ЛІНГВІСТИЧНИЙ СТАТУС НЕОЛОГІЗМІВ У НЕОКЛАСИЧНОМУ ТЕКСТІ

brief description

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Інститут філології

На правах рукопису

Калєтнік Антоніна Андріївна

УДК 811.161.2:(81’42+81’373.43)

ЛІНГВІСТИЧНИЙ СТАТУС НЕОЛОГІЗМІВ У НЕОКЛАСИЧНОМУ ТЕКСТІ

10.02.01 — українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник —
Шевченко Лариса Іванівна,
доктор філологічних наук, професор

КИЇВ — 2008

ЗМІСТ

Список скорочень.............................................................................. 4

ВСТУП............................................................................................................ 5

Розділ 1. ФЕНОМЕН ХУДОЖНЬОЇ МОВИ І НЕОКЛАСИЧНА ПОЕЗІЯ: ЛІНГВОЕПІСТЕМОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ АНАЛІЗУ.............................. 22
1.1. Неокласичний текст як мовно-естетична цілісність у філологічних парадигмах.......................................................................................... 22
1.1.1. Лінгвістичний дискурс літературознавчих критеріїв дослідження творчості неокласиків........................................................................................... 22
1.1.2. Пошуковість мовознавчої аргументації................................... 31
1.2. Стилістична домінанта аналізу в лінгвістиці неокласичного тексту 44
1.3. Лінгвістична доказовість: можливість ідентифікації тексту за характерною ознакою................................................................................................ 51
1.4. Неологізація в лінгвомоделюванні особливостей художньої свідомості.............................................................................................................. 60
Висновки до розділу 1........................................................................ 68

Розділ 2. Словотвірна специфіка неокласичних неологізмів як мотивація естетико-художньої цілісності тексту... 70
2.1. Концептуальні підходи неокласиків до творення неологізмів... 70
2.1.1. Вихідні позиції Миколи Зерова................................................ 73
2.1.2. Обґрунтування критеріїв оцінки неологізмів у МаксимаРильського.............................................................................................................. 81
2.1.3. Аргументація Михайла Драй-Хмари....................................... 85
2.2. Основні принципи оцінки неокласичного неологізму в науковому аналізі.............................................................................................................. 90
2.3. Загальне окреслення словотвірних особливостей неологізмів у творчості неокласиків........................................................................................... 96
2.3.1. Зумовленість продуктивних моделей творення «полем культури» 96
2.3.2. Домінанта лексико-семантичного словотвору як характерна ознака неокласичного тексту........................................................................ 103
Висновки до розділу 2...................................................................... 118

Розділ 3. Функціонально-стилістична сутність неокласичних неологізмів.......................................................................................... 119
3.1. Неологізація простору неокласичного тексту як мовно-естетична рефлексія............................................................................................................ 119
3.1.1. Неологізм в аспекті вербалізації ментальних домінант......... 119
3.1.2. Неологізм як естетизація у слові особливостей неокласичної художньої свідомості........................................................................................... 128
3.1.3. Неокласичні неологізми з погляду образної організації художнього простору............................................................................................ 134
3.2. Неологічна трансформація культурних асоціацій у неокласиків: традиція і новаторство........................................................................................ 140
3.2.1. Неологічне відображення реального простору в неокласичному тексті............................................................................................................ 140
3.2.2. Вербальна домінанта окриленості образу неокласичного простору 146
3.2.3. Неокласична вербалізація парнаського кларизму................. 153
3.2.4. Неокласична неологія в аспекті колористичних номінацій... 158
3.2.5. Епітетна неологізація культурних асоціацій у неокласиків... 165
Висновки до розділу 3...................................................................... 172

Висновки............................................................................................... 174

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ......................................... 181

ДОДАТКИ. ТОМ 2

ДОДАТОК А. Алфавітний словник неологізмів неокласиків.............. 2

ДОДАТОК Б. Словник неологізмів за авторами....................................... 131

ВСТУП

Лінгвістичний пошук нового часу, звернений до антропоцентричного змісту в науковому аналізі, визначає коло важливої дослідницької проблематики, що передусім актуалізує у слові особливості художньої свідомості людини. Митець слова в колі сучасної лінгвістичної проблематики розглядається не лише як автор тексту (екстралінгвальний складник аналізу), але, насамперед, як його іманентний вимір, внутрішня мотиваційна домінанта, що визначає змістову, семантичну і художньо-естетичну цілісність тексту. Мовознавча спрямованість аналізу вербалізованої художньої свідомості, в такому разі, полягає в тому, щоб визначену домінанту тексту схарактеризувати, представити й інтерпретувати в термінах і поняттях лінгвістичної науки. Пріоритетним постає питання вихідних засад і концептуалізації мовознавчого аналізу художнього тексту, пошуку домінантних критеріїв у лінгвістичному пізнанні особливостей ідіостилістичної репрезентації мовомислення.
Визначення мовознавчої дискурсивності в аналізі неокласичного тексту є актуальною проблемою для сучасного філологічного знання, тому що дозволяє предметно розглянути один із найбільш складних, понятійно і дефінітивно недостатньо окреслених напрямків літературно-мистецького процесу першої третини ХХ століття як цілісність мовно-естетичного феномена, проаналізувати його мовні маркери, їх зумовленість екстра- й інтралінгвальними чинниками, визначити репрезентативні для стилістичної ідентифікації неокласичного тексту й відтворені у слові естетизовані сутності, окреслити їх функції та можливості впливу на семантичний розвиток української літературної мови. Передусім, що є перспективним і водночас несподіваним із погляду традиційних уявлень про особливості неокласичного письма, зосередитися на питанні лінгвістичного статусу неологізмів у неокласичному тексті як найбільш виразних, стилістично маркованих мовно-естетичних знаках авторської художньої свідомості.
Неокласичний текст із погляду його неологічних характеристик недостатньо був представлений як об’єкт аналізу в українській лінгвостилістиці. Сьогодні майже немає наукових розвідок, де неологічна творчість неокласиків була б розглянута в дослідницькому контексті системи авторського письма цього мистецького напрямку, не визначено статус і функції неологізмів як стилетвірних і мовотвірних одиниць, не схарактеризовано домінантні типи неокласичної неології, їх мовний потенціал із погляду тенденцій розвитку української літературної мови. Водночас зрозуміло, що висвітлення питань лексичної неології як репрезентативного складника мовної майстерності київської неокласичної плеяди сприяє формуванню системних уявлень про природу і сутність параметрів вербального представлення художньої свідомості митців слова, веде до загального поступу як у дослідженні мовотворчості неокласиків, так і в розумінні глибинних інтелектуальних процесів, що характеризують розвиток української літературної мови 20-х — 30-х років ХХ ст., тобто періоду, на який припадає київська неокласична творчість.
Художньо-літературний доробок українських неокласиків (Михайло Драй-Хмара, Микола Зеров, Юрій Клен (Освальд Бургардт), Максим Рильський, Павло Филипович — славетне «п’ятірне гроно») неодноразово був об’єктом наукових зацікавлень у літературознавчому аспекті. Статтею «Літературний шлях Максима Рильського» дослідження розпочав ще М.Зеров, а після репресій 30-х років цю роботу змогли продовжити філологи з діаспори — О.Ашер, В.Державин, С.Гординський, В.Петров, Д.Штогрин та ін. У наші дні неокласичну спадщину продуктивно вивчають літературознавці України, про що свідчать монографії С.Білоконя, М.Борецького, В.Брюховецького, Н.Костенко, Л.Новиченка; літературознавчий зміст неокласичної творчості репрезентують статті М.Жулинського, Ю.Коваліва, О.Астаф’єва, М.Ільницького, П.Дунай, І.Заславського, Г.Кочура, Д.Наливайка, М.Стріхи, Л.Таран тощо. Останнім часом з’явилися дисертаційні дослідження художньої спадщини київських неокласиків М.Богач, О.Вишневської, О.Гальчук, В.Івашка, В.Клєщикової, які також розробляють літературознавчу проблематику.
Іншою є ситуація в мовознавстві, де питання української неокласичної спадщини майже не досліджувалися. Лише окремі зауваги щодо мови і стилю неокласиків зустрічаємо в роботах із історії української літературної мови (І.Огієнко, В.Русанівський та ін.), ідіостилістики (І.Білодід, Л.Шевченко, О.Черевченко, М.Нервлий та ін.), у дослідженнях синкретичного типу (збірник «Київські неокласики» / Упорядник В.Агєєва. — К.: Факт, 2003; Історія української літератури ХХ століття. У 2-х кн. — Кн. 1: 1910-1930-ті роки / За редакцією В. Г. Дончика. — Вид. 2-ге. — К.: Либідь, 1994) та ін. Над лексикографічним і загальностилістичними аспектами неокласичної неології як складником загальної проблеми неологізації художнього слова 20 — 30-х років 20 ст. працюють Л.Пустовіт, Л.Ставицька, Г.Вокальчук; у контексті питань дериватології до неокласичних неологізмів звертаються Г.Вокальчук, Н.Гаврилюк, К.Герман, В.Бойчук та ін. Дисертація О.Черевченка «Ідіостиль Ю.Клена у контексті інтелектуалізаторських мовних традицій українського неокласицизму» (2005 рік) аналізує сукупність характерних ідіостильових ознак мовотворчості одного з неокласиків — Ю.Клена.
Ситуація закономірно змінюється в останні роки. Лексична неологія неокласиків і взагалі поетів того періоду привертає дедалі більшу і помітну увагу дослідників, про що свідчать наукові праці українських мовознавців. Зокрема у дисертаційних роботах і статтях Л.Ставицької, Л.Шевченко, Л.Кравець, В.Калашника, Л.Савченко та ін. дослідження мовних особливостей неокласиків підпорядковане завданням опису зіставної лексичної семантики і фразеології з проекцією на функціональні ресурси неології. Хоча і досі традиційна зорієнтованість українських мовознавців на словотвірний аспект неології виразно виявляє недостатність мовознавчих розвідок неокласичного доробку у плані текстотвірних, ідіолектних проблем, проблем мовної особистості художника слова. Водночас мовознавці наголошують на особливо дбайливому ставленні авторів досліджуваного літературно-мистецького напрямку до мови своїх поезій, а також і до мови перекладів та літературно-критичних праць.
Зауважимо, неокласична концепція словесного естетизму є універсальною щодо будь-яких текстів цього художнього напрямку, що, зокрема, виразно виявляється у словесних інтерпретаціях творчого доробку інших авторів М.Зеровим («Антологія римської поезії», 1920 р. та «Камена» 1924 р.) та іншими авторами цієї плеяди, які сприяли розбудові і збагаченню українського художнього слова і в цілому літературної мови [94; 105; 114; 130; 185; 209; 207; 210; 221; 257; 258; 267; 273; 278; 280; 297]. «Суть неокласицизму» в контексті літературної еволюції українського слова лінгвісти вбачають у тому, що «поети цього напряму не рубали слова, а вдавалися до випробуваних у літературі класичних форм і висували українську поезію у світову літературу [221, 297].
Разом із тим, слід підкреслити, що функціонально-стилістичні дослідження (переважно, однак, не в аспекті неології) розвиваються в україністиці і представлені такими темами, як от: ключові концепти поетичної картини світу Б.-І. Антонича [8, 143], мовна особистість М.Хвильового [90], слово в апперцепційній системі поетичного тексту Т.Шевченка [180], поетичний словник української поезії ХХ століття [201], синергетика ідіолекту Є.Маланюка [226], ідіолект Т.Шевченка [240; 226 та ін.], мовна особистість У.Самчука [254], ключові слова у мовній картині світу Михайла Коцюбинського [275], поезія М.Драй-Хмари у колі київської неокласики [28; 105; 267], ідіостиль Ю.Клена у контексті інтелектуалізаторських мовних традицій українського неокласицизму [280] та низка інших. Наявність цих досліджень корелюється з визначеною в дисертації проблематикою в аспекті загальнотеоретичних підходів до проблеми і дозволяє інтегрувати знання в лінгвістичних підходах до художнього слова.
Дискусійним у сучасному мовознавстві є питання об’єктності неології, зокрема в аспекті неоднозначності наукових підходів щодо стратифікації мовного явища, структуризації типів неології, принципів їх аналізу в різних лінгвотеоретичних парадигмах.
Неологізація як активний процес розвитку лексико-семантичної системи мови має різноаспектну лінгвістичну аргументацію і відповідні їй напрямки дослідження, що історично склалися в мовознавстві. Найбільш продуктивним є синхронний підхід до неологізмів, що, спираючись на загальний принцип функціонування системи, розглядає неологізми з погляду: а) словотвірної типології та її можливостей; б) рухливості семантичного обсягу мовної одиниці в локалізованому щодо мовної системи часі. Дослідники синхронного аспекту неологізації (О. Земська, О.Кубрякова, І.Улуханов, О.Тараненко, Л.Кудрявцева, І.Самойлова та ін.) зосереджують увагу на визначенні місця неологізма в лексико-семантичній системі мови, природі лексичного значення нового слова, його смисловій структурі. Важливими для синхронного спостереження є і питання парадигмальної віднесеності неологізма, можливостей функціонування в різних стилях і типах мовлення, типології семантичних зрушень у словах. Лінгвісти досліджують причини появи і зникнення новотворів, актуалізації та архаїзації слова чи його значення, можливості семантичної сполучуваності та дериваційну перспективу нового слова.
Із урахуванням нових ідей і методів активні процеси неологізації розглядаються також в категоріях семантичного аналізу, що визначений когнітивною спрямованістю філології, де культурно значимі репрезентації людського знання (концепти) інтерпретуються в семантичних підходах, що відображено в мовознавстві в численних роботах, присвячених мовній картині світу. [19; 36; 51; 52; 88; 103; 84; 109; 110; 157; 170; 180; 203; 222; 240; 251 та ін.].
Неологізми аналізуються і в категоріях породжуючої граматики Н.Хомського, що дозволяє об’єднати принципи дослідження навколо продуктивної ідеї про право кожної мови на «семантичні пропуски», а отже і мотивацію інноваційної функції мовленнєвої діяльності як заповнення цих пропусків [14; 16; 18; 23; 27; 30; 40; 41; 45; 83; 88; 98; 106; 110 та ін.].
Інший науковий контекст синхронного аналізу дериваційно-номінативних процесів — зіставний. У працях К.Горбачевич, О.Кубрякової, О.Блінова, О.Тараненка, Г.Миронової та ін. розвинено і переформульовано ідеї, окреслені ще І.О.Бодуеном де Куртене щодо статики і динаміки історичного розвитку мови та її лексичних одиниць. Модерні дослідники пропонують розглядати підсистеми мови в зіставно-типологічному аспекті, що дозволяє забезпечити найбільш глибоке розуміння сутності мови як знакової системи, а дериваційні процеси проаналізувати в контексті інваріантних можливостей мови та особливостей їх вияву в окремих мовах [49; 16; 149; 259; 260; 261; 262 та ін.].
Сучасні аспекти вивчення неологізації пов’язані також із характеристикою тенденцій у зміні норм сучасної літературної мови, можливостями лексикографічної фіксації неологізмів, дериваційними закономірностями номінації нових реалій, продуктивністю словотвірних моделей, взаємозумовленістю інновацій і мовної системи, проблемами термінологізації неологізму, лінгвістичного статусу оказіонального слова і неологізму та ін., що розв’язуються лінгвістами і як самостійно сформульовані проблеми, й у підпорядкуванні іншим, спеціальним проблемам мовознавства [18; 21; 55; 64; 66; 71; 79; 97; 132; 149; 155 та ін.].
Питання неологізації безпосередньо пов’язуються також із аспекто-логією семантики. У різних дослідницьких текстах вони осмислювалися Г.Паулем, О.Потебнею, М.Покровським, С.Ульманом, В.Виноградовим, В.Звегінцевим, О.Смирницьким, Д.Шмельовим, Г.Уфімцевою, Ю.Апресяном, Ю.Карауловим, Л.Булаховським, В.Ващенком, Л.Паламарчуком, В.Русанівським, В.Німчуком, М.Кочерганом, О.Тараненком, О.Муромцевою, Л.Лисиченко, С.Єрмоленко та ін. Зосередження уваги на лексичному значенні слова, його парадигмально структурованих семантичних значеннях, тенденціях історичної еволюції семантики слова, зв’язку зі зміною екстралінгвально зумовленої комунікативної ситуації визначає характер цих праць [16; 17; 43; 49; 94; 96; 108; 124; 144; 143; 148; 158 та ін.].
Активне звернення мовознавців до питання нового слова не вичерпує, проте, як проблематики сучасної лінгвістики, так і можливостей нових методологій аналізу мовних одиниць, звернених до характеристики онтологічних сутностей пізнання і творчої здатності людини, контекстів мовного життя та їх відповідних наукових інтерпретацій.
У цьому зв’язку логічним видається інтерес дослідника до пізнавального характеру людської свідомості, що відбиває домінантні асоціації, зреалізовані в новотворах. Лінгвокреативне мислення (мовна свідомість), на думку мовознавців, з одного боку, відображає оточуючий світ, а, з іншого, — відбиває іманентні характеристики мови і авторської мовної самореалізації.
Особливого значення лінгвокретивне мислення набуває у зв’язку з постановкою проблеми творчої мовної особистості. Дослідник у такому разі звертається до тріади наукового пошуку: кореляція лексичного значення неологізму — лексико-семантичної системи національної мови — онтологічних закономірностей інтелектуального пізнання і характеристик мислення.
Персоніфікована інтелектуально-творча діяльність в кожному разі відбиває дуалізм пізнання, де взаємозумовленість набутого цивілізацією досвіду і авторської рефлексії на світ перетинаються у свідомості, а, отже, й у слові. Для мовознавства вже доведеною є думка про те, що позамовні і мовні імпульси впливають на лексичну одиницю не прямо, а через сітку відношень, в які вона вступає завдяки своїм формальним і семантичним характеристикам.
Лінгвістичний потенціал творця у такій постановці питання синтезує можливості мовної системи, її здатність адекватно відтворювати індивідуалізовані картини світу і мисленнєву активність особистості — прагнення назвати нове, непізнане в колективному досвіді.
Такий аспект постановки питання про неологізацію є актуальним, новим і перспективним як для ідіостилістики, так і для інших напрямків мовознавства — загальної семантики, лексикології, функціональної теорії і практики аналізу мовних явищ.
Зосереджуючи увагу на лінгвістичному статусі неологізмів київських неокласиків, вважаємо за необхідне визначити ознаки неології, що аналізувалися в дисертації.
Відповідно до традиційних дефініцій, неологізми — це слова, значення слів чи словосполучень, що з’явилися у певний період у мові або використані один раз (т.зв. оказіональні слова) у певному тексті чи акті мовлення. Неологізми, отже, можуть визначатися за денотативною ознакою (позначення нових реалій) або за стилістичною (ефект експресивної новизни). Водночас дослідники говорять про відносні неологізми як результат переміщення слів із однієї сфери мови в іншу або актуалізації застарілих [261]. Разом із тим у лексикології існує проблема т.зв. потенційних слів, тобто слів, яких фактично немає, але які могли б існувати за певних умов, бажання, або ж історичної випадковості [

bibliography

Висновки

Мовно-естетичні особливості статусу неологізмів у неокласичному тексті дістають у дисертаційному аналізі дослідницької об’єктивації.
Специфіка неокласичного тексту продуктивно інтерпретується і пояснюється в категоріях, поняттях і за допомогою спеціальних інструментальних методів, що відбивають рівень лінгвістичного знання, можливості різноаспектних підходів до проблеми і корелюють зі складною художньо-естетичною системою, вербалізованою у слові.
Лінгвістичне обґрунтування мовно-естетичних особливостей неології у неокласиків спирається на принцип функціонально-стилістичної домінанти в лінгвістиці авторського тексту. Мовознавча доказовість, обґрунтована як можливість ідентифікації тексту за характерною ознакою, інтегрується водночас у лінгвостилістичній інтерпретації з літературознавчою доказовістю. У дослідженні неології та її функцій домінує антропоцентричний вимір філологічної проблематики, в якому літературознавче знання (екстралінгвальне щодо мовної проблематики) реалізує методологічну засаду додатковості і має характер зовнішнього контексту.
Неокласичний текст, представлений як дискурсивне явище, постає в лінгвістичних підходах не абстрактною моделлю з іманентним інобуттям, а вербалізованою естетико-світоглядною моделлю життя. Дискурс, таким чином, перебуває, з одного боку, у прямій залежності від емпіричної очевидності та, з іншого боку, від естетико-світоглядної індивідуальної визначеності автора. Тому для мовознавчого аналізу поетичного дискурсу важливими є прояви індивідуально-авторської особистості в її рефлексії на світ. У такому аспекті лінгвістична доказовість спирається на необхідний для аналізу філологічний синкретизм, звернення до ідіолектних характеристик неокласиків, як спільних для всіх п’яти поетів, так і притаманних кожному з них зокрема.
Концептуальні засади неокласиків щодо неології спираються на розуміння універсальності, стабільності, історичної спадкоємності і всеохопності простору культури. Неологізація пов’язана з вербальним представленням нових явищ, станів, ознак і тому провокує внутрішню напругу мовної системи, тексту як за фактом творення, так і функціонування.
У період багатовекторної поляризації поглядів на природу художнього слова, дискусій про сутність художньої літератури як мовно-культурного феномена, що спричинилося до появи численних літературно-творчих угрупувань із маніфестами і заявами, неокласики залишалися вільними від «синдрому гурткового месіанства» (І.Дзюба) і сповідували служіння високому мистецтву, творили слово естетично вивершене, втілене в досконалі і вишукані форми, співмірні, висловлюючись словами М.Зерова, зі старої творчості додержаним вином. Саме ці художньо-естетичні настанови, визначені як неокласична світоглядна домінанта, обмежували для неокласиків можливість прямого експериментування зі словом.
Сформульовані неокласиками критерії неологізації художнього тексту визначені в літературно-критичній спадщині митців і водночас у власній поетичній творчості. Не випадково через усю філологічну діяльність М.Зерова, М.Драй-Хмари наскрізно проходить думка про необхідність вдумливої роботи над словом, потребу творчої інтерпретації його експресивних можливостей. Цілком закономірно також і те, що М.Рильський говорив про слово як вищу реальність, більшу «над увесь безмежний світ».
Неокласики піддають різкій критиці увагу формалістів лише до зовнішньої будови слова. Натомість мовно-художня практика неокласиків зосереджена навколо лексико-семантичного словотвору як ідентифікаційної ознаки тексту, пошуку нових значень, виявлених у слові асоціацій, смислів і культурних перегуків. Інші типи неологізмів, творені неокласиками, відбивають дериваційний потенціал української мови, але не є системними специфічними характеристиками художнього мовомислення неокласиків.
Своєрідність лінгвістичного статусу неологізмів у неокласиків зумовлюється екстралінгвальними факторами (світоглядно-естетична концепція неокласицизму, суспільні і культурні обставини творення, історичний час, жанр та ін.), а також інтралінгвальними факторами (гнучкість мовної системи, ідіостилістичні характеристики, заданість функцій). Неокласики зосереджують увагу на рухові семантики слова як можливості позначити нові смисли, нові прочитання вже відомого, еволюцію думки, поняттєвої субстанції. Функціональний статус неологізмів визначено в такому разі інтелектуальними інтенціями слова.
З-посеред неокласиків М.Драй-Хмара вирізняється тим, що він як охочіше звертається до рідковживаних слів, що «в глибині бездонній пролежали глухі віки», так і відносно частіше вводить у свою поезію авторські неологізми — органічний вияв пильної уваги митця до семантичного й експресивного потенціалу слова. Тому експеримент зі словом у М.Драй-Хмари ніколи не стає самодостатнім і не руйнує іманентної мотивації функціонування і розвитку української літературної мови.
Водночас неокласики свідомо не уникають неологізмів — неологізми настільки органічно вписуються в їх поезію, що залишаються начебто непомітними (за наведеним в дисертації зауваженням В.Русанівського, неокласики «настільки делікатно поводилися з мовою, що у них ми ніби й не зустрічаємо неологізмів. Але вони є»), вербалізуючи при цьому особливості неокласичного художнього світу.
Суцільне обстеження неокласичного поетичного доробку свідчить, що кількісно неологізми посідають периферійне місце в лексико-семантичній структурі проаналізованих текстів: близько 700 слів цього типу не складають помітної питомої ваги в обстеженому текстовому масиві, особливо коли врахувати, що лише половина одиниць (330 слів) може кваліфікуватися як індивідуально-авторські неологізми, тоді як решта складається з потенційних та оказіональних слів, тобто слів, що є відносними неологізмами. З іншого боку, наведена статистика свідчить про надзвичайно уважне ставлення неокласиків до нового слова, дозволяє зосередити увагу на функціонально-семантичній мотивації кожного неологізму, його стилістичному потенціалі.
Дослідницька орієнтація на текстову функціональність неологізмів дозволила зосередитися на стилістичній проблематиці й уникнути в дисертації суто словоцентричного підходу до розгляду лексичних одиниць, що є характерною прикметою багатьох лінгвістичних розвідок. Мовознавча інтерпретація неологізмів визначена і здійснена в дисертації передусім через аналіз їх функціонального потенціалу як ідентифікаційної характеристики неокласичного тексту. Своєрідність цього аналізу полягає в тому, що неологія з того чи іншого аспектуального погляду розглядалася у трьох текстових вимірах: синтагматичне оточення неологізмів, у якому прочитується найближчий лінійний контекст новотвору; парадигматичні вектори новотворів у вертикальному контексті неокласичного дискурсу; дискурсивно-парадигматичні зв’язки неологізмів із однокореневими словами загального вжитку в тому ж неокласичному тексті.
Неокласичні неологізми навіть в аспекті їх кількісних характеристик виявляють певні ідіолектні особливості. Так, попри відзначену схильність до використання лексичних неологізмів у поезії М.Драй-Хмари, найбільше їх виявлено нами в М.Рильського (33,8% або 227 одиниць із загальної сукупності 671 в неокласичному доробку). Помітно менше неологізмів зустрічається у П.Филиповича (7,6% або 51 одиниця), тоді як три інші поети-неокласики посідають майже серединне місце між цими двома полюсами: у М.Драй-Хмари 21,2% або 142 одиниці; у М.Зерова 18,6% або 125 одиниць; у Ю.Клена 18,8% або 126 одиниць. Справа майбутніх досліджень виявити питому вагу лексичної неології в текстах кожного з неокласиків, коли йдеться про увесь творчий доробок кожного з авторів. Можливо, вищою вона буде саме в М.Драй-Хмари.
Підрахунки іменникових неологізмів показують, що у відсотковому вираженні їх найбільше у М.Зерова (44% його неологізмів є іменниковими), до нього ближче стоять Ю.Клен та П.Филипович (відповідно 43% та 41%), тоді як дещо менший відсоток у М.Драй-Хмари та М.Рильського (39% та 37%). Разом із тим у кількісному вимірі в даному випадку передує М.Рильський, що засвідчує відповідний розділ дисертації.
Однак справжньою стихією М.Рильського виявляється прикметникова неологія, де поет є абсолютним лідером, вдвічі (131 одиниця) випереджаючи в кількісному вимірі ближчих до нього і майже рівних між собою М.Драй-Хмару (65 одиниць), М.Зерова (58 одиниць) і Ю.Клена (55 одиниць), тоді як кількість прикметників-неологізмів у П.Филиповича виявляється вдвічі меншою проти серединного місця — 29 одиниць. Разом із тим дуже показово, що у відсотковому вираженні прикметникова неологія П.Филиповича (56,9%) майже не поступається неології М.Рильського (57,7%) — пор. 46,4% її в найближчого до обох поетів М.Зерова.
Кількісні характеристики дієслівних неологізмів показують найбільшу схильність до них М.Драй-Хмари (10,6% з його неології), тоді як М.Рильський використовує їх значно менше (усього 2,2%).
Безсумнівно, за виявленими кількісними співвідношеннями приховані ментально-образні уподобання поетів, що і знаходить свій ідіолектний вияв. Так, тогочасні характеристики М.Драй-Хмари як поета споглядального, пасивного принципово не відповідають мовно-естетичним і функціональним закономірностям його мови, особливостям творення неології. З іншого боку, як це і доведено в дисертації, М.Рильський постає в першу чергу як творець епітета, епітетної метафори, як художник слова, що сприймає світ через його ознаки і відповідно вербалізує цей світ у поетичному тексті.
Ідентифікація неокласичного тексту за неологічною ознакою визначена домінантними типами неології, що спираються передусім на метафоризацію і, менше, метонімізацію. Метафоризована неологія вибудовує конструктивний простір тексту (домінанти простору, часу, концептуальне відображення буття та ін.), формує ідіостилістичні параметри поезії. Як критерій єдності художньо-естетичного напрямку визначено спільні для неокласиків особливості творення неології (домінанта лексико-семантичного новотвору), продуктивність метафоризованих новотворів, здатність їх до семантичної кореляції, що дозволяє ідентифікувати неокласичний текст за неологічною ознакою.
Найбільш характерними вербалізованими домінантами світобудови неокласиків постають образи простору і кларизм. Обидві домінанти виявлені насиченістю поетичних текстів словами з відповідною семантикою, часто символізованою. Особливо простежується домінанта кларизму, що представлена потужним шаром колористичної лексики, часто прикметникових новотворів із колористичною семантикою. Функціонально-стильові особливості такої неології в тому, що вона є вершинним виявом певного наскрізного образу і завжди виступає в парадигматичному ореолі супровідної однокореневої лексики загальномовного вжитку. Вершинність образності увиразнюється в неокласиків також за рахунок слів із особливо вираженою інтенсивністю певної семантичної ідеї — те, що в роботі назване семантичними інтенсивами.
У дисертації обґрунтовується думка про особливу естетику і функціональну своєрідність неокласичного неологічного слова: для шанувальника поезії воно є сугестивним орієнтиром і своєрідним асоціативним генератором, який на підсвідомому рівні актуалізує відповідні контексти усього художнього дискурсу, сукупної мовно-естетичної світобудови. Особливої ваги набуває цей висновок у світлі того, що історія української літератури, літературознавство об’єднують київських неокласиків в одну групу. Засади такого об’єднання базуються, очевидно, не тільки на спільності її естетико-світоглядних засад, але і на відносній схожості ідіолектних характеристик цих поетів, на виразно окресленій типології у способах творення і використання ними слова, на спільності дискурсивної онтології їх мовомислення.
Такі сходження й перетини виявляються практично в кожному з розглянутих у дисертації аспектах. Схожим для неокласиків чином формується їх семантична неологія (нової семантизації набуває слово, як правило, периферійне в системі національної української мови), аналогічно використовуються загальномовні неологізми епохи (внутрішня конфронтація з новим ладом, але побудова власної і незалежної художньої парадигми, відмінної від партійно-ідеологічних настанов тогочасного літературного життя). Орієнтація на кращі зразки світової поезії, маючи за основу високу освіченість неокласиків та, зокрема, їх закоханість в античність, також спричиняється до типологічно схожих топосів у розглянутому в дисертації поетичному дискурсі. Передусім це увиразнюється на рівні неологізації культурних асоціацій у доробку неокласиків.
Інтерпретативно-функціональний аналіз лексичних новацій спирається, таким чином, на обґрунтування особливої природи мовомислення неокласиків і специфіки їх мовно-естетичної рефлексії. Неокласичні новотвори дозволяють прочитувати просторові і часові культурно-мовні асоціації («Лебідь» Маларме — «Лебідь» М.Драй-Хмари, що є символізацією в неологізмі неокласичного напрямку та ін.), в нових мовних знаках знаходити доведення актуальним процесам розвитку мови й естетичної свідомості українців.
Зважаючи на структуру, функції, ідіолектні особливості неологізмів та вагу їх лінгвістичного статусу в неокласичному тексті, підкреслимо насамкінець таку думку. Неологізми в неокласиків посідають відносно периферійне місце в кількісних вимірах. Разом із тим вони настільки органічно й послідовно пов’язані поетичним дискурсом неокласиків, що становлять його невід’ємну складову частину і можуть розглядатися як ідентифікаційна характеристика. У неокласичних неологізмах посутньо віддзеркалюються головні елементи естетико-світоглядних засад поетів та вся структура мовно-естетичної парадигми їх поезії. Тому можна сказати, що лексична неологія як словникова периферія неокласичного тексту позначена у функціонально-стилістичному аспекті всіма рисами домінантних центрів неокласичної естетичної світобудови та неокласичного дискурсу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. АверинцевС.С. Древнегреческая поэтика и мировая литература // Поэтика древнегреческой литературы. — М.: Наука, 1981. — С.314.
2. АверинцевС.С. Риторика и истоки европейской литературной традиции. — М.: Языки русской культуры, 1996. — 446с.
3. АверинцевС.С. Символ в искусстве // Литературный энциклопедический словарь / Под общ. ред. В.М.Кожевникова, П.А.Николаева. — М.: Сов.энциклопедия, 1987. — С.378379.
4. АверинцевС.С. Софія-Логос. Словник. — К.: Дух і Літера, 1999. — 464с.
5. АвтономоваН.С. Психоаналитическая концепция Жака Лакана // Вопросы философии. — 1973. — №11. — С.1725.
6. АлпатовВ.М. Об антропоцентричном и системоцентричном подходах к языку // Вопросы языкознания. — 1993. — №3. — С.1526.
7. АмелинГ.Г., ПильщиковИ.А. Мемиотика и русская культура // Московско-тартусская семиотическая школа. История, воспоминания, размышления. — М.: Языки русской культуры, 1998. — С.4553.
8. АндруховичЮ. Богдан-ІгорАнтонич і літературно-естетичні концепції модернізму: Автореф. дис. ... канд. філол. наук / Прикарп. ун-т ім. В.Стефаника. — Івано-Франківськ, 1996. — 24с.
9. АндрушкоВ.А. Феноменология зрения и света в поэзии Данте // Дантовские чтения. 1987. — М.: Наука, 1989. — С.91118.
10. АнтиповГ.А. и др. Текст как явление культуры. — Новосибирск: Наука. Сиб. отделение, 1989. — 197с.
11. АпресянЮ.Д. Современные методы изучения значений и некоторые проблемы структурной лингвистики // Проблемы структурной лингвистики. — М.: Наука, 1963. — С.102148.
12. АпресянЮ.Д. Лексическая семантика: синонимические средства языка. — М.: Наука, 1974. — 367с.
13. АпресянЮ.Д. Новый объяснительный словарь синонимов: концепция и типы информации // Новый объяснительный словарь синонимов русского языка. Проспект. — М.: Русские словари, 1995. — С.7118.
14. АпресянЮ.Д. О московской семантической школе // Вопр. языкознания. — 2005. — № 1. — С.1-11.
15. АрнольдИ.В. Стилистика современного английского языка. — Л.: Просвещение, 1973. — 303 с.
16. АртемьеваЕ.Ю. Основы психологии субъективной семантики. — М.: Наука; Смысл, 1999. — 350с.
17. АрутюноваН.Д. К проблеме функциональных типов лексического значения // Аспекты семантических исследований. — М.: Наука, 1980. — 356с.
18. АрутюноваН.Д. Лингвистические проблемы референции // Новое в зарубежной лингвистике. — 1982. — Вып.13. — С.540.
19. АрутюноваН.Д. Аномалия и язык (К проблеме языковой «картины мира») // Вопросы языкознания. — 1987. — № 3. — С.320.
20. АрутюноваН.Д. Образ (опыт концептуального анализа) // Референция и проблемы текстообразования. — М.: Наука, 1988. — С.117129.
21. АрутюноваН.Д. Типы языковых значений: Оценка. Событие. Факт. — М.: Наука, 1988. — 341с.
22. АрутюноваН.Д. Дискурс // Лингвистический энциклопедический словарь. — М.: Сов. энциклопедия, 1990. — С.136137.
23. АрутюноваН.Д. Язык и мир человека. — М.: Языки русской культуры, 1998. — 895 с.
24. Аспекты семантических исследований / Отв. ред. Н.Д.Арутюнова, А.А.Уфимцева. — М.: Наука, 1980. — 356с.
25. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. — Изд. 2-е, стереотип. — М.: Сов. энциклопедия, 1969. — 608 с.
26. АхмановаО.С.,ГюббенетИ.В. «Вертикальный контекст» как филологическая проблема // Вопросы языкознания. — 1977. — №3. — С.4754.
27. АшерО. М.Драй-Хмара як поет // Драй-Хмара М.Поезії. — Нью-Йорк, 1964. — С.7‑23.
28. АшерО. Поетична мова М.Драй-Хмари // Слово і час. — 1991. — №9. — С.4548.
29. АшукинН.С.,АшукинаМ.Г. Крылатые слова. — Изд. 4-е, дополн. — М.: Художественная литература, 1987. — 528 с.
30. Балашов Н.И. Структурно-реляционная дифференция знака языкового и знака поэтического // Изв. АН СССР, СЛЯ. — 1982. — Т.41, №2. — С.125135.
31. БаллиШ. Французская стилистика. — М.: Изд-во иностр. лит., 1961. — 394с.
32. БартР. Лингвистика текста // Новое в зарубежной лингвистике. — М.: Прогресс, 1978. — С.442449.
33. БартР. Избранные работы. Семиотика. Поэтика: Пер. с фр. — М.: Прогресс, 1989. — 603с.
34. БахтинМ. Эстетика словесного творчества. — М.: Искусство, 1986. — 445с.
35. БашманівськийВ.І. Художня природа «неокласичного» в поетичній творчості Миколи Зерова: Автореф. дис. канд. філол. наук / НАН України; Ін-т літератури ім. Т.Г. Шевченка. — К., 2004. — 19с.
36. БацевичФ.С., КосмедаТ.А. Очерки по функциональной лексикологии. — Львов: Світ, 1997. — 392с.
37. БелецкийА.А. Цивилизация и культура // Collegium. — 1993. — № 1. — С.58.
38. БеловА.И. Цветовые этноэйдемы как объект этнопсихолингвистики // Этнопсихолингвистика. — М.: Наука, 1988. — С.4958.
39. БелыйА. Магия слова // БелыйА. Символизм как миропонимание. — М.: Республика, 1994. — С.131142.
40. БенчичЖ. Поэтическая функция языка и игра // Роман Якобсон: Тексты, документы, исследования. — М.: Рос. гос. гум. ун-т, 1999. — С.626637.
41. БергерЛ.Г. Пространственный образ мира (парадигма познания) в структуре художественного стиля // Вопросы философии. — 1994. — № 4. — С.114128.
42. Бибик С.П., Єрмоленко С.Я., Пустовіт Л.О. Словник епітетів української мови / за ред. С.Я.Єрмоленко. — К.: Довіра, 1998. — 431 с.
43. БибихинВ.В. К онтологическому статусу языкового значения // Традиция в истории культуры. — М.: Наука, 1978. — С.231243.
44. БирвишМ. Семантика // Новое в зарубежной лингвистике. — 1984. — Вып. 10. — С.177199.
45. Бичкова Л.В. Колористична культура античного світу. — К.: Вища шк., 2003. — 135с.
46. БілецькийО.І. Вступна стаття // Максим Рильський. Твори у 10 т. — К.: Держ. вид. худож. літ., 1960. — Т.1. — С.556.
47. БілодідІ.К. Поетична мова Максима Рильського. — К.: Наук. думка, 1965. — 174с.
48. Білокінь С. Закоханий у вроду слів: М.Зеров — доля і книги. — К.: Час, 1990. — 56с.
49. БлиноваО.И. Явление мотивации слов. — Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1984. — 191с.
50. БогинГ.И. Филологическая герменевтика как деятельность // Язык, культура и социум в гуманитарной парадигме. — М.; Тверь, 1999. — С.6267.
51. БойчукВ.М. Типологія внутрішньої форми слова у десубстантивному словотворі: Автореф. дис. ... канд. філол. наук / Прикарп. ун-т ім. В.Стефаника. — Івано-Франківськ, 1997. — 24с.
52. БондарМ.В. Активні лексико-семантичні процеси в мові художньої прози кінця ХХ — початку ХХІ століть: Автореф. дис. ... канд.філол.наук / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка; Інститут філології. — К., 2004. — 19с.
53. БросалінаО.Г. Художньо-естетичні засади неокласицизму і творчість Михайла Ореста та Ігоря Качуровського: Автореф. дис. ... канд. філол. наук / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2003. — 17с.
54. БрюховецькийВ. Михайло Драй-Хмара // Літературна Україна. — 25 липня 1991р.
55. БудаговР.А. Что такое развитие и совершенствования языка? — М.: Наука, 1977. — 264с.
56. БурбелоВ.Б., СоломарскаяЕ.А. Лингвистика художественного текста. — К.: УМЛ ВО, 1988. — 215с.
57. БутенкоН.П. Словник асоціативних означень іменників в української мові / Наук. ред. А.Є.Супрун. — Львів: Вища школа, Вид-во при Львів. ун-ті, 1989. — 328 с.
58. БуяноваЛ.Ю. Поэтический текст как мир виртуального: проблема эмотивности // Текст: Узоры ковра: Научно-метод. семинар «TEXTUS» : Сб. ст. / Рос. гос. пед. ун-т им. А.И.Герцена, Ставроп. гос. ун-т. — СПб.; Ставрополь, 1999. — Вып. 4, ч.2. — С.1013.
59. ВежбицкаяА. Язык. Культура. Познание. — М.: Русские словари, 1996. — 411с.
60. ВеликовскийС.И. Культура как полагание смысла // Одиссей: Человек в истории. 1989. — М.: Наука, 1989. — С.1720.
61. ВиноградовВ.В. Проблемы авторства и теория стилей. — М.: Госиздат художественной литературы, 1961. — 614с.
62. ВиноградовВ.В. Проблемы русской стилистики. — М.: Высшая школа, 1981. — 320с.
63. ВинокурГ.О. О языке художественной литературы. — М.: Высшая школа, 1991. — 448с.
64. ВокальчукГ.М. Авторські новотвори в поезії 2030-х років // Культура слова. — Вип.42. — К., 1992. — С.5962.
65. ВокальчукГ.М. Індивідуально-авторські назви осіб у поезії неокласиків // Актуальні проблеми сучасної філології. — Рівне: Інформ.-вид. відділ. Рівн.держ.педінституту, 1998. — С.4955.
66. ВокальчукГ.М. Непродуктивні способи оказіональної номінації осіб у поетичному мовленні 20-30 років ХХ ст. // Актуальні проблеми сучасної філології. Мовознавчі студії : Зб. наук. праць Рівненського держ. гуманітарного ун-ту. — Вип. 8. — Рівне: РДГУ, 2000. — С.5762.
67. ВокальчукГ.М. Прикметникові новотвори в українському поетичному лексиконі ХХ століття // Слов’янський вісник : Зб.наук.праць. Серія «Філологічні науки» Рівненського ін-ту слов’янознавства Київського славістичного ун-ту. — Вип. 4. — Рівне: РГСКСУ, 2003. — С.6267.
68. ВокальчукГалина. Авторський неологізм в українській поезії ХХ століття (лексикографічний аспект) / За ред. А.П.Грищенка: Монографія. — Рівне: Наук.-видав. центр «Перспектива», 2004. — 524 с.
69. ВольфЕ.М. Прилагательное в тексте (система языка и «картина мира») // Лингвистика и поэтика. — М.: Наука, 1979. — С.118135.
70. ВыготскийЛ.С. Мышление и речь. — М.: Лабиринт, 1996. — 416с.
71. ГаврилюкН. Семантика оказіональних назв осіб за внутрішніми ознаками у поетичному словнику неокласиків // Лінгвістичні дослідження : Зб.наук.праць. — Харків: ХДПУ, 2001. — С.171173.
72. ГаврилюкН.В. Нульова суфіксація як спосіб творення оказіоналізмів у поетичному словнику неокласиків // Актуальні проблеми сучасної філології. Мовознавчі студії. — Вип. 8. — 2000. — С.8286.
73. ГаврилюкН.В. Оказіонально-предметна номінація у поезії неокласиків (семантичний аспект) // Актуальні проблеми сучасної філології. Мовознавчі студії. — Вип. 7. — 1999. — С.7176.
74. Гаврилюк Наталія. Оказіональні прикметники-композити в поетичному словнику неокласиків (словотвірний аспект) // Актуальні проблеми сучасної філології. Мовознавчі студії. — Вип. 10. — 2002. — С. 7478.
75. ГадамерГ.-Г. Истина и метод. Основы философской герменевтики: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1988. — 704с.
76. ГальперинИ.Р. Текст как объект лингвистического исследования — М.: Наука, 1981. — 139 с.
77. ГальчукОксана. Поліфункціональність міфологем сну в поезії Миколи Зерова // Онірична парадигма світової літератури. Сучасні літературознавчі студії. — К.: Видав. центр КНЛУ, 2004. — №1. — С.2226.
78. ГерманВ.В. Індивідуально-авторські неологізми (оказіоналізми) в сучасній поезії (6090-і роки): Автореф. дис. канд. філол. наук / НАН України; Ін-т укр. мови. — К., 1999. — 22с.
79. ГорбачевичК.С. Вариантность слова и языковая норма. — Л.: Наука, 1978. — 238с.
80. ГригорьевВ.П. Словотворчество и смежные проблемы языка поэта / Отв. ред. А.Д.Григорьева.. — М.: Наука, 1986. — 253с.
81. ГригорьевВ.П. Слова в контекстах русской поэзии XXвека (Избранные експрессемы) [Електронний ресурс] // Материалы к «Словарю экспрессем». — М., 2002. Режим доступу до статті: http://www.artint.ru/cfrl/publications/express/03.htm
82. ГригорьеваА.Д. Слово в поэзии Тютчева. — М.: Наука, 1980. — 248с.
83. ГринцерН.П. «Язык богов и язык людей»: от поэтической формулы к концепции языка // ЕΛΛΑΣ. Балканские чтения4 : Тезисы и материалы симпозиума. — М.: Институт славяноведения РАН, 1997. — С.912.
84.