Кочергін Володимир Валерійович. Іслам у теології релігій Руської православної церкви

brief description

Кочергін Володимир Валерійович. Іслам у теології релігій Руської православної церкви.- Дисертація канд. філос. наук: 09.00.11, Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. - Київ, 2014.- 200 с.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ
ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА

На правах рукопису
УДК: 297:281.9 (470-571)

КОЧЕРГІН Володимир Валерійович

ІСЛАМ У ТЕОЛОГІЇ РЕЛІГІЙ РУСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

09.00.11 – релігієзнавство

Дисертація
на здобуття наукового ступеня кандидата
філософських наук

Науковий керівник:
кандидат філософських наук,
вчений секретар
Інституту філософії НАН України,
Кисельов Олег Сергійович

Київ – 2014
ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………….4
РОЗДІЛ І. ІСЛАМ У ТЕОЛОГІЇ РЕЛІГІЙ РУСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ ЯК ОБ’ЄКТ РЕЛІГІЄЗНАВЧОГО ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1. Ступінь наукового вивчення проблеми та аналіз джерельної бази дослідження…………………………………………………………………………13
1.2. Теоретико-методологічні засади дослідження теології релігій……31
1.3. Сучасні позиції у теології релігій: проблеми дефініції та застосування………………………………………………………………………...44
Висновки до І розділу……………………………………………………...54
РОЗДІЛ ІІ. ІСЛАМ У ТВОРАХ СХІДНИХ ОТЦІВ ЦЕРКВИ ТА ЦЕРКОВНИХ ПИСЬМЕННИКІВ
2.1. Візантійці й іслам: осмислення ісламу Східними отцями церкви та церковними письменниками VII – XV ст…………………………………………56
2.2. Рецепція ісламу в Київській русі та Московському князівстві…...76
2.3. Рецепція ісламу богословами РПЦ та православними письменниками часів Російської імперії………………………………………….85
Висновки до ІІ розділу……………………………………………………..90
РОЗДІЛ ІІІ. ДОСЛІДЖЕННЯ ІСЛАМУ ТА БОГОСЛОВСЬКА ПОЛЕМІКА ІЗ НИМ НА СТОРІНКАХ ВИДАНЬ ДУХОВНИХ АКАДЕМІЙ РУСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
3.1 «Теорія ісламу» у «Трудах Київської духовної академії»…………..92
3.2 Рецепція ісламу в журналі Санкт-петербурзької духовної академії «Християнське читання»…………………………………………………………..96
3.3. Опис ісламу в журналі Московської духовної академії «Богословський вісник»…………………………………………………………..102
3.4. Іслам та православне місіонерство: журнали Казанської духовної академії…………………………………………………………………………….104
Висновки до ІІІ розділу…………………………………………………...119
РОЗДІЛ IV. ІСЛАМ У ТВОРАХ БОГОСЛОВІВ ТА ПУБЛІЦИСТІВ РПЦ КІНЦЯ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТ.
4.1. Формування образу ісламу у православній свідомості………………………………………………………………………….122
4.2. Іслам у сучасній російській православній апологетиці…………..137
4.3. Позиція щодо ісламу офіційного церковного істеблішменту……………………………………………………………………..160
Висновки до IV розділу……………………………………………..170
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ…………………………………………..173

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………...178

ВСТУП
Актуальність теми дослідження В процесі розвитку міжрелігійних взаємин в рамках теологічних доктрин світових релігій сформувався напрямок вивчення інших вірувань, з якими співіснували ці релігії. В християнській традиції (зокрема, в католицизмі та протестантизмі) цей напрямок богословських досліджень оформився в теологію релігій. Зазначена галузь теології є досить новою, хоча питання щодо ставлення до нехристиянських релігій (у тому числі в сотеріологічному та епістемологічному аспектах) досліджувались християнськими теологами починаючи з перших століть існування церкви. В глобалізованому світі, де все більша кількість осіб (у тому числі з різними релігійними поглядами та ідентичностями) має змогу міжособистісної комунікації, питання про міжрелігійну взаємодію чи протистояння, що досить часто (хоча й не завжди) ґрунтуються у віровченні тієї чи іншої традиції, актуалізується як для теологів, так і для академічних дослідників.
Православна традиція, попри наявність богословської традиції вивчення «іновірців», не створила окремого напрямку подібних теологічних студій. Рефлексія православного доробку щодо ісламу є на часі саме в українському релігієзнавстві, оскільки православно-ісламські взаємини є не лише потужним пластом національної духовно-культурної спадщини, а й ключовим фактором сучасних міжрелігійних відносин в поліконфесійному суспільстві.
Сьогодні майже відсутнє зацікавлення зазначеною проблематикою з боку релігієзнавців, зокрема через те, що вона вважається зорієнтованою на «теоретичні» аспекти – на віровченні релігійних громад та конкретних теологів, тоді як для більшості дослідників «практичні» аспекти міжрелігійних відносин перебувають на першому місці. Теоретична актуальність запропонованої теми полягає у відсутності у вітчизняному релігієзнавстві усталеної методики аналізу конфесійних концепцій щодо теології релігій, які мають стати науковим підгрунтям в практиці розбудови міжрелігійних відносин в державі. Такої методика може бути продуктивною не лише в рамках світського релігієзнавства, а й стане в нагоді для православних богословів в оформленні їхньої традиції теології релігій.
Тематика православно-мусульманських відносин вивчалася вітчизняними дослідниками релігії в контексті аналізу практичних та теоретичних аспектів міжрелігійних взаємин. Окремим предметом дослідження поставала католицька та протестантська теологія релігій. Проте за спроби суміщення двох вищеозначених аспектів – теології релігій та православно-мусульманських відносин, стає очевидною відсутність досліджень, які були б спрямовані на з’ясування місця ісламу у православній теології релігій. Внаслідок цього актуалізується тематика дослідження ставлення богословів, церковних ієрархів та авторів Руської православної церкви (РПЦ) щодо ісламу, пропущених при цьому через моделі теології релігій.
Відсутність узагальнюючих, синтезуючих праць з окресленої проблематики, її важливе методологічне та суспільне значення зумовили вибір теми дисертаційного дослідження.
Зв’язок з науковими планами, програмами, темами Дисертацію виконано в межах наукових досліджень кафедри культурології «Дослідження проблем гуманітарних наук», що входить до Тематичного плану науково-дослідної роботи Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, який затверджений Вченою Радою НПУ імені М. П. Драгоманова (протокол № 5 від 22 грудня 2006 р.) та комплексної наукової програми НПУ імені М. П. Драгоманова «Актуальні проблеми розвитку духовної культури України».
Мета і завдання дослідження Метою дослідження є вироблення релігієзнавчої методики та здійснення на її основі комплексного аналізу ісламознавчої традиції в теології релігій РПЦ.
Досягнення поставленої мети передбачає постановку і виконання наступних завдань:
– розкрити специфіку теології релігій як розділу християнських богословських студій, виявити етапи формування та методологічні особливості теології релігій в католицизмі та протестантизмі;
– обґрунтувати правомочність використання терміну «теологія релігій» до православного богословського доробку щодо «інших вірувань», зокрема ісламу, дати релігієзнавчу дефініцію цього поняття в контексті дисертаційного дослідження;
– вибудувати методику аналізу православної богословської традиції ісламознавчих досліджень, використовуючи типології теології релігій та ідентифікаційну схему «Чужий/Інший»;
– проаналізувати головні тенденції у ставленні Східних отців церкви та церковних письменників до ісламу в VII – XV ст.;
– визначити особливості рецепції ісламу церковними письменниками Київської Русі та Московського князівства; ієрархами, теологами та письменниками РПЦ , зокрема в духовних академіях;
– розкрити сучасні тенденції формування ставлення до ісламу РПЦ ієрархами, теологами та церковними публіцистами.
Об’єктом дослідження є теологія релігій РПЦ.
Предметом дослідження є ісламська тематика в теології релігій РПЦ.
Теоретико-методологічна основа дослідження обумовлена метою та завданнями роботи і базується на провідних теоретичних узагальненнях вітчизняних та зарубіжних релігієзнавців В. Єленського, Ю. Кімелєва, О. Кисельова, К. Ніконова, І. Хромець, Ю. Чорноморця, В. Шохіна, положеннях праць фахівців з православно-мусульманських взаємин Анастасія (Яннулатоса), І. Алєксєєва, М. Батунського, Х. Годдарда, Г. Д’Кости, О. Журавського, Р. Ісхакова, Т. Фолієвої, Е. Шарпа та ін.
Дослідження грунтується на методологічних принципах академічного релігієзнавства: об’єктивності, толерантності, конфесійної незаангажованості.
Для вирішення проблем, які постали перед дослідником були використані загально- та конкретнонаукові методи наукового пошуку, зокрема методи типології, аналізу, синтезу, індукції, дедукції, каузальний метод та метод кейс-стаді.
Відсутність усталеної методології аналізу конфесійної специфіки християнської теології релігій зумовила складність вибору та різноманітність методів дослідження.
У процесі аналізу ставлення тих чи інших представників РПЦ (або традиції, яку представники РПЦ вважають власною попередницею) до ісламу автор користувався методом типологізації відповідно до тричасткової моделі теології релігій. При цьому, через використання методу редукції, виявлялися основні моменти у ставленні до мусульман та ісламу – сотеріологія та епістемологія. У окремих випадках мала місце класифікація ставлення до іновірців через призму запропонованої автором ідентифікаційної схеми «Чужий/Інший».
При віднаходженні та поясненні концепту «прото-теології релігій» використано загальнонаукові методи аналізу і синтезу, за допомогою яких автор виокремив загальні принципи «прото-теології релігій» (у першому розділі), і показав, як вони працюють в конкретних «прото-теологічних» дослідженнях ісламу (у другому та третьому розділах), здійснених православними богословами.
Каузальний метод використовувався підчас пояснення причинно-наслідкових зв’язків між соціальними, економічними, політичними, культурними та іншими чинниками, що впливали на формування позицій православних теологів, письменників, місіонерів чи ієрархів щодо ісламу.
Соціологічний метод кейс-стаді (у його розумінні ідеографічною традицією) використовувався при дослідженні конфлікту, що виник після читання православним публіцистом О. Дворкіним циклу лекцій про іслам та відповідей на ці лекції з боку ісламознавців, релігієзнавців та представників мусульманської спільноти.

Наукова новизна одержаних результатів:
На основі запропонованої автором методики аналізу ісламу у християнській теології релігій, яка передбачає вивчення сотеріологічного та епістемологічного потенціалу іновірців через тричасткову модель ексклюзивізм – інклюзивізм – плюралізм, вперше у вітчизняному релігієзнавстві проведено комплексний аналіз традиції вивчення ісламу в теології релігій РПЦ. Шляхом детального розгляду специфіки кожного етапу формування православного сприйняття ісламу та його фіксації у православних джерелах виявлено основні аспекти, тенденції та причини сучасного ставлення РПЦ до ісламу в контексті теології релігій. Найбільш суттєві результати, що мають наукову новизну і виносяться на захист, конкретизуються у наступних положеннях:
Вперше:
– виявлено етапи формування теології релігій в рамках католицизму та протестантизму від перших століть існування християнства до сучасних богословських напрацювань: запропонований поділ католицької та протестантской теології релігій на два періода: прото-теології релігій (І ст. – перша половина ХХ ст.) та власне теології релігій як окремої дисципліни (друга половина ХХ ст.); базові та альтернативні позиції християнської теології релігій визначено із використанням тричасткового поділу на ексклюзивізм, який вважає, що представники інших релігій не можуть спастися а нехристиянські релігії не є істинними; інклюзивізм, який припускає можливість спасіння для іновірців та наявність істини у нехристиянських релігіях; плюралізм, який веде мову про сотеріологічну та епістемологічну рівнозначність всіх релігійних традицій.
– обгрунтувано валідність використання терміну «теологія релігій» до православного богословського доробку щодо вивчення «інших вірувань», зокрема ісламу, оскільки в контексті дисертаційного дослідження під цім терміном розуміється специфічний розділ богословських студій, який (у християнському контексті) досліджує можливість спасіння іновірців та потенційну наявність істини у нехристиянських релігіях.
– запропоновано методику аналізу православної богословської традиції ісламознавчих досліджень на основі моделі теології релігій та ідентифікаційну схему «чужий/інший», яка полягає у розмежуванні рецепції «чужого» як об’єкта ставлення, наділеного відмінними характеристиками, які протиставляються суб’єкту ставлення та провокують його вороже сприйняття, та «іншого» - як альтернативного суб’єкта, чий світогляд доповнює «власне» світосприйняття;
– виявлено, що основними формуючими тенденціями у ставленні до ісламу Східних отців церкви та церковних письменників в VII – XV ст. були брак достовірної інформації про особливості віровчення; ексклюзивістський підхід, сприйняття ісламу в рамках дихотомії «культура/некультура»;
– доведено, що за часів Київської Русі та Московського князівства (XI-XVІ ст.) ставлення православних церковних письменників до ісламу ґрунтується на ексклюзивістському підході, який визначив сприйняття ісламу у якості релігії «чужого» як базової моделі православно-мусульманських контактів;
– на основі аналізу журналів «Труди Київської духовної академії», «Богословський вісник», «Християнське читання», «Православний співрозмовник» та «Місіонерської протимусульманської збірки» ставлення авторів публікацій до ісламу визначено як ексклюзивістське, що було зумовлено тяглістю традиції, сформованої в попередні століття в межах східной православної цивілізаційної моделі, використанням в якості доказової бази не ісламських першоджерел, а критичних робіт християнських богословів;
– дослідження крізь призму теології релігій ставлення до ісламу православних мислителів та ієрархів кінця ХХ – початку ХХІ ст. дозволяє констатувати (на противагу католицької теології релігій, що активно розвивається після ІІ Ватиканського Собору) відсутність серед них єдиної методології щодо вивчення ісламу, яка зумовлена відсутністю чітко артикульованої ідеологічної позиції церкви. Характер позиції окремих авторів залежить від низки факторів, зокрема особистісних з мусульманами, місця автора у церковній ієрархії тощо.
Набуло подальшого розвитку:
– визначення передумов та особливостей формування теології релігій як специфічного розділу богословських студій, що сформувався у ХХ ст. серед представників католицької та протестантських етологій та сягає корінням ранньої патристики;
Уточнено:
– особливості ставлення до ісламу богословами та ієрархами РПЦ у XVI–ХІХ ст., внаслідок чого визначено тяглість лінії ексклюзивістського сприйняття ісламу та констатовано наявність ототожнення релігії та її носія.
Теоретичне значення дисертаційного дослідження зумовлене прирощенням релігієзнавчого знання, зокрема методики досліджень християнської теології релігій, внеском у розвиток досліджень головних тенденцій формування міжрелігійних відносин, зробленим дисертантом на основі комплексного дослідження ставлення РПЦ до ісламу у світлі теології релігій.
Практичну значущість має аналіз та узагальнення спектру наявних ставлень РПЦ до ісламу, пропущених через модель теології релігій. Його результати можуть бути застосовані при підготовці спеціальних праць, навчальних програм, курсів і спецкурсів вищої школи з релігієзнавства, міжрелігійних відносин, історії релігій, історії теологічної думки та слугувати для розширення дослідницького поля релігієзнавчої науки. В сучасних умовах, коли у суспільстві значною мірою актуалізується проблематика міжкультурних та міжрелігійних відносин, результати дослідження можуть бути використані при реалізації державної релігійної політики, зокрема у сфері толерантизації міжконфесійних відносин.
Особистий внесок здобувача Дисертація є самостіною роботою. Висновки і положення наукової новизни отримані автором самостійно.
Апробація результатів дисертації здійснювалася через участь дисертанта у роботі міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференцій: Всеукраїнській науково-практичній конференції «Міжконфесійні відносини в їх сутності та виявах в Україні» (Київ, 2010 рік); Другій міжнародній молодіжній релігієзнавчій школі з іудаїки (Чернівці, 2011 рік); ХХХ Міжнародній науково-практичній конференції «Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості» (Донецьк, 2011 рік); IV Міжнародного наукового форуму «Простір гуманітарної комунікації» (Київ, 2011 рік); Міжнародній науковій конференції «Дні науки філософського факультету – 2012» (Київ, 2012 рік); Міжнародній науковій конференції «Дні науки філософського факультету – 2013» (Київ, 2013 рік); Науковій конференції «Авраамічні релігії в Україні: історія, етнокультурні взаємовпливи, міжконфесійні взаємини» (Галич, 2013 рік); Міжнародній науково-теоретичній конференції «Духовні цінності християнства в українській культурі: віхи тисячоліть (до 1025-річчя хрещення Київської Русі)» (Київ, 2013 рік); Науковому семінарі «Етнологія релігії: теоретичні та прикладні аспекти» (Чернівці, 2013 рік); V Всеукраїнській науково-практичній конференції з міжнародною участю «Виховання, освіта, менеджмент, філософія, право: історичний аспект» (Євпаторія, 2013 рік); ІІ Міжнародна наукова конференція «Авраамічні релігії в Україні: Інкультураційні взаємовпливи та міжконфесійні взаємини» (Галич, 2014 рік).
Основні положення та висновки дисертації були обговорені на засіданні кафедри культурології НПУ імені М.П. Драгоманова (протокол № 13 від 12 травня 2014 р.).
Публікації Основні результати дослідження відображено у 9 одноосібних друкованих працях (4 з яких – у фахових наукових виданнях, затверджених МОН України та одна у зарубіжному виданні) та тезах 4 виступів, опублікованих у матеріалах конференцій.
Структура дисертації і послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою дослідження проблеми та випливають із поставленої мети і основних дослідницьких завдань.
Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків та списку використаних джерел (найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 200 сторінок, у тому числі список використаних джерел (у кількості 213 найменувань), поданий на 22 сторінках.

bibliography

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні вперше у вітчизняному релігієзнавстві здійснено комплексний аналіз місця ісламу в теології релігій Руської православної церкви. Відповідно до поставленої мети та завдань дисертаційного дослідження зроблено наступні висновки:
1. Відсутність наукових розвідок щодо теології релігій на пострадянському просторі зумовили потребу в розкритті передумов, сучасного стану та перспектив даного розділу богословських студій. Теологія релігій є специфічним розділом богослов’я, сформованим у ХХ ст. у працях католицьких та протестантських теологів. Формуванню теології релігій передував період прото-теології релігій, який починається в епоху патристики та закінчується ІІ Ватиканським собором, що прийняв декларацію Nostra Aetate, яка стала свого роду проривом у розвитку міжрелігійних відносин. Окреслено межі можливостей екстраполяції моделей та схем, що сформувалися в рамках католицького та протестантського богослов’я на інші конфесії, зокрема на православ’я:
• цілком можливо застосовувати тричасткову типологію задля класифікації існуючих позицій у ставленні православних до нехристиян, проте ця типологія (принаймні при застосуванні для опису різноманіття православних ставлень до інших вірувань) вимагає значного доопрацювання у відповідності до конкретних дослідницьких завдань;
• тричасткова схема теології релігій не може повністю покривати всі підходи та типи ставлення до представників нехристиянських релігій, але в цілому є продуктивною щоло аналізу православного ставлення до ісламу;
• окремою проблемою є розділення ставлення до представників нехристиянських релігій та до релігій як таких, у контексті визначення їхнього сотеріологічного потенціалу;
• залишається невирішеною проблема співвідношення теології релігій із постмодерністськими (або навіть пост-постмодерністськими) трактуваннями релігії та теології, як її частини.
2. Формуванню теології релігій як дисципліни, якій властиві свої специфічні доктринальні позиції передувало існування двох головних ліній у ставленні до нехристиянських релігій – їхнє відкидання, або часткове визнання. Специфіку кожного етапу формування ставлення християнського болослов’я в цілому до ісламу визначають наступні положення:
• серед Отців церкви та Церковних письменників були такі, хто припускав часткову спасительність нехристиянських релігій та такі, хто таку можливість повністю відкидав;
• середньовічні християнські мислителі можуть також бути віднесені до цих двох груп, хоча й варто розмежовувати абстрактні міркування про можливість спасіння нехристиян та конкретні думки певних богословів, які вони висловлювали про нехристиянські релігії;
• ранньопротестантські мислителі запропонували власні думки щодо можливості спасіння нехристиян, при чому «батьки Реформації» – Мартін Лютер та Жан Кальвін – були ексклюзивістами, хоча й мали відмінні погляди на механізм реалізації сотеріологічної монополії;
• офіційна позиція католицької церкви довгий час залишалася цілковито в рамках ексклюзивістської парадигми, що засвідчується енцикліками «Ubi Primum» Льва ХІІ (видана 1824 р.) та «Singulari Quadam», за авторством Пія ІХ (видана 1854 р.);
• значним поштовхом до інституалізації теології релігій був ІІ Ватиканський собор, де у декларації «Nostra Aetate» було викладено основи католицького ставлення до нехристиянських релігій;
• після ІІ Ватиканського собору окремими теологами, приналежними до католицької церкви була запропонована тричасткова модель ставлення до нехристиянських релігій, базована на сотеріології та епістемології, яка включала такі позиції, як: плюралізм, інклюзивізм та ексклюзивізм, і пропонувала поведінкові моделі щодо нехристиян;
• у кінці 70-х – на початку 80-х рр. ХХ ст. відбувся «вибух плюралізму», спричинений постколоніальними, постмодерністськими та гендерними студіями, який включав до себе праці таких теологів з різних конфесій, як Дж. Гік, Р. Паніккар, А. Рейс, В. К. Сміт та багатьох інших. Плюралізм пропонувався зазначеними богословами як єдина можлива відповідь християнства у ставленні до «Іншого» після неоднозначного ХХ ст. Разом з тим, даний напрям у теології релігій зазнає критики від поміркованих інклюзивістів та (як правило) консервативних ексклюзивістів.
3. В результаті аналізу творів Східних Отців церкви та Церковних письменників на предмет їхнього ставлення до ісламу визначено, що їхня рецепція ісламу була, переважно, ексклюзивістського типу – вони не визнавали іслам ані як спасительну релігію (бодай частково), ані як істинну, наголошуючи на істинності лише однієї, православної, гілки християнства. При цьому весь комплекс проблем, пов’язаних з православним осмисленням ісламу, досить складно описати лише в термінах теології релігій.
З огляду на це застосовано ідентифікаційну схему ставлення «Чужий/Інший», де «Чужий» асоціюється з особою, яка має діаметрально протилежні до суб’єкта погляди, внаслідок чого наділяється рядом негативних характеристик, які протиставляють її суб’єкту мислення. «Інший», своєю чергою, розглядався як співрозмовник, який, хоча й наділений відмінними поглядами, характеристиками та особливостями, не сприймається вороже. Аналіз текстів Східних Отців церкви та церковних письменників VII–XV ст. дозволив виявити, що іслам сприймався як «Чужа» релігія, а мусульманин – як постійний «Чужий».
4. Дослідження сприйняття ісламу в Київській Русі та Московському князівстві (XI–XVI ст.), відображеного в літописних творах, описах мандрівок руських та московських купців і кліриків та, меншою мірою, у богословських творах, виявляє наявне в них сприйняття мусульманина як «Чужого», ексклюзивістське ставлення до ісламу та картину світу, в центрі якої є православна церква. Богословське ставлення до ісламу в зазначений період найкраще ілюструється постаттю Максима Грека, який переніс візантійську ексклюзивістську модель сприйняття ісламу до Московського князівства. Найтолерантніше ставлення до ісламу засвідчується в «Ходінні за три моря» Афанасія Нікітіна і репрезентує практичні пошуки міжрелігійного компромісу задля сприянню торговій діяльності.
5. Богослови та церковні ієрархи РПЦ XVI–XIX ст. демонстрували одностайно ексклюзивістський підхід до ісламу, наголошуючи на тому, що він не є спасительною релігією. Твердження про спасительність та істинність ісламу не подавалися прямо, а релігія та її носій, як правило, ототожнювались.
6. Аналіз публікацій в журналах духовних академій РПЦ дозволяє констатувати розширення горизонтів православного сприйняття ісламу. При цьому, журнали зорієнтовані на місіонерську діяльність (наприклад, «Православний співрозмовник» та, частково, «Місіонерська протимусульманська збірка») демонстрували консервативнішу, а відтак – більш ексклюзивістську позицію, тоді як публікації в «Богословському віснику» пропонували більш академічний підхід, орієнтуючись на дослідження ісламу. В багатьох випадках саме завдяки передрукам у журналах академій публікувалися статті представників історико-критичного дослідження ісламу, хоча ці передруки використовувалися з місіонерською та полемічною метою.
7. Ставлення до ісламу з боку теологів, публіцистів та ієрархів РПЦ у кінці ХХ – на початку ХХІ ст. демонструє відсутність чітко артикульованої позиції і, відповідно, усталеної методології богослівських досліджень ісламу, тому релігієзнавче дослідження сучасного богословського доробку РПЦ має відбуватися з урахуванням всього спектру наявних позицій. Системне теоретичне богословське дослідження ісламу (неважливо – в контексті апологетики, чи міжрелігійного діалогу) як таке на сьогодні в РПЦ відсутнє. Натомість богословська література демонструє наявність кількох ліній ставлення до ісламу, які визначаються позарелігійними факторами:
• напрям «православного сходознавства», представленого працями ексклюзивістів Ю. Максимова та о. Даниїла Сисоєва;
• інклюзивістське (або, за словами О. Журавського, «ісламофільське») ставлення митрополита Омського та Таврійського Володимира (Ікіма);
• серед офіційних осіб РПЦ наявна «дипломатична» лінія, де майже не піднімаються питання про спасительність чи істинність ісламу, замість цього наявна орієнтація на спільне вирішення конкретних церковних завдань; Проте, у деяких випадках (наприклад, у відповіді Алексія ІІ на ініціативу мусульманських богословів за назвою «Спільне слово між нами та вами», «A Common Word Between Us and You») можна побачити стриманий ексклюзивізм у питаннях віровчення та відкритість до суспільного діалогу.
Отже, станом на сьогодні у РПЦ можна констатувати наявність кількох ліній ставлення до ісламу, з більшим чи меншим ступенем відкритості, при чому питання сотеріології та епістемології (які становлять серцевину теології релігій), за незначними виключеннями, не піднімаються.