БАГАТОРІВНЕВА ПОЕТИКА УКРАЇНСЬКОГО НЕОКЛАСИЧНОГО СОНЕТА

brief description

Переяслав-Хмельницький державний педагогічний
університет імені Григорія Сковороди

На правах рукопису

Турчин Марія Михайлівна

УДК 821.161.2-193.3

БАГАТОРІВНЕВА ПОЕТИКА УКРАЇНСЬКОГОНЕОКЛАСИЧНОГО СОНЕТА

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
філологічних наук

Науковий керівник
Токмань Ганна Леонідівна
доктор педагогічних наук,
кандидат філологічних наук,
професор

Переяслав-Хмельницький 2008

ЗМІСТ

ВСТУП................................................................................................................

3

Розділ 1 Український неокласичний сонет: жанрова парадигма, ґенеза, дієвість............................................................................................................

11

1.1.Теоретико-літературна думка про сонет. Багаторівнева структура сонета як поетичної формули ..

11

1.2. Жанрові параметри українського неокласичного сонета ..................

26

1.3. Вплив українського неокласичного сонета на стан та розвиток української поезії ХХ століття .....

38

Висновки до 1-го розділу .....

56

Розділ 2 Образні параметри українського неокласичного сонета..

58

2.1. Реалізація макрообразу сонета на ейдетичному рівні .....

58

2.2. Хронотопні особливості українського некласичного сонета як засіб реалізації романного мислення ............

82

2.3. Діалектика композиції та проявлення макрообразу сонета на композиційному рівні ..

100

Висновки до 2-го розділу .....

119

Розділ 3 Стилістичні та версифікаційні параметри українського неокласичного сонета..

121

3.1. Специфіка проявлення сонетного образу на лексико-стилістичному рівні ........................................................................................................

121

3.2. Інтонаційна заданість строфи і синтаксична організація тексту ..

139

3.3. Метричні чинники в ритмо-мелодійній структурі тексту .....

153

3.4. Фоніка і звуковий образ твору .....

170

Висновки до 3-го розділу .....

182

ВИСНОВКИ.....

184

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

193

ВСТУП

Сонет в українській поезії 1920-30-х рр. одна із форм реалізації неокласицизму, що є високим стилю художньої свідомості ХХ століття. Він утілив себе у поетичній практиці представників київського (М.Зеров, М.Драй-Хмара, Юрій Клен, М.Рильський, П.Филипович), львівського (Б.-І.Антонич, С.Гординський, Б.Кравців) та празького центрів локалізації неокласичної творчості (Є.Маланюк, Л.Мосендз, М.Орест, О.Ольжич, О.Теліга, О.Стефанович тощо). Як типологічне явище, що прочитується у контексті творчості П.Валері, С.Георге, Т.С.Еліота, О.Мандельштама, А.Мачадо, Р.М.Рільке, Л.Стаффа, Ю.Тувіма, сонет неокласиків засвідчив здатність української літератури розвиватись у руслі світових процесів. Для цього періоду художньої творчості характерним є панування різних стилів символістичного, неоромантичного, сюрреалістичного тощо, і визначальною рисою неокласичного сонета стає його здатність взаємодіяти з ними. Для неокласицизму властивим є звернення інтенційної уваги на власний стан у процесі осягнення гармонії та на форми проявлення цієї гармонії, тому смисловими параметрами сонетного ейдосу є переживання краси як самої себе, а образи речей стають засобом вираження гармонії.
Поетичне мислення за законами жанру сонета проявило характерні риси сучасної свідомості: увагу до форми і визнання її пріоритету, що є способом існування матерії, та увагу до процесів у самій свідомості. Це сприяло поетичній формулі сонета перемінити різні типи художнього мислення (неоромантизм, символізм, імпресіонізм, сюрреалізм тощо) у неокласичний. Сонет активністю своєї поетичної формули проявив здатність художньої свідомості змінювати позицію уваги щодо себе, відповідно в межах сонетного тексту здійснюється трансформація неоромантичних, символістських, імпресіоністичних, сюрреалістичних тощо образів у неокласичні.
У творчості поетів покоління 1920-30-х рр. сонет реалізував себе як поетична формула на синусоїді його проявлення, а перепрочитання сонетних текстів неокласиків у теоретичних дослідженнях на межі ХХ-ХХІ століть один із способів виявлення їхньої задіяності у художній свідомості нашого часу. У контексті сучасної теоретичної думки про поетику сонета цей жанр у творчості поетів-неокласиків виявляє себе яскравим естетичним, образним і версифікаційним явищем. Тексти неокласичного сонета багаторівневою образною структурою реалізують поетику жанру на ейдетичному, хронотопному, композиційному, лексико-стилістичному та версифікаційному рівнях. У сонеті основними архітектонічними принципами, тобто, побудови художнього твору співвідношенням його основних елементів, є рівновага, симетрія та гармонія, тому параметри сонетного ейдосу обумовлюються підпорядкованістю процесу поетичного мислення законам жанру. Сонетний образ є складовою поетичної формули.
Переживання ідеї гармонії у класицистичному вимірі київськими сонетярами періоду 1920-х рр. обумовлює домінування на ейдетичному рівні їхніх текстів „вічних образів” (М.Зеров, М.Рильський), а у сонетах 1930-х рр. ці образи служать призмою для сприйняття і вираження дисгармонійного стану тогочасної дійсності (М.Зеров, М.Драй-Хмара, М.Филипович). Львів’янами” та пражанами” неокласична ідея гармонії переживається у свободоборчих (С.Гординський, Б,Кравців, М.Орест) і державотворчих (Є.Маланюк, О.Ольжич, О.Теліга) вимірах, що на хронотопному рівні по-різному активізувало часо-просторові параметри у структурі сюжету, послужило епізації жанру й реалізації елементів романного мислення. Композиція втілює образну систему сонета в однаковій мірі на метричному, синтаксичному і смисловому рівнях, чим виявляє підпорядкованість способів організації словесного матеріалу архітектонічним принципам сонета. Лексико-стилістичний рівень проявлення сонетних текстів авторів усіх трьох центрів засвідчив тенденцію поетичного мислення до метафоризації, що є однією із характерних ознак поезії ХХ століття.
Реалізація твору на версифікаційному рівні виявляє домінуючу участь підсвідомості у творенні сонета, пріоритетність і первинність звукового образу в процесі проявлення та рецепції тексту. При єдності змісту і форми, сонети київських, львівських та празьких неокласиків засвідчують посилення смислевиражальної ролі усіх формальних чинників у ліричному творі. Особлива роль у структурі сонета належить інтонації, первинність і заданість котрої у процесі реалізації поетичного переживання за законами жанру визначає її складовою тексту. Поетика неокласичного сонета виявила значний вплив на стан і розвиток української поезії ХХ століття. Сонет став однією з панівних форм реалізації поетичного мислення того часу, активно задіяний він у творчості сучасних поетів.
Проблема поетики українського неокласичного сонета в українському літературознавстві розглядалась у дискурсі багатьох дискусій навколо неокласицизму та основної форми реалізації цього стилю. Відповідно сонет у творчості поетів 1920-30-х рр. прочитувався із заперечних або апологетичних позицій, а об’єктивна науковість деколи підмінювалась тенденційністю. Та дослідження з проблем неокласицизму і в його контексті класицистичного жанру науковців В.Башманівського, М.Богач, О.Бросаліної, О.Вишневської, О.Гальчук, В.Громової, В.Зварича, В. Моренця, Д.Наливайка, О.Прохоренка, М.Сіробаби, Л.Темченко, В.Чобанюк, Г.Церни, М.Якубовської тощо явили не лише нове прочитання сонетів, а й піднесли їх на новий апогей задіяності в художній свідомості нашого часу.
Актуальність теми. Пропонована тема дисертаційного дослідження „Багаторівнева поетика українського неокласичного сонета” відповідає назрілій необхідності прочитання сонета неокласиків із методологічних засад цілісного аналізу тексту поетичної формули з багаторівневою структурою, підпорядкованою архітектонічним принципам, тобто, побудові художнього твору єдиним цілим, і цими принципами є рівновага, симетрія та гармонія. Макрообраз твору, тобто, його образна система у своїй цілісності й неподільності, проявляється на ейдетичному, хронотопному, композиційному, лексико-стилістичному та версифікаційному рівнях одиницею тексту. Традиція як збереження канону і новаторство як відхилення від нього виявляється на кожному із структурних рівнів, між ними існує взаємодія та взаємовплив. Вважаємо за потрібне ставити питання не про те, що автор хотів сказати текстом, а як цей текст побудовано (Ю. Лотман). Тому поняття поетики сонета складає: а) виокремлення ознак сонета поетичної формули з багаторівневою структурою проявлення на ейдетичному, хронотопному, композиційному, лексико-стилістичному та версифікаційному рівнях; б) особливий спосіб організації семіотичної структури; в) одиницю тексту.
Сонет у творчості поетів покоління 1920-30-х рр. одна із форм реалізації неокласичної свідомості, змістом котрої є переживання ідеалу краси в процесі торування шляхів до нього, тому сонет цього періоду проявляє гармонію не як даність, а як піднесення духа до гармонійного стану, чим визначив естетичні, образні та версифікаційні параметри неокласичного сонета, котрі виявляються на кожному рівні його структури. Специфікою переживання неокласичної ідеї обумовлюється кількаступеневість розвитку образу в сонеті 1920-30-х рр., його метафоризація, риторичність стилю та наявність хронотопу одного з елементів реалізації романного мислення, а також заданість фоніки, що виявляє первинність звукового образу твору.
Український сонет 1920-30-х рр. прочитано як особливий естетичний феномен, котрий виявив здатність неокласичної свідомості взаємодіяти з іншими формами художньої свідомості, і на ейдетичному рівні структурної організації тексту реалізував трансформацію неоромантичних, символістичних, імпресіоністичних, сюрреалістичних тощо образів, завдяки підпорядкуванню їх архітектонічним принципам рівноваги, симетрії та гармонії, у неокласичні. Аналіз часо-просторових параметрів сонетних текстів дозволив простежити реалізацію тенденції української лірики ХХ століття до романізації жанру, чим художня свідомість того часу компенсувала свою неспроможність (через ідеологічні обставини) втілитись в епіці. Відмінності в переживанні неокласичного ідеалу між київськими, львівськими неокласиками та „пражанами” обумовили специфіку хронотопних образів і неоднакові їхні функції у структурі тексту.
Аналіз проявлення текстів неокласичного сонета на композиційному рівні виявив роль підсвідомості у вираженні ліричного переживання за законами поетичної формули. Способи організації словесного матеріалу на метричному, синтаксичному та смисловому композиційних рівнях виявляють, як саме на цих рівнях закладаються потенції до всіх можливих відхилень від вимог канону. Прочитання реалізації сонета на лексико-стилістичному рівні дало можливість виявити особливості індивідуального стилю кожного із сонетярів. Завдяки структуральному аналізу прочитано проявлення текстів на версифікаційному рівні, що є утіленням звукового образу, і це підтвердило первинну і домінуючу роль підсвідомості у переживанні та реалізації неокласичної ідеї.
Отже, феномен неокласичного сонета прочитано як складну образну систему з багаторівневою структурою проявлення образу, як версифікаційне явище, котре мало значний вплив на стан та розвиток української поезії ХХ ст. і реалізацією романного мислення на хронотопному рівні компенсувало неможливість вияву його в епіці. Як типологічне явище, він у всіх індивідуальних виявах у творчості поетів покоління 1920-30-х рр. несе на собі ознаки стилю. Тому аналіз сонета як цілісної і неподільної одиниці тексту може відповісти на питання: „Як побудований текст і чому побудований саме таким способом” [131; с.6].
Наша робота − складова програмної теми кафедри літератури та методики навчання Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди „Діалогічне прочитання української літератури” (№ 0106U005253).
Мета дослідження: характеристика українського неокласичного сонета як естетичного, образного і версифікаційного феномена у загально- та індивідуальностильових параметрах.
Сформульована мета передбачає вирішення таких завдань:
1. Визначити і систематизувати наукові підходи літературознавців у дослідженні сонета в українській поезії 1920-30-х рр.;
2. Послуговуючись концепцією сонетного образу як багаторівневої системи і простеживши механізм трансформації його на ейдетичному, хронотопному, композиційному, лексико-стилістичному та версифікаційному рівнях, проаналізувати феномен неокласичного сонета як жанру;
3. Охарактеризувати вплив українського неокласичного сонета на стан і розвиток сонетописання ХХ століття та поезії того часу.
Об’єктом дослідження є сонети Б.-І.Антонича, О.Влизька, С.Гординського, М.Драй-Хмари, М.Зерова, І.Качуровського, Юрія Клена, Б.Кравцева, Є.Маланюка, М.Ореста, Л.Мосендза, О.Ольжича, Т.Осьмачки, О.Теліги, М.Рильського, О.Стефановича, П.Филиповича, В.Янева періоду 1920-30-х рр.
Предметом дослідження є образні, філософські та версифікаційні параметри українського неокласичного сонета.
Методологічною основою нашого дослідження є філософсько-літературознавчі праці Р.Барта, Г.Ґ.Ґадамера, М.Гайдеґґера, В.Дільтея, студії з питань поетики М.Бахтіна, Г.Клочека, М.Кодака, М.Моклиці, Я.Мукаржовського, Е.Соловей, Р.Якобсона, концептуальні праці про неокласиків О.Астаф’єва, В.Громової, В.Моренця, Ю.Коваліва, М.Ласло-Куцюк, Д.Наливайка, Л.Новиченка, теоретико-літературні праці про сонет Й.Бехера, І.Качуровського, О.Мороза, праці про жанри, методи літературознавчих досліджень, версифікацію, про світ художнього твору та шляхи його дослідження С.Гординського, В.Жирмунського, І.Качуровського, В.Корнійчука, Н.Костенко М.Лотмана, Ю.Лотмана, М.Наєнка, Г.Сидоренко, Г.Шенгелі.
Методологічну основу для предметного висвітлення теми забезпечує розуміння поетики сонета як поетичної формули з багаторівневою структурою, що проявляється на ейдетичному, хронотопному, композиційному, лексико-стилістичному та версифікаційному рівнях; особливим способом організованої семіотичної структури; одиниці тексту.
Методи дослідження. У дисертації застосовано такі основні методи: феноменологічний, структурально-семіотичний, феноменологічно-психологічний, аналітичний та філологічний. Дослідження феноменологічним методом інтенційної спрямованості свідомості у вираженні її через художній образ дозволило встановити структуру сонета на ейдетичному рівні. Завдяки структурально-семіотичному методу виявлено та висвітлено первинність і заданість звукового образу тексту. Феноменологічно-психологічним методом досліджено проявлення образу сонета на хронотопному рівні, а аналітичним на композиційному. Як допоміжний, аналітичний метод використано для зіставлення й порівняння результатів прочитання реалізації сонетного жанру у творчості кожного із поетів-неокласиків. Стилістичні параметри сонетних текстів прочитано філологічним методом. Формально-структуралістичний, історико-ґенетичний і порівняльний методи використано як допоміжні, і характер застосування їх в окремих частинах та аспектах дисертаційної роботи зумовлений визначеними метою та завданнями студії.
Наукова новизна дослідження. Уперше на системному рівні прочитано сонети поетів 1920-30-х рр. (київського, львівського і празького центрів локалізації неокласичної творчості) як реалізацію за законами поетичної формули багаторівневої структури твору, де цілісний його образ (макрообраз) проявляє себе на ейдетичному, хронотопному, композиційному, лексико-стилістичному та версифікаційному рівнях як одиниця тексту. Висвітлено вплив феномену неокласичного сонета на стан і розвиток української поезії ХХ ст.
Новизна отриманих результатів полягає також у тому, що:
уперше висвітлено процес трансформації неоромантичних, символістичних, імпресіоністичних, сюрреалістичних тощо образів, завдяки підпорядкуванню їх архітектонічним принципам рівноваги, симетрії та гармонії, у неокласичні;
уперше український сонет з неокласичним типом переживання поетичної ідеї досліджено за способами проявлення його на хронотопному рівні, що дозволило простежити реалізацію тенденції української лірики ХХ століття до романізації жанру;
дістало розвиток дослідження феномену здатності неокласичної свідомості взаємодіяти з іншими формами художньої свідомості,
доповнено висвітлення спільного і відмінностей у способах реалізації ідеї гармонії неокласиками Києва, Львова й Праги та як типологічного явища, що у всіх індивідуальних виявах у творчості поетів покоління 1920-30-х рр. несе на собі ознаки стилю.
Теоретичне значення роботи. Отримані результати доповнять наукові знання про український неокласицизм, про ґенезу і жанрові модифікації українського сонета. Прочитання сонета як цілісної одиниці тексту створює нові методологічні засади для аналізу цього жанру в контексті творчості окремого поета чи певного історико-літературного періоду. Простеження результатів впливу неокласичного сонета на стан і розвиток української поезії ХХ ст. допоможе прочитати співвідносні поетичні явища, проявлені в рамках цього періоду.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можна використати у написанні розвідок про сонет теоретико-літературного, історико-літературного та компаративного характеру. Структурні аналізи сонетів неокласиків варто впроваджувати у навчальній практиці середніх і вищих навчальних закладів. На основі дисертаційної роботи укладеться спецсемінар для студентів та магістрантів філологічних факультетів.
Особистий внесок здобувача. У колективній монографії „Діалогічне прочитання української літератури” (Г.Токмань, М.Корпанюк, Г.Мазоха та ін. За заг. ред. Г.Токмань. К., 2007) написано розділ „Діалогічне прочитання українського неокласичного сонета”, у якому складено інтонаційні характеристики окремих творів С.Гординського, М.Зерова, Б.Кравцева, М.Рильського. Інтонація прочитана як складова тексту, що виявляє ознаки індивідуального стилю авторів.
Апробація результатів дисертації відбувалася на всеукраїнських науково-практичних конференціях: „Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця” (Київ, 2006), „Діалог літературознавства і методики навчання: шляхи аналізу художнього твору” (Переяслав-Хмельницький, 2006), „Діалогічні аспекти науково-педагогічної спадщини видатних українських дидактів-філологів Євгена Пасічника, Бориса Степанишина, Олександра Біляєва, Леоніда Скуратівського” (Переяслав-Хмельницький, 2008), „Перші Бугайківські читання” (Ніжин, 2008), „Слобожанщина: літературний вимір” (Луганськ, 2009).
Основні положення дисертаційної праці відображено у колективній монографії, трьох публікаціях у фахових виданнях ВАК України та чотирьох публікаціях у інших фахових виданнях України.

Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

bibliography

ВИСНОВКИ

1. Український неокласичний сонет одна із форм реалізації неокласицизму як високого стилю художньої свідомості ХХ століття. Він утілив себе у поетичній практиці представників київського (М.Драй-Хмара, М.Зеров, Юрій Клен, М.Рильський, П.Филипович), львівського (Б.-І.Антонич, С.Гординський, Б.Кравців, В.Янів) та празького центрів локалізації неокласичної творчості (Є.Маланюк, О.Ольжич, О.Теліга, О.Стефанович тощо) покоління 1920-30-х рр. Вагомим є внесок у сонетописання цього періоду Л.Мосендза, М.Ореста. Традиції неокласичного сонета втілив у своїй творчості І.Качуровський. Жанрові параметри сонета неокласиків обумовлюються особливістю його як поетичної формули, архітектонічні принципи котрої, рівновага, симетрія та гармонія, формують багаторівневу структуру твору, де цілісний образ тексту проявляє себе на ейдетичному, хронотопному, композиційному, лексико-стилістичному та версифікаційному рівнях. Сонет відзначається цілісністю, він є одиницею тексту, що втілюється на кожному із означених вище рівнів. Поняття поетики українського неокласичного сонета визначається як багаторівневої образної структури, через яку макрообраз тексту трансформується та проявляється на кожному структурному рівні.
2. Визначення підходів літературознавців у дослідженні сонета виявили дві позиції у ставленні до існування явища неокласицизму : заперечення (Юрій Шерех) і визнання (С.Гординський, В.Державин, І.Качуровський). Останнє утвердилось в Україні (О.Астаф’єв, В.Моренець, Д.Наливайко), й у контексті високого стилю творчість неокласиків прочитується сучасними дослідниками. Типологічним явищем, у контексті польського (Л.Стафф, Ю.Тувім) і російського (О.Мандельштам) неокласицизму, український сонет 1920-30-х рр. потрактовують Г.Вервес, О.Вишневська, С.Гординський, В.Моренець. Неокласиків поколінням визначають О.Астаф’єв, Л.Темченко. Дослідники С.Андрусів, М.Ільницький, В.Просалова, О.Прохоренко зараховують до них „львів’ян” і „пражан”. Український неокласичний сонет, реалізований у творчості київських, львівських та празьких поетів покоління 1920-30-х рр., заявив про себе у художній свідомості кінця ХХ початку ХХІ століть активним перепрочитанням текстів у дослідженнях О.Астаф’єва, В.Башманівського, О.Бросаліної, О.Вишневської, О.Гальчук, В.Громової, В.Зварича, В.Моренця, Д.Наливайка, Е.Соловей, Л.Таран, Л.Темченко, В.Чобанюк, Г.Церни та ін.
Оскільки сонет належить до канонічних класицистичних форм, то втілення поетичного переживання за законами формули сонета визначає приналежність тексту до неокласицизму. Український сонет 1920-30-х рр. це форма проявлення неокласицизму, що є одним із станів художньої свідомості, та реалізація жанру не тільки у творчості київського „ґрона п’ятірного”, „львів’ян” та „пражан”. Окремими текстами проявили себе у сонетописанні Марко Вороний (Антіох), М.Бажан, О.Влизько, Т.Осьмачка. Культивується сонет закарпатськими поетами Ю.Боржошем-Кум’ятським, Зореславом, І.Ірлявським, І.Колосом, М.Міґошем (Боєвіром). На межі покоління неокласиків започатковується сонетописання І.Качуровського.
Український неокласичний сонет прочитано як одну із форм реалізації неокласицизму у творчості поетів покоління 1920-30-х рр. Він засвідчив спільні тенденції у переживанні туги за гармонією та пошуків шляхів до неї. Якщо сонети польських неокласиків виражають ідеал через втілення його у масовій культурі, то український неокласичний сонет, подібно до російського, служить піднесенню свідомості до класичного ідеалу. Особливістю українського сонета, зокрема у творчості „львів’ян” і „пражан”, є переживання ідеї гармонії у свободоборчих і державотворчих вимірах, що обумовлено політичними обставинами того часу.
3. Систематизація підходів літературознавців у дослідженні неокласичного сонета виявляє, що у відповідності до концептуальних проблем порушуються питання поетики сонета, котрі висвітлюються з полярним акцентуванням. У прочитанні сонета неокласиків як типологічного явища (О.Вишневська, В.Моренець), естетичного (О.Бросаліна, О.Гальчук, Л.Темченко), образного (В.Башманівський, М.Богач, В.Зварич) об’єктом стають тематичні параметри творів. У дискурсі літературної традиції та новаторства (М.Ласло-Куцюк, В.Чобанюк) і жанрово-строфічних модифікацій сонета (М.Сіробаба) питання поетики жанру акцентуються у бік форми, стилістично-версифікаційних параметрів текстів (М.Ласло-Куцюк, Д.Павличко, В.Чобанюк).
4. Сонет українських неокласиків сформував власну поетику, яка обумовлена специфікою переживання поетичної ідеї гармонії, котра виражається тугою за ідеалом і торуванням шляхів на осягнення його. Неокласичний сонет це багаторівнева образна структура, яка визначається проявленням тексту на всіх рівнях: ейдетичному, хронотопному, композиційному, лексико-стилістичному, версифікаційному. Як одиниця тексту, сонет на кожному із структурних рівнів виявляє міру залежності від канону та рівень відхилення від вимог класицистичного жанру. Поетичною формулою неокласичний сонет являє підпорядкованість усіх композиційних рівнів: смислового, синтаксичного й метричного, архітектонічним принципам рівноваги, симетрії та гармонії. На композиційному рівні виявляється співвідношення участі раціонального та підсвідомого у творенні тексту, чим обумовлюються особливості індивідуального стилю кожного із сонетярів.
Багаторівневою образною структурою неокласичний сонет реалізує поетику жанру на всіх рівнях. Це визначає специфіку сонетного образу , що є складовою поетичної формули, котра на ейдетичному рівні сонета проявила здатність підпорядковувати своїм архітектонічним принципам різні стилі поетичного мислення неоромантизм (Юрій Клен, Є.Маланюк, М.Рильський), символізм (С.Гординський, М.Драй-Хмара, М.Зеров, М.Орест, М.Рильський, П.Филипович), імпресіонізм (С.Гординський, М.Рильський), сюрреалізм (Б.-І.Антонич, Б.Кравців, Т.Осьмачка), таким чином трансформуючи їх у неокласичний стиль. Отже, неокласичний образ у сонеті визначається за жанровими параметрами; він виражає не відношення до певних речей, а втілює ідею гармонії.
5. Особливостями суспільних, політичних та культурних обставин того часу, підпорядкованістю української літератури всеєвропейським тенденціям розвитку вмотивовується локалізація неокласичної творчості у трьох центрах: Києві, Львові та Празі. Приналежністю автора до певного із них визначається специфіка переживання неокласичної ідеї туги за гармонією та пошуків шляхів до неї, що знайшло свій вияв у загально- й індивідуальностильових параметрах. Переживання ідеї гармонії у класицистичному вимірі київськими сонетярами у 1920-ті рр. обумовлює домінування на ейдетичному рівні їхніх текстів „вічних образів”. У сонетах 1930-х рр. ці образи служать призмою для вираження дисгармонійного стану тогочасної дійсності (у того ж М.Вороного (Антіоха), М.Драй-Хмари, М.Зерова, П.Филиповича).
6. У сонетній творчості „львів’ян” та „пражан” ідея гармонії переживається у свободоборчих (С.Гординський, Б,Кравців, М.Орест) і державотворчих (Є.Маланюк, О.Ольжич, О.Теліга) вимірах, що активізувало часо-просторові деталі у структурі сюжету, послужило реалізації елементів романного мислення. У сонетах Є.Маланюка, Л.Мосендза, О.Ольжича, М.Ореста часо-просторові образи проявляється символами свободи чи неволі. У текстах поетів „ґрона п’ятірного” хронотоп і часо-просторові деталі найчастіш служать витворенню оповідного (в основному на культурологічні мотиви) сюжету. Крайобразні деталі часто організовуються за геометричним принципом, тим замикаючи простір і час. Львівські та празькі сонетні тексти просторово та часово відкриті. Ключовим у поетиці неокласиків є образ „шляху”, у ранніх творах М.Рильського він означений романтичними деталями, у зрілих часто отримує геометричну замкнутість. Задіяність образу „шляху” у текстах „пражан” пояснюється динамічністю процесів (політичних, суспільних), котрі переживала українська свідомість у період 1920-30-х рр. Час київськими сонетярями конкретизується у міфологічному, історичному, культурологічному вимірах, сучасне об’єктивізується крізь призму минулого, тому алегорія стає одним із важливих чинників розвитку сюжету. Смислові параметри часо-просторових образів служать вияву стану авторської свідомості, як це властиво для текстів М.Зерова, у котрих темпоральним тлом для переживання певного настрою виступають вечір або ніч. У сонетах Є.Маланюка, Л.Мосендза, О.Теліги, О.Ольжича час проявляється у футуристичних параметрах, сучасність мислиться плацдармом для майбутнього.
7. Сонети українських неокласиків засвідчують посилення ролі строфи, котра виступає компонентом композиції та одним із її чинників. У смисловій композиції сонетів поетів „ґрона п’ятірного” функція строфи підпорядковується поетичній формулі: теза антитеза синтез. У синтаксичній композиції роль строфи виявляється в узгодженні її із періодом. Композиція сонетів О.Влизька, М.Вороного (Антіоха), М.Зерова, М.Драй-Хмари реалізувала ускладненість синтаксису неокласичним переживанням поетичної ідеї як неможливості осягнення гармонії. Риси індивідуального стилю поета найповніше втілюються на рівні метричної композиції, котра проявляє первинну участь підсвідомості у творенні звукового образу сонета. У сонетах київських неокласиків домінуючими в організації метричної композиції проявляють себе фонеми „і” та „и”, а в текстах „львів’ян” та „пражан” „а” та „о”. Кількісне переважання актуалізованих фонем „а” та „о” характеризує звукові образи сонетів М.Зерова та М.Вороного (Антіоха). Фонема „у” переважає в окремих сонетних текстах М.Зерова останніх років творчості. Метрична композиція сонетів М.Рильського активізує актуалізацію фонеми „і”.
8. Лексико-стилістичний рівень неокласичного сонета реалізується переважною кількістю текстів у „дієслівному” стилі над „іменним”, що обумовлено філософічністю жанру. Домінування дієслів у структурі тексту активізувало використання загальновживаної лексики та визначило для київських неокласиків відхід від класицистичної обмеженості лексичного складу сонетів (М.Зеров, М.Рильський). У творчості „львів’ян” та „пражан” лексичний склад текстів визначається природою образів, підпорядкованих формулі сонета (символістичних у М.Ореста, неоромантичних у Є.Маланюка, Л.Мосендза, О.Ольжича, О.Теліги, сюрреалістичних у Б.-І.Антонича, Б.Кравцева). „Дієслівний” стиль обумовив синтаксичне проявлення мовленнєвого потоку кількісним переважанням причиново-наслідкових відносин, що реалізується лінійно безсполучниковими та складнопідрядними зв’язками (С.Гординський, М.Зеров, М.Драй-Хмара, Юрій Клен, М.Орест, М.Рильський). При додатковому ритмічному й синтаксичному членуванні причиново-наслідкові відносини між об’єктами поетичної уваги втілюються в потоці мовлення односкладними і неповними реченнями (М.Зеров, Є.Маланюк, О.Стефанович). Переважання дієслів у структурній організації тексту сформувало реалізацію поетичного образу на стилістичному рівні риторичними фігурами запитань, спонукань, звертань (М.Драй-Хмара, М.Зеров, М.Рильський). На тропікальному рівні „дієслівний” стиль проявляє метафоричність поетичного мислення, що характерно для сонетних текстів усіх авторів. Метафори у текстах сонетів М.Зерова виявляють аналітичне переживання свідомістю речей, тому вони часто сприяють алегоризації тексту. У сонетах С.Гординського, М.Драй-Хмари, М.Ореста метафори реалізують символістичне мислення. Сюрреалістичний розвиток поетичного переживання втілюють метафори у текстах Б.-І.Антонича, Б.Кравцева, Т.Осьмачки. „Іменний” стиль проявляється на тропікальному рівні епітетами та порівняннями.
9. Реалізація сонета на версифікаційному рівні виявляє домінуючу участь у його творенні підсвідомості, тому особлива роль у структурі твору належить інтонації, первинність і заданість котрої у процесі реалізації поетичного переживання за законами жанру визначає її складовою тексту. Заданістю тривалості інтонаційної лінії в межах тексту та ритмічним членуванням її на періоди організовується сонетна строфа. Вона є одиницею ритму й утворює з тотожною собі ритмічну пару, чим активізує опозиційне проявлення ритмо-мелодійних чинників: клавзули, метра та рими. Напростіший варіант протиставлення виражають катрени із різними способами римування охопним і перехресним, що властиво для окремих сонетних текстів С.Гординського, І.Качуровського, Є.Маланюка, М.Рильського. За однаковими схемами римування творять ритмічну опозицію строфи у сонетах М.Вороного (Антіоха), М.Зерова, Б.Кравцева, Л.Моседза, М.Ореста.
Опозиційна функція рими посилюється здатністю слів, які римуються, творити суголосся не тільки із парою, але й із словами інших строф. Це сприяє розгортанню образу рим як складової образної системи твору. Здатність просодійних фонем кількісно активізувати свою актуалізацію у сонеті, що втілює участь підсвідомості у переживанні та реалізації поетичної ідеї, засвідчено текстами київських, львівських та празьких неокласиків.
Специфікою переживання неокласичної ідеї у символістських, імпресіоністичних, неоромантичних, сюрреалістичних тощо параметрах визначається вектор розвитку інтонації на координаті „автор суб’єкт сприйняття його мовлення”. Діалогічність сонетів неокласиків обумовлює апелятивність інтонації та передбачає суб’єкта, до котрого звернене мовлення. Неоромантичний вимір інтонації сонетів М.Рильського виявляє замкнутість її між двома „я” свідомості автора та звернення до внутрішнього „я” ,що є суб’єктом діалогу. У сонетах Б.Кравцева суб’єкти діалогу знаходяться на різних полюсах координати „воля неволя”. Інтонація сонетів О.Стефановича реалізує силу життя у вічному прагненні оновлення.
10. Вплив поетики сонета позначився на творчості поетів 1920-30-х рр., стимулюючи в них потяг до класичних форм. Тяжіння до філософічності, бездоганна зв’язковість вислову, урівноваженість синтагми й образів, прозора внутрішня інструментація ритміки та правильна рима, чітке підпорядкування одних частин іншим стали визначальними для них на все життя. Неокласики внесли у поезію нову структуру поетичного образу, якому притаманні цілісність та завершеність, чітка окресленість контурів і виразність жестів. Сонет українських неокласиків засвідчує своєрідну „активність” окремого жанру, протистоїть критиці його, неприйняттю та запереченню, утверджується формою реалізації свідомості й функціонує в творчій потенції упродовж чи не всього століття, притягуючи в „силове поле” свого впливу все нових шанувальників. Практика сонетописання не переривається як у материковій Україні (Л.Вишеславський, І.Гнатюк, М.Карпенко, Наталка Кащук, А.Малишко, В.Мисик, М.Рильський, Д.Павличко тощо), так у діаспорі (І.Качуровський, Б.Кравців, Е.Андієвська, О.Зуєвський тощо) упродовж ХХ ст. Жанрова специфіка неокласичного сонетного образу, обумовлена трансформацією його з різностильових образів, вплинула на напрями розвитку української поезії. Тенденція до сюрреалістичного розвитку образів, проявлена в сонетах Б.Кравцева, Т.Осьмачки, зреалізовувалась у поетичній практиці Нью-Йоркської групи (Е.Андієвської, О.Зуєвського) та в творчості поетів „київської школи” (В.Кордуна, М.Воробйова, В.Голобородька, М.Григоріва). У 1970-80-х рр. простежується зародження нових тенденцій у втіленні сонетного жанру й поява новочасних модифікацій сонетної форми.
11. Сонет-послання, сонет-портрет, сонет-інвектива напрацьовували певні стилістичні прийоми (риторичні звертання, риторичні питання тощо), котрі потребували для втілення особливого синтаксису, що розширював внутрішній простір мови. Неокласичний сонет засвідчив невичерпні можливості канонічного жанру: версифікаційні параметри його явили здатність бути задіяними для поетичної практики нового часу. Культивування рими як виразника змісту збагатило виражальні можливості українського римованого вірша. Антитетичний тип мислення, поглиблений неокласичним сонетом, посприяв розвитку філософської лірики. Вплив сонета неокласиків на стан та розвиток української поезії ХХ ст. позначився в закладенні тенденцій до метафоризації поетичного мислення, його філософічності та в особливій увазі до поетичної форми.
Дисертаційне дослідження відкриває шлях до прочитання неокласичного сонета у контексті європейської сонетистики та висвітлення на цьому тлі явища українського постмодерного сонета.

CПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Адорно Т. Теорія естетики / Теодор Адорно ; [пер. з нім. П.Таращука]. К. : Видавництво Соломії Павличко „Основи”, 2002. 518 с.
2. Андрусів С. Модус національної ідентичності : Львівський текст 30-х років ХХ ст. / Стефанія Андрусів. Тернопіль : Джура, 2000. 340 с.
3. Андрухович Ю. І. Богдан-Ігор Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму : дис. канд. філол. наук : 10. 01. 01 / Андрухович Юрій Ігорович. Івано-Франківськ, 1996. 225с.
4. Андрухович Ю. Олекса Стефанович: буколіка та героїка. Післяслово / Юрій Андрухович // Дзвін. 1990. № 2. С. 16-17.
5. Антонич Б.-І. Вибране / Богдан-Ігор Антонич ; [ред.упор. М.Н.Москаленко, передм. М.О.Новикової]. К. : ВАТ „Видавництво „Київська правда ”, 2003. 376 с.
6. Антонюк Т. О. Сюрреалізм як художній напрям в українській поезії ХХ століття (Е.Андієвська, Б.-І.Антонич, М.Воробйов, О.Зуєвський) : дис. ... канд. філол. наук : 10.01.01 /Антонюк Тетяна Олександрівна. К., 2004. 190с.
7. Арістотель. Поетика / Арістотель ; [пер. із старогрец. Б.Тен. Вст. ст. і коментарі Н.І. Кобова]. К. : Мистецтво, 1967. 130с. (Пам’ятки естетичної думки).
8. Астаф’єв О. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем / Олександр Астаф’єв. К. : Смолоскип, 1988. 313 с.
9. Астаф’єв О. Образ і знак. Українська емігрантська поезія у структурно-семіотичній перспективі / Олександр Астаф’єв. К. : Наукова думка, 2000. 268 с.
10. Астаф’єв О. Поетичні ситеми українського зарубіжжя / Олександр Астаф’єв. К.: Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка НАУ, 2005. 64 с.
11. Астаф’єв О. У пошуках світової гармонії (Григорій Сковорода і Юрій Клен: діалог через віки) / Олександр Астаф’єв. Ніжин : Ніжинський державний педагогічний інститут імені М.Гоголя, 1992. 32 с.
12. Ашер О. Поетична мова М.Драй-Хмари / Оксана Ашер // Слово і час. 1977. № 9. С. 15-21.
13. Баган О. Р. Естетика і поетика вісниківського неоромантизму : дис. канд. філол. наук : 10.01.01 / Баган Олег Романович. Львів, 2002. 194 с.
14. Барт Р. Избранные работи. Семиотика. Поэтика / Ролан Барт ; [пер. с фр. Сост., общ. ред. и вст. ст. Г.К.Косикова]. М. : Прогресс, 1989. 615 с.
15. Бахтин М. Проблема речевых жанров // Бахтин М.М. Собрание cочинений : В 7 т. Т. 5 / М.М.Бахтин. М. : Русские словари, 1997. С. 159-207.
16. Бахтин М. Проблема содержания материала и формы в словесном художественном творчестве // Бахтин М. Вопроси литературы и эстетика. Исследования разных лет / М.М.Бахтин. М. : Художественная литература, 1975. С. 6-72.
17. Бахтин М. Проблема текста в лингвистике, филологии и других гуманитарных науках. Опыт философского анализа // Бахтин М. Литературно-критические статьи / [Сост. С.Бочаров и В.Кожинов] / М.М.Бахтин. М. : Художественная литература, 1986. С.473-501.
18. Бахтин М. Слово в романе // Бахтин М. Вопроси литературы и эстетика. Исследования разных лет /М.М. Бахтин. М. : Художественная литература, 1975. С. 72-234.
19. Башманівський В. І. Художня природа „неокласичного” в поетичній творчості Миколи Зерова : дис. канд. філол. наук : 10.01.01 / Башманівський Валерій Іванович. Житомир, 2004. 177 с.
20. Бергер Л. Пространственный образ мира / парадигма познания / в структуре художественного стиля / Л. Г.Бергер // Вопросы философии. 1994. №4. с.114-128.
21. Бердяев Н. Философия свободного духа. / Н. А. Бердяев. М. : Республика, 1994. 480 с.
22. Бердяев Н. Философия творчества, культуры и искусства. В 2-х т. Т.1./ Николай Бердяев. М. : Искусство, 1994. 542 с.
23. Бехер И.-Р. О литературе и искусстве / И.-Р.Бехер ; Сост., пер. и прим. Е.Кацевой. Вст. ст. Т.Мотылевой ; [пер. с нем] ; [2-е изд.]. М.: Художественная литература, 1981. 528 с.
24. Білецький О. Творчість Максима Рильського / Олександр Білецький // Білецький О. : Зібр. праць : У 5 т. Т.3. К. : Наукова думка, 1966. С. 163 -204.
25. Білик Г. „Камена” Миколи Зерова. Спроба наближення до смислів / Галина Білик // Слово і час. 1999. № 8. С. 82-85.
26. Блок А О литературе /Александр Блок. М. : Художественная литература, 1989. 480 с.
27. Боган О. Р. Естетика і поетика вісниківського неоромантизму : дис. канд. філол. наук : 10.01.01 / Боган Олег Романович. Львів, 2002. 194 с.
28. Богач М. Р. Світогляд і поетика Юрія Клена : дис. канд. філол. наук : 10.01.01/ Богач Марія Романівна. К., 2002. 174 с.
29. Бордюк Г. Д. Сонеты Иоганнеса Роберта Бехера : дисс. канд. филол. наук / Бордюк Галина Дмитревна. Каменец-Подольский, 1980. 200 с.
30. Бросаліна О. Г. Художньо-естетичні засади неокласицизму і творчість Михайла Ореста та Ігоря Качуровського : дис. канд. філол. наук : 10. 01. 06 / Бросаліна Олена Геннадіївна. К., 2003. 217 с.
31. Брюховецький В. Микола Зеров : Літературно-критичний нарис / В’ячеслав Брюховецький. К. : Радянський письменник, 1990. 307 с.
32. Вервес Г. Максим Рильський в колі слов’янських поетів / Г. Д. Вервес. К. : Наукова думка, 1972. 311 с.
33. Весни розспіваної князь. Слово про Антонича: Статті. Есеї. Спогади. Листи. Поезії / [упоряд. М.М. Ільницького, Р.М. Лубківського]. Львів : Каменяр, 1989. 430 с.
34. Вишневська О. А. Рецепція античності у творчості неокласиків, акмеїстів і скамандритів : дис. канд. філол. наук : 10. 01. 05 / Вишневська Оксана Антонівна. Луцьк, 2001. 189 с.
35. Возняк Т. Тексти та переклади. Семантичний простір мови: Одвічні питання. Мартін Гайдеґґер, Ганс Ґеорґ Гадамер, Габріель Марсель / Тарас Возняк. Харків : Фоліо, 1998. 667 с.
36. Войчишин Ю. „Ярий крик і біль тужавий...” : Поетична особистість Євгена Маланюка / Юлія Войчишин. К. : Либідь, 1993. 160 с.
37. Гальчук О. Микола Зеров і античність / Оксана Гальчук. К. : Київський інститут „Слов’янський університет”, 2000. 191 с.
38. Геґель Ґ. В. Ф. Феноменологія духу / Ґеорґ Вольфганґ Фрідріх Гегель ; ред., пер. П.Таращука, Ю.Кушакова ; [пер. з нім]. К. : Видавнитцтво Соломії Павличко „Основи”, 2004. 548 с.
39. Гегель Г. В. Ф. Эстетика : В 4 т. Т. 1 / Георг Вольфганг Фридрих Гегель ; под ред.М.Лифшица ; [пер. с нем]. М. : Искусство, 1968. 312 с.
40. Гегель Г. В. Ф. Эстетика : В 4 т. Т. 2 / Георг Вольфганг Фридрих Гегель ; под ред.М.Лифшица ; [пер. с нем]. М. : Искусство, 1969. 326 с.
41. Ґадамер Г. Ґ. Герменевтика і поетика : Вибрані твори / Ганс Ґеорґ Ґадамер ; [пер. з нім]. К. : Юніверс, 2001. 288 с.
42. Ґадамер Г.Ґ. Істина і метод. Основи філософської герменевтики. Т.1. Герменевтика 1 / Ганс Ґеорґ Ґадамер ; [пер. з нім. О.Мокровольського]. К. : Юніверс, 2000. 464 с.
43. Ґадамер Г. Ґ. Істина і метод. Т. 2. Гарменевтика ІІ. Доповнення. Показчики / Ганс Ґеорґ Ґадамер ; [пер з нім]. К. : Юніверс, 2000. 478 с.
44. Гармония противоположностей. Аспекты теории и истории сонета : [сб. ст.] / Тбил. гос. ун-ст, Тбил. гос. пед. ун-ст иностр. яз. Тбилиси : Изд-во Тбилисского университета, 1985. 200 с.
45. Голосова Т. М. Темпоральна структура художнього тексту : дис. д-ра філол. наук : 10.02.02 / Голосова Тетяна Михайлівна. Черкаси, 2002. 416 с.
46. Голянич М. І. Внутрішня форма слова в художньому тексті : дис. д-ра філол. наук : 10.02.01 / Голянич Марія Іванівна. Івано-Франківськ, 1998. 455 с.
47. Гординський С. І переливи барв, і динамічність ліній Вірші і поеми / Святослав Гординський . Львів : Каменяр, 1990. 270 с.
48. Гординський С. Колір і ритми : Поезії. Переклади / Святослав Гординський. К. : Видавництво „Час”, 1997. 479 с..
49. Гординський С. На переломі епох : Літературознавчі статті, огляди, есеї, рецензії, спогади, листи / Святослав Гординський. Львів : Світ, 2004. 504 с.
50. Гречанюк С. На тлі ХХ століття : Літературно-критичні нариси / Сергій Гречанюк; Р.Корогодський (голова ред. ради). К. : Рад. письменник, 1990. 311 с.
51. Гречанюк С. „Щоб давнє слово на чатах стало”: Павло Филипович. Поет. Літературознавець /Сергій Гречанюк // Вітчизна. 1991. № 2. С. 181-186.
52. Громова В. Неокласики / Валентина Громова // Стильові тенденції української літератури ХХ століття. К. : ПЦ „Фоліант”, 2004. С. 107-135.
53. Ґроно нездоланних співців : Літературні портрети українських письменників ХХ ст. : Навч. посібник / [упоряд. В.І.Кузьменко]. К : Український письменник, 1997. 288 с.
54. Гуссерль Э. Идеи к чистой феноменологической философии. Книга І. Общее введение в чистую феноменологию / Эдмундт Гуссерль ; [пер. с нем. А.В.Михайлова]. М. : ДНК, 1999. 334 с.
55. 20-ті роки : Літературні дискусії полеміки : Літературно- критичні статті / [упоряд. В.Г.Дончик]. К. : Дніпро, 1991. 3