Становлення політичної системи в Україні наприкінці 1980-х- в першій половині 1990-х років : Становление политической системы в Украине в конце 1980-х- в первой половине 1990-х годов

brief description

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

САЦЬКИЙ Павло Вікторович

УДК 328.124(477)”1986/1996”

Становлення політичної системи в Україні
наприкінці 1980-х- в першій половині 1990-х років

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Спеціальність 07.00.01
Історія України

Науковий керівник
Литвин Володимир Михайлович
доктор історичних наук, професор,
академік НАН України

Київ – 2003

Зміст

Стор.

Вступ 1

Розділ 1. Розклад радянської
системи в Україні 16

Розділ 2. Роль громадсько-політичних
рухів у процесі формування
політичної системи в Україні 69

Розділ 3. Проблема структуризації
партійної системи в Україні 115

Висновки 161

Список використаних
джерел та літератури 171

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Сьогодні в Україні надзвичайну актуальність має проблема комплексного реформування політичної системи в державі, підвищення ефективності роботи органів влади та управління. Не менш важливою є побудова громадянського суспільства, що передбачає активну та ефективну участь громадян в процесі діяльності цих органів через об`єднання громадян.
Тому існує потреба комплексного й всебічного вивчення та аналізу досвіду трансформації політичної системи в Україні кінця 1980-х  першої половини 1990-х рр. Є необхідність дослідження функціонування органів влади та управління, громадсько-політичних рухів та партій. Ряд праць дослідників-істориків присвячено згаданим проблемам. Але, не зважаючи на це, залишається малодослідженою проблема становлення виконавчої вертикалі в Україні, закономірностей цього процесу в Україні та їх обумовленості. Потребує дослідження також питання участі та ролі громадсько-політичних рухів і партій в процесі трансформації системи влади.
Тому перед історичною наукою постає завдання комплексного аналізу процесу становлення політичної системи в Україні у період 1986  1996 рр. Це дозволить вдосконалити періодизацію політичної та економічної історії України новітнього періоду, виявити наслідки досліджуваних істориками процесів, започаткованих у попередні періоди історії та з`ясувати можливості врахування досвіду, здійснити комплексний аналіз передумов втановлення незалежної України. А дослідження ролі політичних партій та громадсько-політичних рухів у процесі трансформації системи влади в державі дасть змогу виявити історичну обумовленість та передумови переходу від однопартійної системи до політичного плюралізму.
Об`єктом дисертаційного дослідження є органи влади та управління, котрі зазнали трансформації в період кінця 1980-х  першої половини 1990-х рр. та громадсько-політичні рухи й партії, які брали активну участь у цьому процесі.
Предметом дисертації виступають: напрями та форми трансформації органів влади й управління; участь у цьому процесі громадсько-політичних рухів наприкінці 1980-х  на початку 1990-х рр.; боротьба політичних партій за вплив на процес становлення політичної системи в Україні; участь у діяльності органів влади та управління.
Історіографія проблеми. Безперечно, що такий надзвичайно складний етап у житті України, коли розпадалася радянської системи і закладалися підвалини незалежності нашої держави привертає увагу багатьох дослідників. Зокрема, історики Ю. Алєксєєв, С. Кульчицький та А. Слюсаренко1 роблять спробу системного аналізу подій періоду перебудови в СРСР та УРСР, аналізують процес розкладу радянської системи в Україні, висвітлюють його передумови та причини, відзначають наслідки. Досліджуючи проблеми державотворення в Україні, автори особливу увагу звертають на проблему економічного реформування, її значення для процесу становлення політичної системи незалежної України.
Найбільш політично об`єктивними та виваженими є праці В. Литвина2, які характеризують загальні процеси становлення незалежної України та роль
___________
1Алексєєв Ю., Кульчицький С., Слюсаренко А. Україна на зламі історичних епох. (Державотворчий процес 1985-1999 рр.). – К. : ТОВ “УВПК Ескоб”, 2000. – 296 с.
2Литвин В. Україна: досвід та проблеми державотворення 90-ті роки ХХ. – К. : Наукова думка, 2001. – 560 с.; Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. – К. : Абрис, 1994. – 495 с.; Литвин В. Політична арена України: дійові особи і виконавці: Автореф. дис... д-ра іст. наук: 07.00.01 / Ін-т іст. України НАН України – К. 1995. – 48 с.; Литвин В. Украина: политика, политики, власть. На фоне политического портрета Л. Кравчука. –К. : Альтернативи, 1997. – 335 с.
особистостей в політичному житті України. Висновки автор підкріплює архівними документами та ретельно підібраним фактичним матеріалом. Багато фактів і джерел у його працях публікується вперше. У монографії “Політична арена України: дійові особи та виконавці” В. Литвин розглядає процес виникнення громадських рухів, перших українських партій та організацій, підкреслюючи функціонування багатопартійної системи в Україні. Піднімається також питання правлячої партії та опозиції в Україні у період незалежності, досліджується таке явище, як “партія влади”1. Праці В. Литвина, насичені численними фактами, є великим внеском в історичне дослідження періоду кінця 1980-х  початку 1990-х рр.
Деякі автори, досліджуючи процес становлення української державності та аналізуючи діяльність нині діючих політиків, досить суб`єктивно сприймають їхні дії і погляди. Це відбивається на об`єктивності зроблених ними висновків. Але факт близького спілкування з політичними діячами при написанні досліджень дає змогу отримувати інформацію щодо позиції в тій чи іншій ситуації від безпосередніх учасників подій.
Це, зокрема, праці В. Ковтуна та І. Гончарука в яких висвітлюється діяльність політичних організацій та їх лідерів і активістів, особлива увага надається НРУ періоду його статусу громадсько-політичного руху2. Праця О. Гараня3 присвячена процесу становлення багатопартійної системи в
___________
1Литвин В. Політична арена України: дійові особи і виконавці: Автореф. дис... д-ра іст. наук: 07.00.01 / Ін-т іст. України НАН України  К., 1995. – С. 36.
2Ковтун В. Історія Народного Руху України. – К. : Факт, 1999. – 408 с.; Гончарук Г. Народний Рух України. Історія. – Одеса : Астропринт, 1997. – 378 с.
3Гарань О. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. – К. : Либідь, 1993. – 197 с.
Україні наприкінці 1980-х та на початку 1990-х рр. Центральне місце автор відводить громадському руху Народний рух України (далі НРУ), розглядаючи його як утворення, в рамках котрого об`єдналася більшість опозиційних до правлячої Комуністичної партії України (далі КПУ) партій та організацій. На основі численних фактів автор простежує процес протистояння між опозицією, очолюваною НРУ, та правлячою КПУ.
Змістовними та дещо суб`єктивними є дослідження про політичних діячів, написані людьми, що протягом тривалого часу працювали поруч з ними. Це книги М. Михальченка й В. Андрущенка, І. Кулінича, В. Врублевського1 та інших авторів. Наявність у цих працях деталей, що характеризують особистість діячів, їхні моральні якості, мотиви під час прийняття того чи іншого рішення дозволяють встановити, в якій мірі від того чи іншого політичного діяча залежала певна ситуація.
Політологічні2 дослідження аналізують становлення політичної системи, привертаючи увагу до проблем зміни свідомості громадян нашої країни в період розкладу радянської системи, становлення органів влади незалежної України та інших політичних інститутів. Автори порушують питання легітимності органів влади та політичних інститутів держави, розглядають особливості процесу становлення інститутів політичної системи, аналізують умови в яких відбувалося це становлення тощо.
___________
1Михальченко Н., Андрущенко В. Беловежье. Л. Кравчук. Украина 1991-1995. – К. : Український центр духовної культури, 1996. – 512 с.; Кулінич І. Губернатор. – Харків : Майдан, 1998. – 223 с.; Врублевский В. Владимир Щербицкий. Правда и вымыслы. – К. : Довіра, 1993. – 254 с.
2Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. Навчальний посібник для студентів вузів. – К. : Видавничий центр “ДрУк”, 1998. – 446 с.; Дашутін Г., Михальченко М. Український експеримент на терезах гуманізму. – К. : Парламентське видавництво, 2001. – 335 с.
Серія досліджень, присвячених аналізу політичної, економічної, соціальної ситуації в Україні в 1990-х рр., а також функціонуванню всіх органів влади та управління за авторством В. Піховшека, С. Конончук та інших авторів1 містить публікацію численних фактів політичного життя в Україні в 1990-х рр. Праці написано із залученням широкого масиву джерел, основну частку якого складають матеріали періодичної преси та виступи й заяви політичних діячів, посадових осіб у засобах масової інформації. Значний внесок у дослідження ситуації зі становленням органів державної влади та управління в Україні наприкінці 1980-х  у 1990-х рр. та правового поля України належить представникам юридичної науки. Найзмістовнішими з них є монографії В. Цвєткова і В. Горбатенко2. Вони досліджують досвід функціонування органів влади та управління в Україні у 1990-ті рр., нормативно правове забезпечення цього процесу. Фактаж цих видань дає змогу досліднику історії України новітнього періоду отримати інформацію про політико-правові передумови подій та досліджуваних процесів.
___________
1 Піховшек В., Конончук С. Політичний процес в Україні: сучасні тенденції та історичний контекст. – К. : Агенство “Україна”, 1999. – 439 с.; Піховшек В., Конончук С. Розвиток демократії в Україні 1994-1996 роки. – К. : Агенство “Україна”, 1997  450 с.; Конончук С., Піховшек В. Дніпропетровська сім`я-2. – К. : Агенство “Україна”, 1997  383 с.; Піховшек В., Конончук С. Розвиток демократії в Україні 1997 рік. – К. : Агенство “Україна”, 1998  454 с.; Піховшек В., Михайленко Н., Конончук С. Жорстка виконавча вертикаль. Аналіз динаміки змін урядової ланки системи виконавчої влади України. – К. : Агенство “Україна”, 1996  123 с.
2Горбатенко В. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. – К. : Видавничий центр “Академія”, 1999. – 240 с.; Цвєтков В., Горбатенко В. Демократія-Управління-Бюрократія. – К. : Інститут держави і права ім. Корецького НАНУ, 2001. – 248 с.
В грунтовній історичній праці для студентів-істориків під загальною редакцією А. Слюсаренка1 також аналізується період кінця 1980-х  1990-х рр. Збірник документів і матеріалів по історії України ХХ століття2  найповніша публікація документів й щодо періоду кінця 1980-х  1990-х рр. Представлені у виданні матеріали подають реальну картину складного періоду життя України та дають змогу послідовно його відстежити.
Необхідно окремо відзначити праці дослідників політичної ситуації в Україні у 1990-ті рр. не гуманітарного профілю. Найяскравішими є дослідження В. Войтенка3, демографа за спеціальністю.
У праці “Політичні партії України очима демографа” він аналізує саме ситуацію регіонального впливу політичних партій під час парламентських виборів 1998 р. Відзначається тяжіння громадян південно-східного, найбільш промислово розвинутого, регіону України до лівих партій, що зумовлено традиційно сильним, ще з радянських часів, впливом Комуністичної партії на промислових підприємствах, де багато, якщо не більшість, робітників були членами партії, на відміну від аграрних регіонів. Дається взнаки також те, що населення цих регіонів більш русифіковане, тому для нього прийнятнішою є звична радянська ідеологія, ніж та, базою якої є західний регіон, тобто ідеологія правих партій. Характеризує інші українські регіони: за віковими, соціальними ознаками тощо в контексті їх як соціальної бази політичних партій.
___________
1Новітня історія України. Навчальний посібник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів / Упоряд.: А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, В. Ю. Король та ін. – К. : Вища школа, 2000.
2Україна в XX столітті (1900 – 2000): Зб. документів і матеріалів / Упоряд.: А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, В. Ю. Король та ін. – К. : Вища школа, 2000. – 351 с.
3Войтенко В. Партії очима демографа. Вибори-98 і вибори-99. – К. : Медико-біологічне дослідне товариство “Гіппократ”, 1999. – 21 с.
Варті уваги роботи іноземних дослідників історії України кінця 1980-х  1990-х рр.1 Ці дослідження містять критичний аналіз подій та процесів вкзаного періоду історії нашої держави, а також методологію дослідження, вироблену через призму досвіду вивчення і аналізу історичних подій та процесів у власній державі. Особливе значення має поєднання бачення історії України в новітній період російськими та західноєвропейськими істориками. Останнє дає змогу вітчизняному досліднику вдосконалити власне бачення внутрішніх та зовнішніх факторів становлення незалежної України та її політичної системи.
Праці іноземних політологів2 з проблеми дослідження політичних систем дають змогу дослідникові процесу становлення політичної системи в Україні, порівнявши ситуацію нашій державі з ситуацією в провідних країнах світу та знайшовши деякі схожі моменти, встановити можливі шляхи подальшого становлення політичної системи та, використовуючи досвід, окреслити найбільш важливі проблемні аспекти даного процесу в Україні.
Представлені в історіографічному огляді праці відображають чимало аспектів політичного та економічного реформування в Україні. Проте більшість праць, присвячених періоду кінця 1980-х  першої половини 1990-х рр., не позбавлені упередженості у висновках. Також історики мало уваги присвтили дослідженню регіонального фактора в процесі становлення політичної системи незалежної України та проблемі відношення громадсько-політичних рухів і політичних партій до влади.
___________
1Виттковски А. Пятилетка без плана. Украина: 1991-1996. Формирование национального государства, экономика, элиты. – К., : Сфера, 1998. – 240 с. ; Лукашевич Л. Украина. Восхождение к независимости (1991 – 1996). – С-Пб., : Санкт-Петербургская инженерно-техническая академия, 1997. – 316 с.
2Clinton Rossiter Parties and politics in America. – New York., 1964; Кречмер Геральд Фракції. Партії в парламенті. – К., : Заповіт, 1999. – 301 с.
Мета дисертаційної роботи  дослідити процес становлення політичних інститутів в Україні й охарактеризувати його особливості.
Завдання дослідження:
 визначити передумови та рушійні сили розкладу радянської системи в Україні наприкінці 1980-х рр.;
 проаналізувати динаміку перебудовних перетворень у контексті політичного реформування та трансформації владних інститів в УРСР;
 дослідити створення і функціонування громадсько-політичних рухів у республіці та визначити їхню роль у процесі розкладу радянської системи;
 виявити основні функції громадських рухів у процесі створення політичної системи України (громадські рухи як творці системи політичного плюралізму, традицій опонування правлячій партії тощо);
 окреслити роль регіонального фактора в політичному та економічному житті нашої держави;
 простежити динаміку трансформації та функціонування політичних інститутів України під впливом регіонального фактора;
 розкрити проблему структуризації партійної системи в Україні наприкінці 1980-х  у 1990-х рр. в контексті співвідносин партій  правлячих та опозиційних.
Хронологічними межами дослідження є 1986  1996 рр. У 1986 р. ХХVII з`їздом Комуністичної партії Радянського Союзу було започатковане
реформування політичної системи в Радянському Союзі, відповідно і в Українській Радянській Соціалістичній Республіці. 1996 р. є важливою віхою в процесі становлення політичної системи в Україні, оскільки 28 червня 1996 р. прийнято Конституцію України.
Методологічною основою дослідження є такі принципи історичної науки як об`єктивності, історизму, всебічності, проблемно-хронологічний. Аналіз конкретних подій та фактів стає можливим при застосуванні методу сходження від конкретного до абстрактного, і, відповідно, навпаки. Важливі для дослідження процесу становлення політичної системи в Україні наприкінці 1980-х  1990-х рр. такі методи, як порівняльно-історичний та ретроспективний, завдяки чому можна осягнути цілісну картину складного, динамічного, насиченого подіями та фактами процесу.
Джерельну базу проблеми можна поділити на чотири групи.
Першою групою джерел є матеріали архівів: Центрального державного архіву громадських об`єднань України (ЦДАГО), Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО), Архіву Верховної Ради України.
Матеріали ЦДАГО стали основою для аналізу специфіки політичної системи УРСР, тобто радянської системи. Робочі документи Центрального Комітету Комуністичної партії України (далі ЦК КПУ) (ф. 1); підрозділів апарату Центрального Комітету, зокрема листи до Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу (далі ЦК КПРС), отримані із ЦК КПРС, інформації та розпорядження партійним комітетам, звіти останніх, надіслані до ЦК КПУ, висвітлюють динаміку трансформації структури влади в республіці, перетворень  політичних, економічних, соціальних тощо. Фонди даного архіву відображають ситуацію зі становленням системи політичного плюралізму в республіці, процес зародження та функціонування альтернативних правлячій КПУ організацій, дають можливість простежити динаміку їх трансформації в опозиційні організації. Накінець, матеріали ЦДАГО передають цілісну картину в правлячій партії КПУ від самого початку політичного та економічного реформування в УРСР та до припинення існування КПУ.
ЦДАВО містить матеріали діловодства органів влади та управління. Набільш суттєвими для розкриття проблеми становлення політичної системи в Україні є фонди Верховної Ради УРСР (ф. 1, ф. 1 – Р) та Ради Міністрів (ф. 2) УРСР. Їх складають проколи засідань Ради Міністрів та Президії Верховної Ради УРСР, листи, надіслані до ЦК КПРС та Адміністрації Президента СРСР, листи, отримані від центральних органів влади та управління СРСР. Ці матеріали дають підстави для аналізу специфіки владних та виконавчих відносин у республіці наприкінці 1980-х  на початку 1990-х рр., суті, причин та передумов політичного й економічного реформування. На матеріалах цього архіву простежуються відносини між органами влади УРСР та керівництвом СРСР.
Матеріали Архіву Верховної Ради України відображають процес становлення владних інститутів України в період незалежності, а також політичне життя в державі. Особливий інтерес становлять експертні оцінки законопроектів, котрі містять факти та правову оцінку дій органів влади й управління та об`єднань громадян.
Другою групою джерел є правові документи, опубліковані протягом досліджуваного періоду, в тому числі в офіційній пресі: “Голосі України”, “Урядовому кур’єрі”, “Відомостях Верховної Ради України” тощо. Найбільш значними документами з цієї групи є Конституції, що діяли в Україні протягом досліджуваного періоду, а також Конституція СРСР. Остання важлива для дослідження радянського періоду, в кінці якого відбувався розклад радянської системи в УРСР. Для з`ясування суті та принципів діяльності радянської системи вартими розгляду є такі документи, як “Програма КПРС” та “Статут КПРС”1.
Не менш інформативним джерелом є “Програма Народного руху України за перебудову” та стенограми з`їздів НРУ2, які висвітлюють позицію
___________
1КПСС. Програма и Устав. – М. : Политиздат, 1989. – 174 с.
2ІІІ Всеукраїнські Збори Народного Руху України, 28 лютого – 1 березня 1992 року: стенографічний звіт. – К. : Центральний Провід Народного Руху України, 1995. – 351 с.; Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали Установчого З`їзду Народного руху України за перебудову. – К. : Інститут археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, Український народний рух, 2000. – 496 с.

НРУ - громадського руху та НРУ – партії, еволюцію цієї структури, внутрішні та зовнішні причини, передумови та перебіг подій навколо виникнення та діяльності цієї організації, а також позиції основних діячів НРУ в різний період існування громадського руху та партії. Важливими ці джерела є не лише для дослідження періоду розкладу радянської системи, а й для висвітлення подальшої ролі НРУ в процесі становлення політичної системи України. Оскільки НРУ тривалий час був організацією, яка значною мірою визначала суть та напрям становлення політичної системи незалежної України, то за стенографічними звітами його з’їздів можна досить об’єктивно простежити динаміку визначення місця НРУ в процесі розбудови політичної системи держави.
Чимало потрібного для висвітлення теми дають збірники документів. Зокрема, праці В. Яблонського, А. Слюсаренка й М. Томенка1 містять програми політичних партій та інформацію про них. Програми партій є джерелом для дослідження їхньої участі у становленні політичної системи в україні. У книзі “Історія української Конституції” публікуються Конституції України, в тому числі діюча на 1993 р., та проект Конституції України, винесений Президентом України Л. Кравчуком на всенародне обговорення2.
Використані в дисертації як джерела праці політичних діячів, збірники їхніх виступів та статей, мемуари, спогади тощо можна розбити на три підгрупи: аналітичні праці політичних діячів з проблем становлення політичної системи України, збірники виступів та статей, мемуари і спогади.
___________
1 Яблонський В. Сучасні політичні партії України. – К. : Лексикон, 1996. – 149 с.; Слюсаренко А., Томенко М. Нові політичні партії України. – К. : Товариство “Знання”, 1990. – 46 с.
2Слюсаренко А., Томенко М. Історія української Конституції. – К. : Товариство “Знання”, 1993. – 191 с.

Аналітичні праці політичних діячів надають досліднику висновки авторів-учасників подій та політичних процесів, наприклад, колишнього керівника Адміністрації Президента Д. Табачника і радника Президента Д. Видріна, Народного депутата України В. Журавського1 тощо. Їхні судження дещо упереджені, але дають змогу розібратися у баченні ситуації тією чи іншою політичною силою за різних умов.
Збірники статей та виступів політичних діячів допомагають прослідкувати еволюцію поглядів автора, визначити його позицію в тому чи іншому питанні. До цієї підгрупи належать публікації Л. Лук’яненка, В. Чорновола, Є. Марчука, Л. Кучми2 тощо.
Третя підгрупа джерел не є чисельною, проте вона надзвичайно важлива. Особливість її полягає в тому, що автори спогадів та мемуарів періоду кінця 1980-х  1990-х рр. є переважно діючими політиками. Це, зокрема, Ю. Іоффе, Народний депутат України, Віце-прем`єр-міністр з питань паливно-енергетичного комплексу в уряді Л. Кучми у 1992  1993 рр., та М. Багров3,
___________
1Журавський В. Політична система України: пролеми становлення і розвитку (правовий аспект). – К. : Парламентське видавництво, 1999. – 112 с.; Журавський В. Політика злагоди. – К. :Логос, 1996. - 36 с.; Журавський В. Україна політична: Переступити через прірву. – К. : Логос, 1995. – 208 с.; Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі ХХІ ст. – К. : Либідь, 1995. – 294 с.
2Лук’яненко Л. Вірю в Бога і в Україну. – К. : МП “Пам`ятки України”, 1991. – 320 с.; Чорновіл В. Пульс української незалежності. – К. : Всеукраїнське історико-культурне правозахисне товариство “Меморіал”, 2001; Марчук Є. Виступи. Інтерв’ю. Статті. – К. : Знання, 1998. – 462 с.; Кучма Л. Вірю в український народ. Вибрані статті, виступи: 1994, 1995, 1996, 1997, 1998, 1999, 2000. – К. : Видавничий дім “Альтернативи”, 2000. – 504 с.
3Иоффе Ю. Один на один с системой. – Луганск : Лугань, 1994. – 304 с.; Багров М. Крым время надежд и тревог. – Б. м., б. р. – 381 с.
останній тривалий час перебував на посаді голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Вартими уваги при дослідженні процесу становлення політичної системи в Україні є спогади Л. Кучми “Про найголовніше”1.
Для цих джерел характерне іноді виважене подання подій, фактів та оцінок. Але вони не позбавлені тенденційності, адже автори прагнуть висвітлити в них суть та перебіг певних конфліктних ситуацій зі своєї точки зору. Певна об`єктивність та глибокий аналіз характерні для мемуарів Ю. Іоффе, він писав свої спогади, залишивши посаду Віце-прем’єр-міністра з питань паливно-енергетичного комплексу, був певною мірою незадоволений першим Президентом України Л. Кравчуком, але в своїй праці він аналізував давніші події, починаючи з 1970-х  1980-х рр., намагаючись знайти логіку перебігу подій, визначити основні тенденції та передумови ситуації, що склалася в Україні на період його приходу на посаду Віце-прем’єр-міністра. А вже опис та аналіз подій з моменту, як Ю. Іоффе обійняв цю посаду, позначені певною тенденційністю.
Колишній Голова Ради міністрів УРСР та Прем’єр-міністр України В. Масола2 у праці аналізує ситуацію періоду перебудови, критикуючи політику керівництва СРСР та УРСР. Але, на відміну від праці Ю. Іоффе, який також описує та аналізує перебудовний період, критика В. Масола не торкається керівництва СРСР та УРСР, він критично оцінює лише загальні тенденції в усіх сферах життя республіки та Союзу.
А от у М. Багрова є практично відсутня тенденційність щодо радянського періоду, автору притаманний виважений аналіз ситуації. Певна тенденційність проглядається в огляді періоду після здобуття Україною
___________
1Кучма Л. Про найголовніше.  К. : Арт-Ерія, 1999. – 351 с.
2Масол В. Упущенный шанс. Небеспристрастные размышления екс-премьера Украины о том что произошло в бывшем Советском Союзе. – К. : Молодь, 1993. – 152 с.
незалежності із-за складності стосунків між керівництвом України та Автономної республіки Крим. Але в його праці критичні оцінки тих чи інших діячів відсутні. У своїх висновках та оцінках подій чи особистостей він часто вживає слово “можливо”, а це свідчить про його невпевненість в вірності своєї оцінки та ухил від однозначного судження з тієї чи іншої проблеми.
Для цих джерел характерне часом виважене подання подій, фактів та глибокий аналіз. Але вони не позбавлені тенденційності, оскільки автори прагнуть висвітлити в них суть та перебіг певних конфліктних ситуацій як кажуть, по свіжих слідах, бо суб`єктивно судити про щось можна лише з відстані часу.
Періодична преса 1980  1990-х рр. містить публікації заяв політичних діячів, інтерв’ю, заяви політичних партій та органів влади. Варто виділити окремо пресу політичних партій і громадських організацій та видання органів влади. Останні висвітлюють проблеми регіонального протистояння та конфлікт законодавчої і виконавчої влад в Україні. В них простежується послідовність подій під час розбудови президентами України вертикалі влади (“Голос України”, “Урядовий кур`єр”, видання місцевих Рад та адміністрацій тощо).
Преса партій та громадських організацій, а також незалежні видання, котрі, як правило, близькі до певних політичних сил, детально висвітлюють позиції партій та політичних об’єднань стосовно різних питань розбудови держави й політичної системи.
Джерельна база проблеми є значною, але потребує критичної оцінки із-за обмеженості архівних матеріалів. Найбільший масив джерел  мемуари і спогади політичних діячів-учасників подій та періодична преса  також особливо потребують глибокого критичного аналізу. Велике значення для розкриття теми мають нормативно-правові документи.
Наукова новизна роботи. Проблеми розкладу радянської системи та становлення політичної системи в Україні в хронологічних межах 1986  1996 рр. вперше розглядається як цілісний історичний процес. Розкрито суспільно-політичну роль громадсько-політичних рухів та роль КПУ в процесі їх виникнення і діяльності. Визначено особливості становлення та функціонування системи політичного плюралізму в Україні, органів державної влади та управління, їх трансформацію.
Практичне значення роботи полягає в можливості використання напрацьованого матеріалу для всебічного дослідження політичної та економічної сфер життя України періоду 1980-х  1990-х рр. Результати роботи можуть бути використані і для написання монографічних праць, при підготовці спецкурсів з новітньої історії України.
Апробацію роботи здійснено у формі доповідей на науковій конференції “Історія України: історія вивчення, сучасний стан і перспективи досліджень” (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 20-21 травня 2003 р.) та науково-практичних народознавчих читаннях пам`яті М. Пазяка (Київ, 23 травня 2003 р.). За темою дисертації опубліковано чотири статті загальним обсягом 2 друк. арк.

bibliography

ВИСНОВКИ
За політичної волі та ініціативи частини партійної й господарської номенклатури з середини 1980-х рр. започатковується процес розкладу радянської системи в Україні, яка на той період була республікою СРСР, що було неможливим без ініціативи союзного центру. Така ініціатива походила від керівництва КПРС, насамперед від Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова. Починається розклад радянської системи в Радянському Союзі одночасно з процесом перебудови, наміченим ще ХХVІ з’їздом КПРС, а офіційно проголошеним на ХХVII з”їзді КПРС в лютому 1986 р. Основним гаслом перебудови було переміщення владного центру з партійних структур у Ради.
Невдоволення радянською системою давно назрівало серед партійних керівників союзного та республіканського рівнів. Протест проти тоталітарної політичної системи тісно переплітався із невдоволенням економіко-господарською системою, основою якої була монопольна державна власність на засоби виробництва та продукцію.
Прагнення до самостійності, послаблення партійного контролю було й у вищого партійного керівництва, зокрема у Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова та його команди.
Ідею перебудови схвалює партійне керівництво республік, хоча їхня підтримка досить специфічна. Адже розклад радянської системи тягнув за собою проблему легітимності партійного керівництва республік та позицій партії як керівної сили суспільства. Тому республіканське керівництво, зокрема УРСР, на чолі з В. Щербицьким, протидіяло багатьом починанням союзного центру, через що Україна розглядалась як “заповідник застою”.
Легітимність союзного керівництва підтверджувалась не лише затвердженням у Конституції керівної функції Компартії усіма законодавчими органами та виконкомами при них, але й визнанням всіма країнами світу союзного керівництва СРСР як керівництва держави. Тому втрата ідеологічної бази партійним керівництвом союзної республіки означала постановку питання про його легітимність, а відповідно, підривала їх повновладдя. А саме цього і прагнув союзний центр, і що було відзначено в Програмі КПРС, прийнятій на ХХVІІ позачерговому з’їзді. В 1989 р. Починається за ініціативи М. Горбачова та союзного керівництва робота над зміною Конституції СРСР та проектом нового Союзного договору.
Ситуація щодо нового Союзного договору була зумовлена започаткованням союзним партійним керівництвом реформування політичної системи, результатом якого стало зменшення впливу Компартії та перенесення основного владного центру із партійних структур у Ради, привело до розкладу виконавчої вертикалі.
З розкладом партійних структур починає розкладатись і виконавча вертикаль. Це посилює суверенізацію союзних республік, оскільки в Радах отримують вплив опозиційні та альтернативні до Компартії організації та партії, які, зокрема в УРСР, починають з’являтися з 1989 р.
Таким чином, процес перебудови в СРСР, який вдалося забезпечити М. Горбачову, призвів до розкладу радянської системи в СРСР у цілому та в союзних республіках, зокрема.
Розклад радянської системи в Україні завершився забороною діяльності КПУ. Остаточне ж закладення підвалин політичної системи незалежної держави відбувається з підписанням Україною Біловезьких угод. Цій події передувала низка подій, пов’язаних з діяльністю керівництва РРФСР та УРСР по забезпеченню можливості ліквідації союзного центру на чолі з Президентом СРСР М. Горбачовим. Це були акти про підпорядкування силових структур та промислових об’єктів на території республік республіканському керівництву, про правонаступність радянських міжнародних зобов’язань. Такий крок робить після подій серпня 1991 р. як керівництво РРФСР, так і керівництво України.
Таким чином було забезпечено ліквідацію союзного центру, визнання республік СРСР незалежними державами з боку світової спільноти.
Велике значення для підриву влади республіканського партійного керівництва була лібералізація політичного життя в СРСР. Початок цьому процесу поклало масове звільнення дисидентів з місць ув’язнення з 1987 р. В УРСР ці дисиденти відновили діяльність Української Гельсінської спілки, яка виступила опозиційно проти партійного керівництва республіки. Але найбільш масштабною подією у процесі лібералізації політичного життя в державі стало утворення народних рухів у республіках.
Ці громадські рухи здобувають собі підтримку союзного керівництва. Щодо позиції республіканського керівництва стосовно громадських рухів в УРСР, то вона була неоднозначною, зважаючи на участь КПУ в їх діяльності. Зокрема, частково ініціатива створення та розбудови громадського руху “НРУ за перебудову” належала партійним структурам. УГС, яка намагалась трансформуватись у всеукраїнський громадський рух була опозиційною до КПРС – КПУ.
Діяльність КПУ в ініціативі щодо створення громадського руху “НРУ за перебудову” була кроком на випередження. Передусім стосовно партійного керівництва союзного, яке прагнуло підтримувати альтернативні КПРС громадські рухи в республіках, зокрема в УРСР, з метою послаблення партійного керівництва республіканського рівня. По-друге, НРУ за перебудову нейтралізовував у своїх надрах практично всі опозиційні та альтернативні до КПУ організації, включаючи й найрадикальнішу з них – УГС.
Таким чином, громадський рух НРУ за перебудову забезпечує собі підтримку як з боку союзного партійного керівництва, так і з боку партійного керівництва республіки.
Навколо цього громадського руху відбувалася складна геополітична гра. В 1989 – 1990 рр. після виборів до Верховної Ради СРСР, піднімалося питання про зміну форми відносин між союзними республіками, що має започаткувати процес підписання нового Союзного договору та зміна Конституції СРСР. В цьому процесі велику роль відігравали громадські рухи у союзних республіках, в тому числі і в УРСР.
Україна отримала повну політичну незалежність від союзного центру, який прагнули ліквідувати керівники більшості союзних республік. Підвалини становлення політичної системи незалежної держави було закладено. Але закладалися вони на залишках старої радянської політичної системи, що значно ускладнювало подальший розвиток і вдосконалення політичної системи новоутвореної держави.
Одразу постає проблема становлення державної ідеології незалежної держави, яка розбудовується. Гостро стає питання подолання регіонального протистояння, що тісно пов’язане з проблемою протистояння гілок влади в Україні та розбудови всеукраїнської виконавчої вертикалі.
Спроба створення виконавчої вертикалі робиться першим Президентом України Леонідом Кравчуком. Він започатковує інститут Представників Президента в областях та районах, що одразу провокує конфлікти на регіональному рівні між виконавчими комітетами місцевих Рад та уповноваженими Президента, які й мали складати виконавчу вертикаль на всеукраїнському рівні.
Місцеві Ради фактично підпорядковувались Верховній Раді. Таке підпорядкування за відсутності виконавчої вертикалі та неефективної створюваного Президентом інституту Представників, як показав подальший досвід, було для місцевих Рад логічним та зручним. Згідно діючій на момент здобуття незалежності Україною Конституції, Верховна Рада не мала змоги здійснювати функції виконавчої влади, головою виконавчої влади був Президент. Тому на функції місцевих Рад, зокрема на виконавчі, які вони отримали в зв’язку з припиненням діяльності КПУ та здійснювали їх через виконкоми, Верховна Рада не могла посягати. Президентська ж виконавча вертикаль прагнула обмежити на свою користь виконавчі повноваження, сконцентровані в руках місцевих Рад та їх виконавчих комітетів. Отже, місцеві Ради орієнтувались на фактичне підпорядкування Верховній Раді. Крім того, Верховна Рада створювала законодавче поле для діяльності місцевих Рад, чим, фактично, підпорядковувала їх собі, чому сприяла відсутність виконавчої вертикалі на початковому етапі незалежності та неефективність створеної Президентом. Так Верховна Рада, особливо її Голова І. Плющ, отримав повноваження фактичного керівника держави, завдяки концентрації в своїх руках законодавчих та виконавчих повноважень, регулюючи діяльність місцевих Рад. Повноваження, які фактично отримала Верховна Рада та її Голова, а разом з ними й місцеві Ради, суперечили діючій в Україні Конституції.
Президент Л. Кравчук прагнув продовж усього терміну свого президентства створити дієву всеукраїнську виконавчу вертикаль, обмеживши повноваження Верховної Ради та місцевих Рад. Цього йому зробити не вдається.
Наприкінці 1980-х – та в 1990-х рр. робляться спроби структуризації партійної системи в Україні на основі відношення партій до влади. Особливо актуальним стало це питання після заборони діяльності КПУ та здобуттям Україною незалежності. Питання президентської команди було поставлене Президентом одразу після його обрання. Л. Кравчук виявив наміри спертися в своїй діяльності на громадський рух НРУ, але вони повноцінно не здійснилися, оскільки в НРУ відбувається протистояння двох значних угруповань. Прихильники лінії В. Чорновола – представники західного регіону – протистоять керівництву НРУ. За такої внутрішньої ситуації надійної підтримки Л. Кравчуку НРУ надати не мав змоги. Орієнтація ж Президента, котрий отримав більшість голосів на президентських виборах 1 грудня 1991 р. в південно-східному регіоні, на організацію, яка має свою соціальну базу переважно в західному регіоні, призводить до того, що від нього відвертається його основний електорат та регіональні еліти, які є прихильниками влади Рад.
Така ситуація навколо НРУ і спричинила в ньому переважання після третього з’їзду лінії В. Чорновола. НРУ втрачає ініціативу в боротьбі за незалежність України та розбудови держави на користь керівництва республіки від Компартії, яке об’єднувалось навколо Л. Кравчука. Пропозиція Президента про співпрацю з НРУ була позитивно сприйнята його керівництвом, але зустріла шалений опір В. Чорновола та його команди. В. Чорновіл виступає з ідеєю стати в опозицію до Президента Л. Кравчука та «партизувати» НРУ, перереєструвавши його на партію. Таку позицію В. Чорновола підтримували рухівці, які представляли західний регіон, що був базовим для НРУ в плані соціальної та фінансової бази. Крім того, в західному регіоні Рух мав контроль практично над усіма місцевими Радами, отже весь адміністративний ресурс НРУ концентрувався на західному регіоні. З такою надійною опорою група В. Чорновола взяла під свій контроль НРУ і заявила про опозицію щодо Президента. В тріумвіраті голів НРУ обраному на третьому з’їзді НРУ в 1992 р. (І. Драч, М. Горинь, В. Чорновіл), ведуча роль належала В. Чорноволу, а в 1993 р. НРУ повністю опиняється під контролем його групи.
Отже, Л. Кравчук не отримав сподіваної надійної опори. Ненадійною опорою НРУ був і в процесі пошуку Л. Кравчуком державної ідеології. Як уже говорилось, ідеологія НРУ позиціонувалась як така, що мала соціальною базою західний регіон, адже, формувалась вона ще за радянського періоду в цьому регіоні. Це було наслідком тривалого регіонального протистояння в Україні, зумовленого нерівномірним соціально-економічномим розвитком регіонів та відмінностми в історичних долях. За радянських часів основною соціальною базою правлячої Компартії був південно-східний регіон, представники якого формували органи влади – українські республіканські та навіть союзні. Натомість західний регіон був дещо обділений в представництві в органах влади, а також в ідеологічному представництві на всереспубліканському рівні, оскільки правляча КПРС-КПУ була пануючою також і в західному регіоні, адже альтернативи їй не існувало.
З моменту заборони діяльності КПУ ситуація змінюється. НРУ, організація спочатку альтернативна КПУ, а згодом і опозиційна, залишається наодинці в ідеологічному плані. Оскільки основною базою НРУ був західний регіон, то й і ідеологічно представленим на всеукраїнському рівні стає лише цей регіон. Партії ж та організації, що формувалися в південно-східному регіоні, були малочисельними та маловпливовими в самому регіоні, тому про представництво ними регіону у всеукраїнському масштабі не могло бути й мови. Лише наприкінці 1993 р., з відновленням діяльності КПУ та утворенням у Верховній Раді після парламентських виборів 1994 р. лівої коаліції, південно-східний регіон отримав повноцінне ідеологічне представництво на всеукраїнському рівні, оскільки ліву ідеологію підтримала більшість населення регіону. Відтоді ситуація зі становленням політичного плюралізму в Україні змінюється, він стає повноцінним. Змінюється й ситуація з партійним наповненням регіонів: партії лівого спрямування стають представниками південно-східного регіону, відповідно й повноцінним стає представництво цих регіонів на всеукраїнському рівні.
Але протягом усього періоду 1990-х рр. триває процес протистояння між Верховною Радою і Президентом. Після парламентських та президентських виборів 1994 р. ситуація в цьому протистоянні різко змінюється, що вносить значні зміни в політичну систему України. Основною метою Верховної Ради, точніше її керівництва та прорадянського лобі, яке постійно переважало в ній, було збереження повноважень своїх та місцевих Рад, які фактично підпорядковувались Верховній Раді. Таке прагнення було характерне для будь-якого складу керівництва Верховної Ради. За президентства Л. Кравчука цю мету Верховної Ради відстоював її Голова І. Плющ, який в ідеологічному плані притримувався нейтральної позиції. Але парламентські вибори 1994 р. призвели до того, що прорадянське лобі отримало ідеологічне забарвлення, тобто, чітко оформилось ідеологічно як ліві сили.
У 1994 р. відбуваються президентські вибори, на яких перемогу отримує Л. Кучма. У своїй діяльності і на посаді Прем’єр-міністра, і в процесі передвиборчої боротьби він спирався на регіональні еліти південно-західного регіону. Вони ж продовжували підтримувати діяльність новообраного Президента, зокрема в розбудові виконавчої вертикалі, яка йому підпорядковувалась.
Завдяки такій політиці Л. Кучма досяг значних успіхів у розбудові вертикалі виконавчої влади. Цей успіх було закріплено спочатку в Конституційній Угоді між Верховною Радою та Президентом, а згодом і в Конституції України.
Проблема регіонального протистояння протягом усього періоду 1990-х рр. перепліталась із проблемою становлення правлячої партії(блоку) та опозиції. Водночас була постійно пов’язана з протистоянням законодавчої та виконавчої влади.
У 1990-х роках набирав силу, після заборони діяльності Компартії, процес становлення виконавчої влади, а законодавча влада в 1990 – 1991 рр. вже отримала повноваження котрі фактично суперечили Конституції. Головною проблемою протистояння було обмеження неконституційних фактичних повноважень законодавчої влади за рахунок розширення конституційних прав виконавчої. Таке протистояння призвело до того, що законодавча та виконавча влади практично діяли відокремлено одна від одної.
Період президентства Л. Кравчука ускладнювався такою проблемою, як відсутність практичної легітимності виконавчих повноважень Президента (уявний конституціалізм1), зумовлена відсутністю всеукраїнської виконавчої вертикалі, яка б давала змогу ефективно здійснювати Президенту, як главі виконавчої влади, його функції. А ця проблема створила підстави для виникнення ситуації багатовладдя в державі. Верховна Рада неконституційно взяла на себе виконавчі функції.
Так само, як за обставин багатовладдя важко визначити, хто ж насамперед її представляв, відповідно немає можливості з’ясувати, що було
___________
1 Цвєтков В., Горбатенко В. Демократія-Управління-Бюрократія. – К. : Інститут держави і права ім. Корецького НАНУ, 2001. – 248 с. – С. 150.
правлячою партією та опозицією. Тому доцільніше вживати абстрактний термін, яким в даний період прислуговувалися в політичному вжитку - “партія влади”. За висновком В. Литвина їх було три: відповідно, орієнтована на Президента Л. Кравчука, Голову Верховної ради І. Плюща та Прем’єр-міністра Л. Кучму, тобто, групи підтримки найвпливовіших діячів на тогочасній політичній арені.
Цей термін вживався тривалий час у зв’язку з тим, що протягом 1990-х рр. існували лише групи підтримки Президента. Період президентства Л. Кучми характеризується посиленням президентської влади. Такий факт сприяв остаточному оформленню Президента України як глави держави, тобто влади. Відповідно опозиція з початком періоду президентства Л. Кучми мала оформитись щодо Президента. Але опозиція отримала досить несподівану організаційну форму. Оскільки Верховна Рада протистояла посиленню президентської влади та президентської вертикалі за рахунок обмеження повноважень Верховної Ради та органів місцевих Рад, то й опозиція оформлюється після парламентських виборів 1994 р. як тимчасова ліва відносна більшість у Верховній Раді та опозиційне керівництво. Пропрезидентські сили в Верховній Раді та потенційно пропрезидентські були розрізнені й неорганізовані і досить часто виступали опозиційно до Президента. Таким чином, з початком президентства Л. Кучми влада та опозиція в Україні, оформлюється у вигляді протиборствуючих гілок влади, які контролюються протиборствуючими силами. Але повноцінно організаційно оформилася лише опозиція, оскільки її складали ліві партії: КПУ, СПУ та ін. Вони мали значні фракції у Верховній Раді та посаду її Голови. Пропрезидентське об’єднання залишалось абстрактним та неорганізованим ідеологічно. Це зумовило спроби створити пропрезидентську партію як знизу, тобто політиками, котрі підтримували Президента, так і згори – президентською командою на вищих державних посадах. Прикладом першої спроби можна вважати створення в 1994 р. Міжрегіонального блоку реформ, від цієї партії Л. Кучма балотувався на посаду Президента, а другої – створення Народно-демократичної партії (1996 р.).
Але ситуація у Верховній Раді в другій половині 1990-х рр. динамічно змінюється. Робляться спроби створити парламентську більшость, а оскільки ліві сили мали міцні позиції у Верховній Раді та контролювали керівні посади, то більшість створюється переважно пропрезидентська.
Процесу утворення більшості сприяв також конституційний процес, зокрема, робота над підписанням Конституційної Угоди та прийняттям Конституції України. Ліві сили, усвідомлюючи, що втрачають позиції і необхідно їх закріплювати,т хоча б ціною компромісу з опонентами, йдуть у конституційних питаннях назустріч Президенту та його команді. Це свідчить про ситуаційність парламентської більшості та правлячої партії в цілому, що за ситуації становлення політичної системи, в основі чого лежить формування виконавчої вертикалі, введення в рамки Конституції практичних повноважень органів влади, подолання регіонального протистояння та формування державної ідеології.
Прийняття в 1996 році Конституції України завершило процес розмежування повноважень гілок влади та становлення виконавчої вертикалі. Але це не поклало край протистоянню між виконавчою та законодавчою владою. Залишається актуальною також проблема регіонального протистояння в державі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ
ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ.

ДЖЕРЕЛА

1. АРХІВНІ ДОКУМЕНТИ

Центральний державний архів вищих органів влади України
Фонд 1  Верховна Рада УРСР.
1. 1. Опис 16, спр. 4183  Стенограма засідання Президії ВР. УРСР від 9 липня 1989 р.;
1. 2. Опис 17, спр. 226а  Документи з питань діяльності ВР УРСР, надіслані до Адміністрації Президента СРСР, Ради Міністрів СРСР, ЦК КПУ(довідки, інформації);
1. 3. Опис 18, спр. 1041  Доповідні записки, довідки відділів Президії ВР УРСР про вдосконалення республіканського законодавства, перебудову роботи місцевих Рад народних депутатів та ін., Спр. № 1044 Відомості про пропозиції та зауваження щодо змін і доповнень до Конституції СРСР та Закону про вибори Народних депутатів СРСР;
1. 4. Опис 16, спр. 4434  Стенограма засідання Президії ВР УРСР від 28 серпня 1989 р.;
1. 5. Опис 16, спр. 4445  Стенограма засідання Президії ВР УРСР від 20 жовтня 1989 р.
Фонд 2  Рада Міністрів УРСР.
1. 6. Опис 15, спр. 564  Протоколи засідання Ради Міністрів УРСР;
1. 7. Опис 15, спр. 978  Протоколи №1-20 засідань Президії Ради Міністрів УРСР.

Центральний державний архів громадських об`єднань
Фонд 1  ЦК Компартії України.
1. 8. Опис 25, спр. 3250  Листи Першого секретаря ЦК КПУ до ЦК КПРС з кадрових питань;
1. 9. Опис 25, спр. 3414  Листи ЦК КПУ до ЦК КПРС з кадрових питань;
1. 10. Опис 25, спр. 3288  Листи, інформації до ЦК КПРС за підписом Першого секретаря ЦК КПУ;
1. 11. Опис 25, спр. 3287  Листи, інформації до ЦК КПРС за підписом Першого секретаря ЦК КПУ;
1. 12. Опис 25, спр. 3111  Інформації відділів ЦК КПУ про перебудову їх роботи;
1. 13. Опис 32, спр. 2964  Копії листів і телеграм за підписом секретарів ЦК КПУ до ЦК КПРС, ЦКК при КПРС, обкомів КПУ з організаційно-партійних та соціально-економічних питань;
1. 14. Опис 32, спр. 2642  Копії листів і телеграм за підписом Першого секретаря ЦК Комуністичної партії України до ЦК КПРС з суспільно-політичних, соціально-економічних і кадрових питань;
1. 15. Опис 32, спр. 2850  Копії листів за підписом секретарів ЦК Комуністичної партії України до ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР з суспільно-політичних, соціально-економічних і кадрових питьнь. Частина І;
1. 16. Опис 32, спр. 2954  Листи Управління справами ЦК КПРС про фінансово-господарську діяльність партійних органів;
1. 17. Опис 32, спр. 2849  Копії листів за підписом секретарів ЦК Комуністичної партії України до ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР з суспільно-політичних, соціально-економічних і кадрових питьнь. Частина ІІ;
1. 18. Опис 32, спр. 2963  Копії листів і телеграм за підписом Першого секретаря ЦК КПУ до ЦК КПРС, Верховної Ради і Ради Міністрів СРСР, ЦК Компартії Союзних республік, обкомів партії, Ради Міністрів УРСР іншим організаціям з організаційно-партійних, політичних, соціально-економічних, кадрових питань;
1. 19. Опис 32, спр. 2644  Копії листів і телеграм за підписами секретарів ЦК Комуністичної партії України до ЦК КПРС і Комітету партійного Контролю при ЦК КПРС з суспільно-політичних, соціально-економічних і організаційно-кадрових питань. Том І;
1. 20. Опис 32, спр. 2956  Записки, інформації, листи Управління справами ЦК КПУ, партійних органів, інших установ і організацій, громадських об`єднань, Народних депутатів УРСР про створення спільно з партійними органами комерційних підприємств, надання фінансової допомоги, приміщень і автотранспорту з фондів КПУ;
1. 21. Опис 32, спр. 2841  Записки, довідки до ЦК Комуністичної партії України, Управління справами ЦК партії, партійних органів, Президії Верховної Ради УРСР, установ і організацій про структуру, штати, будівництво об`єктів тощо;
1. 22. Опис 32, спр. 2407  Листи Управління справами ЦК КПРС про зміни і доповнення у штатах парторганів, виділення лімітів на автотранспорт, на путівки в санаторії і будинки відпочинку, про будівництво адміністративних приміщень, споруд парторганізацій.

Архів Верховної Ради України
Фонд 1  Науково-експертне управління Апарату ВРУ.

1. 23. Опис 38, спр. 6, 7, 8.

2. ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ

2. 24. Закон України Про правонаступництво України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 46.2.
2. 25. Закон України про вибори народних депутатів України: прийнятий на восьмій сесії Верховної Ради України дванадцятого скликання 18 листопада 1993 р. – К., 1993.
2. 26. Закон України “Про вибори Народних Депутатів України”. – К., 1998.
2. 27. Конституция (Основной Закон) Союза Советских Социалистических Республик. – М. : Издательство политической литературы, 1977. – 62 с.
2. 28. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки прийнята на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради УРСР дев`ятого скликання 20 квітня 1978 р. – К. : Політвидав України, 1984. – 46 с.
2. 29. Конституція України: Офіційне видання / Верховна Рада України. – К. : Парламентське видавництво, 2001. – 92 с.
2. 30. Закон України “Про об`єднання громадян” // Відомості Верховної Ради України, 1992, N 34 (25.08.92).  С. 504.
2. 31. Відомості Верховної Ради. – 1991. – №35.
2. 32. Відомості Верховної Ради. – 1992. – №9.
2. 33. Відомості Верховної Ради. – 1991. – №33.
2. 34. Слюсаренко А., Томенко М. Історія української Конституції. – К. : Товариство “Знання”, 1993. – 191 с.
2. 35. Слюсаренко А., Томенко М. Нові політичні партії України. – К. : Товариство “Знання”, 1990. – 46 с.
2. 36. Україна в XX столітті (1900 – 2000): Зб. документів і матеріалів / Упоряд.: А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, В. Ю. Король та ін. – К. : Вища школа, 2000. – 351 с.
2. 37. Яблонський В. Сучасні політичні партії України. – К. : Лексикон, 1996. – 149 с.
2. 38. ІІІ Всеукраїнські Збори Народного Руху України, 28-лютого – 1 березня 1992 року: стенографічний звіт. – К. : Центральний Провід Народного Руху України, 1995. – 351 с.
2. 39. Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали Установчого З`їзду Народного руху України за перебудову. – К. : Інститут археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, Український народний рух, 2000. – 496 с.
2. 40. VI Всеукраїнські Збори Народного Руху України. 15-17 грудня 1995 року. Стенографічний звіт. – К. : Центральний Провід Народного Руху України, 1996. – 272 с.
2. 41. КПСС. Програма и Устав. – М. : Политиздат, 1989. – 174 с.
2. 42. Соціалістична партія України. З`їзд (1-5). Матеріали I-V з’їздів СПУ. – Том І. 1991-1994. – К. : Вибір, 1997. – 235 с.

3. ВИДАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ
3. 43. Біла книга “чорного вівторка”. – К. : Народний рух України, 1995. – 288 с.
3. 44. Рух ми відстоїмо. Пам`яти Вячеслава Чорновола на 40-й день його трагічної загибелі (25.03.99 – 3.05.99). – Б. м. : “Малті-М”, 1999. – 54 с.
3. 45. Народний Рух України: Державність, демократія, реформи / Народний Рух України. Секретаріат. – К. : Редакційно-видавничий відділ Руху: Видавничо-культурологічний центр “Софія”, 1994. – 62 с.
3. 46. Партійна організація-планування діяльності. – К. : Партія “Демократичний союз”, 2000. – 56 с.

4. МЕМУАРИ, ПРАЦІ ПОЛІТИЧНИХ ДІЯЧІВ

4. 47. Багров М. Крым время надежд и тревог. – Б. м., б. р. – 381 с.
4. 48. Бадзьо Ю. Влада-опозиція-держава в Україні сьогодні. – К. : Смолоскип, 1994. – 28 с.
4. 49. Врублевский В. Владимир Щербицкий. Правда и вымыслы. – К. : Довіра, 1993. – 254 с.
4. 50. Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі ХХІ ст. – К. : Либідь, 1995. – 294 с.
4. 51. 85 запитань Президентові України Л. Д. Кучмі. – К., 1999.
4. 52. Гальчинський А. Україна: поступ у майбутнє. – К. : Основи, 1999. – 220 с.
4. 53. Гетьман В. Як приймалась Конституція України. – К., 1996. – 128 с.
4. 54. Горбачов М. Перебудова та нове мислення для нашої країни і для всього світу. – К. : Політвидав України, 1987. – 271 с.
4. 55. Горбачов М. Декабрь-91. Моя позиция. – М. : Новости, 1992. – 224 с.
4. 56. Горбачов М. Августовский путч: причины и следствия. – М. : Новости, б.г. – 92 с.
4. 57. Горинь М. Запалити свічу у пітьмі: статті, виступи, інтерв`ю. – К. : Українська республіканська партія, 1994. – 87 с.
4. 58. Горынь Б. На пути в Европу: выступления, интервью, статьи. – К. : Издание Украинской республикансткой партии, 1994. – 55 с.
4. 59. Гом`як Р. Вертеп, або Як я став народним депутатом СРСР та що з цього вийшло: спогад-роздум – Тернопіль, 1992. – 335 с.
4. 60. Гом`як Р. Вертеп-2, або у хащах влади: спогад-роздум. – Тернопіль : Збруч, 1995. – 291 с.
4. 61. Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоящее: Украина четыре года пути. – К. : Лыбедь, 1995. – 239 с.
4. 62. Драч І. Політика: статті, доповіді, виступи, інтерв`ю. – К. : Книгарня друкованої наукової книги, 1997. – 389 с.
4. 63. Ельцин Б. Сповідь на задану тему. – К. : Молодь, 1990. – 158 с.
4. 64. Журавський В. Політична система України: пролеми становлення і розвитку (правовий аспект). – К. : Парламентське видавництво, 1999. – 112 с.
4. 65. Журавський В. Політика злагоди. – К. : Логос, 1996. – 36 с.
4. 66. Журавський В. Україна політична: Переступити через прірву. – К. : Логос, 1995. – 208 с.
4. 67. Иоффе Ю. Один на один с системой. – Луганск : Лугань, 1994. – 304 с.
4. 68. Кравчук Л. Є така держава Україна. Матеріали з виступів, інтерв`ю, прес-конференцій, брифінгів, відповідей на запитання. – К. : Видавництво “Глобус”, 1992. – 223 с.
4. 69. Кравчук Л. Останні дні імперії, перші роки надії. – К. : Довіра, 1993. – 230 с.
4. 70. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. Навчальний посібник для студентів вузів. – К. : Видавничий центр “ДрУк”, 1998. – 446 с.
4. 71. Кучма Л. Про найголовніше. – К. : Арт-Ерія, 1999. – 351 с.
4. 72. Кучма Л. Вірю в український народ. Вибрані статті, виступи: 1994, 1995, 1996, 1997, 1998, 1999, 2000. – К. : Видавничий дім “Альтернативи”, 2000. – 504 с.
4. 73. Кириченко С. Громадянське суспільство і правова держава: поняття та зміст. – К. : Логос, 1999. – 47 с.
4. 74. Кириченко С. Шлях до формування громадянського суспільства і правової держави. – К. : Логос, 1999. – 84 с.
4. 75. Косаковский Л. Переворот на Крещатике: записки опального киевского городского головы. – К., 1998. – 231 с.
4. 76. Костицький В. Я розумію людей незадоволених владою. – К. : Нічлава, 1997. – 64 с.
4. 77. Лазаренко П. Україна – Останній шанс. – К. : А. З. И., – 134 с.
4. 78. Лукьянов А. В водовороте русской смуты (размышления, диалоги, документы). – М. : Книга и бизнес, 1999. – 432 с.
4. 79. Лук’яненко Л. Вірю в Бога і в Україну. – К. : МП “Пам`ятки України”, 1991. – 320 с.
4. 80. Маринович М. Україна: дорога через пустелю. – Харків : СП “Фоліо”, 1993. – 192 с.
4. 81. Марчук Є. Виступи. Інтерв’ю. Статті. – К. : Знання, 1998. – 462 с.
4. 82. Масол В. Упущенный шанс. Небеспристрастные размышления екс-премьера Украины о том что произошло в бывшем Советском Союзе. – К. : Молодь, 1993. – 152 с.
4. 83. Мороз О. Куди йдемо? – К. : Асоціація “Поступ”, 1993. – 400 с.
4. 84. Мороз О. Тема для роздумів. – К. : Лаір, 1996. – 270 с.
4. 85. Мороз О. Між вічними полюсами. – К. : Парламентське видавництво, 1999. – 111 с.
4. 86. Олійник Б. Будьмо взаємно точні, колеги! – Дніпропетровськ : Асоціація “Дніпродрук”, 1994. – 38 с.
4. 87. Павловський М. Шлях України. – К. : Техніка, 1996. – 124.
4. 88. Плющ І. Хто ми і куди йдемо? Доповіді, виступи, статті, інтерв`ю. – К. : Україна, 1993. – 351 с.
4. 89. Пинзеник В. Коні не винні. – К. : Академія, 1999. – 127 с.
4. 90. Рыжов В. Дороги, на которых нас выбирают. Выход из кризиса, этика, экономика и вопросы к государству. – К. : Хрещатик, 1998. – 56 с.
4. 91. Роєнко В. Україна або смерть! – К. : Дана, 1996. – 239 с.
4. 92. Салій І. Я повертаюсь. – К. : Довіра, 1993. – 207 с.
4. 93. Семиноженко В. О главном. – Харьков : Факт, 1998. – 256 с.
4. 94. Серрі Роберт. Яка ти, незалежна Україно? – К. : Задруга, 1998. – 179 с.
4. 95. Степанов А. Правде – в глаза. – Чернигов : Деснянская правда, 1998. – 59 с.
4. 96. Танюк Л. Хто з’їв моє м’ясо? або кримінальна хроніка. – Дрогобич : Відродження, 1994. – 432 с.
4. 97. Щербань В. Сповідь перед сном. Або два роки заради майбутнього: записки екс-губернатора. – Донецьк, 1997. – 364 с.
4. 98. Юхновський І. Україна-незалежна держава. – Львів : Західноукраїнський науковий центр АН України, 1994. – 123 с.
4. 99. Ярмусь С. Та не однаково мені... Україна очима канадського українця. –К. : Вінніпег: Наша культура і наука, 2001. – 112 с.
4. 100. Чорновіл В. Пульс української незалежності: Колонка редактора. – К. : Всеукраїнське історико-культурне правозахисне товариство “Меморіал”, 2001. – 622 с.
4. 101. Костицький В. Бути чи не бути! (або серпневі тези). – К. : ЗАТ “Нічлава”, 1997. – 44 с.

5. ПЕРІОДИЧНІ ВИДАННЯ

ГАЗЕТИ
5. 102. ”Народна газета” – до 1992 р. Засновник Народний Рух України, з 1992 – колектив газети “Народна газета”, 1992 – 1996.
5. 103. “МБР: демократия, рынок, прогресс” – газетап організаційного комітету по створенню партії Міжрегіональний блок реформ, 1994 р.
5. 104. ”Акцент” – м. Донецьк, засновник колектив газети “Акцент”, 1992 – 1995 рр.
5. 105. “Голос Украины” – газета Верховної Ради України, 1992 – 1998 рр.
5. 106. ”Час / Тіме” – засновник Народний Рух України, 1994 – 1998 рр.
5. 107. “Старий замок” – м. Ужгород, засновник колектив газети “Старий замок”, 1998 р.
5. 108 ”Комуніст” – засновник – Комуністична партія України, 1994 – 2000 рр.
5. 109. “Дзеркало тижня” – засновник колектив газети “Дзеркало тижня”, 1996 – 2002.
5. 110. “Високий замок” – м. Львів, засновник колектив газети “Високий замок”, 1994 – 1996 рр.
5. 111. ”Независимая газета” – м. Москва, засновник колектив газети “Независимая газета”, 2000 р.
5. 112. “Радянська Україна” – газета Комуністичної партії України, виходила до 1991 р., 1988 – 1991 рр.
5. 113. ”Урядовий кур`єр” – газета Кабінету Міністрів України, 1991-1996.
5. 114. “Досье. Приложение к Литературной газете” – м. Москва, засновник “Литературная газета”, 1989 р.
5. 115. “Гражданский конгресс – оппозиционная газета Украины“ – засновник партія Громадянський конгрес України, 1994 р.
5. 116. “Прикордонні вісті. Українська газета з Харкова“ – газета, м. Харків, засновник колектив газети “Прикордонні вісті”, 1991 р.

ЖУРНАЛИ
5. 117. “Вісник Руху” – засновник Народний Рух України, 1990 – 1991 р.
5. 118. ”Свобода народів” – Львів – Київ – Торонто – Нью-Йорк, 1994 р.
5. 119. “Slavic Review” – Columbus, Ohio, USA, American quarterly of Soviet and East Europ studis / The Ameriken Association for the Advencement of slavic studies, 1995 р.

6. РЕСУРСИ ІНТЕРНЕТ
6. 120. Речь М. Горбачова на семинаре в американском университете в Турции // http : // www. tuad. nsk.ru / ~ history / Author / Russ / G / Gorbachev/ speak.html

ЛІТЕРАТУРА

7. МОНОГРАФІЇ
7. 121. Алексєєв Ю., Кульчицький С., Слюсаренко А. Україна на зламі історичних епох. (Державотворчий процес 1985– 1999 рр.). – К. : ТОВ “УВПК Ескоб”, 2000. – 296 с.
7. 122. Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Новейший период. – Вильнюс – М. : Весть, 1992. – 352 с.
7. 123. Барков В. Украина сегодня: политические, экономические и национальные детерминанты развития. – К. : НАН Украины, Институт философии им. Г. Сковороды, 1998. – 196 с.
7. 124. Валевський О., Ішмуратов А. Політичний конфлікт у сучасній Україні: культурні виміри, структура, принципи аналізу. – К. : Рада національної безпеки і оборони, Національний інститут стратегічних досліджень, 1997. – 101 с.
7. 125. Виттковски А. Пятилетка без плана. Украина: 1991-1996. Формирование национального государства, экономика, элиты. – К. : Сфера, 1998. – 240 с.
7. 126. Гарань О. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. – К. : Либідь, 1993. – 197 с.
7. 127. Голобуцький О., Кривошеєнко О., Кулик В. Вибори-98. Аналіз передвиборчих блоків в Україні напередодні парламентських виборів. – К. : Політичне об`єднання “Молода Україна”, 1997. – 101 с.
7. 128. Гончарук Г. Народний Рух України. Історія. – Одеса : Астропринт, 1997. – 378 с.
7. 129. Дунаєва Л. М. Роль українських партій у процесі переходу від експансії до консолідації демократії. – Одеса : Астропринт, 2000. – 416 с.
7. 130. Житарюк М. На межі епох. – К. : За вільну Україну, 1997. – 124 с.
7. 131. Здіорук В., Бичек В. Проблеми функціонування політичних партій України в системі владних відносин. – К. : НІСД, 2001. – 142 с.
7. 132. Зущик Ю., Кривошеєнко О., Яблонський В. Фігури. Політичне лідерство в сучасній Україні. – К. : Альтерпрес, 1999. – 275 с.
7. 133. Clinton Rossiter Parties and politics in America. – New York. : A Signet book: Cornell University, 1964. – 208 с.
7. 134. Кирилюк Ф. Політологія. Історія та методологія. – К. : Здоров`я, 2000. – 630 с.
7. 135. Кречмер Геральд Фракції. Партії в парламенті. – К. : Заповіт, 1999. – 301 с.
7. 136. Ковтун В. Історія Народного Руху України. – К. : Факт, 1999. – 408 с.
7. 137. Кулінич І. Губернатор. – Харків : Майдан, 1998. – 223 с.
7. 138. Литвин В. Україна: досвід та проблеми державотворення 90-ті роки ХХ. – К. : Наукова думка, 2001. – 560 с.
7. 139. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. – К. : Абрис, 1994. – 495 с.
7. 140. Литвин В. Украина: политика, политики, власть. На фоне политического портрета Л. Кравчука. – К. :Альтернативи, 1997. – 335 с.
7. 141. Лукашевич Л. Украина. Восхождение к независимости (1991 – 1996). – С-Пб. : Санкт-Петербургская инженерно-техническая академия, 1997. – 316 с.
7. 142. Малецький М. Пріоритети: Статті. – К. : Рада, 1996. – 255 с.
7. 143. Михальченко М. Україна доби межичасся: Блиск та убозтво куртизанів. – Дрогобич, 1998. – 286 с.
7. 144. Михальченко Н., Андрущенко В. Беловежье. Л. Кравчук. Украина 1991-1995. – К. : Український центр духовної культури, 1996. – 512 с.
7. 145. Піховшек В., Конончук С. Політичний процес в Україні: сучасні тенденції та історичний контекст. – К. : Агенство
7. 146. Піховшек В., Конончук С. Розвиток демократії в Україні 1994 – 1996 роки. – К. : Агенство “Україна”, 1997.  450 с.
7. 147. Конончук С., Піховшек В. Дніпропетровська сім`я-2. – К. : Агенство “Україна”, 1997.  383 с.
7. 148. Піховшек В., Конончук С. Розвиток демократії в Україні, 1997 рік. Український незалежний центр політичних досліджень. – К. : Агенство “Україна”, 1998.  454 с.
7. 149. Піховшек В., Михайленко Н., Конончук С. Жорстка системи виконавчої влади України. Український незалежний центр політичних досліджень. – К. : Агенство “Україна”, 1996.  123 с.
7. 150. Степанов А. Украина между прошлым и будущим. – К. : Либідь, 1997. – 128 с.
7. 151. Сугоняко О. Україна: повернення до себе. – К. : Юніверс, 2000. – 136 с.
7. 152. Толстенко О. Жить в Украине - верить в нее. – Донецк : Донеччина, 1998. – 366 с.