. Розвиткові винниченкознавства у складні роки «забуття» прислужилися дослідження, написані діаспорними вченим і критиками Г.Костюком, С.Погорілим, Л.Онишкевич, І.Лисяком-Рудницьким, Д.Гусаром-Струком, Р.Багрій-Пікулик та ін.
Українське вітчизняне літературознавство долучається до осягнення особистості та доробку письменника лише з кінця 80-х років. Протягом останніх десятиліть ХХстоліття та на початку ХХІ лави винниченкознавців поповнили В.Гуменюк, Т.Гундорова, І.Дзеверін, М.Жулинський, І.Кошова, Н.Михальчук, С.Михида, Л.Мороз, В.Панченко, Г.Сиваченко, В.Хархун, С.Хороб, П.Федченко та ін., котрі осягають різноманітні аспекти творчості цього митця: особливості художнього мислення (зокрема парадоксальність) та його реалізація на рівні конфліктів, образної системи, проблемно-тематичного ракурсу, компаративне зіставлення сюжетних схем, з’ясування типологічних зв’язків митця з доробком модерністів Росії та Європи, осмислення гуманізму позиції українського митця, вивчення образної системи його творів і т.п.
На сьогоднішньому етапі розвитку винниченкознавства актуальним стає осмислення доробку письменника у руслі, зокрема, феміністичної критики. Це пов’язане з тим, що український модернізм часто ідентифікують із феміністичними течіями того часу (С.Павличко), і науковці при цьому здебільшого зосереджують свою увагу на постатях О.Кобилянської та Лесі Українки. Безперечно, ці видатні письменниці зробили вагомий внесок у модернізацію української літератури, зокрема у плані оновлення підходів до змалювання жінки. Втім, як зазначає М.Ревакович, «феміністичні проблеми розглядали й чоловіки автори» [159, 74], серед них дослідниця виокремлює насамперед В.Винниченка, ключовими проблемами творчості котрого у період 1902 1923рр. були емансипація і рівність жінок, статевий конфлікт, сексуальні взаємини.
Митець не був поборником й апологетом феміністичних теорій, але відзначався пильністю уваги, спостережливістю щодо змін у людині, чинниками яких на межі століть були кардинальні зрушення у соціальному та культурному просторі. Ці зімни, зокрема, торкалися і жінки. Нові соціалістичні теорії, прихильником яких був В.Винниченко, ототожнювали становище жінки і пролетаря, обґрунтовували необхідність її звільнення від моральних та економічних пут. Ідея свободи особистості, шляхи її досягнення були центральними проблемами Винниченкових ідейно-естетичних шукань, тому, безумовно, стосувалися й питання жіночої емансипації.
Сучасні літературознавці відзначають неординарність та неоднорідність жіночих образів В.Винниченка, адже митець постійно шукав і відкривав нові психологічні моделі, варіанти поведінки, занурювався у стихію природного в людині, вивчав способи і шляхи самореалізації жінки у новому (революційному) суспільному просторі. Саме це й стало одним з основних чинників багатства та розмаїтості жіночих образів у його творчості.
Про необхідність створення типології винниченківських героїнь стали говорити Л.Мороз, Я.Поліщук, І.Дробот, А.Матющенко, О.Костюченко. Проте й досі розв’язання цього літературознавчого завдання залишається вкрай необхідним, адже воно потребує системного підходу до цілісного вивчення особливостей жіночого характеротворення у доробкові В.Винниченка з урахуванням ідейно-естетичних здобутків митця у створенні образів героїнь. Саме це і зумовлює актуальність нашої роботи.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося в рамках тематики кафедри української літератури та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, серед пріоритетних завдань і планів котрої є дослідження й переосмислення творчої спадщини письменників ХХ століття. Тему дисертації узгоджено і затверджено на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол № 5 від 18 грудня 2003 р.)
Метою дослідження є цілісне та системне вивчення жіночих характерів у прозовому та драматургічному доробкові В.Винниченка 19021923-го років, розробка типології жіночих образів з урахуванням їхніх ідейно-смислових домінант, специфіки художніх прийомів і засобів, використаних автором для їхнього художнього втілення та функціональні ролі героїнь у сюжетній структурі творів.

Реалізація мети передбачає виконання таких завдань:
· окреслити ідейно-естетичні домінанти жіночого характеротворення у модерній літературі доби fin de siecle;
· здійснити огляд літературознавчих праць, присвячених розробці проблеми типології жіночих образів у творчості В.Винниченка, визначивши наукові лакуни, котрі потребують заповнення;
· спираючись на щоденник й епістолярій художника слова, визначити специфіку його погляду на жінку, визначити домінанти його бачення жінки у суспільному та культурному контексті;
· простежити модернізацію народницького образу жінки у ранніх творах В.Винниченка;
· дослідити авторський тип жінки, народженої революцією, крізь призму діалектики природного та соціального в людині;
· з’ясувати художні домінанти та естетичні параметри репрезентації типу «пушистої самочки» у творах В.Винниченка;
· осягнути напрями пошуків ідеалу жінки художником слова, визначити ідейні домінанти та ієрархію цього типу героїнь.
Об’єктом вивчення є прозові та драматичні твори В.Винниченка 19021923-го років, а також його щоденник та епістолярій.
Предмет дослідження система жіночих образів, представлених у прозовому та драматургічному доробку митця, їхні типологічні та індивідуальні ідейно-смислові домінанти, а також художні прийоми та засоби, використані письменником для створення героїні того чи іншого типу.
Теоретико-методологічною базою дисертаційної роботи є праці європейських філософів і культурологів (М.Бердяєва, С.ДеБовуар, Ф.Ніцше, А.Шопенгауера); теоретичні узагальнення О.Вейнінгера, З.Фройда, К.Хорні та Е.М.Хардінг; соціалістична концепція А.Бебеля; дослідження з історії та теорії модернізму (В.Агєєвої, Т.Гундорової, С.Павличко, Я.Поліщука). У праці використані спеціальні розвідки про В.Винниченка (М.Вороного, В.Гуменюка, Г.Костюка, Лесі Українки, Л.Мороз, С.Михиди, В.Панченка, Г.Сиваченко, П.Христюка, В.Хархун та інших).
У дослідженні використовувалися методи аналізу та синтезу для визначення місця, ролі, функцій жіночих персонажів у творчому доробку В.Винниченка та з’ясування ідейно-смислового навантаження цих образів; при зіставленні здобутків та концептуальних домінант винниченківської жіночої характерології та митців-модерністів української та зарубіжної літератур було вжито порівняльно-типологічний метод; застосовувався біографічний метод для окреслення авторського бачення жінки; дослідження психологічних зрушень, відображених у поведінці та переживаннях героїнь, потребували звернення до прийомів психоаналізу; системний підхід дав змогу актуалізувати системотворчі чинники поетики В.Винниченка в цілому та жіночого характеротворення зокрема.
Наукова новизна та особистий внесок здобувача полягає у системному аналізі характерів жінок у прозі та драматургії В.Винниченка 19021923рр. із урахуванням здобутків екзистенційної філософії, психоаналізу, соціологічних концепцій початку ЧЧ ст. У дисертації доповнено та розширено наявну наразі типологію жіночих образів, докладно проаналізовані типи революціонерок через призму діалектики соціального та природного, представлено нову інтерпретацію образів т.зв. «пушистих самочок», осмислено процес створення автором художньої моделі жінки-ідеалу. З’ясовано специфіку та форми модернізації В.Винниченком народницького образу жінки. Вперше системно проаналізований щоденник та епістолярій В.Винниченка з погляду рецепції митцем жінки. Стверджується думка про новаторський підхід письменника до жіночої характерології, що дає змогу у досліджуваному ракурсі поставити його ім’я поруч з іменами О.Кобилянської та Лесі Українки, яких небезпідставно зараховують до провідних носіїв нового типу жінки в літературі межі ХІХХХ ст.
Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані при читанні історико-літературних і теоретичних курсів, спецкурсів і спецсемінарів з історії українського письменства, при написанні дипломних і курсових робіт з історії української літератури та проблем компаративістики, а також при підготовці монографічних праць про творчість В.Винниченка.
Апробація результатів дослідження здійснювалася у формі доповідей на щорічних звітних наукових конференціях Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (20032007рр.), Всеукраїнській науковій конференції «Література та літературознавство: історія і сучасність» (2021 квітня 2004р., м.Житомир), IV Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українська література: духовність і ментальність» (1617 листопада 2004р., м.Кривий Ріг), П’ятих лесезнавчих наукових читаннях (2325 лютого 2005р., м.Луцьк), Міжнародному науковому семінарі «Творчість Володимира Винниченка як інтелектуальна провокація» (1112 травня 2005р., м.Ніжин), Другій Всеукраїнській науковій конференції «Володимир Винниченко: політична і літературна діяльність» (67 жовтня 2005р., м.Кіровоград), Міжнародній науковій конференції «Леся Українка і європейська культура» (1416 вересня 2006р., м.Луцьк), Міжнародному науковому конгресі «Іван Франко: дух, наука, думка, воля» (27 вересня1 жовтня 2006р., м.Львів), Всеукраїнській науковій конференції «Поетика художнього тексту» (2425 квітня 2007р., м.Дніпропетровськ), Всеукраїнській науково-практичній конференції «П’єса В.Винниченка «Брехня» в контексті розвитку драматургії модернізму» (2426 травня 2007р., м.Сімферополь)
Основні положення дисертації висвітлено в таких публікаціях:
1. Ковалик М. На шляху до краси: проблема вибору героїні (не загублена п’єса В.Винниченка «Дорогу красі») // Вісник Житомирського педагогічного університету. Випуск 15. Житомир: РВВ ЖДПУ імені Івана Франка, 2004. С.189192.
2. Ковалик М., Михида С. Дискурс жіночого образотворення у драмах В.Винниченка: прояви авторського духовного світу // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. Вип. 18. Ч.1: Аспекти духовності української літератури. К.: Акцент, 2004. С.203213. (Ковалик М.О. 0,3 д.а., Михида С.П. 0,2 д.а.).
3. Ковалик М. Різними шляхами до краси // Слово і Час. 2004. № 4. С.7981.
4. Ковалик М. Драматургія Володимира Винниченка: проблема вибору персонажів // Наукові записки. Випуск 61. Серія: Філологічні науки (літературознавство). Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В.Винниченка, 2005. С.106112.
5. Ковалик М. Жінка як об’єкт обсервації у «Щоденнику» В.Винниченка (19111925рр.) // Наукові записки. Випуск 62. Серія: Філологічні науки (літературознавство, мовознавство). Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В.Винниченка, 2005. С.5763.
6. Ковалик М. І.Франко і В.Винниченко: у пошуках модерної героїні // Наукові записки. Випуск 69. Частина 1. Серія: Філологічні науки (літературознавство). Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В.Винниченка, 2006. С.231240.
7. Ковалик М. Це болюче «жіноче питання»: Модерна жінка в драматургії Лесі Українки та Володимира Винниченка // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2007. №2. С.122129.
8. Ковалик М. Тема жіночої саможертовності у творчості Лесі Українки та Володимира Винниченка // Наукові записки. Випуск 70. Серія: Філологічні науки (літературознавство). Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В.Винниченка, 2007. С.121128.
Список додаткових публікацій:
1. Ковалик М., Михида С. «Весталка краси» // Вежа. № 17. 2005. С.119127. (Ковалик М.О. 0,2 д.а., Михида С.П. 0,1 д.а.).
2. Ковалик М. Підготовка до друку та примітки до недрукованої за життя В.Винниченка драми «Дорогу красі» // Вежа. № 17. 2005. С.118179.

Структура й обсяг роботи. Дисертаційне дослідження складається із чотирьох розділів, висновків і списку використаної літератури. Загальний обсяг 211 сторінок; основний текст 197 сторінок, список використаної літератури 202 позиції.

bibliography

ВИСНОВКИ

Художні розробки В.Винниченка у сфері створення образу «модерного героя» в руслі творчих шукань модернізму кінця ХІХ початку ХХ ст. торкнулися зокрема й постаті жінки. Здобутки митця у цьому аспекті настільки значні, що літературознавці ставлять його ім’я в ряд із О.Кобилянською та Лесею Українкою, котрим у цьому процесі належить, безсумнівно, провідна роль.
У результаті дослідження було з’ясовано, що для модерної літератури межі століть притаманні дві тенденції у розгортанні образу героїні: оновлення підходів у зображенні жінки та створення нового жіночого типу. Прояви першої спостерігаємо у творчості І.Франка. М.Коцюбинського. Г.Хоткевича, О.Маковея, М.Черемшини та ін. Чоловіки-письменники, зберігаючи традиційність сприймання жінки як об’єкта, надали її образові нових значень, представили новий ракурс її сприймання. Їхня героїня учасниця переважно любовних драм зображена в іпостасі звабливиці, фатальної жінки. Митці втілюють у таких образах архетипно чоловічий (суб’єктивний) погляд на жінку як на сексуальний об’єкт. І хоч у художніх підходах, системі зображально-виражальних засобів робиться акцент на еротизмі, що є, на думку Т.Гундорової, складовою модерного світогляду та естетики, у новій рецепції жінки чоловіками-митцями відчувається очевидна полеміка з феміністичною художньою концепцією, втіленою у доробкові О.Кобилянської та Лесі Українки.
Письменниці переакцентували увагу з жінки-об’єкта на жінку-суб’єкта, що зумовило відповідні зміни в підходах до зображення героїні, ідейно-смислових акцентах у характері героїнь та адекватної модернізації зображальних засобів і прийомів. У їхніх творах постає образ емансипантки-інтелектуалки, яка відкидає або прагне модернізувати традиційні жіночі ролі, бажає внутрішнього зростання і самовдосконалення, активно шукає шляхів своєї самореалізації. Ці героїні протиставляються чоловікам: вони цілісні натури, наполегливі у досягненні своєї мети, духовно багаті. Зберігаючи свою жіночу ідентичність, героїня здатна на вчинок: порятування родини (Олена Ляуфлер у О.Кобилянської) або самопожертва в ім’я порятунку коханого (наприклад, Мавка та Долорес у Лесі Українки).
Зосередженість письменницької уваги на психології, що стало знаковою властивістю жіночого характеротворення у «феміністичній літературі», була властива і В.Винниченкові. Огляд літературознавчих досліджень у парадигмі визначення типу модерної жінки, моніторинг українського та зарубіжного літературного тла, аналіз творчого доробку самого письменника дають нам підстави поставити його здобутки у цій сфері в один ряд із результатами творчих шукань О.Кобилянської та Лесі Українки, пошуками та знахідками російської (Ф.Достоєвський, М.Арцибашев та ін.), європейської (Г.Ібсен, Г.Гауптман, А.Стріндберг, Гі де Мопассан) літератур. У творчості цих митців відбувалося різнопланове переосмислення жіночої характерології, пов’язане із увиразненням погляду на жінку як на суб’єкта суспільного життя в контексті загальної проблеми, розглядуваної модерною літературою, звільнення особистості. Письменники розглядають питання емансипації жінки у плані її внутрішнього звільнення та зміни її соціальних ролей. При цьому у їхньому полі зору знаходяться внутрішні конфлікти та психологічні зрушення, які супроводжують ці процеси, опозицію «сильна жінка слабкий чоловік». У цьому контексті можна говорити про «ідейно-психологічну співзвучність» (Г.Костюк) роздумів В.Винниченка шуканням світової модерної естетики, зокрема щодо розробки образу незалежної жінки.
Нами з’ясовано, що специфіка жіночого образотворення в українського митця зумовлюється та визначається його світоглядними переконаннями, розгорнутими в його щоденникові та епістолярії. Для В.Винниченка характерне сприйняття жінки як особистості, природно рівної за своїм духовним і розумовим потенціалом чоловікові, а відповідно наділеної рівними соціальними правами, можливостями та відповідальністю. Ця теза апріорі присутня в усіх Винниченкових роздумах і оцінках представниць «другої статі» (С.де Бовуар).
Діаріуш і листи письменника дали змогу простежити та визначити авторські акценти рецепції жінки. Встановлено, що його увагу привертають особи протилежної статі, які наділені неординарною зовнішністю красиві, виразні, пристрасні. Візуалізуючи жінку як естетичний об’єкт, В.Винниченко акцентує увагу на еротизмі як її невід’ємній властивості. Еротизм представлений художником як один із етичних принципів. Так, щирість жінки в її сексуальних проявах і діях вітається ним, тоді як над «добродетеллю» він іронізує. У щоденникових нотатках митця часто трапляються портретні характеристики його знайомих, які засвідчують вироблення і вдосконалення В.Винниченком методики психологізації портрета жінки, де вагому роль відіграє деталь, що майстерно використовувалося ним в оповіданнях, романах і драмах. Записи В.Винниченка свідчать також про постійне вивчення ним жіночої натури: її психології, світосприймання, поведінки. Іноді, аби виразно побачити ту чи іншу особливість жіночого характеру, митець ставить експерименти, граючи або провокуючи партнерку на певні вчинки.
У парадигмі роздумів письменника про соціальні ролі жінки особливе місце посідає питання про шлюб та народження дитини. На сторінках щоденника розгорнута концепція жінки-мрії гарної, вольової і творчої особистості, реальним втіленням якої для В.Винниченка стала Розалія Ліфшиць. Трактуючи в цілому вагітність і материнство як антиестетичне явище, кохана жінка для митця досконала, прекрасна та вітаїстична. Це дає підстави твердити, що бачення В.Винниченком жінки посутньо відрізнялося від традиційного патріархального погляду і виразно позначилося на ідейно-естетичній та виражально-зображальній системі творів художника.
Уже в дебютному оповіданні «Краса і сила» В.Винниченко модернізує народницький образ: психологічно увиразнює портрет Мотрі, акцентуючи увагу на силі її волі, холеричності, як ознаці дієвості та пристрасності її натури; наділяє її правом вибору партнера. Ці особливості характеротворення автор апробував і на героїні оповідання «Голота» Килині. У жорстоких умовах капіталістичного суспільства, коли жінка приречена «продаватися» (чи це офіційний шлюб із багатієм, чи проституція), аби вижити, Килина кидає виклик чоловічому світові бореться за свої права, намагається зберегти свою ідентичність. На прикладі цієї жіночої постаті В.Винниченко загострив проблему способів соціалізації жінки-особистості, бунтуючи проти необхідності чоловічого посередництва у цьому процесі.
Дійсність давала інший життєвий матеріал, за яким спостерігає і який вивчає В.Винниченко. Це тип емансипантки, появу якого спровокували революційні перетворення в суспільстві. Митець їх безпосередній учасник бачив усі позитиви та недоліки характеру жінки, яку в роботі кваліфіковано як «народжену революцією», був свідком психологічних зрушень, які відбуваються в ній. Боротьба за рівність представників обох статей, за можливість активної діяльнісної участі жінки у суспільних рухах за спостереженнями митця обертається деформацією її психіки або нищенням природного в ній. Автор наголошує на таких характерологічних особливостях цього типу, як аскетичність, що виявляється у відмові від проявів жіночного у зовнішності (темний одяг Людмила з оповідання «Роботи»), свідоме спотворення краси (Маруся з п’єси «Базар») та поведінці, результатом чого є відмова (часто вимушена) від природної реалізації у коханні (Орися з п’єси «Memento»). Цей процес стимулює маскулінізацію жіночого характеру: героїні цього типу вольові і цілеспрямовані, відзначаються твердістю переконань і прийнятих рішень, раціоналістичні (Катря «Великий Молох», Ольга «Дочка жандарма»). Вони здатні на самопожертву в ім’я інтересів революції (Зіна з однойменного оповідання, Маруся з п’єси «Базар»). При цьому героїні йдуть проти законів і принципів природи, і саме це наштовхує В.Винниченка на трактування емансипації як штучно створеної необхідності підміни природного самоствердження можливістю суспільної самореалізації. Через це його героїні персонажі трагічного плану, кожна із них переживає розчарування, страждає або гине. Особливе місце серед представниць цього типу посідають Катря («Великий Молох»), Ольга Чернявська («На той бік»), та Софія Сліпченко («Між двох сил»), Марія («Гріх»). Незважаючи на те, що вони захищають різні ідеї, їхня суспільна активність обумовлена внутрішньою потребою, внутрішніми імпульсами змінити перебіг соціального або національного життя. Вони є досить органічними у своїх устремліннях і діях. Хоча в зіткненні з реаліями жорстокої дійсності вони програють, але автор розуміє їх і поважає їхню життєву позицію.
Поряд із цим у творах В.Винниченка виведена галерея образів пародій на жінок-революціонерок. Для Наталки («Великий Молох»), Зіни та Соні («Щаблі життя»), Йолочки («Мохноноге») та Полі («Таємність») революційність та емансипованість є лише виявом моди. Письменник наголошує на невиробленості їхнього світогляду, відсутності життєвої позиції, що підкреслюється прийомами сатири та іронії. Разом із тим у моделюванні таких образів спостерігається й авторська рецепція героїнь крізь призму їхньої життєвої трагедії, бо часто емансипованість, що виявляється у політизованості та суспільній активності, є вимушеною. Цей показний спосіб поведінки є єдиною можливістю набуття жінкою «цінності», варіантом її самореалізації. За В.Винниченком, це ситуація, коли революційна діяльність та емансипація відіграють роль психологічної і соціальної компенсації. Так, для непривабливих Наташі та Валі («Божки», «По-свій»), Варвари-каліки («Мохноноге»), які цілком знівельовані як сексуальні об’єкти, це варіант набуття самоцінності, а як наслідок спосіб самоствердження. Таким чином, письменник відкриває ще один аспект емансипації сублімацію природних потягів, що стає альтернативою традиційному способу соціалізації одруженню. У цілому ж автор приходить до висновку, що участь жінки у громадянсько-політичному житті не мусить заперечувати її фемінну сутність. Проте активні жінки привертають до себе увагу вже тим, що виявляють прагнення вийти за межі своєї іманентності, бути соціально корисними.
Цілковитою протилежністю розглянутому типу є героїні «пушисті самочки». Визначено, що вони є втіленням традиційної жіночої поведінки, а в основі їх життєвих пріоритетів лежить створення родини і народження дитини. У художніх творах В.Винниченка вони виконують другорядні ролі, контрастуючи з головними героїнями бунтарками проти усталеності. Досліджуючи тип «пушистої самочки», митець звертає увагу на їхню зовнішність, психологію, поведінку. Він виокремлює у цих параметрах художнього зображення героїнь їхню жіночність, інфантилізм та кволість темпераменту, що зумовлено статичністю і розміреністю їхнього буття. Саме через це у образах таких жінок виразно прозирає «статичність» зовнішня та внутрішня непорушність. Утім, незважаючи на такі якості, вони становлять серйозну конкуренцію модерним жінкам у боротьбі за чоловічі серця, адже забезпечують мужчині самоствердження і панування в родині. Проникаючи глибше у психологію «пушистих самочок», В.Винниченко звертає увагу на такі рольові модифікації цього типу як жінка-хижачка та жінка-мати. Для першої групи героїнь (Діна та Тепа з романів «Божки» та «По-свій», Соня та Варвара Федорівна з роману «Записки Кирпатого Мефістофеля») властива гіпертрофована жіночність, яскраво виражена (часто штучно підкреслювана) сексуальність, яка стає засобом зваблення чоловіків; джерелом їхньої поведінки є інстинкти. Тому-то, коли з’являється конкурентка на чоловіче серце, вони вдаються до різноманітних засобів агресивного впливу на мужчину, серед яких відзначимо кокетування і флірт, емоційний вампіризм, деструктивну пристрасність і шантаж (переважно дітьми). У художньому просторі В.Винниченка такі героїні уособлення інстинктивного та ірраціонального є протагоністами чоловіків-раціоналістів носіїв нових життєвих цінностей.
Біологічністю поведінки відзначаються і жінки-матері. Вони тісно пов’язані з духом і волею роду (А.Шопенгауер), тому метою їхнього життя є народження дитини. У дослідженні цієї ролі «пушистої самочки» В.Винниченко спирався на власний досвід, одержаний зокрема зі стосунків із Люсею Гольдмерштейн. У художніх творах митця жінка-мати є ідеологічним противником «чесних з собою» героїв. Вони виконують функцію індикатора нежиттєвості раціоналістичних побудов й умоглядних життєвих концепцій чоловіків, утверджують пріоритет природного в людині. Розглядаючи «під мікроскопом» материнський інстинкт, В.Винниченко прийшов до висновку, що на відміну від позиції батька, мати зосереджує свою увагу виключно на тілесному, фізичному в дитині, зневажаючи її духовним розвитком та психологічними відрухами. До того ж письменник звернув увагу на нетривалість вияву материнського інстинкту: його тяглість визначається часом фізичного зв’язку (залежності) дитини від матері. Для героїнь цього типу властива також самопожертва і самозречення, іноді агресивність, коли обставини вимагають рішучого захисту немовляти від жорстокого зовнішнього світу (Рита «Чорна Пантера та Білий Медвідь», Люда «Закон»). Проте зворотнім боком цієї психологічної установки є вияв материнського егоїзму, бо ж така жінка готова принести в жертву дитині мрії чоловіка.
У процесі роздумів над соціально-психологічною мотивацією материнства В.Винниченко побачив у цьому прояві «пушистої самочки» альтернативну творчій діяльності чоловіків форму суспільної активності та способу самореалізації жінки, адже дитина для неї є можливістю подолання комплексу неповноцінності або, за З.Фройдом, кастрації, і самоствердитися як особистості. Таким чином, материнство це вивершення жіночої природи, і жоден фактор не може примусити «самку» відмовитися від цього.
Як засвідчують твори В.Винниченка, розмаїте життя представляло варіанти сублімації цього інстинкту вимушеної або свідомої. У першому випадку провокативним чинником цього процесу була мораль, яка не дозволяла жінці народжувати поза шлюбом, і це призводило до трагедії нереалізованості (Шура «Записки Кирпатого Мефістофеля»). У другому підґрунтям сублімації були зміни світоглядного фокусу жінки. Так, Винниченкові «модерні жінки» (Наталя Павлівна з «Брехні», Марія Ляшківська з «Гріха», Інна Мусташенко із «Закону», Орися з «Memento»), залишаючись жіночними, долають у собі пасивність: вони сильні духом, вольові, самі будують і визначають власне життя. Ці героїні ідеалістки, бо прагнуть дати світові культурні цінності, прислужитися суспільству. Оскільки вони не мають варіантів самореалізації поза родиною, то втілюють свою мрію через чоловіків елітарних осіб, слава яких буде перенесена й на їхніх супутниць. Свідомо відмовившись від дитини, ці жінки йдуть проти власної природи, тому шукають психологічної компенсації в сублімації: переживання материнства переносять на чоловіків.
Таким чином, автор наголошує, що будь-яке пригнічення природного в людині, в жінці зокрема, веде до трагічних наслідків: саморуйнування, а часто до фізичного самознищення.
Дослідивши жіночий тип жінки «народженої революцією», тип «пушистої самочки», окресливши їх недоліки та позитиви, В.Винниченко ставить перед собою мету вивчити жіночі характери, які сформувалися під впливом зрушень у духовній сфері та моралі, і змоделювати образ-ідеал «нової жінки», суголосний принципам «нової моралі». Відправним пунктом його художніх роздумів стала ніцшеанська формула надлюдини, яка включала два елементи: звільнення особистості від рутинних обов’язків і створення нової системи зобов’язань, які відповідали б внутрішнім порухам і прагненням індивіда, утверджуючи його як вільну особистість. Увагу митця привертають жінки, пов’язані зі сферою духовного мистецтвом, які належать до окресленого нами типу гетери Музи. Ці героїні (Емма з оповідання «Олаф Стефензон», Сніжинка («Чорна Пантера і Білий Медвідь») та Аннет із роману «Рівновага») є антиподами «пушистої самочки». Насамперед для них властива домінанта духовного на противагу тілесному. У центрі їхньої уваги знаходиться чоловік-митець, через котрого вони набувають культурної цінності. Ці героїні наділені яскравою неординарною зовнішністю, що передано автором через портретні характеристики, де превалює кольорова насиченість, гіпертрофованість пропорцій і барв обличчя та тіла. Вони граційні, витончені та вишукані. Їх зовнішній еротизм набуває у трактуванні письменника ознак одухотвореності. Їхню поведінку та світосприймання визначає честолюбство і бажання слави, які задовольняє чоловік-митець в обмін на даровану Музами увагу, любов, розуміння та підтримку.
Разом з цим такий тип, за спостереженнями В.Винниченка, не є ідеальним. Життєвим виявом змодельованого ним типу Музи є гетера, весталка (Лі Баранова з роману «Хочу!»). Вона репрезентує модель поведінки і психології куртизанки. Сама не полишена таланту, все-таки прагне, зваблюючи чоловіка, самоствердитися, задовольнити власні амбіції. Тому в авторському баченні такі героїні є уособленням демонічної, руйнівної для чоловічого духу сили.
Шукаючи ідеального варіанту жіночої поведінки, в якій би поєднувалася жіночність і сила волі, традиційність і модерність характеру, В.Винниченко вдається до художнього втілення свого ідеалу. Його творчі пошуки активно реалізуються у моделюванні жіночих образів, пов’язаних із розробкою теми нових форм шлюбних стосунків. Сприймаючи цей соціальний інститут у ракурсі роздумів Ф.Ніцше, як форму єднання двох звільнених і високодуховних особистостей, що передбачає їх взаємну творчість та духовне зростання, письменник створює тип «незалежної жінки» бунтарки проти всіх морально-етичних законів патріархального суспільства, внутрішньо вільної особистості (Калерія Прокопенкова («Пригвождені») та Ріна Задорожна («Божки). Відходячи від суспільних шаблонів, за яким жінка, що прагне стати суб’єктом, має відмовитися від жіночності, В.Винниченко залишає своїх героїнь зовнішньо привабливими, пристрасними натурами. Модерність образотворення жінок цього типу у митця полягає у акценті на їхній внутрішній емансипованості свободі від моральних догм, які суперечать їх внутрішнім потребам, бажанням і вимогам. Протест проти унормованості й насилля над натурою людини підкріплений і забезпечений у цих героїнь силою їхньою духу (вони керують своїми почуттями, наполегливі в досягненні мети), альтернативною соціалізованістю (мають професію або здобувають її) і, відповідно, незалежністю від чоловіка, активністю (ініціюють та керують міжстатевими стосунками). У поглядах на шлюб вони виступають носіями та ретрансляторами поглядів самого В.Винниченка і є виявом його «нарцисизму». Ці жінки обстоюють раціональне підґрунтя шлюбу, прагнуть спільної творчості у ньому, ініціюють пробний шлюб. Автор робить їх носіями принципу «чесності з собою». У зіткненні з дійсністю вони програють, тому що світ не готовий до тих кардинальних перетворень, які вони пропонують.
Поряд з цим засвідчуємо й інший напрямок Винниченкових пошуків жіночого ідеалу, який би відповідав уявленням і вимогам його модерного героя. Його представляють героїні художні проекції нарцисизму «чесних з собою» чоловіків (Ганна Забережна («Записки Кирпатого Мефістофеля») та Олеся Микульська («По-свій», «Божки»). Ці жінки стали втіленням духовних прагнень героїв, що підкреслюється автором через колір «біла». Для них характерна душевна цнотливість, невинність думок і переживань, відкритість світові, щира довірливість, чистота. Аби наголосити на ідеальності цих жінок, В.Винниченко відмовився від їх конктерно-чуттєвого зображення, зосередивши увагу на позитивних психологічних відрухах, які вони породжують у чоловіків. Вони є цілісними натурами і цим протиставляються героям-чоловікам. Саме через це єднання «чесного з собою» мужчини і реального втілення його жіночого ідеалу неможливе. Автор усвідомлював, що реальне існування таких «білих жінок» піддається сумнівам. Тому вдається до пошуку шляхів виховання (створення) таких особистостей. Розв’язання цієї проблеми підказали В.Винниченку стосунки з Розалією Ліфшиць, світогляд якої, як свідчать щоденникові записи, він змінював і переорієнтовував.
У творах «Щаблі життя», «Чесність з собою», «Рівновага» митець, трансформуючи колізію «Пігмаліон і Галатея», демонструє, як модерний герой формує особистість своєї обраниці, вивільняючи її душу і свідомість з-під патріархальних пут. Авторський жіночий ідеал психологізується: читацька увага зосереджується на внутрішній красі героїні; жіноча звабливість органічно поєднуються з ніжністю та тремтливістю чистої дитинної душі героїні. Об’єкти письменницької уваги активні особистості, які бажають реалізації своїх здібностей і можливостей, але через обставини (моральні закони) не можуть зробити рішучих кроків. Як наслідок, переживають внутрішні конфлікти. Звільнення і відчуття цілісності приходить до них разом із чоловіком носієм і виразником принципу «чесності з собою», який уже пройшов шлях внутрішньої боротьби, роздвоєності і котрий надихає жінку на Вчинок, який призводить її до духовного звільнення і примирення з самою собою. Героїня внаслідок цього відчуває духовну рівність чоловікові, переймається почуттям відповідальності. Саме це, за В.Винниченком, і є емансипацією.
Отже, у прозі та драматургії митця 19021923-го років представлено систему жіночих образів, у якій поруч із модернізованими виразно постають у чистому вигляді, варіантах та поведінкових моделях типи жінок «народжених революцією», «пушисті самочки» та духовні емансипантки як втілення авторського ідеалу. Широта репрезентованої типології жіночих характерів зумовлена Винниченковими світоглядними орієнтирами, багатим життєвим досвідом та органічністю перебування в європейському мистецькому дискурсі з його шуканнями, ідеалами свободи й рівності. Один з небагатьох модерністів-чоловіків, В.Винниченко у жіночому образотворенні подає об’єктивний погляд на психологію представниць «другої статі», окреслює характерні моделі поведінки, визначає мотивацію їхніх життєвих установок. Його позицію можна трактувати як прояв гуманістичного і модерного бачення жінки, коли вона не за постулатами тієї чи іншої ідеї, а апріорі рівня чоловікові.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. htpp//ae-lib.narod.ru/texts/leonova_scandinavian_XIX-XX_ru.htm.
2. Агеєва В. Жіночий простір. К., 2002. 318 с.
3. Агеєва В. Нова жінка у прозі В.Домонтовича // Слово і час. 2002. №10. С.2536.
4. Агеєва В. Поетеса зламу століть. К., 2001. 263 с.
5. Адмони В. Генрик Ибсен. М.: Художественная литература, 1956. 274 с.
6. Багрій Р. «Записки Кирпатого Мефістофеля», або секс, подружжя і ще деякі проблеми // Всесвіт. 1990. №11. С. 166176.
7. Багрій-Пікулик Р. Розум та ірраціональність у Винниченковому романі «Записки Кирпатого Мефістофеля» // Сучасність. 1987. №4. С. 1122.
8. Барабаш С. Гуманістична основа художнього мислення Володимира Винниченка-драматурга // Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету. Серія: Філологічні науки. Кіровоград, 2000. Вип. 27. С. 6879.
9. Барабаш Ю. Чи варто «гаяти час» на Винниченка? З критичних нотаток // Київ. 1991. №8. С.120126.
10. Барт Р. Удовольствие от текста // Избранные работы. Семиотика. Поэтика. М., 1989. 600 с.
11. Батюто А. Творчество И.С.Тургенева и критико-эстетическая мысль его времени. Л., 1990. 286 с.
12. Батюто А. Тургенев-романист. Л., 1972. 390 с.
13. Бебель А. Женщина и социализм. М., 1959. 592 с.
14. Бердяев Н. Самопознание. Опыт философской биографии. М.: Мысль., 1991. 320 с.
15. Берн Ш. Гендерная психология. СПб, 2001. 390 с.
16. Берн Ш. Гендерные различия и социализация // Гендерная психология. СПб, 2001. С. 2982.
17. Блохіна Н. Драматургія Володимира Винниченка: феміністичне прочитання // Слово і час. 2002. №4. С. 3338.
18. Бовуар Сімона де. Друга стать: У 2-х т. К.: «Основи», 1994. Т.1. 400 с.
19. Бовуар Сімона де. Друга стать: У 2-х т. К.: «Основи», 1994. Т.2 400 с.
20. Брайко О. Поетика прози В.Винниченка 19901910-х рр. Автореф. дисканд.. філол. наук: 10.01.01/ Київський національний університет імені Т.Шевченка. К., 2002. 17 с.
21. Вейнингер О. Пол и характер. М.: Терра, 1992. 480 с.
22. Векуа О. Гуманістична основа художнього та етичного ідеалу Володимира Винниченка (на матеріалі драматичних творів). Автореф. дисканд.. філол. наук: 10.01.01/ Київський національний університет імені Т.Шевченка. К., 1998. 19 с.
23. Веретельник Р. Фемінізм в драматургії Лесі Українки // Сучасність. 1991. Лютий Ч. 2 (358). С. 2836.
24. Винниченко В. «Хочу!» // Дзеркало. Драматична поема Лесі Українки «Оргія» і роман Володимира Винниченка «Хочу!». К.: «Факт», 2002. С.91309.
25. Винниченко В. Дорогу красі // Вежа. Кіровоград, 2005. №17. С.118180.
26. Винниченко В. Записки Кирпатого Мефістофеля. Черкаси: Брама-Україна, 2005. 264 с.
27. Винниченко В. Краса і сила. К.: Дніпро, 1989. 752 с.
28. Винниченко В. Мохноноге. Драма // Вежа. 1996. №45. С. 331.
29. Винниченко В. Мохноноге. Драма // Вежа. 1996. №67. С. 2367.
30. Винниченко В. На той бік: повість. Н’ю-Йорк: Б.в., 1972. 133 с.
31. Винниченко В. Твори: В 24 т. Х. К.: Рух., 1928 Т. 18. 212 с.
32. Винниченко В. Твори: В 24 т. Х. К.: Рух., 1928 Т. 19. 370 с.
33. Винниченко В. Твори: В 24 т. Х. К.: Рух., 1929 Т. 10. 202 с.
34. Винниченко В. Твори: В 24 т. Х. К.: Рух., 1929 Т. 11. 190 с.
35. Винниченко В. Твори: В 24 т. Х. К.: Рух., 1929 Т. 15. 261 с.
36. Винниченко В. Твори: В 24 т. Х. К.: Рух., 1929 Т. 16. 240с.
37. Винниченко В. Твори: В 24 т. Х. К.: Рух., 1929 Т. 17. 264 с.
38. Винниченко В. Твори: В 24 т. Х. К.: Рух., 1929 Т. 9. 191 с.
39. Винниченко В. Щоденник: У 2-х т. Едмон; Н’ю-Йорк: Канадський інститут українських студій: Комісія УВАН, 1980. Т.1.: 19111920 500 с.
40. Винниченко В. Щоденник: У 2-х т. Едмон; Н’ю-Йорк: Канадський інститут українських студій: Комісія УВАН, 1980. Т.2.: 19211925 700 с.
41. Винниченко Володимир. Щоденники (19261951) / Вступ. слово, підгот. текстів і коментар Г.Сиваченко // Слово і час. 2000. №7. С.8288.
42. Винниченко Володимир. Щоденники (19261951) / Вступ. слово, підгот. текстів і коментар Г.Сиваченко // Слово і час. 2000. №8. С.7685.
43. Винниченко Володимир. Щоденники (1926-1951) / Вступ. слово, підгот. текстів і коментар Г.Сиваченко // Слово і час. 2000. №9. С.5264.
44. Винниченко Володимир. Щоденники (1926-1951) / Вступ. слово, підгот. текстів і коментар Г.Сиваченко // Слово і час. 2000. №10. С.7689.
45. Винниченко Володимир. Щоденники (1926-1951) / Вступ. слово, підгот. текстів і коментар Г.Сиваченко // Слово і час. 2000. №11. С.7989.
46. Винниченко Володимир. Щоденники (1926-1951) / Вступ. слово, підгот. текстів і коментар Г.Сиваченко // Слово і час. 2000. №12. С.6168.
47. Володимир Винниченко (статті й матеріали). Нью-Йорк, 1953. 70 с.
48. Володимир Винниченко. Вибрані п’єси. К.: Мистецтво, 1991. 605 с.
49. Володимир і Розалія. З подружнього листування (1914): Переднє слово, підготовки текстів і примітки Кузьменка Володимира// Слово і час. 2000. №7. С. 6579.
50. Вороний М. В путах брехні («Брехня» В.Винниченка) // Вононий М. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. К.: Наукова думка, 1996. С.255270.
51. Вороний М. Драма живих символів // Вороний М. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. К.: Наукова думка, 1996. С.248255.
52. Гажик О. Метаморфози утопічних сподівань: «На той бік» В.Винниченка // Слово і час. 1999. №3. С. 7177.
53. Гауптман Г. Пьесы: В 2-х т. Т. 1. М.: Искусство, 1959. 503 с.
54. Гинзбург Л. О психологической прозе. Л., 1974. 429 с.
55. ГніданО., Дем’янівськаЛ. Володимир Винниченко: Життя. Діяльність. Творчість. К.: Четверта хвиля, 1996. 256 с.
56. Горбань А. Роман В.Винниченка «Хочу!» у дзеркалі «псевдолюбовних» колізій // Слово і час. 2004. №2. С.13-19.
57. Григорович Д.В. Литературные воспоминания. Л.: Academia, 1928. 300 с.
58. Гук О. Феміністична проблематика драматургії В.Винниченка // Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету. Серія: Філологічні науки. Кіровоград, 2000. Вип. 27. С. 96-100.
59. Гуменюк В. П’єса В.Винниченка «Закон» // Дивослово. 2002. №4. С. 68.
60. Гуменюк В. Сила краси. Проблеми поетики драматургії Володимира Винниченка. Сімферополь, 2001. 340 с.
61. Гундорова Т. Femina melancholica. К.: Критика, 2002. 271 с.