література народовецтва і чину на українському підкарпатті в першій половині ХХ століття Диссертация

brief description:
Львівський національний університет імені Івана Франка

Ребрик Наталія Йосифівна

УДК 821.161.2(437.7) 19”

На правах рукопису

література
народовецтва і чину
на українському підкарпатті
в першій половині ХХ століття

Спеціальність 10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Сеник Любомир Тадейович,
доктор філологічних наук, професор

Львів 2007

зміст
Вступ 4

рОЗДІЛ 1
НАРОДОВЕЦЬКА ТРАДИЦІЯ
ЯК ПІДґРУНТЯ формування літератури ЧИНУ 23

1.1. Августин Волошин - ідеолог і провідник
народовецького напряму 23
1.1.1. Формування світогляду
та ідейно-естетичних засад творчості 23
1.1.2. письменницька діяльність
Августина Волошина 33
1.1.3. Маруся Верховинка” концептуальний твір
у доробку письменника 38
1.1.4. Апологія християнства як основа
національно-патріотичного самоствердження
в драматургії А. Волошина 44
1.2. Ірина Невицька - апологет народовецтва
в літературі українського Підкарпаття 53
1.2.1. Феміністичний дискурс літератури
українського Підкарпаття 53
1.2.2. Чин як стиль життя Ірини Невицької 56
1.2.3. Національний патріотизм основа
народовецької ідеології
в творчості Ірини невицької 65
1.2.4. Морально-етичний ценз
в повісті Пригоди Матія Куколки” 73

РОЗДІЛ 2
Новий погляд на тему служіння народу
у творчості Юрія Станинця 78
2.1. Літературна спадщина письменника 78
2.2. Служіння народу життєве переконання Юрія Станинця 88
2.3. Новизна прози Юрія Станинця 115
2.4. Велика життєва правда роману Сусіди” Юрія Станинця 127

Розділ 3
ВЕЛИКИЙ ЧИН ЯК ПОЕТИЧНА ФОРМУЛА
НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ДОМІНАНТИ ТВОРЧОСТІ 141
3.1. Естетика чину в поезії Зореслава 141
3.1.1. Загальноукраїнське звучання
поезії Зореслава 141
3.1.2. Бог і Україна як життєве кредо поета 145
3.1.3. Ідейно-естетична цілісність
поезії Зореслава 152
3.1.4. Творчість Зореслава феномен поезії
українського Підкарпаття 156
3. 2. Патос великого чину в поезії Івана Ірлявського 166
3.2.1. Критика про Івана Ірлявського 166
3.2.2. Життєвий шлях Івана Ірлявського 170
3.2.3. Поезія великого чину 173
3.2.4. Лірична поема Вересень” 182
3.2.5. Останні роки діяльності.
Брості” - посмертна збірка Івана Ірлявського 190

ВИСНОВКИ 195

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 200

Вступ

Літературне життя Закарпаття кінця ХІХ століття характерне тим, що епоха будителів пережила себе й закінчилася: єдиний літературний журнал Листок” у 1903 році припинив своє існування; останні закарпатські будителі Іван сільвай, Олександр Митрак, Юлій Ставровський-Попрадов, Євген Фенцик у боротьбі з мадяризацією перейшли на російську мову; а змадяризовані русини-українці Шандор Бонкало, Антоній Годинка і под. творили міф про окремий угро-руський народ, вірний угорській національній ідеї і далекий від України й Галичини. З цього часу є кілька важливих документів, зокрема: І ми в Європі. Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття” (1896) [116] і звіт Е. Еґана Економічне положення руських селян в Угорщині” (1901) [98]. Якщо долучити до цього Лекс Апоні” (1907), то зрозуміємо, що на Закарпатті на початку ХХ століття стояло питання про елементарне фізичне виживання, а не про літературно-мистецький розвій.
Ще в середині ХІХ століття Адольф Добрянський стає на захист інтересів руського населення закарпаття: він виступив в угорському парламенті за об’єднання всіх земель, заселених українцями по обох боках карпат, в один автономний край. Як наслідок було проголошено Руський дистрикт”, що трохи піднесло дух закарпатоукраїнської інтелігенції [299, 39]. Та ейфорія великих надій швидко скінчилася з утворенням Австро-Угорської монархії. Тепер почалося відкрите грабування природних багатств, екологічна руйнація, духовний гніт, беззаконня і терористичне свавілля. 1870 року М. Драгоманов прибув на Закарпаття і побачив там на власні очі темноту, бідність, безпорадність народу, недбальство його інтелігенції, особливо духовенства, застій і мертвечину в культурному житті, що дало підстави йому назвати Закарпаття раненим братом” [299, 42; 167, 31-32].
Угорська влада в 1896 році, відзначаючи свято угорського тисячоліття, поставила на замку в Мукачеві великого орла-турула, зверненого до галицьких гір. Українські вчені й культурно-громадські діячі на чолі з І. Я. Франком надрукували з цього приводу протест І ми в Європі” [116], де схарактеризували спосіб мадяризації і деморалізації закарпатських українців. Для вивчення ситуації в Закарпаття приїжджають етнограф Володимир Гнатюк та історик Степан Томашівський, вони підтвердили жахливий матеріальний і моральний стан, в якому перебували українці Закарпаття.
Спробу якось зарадити становищу зробив мукачівський єпископ Фірцак, який, скликавши нараду жупанів і українських послів Закарпаття в 1896 році, вирішив просити центральний уряд Угорщини провести економічну реформу. Таким чином була оголошена Верховинська акція” Едмунда Еґана, вислід якої меморандум став правдивим і сміливим протестом проти кривд, що чинилися руському населенню краю. Е. Еґан передбачав той час, писав О. Мишанич, коли останній русин залишить рідний край і подасться в чужину шукати кращого життя. Мадяризація набрала настільки потворних форм, що зупинила зовсім й так мізерне животіння місцевого культурно-національного життя. У цей час йшлося вже не про літературу як вищу форму духовного розвитку, а про звичайне збереження кирилиці в письмі, про початкову освіту рідною мовою...” [167, 75]. Тому молоде покоління закарпатської інтелігенції, що вступило в ХХ століття, розгортаючи ідею будительства, яке саме ними культивується (з О. Духновича, О. Павловича, А. Кралицького тощо творяться отці нації”, відкидається їх русскомовність, а на знамено береться самовіддане служіння народу), стало орієнтуватися на народну мову, з великими труднощами розпочало видання руських букварів, читанок, народних календарів і газет, пристосованих до суспільних потреб. Августин Волошин, Юрій Жаткович, Гіядор Стрипський, Іван Мигалка, Феодосій Злоцький, Ізидор Білак, Василь Ґаджеґа як представники народовецького напряму в культурному і літературному житті краю друкують на сторінках Науки”, неділі”, Села”, Місяцесловів” зібрані ними зразки народних пісень, статті про закарпатські звичаї і обряди, перекази з давнини, з життя і діяльності церкви тощо [167, 147-150; 76]. Ці друковані органи стали форпостом народовецтва в краї, адже на їх сторінках друкуються не тільки закарпатські автори, а й твори Тараса шевченка, Степана Руданського, Марка Вовчка, Івана Франка, Осипа Маковея, Михайла Коцюбинського та ін., що дало змогу далі розвивати і зберегти в іномовному оточенні рідну мову, літературу, культуру [14, 8-9]. Безперечно, це письменство лише предтеча нової літератури Закарпаття, опізнений розвиток якої щодо загальноукраїнської змушені констатувати: на те були свої причини. Любиця Бабота в монографії Закарпатоукраїнська проза другої половини ХІХ століття” робить висновок, що розвиток прози відносно часу історично запізнювався” [7, 221] (до такої думки схиляється більшість дослідників літератури українського Підкарпаття). Кінець століття був тим часом, коли в епіку ввійшла повсякденність, прості й важливі щоденні турботи, дріб’язкові проблеми, рідше автори зверталися до близької історії. Із жанрового боку вдосконалювався тип суспільної та історичної прози; домінантним напрямом став романтизм, який на початках мав домішки сентименталізму, пізніше просвітянського раціоналізму, не без існування в ньому критично-реалістичного відображення дійсності [7, 222]. Микола Лелекач чітко розрізняє дві генерації письменників: старшу, виховану на російській чи німецькій літературах, і молодшу виховану на угорській та українській [141, 60-61].
Загальна діяльність письменників початку ХХ століття є досить широкою і всебічною. Цього, власне, вимагав момент. Августин Волошин, скажімо, засновуючи перше підкарпаторуське акціонерне товариство Уніо”, розумів, що його творці й діячі, в першу чергу, реалізовували свої патріотичні поривання, інвестуючи видання книг, журналів і газет для ліпшої будучности”: особливих прибутків з тої справи товариство не мало. На початку століття довкола руськомовних видань зібралося чимало дописувачів Віктор легеза, Василь Ґаджеґа, Іриней Легеза, Омелян невицький, Олександр Саксун, Дионизій Григашій і, звичайно, Юрій Жаткович, Ізидор Білак, Гіядор Стрипський, Августин Волошин, віктор Желтвай, олександр маркуш, Омелян Бокшай, Іван панькевич тощо, зацікавлених друкованим словом селян і, хоча й невеликої кількості, інтелігенції, що почала досить таки швидкими темпами формуватися на Підкарпатській Русі [72, 43; 56, 54-67].
Аналізуючи твори закарпатоукраїнських письменників початку ХХ століття, спостерігаємо поступовий ріст естетичної якості текстів. Переважна частина їх була розрахована на широке коло читаючої публіки. Відповідно автори писали легким стилем, образи творили наївно-примітивні, оминаючи широкі описи природи чи переживань головних персонажів. Тематика таких творів чітко окреслена: жид-корчмар, священик, куратор, дзвонар, циґан, хитрий коваль, кілька героїчних історичних осіб, вимушене заробітчанство в Америці і... необ’ємна любов до всього свого... Із написаного тоді важко зрозуміти, чи русини, бодай, мали які вищі ідеали й культурні та художні стремління. Гіядор Стрипський у листі до редактора угорського журналу Келет” зазначав: Скільки маємо людей у нас, котрі б могли добре писати як повістярі. Однак ані проби не видиме, щоб хтось зайнявся таким питанням, як життя інтелігенції, (...) життя й боротьба попів, їх біднота й ставлення до вірників, положення учительства на селі, (...) цивілів та їх змагання... У нас тяжко знайшовся б подібний до Йокая письменник приблизно середнього калібру... Коли вже маємо і поетів, то напевно найшовся б. Або коли б спостеріг народне життя, скільки тем, скільки насолоди...” [271, 4]. Поети й прозаїки цього періоду захопилися усною народною словесністю, проте не заглиблювались у її суть і красу. Схопивши тільки зовнішню форму фольклору, але взявши на щит народовецькі ідеї плекання народної мови, руських звичаїв і обрядів, вони підготували ґрунт і дали початок розвитку новій українській літературі, тобто виконали одну з надзвичайних, можливо, й найважчих місій, визначених поколінню; вони лише взяли той художній розгін, який згодом підтримає нова ґенерація закарпатських творців, вихована плеядою української інтелігенції, що у вирі державотворчих українських змагань опинилася на закарпатті. Це Василь пачовський, Іван Панькевич, Олекса Приходько, Володимир Бірчак, Іван Трухлий, Корнило Заклинський, Олександр олесь, Спиридон Черкасенко, Улас Самчук, Микола Чирський, Микола Садовський...
Про особливу роль української культурно-педагогічної еміграції у формуванні літературного життя краю говорить і П. М. Ходанич у передмові до Закарпатського оповідання ХХ століття”. Письменники-емігранти, - пише він, - внесли неоціненний вклад у розвиток літератури, культури й освіти краю... Твори письменників-емігрантів, написані у Закарпатті у міжвоєнний період, стали своєрідним камертоном соціального життя краю” [300, 7-8]. Проф. Мишанич О., вводячи літературу Закарпаття в загальноукраїнський контекст, зауважує: На фомування української ментальності закарпатських літераторів 30-х рр. великий вплив зробила празька група українських письменників. Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Олекса Стефанович, Іван Колос та Іван Ірлявський були безпосередніми учасниками цієї групи, формувалися як поети під потужним впливом еміграційної української поезії. Помітну роль у становленні українського літературного Закарпаття відіграли Олександр Олесь і Спиридон Черкасенко, Улас Самчук і Володимир Бірчак, Василь Пачовський і Марійка Підгірянка, Микола Чирський... Саме вони своїми творами про Закарпаття і безпосередньою участю в закарпатському літературному процесі сприяли входженню Срібної Землі у загальноукраїнський контекст XX ст.” [167, 89]. Тому абсолютно закономірним видається поява на закарпатоукраїнському ґрунті таких письменників, як Ірина Невицька, Василь Ґренджа-Донський, Олександр Маркуш, Лука Дем’ян, Зореслав, Федір Потушняк, Юрій Станинець, Олександр Сливка, Петро Міговк, Миколая Божук, Юлій Боршош-Кум’ятський, Марко Бараболя, Федір Моґіш, Іван Колос, Іван Ірлявський тощо.
Після приєднання Закарпаття до Чехо-Словаччини обіцяної автономії край не отримав, тому боротьба за утвердження своєї національної ідентичності, за визнання себе частиною українського народу продовжувалася. Уряд Чехо-Словаччини вважав Підкарпатську Русь своєю колонією, сировинним придатком республіки, який можна швидко чехізувати, винародовити й ізолювати” [302, 30]. Офіційна Прага пробувала силоміць наставити заборон щодо українства, але зупинити органічного процесу становлення українського Закарпаття їй так і не вдалося. Природний перехід на українську літературну мову й фонетичний правопис, діяльність Просвіти” та Пласту”, українського учительства, різних українських політичних партій, виступи української преси, розвій українського письменства й театру, маніфестації і рішення з’їздів молоді (1929, 1934) і Всепросвітянського з’їзду 1937 р., формування націонал-патріотичної еліти, - все це призвело до створення Карпатоукраїнської держави у 1938-1939 рр. Для всього світу стає зрозумілим, що населення Закарпаття з етнічної маси стало народом і дозріло до власної держави”.
На арену національно-визвольної боротьби у цей час виходить українська молодь Закарпаття. Перш за все відзначимо, що вступ закарпатської молоді до громадсько-політичного життя краю став досить промовистим фактом її внутрішньої активізації. Насамперед, це проявилось у відстоюванні національних прав покривдженого народу та офіційне декларування готовності до рішучої боротьби за їх утвердження.
Так, 7 липня 1929 р. в Ужгороді був проведений І народовецький з’їзд молоді. Відразу ж зазначимо стосовно терміну народовецький”. Останній у 1920-1930-их рр. позначав рух національно свідомої молоді краю за національне відродження закарпатських українців. Його вживання мало на меті позначити культурно-національну і мовну єдність його учасників з рідним народом. Традиційно у відповідній історичній літературі відзначалось, що це був перший організований виступ закарпатської молоді на захист національних прав свого народу, в резолюціях якого вперше офіційно задокументовано про вживання назви українець” стосовно жителів Закарпаття та зафіксовані загальноукраїнські устремління його учасників [208, 89]. Головним здобутком проведення І з’їзду української народовецької молоді Підкарпатської Русі стало прийняття на ньому двох документів резолюцій з’їзду, що були написані двома мовами чеською і українською у формі офіційного звернення до чеської влади та прокламації із зверненням до всієї молоді Закарпаття. Вони надруковані після проведення з’їзду у видавництві товариства Уніо” в Ужгороді. структурно документи складалися з офіційного звернення до чеських урядників під назвою Ваша достойносте!”, самих резолюцій, що поділялись на шкільні, економічні, соціально-національні, та повідомлення про конфіскацію працівниками чеської цензури окремих рядків з резолюцій, надрукованих у газеті Свобода” за антидержавне спрямування їх змісту. Документ підписали члени ліквідаційного комітету з’їзду М. Русинко, В. Ґренджа-Донський та Ю. Сопко. Більшість (16) пунктів у розділах резолюцій з’їзду складають шкільні (освітні) вимоги, що самозрозуміло з огляду на склад його учасників та їх потреби. Найменше присвячено економічним вимогам (4), і 8 пунктів складають національно-соціальні вимоги [208, 91].
Основним досягненням у проведенні І з’їзду народовецької молоді на Закарпатті слід вважати прийняття постанови, про те, що мешканці Підкарпатської Русі є частиною великого українського народу, і рішення про закріплення за ними назви русини-українці”. Проте резолюції з’їзду засвідчили і гострий протест закарпатської молоді проти неофіційної політики уряду Праги в освітній сфері політики денаціоналізації та чехізації місцевого населення. Це, насамперед, проявлялося у заснуванні чеських шкіл на Закарпатті, де чеська національна меншина складала меншість громади села. Учасники з’їзду вимагали від влади розширити мережу початкових та середніх шкіл з українською мовою навчання, а також заснувати вищий навчальний заклад на Підкарпатській Русі український університет в Ужгороді. Окрім цього, вимагалось усунення із педагогічних колективів навчальних закладів викладачів та учителів, які не володіли українською мовою, і залучення до навчальної роботи педагогів-українців. Висловлювався протест проти політики русифікації місцевого населення, спрямованої на витворення із закарпатських українців якогось окремого міфічного етносу, проти запровадження двомовності в освітній сфері та призначення урядовців чеської національності у ряді відомств шкільного (освітнього) реферату. Учасники з’їзду вимагали призначення на провідні посади в управління освітою на Підкарпатській Русі виключно вихідців із місцевого населення українців, які мали відповідну кваліфікацію.
Такий різкий характер вимог і протестів, з одного боку, був продиктований необхідністю збереження молодого підростаючого покоління від повної національної дезінтеграції та поступової асиміляції в середовищі сусідніх народів, а з іншого, став наслідком утрати довіри в середовищі закарпатської молоді до представників інших націй, ворожих до українців.
На нашу думку, постанови І з’їзду народовецької молоді Підкарпатської Русі 1929 р., засвідчили про появу явища т. зв. українського культурного націоналізму серед студентського та шкільного активу краю. український культурний націоналізм був спрямований на захист національно-культурних та мовних прав населення Закарпаття перед ворожим наступом русофільства та загрозою реалізації асиміляторських проектів урядів різних держав. Недарма в одній із промов 7 липня 1929 р. адвокат Михайло Бращайко говорив про те, що закарпатські українці мають багато зовнішніх і внутрішніх ворогів. У самих резолюціях з’їзду був зафіксований заклик до всіх українців краю активно боротися на мовно-культурному полі проти політики денаціоналізації, за пробудження національної свідомості українців Підкарпатської Русі. Молодь як найбільш активна верства суспільства претендувала на роль своєрідного захисника власного народу від повної національної дезінтеграції та розчинення у мовно-культурному середовищі сусідніх народів. Саме тому і висувалась ідеологія українського культурного націоналізму як найбільш альтернативна й дієздатна, яка зможе сконсолідувати і згуртувати весь український народ, врятувати його від повної національної загибелі.
У зв’язку з вище сказаним, можна говорити про певну радикалізацію українофільського руху на Закарпатті наприкінці 1920-их рр. у протистоянні з русофільською течією та посиленням на нього тиску з боку чеської влади. Однак на відміну від розвитку українського національно-визвольного руху в Галичині, на Підкарпатській Русі він носив поки що суто мовно-культурницькі форми, спрямовані на захист мовних і культурних прав мешканців краю. Його представники в той момент не вважали за необхідність втручатися в політичну боротьбу за національні права українського народу.
Питання ж проникнення ідей українського націоналізму на Закарпаття у його теоретичній формі потребує ще свого подальшого дослідження, однак тут лише відзначимо, що його головним джерелом стало активне спілкування закарпатських студентів у провідних вищих навчальних закладах Чехословаччини з представниками української політичної й культурної емі

bibliography:
ВИСНОВКИ

У результаті дослідження літератури українського Підкарпаття в першій половині ХХ століття ми робимо висновок, що:
1. Сучасне суспільне і літературне життя із нестачею духовності, поверховим резонансом національної ідеї в ньому, вульгарно-примітивною зміною літературно-мистецьких оцінок з мінуса на плюс” і новим прочитанням старих обойм” не дає неупередженої, всебічної повної картини розвитку літературного процесу на українському Підкарпатті, не сприяє формуванню об’єктивного погляду на розвиток літератури в першій половині ХХ століття в нашому краї, не акцентує увагу на найбільш впливових і достойних чинниках того розвитку, не заглиблюється в саму суть проблеми, не досліджує її витоків, розвитку, становлення і процвітання, а отже, не впливає на формування національної самосвідомості закарпатських українців, не сприяє становленню духовно багатої, творчої, національно та патріотично спрямованої особистості, що здатна дієво служити великому чину на благо як Малої, так і Великої України в умовах третього тисячоліття.
2. Аналіз історичних умов формування ідейно-естетичних принципів літератури українського Підкарпаття в першій половині ХХ століття дає достатні підстави робити висновок про наявність чітких ознак принаймні двох літературних течій літератури народовецького напряму й літератури чину.
3. Літературу народовецьку характеризує, в першу чергу, слідування будительській/просвітницькій традиції особливого інтересу до життя простого народу, домінування рустикальної тематики, творення позитивного образу сільського лідера, наділеного відповідними морально-етичними чеснотами й баченням перспективи дій, виключно в інтересах громади. Представники цього напряму пройшли важкий шлях від політичної боротьби за право на кириличну літургію до утвердження рідної, української мови в публічному житті та літературі. Вони виконали вкрай важливе завдання ліквідували гостру нестачу лектури рідною мовою, а також сформували, насамперед через навчальні заклади та церкву, широку читацьку аудиторію. Місцева тематика й проблематика реалізовувалися на достатньому художньому рівні, й таким чином народовецька лектура виконувала важливу функцію формування ідейних переконань та естетичних смаків. Народовецька ідеологія витворювалась авторитетними в середовищі інтелігенції представниками. А те, що представники цього напряму в літературі або були греко-католицькими священиками, або близькими до церкви, сприяло зростанню популярності народовецтва серед вірників. Важливим був їх соціальний статус і в плані забезпечення можливості розвитку літератури шляхом прямих та опосередкованих фінансових і матеріальних інвестицій. Йдеться про о. Августина Волошина, ідеолога народовецтва, та його близьке оточення. Заснування та утримування часописів, друкарень, активна участь у діяльності національних товариств, творчих колективів ставила літературу українського Підкарпаття в якісно вигідні умови. Створення мережі навчальних закладів й надання можливості працювати в них чисельній молодій місцевій інтелігенції та українській еміграції, серед яких було чимало письменників і літературознавців, стало підґрунттям приходу молодої ґенерації митців, які власне й вивели літературу на новий, якісно відмінний рівень.
4. Утвердившись в народовецьких переконаннях ще при кінці ХІХ століття, Августин Волошин упродовж усього подальшого життя прагнув надати їм більшого динамізму, наповнити реальними зрушеннями в царині освіти, культури, мистецтва, громадського життя, що закономірно привело до вироблення цілісної програмної настанови, власне до утвердження народовецької ідеології в усіх сферах суспільного життя на українському Підкарпатті. До цього, звичайно, прислужився досвід будительства минулого століття, який саме в перші десятиліття ХХ століття актуалізується як стиль й міфологізується як явище культури. Відкинуто було використання російської мови, чим явно грішили будителі, й натомість особливий акцент робився на мові народній, якою почали виходити періодичні видання, назви яких часто відтворювали спрямованість: Наука”, Село”, Слово народа” і т. д. Нагальним залишалося подолання гострого дифіциту в лектурі рідною мовою, що спонукало автуру працювати майже в усіх жанраж одночасно: в поезії, прозі, драматургії, пуліцистиці, науці. Августин Волошин у цьому контексті дається до найвідповіднішої ілюстрації.
5. Августин Волошин, вводячи в контекст літератури українського Підкарпаття ідеї та героїв нового часу, виступає новатором насамперед в тому, що вибудовує колізію перемоги. Героїзація поразки, яку зустрічаємо і в творчості Волошина, поступається героїці перемог. Морально-етична та ідейна вищість утверджуються в реальних житейських ситуаціях. Власне в цьому й вбачаємо оригінальність Марусі Верховинки”. Подібне художнє вирішення зустрічаємо згодом і в інших авторів, що дає підстави судити про життєздатність концепції Августина Волошина.
6. Ірина Невицька, засновниця культурно-освітнього товариства Просвіта” в Пряшеві, редактор народовецького часопису Слово народа”, друкованого українським фонетичним правописом, спричинилася до радикального поступу українців Підкарпаття в національному самоусвідомленні. Її незаперечною заслугою є утвердження високих морально-етичних цінностей засобами розважального жанру, досягнення популярності україномовної лектури в середовищі шкільної та студентської молоді.
7. Ю. Станинець, слідуючи започаткованій в літературі українського Підкарпаття А. Волошином концепції перемоги, не тільки розкрив проблеми вселюдського змісту, показав життя селян у всіх його суперечностях, у боротьбі людських антиномій, але й дав вичерпну характеристику тяглості соціального й національного самоусвідомлення, показав морально-етичну і духовну складові настроїв і побуту села, відтворив зародження нового, прогресивного, чесного способу господарювання, переконав, що світ шахрайства і зла можна побороти непорушним народним кодексом честі, доброти і благородства.
8. З іменем Степана-Севастіяна Сабола-Зореслава пов’язане зародження й утвердження в літературі українського Підкарпаття ідеї великого чину. Творчість Зореслава має ті вершинні регістри звучання, які дають підставу говорити про неї як про явище цілісне й унікальне в національній культурі, витоки якого у багатовіковій історії, у неперервності традицій, у стремлінні до національного поступу. Покоління, що було свідоме високого покликання служити Україні, яка конала в муці під рукою ката”, отримало свого трибуна, невичерпну енергію мистецтва якого, силу його поетичного слова було взято на прапор цілою плеядою письменників.
9. Поетична національно-державницька домінанта виразно відтворена в поезії Івана Ірлявського. Своє коротке життя, непересічний талант поет офірував ідеї Української держави, ідеї великого чину, а його лірика - одна з найяскравіших сторінок української поезії Закарпаття 30-40-х років ХХ ст. Поезія Івана Ірлявського співвідноситься із настроями і почуваннями національно свідомої молоді і є документом своєї доби. Він поет чину, завзяття, боротьби і молодості” належав до покоління закарпатських літераторів кінця 30-их початку 40-х років, які знайшли міцне опертя в духовних надбаннях рідного народу, його пісні, казці, легенді, переказі, святі, обряді, звичаєвості, сакральній та народній архітектурі, витворах народних митців. Його творчість якісно увиразнила мистецьку палітру української поезії 30-40-х років і внесла в літературний процес свіжий гірський струмінь, позначений мотивами любови до рідної землі та мужніми поривами до героїчного чину.
10. Народовецька ідеологія на українському Підкарпатті виконала одне з найважливіших та найскладніших суспільних завдань привела об’єктивно опізнених в національному розвитку підкарпатських русинів до усвідомлення себе частиною великого українського народу, стала тим чинником, який мобілізував громадянство до активного національного чину. Хоч масове зрушення під гаслами національного самоутвердження та стремління до злуки під керівництвом Руських народних рад і не досягло повного успіху в 1918-1919 рр., та воно створило прецедент в контексті національно-державницьких домагань і стало доброю школою для подальших державотворчих змагань з епогеєм у 1938-1939 рр. Національна ідея, а почасти націоналістична ідеологія, в середовищі студенства, а насамперед творчої молоді, мали достатньо симпатиків й апологетів. Національний/націоналістичний рух набирає обрисів професійної, послідовної й цілеспрямованої ідеологічної роботи з належним інституційним структуруванням. Діяльність Пласту”, молодіжних та літературних часописів, орієнтованих першочергово на молодь, мали у висліді генерацію національно свідомих, соціально й політично активних громадян. Ідея служіння великому чину глибоко вкорінюється у свідомості творчої молоді, яка гуртувалася навколо часопису Пробоєм”. На сторінках цього видання проходило літературний та ідейний вишкіл покоління, народжене в перші десятиліття ХХ ст. Патронат з боку українських письменників-емігрантів так званої празької школи був ненав’язливим, а з огляду на фахове ведення літературних й літературознавчих справ, вироблення в редакції часопису високих ідейно-естетичних вимог до публікованих текстів вкрай корисним. Це середовище дало Україні Августина Волошина, Ірину Невицьку, Юрія Станинця, Степана-Севастіяна Сабола-Зореслава, Івана Ірлявського-Рошка, Івана Колоса-Кошана, Федора Моґіша, Миколу Лелекача і т. д.
11. Матеріали і висновки наукової роботи мають певне значення для подальшого осмислення творчої спадщини представників літератури народовецтва та чину на українському Підкарпатті в першій половині ХХ століття, зокрема, А. Волошина, І. невицької, Ю. Станинця, Зореслава та Івана Ірлявського, їх індивідуальних художніх стилів, внеску в закарпатоукраїнський літературний процес. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані в курсі Українська література першої половини ХХ століття”, при написанні наукових праць з історії та теорії літератури, курсових, дипломних і магістерських робіт та навчальних посібників із проблем ідейно-естетичних літературних пошуків першої половини ХХ ст., при розробці спецкурсів і спецсемінарів, а також для вдосконалення шкільних програм та підручників з української літератури.

Cписок використаних джерел

1. Альманах підкарпатських українських письменників. - Севлюш, 1936. - 184 с.
2. Андрійцьо В. Нова сцена”. Театр Карпатської України. - Ужгород: Ґражда, 2006. - 118 с.
3. Андрійцьо В. Щодо мотивів національних ідей в драматичних творах А. Волошина // Розвиток народно-господарського комплексу Карпатського регіону: Зб. наук. праць. - Хуст, 2003. 60 с.
4. Антонич Б.-І. Становище поета. Слово при роздачі літературних нагород дня 31 січня 1935 // Усе для школи. Богдан-Ігор Антонич. 2000. Випуск 8. С. 50-51.
5. Архів Юрія Станинця складає 36 об’ємних папок і є власністю Івана Ребрика за заповітом письменника.
6. Бабота Л. Відійшла у вічність Людина // Дукля, 2003. - № 2 - С. 40-43.
7. Бабота Л. Закарпатоукраїнська проза другої половини ХІХ століття. Пряшів, 1994. - 250 с.
8. Бабота Л. Зореслав і католицький модернізм // Дукля. - 1999. - № 5-6. - С. 38-43.
9. Бабота Л. Зореслав // Закарпатська поезія ХХ століття. Антологія. - Ужгород: Закарпаття, 2003. - С. 80-84.
10. Баглай Й. Із театром 40 років // Новини Закарпаття. - Ужгород, 1997. 17 березня. С. 4.
11. Баглай Й. На вівтар єдності українського народу // Календар Просвіти”. - Ужгород, 2001. С. 47-51.
12. Бажанський М. Поетичний шлях Зореслава // Ребрик Н. Степан-Севастіян Сабол (Зореслав). Ужгород, 1998. Шкільна серія. Випуск 3. - С. 37-42.
13. Балега Ю. Література Закарпаття двадцятих-тридцятих років ХХ століття. - К.: Рад. письменник, 1962. - 169 с.
14. Балега Ю. Художні відкриття чи правда факту? Ужгород: Карпати, 1969. 220 с.
15. Басараб В., Вегеш М. Августин Волошин. Документи і матеріали // Науковий вісник УжНУ. - Серія Історія”. - Випуск 13. - Ужгород: СМП Вісник Карпат”, 2004. - С. 102-145.
16. Басараб В., Вегеш М. Августин Волошин у спогадах очевидців // Науковий вісник УжНУ. - Серія Історія”. - Випуск 10. - Ужгород: СМП Вісник Карпат”, 2004. - С. 143-153.
17. Басараб В., Вегеш М. Життєвий шлях Августина Волошина // Науковий вісник УжНУ. - Серія Історія”. - Випуск 13. - Ужгород: СМП Вісник Карпат”, 2005. - С. 8-48.
18. Басараб В., Вегеш М., Сергійчук В. Августин Волошин. Нові документи і матеріали про життя і смерть Президента Карпатської України. - Ужгород: Видавництво УжНУ Говерла”, 2006. - 152 с.
19. Беднаржова Т. Августин Волошин - державний діяч, педагог, мислитель. - Львів: Основа, 1995. - 248 с.
20. Бірчак В. Августин Волошин. єго життя и діяльність: З нагоди ювилею 50-літніх уродин и 25-літньої праці. - Ужгород: вид-цтво тов. Просвіта”, 1924. 24 с.
21. Бірчак В. Карпатська Україна: спогади і переживання. - Прага, 1940. - 91 с.
22. Бірчак В. Літературні стремління Підкарпатської Руси. Ужгород, 1937. - 178 с.
23. Божук Г. Газети Свобода” і Нова свобода” про Августина Волошина // Карпатська Україна і Августин Волошин: Зб. наук. праць. - Ужгород: Ґражда, 1995. - С. 70-87.
24. Божук Миколая. Лист до Ю. Станинця 18 квітня 1927 р. 8 с.
25. Божук Миколая. Лист до Ю. Станинця 8 червня 1927 р. 6 с.
26. Божук Миколая. Лист до Ю. Станинця 10 квітня 1927 р. 12 с.
27. Божук Миколая. Лист до Ю. Станинця 11 березня 1927 р. 9 с.
28. Божук Миколая. Лист до Ю. Станинця 1 січня 1927 р. 4 с.
29. Божук Миколая. Лист до Ю. Станинця 4 вересня 1926 р. 8 с.
30. Болдижар М., Лемак В. Уряд Августина Волошина і його державно-правова діяльність у Карпатській Україні (жовтень 1938 - березень 1939 рр.) // Молодь - Україні: Наукові записки молодих учених Ужгородського державного університету. - Т. 4. - Ужгород, 1994. - С. 284-296.
31. Вегеш М. Августин Волошин в оцінці Ґренджі-Донського // Календар Просвіти” на 1999 рік / Закарп. крайове т-во Просвіта” / Упоряд. П. Федаки. - Ужгород, 1999. - С.73-74.
32. Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна // Дзвін, 1991. № 3. - С. 85-90.
33. Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна / Сторінки історії України XX століття: Посібник для вчителя / За ред. С. В. Кульчицької; Упоряд.: В. П. Шевчук, А. А. Чуб, Н. А. Дехтярьова. - К.: Освіта, І992. С. 307-318.
34. Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна. - Львів: ЗУКЦ, 2004. - 414 с.
35. Вегеш М. Августин Іванович Волошин: 130-річчя з дня народження президента Карпатської України, вченого-педагога (1874-1945) // Календар краєзнавчих пам’ятних дат на 2004 рік. Рекомендаційний біобібліографічний посібник. - Ужгород: Видавництво В. Падяка, 2003. - С. 82-91.
36. Вегеш М. Історичні дослідження: Августин Волошин: педагог, політик, людина. - Ужгород, 2000. - Т. ІІІ. - 357 с.
37. Вегеш М. Історичні дослідження: Історія Карпатської України (1938-1939). - Ужгород, 2000. - Т. І. - 311 с.
38. Вегеш М. Історичні дослідження: Історія Карпатської України (1938-1939). - Ужгород, 2000. - Т. ІІІ. - 282 с.
39. Вегеш М. Історія і політика: В 4 т. / Історія Карпатської України. Августин Волошин - президент Карпатської України. Будівничі Карпатської України. Василь Ґренджа-Донський розповідає... - Ужгород, 2005. Т. 2. - 552 с.
40. Вегеш М. Карпатська Україна. Документи і факти Ужгород: Карпати, 2004. - 432 с.
41. Вегеш М. Останні дні президента Карпатської України // Сучасність. - 1997. - № 7-8. - С. 159-164.
42. Вегеш М., Горват Л. Феномен Августина Волошина через призму політичного лідерства // Карпатика. Випуск 30. Історична школа професора Володимира Задорожного:Зб. наук. праць. Випуск 2. - Ужгород: Ґражда, 2004. - С. 87-94.
43. Вегеш М. М., Кляп М. І., Тарасюк В. Ю., Токар М. Ю. Августин Волошин. Життя і помисли президента Карпатської України. - Ужгород: Карпати, 2005. - 464 с.
44. Вегеш М., Туряниця В. Августин Волошин (1874-1945). Бібліографічний покажчик. - Ужгород, 1994. - 25 с.
45. Вегеш М., Туряниця В., Чаварга І. Смерть президента: останні дні життя і смерть президента Карпатської України Августина Волошина. - Ужгород, 1995. - 40 с.
46. Вигодованець Н. А смерть їх безсмертними зустріла”: Пам’яті О. Теліги, І. Ірлявського та їх побратимів // Срібна земля. - 1994. - 19 лютого. С. 13.
47. Вовчок В. Лист до Ю. Станинця від 25 лютого 1993 р. 1 с.
48. Волошин А. Без Бога ні до порога // Волошин Августин. Твори. Ужгород: Ґражда, 1995. - С. 274-308.
49. Волошин А. Вечір святого отця миколая. - Рукопис. - Архів видавництва Ґражда”. - 18 с.
50. Волошин А. Вибрані твори. - Ужгород: Закарпаття, 2002. - 528 с.
51. Волошин А. Ворожба, або не протився науці! / Правдива історія / По Б. Л. переписав Иванович - Ужгород, 1918. - Ч. 4. 22 с.
52. Волошин А. До читачів / Вступ до збірки В. Ґренджі-Донського Золоті ключі”, 1923 // Ґренджа-Донський В. Твори. - Т. 9. - Вашінґтон: Карпатський Союз, 1989. - 480 с.
53. Волошин А. Ицко и Яцко. - Ужгород, 1904. 24 с.
54. Волошин А. Ірена Невицька: Промова дня 10 грудня в товаристві Просвіта” з нагоди 50-літнього ювілею письменниці // Свобода. Ужгород, 1937. - 2 січня. С. 3.
55. Волошин А. Князь Лаборець // Волошин Августин. Твори. Ужгород: Ґражда, 1995. - С. 309-341.
56. Волошин А. Ко історії нашого новинарства // Волошин Августин. Твори. Ужгород: Ґражда, 1995. - С. 54-67.
57. Волошин А. Люби своє! - Ужгород,1925. - 19 с.
58. Волошин А. Маруся Верховинка // Волошин Августин. Твори. Ужгород: Ґражда, 1995. - С. 243-273.
59. Волошин А. Наш націоналізм // Свобода. Ужгород, 9 травня 1935 р., число 12, річник ХХХVI, передовиця. С. 1.
60. Волошин А. Наш страшний ворог. - Ужгород, 1918. - Ч. 5. - 32 с.
61. Волошин А. Паленка - загуба. Оповідання з життя народного на П. Русі. - Мукачево, 1924. - 15 с.
62. Волошин А. Праздники греко-католицкой церкви (Короткое толкованіе). - Ужгород, 1904. - 40 с.
63. Волошин А. Робинзон. - Ужгород, 1904. 19 с.
64. Волошин А. Сорок казок. - Ужгород, 1904. 98 с.
65. Волошин А. Руська читанка для угрорусской молодежи. - Ужгород, 1908. - 256 с.
66. Волошин А. Твори. - Ужгород: Ґражда, 1995. - 488 с.
67. Волошин А. Фабіола. Историчний розказ. По сочіненію Н. В. - Ужгород, 1913. - 95 с.
68. Волошин А. Фабіола // Волошин Августин. Твори. Ужгород: Ґражда, 1995. - С. 342-372.
69. Волошин А. Читанка для молоді ІІ классы народных школ. - Ужгород, 1921. - 77 с.
70. Волошин А. Читанка для руської молодежи. Для ІV, V и VІ клас народных шкіл. - Ужгород, 1925. - Ч. І. - 261 с.
71. Волошин А. Читанка для руської молоді. Для VІ-VІІ шкільних років народних шкіл. - Ужгород, 1932. - Ч. ІІІ. - 285 с.
72. Волошин А. Читанка для угрорусской молодежи. Ужгород, 1900. 256 с.
73. Волошин А. Як ми основали першоє підкарпато-руськоє акціонерноє товариство // Волошин Августин. Твори. Ужгород: Ґражда, 1995. - С. 39-43.
74. Вочовичъ И. Ю. Станчук. Подарунок // Наша школа, 1942. № 5. С. 164-165.
75. В. Х. Пару слов до критики Ф. П. на зборничок оповідань Юри Станчука Подарунок”. - Літературна неділя, 1942. - Р. ІІ. - Ч. 7. - 5 квітня. С. 60.
76. Габор В. Українські часописи Ужгорода (1967-1944). - Львів, 2003. - С. 562 с.
77. Газ. Українське Слово” - Ужгород, 1935. - 18 липня. 4 с.
78. Газ. Українське Cлово”. Ужгород, 1934. 31 травня. 4 с.
79. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. К.: Либідь, 2001. - 488 с.
80. Гарасевич А. Молоде Закарпаття // Напередодні. - 1938. - Ч. 5. С. 4.
81. Hartl Antonin. Literarni obzoreni Podkarpatskych Rusinu. - Прага, 1930. 70 с.
82. Heilbrum, Carolyn G. Writing a Woman’s Life. Balsntine Book, New York, 1988.
83. Гей Н. К. Знак и образ // Контекст-1973: Литературно-теоретическое исследование. М., 1973. 305 с.
84. Гірські квіти. Збірник творів закарпатських авторок / Упоряд. В. Микитася. Ужгород, 1962. 142 с.
85. Голомб л. Закарпатська тема в поліфонії національно-соборницьких ідей української лірики // Науковий вісник УжНУ. Серія Філологія”. - Ужгород, 2000. - Вип. 5. - С. 40-44.
86. Гомоннай В. Від сповиточку. Педагогічний портрет А. Волошина // Карпатський край. - 1991. № 1. С. 9-17.
87. Гомоннай В. Педагогічні погляди Августина Волошина: До 120-річчя від дня народження // Срібна Земля. - 1994. - 12 березня. С. 3.
88. Греко-католицький священик. Паленіємо від сорому // Українське слово, 1935. - 17 жовтня. С. 1.
89. Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота (1856-1886). К.: Критика, 2006. 632 с.
90. Гриць І. Спомин: 3 нагоди 50-літнього ювілею п. І. Невицької // Учительський голос. Ужгород, 1937. ч. 1. С. 47-48.
91. Ґренджа-Донський В. Князь Лаборець // Ґренджа-Донський В. Твори. - Т. 1. - Вашінґтон: Карпатський Союз, 1987. - С. 28-33.
92. Ґренджа-Донський В. Скільки... // Ґренджа-Донський В. Твори. - Т. 1. - Вашінґтон: Карпатський Союз, 1987. - 488 с.
93. Ґренджа-Донський В. Твори в 12 тт. - Вашінґтон: Карпатський Союз, 1987-1994.
94. Ґренджа-Донський В. Українська культура на Закарпатті на початку цього сторіччя і за першої Чехословаччини // Ґренджа-Донський В. Твори. - Т. 9. - Вашінґтон: Карпатський Союз, 1989. - С. 393-403.
95. Ґренджа-Донський В. Щастя і горе Карпатської України: Щоденник // Ґренджа-Донський В. Твори. - Т. 8. - Вашінґтон: Карпатський Союз, 1987. - 488 с.
96. Ґренджа-Донський В. Щастя і горе Карпатської України. Мої спогади. - Ужгород: Закарпаття, 2002. - 516 с.
97. Данилюк Д. Історія закарпаття в біографіях і портретах. - Ужгород, 1997. 196 с.
98. Еґан Е. Економічне положення руських селян в Угорщині (Переклад В. Гулка). Ужгород, 2001. 40 с.
99. Євшан М. Леся Українка // Українська хата. 1910. Кн. 1. № 6. С. 612-613.
100. Жданович О. Останні дні Олени теліги // Олена Теліга. Збірник. - Детройт-Нью Йорк-Париж, 1977. - С. 200-214.
101. Желтвай В. [Вишнянський]. Невицька 1905-1930 // Свобода. Ужгород, 1930. Р. XXXI. С. 3.
102. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика 90-х років. К., 1999. - 340 с.
103. За дочасне життя не дав вічного. [Юрій Станинець]. Річник XV, число № 8, 1935. с. 126-127.
104. Закарпатська література для дітей ХХ століття: Антологія / Упоряд. Г. Малик. - Ужгород: Закарпаття, 2004. - С. 72-103.
105. Закарпатське оповідання ХХ століття: Антологія / Упоряд. П. М. Ходанича. - Ужгород: Закарпаття, 2002. - С. 109-121.
106. Закарпаття в Енциклопедії українознавства. Ужгород: Ґражда, 2003. - 212 с.
107. Зореслав. Зі серцем у руках. - Ужгород, 1933. - 53 с.
108. Зореслав. З ранніх весен. - Нью-Йорк, 1963. - 116 с.
109. Зореслав. Матеріали ювілейного вечора з нагоди 90-річчя від дня народження. - Ужгород: Ліра, 2002. - 48 с.
110. Зореслав. Сонце і блакить. - Ужгород, 1936. - 80 с.
111. Зореслав. Укрита Фіялка. - Ужгород, 1936. - 230 с.
112. Зубрицький Д. [Торисин]. Ірина Невицька, її 25-річна літературна діяльність // Підкарпатська Русь. Ужгород, 1930. Р. VIІ. ч. 6. С. 105-107.
113. И. Л. Нові книжки: Юрій