Гриценко Світлана Павлівна Динаміка лексикону української мови XVI

brief description:
Гриценко Світлана Павлівна, доцент кафедри загального мовознавства, класичної філології та неоеллі- ністики Київського національного університету імені Тараса Шевченка: «Динаміка лексикону української мови XVI - XVII ст.» (10.02.01 - українська мова). Спецрада Д 26.001.19 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ГРИЦЕНКО СВІТЛАНА ПАВЛІВНА
УДК 811.161.2’37’373’04
ДИСЕРТАЦІЯ
ДИНАМІКА ЛЕКСИКОНУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ XVI–XVII CТ.
Спеціальність 10.02.01 – українська мова
Подається на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і
текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело___________________
(підпис, ініціали та прізвище здобувача)
Науковий консультант – Гнатюк Лідія Павлівна, доктор філологічних наук,
професор
Київ – 2018

ЗМІСТ
Список умовних скорочень назв мов………………………………………… 29
Вступ……………………….…………………………………………...………... 30
Розділ І. Динаміка лексикону як об’єкт лінгвістичного опису…………... 44
І.1. Динаміка як іманентна ознака мови………………………………………… 44
І.2. Cтан і прийоми вивчення лексики української мови XVI–XVII ст…..…… 60
І.3. Позамовні фактори розвитку лексики XVI–XVII ст.………………..…...... 98
Висновки до розділу І…..……………………………………………………….. 129
Розділ ІІ. Статичне і динамічне в українському лексиконі XVI–XVII ст.... 132
ІІ.1. Спадщина лексикону попередніх епох у пам‘ятках XVI–XVII ст……….. 147
ІІ.1.1. Збереження лексики без відчутних змін………………………….……… 148
ІІ.1.2. Мінімальні семантичні зміни лексики………………….……………...... 183
ІІ. 2. Редукція лексикону…………………………………………………………. 187
ІІ.3. Ідеографічна стратифікація іншомовних переймань в українському
лексиконі XVI–XVII ст………………………………………………………….. 193
Висновки до розділу ІІ..………………………………………………………… 339
Розділ ІІІ. Деривація як шлях розвитку номінативного ресурсу мови…. 343
ІІІ.1. Семантична деривація…………………………………………………….. 343
ІІІ.2. Формально-семантична деривація……………………………………….. 352
ІІІ.2.1. Негібридна деривація………………………………………………........ 355
ІІІ.2.1.1. Модель творення: запозичена основа + запозичений афікс…………. 355
ІІІ.2.1.2. Модель творення: питома основа + питомий афікс………………..... 362
ІІІ.2.2. Гібридна деривація………………………………………………………. 368
ІІІ.2.2.1. Модель творення: питома основа + запозичений афікс……………… 369
ІІІ.2.2.2. Модель творення: запозичена основа + питомий афікс……………… 370
Висновки до розділу ІІІ...……………………………………………………….. 383
Розділ IV. Іншомовні впливи як чинник динаміки лексикону
української мови XVI–XVII ст……………………………………………….. 386
Висновки до розділу ІV...……………………………………………………….. 404
28
Розділ V. Час запозичування як параметр опису динаміки лексикону
української мови XVI–XVст……………………………………….…………. 407
Висновки до розділу V....……………………………………………………….. 458
Висновки………………………………………………………………………... 463
Список джерел, словників, довідників……. ……………………………….. 470
Список використаної літератури……………………………………………… 509
Додатки
І. Лексикографічне відтворення часу запозичень…………….……… 635
ІІ. Ідеографія запозичень у писемних джерелах XI–XVII ст……....... 942
ІІІ. Назви професій та роду занять………………...………………...... 1044
IV. Семантичні зміни запозичень (фрагмент історичного опису)…...1067
V. Запозичення в українських прислів‘ях та приказках………………1080
Список публікацій та апробацій здобувача…………………………………. 1089
Індекс лексем…………………………………………………………………… 1098
29
СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ НАЗВ МОВ
англ. англійська полаб. полабська
ар. арабська псл. праслов‘янська
башк. башкирська рос. російська
блр. білоруська рум. румунська
болг. болгарська руськ. руська
герм. германізм свн. середньоверхньонімецька
голл. голландська сгр. середньогрецька
гот. готська серб. сербська
гр. грецька скіф. скіфська
дангл. давньоанглійська
(англосаксонська)
слат. середньолатинська
дгр. давньогрецька слн. словенська
двн. давньоверхньонімецька слц. словацька
дісл. давньоісландська снн. середньонижньонімецька
друс. давньоруська стп. старопольська
іллір. іллірійська стн. старонімецька
ісп. іспанська стч. старочеська
іт. італійська схв. сербохорватська
кипч. кипчацька тат. татарська
кит. китайська тур. турецька
крм.-тат. кримськотатарська тюрк. тюркська
лат. латинська уг. угорська
лит. литовська уйг. уйгурська
молд. молдавська фр. французька
монг. монгольська цсл. церковнослов‘янська
нвн. нововерхньонімецька чес. чеська
нім. німецька чув. чуваська
нлат. новолатинська швд. шведська
ног. ногайська
перс. перська
пзн.лат. пізньолатинська
пол. польська
30
ВСТУП
Історія словникового складу мови віддавна перебуває в центрі уваги
лінгвістів, оскільки зміни лексикону уможливлюють пізнання мовної картини світу
в її динаміці, моделювання змін в економічному, культурному житті суспільства,
з‘ясування різновекторних зв‘язків між народами в ретроспективі.
Мова як єдність сталого й змінного, статики й динаміки оприявнюється в
просторі й часі, реалізується в хронологічній тяглості – від давніших форм її
існування до сучасних: „… мова не народилася раптово, а створювалася поступово
упродовж багатьох сторіч: вона є наслідком своєрідного розвитку в різні періоди.
Періоди розвитку не змінювалися по черзі, як один вартовий іншим, але кожен
період створював щось нове, що при непомітному переході до наступного становить
підмурок для дальшого розвитку … Механізм мови і взагалі її будова і склад у
даний час є результатом усієї попередньої його історії, всього попереднього його
розвитку. І навпаки, цим механізмом у певний час зумовлюється дальший розвиток
мови‖ [81, с. 67–68]. Змінність мови як її іманентний стан декларували багато
теоретиків мовознавства (І. О. Бодуен де Куртене, Е. Косеріу, В. А. Звегінцев,
О. С. Мельничук, Б. О. Серебренников, В. І. Кодухов, А. О. Білецький,
Л. А. Булаховський, С. В. Семчинський), окремі з них зосереджували увагу на
змінах мовної структури за відповідними рівнями мови (Н. Ф. Клименко) чи
сферами функціонування (М. І. Навальна). Не втратили сьогодні актуальності думки
А. О. Білецького про мову як динамічну знакову систему, що здатна
видозмінюватися не лише в часі та в просторі, а й в окремому акті мовного
спілкування. Змінюючись під тиском потреб комунікації, перебуваючи в постійному
конфлікті між економією зусиль у мовленні і традицією функціонування
(А. Мартіне), мова як система не порушує своєї динамічної рівноваги завдяки
вибірковості відтворення інноваційних змін соціуму, оскільки не будь-яке нове
явище в мові є корисним і не завжди йому належить майбутнє (С. В. Семчинський).
Важливим чинником динаміки будь-якої мови є широкі контакти між
народами, що зумовлюють міжмовну взаємодію, зміну складу та функцій
структурних елементів мови. Одним із вирішальних етапів у розвитку української
31
мови і культури стали мінливі XVI–XVII ст., що були наповнені бурхливими
подіями, які на багато століть визначили життя українського народу. Це був час
інтенсифікації усталених та встановлення нових зв‘язків з іншими народами, їхніми
мовами, традиційною культурою.
Ці обставини зумовили посилення уваги до мови, писемності, мовознавства
цієї доби. Особливого значення набувають дослідження структурних рівнів
української мови, задокументованих текстами тогочасних писемних пам‘яток. У
численних дослідженнях проаналізовано різні тематичні (ідеографічні) групи
лексики, увагу зосереджено на складі, семантиці та джерелах постання насамперед
номінативних засобів, пов‘язаних з людиною (в її різноманітних виявах, діях,
характеристиках), матеріальною культурою, виробничою, інтелектуальною
діяльністю, довкіллям та ін. (Л. Л. Гумецька, А. А. Москаленко, Ф. Є. Ткач,
В. В. Німчук, І. П. Чепіга, Д. Г. Гринчишин, М. Л. Худаш, Л. М. Полюга, Р. І. Осташ,
Н. Л. Осташ, Р. Й. Керста, Г. В. Войтів, М. І. Чікало, О. В. Кровицька, Г. М. ДидикМеуш, Л. П. Гнатюк, Г. І. Халимоненко, В. М. Мойсієнко, О. І. Ніка, Ю. В. Осінчук,
І. Й. Ощипко, В. М. Титаренко, Н. А. Титаренко, Л. І. Батюк, Р. А. Юналаєва,
О. А. Крижко, С. П. Руда, Т. Г. Файчук, І. Б. Царалунга, Р. О. Гринько, Н. Й. П‘яст,
О. З. Слободзяник, Г. М. Наєнко, В. Й. Горобець, В. В. Денисюк, Є. І. Чернов,
Я. І. Рибалка, О. Я. Андріянова, О. Ю. Зелінська, Л. П. Бойко, А. Й. Пашук,
І. Г. Букарєва, Б. Р. Стецюк, І. Огар, Н. В. Піддубна, Д. Б. Якимович-Чапран,
І. В. Черевко, С. П. Гриценко та ін.). Чимало цінної інформації містять докладні
студії про історію та географію окремих слів і фразеологізмів, описи пам‘яток
різних стилів (офіційно-ділового, конфесійного, публіцистичного, епістолярного) та
коментарі до них, текстологічні зауваження до творів староукраїнської словесності,
синтетичні праці про розвиток лексики в ширших часових проміжках, а також
історичні, етимологічні словники та спеціальні розвідки про взаємодію мов, джерела
поповнення лексикону.
Зауважимо, що пам‘ятки лише частково відтворюють структуру мови,
становлять своєрідний відгомін її реального буття. Це зумовлено насамперед
ситуативним характером створення писемних пам‘яток, зокрема сфери ділового
32
спілкування та юридичних документів, а також станом їх збереження та введення в
інформаційний науковий простір. Дослідники назавжди позбавлені можливості
спостерігати за живим мовленням носіїв і співтворців мови віддалених у часі епох,
аналізувати мовну автентику минулого. Тому про усне мовлення, що завжди
найточніше відтворює узус мови, її реальну структуру, доводиться говорити лише
гіпотетично. Проте і на підставі цих далеких від повноти свідчень пам‘яток
лінгвісти моделюють ескізи мовної цілості, усвідомлюючи й ураховуючи ступінь
умовності таких побудов.
Кожен період в історії мови має своє коло пам‘яток, відтак для кожного з
визначених дослідниками часових проміжків можна встановити свої прояви
розвитку мови, набори рис і характеристик, ступінь інтенсивності. Це створює
передумови для зіставного вивчення динаміки мови за окремими часовими зрізами,
не нівелюючи ознак еволюційного процесу.
Унаслідок зіставлення впливів різних факторів на розвиток мови, враховуючи
неоднакову інтенсивність їх проявлення в текстах пам‘яток, видається можливим
створення в майбутньому об‘єктивної й різнопланової історії лексичного складу
мови. При цьому вичерпне охоплення свідчень писемних пам‘яток може стати
однією з передумов глибокого пізнання еволюції лексикону як евристично особливо
цінного рівня мовної структури.
Актуальність дослідження зумовлена необхідністю пізнання еволюції
української мови на лексичному рівні в окресленому часовому проміжку (XVI–XVII
ст.) зі спеціальною увагою до причин, форм, інтенсивності їх проявлення та
хронології структурної і семантичної динаміки ідіома. Створення вичерпного
лексичного портрета української мови XVI–XVII ст. актуалізує проблему
зіставлення в майбутньому різночасових етапів розвитку мови за обраними для
аналізу параметрами як важливої передумови створення узагальнювального
дослідження змін лексикону української мови.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація
виконана в межах науково-дослідної теми Інституту філології Київського
національного університету імені Тараса Шевченка „Мови та літератури народів
33
світу: взаємодія та самобутність‖ (номер державної реєстрації 11БФ044-01),
затвердженої Міністерством освіти і науки України, та науково-дослідної теми
кафедри загального мовознавства, класичної філології та неоелліністики Київського
національного університету імені Тараса Шевченка „Україна і сучасний світ:
міжмовний та міжкультурний діалог‖ (номер державної реєстрації 16БФ044-01).
Мета роботи – виявлення змін у лексиконі української мови XVI–XVII ст.,
шляхів його розвитку; визначення чинників динаміки словникового складу
(позамовних, внутрішньомовних та різноманітних їх поєднань); окреслення
еволюції різних ідеографічних сфер лексики та сегментів мовної картини світу;
дослідження інтенсивності перетворень у різних фрагментах лексичної системи;
з‘ясування ролі міжмовної взаємодії у трансформації лексикону; верифікація часу
постання нових номінативних одиниць; установлення глибини входження
запозичень у мову-реципієнт.
Реалізація зазначеної мети зумовила необхідність виконання таких завдань:
1) проаналізувати склад лексики, зафіксований пам‘ятками української
мови XVI–XVII ст.;
2) окреслити відношення лексикону української мови XVI–XVII ст. до
словникового складу попередніх епох та виявити зміни в системі номінативних
засобів;
3) дослідити чинники та механізми змін лексикону;
4) встановити роль міжмовної взаємодії в розвитку номінативного ресурсу
української мови; визначити склад запозичень різних ідеографічних сфер лексики та
проаналізувати динаміку їх формальної і семантичної структури;
5) з‘ясувати часову стратифікацію запозичень та пов‘язаних з ними
елементів матеріальної й духовної культури;
6) передумовою реалізації зазначених завдань (1–3) є: узагальнення стану
вивчення лексики української мови XVI–XVII ст. та дослідження мовної ситуації в
Україні XVI–XVII ст.
Об’єкт вивчення – лексика українськомовних писемних пам‘яток як
відтворення мовної картини світу українців XVI–XVII ст.
34
Предмет дослідження – розвиток лексикону української мови XVI–XVII ст.,
його форми та чинники.
Матеріалом студіювання слугували:
1) українські писемні пам‘ятки XVI–XVII ст. різного змісту і призначення:
офіційно-ділового стилю юридичного жанру та жанру урядового
(адміністративного) управління, а саме: акти („Акты Литовско-русского
государства, изданные М. Довнар-Запольским‖, „Акты Бориспольского мейского
уряда 1612–1699 гг.‖, „Акти Вижвівської міської книги XVII ст.‖, „Актова книга
Житомирського міського уряду кінця XVI ст. (1582–1588 рр.)‖, „Акти
Житомирського гродського уряду: 1590 рік. 1635 рік‖, „Актова книга
Житомирського гродського уряду 1611 року‖, „Актова книга Житомирського
гродського суду 1649–1650 рр.‖, „Пирятинські актові книги‖, „Актовыя книги
Полтавскаго Городового Уряда XVII вҍка‖, „Полтавські акти XVII – І пол. XVIII
ст.‖, „Акти Полтавського полкового суду 1668–1740 рр.‖, „Акты Полтавского суда
(ІІ пол. XVII ст.)‖, „Акты Переяславского полка XVII–XVIII в.‖, „Акти села
Одрехови‖) та ратушні, замкові, міські, митні книги („Лохвицька ратушна книга
другої половини XVII ст.‖, „Луцька замкова книга 1560–1561 рр.‖, „Книга
Житомирская гродская, записовая и поточная 1646 года‖, „Книга Луцкая гродская,
поточная. Годъ 1624‖, „Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст.‖, „Торгівля
на Україні XVI – середина XVII століття. Волинь і Наддніпрянщина‖, „Берестейська
митна книга, 1583 р.‖), протоколи, артикули („Протоколы Полтавского полкового
суда в рукописях‖, „Книга Київського підкоморського суду (1584–1644)‖,
„Артикули або закони Великого князівства Литовського (2-й Литовський статут
Почаївського або Волинського списку, 1566)‖), грамоти, універсали, права
(„Волинські грамоти XVI ст.‖, „Універсали Івана Мазепи. 1687–1709‖, „Права по
которымъ судится малороссійскій народъ‖), документи воєводств, братств, шкіл
(„Документи Брацлавського воєводства (1566–1606)‖, „Документи Львівського
Ставропігійського братства: рукопис кін. XVI – сер. XVII ст.‖, „Порядок школьный.
1586‖, „Прав школы греко-латино-славенской луцкой артикули. 1624 р.‖), інвентарі,
реєстри, ревізії („Інвентар сиріч порядноє описаня вещей обрітающихся в скарбці
35
церковном при храмі Успенія … пречистої приснодіви Марії … описаний
Костянтином Медзапетою. 1637‖, „Реєстр доходів і видатків братства церкви
Богоявлення у Львові‖ (І пол. XVII ст.), „Реєстръ запорожскому войску 1649 г.‖,
„Ревізія Луцького замку 1545‖), описи замків (1552 р.: Брацлавського, Вінницького,
Володимирського, Житомирського, Київського, Кременецького, Луцького,
Черкаського, Чорнобильського; 1616 р. – Остерського) і меж володінь („Попи(с)
границъ и шкодъ межи великого кня(з)ства Литовского и корγны Полскоє. 1546‖);
конфесійного стилю, зокрема: катехізис („Катехізисъ, албо вызнаніе вҍры
святое соборное, апостольськое, всходнее церкви‖ 1600 р.), апостоли („Крехівський
апостол‖ ІІ пол. XVI ст., „Апостолъ си єстъ книга новагω завҍта, Содєржащая в сєбҍ
Дҍ нї и Посланї с тых апостолωвъ …‖ 1639 р.), устави, приписи, молитослови
(„Іωанна Кассіана пγстынножитєля ω γставах манастырских‖ сер. XVII ст., „Наука о
тайні святого покаянія‖ 1671 р., „Єνχοлогіωн або молитвословъ, или трєбникъ …
повєлєнієм Ѡтца Петра Могилы‖ 1646 р., „Сіа кніга нарицаємая зєрцало б гословїи,
избранна ω(т) мнωгихъ кни(г) б гословскихъ И трγдолюбїє(м) Съставълєна
єромонаха Кирила Транъквилиона‖ 1618 р.), євангелія („Пересопницьке євангеліє‖
1556–1561 рр., „Вербське Євангелія 1560-го року‖, „Євангелія 1581 р. (у перекладі
В. Негалевського)‖, „Скотарське учительне євангеліє‖ 1588 р., „Тростянецьке
учительне евангеліє‖ (з території Лемківщини, XVI ст.), „Єv(г)лїє учительноє, албо
Казаня на кождую недҍлю и свята … 1616‖, Транквілліон Ставровецкій Кирилл.
„Єv
г
л‘є γчителноє … 1616‖, „Єv
г
лїє γчителноє албо Казан на кождγю Ндлю и
Св та оурочистыҍ. През Ст. Ѡтца н шєго Калліста…‖ 1637 р., „Тростянецьке
учительне євангеліє‖ І пол. XVII ст.);
художнього стилю, зокрема вірші, пісні, елегії, присвяти / подяки, інтермедії
(Беринда П. „На Р жство … Вѣршѣ дл оутѣхи православным хрстїаномъ‖,
Вишенський І. Твори, „Вірші з трагодії Христос пасхон Григорія Богослова‖,
„Вирши Ером. Климентия Зиновиева сына‖, „Розмышлянє ω муцҍ х а сп ситєл н шго
… Вҍршами написаныи през … Іоаникіа Волковича‖, „Вирши, сочиненные
ректором Киево-братской школы Кассианом Саковичем‖, „Українська поезія.
Середина XVII ст.‖, „Пісня про Кулину‖, „Пісня про поразку 1648‖, „Песни о
36
любви‖, „Елегія з приводу татарських набігів на Україну‖, Могила П. „Б лгородному
и б лгоч(с)тивому его м лти пану Богданави Стеткевичови Любавицкому‖,
„Євхарiстирiон, албо вд чность... Петру Могилҍ … одъ спудеωвъ гимназiγм єг. млс.
з школы Реторїки …‖, „Інтермедії Я. Гаватовича‖, „Українські інтермедії XVII–
XVIII ст.‖ та ін.), а також твори літописно-мемуарного жанру („Густинская
летопись‖, „Львівський літопис 1498–1649‖, „Київський літопис. Поч. XVII ст.‖,
„Острозький літопис. 1509–1633 рр.‖, „Летопись Самовидца по новооткрытым
спискам: С прил. трех малорос. хроник: „Хмельницкой‖, „Краткого описания
Малороссии‖ и „Собрания исторического‖‖, „Лҍтописъ событий в Юго-Западной
России в XVII в. Составил Самуил Величко‖, „Галицько-Волинський літопис‖,
„Летопись Григория Грабянки‖, „Отрывки из летописи Леонтия Боболинского.
Приложение к Летописи Г. Грабянки‖, „Книга глаголєма кроникъ, сирєчь собранїє
ωт многихъ Лѣтописцевъ …‖, „Отрывки изъ лҍтописи Мгарскаго монастыря 1682–
1775 г.‖, „Рукописный хронограф … 1656‖, „Черниговская летопись по новому
списку. 1587–1725‖);
публіцистичного стилю полемічного жанру (З. Копистенский „Палинодия‖,
„Нягівські Повчання‖, Г. Смотрицький „Ключъ царства небесного‖, „Антиризис или
апология против Христофора Филалета‖, „Апокрисисъ албо ω(т)повҍдь на книжкы о
съборҍ берестейскомъ … чере(з) христофора фил лета‖, І. Вишенський „Сиє
писаниє зовется зачапка мудраго латинника з глупым русином в диспутацию‖,
„Волинський релігійний вільнодумець‖, „Гармонія східної церкви з костьолом
римським‖, П. Камінський „Манускрипт, писаний до певного уніата литовського,
але не докінчений, від 1686 р.‖, „Послання до латинян‖, „Просфонима …‖, „Питання
і відповіді православного папісту‖, „Унія греків з костьолом римським‖),
ораторсько-проповідницького жанру (І. Галятовскій „Ключъ разумҍнія‖ та „Боги
поганскїи в(ъ) болванахъ мешкаючїи‖, З. Копистенський „Ѡмілїа албо казаньє на
роковγю Пам ть в Бзѣ Вєлєбногω … Εγθимїа Плєтєнєцкогω … написаноє …‖,
„Святого Кирила, екзарха Александрійського ігумена наука о противной унии
против благочистивых священиков ясное казаніе‖, „Ѡ тайнах цєрковныхъ в
посполитости. За бл гсвєнїємъ и поданїємъ … Арсеніа Жєлиборского‖, „Ієромонах
37
Азаріас. Вҍра єдинои С тои каθоличєскои Ап стлскои Ц рквє на Всходҍ‖,
В. Суразький „О єдіной істинной православной вҍрҍ… Книжица в шести отделахъ‖)
та жанру повчань („Ученія и хитрость ратнаго строенія пехотныхъ людей‖, „Наγка о
сєдми тайнахъ ц рковныхъ. Прєзвитеромъ до прыстойного шафован тайнами с тыми
барзо потребна ‖, „Пъчела: Збірник повчань поч. XVII ст.‖, І. Борецький
„Пересторога зҍло потребная на потомные часы православным христiанам‖);
„протонаукового‖ стилю [Пещак 1979] „науково-практичного жанру‖
[Передрієнко 2007, 677] („Малоруський Луцидарій‖ (XVII ст.), „Український
травник XVI ст.‖, „Книга лҍчебная ω(т) многи(х) лҍкарств‖, „Лҍчеб(нҍ)къ, сиричъ
Книга докторская‖, „Лҍкарства описанъніє‖, „Травник – лікарский порадник XVI
ст.‖), жанру граматичної, лінгвістичної літератури (Славинецький Є. „Лексикон
латинський‖, Славинецький Є., Корецького-Сатановський А. „Лексикон словенолатинський.‖ та „Лексиконъ славеноросскїй и именъ тлъкованіє‖, „Лексисъ съ
толкованіемъ словенскихъ словъ просто съ предисловіемъ архимандрита
Амфилохія‖, „Лексикон словенороський Памви Беринди‖, „Грамматiка
доброглаголиваго еллино-словеснкаго языка. Совершеннаго искуства осми частей
слова‖, „Грамматiка словєнска. Съвершенна(г) искγства осми частій слова, и иных
ну(ж)дны(х). Новωсъставленна Л.Z.‖, „Грамматiки славенски правилное сvнтаґма.
Потщанїємъ Многогрҍшнаго Мнiха Мєлєтї Смотрискогω‖, Зизаній Л. „ЛЄКСИС
Сирҍчъ Реченї , Въкратъцҍ събранны и из слове(н)скаго ѩзыка, на просты(й)
Рускій Ді лек(т)ъ Истолкованы. Л.Z.‖, „Синоніма славеноросская‖, „Грамматыка
словенская написана пр е Іωанна Ужевича Словянина‖);
епістолярного стилю (листи Богдана Хмельницького, „Листъ мєлєтї ,
с т ҍйшого патрїарха алєксандрїйского, до вєлєбного єпископа ипатї потҍ …‖,
„Ѡтпись на листъ въ бозҍ велебного ωтца ипатїя володимерского і берестеиского
єпспс До ясне ωсвецоного к нжати костентина ωстрозского, воєводы києвского‖,
„Лист Іпатія Потія до князя Костянтина Острозького‖, „Послання київського
митрополита М. Рогози з закликом складати пожертви на відбудову церкви, школи,
шпиталю‖);
38
2) лексика, ексцерпована з писемних джерел; картотека Словника
української мови XVI – першої половини XVII ст. (зберігається в Інституті
українознавства імені І. П. Крип‘якевича НАН України, м. Львів);
3) інформація історичних, етимологічних та діалектних словників
слов‘янських мов, лінгвістичних атласів;
4) дослідження лінгвістів, літературознавців, етнографів, фольклористів,
істориків, археологів.
Методологічну базу дослідження становлять теоретичні положення про: 1)
мову як цілісну систему елементів (Ф. де Соссюр, А. О. Білецький,
С. В. Семчинський, О. О. Реформатський); 2) історичний розвиток мови (І. Бодуен
де Куртене, А. Мартіне, Р. О. Будагов, О. О. Реформатський, О. М. Трубачов,
О. С. Мельничук); 3) співвідношення статики та динаміки мови, чинники, що їх
детермінують (М. В. Крушевський, І. О. Бодуен де Куртене, Е. Косеріу, А. Мейе,
В. А. Звегінцев, А. О. Білецький, Б. О. Серебренников, О. С. Мельничук,
Ю. С. Сорокін, С. В. Семчинський, Н. Ф. Клименко, М. П. Кочерган); 4) взаємодію
мов (Л. П. Якубинський, І. І. Огієнко, Л. А. Булаховський, Ю. Шевельов,
С. В. Семчинський, О. Б. Ткаченко, Н. Ф. Клименко, В. В. Мартинов,
І. Г. Добродомов, Г. О. Хабургаєв, О. Горбач, Я. Сятковський, О. В. Калінін,
О. І. Голанова, О. В. Маринова); 5) лексико-семантичну систему мови та типи її
сегментації (Ф. Дорнзайф, Й. Трір, Й. Вайсґербер, Ф. П. Філін, Ф. П. Сороколєтов,
Р. О. Будагов, Ю. Н. Караулов, В. В. Левицький); 6) формальні і семантичні аспекти
деривації (Л. Л. Гумецька, С. П. Бевзенко, С. П. Самійленко, І. І. Ковалик,
А. В. Майборода, П. І. Білоусенко, Н. Ф. Клименко, В. В. Німчук, В. В. Ґрещук,
Є. А. Карпіловська, О. В. Меркулова); 7) час як параметр опису динаміки лексикону
(І. О. Бодуен де Куртене, В. В. Виноградов, Ф. Славський, В. І. Литкін, С. Кохман,
Я. Сятковський, Л. П. Гарбуль).
Методи дослідження. Специфіка об‘єкта і поставлені завдання зумовили
застосування загальнонаукових (індукція, дедукція, аналіз, синтез) і спеціальних
лінгвістичних методів та прийомів. Як основні методи дослідження використано
описовий метод для докладного аналізу фактичного мовного матеріалу та оцінки
39
явищ історії мови, мовного контактування, дериватології, а також для аналізу
результатів зіставлення лексичних систем української мови різних часових
проміжків у її розвитку, встановлення визначних ліній еволюції лексикону мови
(методологічну цінність зберігає застереження В. М. Топорова про те, що
самодостатність і іманентність мови роблять зайвим питання про сенс і мету опису
мовних елементів, бо сенс і мета – в самому описі, тому їх потрібно шукати в самій
мові); лінгвокультурологічний – для пізнання впливів позамовних чинників на зміни
лексикону; системно-класифікаційний – для дослідження закономірностей поділу
лексики на тематичні, лексико-семантичні групи (далі – ТГЛ, ЛСГ), ідеографічні
сфери, для визначення взаємодії та взаємозалежностей між питомою й запозиченою
лексикою. Метод функційного аналізу слугував з‘ясуванню передумов і специфіки
використання іншомовних елементів у текстах різних жанрів. У роботі застосовано
прийом кількісних підрахунків для встановлення ступеня поширення іншомовних
запозичень у різних сегментах лексичної системи, для окреслення продуктивності
моделей деривації; прийом трансформаційного аналізу сприяв виявленню базових
та похідних іншомовних лексем у мові-реципієнті та в мові-джерелі; методику
визначення часу появи лексеми в мові в опорі на писемні пам‟ятки та історію
позначуваних реалій застосовано для окреслення хронології мовних одиниць.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше досліджено лексику
української мови XVI–XVII ст. як системний динамічний феномен, розроблено і
застосовано для його пізнання комплекс прийомів, вивчено природу, механізми,
джерела та чинники розвитку лексичної системи мови на визначеному часовому
зрізі, виявлено співвідношення статичних і динамічних її складників; запропоновано
низку нових підходів до аналізу лексики в часі; розкрито закономірності насичення
іншомовними елементами та дериватами різних ТГЛ і ЛСГ у контексті
концептуальної організації мовної картини світу.
Теоретичне значення роботи полягає в поглибленні системного дослідження
лексики мови окресленого часу на підставі писемних пам‘яток; виявленні
закономірностей вербалізації позамовної сфери; з‘ясуванні факторів розвитку
лексикону мови; визначенні різних джерел та їх взаємодії в розширенні
40
номінативних засобів мови; доведенні зв‘язку динаміки лексикону з осмисленням і
профілюванням пізнаного позамовного світу.
Практичне значення дисертації визначається можливістю використання
теоретичних положень студії в підготовці узагальнювальних праць з історичної
лексикології української мови, етнолінгвістики та когнітивної лінгвістики;
матеріали дослідження можуть бути використані в університетській лінгводидактиці
(курси загального мовознавства, лексикології, історії мови, етнолінгвістики;
спецкурси з теорії мовної взаємодії, когнітивної лінгвістики); у лексикографічній
практиці (укладання словників історичних, іншомовної лексики, мови письменників
XVI–XVII ст.).
Дослідження виконане на матеріалі одно- і різносистемних мов, побудоване на
висуванні й подальшому обґрунтуванні авторської концепції щодо стверджування
ідеї взаємозв‘язку динаміки і відносної статики лексикону української мови XVI–
XVII ст.
Апробація результатів дослідження. Окремі положення і результати
дисертаційної праці представлено в доповідях на 17 міжнародних наукових
конференціях: „Взаємодія лексичної і граматичної семантики‖ (Київ, 22–23 травня
2008 р.), „Діалектна мова: сучасний стан і динаміка в часі. До 100-річчя від дня
народження професора Федота Трохимовича Жилка‖ (Київ, 4–7 березня 2008 р.),
„Розвиток словникового складу та граматичного ладу української мови у зв‘язку з
демократизаційними та глобалізаційними процесами‖ (Рівне, 15–16 жовтня 2009 р.),
„Ukrajinistika: minulost, přitomnost, budoucnost‖ (Брно, 19–20 листопада 2009 р.),
„Europejska nauka XXI powieką – 2009‖ (Перемишль, 7–15 травня 2009 р.), „Dny vĕdy
– 2009‖ (Прага, 27 березня – 5 квітня 2009 р.), „Думка й слово: традиції О. Потебні й
сучасна філологічна наука (до 175-річчя О. Потебні)‖ (Київ, 21 жовтня 2010 р.),
„Міжнародна наукова конференція до 80-річчя від дня народження професора
Станіслава Володимировича Семчинського (1931–1999)‖ (Київ, 19–20 травня 2011
р.), „Ukrainistyka: tradycje і współczesność‖ (Варшава, 6 грудня 2013 р.),
„Ukrainistyka: wczoraj, dzisiaj, jutro‖ (Познань, 8–9 листопада 2013 р.), „Nauka dziś:
teoria, metodologia, praktyka‖ (Вроцлав, 28–30 вересня 2013 р.), „Етнознакові функції
41
культури: мова, література, фольклор‖ (Київ, 17 жовтня 2013 р.), „Modern problems
of education and science‖ (Будапешт, 28–30 січня 2014 р.), „Українська термінологія і
сучасність‖ (Київ, 22–24 квітня 2015 р.), „Діалектний текст як джерело
лінгвістичних студій‖ (Київ, 23–24 березня 2015 р.), „Пріоритети мовознавчої науки
у контексті глобалізаційних процесів‖ (Київ, 12–14 листопада 2015 р.), „Philology
and linguistics in the digital age‖ (Будапешт, 26 березня 2017 р.); 2 міжнародних
наукових симпозіумах: „Современная славистика между традицией и инновацией‖
(Клуж-Напока, 11–12 травня 2012 р.), „Диалог славистов в начале ХХІ века‖ (КлужНапока, 22–24 травня 2014 р.); 2 міжнародних наукових читаннях: „Класичні та
сучасні мови у вимірах теоретичної та прикладної лінгвістики. Міжнародні наукові
читання, присвячені 80-річчю доктора філологічних наук, професора Нікітіної
Фіонілли Олексіївни‖ (Київ, 4 грудня 2009 р.), „Мови та культури у новій Європі:
контакти і самобутність. Міжнародні наукові читання, присвячені 70-річчю від дня
народження члена-кореспондента НАН України, доктора філологічних наук,
професора Ніни Федорівни Клименко‖ (Київ, 4–7 жовтня 2009 р.), „Античний світ і
сучасність‖ (Київ, 10 квітня 2014 р.); 3 всеукраїнських наукових і науковопрактичних конференціях: „Діалог культур: лінгвістичний і літературознавчий
виміри‖ (Київ, 9 квітня 2008 р.), „Етнічні виміри універсуму: мова, література,
культура‖ (Київ, 14 квітня 2010 р.), „Актуальні проблеми сучасної граматики‖
(Черкаси, 27–28 квітня 2017 р.) та науково-практичних читаннях „Фольклор і
література в історичному розвитку та державотворенні України‖ (Бориспіль, 22
лютого 2008 р.); регіональній науково-практичній конференції „Калужский
государственный университет имени К. Э. Циолковского. Региональная университетская научно-практическая конференция‖ (Калуга, 18–22 лютого 2013 р.).
Публікації. Теоретичні положення й практичні результати дисертаційного
дослідження викладено в одноосібній монографії „Динаміка лексикону української
мови XVI–XVII ст.‖ (К.: КММ, 2017. – 936 с. – 55,5 др. арк.), у розділі колективної
монографії „Латинська мова в Україні XV – початку XVIІI ст.‖ (у співавт. з
Мироновою В. М., Корольовою Н. В. та ін.) та в 36 одноосібних статтях (27,87 др.
арк.), з яких 29 опубліковано у наукових виданнях України, затверджених МОН як
42
фахові (у тому числі 7 – в іноземних виданнях), 7 статей – в інших виданнях (у тому
числі 4 – в іноземних).
Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, п‘яти розділів з
висновками до кожного з них, загальних висновків, списку джерел, словників,
довідників, списку використаної літератури (1136 позицій), п‘яти додатків, індекса
лексем.
Повний обсяг дисертації – 1151 с., обсяг основного тексту – 470 с.
Метамова дослідження
Культурна домінанта – одна з визначальних поняттєвих сфер, що
організовує навколо себе інші пов‘язані з нею сфери; це спільний спосіб бачення і
розуміння світу, що визначається ставленням людини до природи і соціальними
формами спілкування; це основа стильової єдності культури, її своєрідний
генетичний код, що визначає внутрішні смислові межі культури і забезпечує єдність
і спадковість національної традиції. У культурній домінанті кристалізується
смислова єдність тієї чи іншої історичної епохи, вона забезпечує відносну стійкість
споглядання та мислення і водночас інтегрує соціум як духовно-смислове ціле. Її
зміни відбуваються внаслідок варіацій культурної традиції або „діалогічної зустрічі‖
різних культур.
Мова – специфічний вид знакової діяльності, який полягає в застосуванні
історично усталених в етнічній спільноті артикуляційно-звукових актів для
позначення явищ об‘єктивної дійсності, їх відображень у свідомості з метою обміну
між членами спільноти інформацією та подальшою її усною чи письмовою
фіксацією. Мова – розпізнавальна ознака етнічної спільноти, засіб збереження
духовної самобутності, складна динамічна система, яка перебуває в кожен момент
свого існування у стані відносної рівноваги.
Динаміка – змінність, структурні і / чи функційні перетворення мовних
одиниць; корелят статики.
Динамічна рівновага мови – рівновага, що встановлюється між тенденціями
до збереження її структури та її змінністю.
43
Статика мови – відносна (умовна) незмінність, збереження в часі (в
окресленому відрізку часу) структури і / чи функцій мовних одиниць.
Прогрес у мові / прогресивна еволюція – зміна, яка поліпшує можливості
функціонування мови, яка сприяє зміцненню системного характеру кожної мовної
підсистеми і мови в цілому.
Мовна зміна – видозміна формальної, семантичної чи функційної тотожності
одиниці (одиниць) мови, заступлення однієї одиниці мови іншою.
Деактуалізація (редукція) лексикону – звуження функцій лексичних одиниць
чи втрата їх.
Розширення лексикону – збільшення кількості лексичних одиниць та зміна
функцій і наповнення наявних раніше лексичних одиниць.
Запозичення лексичне (номінативне) – слово, словосполука непитомого
походження, які потрапили в мову-реципієнт з іншої мови, протиставляються за
низкою ознак питомим лексемам, використовуються для вираження нових чи
диференціації вже наявних понять.
Запозичування (переймання) – перехід елементів із мови-джерела в мовуреципієнт.
Питома лексема – елемент лексичної системи, генетично притаманний мові,
протиставний запозиченню.
Дериват – мовна одиниця, створена на основі наявних вихідних мовних
елементів.
Гібрид, гібридне слово – новий мовний знак, утворений із питомих та
іншомовних компонентів.
Дублет – семантично тотожне слово, утворене від іншої основи.
Варіант – семантично тотожне слово, утворене від тієї самої основи.
Тематична група лексики – об‘єднання лексичних елементів на підставі
спільності (близькості) позначуваних реалій.
Час запозичення – реальний чи встановлений дослідником час входження
іншомовного елемента в мову-реципієнт.

bibliography:
ВИСНОВКИ
Мова як феномен, що демонструє усталеність і стабільність своєї структури,
правил використання в різних комунікативних ситуаціях, водночас засвідчує
динамізм, змінність у координатах простору й часу. У кожен з моментів свого
існування, від найдавнішого часу й до сьогодення, мова відтворює і людину як
центр світобудови, і широкий світ довкілля, пізнаний і освоєний людиною.
Переплетення різноманітних позамовних факторів, окремі значущі для суспільства
історичні події чи діяльність яскравих особистостей стимулюють і, безпосередньо
чи опосередковано, впливають на динаміку мови, визначають напрями її розвитку.
Найпомітнішими, зауважуваними нерідко без спеціальних досліджень, є зміни
лексики й семантики, зумовлені вербалізацією динаміки культури суспільства –
перетворень у матеріально-предметній та виробничій сферах, заступлень одних
соціальних і культурних домінант іншими.
Важливим чинником динаміки будь-якої мови на різних етапах її історії,
української мови зокрема, є взаємодія з іншими мовами, наслідками якої є зміна
складу структурних елементів мов, зв‘язків між ними та їхніх функцій. За
термінологічним окресленням взаємодія мов стоять різноманітні, не схожі між
собою форми і результати впливу однієї мови на іншу, неоднакові соціокультурні й
комунікативні ситуації. Для дослідження мови важливі не лише результати
взаємодії, а й особливості, деталі самого процесу, повнота його реконструкції на
підставі різних джерел для віддалених епох. На шляху досягнення точності в таких
реконструкціях нерідко стає неповнота відтворення деталей процесу писемними
пам‘ятками (один з поширених проявів – ситуація, коли лексема в мові-донорі
тривалий час не відбита пам‘ятками, хоча зафіксовані похідні від неї, тоді як
пам‘ятки мови-реципієнта засвідчують функціонування як базової лексеми, так і
деривата, що дає підставу реконструювати структурні елементи мови-джерела).
Зміни лексикону мови в різні історичні періоди можуть відрізнятися кількістю
оприявнених нових елементів, сферами їх функціонування та подальшою долею у
структурі мови. Зміни можуть виявлятися у формуванні нових значень питомих чи
запозичених лексем унаслідок метонімічних перетворень, семантичної атракції,
464
входження до сталих словосполук чи клішованих виразів, генералізації чи
спеціалізації значень, усталення конотативних, оцінних елементів семантики.
Важливо усвідомлювати, що на тлі появи нових номінативних одиниць змін зазнає і
та лексика, яка існувала до постання нових елементів. Хоча пам‘ятки не завжди
відтворюють нові лексико-семантичні варіанти слова, усе ж незмінною цю лексику
назвати не можна, бо змінюються відношення між лексемами, тобто, припускаємо,
змінюються контури семантичних полів кожної з таких позірно „константних‖
лексем. За формально незмінними лексемами часто прихована еволюція семантична,
що в різний спосіб відбивається на структурі ТГЛ і ЛСГ, впливає на дальші зміни
мови в цілому.
Зіставлення лексиконів української мови різних хронологічних зрізів її буття,
зокрема періоду до XV ст. включно і періоду XVI–XVII ст., засвідчує втрату низки
лексем (словоформ) або окремих значень тих слів, які збереглися. Функційна
редукція слова, його відсутність у писемних пам‘ятках наступного періоду
порівняно з попереднім етапом побутування мови може свідчити про деактуалізацію
позначуваного поняття в мовній картині світу соціуму, як і витіснення (заступлення)
давнішої лексеми новою номінацією – питомою чи запозиченою. Саме іншомовні
елементи як субститути фіксованих давнішими пам‘ятками номінативних одиниць
чи як номени нових понять спричинили відчутну динаміку українського лексикону
XVI–XVII ст., поповнення його різних ідеографічних сфер.
Насичення окремих ТГЛ і ЛСГ запозиченнями залежало від багатьох
передумов, зокрема від складу та архітектоніки цих об‘єднань лексики, актуальності
для соціуму відповідної сфери номінування тощо. Щоправда, на заваді остаточним
висновкам щодо архітектоніки, стану реального наповнення ТГЛ та ЛСГ будь-якого
часового зрізу стоїть жанрова специфіка пам‘яток, стан їх збереження та введення в
науковий інформаційний простір; це залишає місце сумнівам і породжує нові
припущення щодо розвитку лексикону.
Поповнення лексикону зумовлює виникнення синонімічних рядів та
номінативних дублетів, які можуть формувати як питомі, так і запозичені елементи.
465
Лексикон будь-якої епохи виразно окреслює соціокультурні домінанти (напр.,
сфери виробничої діяльності, класи об‘єктів матеріальної культури за актуальністю
для соціуму тощо), а в зіставленні з попередніми етапами буття мови дозволяє
окреслити динаміку таких домінант. Так, серед констант концептосфери
українського соціуму XVI–XVII ст. за кількістю елементів і частотністю
використання відповідних номінативних одиниць у текстах пам‘яток виділяються
концепти: „людина як носій зовнішніх ознак, ~ емоційних станів, ~ суб‘єкт
розумової діяльності‖, „довкілля людини‖, „володіння, маєтність, світ речей як
об‘єктів володіння людини / соціуму‖, „право‖, „захист, війна‖, „віра та її вияви,
зовнішні атрибути‖, „пізнання світу‖. Динаміка лексикону – насичення чи редукція
лексичних груп відповідних ідеографічних сфер – є значною мірою віддзеркаленням
динаміки концептосфер – осмислення і профілювання пізнаного світу.
Спостереження над текстами українських пам‘яток XVI–XVII ст. показало, що
чимало запозичень зазнали адаптації в мові-реципієнті, з часом втратили
ізольованість в українській мові, набули нових зв‘язків, зокрема шляхом
семантичної та / чи формальної деривації; особливо виразно проступає цей процес у
творенні нового формально-семантичного комплексу з вершиною – запозиченою
лексемою (зауважимо, що в пам‘ятках деривати від запозичень кількісно значно
перевищують недеривовані словоформи). Динаміка формальної структури лексики,
як правило, пов‘язана зі зміною значення вихідної лексеми; лише зрідка непохідна
лексема і дериват від неї засвідчують семантичну тотожність.
Формальна деривація усталює мотиваційні й словотворчі моделі, окреслює
продуктивні з них для відповідного періоду розвитку мови. Урахування міжмовної
взаємодії як важливого чинника динаміки української мови актуалізує увагу до
поділу дериватів на монолінгвальні та гібридні. Джерела XVI–XVII ст. засвідчують
наявність негібридних (монолінгвальних) і гібридних дериватів. Використання
ресурсів української мови у формальній чи формально-семантичній деривації
переконує в її потужності як джерела розвитку лексикону. Аналіз дериватів
іншомовної генези, історія їх появи в українській мові XVI–XVII ст., а також
вивчення функціонування відповідних запозичень у мові, яка є джерелом їх
466
виникнення, та в (можливих) мовах-посередницях дозволяють окремо для кожного
випадку гіпотетично оцінювати їх або як такі, що утворені в мові-джерелі, або ж як
такі, що постали внаслідок словотворення в мові-посередниці чи в мові-реципієнті;
при цьому складність остаточних оцінок генези дериватів пов‘язана з наявністю
спільних для різних мов, що взаємодіють, афіксів та моделей словотворення.
Взаємодію мов супроводжує осмислення формальної структури окремих запозичень
та структурно однотипних лексем (з можливим виділенням спільних словотворчих
формантів), зіставлення їхньої будови з дериватами мови-реципієнта: одні
іншомовні лексеми сприймалися як неподільні, цілісні, а інші – як деривати,
утворені за відповідними моделями. Таке осмислення впливало на розвиток
українського словотворення, зокрема появу нових моделей та актуалізацію,
посилення вже наявних.
Значну складність для розв‘язання становить проблема хронології мовних
одиниць і процесів в українській мові, зокрема визначення (бодай релятивно) часу
постання запозичень та їх похідних. Важливим джерелом інформації для окреслення
часу появи в українській мові багатьох запозичень і дериватів може слугувати
виокремлення умовних періодів активного насичення текстів пам‘яток похідними
тієї чи іншої словотворчої моделі. Так, маркером розвитку лексикону української
мови XVI–XVII ст. є велика кількість складних, переважно двоосновних, похідних
утворень різних граматичних класів (іменники, прикметники, прислівники), що
об‘єднують у своїй структурі елементи питомі і запозичені; це дає підстави віднести
словоскладання і основоскладання до активного типу словотворення зазначеного
періоду як одного з визначальних джерел розвитку лексикону.
Для пізнання історії запозичених слів (що є складником загальної картини
динаміки лексикону мови) важливим є з‘ясування історії функціонування
відповідних лексем у мові-джерелі та мовах-посередницях, з‘ясування часу їх появи
(момент входження), поширення та адаптації у мові-реципієнті. Визначення
моменту, часу „народження‖ – появи й укорінення – запозичення слова в мовіреципієнті передбачає насамперед доведення відсутності письмової фіксації
відповідної лексеми в давніших писемних пам‘ятках. Використання у роботі
467
умовного ототожнення часу першої фіксації й часу запозичування дозволило
виявити низку лексем, для яких можна встановити час переймання: за таку дату
приймається рік / релятивна хронологічна ознака, яку вказано в писемному джерелі,
чи точно зазначений рік написання пам‘ятки. Уточнення хронології запозичень у
XVI–XVII ст. засвідчує неоднакову інтенсивність переймання лексики в різні
періоди, хоча такі висновки не можна фінітивно окреслити. Показовим є висхідне
нарощування дериваційних гнізд зі спільною твірною основою – запозиченням.
На особливу увагу заслуговують випадки „інверсованого‖ відтворення
писемними джерелами елементів дериваційних гнізд: раніше зафіксовано похідний
елемент, а пізніше – вихідну лексему (словотворчу базу); останнє вказує на
релятивну цінність часу перших писемних фіксацій.
Важливо, що багато запозичень відтворена пам‘ятками різного часу, що
засвідчує „неперервність історичного існування слова‖ (за В. В. Виноградовим). У
функціонуванні окремих запозичень простежено часові лакуни, які не можна
вважати вказівкою на цілковите зникнення лексеми в мові-реципієнті у відповідний
період; адже слову притаманне функційне, стильове переміщення, відтак –
використання в тих стильових сегментах, які не відбиті писемними пам‘ятками
досліджуваного періоду. Для окремих лексем запропоновано релятивні хронологічні
характеристики (зазначення часового проміжку від одного року до іншого або
відповідне століття).
Застосування методики визначення часу появи лексеми в опорі на історію
позначуваної реалії сприяло визначенню запозичень, які номінують поняття
матеріальної культури, історія виникнення яких чітко встановлена, або визначено
час, раніше якого ці запозичення не могли постати в мові-реципієнті. Історія цих
лексем є промовистою щодо шляху виникнення і проникнення в мову-реципієнт та
проміжку часу (від 14 до 130 років) між появою десигната і фіксацією його назви в
українських пам‘ятках. Урахування широкої позамовної інформації, контексту
епохи для визначення часу лексичних запозичень в українську мову засвідчує, що
історія реалій та історія їхніх назв нерозривні, тому для пізнання фактів мови мають
значний пояснювальний потенціал.
468
Визначення часу, від якого функціонує в українській мові запозичений мовний
знак, у багатьох випадках сприяє уточненню джерела запозичення, зокрема за
наявних у науці альтернативних пояснень. Адже українська мова одночасно
зазнавала впливів старопольської й старочеської мов, які, своєю чергою, часто були
посередницями в перейманні староукраїнською мовою германізмів, латинізмів та
лексем іншої генези. У таких випадках важливу роль у визначенні хронологічної
характеристики лексеми відіграє інформація про особливості побутування
аналізованих лексем у потенційних мовах-посередницях. Зіставлення часу фіксації
лексеми в різних потенційних мовах-посередницях нерідко виявляється показовим,
оскільки демонструє мінімальну відмінність у часі її першої фіксації писемними
пам‘ятками цих мов; за таких умов важливими лишаються інші типи інформації,
зокрема деякі формальні показники (характер дериваційних гнізд у потенційних
мовах-посередницях та характер дериватів в українській мові як реципієнті).
Хронологізація запозичень залишається важливим засобом досягнення
вичерпної й об‘єктивної характеристики динаміки номінативних одиниць у часі, а
також пов‘язаних із ними явищ позамовної дійсності – елементів матеріальної й
духовної культури.
Аналіз лексики українських писемних пам‘яток XVI–XVII ст. переконує в
тому, що розбудова лексикону відбувається різними шляхами; їх характеристики не
відповідають загальним моделям, оскільки навіть у межах окресленого напряму
постання нових слів засвідчено прояви різноманітних факторів.
Важливе значення в пізнанні динаміки лексикону мови визначеного часового
проміжку має розширення емпіричної бази – залучення такого нового матеріалу,
який не був використаний попередніми дослідниками; саме оновлена база мовних
свідчень спонукає сьогодні до перегляду висновків про, здавалося б, докладно
вивчену українсько-польську міжмовну взаємодію: незважаючи на ґрунтовне
опрацювання цієї проблеми, зокрема наявність праць про впливи польської мови на
українську, виявлено багато нових деталей, що спровоковані конкретним
матеріалом, який не було охоплено іншими дослідниками. Тому сьогодні
469
актуальною залишається вичерпна дескрипція нових пам‘яток, формування індексів
лексем і словоформ кожної пам‘ятки.
Усвідомлюючи ту важливу обставину, що міжмовні контакти відбувалися
насамперед усним шляхом, а тексти відтворюють результати таких усних
міжмовних контактів, дослідження розвитку лексикону своїм значенням виходить за
межі лексичного рівня мови, оскільки дає нову інформацію про словотворення, риси
граматичної та фонетичної будови української мови відповідного часу. На жаль,
поза спостереженнями ще залишаються питання ролі усної комунікації в розвитку
мови (зокрема, й у перейманні запозичень), ідіолекту писаря, його мовно-етнічної
належності, що звужує поле моделювання міжмовної взаємодії, пізнання її ролі в
розвитку мови.