КАЧАН КАТЕРИНА ЄВГЕНІВНА. НЕОЯЗИЧНИЦТВО ЯК КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН

brief description

КАЧАН КАТЕРИНА ЄВГЕНІВНА. Назва дисертаційної роботи: "НЕОЯЗИЧНИЦТВО ЯК КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
КАЧАН КАТЕРИНА ЄВГЕНІВНА
УДК 29:7.01
НЕОЯЗИЧНИЦТВО ЯК КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН
спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук
Науковий керівник
Лубський Володимир Іонович
доктор філософських наук,
професор
КИЇВ – 2016
2
ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГІЯ ФІЛОСОФСЬКО-РЕЛІГІЄЗНАВЧОГО АНАЛІЗУ
НЕОЯЗИЧНИЦТВА
1.1. Аналітичний огляд дослідницької літератури з проблем
неоязичництва…………………………………………..…………………………..10
1.2. Терміносистема феномену неоязичництва..………………………..……......24
Висновки до 1-го розділу…………………………………………………….…….46
РОЗДІЛ 2. ГЕНЕЗА ФЕНОМЕНУ НЕОЯЗИЧНИЦТВА В КУЛЬУРІ
2.1. Світоглядні передумови формування неоязичництва……………………….51
2.2. Етапи розвитку і поширення неоязичництва в культурі ХХ-ХХІ
ст….……………………………………………………………………….……........75
Висновки до 2-го розділу…………………………………………………………101
РОЗДІЛ 3. НЕОЯЗИЧНИЦЬКІ ІНТЕНЦІЇ В КУЛЬТУРІ
3.1. Вплив неоязичництва на формування сучасної мистецької творчості…...105
3.2. Язичницька тематика в балеті як прояв феномену неоязичництва в
культурі…………………………………………………………………………….126
Висновки до 3-го розділу…………………………………………………………144
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….…147
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ…………………...152
3
ВСТУП
Актуальність дослідження. Глобалізаційні процеси, що виникли у
другій половині XX ст., сприяли формуванню альтернативи усталеним
цінностям, внаслідок чого культура західного світу зазнала і зазнає значних
змін. Суттєві трансформації спостерігаються у релігійній сфері, де виникають
новітні релігійні феномени, що ставлять собі за мету відродження слов’янських,
кельтських, римських та інших дохристиянських традицій.
Процес секуляризації культури сприяв актуалізації язичницьких
концептів при формуванні світоглядних позицій сучасної людини. Система
язичницького світорозуміння проникла у різні сфери життя, наприклад у
філософію, літературу, музику, живопис, хореографію. Завдяки спільним
зусиллям археологів, філологів, письменників, митців відбувається
реконструкція язичницького культу, обрядів жертвопринесення та ініціації,
процесу поклоніння богам та силам і стихіям природи в творах мистецтва.
Рудименти язичництва, які завжди були наявні в культурі, сьогодні
набирають особливої виразності, що свідчить про формування нового
соціально-культурного та релігійно-філософського феномена – неоязичництва.
Неоязичництво існує в розмаїтті конкретних форм, одні з яких близькі до сфери
неорелігій або прямо включені в неї, тоді як інші зберігають з нею лише
номінальний зв’язок, переважно – генетичний і методологічний. Все сказане
вище підтверджує не тільки правомірність, але й нагальну необхідність
розгляду неоязичництва в широкому культурфілософському контексті.
Як релігійне явище неоязичництво грунтовно досліджено, але в якості
культурного феномену, який детермінує нові теми, сюжети мистецтва,
залишається маловивченим. Релігія й мистецтво упродовж історичного
розвитку були завжди взаємопов’язані. На початковому етапі розвитку
суспільства мистецтво поставало органічною складовою міфологічного
світогляду і було пов’язане з магічною дією. З часом, коли мистецтво
виокремилось у самостійну сферу культури, воно перебувало в залежності від
релігії, як наслідок значна частина історії мистецтва – це історія релігійного
мистецтва. Поширеним є осмислення сучасного мистецтва в контексті цілком
4
секуляризованої культури, що не зовсім відповідає дійсності. Сучасна культура
секуляризована у тому розумінні, що сьогодні традиційні релігійні інститути
фактично не впливають на неї. Але вона як і релігія намагається відповісти на
фундаментальні світоглядні питання. Тому вивчення взаємовідносин між
мистецтвом і релігією на сучасному етапі розвитку культури представляє
винятковий інтерес.
Особливу увагу привертає до себе балет, адже хореографічні постановки
виступають одними з провідних репрезентантів соціокультурних змін,
впливають на глядача і, таким чином, формують нові смаки і запити
суспільства. Сьогодні образність класичного танцю відтворює символи
багатьох існуючих релігійних культів, зокрема, небесних, солярних,
лунарних. При створенні балетних спектаклів, в яких наявна язичницька
міфологія, автори утверджують культурні зрушення від раціональності до
міфологічності, реабілітують язичницький світогляд у новоєвропейському
культурному контексті. Таким чином, язичницькі уявлення, які
репрезентуються представниками інтелектуальної сфери, санкціонують
неоязичництво в сучасній культурі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертацію виконано на кафедрі релігієзнавства філософського факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка в межах
комплексної наукової програми “Модернізація суспільного розвитку України в
умовах світових процесів глобалізації”, науково-дослідної теми філософського
факультету № 11БФ041- 01 “Філософсько-світоглядні та політологічні аспекти
гуманітарного розвитку сучасного суспільства”.
Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є
релігієзнавчий аналіз неоязичницьких тенденцій в культурі та розкриття їх
прояву в балеті.
Досягнення поставленої мети передбачає вирішення ряду
взаємопов’язаних основних дослідницьких завдань:
- здійснити аналіз наукового доробку зарубіжних та українських
дослідників з означеної проблематики, з уточненням змісту основних термінів;
5
- визначити світоглядні джерела формування неоязичництва;
- проаналізувати етапи розвитку та поширення неоязичництва в культурі
XX - поч. XXI ст.;
- дослідити вплив неоязичництва на розвиток сучасної культури;
- виявити язичницьку тематику в балеті.
Об’єктом дослідження є неоязичництво в сучасних соціокультурних
умовах.
Предмет дослідження складають неоязичницькі тенденції в культурі та їх
прояв у балеті.
Теоретико-методологічна основа дослідження полягає у поєднанні
принципів об’єктивності, світоглядно-конфесійної неупередженості,
критичного осмислення досліджуваного матеріалу, єдності логічного та
історичного. Основними науковими методами, які дозволили реалізувати
сформульовану в дисертації мету й вирішити поставлені завдання, є наступні:
дескриптивно-феноменологічний (цей метод було використано для фіксації та
опису язичницької символіки, що має місце в балеті); семантичний (за
допомогою цього методу було уточнено зміст ідей і понять, які
використовуються в дисертації); системно-аналітичний (він став базисом для
проведення дослідження специфіки неоязичництва); історичний (з його
допомогою було виявлено основні етапи становлення неоязичництва). Ці
компоненти методологічного комплексу використані в дослідженні не
відособлено один від одного, а в загальному контексті релігієзнавства.
Концептуальне осмислення неоязичництва набуло розвитку в роботах
зарубіжних та українських науковців. До зарубіжних авторів, котрі займалися
цією проблематикою, належать Ж. Бержьє, П. Гайденко, О. Гайдуков, Л.
Повель, М. Йорк, В. Шнірельман. В українському релігієзнавстві дослідженням
неоязичництва займаються Д. Базик, Т. Беднарчик, І. Богдановський, О.
Гуцуляк, А. Колодний, Є. Смульський.
При аналізі сутності неоязичництва важливе значення мали науковотеоретичні праці Т. Горбаченко, А. Колодного, І. Кондратьєвої, Л. Конотоп, В.
6
Лубського, О. Марченка, О. Предко, О. Сарапіна, Г. Середи, Л. Филипович, Є.
Харьковщенка, Л. Хромця, З. Швед.
Окрему групу досліджень складають роботи представників
неоязичницького руху: М. Адлер, А. Бенуа, Г. Лозко, Л. Силенка, В. Шаяна.
Звернення до зазначених авторів дозволило уточнити теоретичні положення та
засади неоязичництва.
Для виявлення неоязичницьких тенденцій в культурі, зокрема їх прояв у
мистецтві, ми звернулись до робіт М. Епштейна, В. Крутоуса, Е. Тофлера, М.
Хренова, які присвячені аналізу культури на сучасному етапі її розвитку.
Дослідники вказують на зміні епох, процесі активізації міфу і архетипу (М.
Хренов), формування “нової архаїки”, звертають увагу на розповсюдження
“новоязичництва” (В. Крутоус) в культурі.
Окремий блок методологічного підґрунтя дисертації складають наукові
праці, які присвячені дослідженню язичницької символіки, обрядовості в
культурі, зокрема танці. Дослідженням джерел первісних форм танцю
займалися А. Авдєєв, О. Васильєва, М. Загорц, Є. Корольова, В. Уральська;
розкриттям символічної природи календарних обрядів та виявлених у них
танців: Н. Велецька, В. Топоров, В. Іванов, В. Пропп.
Аналізу походження та змісту міфологічних явищ і символіки, які
відображаються в танці, присвячені праці Р. Генона, М. Еліаде, Р. Каюа, Дж.
Кемпбелла, Ю. Лотмана, О. Лосєва, Є. Малікова, Є. Мелетинського, В.
Топорова; взаємозвʼязку танцю, міфу та ритуалу – праці Л. Д’яконової, Т.
Єрохіної, Л. Козинко, Є. Малікова, М. Масаєва, А. Толмачова, А. Фефелової.
Аналіз творів композиторів М. Римського-Корсакова, В. Кікти, С.
Стравінського, Є. Станковича дозволив нам розглянути реконструкцію
язичницьких вірувань у балетах і, таким чином, виявити побутування
неоязичництва в культурі.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в
українському релігієзнавстві здійснено системне осмислення неоязичництва як
культурного феномена, з аналізом його виникнення, становлення, особливостей
7
сучасного функціонування та проявів у культурі. Наукова новизна дослідження
конкретизується в наступних положеннях, які виносяться на захист:
Вперше:
- зʼясовано, що неоязичництво постає новацією не стільки релігійного
характеру, скільки світоглядною орієнтацією, яка реалізується на теоретичному
й практичному рівнях реконструкції архаїчних моделей світовідчуття з метою
побудови нових філософсько-релігійних орієнтирів і культурних цінностей;
- в українському релігієзнавстві виявлено неоязичницькі тенденції в
культурі на прикладі балету та досліджено язичницьку символіку й
міфоритуальний комплекс у ньому. Сутністю балету є інкорпорація
міфотворчості, у якому сакральне візуалізується й існує поза часом і простором;
- виявлено, що в символічній мові балету ритуальна або культова
символіка присутня на рівні фабули. Відтворення міфологічних подій в балеті
дає можливість глядачу стати співучасником сакральної історії.
Уточнено:
- релігієзнавчий зміст поняття “неоязичництво”, воно розглядається як
новий релігійний рух, що формується на основі відновлення світоглядних засад,
пантеонів і ритуалів стародавніх політеїстичних релігій дохристиянської доби в
еклектичному й реконструйованому вигляді;
- світоглядні джерела появи неоязичництва, які були зумовлені ідейними
зрушеннями, що створили сприятливе середовище для його оформлення, а
саме: пантеїстичні ідеї доби Ренесансу; новий рівень розкриття пізнавальних
можливостей людини, природи й сутності розуму у філософії Нового часу;
антихристиянська тематика філософії Г. Гегеля (окремі праці Бернського
періоду) і Л. Фойєрбаха; філософський нігілізм другої половини XIX ст.;
філософія екзистенціалізму; “теологія смерті Бога”; утвердження особливого
статусу міфу в естетиці німецького романтизму, де міф постає вищою формою
людського духу і мистецтва; теорія архетипів К. Юнга;
- причини виникнення та поширення неоязичництва в культурі XX-ХХІ ст.,
до числа яких можна віднести: глобальний історичний процес секуляризації
культури, трансформацію класичних цінностей у культурі постмодерну, розрив
8
культури постмодерну з релігійними цінностями християнства; актуалізацію
екологічних проблем, що постають детермінантою для відродження
пантеїстичних уявлень, а також демографічні процеси, які сприяють
міжкультурному діалогу, транзиту етнічних вірувань;
Набуло подальшого розвитку:
- положення, згідно якого в сучасній культурі домінантними сюжетами
постали саме язичницькі, що пропонують міфологічну тематику. Найбільш
міфологічним і міфотворчим мистецтвом постає балет, масова зацікавленість
яким у ХХ-ХХІ ст. співпадає зі збільшенням інтересу до міфологічного взагалі;
- положення про те, що міфологічність має сутнісний зв’язок з природою
балету. Первісний танець існував у системі язичницького ритуалу, з його
характерними рисами, які проявляються нині в сучасному танцювальному
мистецтві. Танець перейняв символіку сакральності, пов’язану з
ритуальною стороною життя стародавнього суспільства, а класичний балет
виступає своєрідним збереженням сакральності, театральним дійством, в
якому ключова роль належить міфу.
Теоретичне і практичне значення дослідження визначається новизною
винесених на захист положень і полягає в тому, що його результати
розширюють поле наукових досліджень у малорозробленій проблематиці
язичницьких тенденцій в балеті.
Сформульовані у дисертації теоретичні положення й аналітичні висновки
можуть використовуватися в навчальних курсах, присвячених історії релігії,
зокрема неорелігіям, соціологічним та культурологічним аспектам
релігієзнавства, а також в розробці підручників і методичних рекомендацій.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою
роботою автора. Висновки, положення наукової новизни одержані автором
самостійно.
Апробація результатів дослідження. Положення дисертаційного
дослідження доповідалися та обговорювалися на міжнародних наукових
конференціях: VII Міжнародна науково-практична інтернет-конференція
“Актуальні наукові дослідження в сучасному світі” (м. Переяслав-
9
Хмельницький, 24-25 листопада 2015 р.)”; ХХІХ Міжнародна науковопрактична конференція “Наука. Інновації. Прогрес” (м. Чернівці, 29-30
листопада 2015 р.); ІІІ Міжнародна науково-практична конференція
“Перспективи розвитку сучасної науки” (м. Харків, 4-5 грудня 2015 р.); ХІІ
Міжнародна конференція “Сучасні міждисциплінарні дослідження: історія,
сьогодення, майбутнє” (м. Київ, 14 грудня 2015 р.).
Результати дослідження доповідались і обговорювались на науковотеоретичних семінарах кафедри релігієзнавства філософського факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Публікації. Основні наукові результати дослідження відображено в 10
публікаціях автора, 4 із яких опубліковано у фахових наукових виданнях ДАК
Міністерства освіти і науки України; 2 у збірниках, котрі входять до
наукометричних баз, і 4 тезах виступів, опублікованих у матеріалах
конференцій.
Структура дисертації зумовлена метою та логікою дослідження і
відображає послідовність вирішення поставлених завдань. Дисертація
складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних
джерел і літератури. Обсяг дисертації (без списку використаних джерел і
літератури) – 151 сторінка, загальний обсяг дисертації – 192 сторінки. Список
використаних джерел займає 40 сторінок, і містить 462 найменування, з них –
23 іноземними мовами

bibliography

ВИСНОВКИ
У висновках дисертації представлено теоретичні підсумки роботи, які в
узагальненому вигляді відображають мету, завдання і наукову новизну
дослідження.
1. Досліджено феномен неоязичництва та виявлені його теоретичні
джерела, які розкриваються в роботах українських та зарубіжних релігієзнавців,
філософів, культурологів. Варто зазначити, що поняття “неоязичництво” не є
загальновизнаним і використовується для позначення різноманітних явищ – від
своєрідних проявів у політиці до ідейних спрямувань у мистецтві. Дослідники
пропонують виокремити наступні підходи при розгляді неоязичництва:
конфесійний, негативістський та визначення представників неоязичництва.
Проблема ускладнюється тим, що кожна із зацікавлених сторін,
характеризуючи зазначений феномен, ставиться до нього упереджено,
розглядаючи крізь призму своїх релігійних, політичних, етнічних переконань.
Тематика дисертації обумовила авторське визначення неоязичництва в
релігієзнавчому та культурологічному аспектах.
2. Узагальнено та обґрунтовано світоглядні джерела формування
неоязичництва. Встановлено, що культивуванню язичницької естетики і
системи цінностей сприяли соціально-політичні, економічні та духовні
трансформації суспільства. Формування неоязичництва у XX-ХХІ ст.
зумовлене культурою Постмодерну, під час якої відбувається девальвація
християнських цінностей, проголошення нових ціннісних орієнтирів,
формування світогляду на основі пантеїстичних уявлень. Проблеми сучасної
цивілізації пропонується подолати через повернення до стародавніх вірувань.
З’ясовано, що на появу неоязичництва в сучасній культурі вплинув
загальний процес секуляризації, який розпочався з епохи Відродження.
Духовний розвиток починає зазнавати впливу світської культури, яка формує
нові норми і цінності. Як наслідок, філософія Нового часу зосереджується на
дослідженні не потойбічного, а поцейбічного: природи, особистості, людської
сутності.
148
Світоглядними джерелами неоязичництва в більшості виступає
антихристиянська філософія. Язичництво мислилося як протилежність до
християнської традиції, сприймалося як щось споконвічне, сутнісне, здатне
призвести суспільство до ідейного оновлення. “Неоязичницький поворот” в
культурі є своєрідною реакцією на сучасні світові проблеми, зокрема тотальний
наступ техногенної цивілізації, що створює передумови для включення
механізму “ретроутопії”. Як наслідок культура постмодерну проголошується
нехристиянською, постхристиянською.
3. Виявлено, що генеза неоязичництва обумовлювалась посиленням
національної самосвідомості та кризою офіційної релігійності. Виникнення
неоязичництва пов’язане з прагненням вирішувати проблеми національної
ідентичності, з орієнтацією на утвердження національної ідеї, національного
самовизначення без іншокультурних нашарувань, що визначало шлях
релігійного пошуку. Простежено, що перші три етапи становлення
неоязичництва характеризуються інтуїтивно-ірраціональним началом, на
відміну від сучасного неоязичництва, вихідним положенням якого є намагання
урівноважити раціональне та ірраціональне шляхом їх синтезу. Сучасне
неоязичництво пропагує “новий тип свідомості”, який не заперечує наукові
досягнення, але виступає проти розуміння знання як сили підкорення
природного Універсуму, історичної форми раціональності.
Згідно неоязичництва, надмірна увага, яка приділялася розуму,
детермінувала проблеми сучасного суспільства. Антитезою існуючим західним
релігійним традиціям висувається “релігія природи”. Сучасні неоязичники
вважають, що поява християнства та іудаїзму призвела до знищення “релігії
природи”, яка передувала цим історичним традиціям. Неоязичники
намагаються усунути розрізнення між людським, природним і божественним,
концептуалізуючи їх як аспекти один одного. Отже, неоязичництво тяжіє до
екологічності, органічності, холізму і пантеїзму.
4. Плюралістичною, багатоваріантною постає розробка неоязичницьких
інтенцій і мотивів у сфері культури. Тут можна виокремити ряд модифікацій,
що вимагають різних підходів до їх оцінки. Неоязичництво естетичне і
149
неоязичництво релігійне – явища різного порядку. Перше є компонентом
мистецької свідомості, друге – релігійної. При всіх властивих їм спільних
рисах, періодах та формах історичної взаємодії ці два види свідомості все ж не
збігаються один з одним за обсягом. Мистецька свідомість досить самостійна і
корелює з релігійною свідомістю більш складним чином, ніж при однозначній
відповідності.
В останні роки в культурфілософській і естетичній літературі посилилося
розуміння того, що розвиток культури має не простий, лінійний характер, а
включає в себе елементи циклічності, повернення до етапів, вже пройдених, але
ще не вичерпаних раніше в своєму потенціалі до кінця. Зазвичай поштовхом до
такого повернення слугує надмірна ускладненість і канонічність культурних
форм, їх значний відрив від природних основ суспільного процесу. Симптомом
подібних моментів розвитку виступає характерне відчуття “втоми від
культури”. У такому контексті мистецьке неоязичництво є закономірним
феноменом. Природнім є звернення до стародавніх традицій, міфів, образів
язичницького етапу історії.
5. Заповненість повсякденної соціальної реальності язичницькою
культовою символікою знаходить своє відображення в творах мистецтва,
зокрема балеті. Танцювальне мистецтво, що має язичницьку праоснову,
вимагає релігієзнавчого аналізу з таких причин: по-перше, язичництво має
системоутворюючий характер щодо культури; по-друге, язичництво сьогодні
досить широко репрезентоване в балеті, але його функціонування в новій
соціальній системі не відрефлексоване сучасною релігієзнавчою теорією.
При дослідженні міфоритуальних основ у появі танцю, встановлено, що в
архаїчну добу танцювальна мова була практичним засобом формування
соціального життя (танець як ритуал) і сприяла накопиченню духовного
досвіду людини, а також “побудові священного простору”. В структурі
взаємовідносин людини із зовнішнім світом, танець виконував важливі
життєві функції: магічні (військові, трудові); соціально-комунікативні
(обряди ініціацій, культ предків); релігійні, присвячені поклонінню
божествам (тотемні танці, календарні святкування).
150
Багато жестів виникають із синкретичного стану людини, які є
універсальними для багатьох культур. Таким чином, утворились пластичні
міфологеми, які є носіями референтів архетипних змістів, тримають зв’язок
з практичним досвідом стародавньої епохи. Серед важливих міфологем
постає сам взаємозв’язок танцю і міфологічної свідомості.
Продемонстровано, що танець є носієм прихованої міфологічної суті
людського буття.
На нашу думку, танець є елементом релігійного ритуалу та органічною
складовою міфологічної структури світу. Танець постає засобом спілкування з
вищими духовними силами, носієм і зберігачем священних правил, табу,
одночасно він набуває сакрального змісту. За допомогою рухів і жестів,
відповідних тому чи іншому божеству, стародавні люди відтворювали дії
священних міфічних персонажів або міфічні події. Балет є найбільш
міфологічною та міфотворчою формою танцювального мистецтва.
6. Дослідження проявів феномену неоязичництва в культурі дало
можливість встановити, що починаючи з XIX ст., композитори у своїй
творчості звертаються до язичницького міфу. При аналізі балетних спектаклів
М. Римського-Корсакова, І. Стравінського, Є. Станковича, виявлено сюжетні
лінії саме язичницького характеру.
Досліджені балети демонструють світоустрій стародавніх слов’ян на
різних історичних етапах. Основою балетів є відтворення календарнообрядових ритуалів, зображення культу шанування природи, реконструкція
язичницьких уявлень про світлих і темних богів та їх вплив на поцейбічний
світ, відображення трьох рівнів світобудови (небесна, земна, підземна),
репрезентація слов’янського язичницького пантеону. Образи, перейняті з
фольклору стародавніх народів з новаторськими хореографічними та
музичними засобами, репрезентують неоязичництво в культурі, будується
модернізований язичницький пантеїзм, в якому природа постає одухотвореним
началом, а людина суб’єктом, здатним проникати в таємниці божественного
світоустрою. Аналіз творчості композиторів свідчить про відродження ними
пантеїстичного сприйняття світу на основі стародавніх символів.
151
Неоязичницька традиція становить сьогодні ядро культури, яка
реалізується через міфологію, символізм, мову культури (ремінісценції,
метафори, інтертекстуальність творів мистецтва). Неоязичницький характер
культури XX – ХХІ ст. виявляється практично у всіх видах мистецтва –
живописі, музиці, балеті.