Русинко-Бомбик Любов Михайлівна Українська мова та українське мовознавство в Чехословаччині міжвоєнної доби

brief description

Русинко-Бомбик Любов Михайлівна, провідний фахівець деканату філологічного факультету ДВНЗ «Ужгородський національний університет». Назва дисертації: «Українська мова та українське мовознавство в Чехословаччині міжвоєнної доби». Шифр та назва спеціальності 10.02.01 українська мова. Спецрада Д26.001.19 Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ДВНЗ «Ужгородський національний університет»
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
РУСИНКО-БОМБИК ЛЮБОВ МИХАЙЛІВНА
УДК
811.161.2՚ 1(437)"1918/1939"(043.3)
ДИСЕРТАЦІЯ
УКРАЇНСЬКА МОВА ТА УКРАЇНСЬКЕ МОВОЗНАВСТВО
В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ МІЖВОЄННОЇ ДОБИ
Спеціальність 10.02.01 – українська мова
Подається на здобуття наукового cтупеня кандидата філологічних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
____________Л. М. Русинко-Бомбик
Науковий керівник: Ніка Оксана Іванівна, доктор філологічних наук,
професор
2
Ужгород – 2019

ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………….17
РОЗДІЛ 1. Теоретичні засади вивчення історії українського
мовознавства……………………………………………………………………..29
1.1. Періодизація історії українського мовознавства: принципи
періодизації, підходи……………………………………………..………………29
1.2. Основні ідеї українського мовознавства у старий і новий час…....37
1.3. Мотивація визначення міжвоєнного періоду в Україні та
Чехословаччині та його хронологічні межі…………………………………..…43
1.4. Дослідження про українське мовознавство міжвоєнного періоду в
Україні та Чехословаччині…………………………………………………….…51
1.5. Україністи в Чехословаччині міжвоєнної доби та їхній науковий
доробок………………………………………………………………………….…54
Висновки до Розділу 1……………………………………………………………66
РОЗДІЛ 2. Функційний аспект української мови в Чехословаччині
міжвоєння та особливості творення літературних норм..............……...…..68
2.1. Соціокультурний контекст функціювання української мови в
Чехословаччині міжвоєнного часу………………………………………………68
2.2. Українськомовні преса, освітні та наукові інституції в міжвоєнній
Чехословаччині………………………………………………….………….….…75
2.3. Особливості мовних норм у підручниках З української мови як
іноземної…………………………………………………………………………..………..80
2.4. Стан української мови на Закарпатті за часів
Чехословаччини…………………………….………………….………………86
2.5. Норми української мови у шкільних граматиках Закарпаття часів
Чехословаччини…………..………………………………………………….…....95
Висновки до Розділу 2……………………………………………………….….134
16
РОЗДІЛ 3. Розвиток українського мовознавства в Чехословаччині
міжвоєнної доби……………………………………………………………..….137
3.1. Дослідження історії української мови …………………………....137
3.2. Посібник зі старослов’янської мови та хрестоматія пам՚ яток
староукраїнської мови в науковому доробку В. Сімовича…………...153
3.3. Історія української літературної мови у працях україністів
Чехословаччини…………………………………………………………… …....156
3.4. Дослідження з української діалектології……………………… …166
3.5. Дослідження української літературної мови………………….. …172
3.6. Розвиток української лексикографії.…………………………… ...183
3.6.1. Енциклопедичні словники……………………………….……...183
3.6.2. Перекладні словники……………………………………..…194
Висновки до Розділу 3……………………………………………………….….205
ВИСНОВКИ………………………………………………………………….…208
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………214
Додаток А. СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ
ДИСЕРТАЦІЇ………………………………………………………………..….246

bibliography

ВИСНОВКИ
У сучасному мовознавстві визначаються різні підходи та принципи до
періодизації історії українського мовознавства: хронологічний, галузевий, за
лінгвістичними парадигмами, за лінгвістичними школами, за персональним
внеском лінгвістів, що потребують поглибленого вивчення в їх взаємодії.
Доцільно простежити спадкоємність і наступність мовознавчих ідей у
часовому вимірі, а також встановити перспективи їх осмислення у
просторовому вимірі.
Українське мовознавство у міжвоєнний період активно розвивалося в
Чехословаччині як одному з потужних центрів україністики, вільної від
політичної цензури. В УСРР на короткий період відбулася активізація
українського мовознавства (дескриптивного та прескриптивного), пов’язана з
українізацією. Однак після її згортання українізацію замінило зросійщення,
багатьох українських філологів репресовано, а їхній доробок піддали гострій
ревізії.
Міжвоєнна Польща прихильно ставилася до українських політичних
мігрантів, однак вела полонізаційну політику в Галичині і на Волині. Румунія,
у межах якої в міжвоєнний період опинилася Буковина і Бессарабія,
намагалася колонізувати і румунізувати ці території. Саме Чехословаччина, до
складу якої ввійшло Закарпаття та Південна Лемківщина (сучасна Східна
Словаччина), стала найсприятливішим прихистком для розвитку україністики
в міжвоєнний період. Це зумовлено сприятливими економічними
(Чехословаччина успадкувала велику частку промисловості АвстроУгорщини) та політичними умовами (в країні панував демократичний устрій,
президент Т. Масарик прихильно ставився до українців).
На початку 20-х рр. ХХ ст. перед українським мовознавством постали
завдання: у рамках статусного планування захистити від утисків українську
мову в усіх державах, де після Першої світової війни опинилися численні
209
групи українців (СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина); працювати над
створенням інтеграційної норми української літературної мови (граматика,
правопис), працювати над розширенням вокабуляру української мови
(особливо спеціалізованої лексики); дослідити діалектне розмаїття та історію
української мови, довести її окремішність від російської; випрацювати
методики лінгводидактики для української як рідної та української як
іноземної мови.
Прага у міжвоєнний період стала потужним україністичним центром:
сюди переїхав Український вільний університет, утворився Український
високий педагогічний інститут імені М. Драгоманова. У Чехословаччині
працювали українські науковці: С. Смаль-Стоцький, О. Колесса, В. Сімович,
Я. Рудницький, С. Шелухин, І. Панькевич, Н. Ковалевська-Королева,
М. Башмак та ін. Україністикою в міжвоєнний період займалися також етнічні
чехи Ф. Тіхий та Я. Неврлий. Прага стала одним з основних центрів
структуралізму, що також знайшло відображення в україністиці.
Процес унормування української літературної мови на Закарпатті, що в
міжвоєнний період належало Чехословаччині, відбувався доволі інтенсивно,
попри не зовсім сприятливі екстралінгвальні обставини. Чехословацька влада
була зацікавлена в тому, щоб мова закарпатців відрізнялася від
загальноукраїнської норми, у Закарпатті існували три різні мовні табори:
українофіли (прагнули єдиного загальноукраїнського мовного стандарту),
русофіли (прагнули інтеграції з російською мовою), автохтоністи
(відстоювали концепцію, за якою місцеві діалекти – це окрема мова). У період
Чехословаччини найбільш запеклі дискусії і конкуренція точилися між
першими двома групами.
Закарпаття перейшло до складу Чехословаччини після угорського
періоду, під час якого відбувалася активна мадяризація. Станом на початок
1920-х рр. Закарпаття відставало у мовному плануванні від інших українських
земель; сильні позиції все ще займало язичіє. Граматика А. Волошина (1901)
210
відображає стан мовної норми на Закарпатті за часів Угорщини.
Отримані в дисертації результати дають підстави для деталізації
періодизації розвитку української літературної мови на Закарпатті за часів
Чехословаччини та визначення основних тенденцій, характерних для кожного
періоду.
Перший період чехословацької мовної політики на Закарпатті (1919–
1922 рр.) відзначається тенденцією до інерційного використання язичія з
нахилом до російської мови, що загалом продовжує попередній, угорський
період (граматика А. Волошина).
Другий період (1922–1926 рр.) загалом засвідчує тенденцію до мовного
компромісу (граматика І. Панькевича). Попри загалом дотримання
етимологічного правопису, «Граматика» І. Панькевича стала важливим етапом
наближення літературної мови закарпатців до загальноукраїнської. Автор
граматики запровадив ряд загальноукраїнських літературних правил,
ґрунтовно пояснював, які саме діалектні норми не слід вживати в літературній
мові. Оскільки «Граматика» І. Панькевича була більш українофільською, ніж
компромісною, русофіли не сприйняли її та почали використовувати
русофільську граматику Сабова-Григор’єва (1924).
У третій період (1926–1937 рр.) на Закарпатті є основною тенденція до
переходу на фонетичний правопис та орієнтування на загальноукраїнський
мовний стандарт. Перша закарпатська граматика А. Штефана та І. Васка, що
засвідчує дотримання фонетичного правопису, демонструє суттєвий відхід від
регіональних діалектних норм та інтеграцію в загальноукраїнський контекст.
Це перша граматика на Закарпатті, у назві якої функціонує українська мова, а
не руська, угроруська чи карпаторуська. На фонетичний правопис
зорієнтована наступна за часом граматика, Ф. Агія, що ще фіксує багато
діалектизмів, однак це зумовлено не прагненням диференціювати діалекти від
загальноукраїнської норми, а поступово ознайомлювати учнів з літературною
нормою.
211
Основна тенденція, що характеризує четвертий період (1937–
1939 рр.), – розширення функціювання української літературної мови на
Закарпатті. У граматиці чеського емігранта Я. Неврлого, як і у працях його
попередників, А. Штефана та І. Васка, були продовжені найголовніші
здобутки мовного планування української мови, які вдалося зреалізувати в
УСРР під час українізації.
Упродовж чехословацького періоду закарпатський мовний простір
суттєво наблизився до загальноукраїнського. Відбулася поступова еволюція
мовного стандарту від язичія через перехідний етимологічний правопис до
сучасної літературної фонетичної норми. Українці Східної Словаччини мали
інший досвід, у чехословацький період там домінували русофіли.
У чехословацький період «Praktická učebnice ukrajinského jazyka»
М. Башмака (з доповненнями Ф. Тіхого) – це перший підручник української
мови для чехів, комплексна праця, що відбиває особливості фонетики,
орфоепії та граматики, основний лексичний фонд, а також містить стислу
лінгвокраєзнавчу інформацію, факти про історію та культуру українського
народу.
Історико-лінгвістичну школу в міжвоєнній Чехословаччині формують
О. Колесса, С. Смаль-Стоцький, В. Сімович, С. Шелухин, Ф. Тіхий. Основні
тенденції – з՚ ясування походження української мови від часу розпаду
праслов’янської єдності, декларування спростування концепції
східнослов’янської мовної єдності українців, росіян і білорусів та теорії
Погодіна-Соболевського, зокрема доведення того, що українська мова ближча
до сербської, ніж до російської; дослідження з історичної ономастики та
етимології щодо назв Русь, Україна. Текстоцентричний підхід до вивчення
історії мови та лінгвістична атрибуція писемних пам՚ яток відзначені у
першому українськомовному посібнику старослов’янської мови та хрестоматії
пам՚ яток староукраїнської мови зі словничком, які підготував В. Сімович.
Маловивчені питання історії української літературної мови
212
проаналізовані в дослідженнях про граматику Михайла Лучкая та концепції
Й. Їречека (В. Сімович), про виникнення та функціювання літературної мови
на Закарпатті (Ф. Тіхий). В інтердисциплінарному дослідженні «Руської
Правди» С. Шелухин схарактеризував юридичну термінологію.
Українську діалектологічну школу у міжвоєнній Чехословаччині
репрезентують дослідження І. Панькевича, зокрема його фундаментальна
праця «Українські говори Підкарпатської Руси і сумежних областей…», що
належить до вершинних здобутків не лише української, а й слов’янської
діалектології. Науковець ґрунтовно дослідив історію вивчення
закарпатського говору, довів його належність до загальноукраїнського
простору; послідовно застосовував напрацювання експериментальної
фонетики Празької лінгвістичної школи.
У студіях із сучасної української мови актуалізуються пропозиції з
унормування літературного мововжитку, а також дослідження з фонетики,
морфології та словотвору української літературної мови (В. Сімович).
Обґрунтування пропозицій щодо літературних норм української мови
розширюється фактами діахронії, оцінки впливу діалектів, а також новотворів,
порівнянням досліджуваного слововжитку в різних мовах. Віддаленість від
Росії дозволяє йому вільно висловлюватися про негативний вплив російської
на українську, що було б неможливо в УСРР. Фактично, В. Сімовичеві
вдалося продовжити вектор розвитку лінгвоукраїністики, який знищили після
згортання українізації в Радянському Союзі.
Активний розвиток української лексикографії у міжвоєнній
Чехословаччині відображений у створенні видатної енциклопедичної праці –
«Української загальної енциклопедії», що містить багато ґрунтовних
україністичних досліджень, присвячених культурології, історії, етнографії та
лінгвістиці, низки перекладних словників. Видані у міжвоєнній Празі
«Кишеньковий чесько-український словник» Н. Ковалевської-Королеви та
«Провідник для українців в Чехословаччині» зі словником В. Королева-
213
Старого фіксують еквіваленти в обох мовах, засвідчують тенденцію до
паралельного вживання різних українських регіональних норм. «Ukrajinskočesky slovniček», уміщений у «Praktická učebnice ukrajiského jazyka»
М. Башмака (з доповненнями Ф. Тіхого), – це перший перекладний
українсько-чеський словник, реєстр якого – українська активна лексика.
Тенденція до об’єднання термінологічних напрацювань
Наддніпрянщини та Галичини представлена в «Медичному латинськоукраїнському словнику» М. Галина, в якому подано паралельні українські
відповідники, разом із народними.
Найважливіші здобутки цього часу здійснено в галузях: історії
української живорозмовної та літературної мови, з української літературної
мови, діалектології, лексикографії, лінгводидактики української мови як
рідної та як іноземної. Вони свідчать про те, що лінгвоукраїністика у
міжвоєнній Чехословаччині була комплексним явищем, ураховувала ідеї
Празької лінгвістичної школи, інтегрувала традиції розвитку україністики в
європейський контекст. Зокрема, наукові ідеї щодо окремішності української
мови, відсутності «руської» прамови, належності українських закарпатських
говірок до загальноукраїнського простору не втратили актуальності в сучасній
лінгвістиці.
Перспективи дослідження полягають у детальнішому вивченні
українсько-чеських мовних і лінгвістичних зв՚ язків, у з՚ ясуванні впливу
Празького лінгвістичного гуртка на україністику міжвоєнного часу, у
публікації наукової спадщини лінгвістів, які репрезентують україністику в
Чехословаччині міжвоєння, в укладанні енциклопедичного видання про
лінгвістів-україністів у Чехословаччині.