Скуртул Ганна Сергіївна. Художнє осмислення еміграції в українській прозі останньої третини XX - початку XXI ст.

brief description

Скуртул Ганна Сергіївна. Художнє осмислення еміграції в українській прозі останньої третини XX - початку XXI ст..- Дисертація канд. філол. наук: 10.01.01, Київ. ун-т ім. Бориса Грінченка. - Київ, 2015.- 206 с.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

СКУРТУЛ ГАННА СЕРГІЇВНА

УДК: 821.161.2:82-3:314.7„19 / 20”(043.5)

ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ЕМІГРАЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ ОСТАННЬОЇ ТРЕТИНИ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТ.

10.01.01 – українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Костецька Любов Олександрівна
кандидат філологічних наук,
доцент

Запоріжжя – 2015
ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ 1. НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНА РЕЦЕПЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЙНОЇ ПРОЗИ ОСТАННЬОЇ ТРЕТИНИ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ: ІСТОРІЯ, ПРОБЛЕМИ ТА ПРИНЦИПИ КЛАСИФІКАЦІЇ……...........11
1.1. Тенденції та традиції дослідження еміграційного дискурсу в літературознавстві..............................………………………………………….….....11
1.2. Український еміграційний дискурс: досвід систематизації та перспективи вивчення………………………………………….........................................................24
1.3. Науково-методологічні основи аналізу та інтерпретації відображення еміграції в сучасній українській прозі.........................................................................36
РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКИЙ ЕМІГРАЦІЙНИЙ ДИСКУРС ОСТАННЬОЇ ТРЕТИНИ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ …………..............………………….......................54
2.1. Особливості розвитку еміграційного дискурсу......…....................…...............54
2.2. Еміграційні концепти в українській прозі…………………………................60
2.3. Тематичний репертуар еміграційного дискурсу………………….................77
2.3.1. «Код національної ідентифікації»: рід/родина - батьківщина/Україна - мова - етнос/нація………………..............................................................................................77
2.3.2. Тілесність і речі в еміграційному дискурсі……………………...................91
2.4. Емігрант і еміграція: типи героїв і форми значення……………..................107
РОЗДІЛ 3. ЖАНРОВО-СТИЛЬОВА СВОЄРІДНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО ЕМІГРАЦІЙНОГО ДИСКУРСУ…………………………………………………...126
3.1. Особливості формування великих і середніх жанрово-стильових форм..............................................................................................................................126
3.2. Малі жанрово-стильові форми……………………………………................160
3.3. Перформатив в українському еміграційному дискурсі…………...............168
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………......181
СПИСК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...................................……………………..190

ВСТУП
Актуальність. Епоха глибокої кризи, розпад радянської імперії та розбудова Україною незалежної держави займає декілька десятиліть. Цей відносно нетривалий період у його історико-політичному, соціальному та культурному вимірі відзначається певним еклектизмом. В означеному хронологічному діапазоні поєдналось кілька епох. Це стагнація і непередбачений для багатьох розвал радянської імперії, потім бурхливе десятиліття становлення незалежної України і, нарешті, порівняно спокійна розбудова і перебудова фундаментальних державних інститутів на тлі помітного протистояння еліт й інтенсивного демографічного падіння. Так, із початку 1970-х років і по сьогодні Україна змінила, кілька діаметрально протилежних історичних періодів. Такі різкі зміни помітно виявили непідготовленість українського соціуму до розуміння та сприйняття діалектики кардинального переходу (тоталітаризм – посттоталітаризм, радянська Україна – незалежна Україна, «партократія» – демократія, соціалізм – капіталізм і т.п.); у ситуації, коли країна буквально відразу переступила з колоніального простору і часу в постколоніальний, мільйони українців зробили свій вибір не «всередині», а «поза» зазначених опозицій. Цим зовнішнім вибором стала еміграція.
Тому вже на початку 1990-х років ХХ століття чергова хвиля української еміграції привернула загальну увагу. У світлі такої тотальної зацікавленості раптом виявилося, що масштаб масового переселення дозволяє говорити про еміграцію як про один із важливих феноменів сучасної історії, який вимагає свого тлумачення. Сьогодні, після двох десятиліть, на користь значимості цього феномену говорить, наприклад, поява таких новоутворень, що розкривають географію розселення українців по світу, – «італійські українці», «ізраїльські українці», «португальські українці» і т.д. Стало очевидним, що, крім т.зв. материкової України і традиційної української діаспори, утворилася і заробітчанська Україна: провідні західні економіки вмістили в себе чи не одну десяту працездатного населення України. Це особливо підкреслює значимість і важливість проблеми еміграції.
Крім того, чисельність українців, які давно живуть у прикордонних з Україною Польщі, Словаччині, Румунії, Угорщині, а також у державах, колишніх республіках СРСР, значно розширюють українську карту планети. Тут же, до речі, варто згадати і про співвітчизників, які успішно освоюють такі ще недавно екзотичні економічні ринки як Японія та Китай.
Зрештою, еміграція стала вибором трудової, наукової, кримінальної, маргінальної, політичної, спортивної та окремих інших верств українського суспільства.
Закономірно, що збільшення кількості українців, які виїхали за кордон, помітно позначилося на економічній і культурній сферах держави, що генерувало гостру необхідність виявлення причин і наслідків переселення з тим, щоби зменшити або стабілізувати динаміку «живого відтоку». При цьому рельєфно виокремлюється той незаперечний факт, що в еміграційному просторі розкривається біографічний аспект.
Саме тому з посиленням еміграційної напруги і в Україні, і за її межами багато вітчизняних авторів звернулися до художнього відтворення історії освоєння співгромадянами країн світу. При цьому ряд прозаїків оголив такий елемент самопізнання, що ідентифікує їх існування в СРСР або в сучасних пострадянських державах як емігрантське.
У такому форматі до кола зацікавлень потрапляє величезний масив художніх творів і безліч авторів, серед яких нашу увагу привернули Е. Андієвська, Р. Андріяшик, Ю. Андрухович, С. Березовський, Л. Білик (О. Галич), Л. Богуславець (О. Ткач), І. Боднарчук, Володар Буженко, В. Вовк, Ева Гата, Л. Демська-Будзуляк, В. Діброва, Г. Довнар, О. Драчковська, В. Єшкілєв, О. Забужко, Ф. Зубанич, С. Жадан, І. Карпа, Є. Кононенко, В. Ляховчук, С. Майданська, Ю. Мейгеш, С. Пиркало, І. Роздобудько, Н. Сняданко, Л. Таран, А. Тарасенко, Г. Тарасюк та ін.
Названі персоналії вказують на надзвичайно широкий тематичний діапазон української еміграційної рефлексії, яка набула всебічної артикуляції: материкова українська проза, зарубіжний український еміграційний прозопис, українська словесність колишніх республік СРСР та прикордонна українська література, заробітчанське художнє слово; кримінальні, спортивні, наукові та інші вираження генези української еміграції також пронизують сучасний художній простір.
У зв’язку з цим цілком логічно, що відображення епохального для України і світу феномену засобами художнього мовлення не пройшло повз наукове співтовариство. Історики, соціологи, політологи, етнологи, культурологи і, звичайно, літературознавці зайнялися вивченням і трактуванням українського еміграційного руху. Дослідження В. Агеєвої [3; 4; 5], С. Андрусів [10], О. Астаф’єва [17; 18], О. Вознюк [38], Г. Грабовича [46], Н. Зборовської [78; 79; 80], С. Павличко [123], Ф. Погребенника [129], М. Ревакович [133], Л. Рудницького [139], О. Смерек [143; 144], М. Сороки [146; 147; 148], П. Сороки [150], Л. Тарнашинської [161] та інших науковців виокремлюються інтересом до еміграційної тематики в українській літературі останньої третини ХХ і перших років ХХІ століть. Так, О. Вознюк зосереджує увагу на імагологічних аспектах еміграційного дискурсу; Л. Тарнашинська актуалізує проблему пограничності феномену еміграції як прояву його екзистенційної природи; С. Андрусів досліджує типологію образів українських емігрантів у текстах Ю. Андруховича, С. Жадана, С. Пиркало; Л. Рудницький проводить систематизацію сучасної української прози про еміграцію; М. Ревакович звертається до аналізу прози О. Забужко, І. Карпи, Є. Кононенко, С. Пиркало, Н. Сняданко в контексті проблеми національної ідентичності в Європі тощо.
Однак окреслений науково-критичний дискурс повною мірою все ще не відповідає масштабам усього українського еміграційного прозопису останніх десятиліть. Так, поза увагою літературознавства залишається т. зв. заробітчанська проза – поширене явище української художньої прози з притаманним для неї пафосом перебудови життя. Між тим, у цьому нехтуванні відкривається й інший бік українського еміграційного дискурсу – перформативність. Тут ідеться про те, що тексти авторів, прихильних, наприклад, до різних художніх напрямів, традицій або ідеологічних уподобань, вирізняє інтенція, на ототожнення акту творчості з процесами перетворення людини і світу. Твори Е. Андієвської, Ю. Андруховича, Володаря Буженка, В. Вовк, О. Драчковської та ін. – тому підтвердження (Н. Зборовська [78], П. Сорока [149]).
Різностороння увага до еміграційного наративу, починаючи з 70-х років ХХ століття і аж до сьогодні, у своїй сукупності сфокусувала виразну потребу в комплексному аналізі художнього осмислення еміграції в сучасній українській прозі як у літературно-історичному, так і в поетикальному аспектах. Між тим, до теперішнього часу немає жодної наукової систематизованої праці, яка присвячена своєрідності художньої рефлексії еміграції в українській прозі за період з останньої третини ХХ – початку ХХІ століть – дослідження, що охоплювало б, можливо, найширший спектр вітчизняної прози в нас і за кордоном. У цьому, власне, і полягає доцільність репрезентації українського еміграційного дискурсу останніх десятиліть і визначається актуальність дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відповідності з науковими планами кафедри української літератури Запорізького національного університету та здійснена в розвитку теми «Культурна модель в художньому тексті (на матеріалі української літератури ХІХ – ХХ ст.)».
Мета роботи полягає у виявленні своєрідності художнього осмислення еміграції в українській прозі останньої третини ХХ – початку ХХІ століть.
Мета зумовила необхідність реалізації таких завдань:
1) обґрунтувати теоретичну та методологічну базу, відповідну до проблеми вивчення еміграції в сучасній українській прозі;
2) проаналізувати історичний контекст, проблеми, принципи класифікації та особливості розвитку еміграційної рефлексії в українській прозі останніх десятиліть ХХ – початку ХХІ століть;
3) визначити еміграційний тематичний репертуар;
4) представити типологію героїв-емігрантів;
5) виявити жанрово-стильові особливості сучасного українського еміграційного дискурсу.
Об’єктом дослідження є проза украинських материкових і зарубіжних авторів: «Роман про людське призначення» Е. Андієвської, «Сторонець» Р. Андріяшика, «Московіада», «Перверзія», «Лексикон інтимних міст» Ю. Андруховича, «Чужина, чужина», «За рідним краєм і в раю скучно» Л. Богуславець (Л. Ткач), «Пустельник на Зеленому Клині» Володаря Буженка, «Душі в екзилі» Л. Білик (О. Галич), «Бурдик», «Чайні замальовки» В. Діброви, «Переселенці» Г. Довнара, «Нянька-ненька. Зі щоденника заробітчанки» О. Драчковської, «Сповідь емігранта» Л. Демської, «Старі панянки» В. Вовк, «З варяг у греки, або історія, накреслена рунами» Е. Гaти, «Пафос» В. Єшкілєва, «Позичений континент» Ф. Зубанича, «Біг Мак», «Ворошиловград» С. Жадана, «Фройд би плакав» І. Карпи, «Немає раю на всій землі», «Земляки на чужині», «Емігрант» Є. Кононенко, «Провідна неділя», «По той бік студеного плину», «Землетрус» С. Майданської, «Не думай про червоне» С. Пиркало, «Польові дослідження з українського сексу» О. Забужко, «Колекція пристрастей» Н. Сняданко, «Емігрант» А. Тарасенка, новелістика Г. Тарасюк та ін.
Предмет дослідження – художнє осмислення еміграції на змістовному, поетикальному та жанрово-стильовому рівнях.
Теоретико-методологічна основа зумовлена предметом і структурою наукового пошуку, що проводиться, по-перше, у виявленні предмета і функцій художніх концептів, що визначають змістовні домінанти явища, яке описується; по-друге, у визначенні форм і ролі художнього дискурсу як засобу актуалізації еміграційної тематики; по-третє, у з’ясуванні специфіки такого прояву еміграційного «межового» мислення в художній рефлексії як перформатив. Тому теоретико-методологічну базу дисертації, пов’язану насамперед із категоріями концепту і дискурсу, імагологічними поняттями і проблемами (іншість, безґрунтя, ідентичність), а також з уявленнями про перформатив у літературі в аспекті його особливої жанрово-стильової організації, становлять праці вітчизняних і зарубіжних літературознавців, філософів, культурологів, міфологів – С. Аверінцева [1; 2], Ф. Аінси [6], Р. Барта [189], М. Бахтіна [21–24], Т. Гундорової [54; 55], І. Дзюби [56; 57], Н. Зборовської [78; 79; 80], Дж. Каллера [86], Ю. Крістєвої [102], Ю. Лотмана [107; 108], Дж. Л. Остіна [121], С. Павличко [123; 124], Ц. Тодорова [169], Ю. Хабермаса [176], Ю. Шереха [186; 187; 188] та ін.
Вибір методів визначено метою, завданнями, об’єктом і предметом дослідження. Тому в діапазоні наукового пошуку використовувались елементи типологічного, порівняльно-історичного, біографічного, системно-функціонального та інших методів, а також прийоми міфологічного, феміністичного і психологічного аналізу та інтерпретації художньої літератури. Застосування типологічного методу сприяє виявленню особливостей типології еміграційного дискурсу та героїв-емігрантів; прийоми порівняльно-історичного підходу оптимальні при співставленні творів різних культурно-історичних періодів та традицій (український прозопис радянського періоду, та проза епохи незалежності); інструментарій біографічного методу актуальний у процесі аналізу біографічного/автобіографічного еміграційного контексту твору чи окремих його фрагментів; практика системно-функціонального методу актуальна на етапі проміжних та узагальнювальних висновків.
Наукова новизна одержаних результатів зумовлена тим, що в дисертації:
– уперше зроблена спроба узагальнювального аналізу явища української прози еміграційної тематичної спрямованості. Аналітичні спостереження охоплюють як материкову, так і зарубіжну українську прозу;
– удосконалено кілька різнопланових моделей класифікації українського еміграційного дискурсу;
– набув подальшого розвитку досвід вивчення масштабного літературного явища, що відповідає вимозі системної репрезентації з виявленням загальних та індивідуальних ознак українського еміграційного наративу;
– уперше представлені концептуальні начала (концептосфера), що визначають своєрідність еміграційного дискурсу;
– виявлені ключові змістовні маркери духовно-тілесного і матеріального порядку в текстах еміграційної тематики;
– уперше визначена типологія героїв-емігрантів у кореляції з різними змістовими конфігураціями поняття еміграції в українській прозі кінця минулого – початку теперішнього століття.
Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дослідження можуть бути використані при підготовці лекцій, спецкурсів, спецсемінарів з історії та теорії української літератури у вищих і середніх навчальних закладах, при створенні навчальних посібників, монографій про сучасну українську прозу, а також при написанні дисертаційних, магістерських, бакалаврських та курсових робіт.
Особистий внесок здобувача. Дисертація виконана самостійно, без участі співавторів.
Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри української літератури Запорізького національного університету. Основні положення дослідження були представлені у доповідях на щорічних наукових конференціях Запорізького національного університету, які проводились у рамках загальноуніверситетського Дня науки (2009 – 2012 рр.); міжнародних наукових конференціях: XVIII Міжнародній науковій конференції студентів та молодих учених (м. Запоріжжя, 2010), «Крихти буття: література і практики повсякдення» (м. Бердянськ, 2011), ХІ Міжнародній науковій конференції молодих учених (м. Київ, 2011), «Диалог культур в полиэтническом мире» (м. Сімферополь, 2013), Міжнародній заочній науково-практичній конференції «В мире науки и искусства: Вопросы филологии, искусствоведения и культурологии» (м. Новосибірськ, 2012); VII міжнародному симпозіумі «Проблемы современного литературоведения» (м. Тбілісі, 2013), V, VI Міжнародних наукових конференціях «Актуальні проблеми історичної та теоретичної поетики» (м. Кам҆янець-Подільський, 2012, 2013); всеукраїнських наукових конференціях: «Слобожанщина: літературний вимір» (м. Луганськ, 2011), «Література в контексті культури» (м. Дніпропетровськ, 2011), «Літературний процес: структурно-семіотичні площини» (м. Київ, 2012); «Література й історія» (м. Запоріжжя, 2012).
Публікації. Основні положення дисертації викладені у вісьмох статтях, надрукованих у спеціалізованих наукових виданнях України та за кордоном. Структура дисертації зумовлена окресленими завданнями. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження – 206 сторінок. Список використаних джерел містить 194 назви.

bibliography

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі проаналізовано художнє осмислення еміграції в українській прозі останньої третини ХХ – початку ХХІ століть. Об҆єктом дослідження стали твори материкових і зарубіжних українських авторів. У попередніх літературознавчих працях основна увага приділялась окремим аспектам еміграційної топіки, тоді як комплексного дослідження не проводилось. При цьому інтенсивність і багатоплановість творчого відображення феномену еміграції в літературі зазначеного періоду відкриває можливості для узагальнень і систематизації.
Початок наукового пошуку було визначено положеннями про те, що, по-перше, конкретному типу дискурсу відповідає сформований обмежений тематичний репертуар (Т. ван Дейк) і, по-друге, художнє слово оперує загалом сформованим «репертуаром змістів» (С. Аверінцев). Тому спочатку були викладені такі принципи дослідження, що припускають аналіз еміграційної топіки як на макроструктурному, так і на мікроструктурному рівнях.
Кількість узятих до розгляду текстів визначалася кількома принципами. Головні з них – принцип усебічної репрезентації та принцип достатності. Останній постулює умови, за яких із уведенням нового матеріалу по суті не змінюється характер підсумкових висновків.
При такому підході сформована стратегія, вказувала на необхідність подальшого дослідження еміграційних виражень у процесі виявлення взаємної зумовленості концептів еміграції з духовно-тілесним і речовим простором, який формує тип героя. Наголошується, що це зумовлює можливість гранично розгорнутої фіксації стереотипних та неординарних форм поняття «еміграції», які можуть бути виведеними з типології персонажів.
Художнє осмислення феномену еміграції в сучасній українській прозі представлено як сукупність текстів, які репрезентують приватну і соціальну історію потенційної, реальної і/або внутрішньої еміграції в її психофізіологічній, культурній, соціально-економічній і натурфілософській ретроспекції. Також зазначено, що типи рефлексії еміграції загалом зіставні з трьома типами простору (за Ж. Женнетом): реальним (відображення реальних подій, що відбуваються), концептуальним (подання абстрактно існуючого хронотопу), перцептуальним (репродукція динаміки психічних відчуттів і ментальних форм).
Визначені також домінувальні в українському еміграційному вираженні концепти. Представлено, що в українській еміграційній прозі склався триєдиний концептуальний континуум: утопія/антиутопія – іншість/чужість – безґрунтя. Встановлено, що різні форми художньої репродукції встановленої концептуальної тріади виявляються у взаємній зумовленості її частин. Так, показано, що найголовнішим стимулом до еміграції є іманентна для природи людини спрямованість до утопічного простору з подальшим усвідомленням власної іншості й можливим відчуттям безґрунтя.
На розгорнутому концептуальному рівні наведений типовий тематичний репертуар українського еміграційного дискурсу у його взаємопов'язаних аспектах: духовному і тілесно-матеріальному. Перший із аспектів виявляє художньо оформлене поняття національного коду, що ідентифікує українське еміграційне світовідчуття в традиційній парадигмі «рід-батьківщина-мова-нація». Обґрунтовано, як названа парадигматика «працює» у момент формування тематичного ряду, у процесі сюжетної побудови. Другий аспект виявляє структуру тілесного світу еміграції й речове наповнення еміграційної сфери. Якщо попередній аспект, який ідентифікує національний код, передавав своєрідний духовний досвід осягнення еміграції, то тілесний відтворює чуттєво-матеріальний горизонт еміграційних просторів. Тут увагу акцентовано на такому: а) тіло розуміється, з одного боку, як річ і, з іншого, як текст. При цьому тілесність проявляється у своєму фізичному і психофізіологічному вираженні. Тіло як текст та текст як річ акумулюють у собі синергію потрійного вираження, додатково посилену межовою ситуацією. Тут оповідач, персонаж і реципієнт становлять собою єдине «соціальне тіло» (Ж. Дельоз); б) тіло, як і книга, виступають індексом матеріальної культури еміграції, передаючи побут, традиції, культуру народів і країн. Вони також є індикатором майнового та емоційного станів, світогляду, національних ментальних особливостей, державних або політичних розбіжностей, міфологічних у своїй основі уявлень. Тому, наприклад, річ є первинним змістовним елементом і в своєму буквальному значенні і в його конотативних варіаціях у рамках еміграційної топіки.
Загалом, ідентифікаційна парадигма «рід-батьківщина-мова-нація» всебічно осмислюється і проявляється за допомогою її втілення в тілі та речах. При цьому різнопланова транскрипція зазначених ментальних індексів у їхніх тілесних і предметних відповідностях утворює об'ємну семантичну сферу, зазначену двома яскраво вираженими полюсами: апологетикою хаосу як пояснення і виправдання недосконалості існування, з одного боку, і побудовою життя, з іншого. Перше виражається в занепадницькій інтонації як сугестії еміграції й розсіювання по світу, тоді як друга – в обряді магічного відтворення космосу в самому серці світу (в Україні) зокрема і як перформативної можливості возз'єднання розсіяних по світу емігрантів.
У межах цієї опозиції виявилась типологія героїв-емігрантів, що дозволило співвіднести різні типи і підтипи героїв із відповідними їм формами поняття еміграції. При цьому виокремились три визначальні типології: експліцитна (оповідь ведеться про дійсні події переселення або життя героя в еміграції); імпліцитний (герой як дійова особа відсутній, однак заявлений автором і/або передбачається, бере участь у розвитку сюжету і в побудові стосунків між іншими персонажами); внутрішній (вираження внутрішньої еміграції).
У цьому форматі чітко виявилися співвідношення між різними типами героя-емігранта і різним смисловим наповненням поняття еміграції. У цій кореляції явище еміграції функціонує в таких значеннях: по-перше, це відтворення і осмислення дійсного переселення в інші держави, викликане різними мотивами, причинами і цілями. По-друге, це прояв стійкого або перманентного психоемоційного стану, що відрізняється характером замкненості, «відходом у себе», подає стимулювальні сигнали, які спонукають до реальної еміграції: внутрішній емігрант перетворюється в експліцитного героя-емігранта. У цьому сенсі подія еміграції отримує свою внутрішню причину і маркується в художній свідомості як внутрішня еміграція. По-третє, еміграція, яка співвідноситься з мікро- і макрокосмосом, що в авторському осмисленні наділені різноманітністю еміграційних форм дійсності.
Однак окреслений смисловий обсяг феномену еміграції в його художній транскрипції містить у собі й периферійні, часто неординарні дефініції, віддалено співвідносні як із подією переселення або проживання в іншій країні, так і з його канонічними виразами. Тому на тлі канонічної еміграційної артикуляції були виявлені «сліди» (у термінології, закріпленій Ж. Дерріда) еміграції в сучасній українській прозі. Зокрема, проведений аналіз продемонстрував такі «другорядні» форми значень еміграції, як екстрапольований «слід», «слід»-симулякр і карнавальний «слід», що додатково підтверджує позицію про багатозначну, часто нетривіальну художню рецепцію еміграції в українській прозі останньої третини минулого–початку нинішнього століття.
Визначено, що на рівні типології героїв українського еміграційного дискурсу центральне місце займають домінувальні типи (підтипи) героїв і виведені з цього канонічні значення поняття еміграції, тоді як «периферію» відрізняють часто непередбачувані смислові дефініції цього поняття, його «сліди».
У розділі, присвяченому жанрово-стильовій своєрідності розглянутих текстів, насамперед узяті до уваги об'ємні жанрово-стильові структури: досліджені найбільш актуальні в еміграційному тематичному діапазоні мовні типи висловлювання у формах роману і повісті. Акцентовано на певних складнощах при аналізі жанру і стилю еміграційної прози, що викликані загальноприйнятою констатацією того, що проблема жанру як така – одна з найменш вивчених і тому найчастіше довільно трактованих. Довелося диференціювати пошук установкою на унікальний у своєму роді, багаторівневий «межовий» характер феномену еміграції в його художній рефлексії. Крім того, відому заданість розгляду додала виявлена у попередньому розділі багатозначність поняття еміграції і варіативність образу героя-емігранта.
Було встановлено, що у формах роману і повісті виявляє себе широкий діапазон стильових прийомів і стилістичних засобів, які реалізують завдання правдоподібної, з одного боку, та високохудожньої, з іншого, репродукції особистісних та історичних витоків української еміграції. З’ясовано, що з цією метою практикується використання в одному творі різних жанрів. Єдність жанрової різнорідності – основний принцип артикуляції еміграційної топіки: художні, публіцистичні, наукові, суспільно-політичні та інші стилістичні види висловлювання, синтезуючись у межах одного твору, утворюють його відмінні властивості.
Таке поєднання визначене і тим, що еміграція видається для багатьох авторів не тільки антропоморфним, але також і просторово-географічним, історичним та космічним явищем. Усе це диктує необхідність інтегрування в художньому цілому різних жанрово-стильових утворень. Тому, зокрема, і стиль як нерозривна частина об'ємних вторинних мовних жанрів (М. Бахтін) також відрізняється внутрішньою поліморфністю: фрагменти есе, розповіді, мемуарів, біографії, поезії, епістолярного послання та ін. утворюють природну структуру роману або повісті. У результаті текст у тій формі, що передбачає наявність кордонів між складниками його субтекстів, уже на жанрово-стильовому рівні відзначається пограничністю.
У цьому світлі розкрилось співвідношення великих жанрово-стильових форм із різноплановими за своїм визначенням традиціями, наприклад, толстовського, філософського, біографічного, постмодерністського, документального або інших романів.
Малі жанрово-стильові форми українського еміграційного дискурсу демонструють аналогічну тенденцію до мультижанрової організації текстів, із превалюванням, однак, жанрових різновидів, що повною мірою проявляють таку властивість еміграційного вираження, як поетичність. Особливо яскраво лiро-епічна вираженість проступає в новелістиці або у формі, наприклад, ліричного етюду чи короткого оповідання – своєрідної замальовки внутрішніх психоментальних станів, викликаних рефлексією на явище еміграції. Останнє визначає різницю між великими та малими жанрово-стильовими структурами. Такий стан, між тим, не завжди виправдовує себе при характеристиці різнопланових форм перформативу в українському еміграційному дискурсі – від утилітарно-прагматичних до метаісторичних або релігійно-онтологічних. Досліджувані форми представлені в розряді вербально змодельованих дій, заряджених ідеєю перебудови світу та спрямованих на реалізацію цієї ідеї. Запропоновано вважати, що характер перформатива у вітчизняному еміграційному дискурсі утворюється в трьох аспектах. По-перше, в аспекті застосування релігійних, обрядових практик вираження; по-друге, у концентрації специфічних стильових прийомів активації читацького сприйняття; по-третє, у поєднанні різноструктурних текстів усередині художнього поля. Однак фундаментальна основа перформативної природи письмового виразу полягає у прагненні автора надати художньому тексту функції модератора соціально-історичних явищ, що вивільняє міграційний дискурс із простору літератури, переміщуючи його у простір соціальних перетворень.
Отже, у відповідності до поставлених завдань, підсумком системного аналізу особливостей художнього осмислення еміграції в українській прозі останньої третини ХХ – початку ХХІ століть стало:
– позначення теоретичної та методологічної бази, яка відповідає проблемі вивчення еміграційної тематики в сучасній прозі; було визначено, що теоретичні основи дослідження теми дисертації найбільшою мірою співвідносні з дослідженнями класика теорії дискурсу Т. ван Дейка, працями С. Аверінцева, М. Бахтіна, Ю. Лотмана, Ц. Тодорова та ін. При цьому за ступенем виконання поставлених завдань означувався вибір методів дослідження. Такими стали метод класифікації, дискурсивний, типологічний, термінологічний, порівняльно-історичний, біографічний, системно-функціональний, а також аналітичні напрацювання феміністичної, міфологічної, психологічної та постколоніальної практики дослідження художніх текстів;
– розгляд історичного контексту, проблем своєрідності еволюції та принципів класифікації еміграційного дискурсу; відзначено, що дослідження відтворення еміграції в українській прозі останньої третини ХХ століття і початку ХХІ-го містить багато проблем. Серед них помітно виокремлюються такі: а) проблема приналежності автора до різних соціально-політичних, ідеологічних та культурних систем. Зокрема, помітно відрізняється практика прозаїків радянського періоду і, наприклад, прозаїків-постмодерністів; б) проблема різних класифікацій українського еміграційного дискурсу і відсутності при цьому узагальнювального, системного його представлення; в) проблема всезагальної, неструктурованої репрезентації феномену еміграції – від документально зафіксованого представлення до неординарного, одіозно-епатувального. Ці та інші виявлені аспекти багато в чому і зумовили теоретикоо-методологічні основи дослідження;
– виявлення домінувального в українській літературі про еміграцію триєдиного еміграційного концепту – утопія-іншість-безґрунтя: означилася загальна в українському еміграційному дискурсі тенденція всесторонньої артикуляції базових понять про природу, історію та специфіку української еміграції останніх десятиліть. При цьому стало очевидним, що концептуальні складники названого смислового цілого гетерогенні: еміграційний простір контрастно розділений на дві частини – своє/чуже, що моделює ситуацію іншості, почуття безґрунтя, душевної атопії, притаманна для екзистенційної природи еміграційного мислення. Так, у сферах міфологічної, імагологічної та екзистенційної художньої свідомості проявляється український еміграційний концептуальний континіум;
– визначення тематичного репертуару; був окреслений найбільш уживаний репертуар тем і тематичних виражень, серед яких варто виокремити такі: історія вимушеного чи добровільного переселення народу, що розгорнута, зокрема, у ретроспективі особистої історії (Е. Андієвська, «Роман про людське призначення», Г. Довнар, «Повернення»); труднощі адаптаційного характеру (Ф. Зубанич, «П'ятий континент», В. Ляховчук, «Про далеке і близьке»); процеси асиміляції/акультурації (І. Боднарчук); невідповідність етноментальним традиціям на чужині (Л. Білик, «Душі в екзилі», О. Драчковська «Нянька-ненька», О. Березовський, «Дочка чи пасербиця Європи?»); намагання зберегти етнічне світосприйняття на основі культивування національних цінностей (Ф. Зубанич, Л. Богуславець); культурно-історична та філософська рецепція еміграції (А. Тарасенко, «Емігрант», С. Жадан, «Ворошиловград»); мовне питання в еміграційному контексті (Ю. Андрухович, «Московіада», О. Забужко, «Польові дослідження з українського сексу»); сексуалізація еміграційних аспектів у феміністичному або маскулінному виразі (О. Забужко, Н. Сняданко, В. Єшкілєв); трудова (заробітчанська) еміграція (О. Драчковська, Е. Гата, І. Роздобудько, Г. Тарасюк); відтворення еміграції в контексті життєбудівних, реорганізуючих світ прагнень (Е. Андієвська, Володар Буженко);
– простеження взаємозв’язку виразів, які ідентифікують національну самосвідомість зі світом матеріальної культури та тілесності; була сформульована притаманна для українського еміграційного вираження парадигматика: рід/родина – батьківщина/Україна – мова – етнос/нація. У єдинстві такого вираження відбувається художнє осмислення матеріальних особливостей життя до і після еміграції й життя тіла в його фізичній, психофізіологічній та оргіастичній проекції. При цьому була виявлена особлива зворотна єдність: людина – тіло – текст. У цій цілісності людина трактується як предмет, тіло як текст і як предмет;
– відтворення типології героїв у їхній кореляції з різними уявленнями про еміграцію; було звернено увагу на цілий ряд світоглядних та поведінкових особливостей емігрантів, що дозволило визначитись із типологією героїв, яка включає в себе типи та їхні різновиди, чи підтипи. Виокремлення експліцитного, імпліцитного і внутрішнього типів героїв означило такі підтипи, як емігрант-месія, емігрант-лжемесія, асимільований чи інтегрований емігрант, герой-заробітчанин, емігрант-симулякр, емігрант-мандрівник, емігрант-прагматик, маргінальний переселенець, міфологічний, мікро- та макрокосмос як емігрувальна сутність (мігрувальна), внутрішній емігрант. Виявлені типи та їхні підтипи відповідають переважно загальновизнаним уявленням про еміграцію. Відповідно до цього були відзначені і традиційні, й неординарні смислові форми еміграції (т. зв. «сліди» основного значення слова: канонічний, екстрапольований, «слід»-мімікрія, карнавальний та онтологічний);
– розкриття специфічних ознак еміграційного висловлювання на його жанрово-стильовому рівні, зокрема і в аспекті перформативного письма. Тут з’ясовано, що основною ознакою жанрово-стильових моделей еміграційного дискурсу є поліморфність різних стильових компонентів, які визначають наявність різних субтекстів у художньому цілому, що є органічним для екзистенційної природи еміграційного світосприйняття, яке провокує інтенцію трансформації світу творчими засобами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С. Историческая подвижность категории жанра: опыт периодизации // Историческая поэтика. Итоги и перспективы изучения / С. Аверинцев. – М. : Наука, 1986. – С. 104–116.
2. Аверинцев С. Поэтика ранневизантийской литературы / С. Аверинцев. – СПб. : Азбука-классика, 2004. – 480 с.
3. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму : Монографія / В. Агеєва. – К. : Факт, 2008. – 360 с.
4. Агеєва В. Літературний скандал як проблема рецепції / В. Агеєва // Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму : монографія / В. Агеєва. – К. : Факт, 2003. – С. 291–296.
5. Агеєва В. Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича / В. Агеєва. – К. : Факт, 2006. – 432 с.
6. Аинса Ф. Реконструкция утопии. Эссе / Фернандо Аинса; пер. с франц. Е. Гречаной, И. Стаф. – М. : Наследие, 1999. – 207 с.
7. Андієвська Е. Роман про людське призначення / Емма Андієвська. – К. : Сучасність, 1982. – 454 с.
8. Андріяшик О. Розмаїття форм вираження авторської медитації (на прикладі творчості Р. Андріяшика) / О. Андріяшик // Філологічні семінари. Літературна критика і критерії художності. – Вип. 12. – К. : Київський університет, 2012. – С. 229–235.
9. Андріяшик Р. Вибране [Текст] / Роман Андріяшик ; [авт. вступ. слова С. Квіт]. – К. : Український письменник, 2004. – 1077 с.
10. Андрусів С. Герой сучасної української прози: випробовування Європою / Стефанія Андрусів // Волинь філологічна: текст і контекст. Польська, українська, білоруська та російська літератури в європейському контексті : Зб. наук. пр. – Вип. 6. : У 2-х ч. Ч. І. – Луцьк : РВВ «Вежа» Волинського національного університету ім. Лесі Українки, 2008. – С. 125–131.