ТВОРЧІСТЬ МАРУСІ ВОЛЬВАЧІВНИ, МАРІЇ ПРОСКУРІВНИ ТА ТЕТЯНИ СУЛИМИ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

brief description

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

БРИЖІЦЬКА ІРИНА ПЕТРІВНА

УДК 821. 161. 2 (09) 18 19”

ТВОРЧІСТЬ МАРУСІ ВОЛЬВАЧІВНИ, МАРІЇ ПРОСКУРІВНИ ТА
ТЕТЯНИ СУЛИМИ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
КІНЦЯ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

10. 01. 01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук,
член-кореспондент НАН України
СУЛИМА МИКОЛА МАТВІЙОВИЧ

КИЇВ 2009

ЗМІСТ

ВСТУП.3
РОЗДІЛ 1. ЛЮДСЬКА ДОБРОТА ЯК ЕТИЧНА ЗАСАДА (ЛІТЕРАТУРНА
СПАДЩИНА МАРУСІ ВОЛЬВАЧІВНИ)...20
РОЗДІЛ 2. РОЗКРИТТЯ ТРАГІЗМУ ЛЮДСЬКОЇ ДОЛІ (ТВОРЧА СПАДЩИНА МАРІЇ ПРОСКУРІВНИ)62
РОЗДІЛ 3. ЖИТТЄВІСТЬ ХУДОЖНЬОГО МАЛЮНКА (ПРОЗА ТА ДРАМАТУРГІЯ ТЕТЯНИ СУЛИМИ).125
ВИСНОВКИ..........162
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..........175

ВСТУП

Українська література останніх десятиліть ХІХ ст. та початку ХХ ст. позначена помітним піднесенням. У національне письменство, яке протягом ХІХ ст. довело право на своє існування, приходять нові таланти, які збагачують його широкою палітрою стилів і манер письма. Незважаючи на скрутні цензурні умови, зокрема на Наддніпрянській Україні, літературний процес не завмирає. Кращі зразки українського художнього слова активно репрезентує галицька журнальна та газетна періодика, східноукраїнські альманахові видання, а з часу першої російської революції також і часописи. Звертає на себе увагу багатошарова структурованість літературного процесу, велике число його учасників, які ведуть інтенсивні пошуки тем і проблем, художніх форм, засобів вираження, зрештою нових шляхів розвитку національного письменства цього часу. Ці пошуки призводять до очевидних якісних змін у загальній панорамі українського мистецтва слова. Помітними літературними постатями європейського масштабу виступають І. Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, В. Винниченко та інші.
Не можна не помітити, що велику групу учасників літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ ст. складають письменниці. Окрім вище уже названих, варто згадати імена Олени Пчілки, Н. Кобринської, Є. Ярошинської, Уляни Кравченко, Дніпрової Чайки, Грицька Григоренка, Х. Алчевської, Н.Кибальчич, Л. Яновської, Н. Романович-Ткаченко та багатьох інших. Активна участь жінок у літературному процесі, традиції якої заклала Марко Вовчок, альманахи Зоря галицкая яко альбум на год 1860”, Перший вінок” (1887), Наша доля” (18931896) та інші видання, привнесли в українську літературу нову тематику й проблематику, нове бачення й нові відтінки художнього письма.
Поряд із першорядними майстрами слова працюють групи письменників другого й третього ряду, прислужуючись справі розвитку національної літератури, роблячи свій внесок в осмислення дійсності, розбудовуючи ті чи інші тематичні напрямки, урізноманітнюючи стильові модифікації тогочасного письменства.
До активних учасниць літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ ст. належать Маруся Вольвачівна, Марія Проскурівна та Тетяна Сулима, життя і творчість яких розглядається в даній дисертації.
В українській літературі кінця ХІХ початку ХХ ст. до письменників другого ряду” можна віднести таких авторів, як П. Кузьменко, М. Чайка (Гуглинський), В. Потапенко, А. Шабленко, Т. Романченко, Л. Пахаревський, В.Леонтович, А. Бобенко (Бібик), Галина Комарівна, Катерина Чайка, Одарка Романова, Катерина Соколівна, Поліна Яворська, Лідія Сохачевська, Володимира Жуковецька (Вільшанецька) та ін.
Велику допомогу письменникам-аматорам подавали альманахи та періодичні видання. Наприклад, у Першому вінку” поряд із відомими іменами Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Ганною Барвінок, Дніпровою Чайкою, Н. Кобринською, Уляною Кравченко, Л. Старицькою-Черняхівською друкувалися і початківці з різних куточків України, що презентували себе у віршах або прозі, наукових чи публіцистичних жанрах. Серед них Єрина (псевд. Софії Окуневської-Морачевської), Климентина-Марія Попович-Боярська, Ольга-Олександра Бажанська-Озаркевич, Олена Підгорецька-Грицай, Ольга Гузар-Левицька та ін. Декотрі з них згодом стали більш помітними літературними, культурними чи громадськими постатями. Інші ж, що заявили про себе лише кількома творами, зникали з літературного овиду: хто через відсутність підтримки в подальшій літературній діяльності, хто через брак належної освіти, хто через матеріальні нестатки, вічні поневіряння, що не дозволяли регулярно публікуватися. Як пише П. Грабовський: Невеличку надію з’явитися на божий світ зі своїми працями мали лише ті, хто намагався бувати коли-не-коли по великих городах, або случайно заводив зносини з яким українським городським гуртом... В противнім разі вони залишалися невідомими творцями у поглинаючій прірві безвідрадних обставин, не мавши куди ткнутись, не потрапивши на щасливий шлях природного призначіння [44, с. 353354]”. Такі письменники випадали з літературного процесу, щезали з літературного обрію назавжди, не могли вдосконалюватися, посісти в літературі належне місце, тож залишилися в пам’яті обмеженої кількості читачів та в анналах окремих доскіпливих літературознавців та бібліографів.
Приклад у дослідженні спадщини письменників не першого ряду подав свого часу І. Франко, який зазначав: Не вибігаючи своєю освітою надто далеко поза звичайний рівень нашого селянства, вони будуть у всім зрозумілі для простого народу”, позаяк стоять серед самого народу, живуть його життям і можуть ліпше, ніж хто інший, висказувати думки, потреби і бажання народу [], а отже, можуть мати важне значення в нашім народнім розвої [238, с. 91]”. На сторінках Літературно-наукового вісника” І. Франко друкував твори селян і робітників І. Ракуна, Т. Поліщука, О. Гринюка, М. Олійника та ін.
Особливу увагу на так званих другорядних” письменників звертала Олена Пчілка. Вона публікувала їхні твори й статті про них у часописі Рідний край”. У статті Наші поети з народу” вона пише: Кожна українська редакція має повні руки тих віршів, написаних малограмотними письмаками. [] Вони надходять і надходять і часто в них таки єсть щось таке, що спиняє на собі уважну думку переглядача [193, с. 7]”. У статті Т. Шевченко й українські поети з народа” Олена Пчілка зазначає, що всі вони заслуговують на більшу увагу”, позаяк їхнє писання”, часом не завжди досконале”, це теж праця”, інтелектуальна продукція [194, с. 7]”. Приємне враження справив на неї так званий артистичний ранок”, на якому простий селянин (як потім з’ясувалося, це був Корній Гуленко) виголошував” напам’ять вірші, на перший погляд прості і недосконалі”, в яких письменниця помітила щось глибоко своєвиде, особисте, не позичене [194, с. 7]”.
Намагався підтримувати молодих літераторів-першопочатківців і М.Євшан, на що звертає увагу Н. М. Шумило [255, с. 10].
Цілий ряд письменників з народу” (а саме до цієї категорії можна віднести й зазначених трьох письменниць) був свого часу об’єктом розгляду критика М. Сріблянського. Він зазначав: Всі вони, маючи ріжні таланти, вносять якусь чистоту в літературу своєю художньою працею, очищують повітря нашого мистецтва і дають великий зміст літературі [201, с. 102]”.
Принциповим прихильником системного вивчення творчості письменників другого ряду (усіх забутих і загублених”) виступав видатний літературознавець О. Білецький, котрий наголошував, що розуміння літературного процесу без звернення до всієї масової продукції неможливе [7, с. 11]”; його власна магістерська дисертація, у якій розгорнуто цю позицію, була, до речі, присвячена творчості жінок-літераторів (як поетес, так і прозаїків) у російському письменстві ХІХ ст.
Проти ігнорування творчості другорядних учасників літературного процесу виступали М. Зеров, П. Филипович, П. Рулін та ін. Докладним окресленням літературного процесу та його великих” і малих” постатей характеризуються дослідження Є. Кирилюка, П. Колесника, М. Бернштейна, М.Сиваченка, Н. Калениченко, В. Шубравського, М. Грицюти, О. Гнідан, І.Денисюка та ін.
П. Колесник слушно зазначав, що твори таких письменників не робили погоди в літературі, зате були важливими документами розвитку української поезії на грані двох століть, здійснювали своєю діяльністю те, що вкладалося в відоме поняття літературний процес”, тому без них не обходиться жодна література”; З їхньою творчістю в задушливу атмосферу літератури вривався свіжий вітер самого життя [70, с. 335349]”.
С. Шаховський у свою чергу писав: Літературний процес складається з явищ неоднакової значимості. Його творять письменники різної міри талановитості” [] середні і пересічні”, які не були бездіяльними учасниками літературного життя”, позаяк утворювали школи” і плеяди”, служили підтримкою для певних напрямів, утверджували чи руйнували їх”, а отже, становили закономірні і неодмінні струмені в літературному потоці [247, с. 91]”. Він радив не минати й ці окремі художні здобутки”, адже такі письменники теж знаходили свого шанобливого читача і мають свої, бодай скромні, заслуги перед рідним письменством”; Без них, на думку дослідника, буде викривл[ена] картин[а] справжньої розстановки сил в літературі [247, с.102104]”. Митцям другого плану” він присвячує статті, у яких відзначає своєрідний талант кожного з них. Наприклад, у статті З потоку літературного життя” С. Шаховський згадує М. Вербицького, М. Кузьменка, Г. Кернеренка, П.Думку, А. Бобенка, О. Козловського, Г. Комарівну, О. Романову та ін.
Не залишала поза увагою митців меншої сили” й Н. Калениченко, яких ставила у загальний контекст розвитку літератури поряд із визначними письменниками кінця ХІХ початку ХХ ст. В Історії української літератури” [61], [62], [63], серед авторів якої є і Н. Калениченко, приділено увагу цілій когорті таких письменників як В. Потапенко, А. Шабленко, Т. Романченко, Л.Пахаревський, М. Кононенко, Д. Маркович, Д. Лукіянович, Г. Цеглинський, Д. Харов’юк, І. Діброва, М. Петрушевич, Одарка Романова, Катерина Чайка та ін., де зазначено, що вони також обдаровані й своєрідні”, а їхні твори всебічно розкрили перед читачем народне життя, піднесли багато животрепетних, актуальних питань тогочасної дійсності [62, с. 188]”. В цій когорті перебувають і ті, твори яких друкувалися в періодичній пресі й не були видані окремими збірниками. Як пише Н. Калениченко, «тільки вивчення всього літературного процесу, творчості всіх (заслуговуючих, звичайно, на таке вивчення) письменників може дати можливість вірно уявити літературне життя того часу, адже так звані другорядні”, а то й третьорядні” письменники нерозривно входять в літературний процес свого часу, надаючи своєрідності існуючим тоді напрямам, течіям, групам [67, с. 89]». Навіть певні методологічні та художньо-естетичні принципи творчості видатного художника, на думку дослідниці, стають значно яснішими для нас, коли порівнювати їх з менш відомими сучасниками [67, с. 7]”.
Схожу думку мав Ю. К. Смолич, котрий зазначав, що у річищі літературного процесу потрібно виділяти не тільки найвищий” рівень письменства, а й дрібний” [200, с. 10].Висловлюючи припущення, що життя могло б і взагалі обійтися” без митців меншої сили” воно однаково йшло б далі, розвивалася б і література”, він наголошує: Але ж вони були. Отже, залишили по собі слід, тобто вплинули й на подальше, після них літературне середовище [200, с. 9]”. Дослідник справедливо зауважує, що творчість кожного письменника”, навіть дрібного” не просто самостійний струмок у плині літератури, а невід’ємна ланка у загальному, нескінченному ланцюгу літературних явищ”, адже дрібне раз у раз буває ключем до великого, а частка завжди допомагає осмислити загальне [200, с. 10]”.
Цікавився художниками та поетами з народу, які шукали сюжети серед селян, в їхньому житті, в їхніх звичаях, в їхній вірі і забобонах” австрійський поет Райнер Марія Рільке [195, с. 122].
Любов Томчук, досліджуючи творчу спадщину Надії Кибальчич, пише: «Другорядні” автори засвідчують живу традицію літератури. Саме вони наповнюють змістом поняття, яке зазвичай називають літературним процесом, тобто забезпечують загальний зв’язок культурних явищ, передавання та рецепцію певних мистецьких цінностей. Такі автори більш характерні для історико-літературного процесу, ніж поодинокі класики, що вивищуються над загальним тлом. Другорядні” письменники втілюють реальний механізм руху ідей і форм художньої творчості, через те на їх діяльність слід звернути якнайпильнішу увагу. Можна сподіватись, що від повноцінного пізнання творчості таких майстрів ми збагатимо знання цілої історії літератури, зокрема, її провідних суперечностей [230, с. 7]».
Слід послатися й на слова М. Г. Жулинського, який слушно зауважує, що літературу потрібно вивчати такою, якою вона була, не випинати краще, а гірше заганяти на периферію історії”, поповнюючи тим самим ряди тих, кому належить перейти із забуття в безсмертя” [58, с. 11].
Увага літературознавців до творчості менш відомих письменників не є випадковою, адже, за словами Т. Салиги, в кожній літературі, як і в кожній культурі загалом, завжди були і завжди будуть творці різних величин [197, с.8]”. Або, як зазначав В. Шевчук, і великі”, і малі”, і першорядні”, і другорядні” таланти трудились на одній ниві і всі клали один більше, інші менше, свою частку в будівлю нашого духу [251, с. 5]”.
І все ж, незважаючи на приклади діяльності названих тут літературознавців, вивчення другого й третього ряду українського літературного процесу, зокрема й кінця ХІХ початку ХХ ст., досі не можна назвати системним; спорадичні розгляди тих чи інших постатей не можуть заповнити прогалини у вивченні малоз’ясованих літературних явищ, чималої кількості творів, які з різних причин опинилися на маргінесі літературного процесу, проте й такі розгляди необхідні.
Критичну оцінку такої ситуації знаходимо у дослідженні М. Бондаря: Тенденцією багатьох історико-літературних досліджень до недавнього часу було зосередження домінуючого інтересу на вершинних постатях, виведення закономірностей літературного розвитку переважно на основі розгляду хрестоматійних творів, із принагідним, несистематичним зверненням до багатства літературного процесу. Звідси випливала певна байдужість, подекуди й невігласьки-зневажливе ставлення до імен, що не канонізовані” як персоналії у шкільних і вузівських курсах [15, с. 5]”. Щасливіші не канонізовані” письменники потрапляли до енциклопедій чи побіжно згадувалися в монографіях (інколи це були скупі відомості, які не давали повного уявлення про їхній доробок, про творчу манеру, про естетичні погляди й уподобання). Ті ж, кому не щастило, так і залишалися забутими. Така безсистемна, неповна інформація про життєвий і творчий шлях маловідомих письменників і письменниць не сприяє об’єктивному визначенню їхнього місця в літературному процесі.
Невідрадну констатацію того, що художня спадщина менш відомих другорядних письменників взагалі являє собою поки що цілину”, робить і А.М. Поповський, дослідник закликає рішуче змінити ставлення до таких письменників, адже вони теж дали численну і варту уваги науковців художню продукцію [113, с. 30]”.
І Маруся Вольвачівна (псевдонім Вольвач Марії Степанівни; 17.03. 1841 р., с. Черемушна Валківського району Харківської обл. орієнтовно 19051910рр.), і Марія Проскурівна (псевдонім Семенко Марії Степанівни; 7. 06. (заст. ст.) орієнтовно 18601866 рр., с. Кибинці Миргородського повіту на Полтавщині 1945 р., Київ), і Тетяна Сулима (орієнтовно 18631865 рр., с.Новопавлівка Катеринославської губернії (нині Межівський район Дніпропетровської області) орієнтовно 19311937 рр., Дніпропетровськ), кожна з цих письменниць мала оригінальне літературне обличчя, кожна по-своєму, в міру таланту, збагачувала рідне письменство.
Двоє перших із них не вчилися в школах, освіту здобували самотужки. Проте їхня діяльність може ще раз потвердити той факт, що для мистецької творчості (в тому числі й словесної) не освіта є вирішальним чинником, а художній талант. Як відомо, невелику офіційно здобуту освіту мав класик української літератури Панас Мирний, не закінчували університетів чи й навіть середніх закладів П. Грабовський, А. Тесленко, проте їхня робота у національному письменстві відзначається і широтою світогляду, і прикметною індивідуальною самобутністю. Можливо, меншою мірою, але подібне можна твердити і стосовно письменниць, доробок яких розглядається в цій дисертації. Незважаючи на невеликий рівень загальної освіти, їхня творчість засвідчує належну як для учасника літературного процесу свого часу широту світогляду; очевидно, брак великої освіти компенсувався тут активним письменницьким спостереженням життя, багатим життєвим досвідом.
Маруся Вольвачівна зарекомендувала себе як прозаїк, драматург, поетеса, фольклорист, Марія Проскурівна відзначилася як белетрист; робила вона спроби писати і драматургічні твори (в її доробку є дві драми: одна, написана на основі повісті Уляся”, а також іще одна Маруся-Московка”), Тетяна Сулима виявила себе як прозаїк, драматург, актриса, активна діячка Катеринославського українського літературно-артистичного товариства Просвіта”.
Маруся Вольвачівна, Марія Проскурівна та Тетяна Сулима залишили за обсягом вагомий доробок: художні твори, спогади, щоденники, листи. Письменниці друкувалися не лише на сторінках альманахів та періодичних видань, а й намагалися видавати свої твори окремими книжковими виданнями. В ряді випадків це вдавалося. Твори Марії Проскурівни публікувалися на сторінках часописів Мистецтво”, Червоний шлях”, Глобус”. Окремими виданнями вийшли три її книги повість Уляся” (1913), яка принесла їй популярність і визнання, оповідання Од сіна до соломи” (1913) та Пані писарка” (1914). Решта літературної спадщини, котра становить значний масив її творчості і яка розглянута в дисертації, прочитана в рукописах. Бібліографія рукописних творів та щоденників Марії Проскурівни налічує 279 одиниць зберігання (фонди Марії Проскурівни та В. І. Чередниченко у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України).
Маруся Вольвачівна написала понад три десятки віршів, дві поеми, п’ять оповідань, три драматичних твори, залишила низку фольклорних записів, спогади, листи. В українську літературу письменниця увійшла у 30-тирічному віці. Вона дебютувала в альманасі Складка” (1893), де опублікувала дві свої поезії Дума. Вітер, хмари і місяць” та Колядку”. Свого часу кілька її творів були видрукувані окремими книжечками: Казка про таємні слова” (1894), Кажи жінці правду, та не всю” (1894), Пісні та розмова Валківської селянки Марусі Вольвачівни” (1896). Всі інші твори письменниці також прочитані і опрацьовані в рукописному варіанті.
Літературна спадщина Тетяни Сулими налічує 10 оповідань і три п’єси. Хоча літературну діяльність письменниця розпочала в двадцятирічному віці, через цензурні умови свої україномовні твори вона не могла оприлюднити впродовж двох десятиліть. Тетяна Сулима поновила літературну діяльність, коли їй було понад сорок років. Друкувалася вона у газетах та часописах Южный край”, Степь”, Рідний край”, Село”, Дніпрові хвилі”, Рада” та ін. Окремими книжечками опубліковані п’єси Тетяни Сулими Дячиха” (написана 1888 р., перше видання з’явилося друком 1908 р; друге 1910 р.), На менинах” (1909) та Хавромантій” (1913). Свого часу з’явилися друком і її Народні оповідання” (1911).
Той факт, що чимала частина творчої спадщини Марії Проскурівни як і, до недавнього часу, Марусі Вольвачівни перебуває в рукописах, не може применшувати її реального значення, не повинна ставити під сумнів загального уявлення про талант письменниці. Існувало чимало несприятливих обставин і об’єктивного, і суб’єктивного плану, які визначили таку долю доробкові письменниць. Явище відкриття та публікації творчості того чи іншого українського письменника по його смерті не було рідкісним ні для ХІХ, ні навіть для ХХ ст. (не говоримо вже про спадщину давньої літератури). Адже в суттєвих своїх рисах саме за посмертними публікаціями розкрилася творчість і М. Шашкевича (лірика), і С. Руданського (гуморески та поеми), і А.Свидницького (роман Люборацькі”). Ще й до сьогодні продовжується обнародування творів окремих поетів-дисидентів ХХ ст., свого часу не допущених до друку в умовах тоталітарного режиму
Творчість усіх трьох належно оцінювали письменники та критики того часу. Так, прозою Марії Проскурівни захоплювалися М. Євшан, Олена Пчілка, А. Ніковський, М. Мочульський. Про окремі твори Марусі Вольвачівни схвально відгукувалися Д. Багалій, М. Сумцов, І. Франко, Б. Грінченко. Свою підтримку творчим зусиллям Тетяни Сулими висловлювали Олена Пчілка, Д.Мордовець, М. Старицький, Д. Яворницький, Я. Щоголев.
Осмислення творчості цих письменниць знаходимо і в приватних листах до них критиків та поціновувачів їхнього хисту, які всіляко намагалися підтримати в них інтерес до літературної діяльності, заохотити до подальшої праці. Марія Проскурівна листувалася з Оленою Пчілкою (листи не збереглися), яка навіть надісилала їй українські узори для вишивання (про це Марія Проскурівна згадує у своїх Щоденниках”), М. Бажаном, М. Рильським. Цікавим є листування Марусі Вольвачівни з І. Франком, Б. Грінченком, М.Сумцовим, а Тетяни Сулими з Я. Щоголевим, Д. Яворницьким.
Як уже зазначалося, до ширшого читацького загалу із зразків їхньої творчості дійшли одиниці; твори друковані розпорошені на сторінках малодоступних видань, що побачили світ століття тому; значна частина, якщо не більшість же творів цих письменниць на довгі роки осіла в архівах. Цим пояснюється й те, що літературознавчі згадки про зазначених письменниць, ґрунтовані на декількох опублікованих творах, досі залишаються поодинокими (така ситуація на час підготовки даної дисертації дещо змінилася щодо Марусі Вольвачівни, значна частина спадщини якої повернута читачеві ентузіастом рідного слова І. Лисенком). Однак цей факт не применшує загальної вартості зробленого письменницями, не заважає нам ставитися до їхньої спадщини як до літературного факту”, факту, що включає в себе нове”, хороше”, погане”, включає помилки”, неправильності”, включає епігонство”, яке прискорює зміну головної течії”. Все це, на думку Ю. М. Тинянова, мусить бути враховане, коли йдеться про літературу” [233, с. 259270]. Самотужки здобуваючи освіту, Маруся Вольвачівна, Марія Проскурівна та Тетяна Сулима писали про те середовище, з якого походили самі, ретельно і не без елементів художньої уяви відтворювали дійсність. Кожна з цих трьох письменниць мала оригінальне літературне обличчя, кожна по-своєму, в міру таланту, збагачувала рідне письменство. Письменниці самобутнього почерку, вони зробили і свій внесок у національну літературу, заслуговуючи на належне поцінування.
Сьогоднішня ситуація в літературознавстві відзначається розмаїттям наукових підходів, застосуванням нових методів інтерпретації й прочитання”; відтак розширюються історико-літературні можливості наукового дослідження, що водночас потребує і розширення залученого до аналізу літературного матеріалу.
Отже, актуальність дослідження визначається можливістю оцінити з позицій сьогодення творчість Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими. Незважаючи на те, що в науковий ужиток уже повернуто імена багатьох письменників, які вважалися маловідомими, в українській літературі кінця ХІХ початку ХХ ст. все ще залишається чимало білих плям”, творчість чималого числа прозаїків, поетів та драматургів, котрі працювали на літературній ниві, проте не дістали належного потрактування.
Не всі твори Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими витримали випробування часом. Відкриті ж заново, заново прочитані, вони поглиблюють наші знання про літературний процес кінця ХІХ початку ХХст., надаючи йому належної повноти. Кожне віднайдене ім’я такого роду творчих особистостей збагачує й розширює наше уявлення про фалангу творців української літератури, розкриває багатство та розмаїття їхньої творчості.
Дисертація є першою в українському літературознавстві спробою комплексного дослідження художньої спадщини Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими.
Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Тема дисертації затверджена на засіданні Вченої ради Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (протокол № 3 від 23 лютого 2006 р.) та наукової ради НАН України з проблеми Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 3 від 30 червня 2009 р.). Виконувалась вона в рамках теми НДР Інституту літератури Історія української літератури: нові парадигми дослідження” (номер державної реєстрації 0107U003405).
Мета роботи визначити художні особливості друкованої та рукописної спадщини прозового, поетичного, драматургічного доробку Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими на тлі розвитку українського письменства кінця ХІХ початку ХХ ст., окреслити місце і значення творчості письменниць в українському літературному процесі цього періоду. Досягнення означеної мети передбачає розв’язання таких завдань:
повніше висвітлити життєвий шлях письменниць;
дати наукову оцінку їхньої творчості;
схарактеризувати мотиви, жанрово-композиційні, стильові особливості прозової, драматургічної та віршованої спадщини письменниць, засоби образо- та характеротворення;
окреслити особливості письменницької індивідуальності Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими;
уточнити місце письменниць в українській літературі кінця ХІХ початку ХХ ст.
Об’єктом дослідження є творча спадщина Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими: прозовий, драматургічний, поетичний доробок, а також епістолярій, щоденники й спогади письменниць.
Предметом дослідження стали художні особливості творчості Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими, специфіка їхньої творчої манери, своєрідність і колорит їхніх творів, які розглядаються в контексті української літератури кінця ХІХ початку ХХ ст.
Матеріалом дослідження стали опубліковані прозові, драматичні, поетичні твори Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими, а також рукописи письменниць.
Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань використані історико-літературний, проблемно-тематичний, зіставно-типологічний, біографічний, психологічний та культурно-історичний методи.
Теоретико-методологічну базу дисертації становлять історико- та теоретико-літературні праці Олени Пчілки, М. Сріблянського, М.Мочульського, А. Ніковського, О. Білецького, Н. Калениченко, І. Денисюка, Д. Наливайка, М. Ткачука, І. Лімборського, М. Бондаря та ін.
Наукова новизна роботи полягає у поглибленому дослідженні життя й творчості маловідомих письменниць кінця ХІХ початку ХХ ст. Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими, які досі не були об’єктом належного аналізу в українському літературознавстві. У дисертаційній роботі вперше системно викладено найголовніші сторінки біографії письменниць, відтворено історію формування їх естетичних поглядів, також уперше здійснено цілісне й системне дослідження їхніх друкованих творів. Подана всебічна інтерпретація прозової, драматургічної, поетичної спадщини Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими, проведено аналіз тематики, проблематики, жанрової специфіки та художніх особливостей їхніх творів. Опрацьовано весь відомий нам архівний матеріал письменниць, що дозволило дослідити цілий ряд аспектів їхніх літературно-мистецьких пошуків. Уперше прозу, драматургію і поезію письменниць поставлено в український літературний контекст кінця ХІХ початку ХХ ст. Авторка прагнула якомога виразніше окреслити найяскравіші риси творчої індивідуальності письменниць. Це дозволило наблизитися до системно-цілісної оцінки їхньої літературно-творчої діяльності у контексті української літератури кінця ХІХ початку ХХст., дає можливість належно висвітлити і всебічно окреслити самобутність письменниць, заповнивши ще одну сторінку у розгляді історичного шляху, що його пройшла українська література.
Теоретичне значення та практична цінність роботи полягає в тому, що здійснене дослідження творчості Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими доповнить наше уявлення про специфіку літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ ст., увиразнить місце і роль друго- та третьорядних письменників у цьому процесі. Результати роботи можуть бути використані в лекціях з історії української літератури, у проведенні спецкурсів і спецсемінарів на філологічних факультетах університетів та інститутів, при написанні курсових чи дипломних робіт, відповідних розділів підручників та посібників. Її основні положення можуть слугувати при написанні історії української літератури кінця ХІХ початку ХХ ст., при укладанні антологій прози, драматургії та поезії.
Апробація результатів дослідження. Окремі положення роботи було викладено на ІХ Міжнародній науковій конференції молодих учених (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 1921 червня 2007 р.); Міжнародній науковій конференції Національна культура у парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики” (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 24жовтня 2007 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції, присвяченій творчості Т. Г. Шевченка (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 12 березня 2008 р.); Всеукраїнській науковій конференції Новітня теорія літератури і проблеми літературної антропології” (Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка, 1011 квітня 2008 р.); Міжнародній науковій конфер

bibliography

ВИСНОВКИ

Дослідження й інтерпретація художньої спадщини Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими, яка досі не була предметом спеціального наукового дослідження, заповнення в міру існуючих можливостей ще трьох білих плям” в українській літературі дали змогу зробити певні узагальнення щодо місця письменниць у літературному процесі зазначеного періоду.
Системно виклавши сторінки біографії письменниць, здійснивши цілісний аналіз їхньої друкованої спадщини, а також всього відомого нам архівного матеріалу в контексті української літератури кінця ХІХ початку ХХ ст. з великої часової відстані, з погляду сьогодення, можна мовити про Марусю Вольвачівну, Марію Проскурівну та Тетяну Сулиму як про непересічні творчі особистості, яким випало долучитися до серйозної і повновагої літературної праці, проте в силу різних обставин не судилося з достатньою повнотою реалізувати свої здібності, посісти належне місце в українській літературі. Розкриття багатства та розмаїття їхньої творчості певною мірою поглибило наше уявлення про літературний процес кінця ХІХ початку ХХ ст., додало йому належної повноти, а отже, дало можливість заповнити ще одну сторінку в українській літературі.
Використовуючи власний неповторний життєвий досвід, не пройшовши спеціальної літературної підготовки, а пишучи, скоряючись внутрішньому потягові та орієнтуючись при цьому на взірці української класичної літератури твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя, І.Нечуя-Левицького та ін., письменниці залишили вагому літературну спадщину, яка становить собою цікавий епізод в історії української літератури.
Найповнішим джерелом творчості письменниць було саме життя, у якому вони знаходили теми і сюжети для своїх творів. Вони придивлялися до життя односельців, нотували все, що лунало з народних уст, часом майже фотографували” своїх героїв у тому середовищі, з якого ті походили, і відтворювали побачене засобами живого слова, в цілому, можна твердити, оспівували життя українського народу.
У передмові до Вибраних творів” Наталі Кобринської І. О. Денисюк акцентує увагу на такому моменті у житті письменниці: У 1882 році Наталя Кобринська разом із батьком послом Державної ради переїхала до Відня, де познайомилася з соратником І. Франка й М. Павлика Остапом Терлецьким. Саме він став першовідкривачем белетристичного таланту письменниці. Він порадив їй спробувати писати оповідання. Але про що і як писати? запитала здивована Кобринська. Про те, що говорите, і так, як говорите, відповів Терлецький [47, с. 8]”. Цілком імовірно, що схожі поради в літературних починаннях від Д. Багалія, Я. Щоголева та ін. отримали й Маруся Вольвачівна, Марія Проскурівна та Тетяна Сулима.
Реконструйована тут літературна спадщина письменниць дає можливість визначити їхню творчу манеру, тематику, проблематику, поетику. Розглянуті вище твори засвідчують, що письменниці працювали в різних жанрових системах: Маруся Вольвачівна зарекомендувала себе як прозаїк, драматург, поетеса, фольклорист, Марія Проскурівна відзначилася як белетрист, але мала й досвід писання драматургічних творів, Тетяна Сулима виявила себе як прозаїк і драматург (а крім цього відома була як актриса, активна діячка Катеринославського українського літературно-артистичного товариства Просвіта”). Проте є всі підстави говорити про проблемно-тематичну схожість спадщини письменниць. Їх об’єднує передовсім інтерес до селянського життя. Це найоб’ємніша сторінка творчості Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими. Письменниці правдиво відображали різні сторони життя селян, як трагічні, так і комічні, створили цілий ряд цікавих, самобутніх персонажів, тим самим доповнюючи тематику та образний арсенал української літератури.
Своєрідною окрасою спадщини Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими є фольклорна складова орієнтація на народну словесну творчість (пісні, казки, прислів’я, приказки, фразеологізми, влучні афористичні вислови, жартівливі примовки, дотепні соковиті порівняння, голосіння, замовляння та ін.), які допомагають правдивіше й достовірніше, але кожній по-своєму, зображати життя селян кінця ХІХ початку ХХ ст. Центральна та Східна Україна, побачена й змальована цими письменницями, має багато як спільних, так і відмінних рис. Фольклорний матеріал не просто вплітається в їхні твори він підсилює характеристику персонажів, допомагає зобразити почуття, тонше передати рух людської душі. Письменниці соковито змальовують сільські звичаї, побут, повір’я, обряди, танці, ігри, похорони тощо незнищенний дух народних звичаїв і традицій, тим самим фіксуючи і утверджуючи самобутність і багатство Полтавського, Катеринославського та Слобожанського краю, відтворюючи риси української ментальності.
Разом з тим, беручи словесну народну творчість (словесний фольклор) у всій повноті його жанрів, а також враховуючи комплекс етнографічних рис, що визначали побут української людності, слід сконстатувати певну відмінність у позиціях кожної з цих трьох письменниць стосовно названих явищ. Так, для Марусі Вольвачівни переважно ближчою є народна пісня, для Марії Проскурівни сфера народної пареміотики та звичаю, тимчасом Тетяна Сулима виявляє зацікавлення прозовими жанрами народної словесності.
Проблематика творчості письменниць, розглянута на тлі розвитку української літератури кінця ХІХ початку ХХ ст., свідчить, що їхні погляди були близькими до поглядів засновників Братерства Тарасівців”. Марія Проскурівна, як і письменники-просвітники, великі надії покладала на героїв, які могли б стати взірцями для наслідування; Тетяна Сулима в оповіданнях намагається просвітити неграмотних селян і застерегти від ошуканства. Прикметно, що серед метеликів”, виданих Братерством Тарасівців” була й книжечка Марусі Вольвачівни Кажи жінці правду, та не всю”, про що зазначалося в Літературно-науковому віснику” [74, с. 262267].
Проте, схожість творчої манери, тематики, проблематики не дозволяє одною мірою характеризувати їхню спадщину. У творчості письменниць простежуються й такі риси, які суттєво відрізняють одну письменницю від іншої. Так, домінуючим у творчості Марії Проскурівни є трагізм образів і сюжетних мотивів, драматизм людської долі, що відрізняє її від носіїв витонченої, поетичної й ліричної мови творів Марусі Вольвачівни, у якій розкривається щиро авторська симпатія до простих людей. Для творів Тетяни Сулими притаманна жива розмовна мова, яка поєднується з елементами сатири, гротеску, з динамікою жанрових образів.
Важливе місце в творчості трьох письменниць відведено жіночому образові, проте необхідно відзначити, що жінки Марії Проскурівни це чутливі поетичні душі, які часто вдаються до сентиментальної розчуленості, скромні, працьовиті, часом ідеалізовані; жінки ж в уявленні Марусі Вольвачівни це особистості, здатні щиро й глибоко кохати, готові до жартів, навіть до пліткування, жінки Тетяни Сулими переважно рішучі, ініціативні, разом з тим сварливі, забобонні, малоосвічені, їх безперечно позитивна риса мова, позначена дотепністю й колоритом.
Не може пройти повз увагу й те, що Маруся Вольвачівна вдається до зображення героїв з афектованими спалахами психіки, невротичними переживаннями, до описів фантасмагоричних видінь, сновидінь, Марія Проскурівна тяжіє до натуралістичних замальовок, відтворення глибших психічних переживань, опису думок, близьких до потоку свідомості.
Значну ідейно-образну функцію у творах Марусі Вольвачівни та Марії Проскурівни виконує портрет, часом виписаний фольклорними засобами, який не тільки вказує на зовнішність персонажів, а й допомагає розкрити настрій, переживання, почуття героїв; натомість Тетяна Сулима оминає деталізовані описи портретів головних героїв, задовольняючись лише кількома штрихами. Водночас для образної системи цієї письменниці характерне зображення постаті нової жінки із внутрішнім потягом до незалежності, із намаганням протистояти патріархальним законам, із тяжінням до особистої свободи.
Стилістичною своєрідністю позначена мова творів письменниць. Питання, якою мовою писати, в якому напрямку повинна рухатися українська література, було, можна сказати, визначальним для українського письменника, що творив у кінці ХІХ на початку ХХ ст. Саме у такий період працювали в літературі Маруся Вольвачівна, Марія Проскурівна та Тетяна Сулима. Панівною в устах персонажів письменниць є українська народна, власне, селянська розмовна мова, образна, багата, лірична, оздоблена епітетами, порівняннями, метафорами, прислів’ями, приказками, діалектною лексикою, позначена місцевим колоритом елементами середньонаддніпрянського (Полтавська обл.), слобожанського (Харківська обл.), степового (Дніпропетровська обл.) говорів, які вдало підкреслюють відповідний місцевий колорит.
Як зазначає С. П. Бевзенко, середньонаддніпрянські говірки сусідять на півдні із степовими, на сході із слобожанськими. [6, с. 1246]”. У зв’язку з цим більшість мовних ознак творів письменниць суттєво збігаються, їх відрізняють лише своєрідні діалектні особливості дбайливо збережені фразеологізми, примовки, які увиразнюють характеристику персонажів і надають зображеному неповторних відтінків; до них слід долучити й росіянізми, які побутують на Полтавщині та Харківщині. Тож не випадково літературознавці, які торкалися творчості цих письменниць, найчастіше звертали увагу на багатство їх мови.
Олена Пчілка у статті Наша літературна мова” нагадувала: Принцип вірності українському народному слову був надто додержаний в початку нашої новітньої літератури, я хочу сказати, в кінці 50-их і початку 60-их років, коли виступив рішучо гурток талановитих письменників під проводом Куліша. Се було свого роду побожне ставлення, поклоніння народній мові. Ідеалістичне відношення до народу взагалі переносилося й на мову. Вона вважалася недоторканою святинею [192, с. 2]”. Пам’ятником такого пієтичного, побожного відношення до народної мови, продовжує Олена Пчілка, зосталися нам твори Шевченка, Куліша, Ганни Барвінок, Марка Вовчка: по них, по цих літературних творах можемо учити нашу мову народну, так близько ті твори наслідують їх [192, с. 2]”. Далі Олена Пчілка, картаючи тодішні часописи за байдужість до мови чистої, уважної, обміркованої, тобто до мови народної, мови, що характеризується саме такими якостями, пропонує згадати давнішу прихильність шестидесятників” до мови простішої”, радить знов звернути увагу перше всього на мову народну”, радить шанувати письменників, що не відступилися від народної мови, або відступилися в найменшій мірі”, пам’ятати про заслуги тих новіших письменників, що теж дають зразки гарної мови, дуже близької до народної: се мова оповідання Б. Грінченка, Д. Марковича, М.Левицького, Яновської, Грицька Григоренка й інших [192, с. 3]”.
Прихід у літературу Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими багато в чому схожий на прихід у літературу Івана Манжури. І трьох письменниць, і мандрівного” поета привітали найбільш авторитетні письменники й учені О. Потебня, І. Франко, Я. Щоголев, Д. Багалій, М.Сумцов, М. Старицький, та ж Олена Пчілка. На жаль, ні Маруся Вольвачівна, ні Марія Проскурівна, ні Тетяна Сулима не залишили нам свідчень про свої мовні програми. Певною мірою реконструювати їх можна, посилаючись на окремі висловлювання Івана Манжури, який всерйоз переймався тим, чи мова його книжечок Як чорт шматочок хліба одслужив” (1885) та Лиха година. Великодне оповідання” (1886) народна чи дещо штучна” [2, с. 154] (у листі, написаному російською мовою, І. Манжура пише: язык делан”). У іншому листі, також адресованому О. Потебні, який порадив І. Манжурі перекладати М. Гоголя українською мовою, поет скаржиться на те, що йому під час перекладу важко дається «всё цивилизованное”» [2, с. 154]. Прикметними є й такі слова І. Манжури, адресовані тому таки О. Потебні: Не знаю, как быть, лиш затронеш не чисто народную тему, где есть интеллигентное чувство и притом появляется при панской обстановке, непременно выходит что-то не то, чего бы желалось [8, с. 66]”.
Мовно-естетичні настанови, що їх дотримувалася не лише Олена Пчілка, а й інші майстри слова (згадаймо хоча б знамениті слова І. Нечуя-Левицького, що мовою українських письменників мусить бути мова баби Палажки та баби Параски”), звичайно ж, примушували пильно відстежувати появу нових імен і творів, які б тим настановам відповідали. Очевидно, саме своєю народною мовою привернули увагу Д. Багалія твори Марусі Вольвачівни. Ймовірно, саме з цієї причини Олена Пчілка підтримала селян Корнія Гуленка, робітника Т.Романченка, Івана Рудого, надрукувавши в Рідному краї” їхні вірші і написавши про них розвідку Наші поети з народу” [193, с. 810]. Відтак, у цьому ж ряду стоїть і схвальний відгук відомої письменниці на оповідання Тетяни Сулими Катеринославські публіцистки”, в якому високо оцінюється цей мистецько-фотографічний зразок народної розмови, бо знаходимо в ньому силу чудових лівобережних слів, таких удатних та виразних, знаходимо теплий натуральний гумор, що іскриться у всіх тих прислів’ях, у всіх тих народних висловах до ладу та до прикладу [193, с. 3]”. Олена Пчілка навіть порівнює твір початкуючої письменниці з твором досвідченішої Ганни Барвінок. Не боїться вона залучати Тетяну Сулиму до Кулішівської школи, представники якої вміли, ледве доторкаючись власною рукою, давати змогу народному слову становити чудовий малюнок [193, с. 4]”.
Д. Дорошенко у статті До ювілею Т. С. Сулими-Бичихиної” говорить, про вірність літературній традиції, вірність етнографічно-реалістичному напрямку, які зберегла ювілярка і вітає її вміння ввести читачів у саму глибину світогляду оцих сільських баб, тих дячих та старостих, що дають нам почути їхню мову, одиноку тепер чисту народну українську мову, яка збереглася хіба-що тільки серед жіноцтва, найменше зачепленого цивілізацією” (порівн. слова І.Манжури про те, що йому важче перекладати всё цивилизованное”. І. Б. ), що йде на село через солдатчину, фабрику та казенну школу. Мова творів Тетяни Степанівни, продовжує Д. Дорошенко, як і мова другого нашого катеринославського письменника Д. І. Яворницького яскраво-колоритна і характерна; це мова самого народу, багата і різноманітна, влучна і музикальна. В знатті цієї мови, так само, як і народного побуту, Тетяні Степанівні може позавидувати не один з теперішніх українських письменників молодшого покоління [51, с. 9899]”.
Гр. Шерстюк, як уже зазначалось, рецензуючи окреме видання комедії Тетяни Сулими Дячиха”, також відзначає, що твір написано дуже гарною українською мовою” [253, с. 12]. Про чудову українську мову” п’єси зазначає автор рецензії на цю п’єсу, вміщеної в Южной Заре” (1907) [211, с. 4].
Л. Жигмайло, рецензуючи Народні оповідання” Тетяни Сулими, пише про прірву, яка лежить між інтелігенцією і народом. При цьому він називає Тетяну Сулиму тією людиною, яка своєю збіркою кинула свою грудку землі, щоб заповнити ту безодню”, називає першою нашою катеринославською селянкою, що, зайнявши вище становище у житті, не забула, хто вона і, не цураючись рідної мови, дала нам драматичні твори Дячиху” та На менинах”, а також Народні оповідання” [57, с. 109110]. Про вміння Тетяни Сулими малювати” дуже гарною народною мовою” говориться й у відгуку на виставу за комедією Тетяни Сулими Дячиха” [109, с.129].
Щедрою й одностайною була оцінка творчості третьої письменниці Марії Проскурівни. Про добру українську мову” оповідання Марії Проскурівни Од сіна до соломи” говорить П. Оль (П. Богацький) [108, с. 507]. Про дуже гарну мову, хоч часом і недоладно вульгарну” цього ж твору пише М. Н цький (М.Новицький) [102, с. 263]. У зв’язку з повістю Марії Проскурівни Уляся” П.К. пише, що в ній є мова гарна народна, знання народного життя [107, с.281]”. Продовжувачкою творчості Марка Вовчка (по духу та стилю, але зі значним поступом наперед”) називає Марію Проскурівну Андрій Ніковський в огляді Українська література в 1913 році” [100, с. 158]. Про криштально-чистий струмок народної мови, такий запашний, чистий, мелодійний і чаруючий” пише, прочитавши Улясю”, П. Б. (Павло Богацький) [105, с. 646]. Високу майстерність Марії Проскурівни відзначає у розлогій статті Дебют Марії Проскурівни” М. Мочульський. Секрет письменниці, на думку критика, в тому, що слова в її творах пливуть, ніби з медових вуст, а ми слухаємо й слухаємо казку”, її чари в етнографічнім елементі”, в тому, що в письменниці вроджений хист до оповідання: вона вміє оповідати спокійно, живо, плавно, колоритно, без пафосу та акторства. Орнаментика її прози, заснована на народних мотивах, свіжа й оригінальна [92, с. 120, 121]”.
Варто відзначити, що названі рецензенти майже не говорять про композиційну майстерність, сюжето- та образотворення письменниць. Коли йдеться про зміст, вони говорять про його безпретензійність, простоту, невибагливість. Лише критик, який підписав свою рецензію ініціалами П. К., відзначає, що в Улясі” бракує думки” [107, с. 22]. П. Б. (Павло Богацький) відзначає, що зміст Улясі” відомий [105, с. 646], а М. Мочульський у творах Марії Проскурівни вбачає то відгомін відлуння сентиментальної літератури ХVІІІ ст”, то козацькі традиції і Шевченків романтизм”, то етнографізм” [92, с.118, 122]. Власне на цьому й завершується аналіз формальних та історико-літературних ознак творчості трьох письменниць. Зрозуміти таку нехіть до подібного аналізу допоможе відома стаття М. Євшана Suprema Lex” (Слово про культуру українського слова)”. Багато в чому вона перегукується зі статтею Олени Пчілки Наша літературна мова”: стаття М. Євшана також позначена негативним ставленням до неологізмів, до безкритичного розуміння нових віянь у літературі. М. Євшан застерігає перед авантюристичним новаторством”, вважає аби українські письменники не перескакували до нової [літератури]”, а зверталися до етнографічної школи”, яка ще не вичерпала всього матеріалу” [56, с. 269]. На думку М. Євшана, саме вона могла дати нам н а р о д н у літературу, від якої ми прийшли й до літератури н а ц і о н а л ь н о ї , тобто літератури високої якості” [56, с. 269]. Критик вважає, що народні письменники не знали народної душі, що вони не створили ідеального с т и л ю народного оповідання. Отож ми й не маємо народної літератури”, пише він [56, с. 270]. Євнухи-українофіли, продовжує М. Євшан, призвели до того, що збридили нам народну літературу, та так, що ми проскочили далі, аби скоріше на нові рубежі. Нове ж покоління не забажало боротися з українофілами, не забажало перестроювати” народну літературу, на новий лад, нових основах” [56, с. 271], не використали народного життя, але це зробили Б. Бйорнсон та Ґарборґ, а почали будувати нову літературу” [56, с.271], відмовилися від лампи нафтової, а погналися за лампою електричною” [56, с. 277]. Нова література” в очах М. Євшана це футуристи, зорієнтовані на Москву й Петербург, деякі галичани. Це вони, замість того, щоб дійсно очистити українство з усіх лубочних елементів і дати йому вищий стиль, зробити його творчим”, насміхаються з народної музики і т. д. [56, с. 274]. Саме повість Марії Прокурівни Уляся”, хоча вона схожа на лампу гасову”, на думку М. Євшана, може стати точкою відліку, точкою, після якої українська література згадає ц ю к у л ь т у р у р і д н о г о с л о в а”, стане на той прикладний ґрунт, без якого всякий твір мусить вийти карловатим і нездалим”, вислів його найкращих почувань, поривів, тої стихійної сили слова, в якому єсть і краса, і естетика, і філософія, і естетичний зміст [56, с. 277]”. Звичайно ж, висновки М. Євшана щодо творчості Марії Проскурівни (читай водночас: Марусі Вольвачівни, Тетяни Сулими) можна вважати утопічними. М. Євшан, як і інші критики його кола, на той час не до кінця розуміли, що історія, вплетена в квітчастий килим мови” [56, с. 275], не завжди може адекватно відобразити час, не може вмістити всіх його проблем. Ні Маруся Вольвачівна, ні Марія Проскурівна, ні Тетяна Сулима, письменниці безумовно талановиті, навряд чи могли здійснити отой очікуваний перехід від народної до національної літератури. Відсутність значної для таких завдань літературної підготовки, звичайно ж, не дозволяє думати, що ознаки сентименталізму, так само, як і ознаки романтизму, реалізму, модернізму з’явилися в їхніх творах внаслідок свідомої (чи запрограмованої) реакції на ці течії й напрямки. Швидше їх можна сприймати ситуативними, такими, які диктувалися тим чи тим сюжетом чи поворотом сюжету. Навіть той же психологізм у їхніх творах може кваліфікуватися лише як описовий. Не сприяли творчому зростанню письменниць і їхні побутові умови: жодна з них не жила у великому місті, всі три були відірвані від інтенсивного літературного життя, отож, письменниці не могли на нього впливати, як не могло інтенсивно впливати літературне життя на них. Малоймовірно, щоб котрась із них могла усвідомити, яка місія на них покладалася захопленим критиком.
Навзагал характеризуючи творчість усіх трьох письменниць, можна бачити їх продовжувачами тієї течії в українському письменстві, яка свого часу одержала найменування «етнографічно-побутової». У витоках цієї течії перебуває україномовна творчість Марка Вовчка. Серед тих письменників, хто працював в її руслі, Ганна Барвінок, Наталка Полтавка (Н. М. Кибальчич-Симонова), Д. Маркович, М. Кононенко, Грицько Григоренко, П. Майорський (Сабалдир) та ін.; саме творчість цієї групи письменників бачиться найближчим контекстом стосовно творчості розглядуваних тут трьох письменниць.
Варто констатувати особливо стосовно прози Марії Проскурівни вплив визначних тогочасних прозаїків І. Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. Разом з тим не можна не помічати, що на наративних стратегіях двох із них Марії Проскурівни та Тетяни Сулими позначаються мистецькі пошуки кінця ХІХ початку ХХ ст., відповідно імпресіонізму та поглибленого натуралізму. У творчості названих письменниць вони представлені як окремі елементи, як змістові й стильові риси, засвоєні у роботі творчо-практичній тобто, як ті явища, що знаходили відгук у художньо-емоційній сфері письменницької свідомості.
Кожна з названих письменниць тією чи іншою мірою заявила себе як драматург. Їхні драматургічні спроби цілком природно прочитуються у контексті творчості корифеїв особливо І. Карпенка-Карого та М.Кропивницького, творчості інших драматургів того часу Г. Бораковського, І. Тогобочного, В. Александрова. Жанрову основу драматургічної творчості письменниць становить етнографічно-побутова драма; у їх сукупному драматургічному доробку зустрічаються іще елементи мелодрами, разом з тим прикметним є загострення драматичного конфлікту через звернення до кримінальної теми; звертає на себе увагу і розробка одного із знакових для національної драматургії сюжету кохання і зради (Охайнулась, та пізно” Марусі Вольвачівни).
Із творами поетичними серед цих трьох письменниць виступає лише Маруся Вольвачівна. Її поетична творчість здатна вступати в перегук із доробком В. Мови-Лиманського, І. Манжури, М. Кононенка, П. Грабовського, почасти Я. Щоголева. Разом з тим, відчутно віддалена від літературних шкіл”, поетеса подає у своїй творчості кілька незвичних для тогочасної української поезії тем і сюжетів.
Безпосередність вираження переживань героїв, певна «простота» образних побудов, яку знаходимо у творчості Марії Проскурівни та Тетяни Сулими, в цілому відповідала тій сфері мистецьких очікувань, які на початку ХХ ст. пов’язувались із поняттям новітнього «примітивізму» (і мали своїх представників як у літературі, так і в образотворчому мистецтві України). Одначе, на нашу думку, немає достатніх підстав розглядати творчість названих письменниць у зазначеному аспекті. Нам не вдалось виявити ознак «подвійної» художньої гри у наративі авторок, їх іронія, хоч і має місце як стильовий факт, усе ж не засягає рівня естетичних установок творчості.
Природно вділяючи у своїй творчій діяльності першорядну увагу жіночій долі, жіночим постатям, усіляко порушуючи проблеми жіночої свободи і жіночої рівноправності, а у поетиці стверджуючи риси «жіночого» погляду на дійсність та її конфлікти, зазначені три письменниці усе ж не можуть бути нами названі представницями якогось спеціального «жіночого письма» у тих критеріях, які утвердилися в літературознавстві ХХ ст. Таке віднесення неможливе через недостатність і естетичного усвідомлення, і стильового увідчутнення специфіки «жіночої» творчості у практиці зазначених письменниць.
Слід зробити висновок: творчість Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими органічно вписувалась у загальний рух українського письменства ХІХ початку ХХ ст. із його людинознавчою проблематикою, розширенням меж художнього мовлення, розмаїттям стильових пошуків. У цьому русі не першорядну, але важливу роль відіграли й окремі зразки творчості названих письменниць, додаючи самобутніх рис у загальну картину світу, створювану національним письменством.
Зважаючи на ідейно-художнє і жанрово-композиційне багатство творів письменниць, можна однозначно твердити, що необхідність повернення цього набутку до літературного обігу не викликає сумніву. Кожна з цих трьох письменниць і Маруся Вольвачівна, і Марія Проскурівна, і Тетяна Сулима мали своєрідне літературне обличчя, кожна по-своєму, в міру відведеного таланту, збагачувала рідне письменство, прислужуючись справі розвитку національної літератури, тож зробили і свій внесок у змалювання картин дійсності українським словом, виступаючи переважно як письменниці з народу.
Вони зробили свій внесок у скарбницю української літератури кінця ХІХ початку ХХ ст., тож заслужили на належне поцінування з боку як читача, так і фахівця-історика національного письменства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Адрианова В. Житіє Алексея человhка Божія в древней русской литературh и народной словесности / Адрианова-Перетц В. Петроград, 1917. 512 с.
2. Айзеншток І. Я. І. Манжура і Ол. Потебня (Біографічний етюд) // Записки історико-філологічного відділу УАН / Ярема Айзеншток. К. : Друкарня Всеукраїнської Академії Наук, 1929. Кн. ХХІХХІІ (1928). С. 149160.
3. Айзеншток І. Я. Літературні й громадські погляди Я. І. Щоголева. До столітніх роковин його народж. 18241924 (За невиданими матеріалами) / І. Айзеншток // Червоний шлях. 1925. № № 12. С. 299308.
4. Аліванцева О. В. Літературне Придніпров’я : [навч. посіб. з хрестоматійними матеріалами до шкільних програм] : у 2 т. / О.В.Аліванцева, Н. Є. Василенко. Дніпропетровськ : ВА Дніпрокнига”, 2005 . (Серія Пізнавай та шануй свій край”).
Т. 1. 2005. 460 с.
5. Алмазов А. И. Врачевательные молитвы. К материалам и исследованиям по истории рукописного русского требника // Летопись Историко-филологического общества при Имп[ераторском] Новоросс[ийском] университете / А. И. Алмазов. Одесса : Экономическая” типография, 1900. С. 367514.
6. Бевзенко С. П. Українська діалектологія : [навч. посібник для студ. філ. фак. унів і пед. інститутів] / С. П. Бевзенко. К. : Вища школа”, 1980. 246 с.
7. Белецкий А. И. Избранные труды по теории литературы / А. И. Белецкий / [под. общ. ред. Н. К. Гудзия ; сост. сборн., библиогр., прим. и указ. имен А. А. Гозенпуда]. М. : Просвещение, 1964. 478 с.
8. Бернштейн М. Д. Іван Манжура. Життя і творчість / М. Д. Бернштейн. К. : Вид-во художньої літ. Дніпро”, 1977. 188 с.
9. Биковець М. Біо-бібліографічний словник 19311932рр. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Ф.10. Од. зб. 4866. арк. 126127.
10. Бібліографія. Проскурівна Марія // Всесвіт. 1925. № 19. С. 2.
11. Білецький Ф. М. До питання про жанрову характеристику сатири // Ф.М.Білецький. Жанрова своєрідність сатиричної прози в українській літературі : [учбовий посібник] / Ф. М. Білецький. Дніпропетровськ : ДДУ, 1974. С. 312.
12. Білецький Ф. М. Сатира та гумор Придніпров’я // З любові і муки Розповіді про літературу і письменників / [ред. кол. Г. Бідняк, А. Бокий, О.Вусик та ін.] / Фелікс Білецький. Дніпропетровськ : ВПОП Дніпро”, 1994. С. 353372.
13. Білецький Ф. М. Тетяна Сулима з Катеринослава / Ф. Білецький // Бористен. 1993. № 2. С. 3435.
14. Бойко А. Тіні забутих поетів : Маруся Вольвачівна / Алла Бойко // Дзеркало тижня. 2007. № 4243. С. 25.
15. Бондар М. П. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів / М.П.Бондар. К. : Наукова думка, 1986. 327 с. (Літературознавство).
16. Бувальщина. Українська драматургія другої половини ХІХ поч. ХХ ст. Маловідомі п’єси / [упоряд., передм. та прим. О. Ф. Ставицького]. К. : Дніпро, 1990. 415 с.
17. Будівський П. О. Народнопісенні мотиви поеми Т. Г. Шевченка Катерина” // ХХХІ наукова шевченківська конференція : матеріали / [за ред. Ю. О. Єненка] / Будівський П. О. Луганськ : Світлиця”, 1994. С.108110.
18. Василько А. Українська література 1913 року / А. Василько // Рада. 1914. № 7. С. 12.
19. Василько В. Микола Садовський та його театр / В. Василько. К. : Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1962. 196 с.
20. Вір Р. День народження Марусі Вольвачівни : [До 160-річчя від дня народження] / Р. Вір // Сільські новини Валківського району. 2001. №33. С. 4.
21. Вольвачівна Маруся незаслужено забута українська письменниця : [вибрані твори] Маруся Вольвачівна / [вступ. ст., ред., упоряд. та прим. Івана Лисенка]. К. : Наш час, 2008. 375, [1]