ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ВИЩОЮ ОСВІТОЮ В УКРАЇНІ: СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ, ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ (1917-1959 рр.)

brief description

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

На правах рукопису

МАЙБОРОДА Сергій Васильович

УДК 354.32

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ВИЩОЮ ОСВІТОЮ В УКРАЇНІ: СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ, ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ
(1917-1959 рр.)

25.00.01 теорія та історія державного управління

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління

Науковий консультант
Луговий Володимир Іларіонович, доктор педагогічних наук, професор, чл.-кореспондент АПН України

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ..4
ВСТУП...7

РОЗДІЛ 1

УПРАВЛІННЯ ВИЩОЮ ОСВІТОЮ УКРАЇНИ ЯК ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНА ПРОБЛЕМА..22

1.1. Огляд історико-теоретичних досліджень учасників освітнього руху в Україні (1917 2000 рр.)..22
1.2. Науково-теоретичні праці зарубіжних авторів за темою дослідження..51
Висновки до першого розділу.62
РОЗДІЛ 2
СПЕЦИФІКА РОЗВИТКУ УПРАВЛІННЯ ОСВІТОЮ УКРАЇНИ В 1917-1919 РР.: УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (УНР), ГЕТЬМАНАТУ Й ДИРЕКТОРІЇ....65

Висновки до другого розділу.139

РОЗДІЛ 3
ТВОРЧІ ПОШУКИ СИСТЕМИ, МОДЕЛЕЙ УПРАВЛІННЯ ВИЩОЮ ОСВІТОЮ В ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ (1917 1930 РР.).....143

Висновки до третього розділу...228

РОЗДІЛ 4
ПРОБЛЕМИ УДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ УПРАВЛІННЯ (1931 1959 РР.) ....231
4.1. Державне управління вищою освітою в Україні (1931 1944 рр.)...234
4.2. Розвиток системи державного управління вищою освітою України (1944 1959 рр.)....256
4.3. Актуалізація та впровадження ідей і досвіду розвитку системи державного управління вищою освітою в умовах реформування вищої освіти в Україні...299

Висновки до четвертого розділу328
ВИСНОВКИ331

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..342

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

АН УРСР Академія наук Української Радянської Соціалістичної Республіки
ВВП Валовий внутрішній продукт
ВВС Всеросійська учительська спілка
ВВІ Всесоюзний заочний інститут Міністерства вищої освіти Союзу Радянських Соціалістичних республік
ВНЗ вищі навчальні заклади
ВКВШ при
Раднаркомі СРСР Всесоюзний комітет у справах вищої школи при Раді народних комісарів СРСР
ВНЗ вищий навчальний заклад
ВУС Всеукраїнська учительська спілка
ВУЦВК Всеукраїнський Центральний виконавчий Комітет
ВУШ Вільна українська школа
Головполітосвіта головний політико-освітній комітет
Головпрофосвіта головний комітет професійної і спеціальної наукової освіти
ГУУЗ Головне управління учбовими закладами
Держвидав державне видавництво
ЗТФ МВССО заочно-технічні факультети Міністерства вищої, середньої спеціальної освіти
ЗТФ заочно-технічні факультети
ІЛАН України Інститут літератури АН України
ІНО Інститут народної освіти
МВО Міністерство вищої освіти
МВССО Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти
Методком Навчально-методологічний комітет
Міносвіти України Міністерство освіти України
МНО Міністерство національної освіти
МО УРСР Міністерство освіти Української Радянської Соціалістичної Республіки
Нарком Народний комісар освіти
Наркомос Народний комісаріат освіти
Наркомосвіти УРСР Народний комісаріат освіти Української Радянської Соціалістичної республіки
НКО Народний комісаріат освіти
НК Внутрішніх справ Народний комісаріат Внутрішніх справ
ОУДУ Об’єднаний Український державний університет
Політосвіта політична освіта
Профосвіта професійна освіта
Раднарком Рада Народних Комісарів
РНК УСРР Рада Народних Комісарів Української соціалістичної радянської республіки
РНК СРСР Рада Народних Комісарів СРСР
РНК Рада Народних Комісарів
Робітфаки робітничі факультети
РПШ радянсько-партійна школа
РСІ робітничо-селянська інспекція
Соцвих соціальне виховання
Укрголовпрофос Український головний комітет професійної та науково-спеціальної освіти
УНР Українська Народна Республіка
УСРР Українська Соціалістична Радянська Республіка
ЦВК СРСР Центральний Виконавчий Комітет Союзу Радянських Соціалістичних Республік
ЦДАВО України Центральний державний архів вищих органів влади і управління України
ЦДАГО України Центральний державний архів громадських об’єднань України
ЦДІА Центральний державний історичний архів України в м.Києві
ЦР Центральна Рада

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасний етап розвитку Української держави характеризується зростанням інтересу до минулого періоду життя нашого народу, до історичних коренів становлення державності й національної духовної ідеї. Без ретроспективного погляду на розвиток національної освіти й культури неможливо зрозуміти минулий, теперішній і майбутній економічний розвиток світу й окремих країн, усього людства чи окремих націй.
Держава тією чи іншою мірою регулює різні сфери діяльності суспільного організму. Однією із стрижневих проблем державотворення є кадрове забезпечення. Управляти суспільними процесами чи керувати державними справами, а особливо людьми це надзвичайно конкретна й складна наука. Велич і сила держави не вимірюється виключно валовим прибутком і військовою силою, а насамперед людським потенціалом, силою духу її народу, невичерпним джерелом якої є віра.
Основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної освіти, науки й культури на світовий ринок є вища освіта, яка в сучасному світі перестає бути лише способом підготовки фахівців і стає обов’язковим ступенем розвитку людини.
Вища освіта як галузь інтелектуального й духовного становлення нації переживає значні труднощі не лише через те, що дається взнаки соціально-економічна криза, а й тому, що сучасні реалії життя, перехід до ринкової економіки поставили нагальне питання про зміну пріоритетів у системі навчання й виховання у вищій школі та в системі управління нею. ХХІ століття висуває до вищої школи нові вимоги. Перебудова має охопити одночасно всі складові підсистеми вищої освіти - цілі, зміст, форми, технології, оцінку результатів навчання, структуру управління, а не окремі розрізнені компоненти.
Одним із пріоритетних напрямів державної політики в галузі вищої освіти є модернізація управління, пошук нових, відкритих і демократичних моделей управління галуззю. На цьому наголошується в Державній національній програмі Освіта” (Україна ХХІ століття”) [106] і проекті Національної доктрини розвитку освіти в Україні в ХХІ столітті [313]. Пріоритетними напрямами діяльності управлінських структур сьогодні й на перспективу має стати захист системи вищої освіти в умовах становлення ринкових відносин і забезпечення її розвитку з урахуванням кардинальних змін організаційно-економічних, правових, соціально-психологічних відносин, що склалися як у ній, так і в суспільстві в цілому.
Актуальність теми дослідження визначається насамперед соціальним замовленням: до чого необхідно готувати майбутніх спеціалістів у сучасних соціально-економічних умовах, і що слід змінити в системі державного управління вищою освітою України в ХХІ столітті.
Відповідь на зазначені питання може дати системна концепція державного управління вищою освітою, що грунтується на вітчизняних традиціях, сучасному зарубіжному досвіді й перспективному прогнозуванні розвитку відповідної галузі державного управління в умовах відсутності жорсткого ідеологічного контролю, необхідності підготовки висококваліфікованих і відповідальних кадрів для всіх його галузей і органів державної влади.
Вивчення механізму управління сферою вищої освіти набирає все більшої ваги й потребує глибокого системного реформування з метою збереження її потенціалу та приведення у відповідність із найновішими світовими досягненнями сучасної науки. Це зумовлює перебудову роботи вищої школи, її управління на основі державної політики, адекватної сучас­ним вимогам до спеціалістів.
Перші кроки вже зроблено: створено Комісію з питань реформування вищої освіти в Україні (1997 р.), затверджено Основні напрями реформування вищої освіти в Україні (1998 р.), прийнято Закон України Про вищу освіту” (2002 р.), формується новий тип управління вищими навчальними закладами. Стратегічними питаннями перебудови й розвитку вузівської освіти займаються центральні керівні органи, а тактичні - переходять у компетенцію вузів, деканатів і кафедр. На сьогодні в теорії і практиці державного управління осві­тою (зокрема вищою) накопичено значний досвід, що може стати основою побудови системи державного управління вищою освітою в Україні.
Особливу цінність для дослідження проблеми мають праці учасників становлення й розвитку національної системи освіти в Україні Г.Ф.Гринька [84-87], М.М.Грищенка [90-94], І.І.Огієнка [327], С.Ф.Русової [416-418], Я.П.Ряппо [421-424], С.О.Сірополка [436-438], М.О.Скрипника [439-440], В.О.Сухомлин­ського [451], П.Г.Тичини [465-466] та інших. У загальних працях, присвячених розвитку національної школи й системи освіти, означена проблема дослідження порушується лише частково.
Актуальний матеріал щодо різних складових теорії та історії державного управління, управління освітньою сферою містять праці сучасних дослідників: В.Б.Авер’янова [2], В.Ю.Бикова [25], Б.А.Гаєвського [73], Л.М.Карамушки [183-184], В.М.Князєва [193-194], С.В.Крисюка [223], І.Ф.Кураса [231], В.І.Лугового [253-268], А.О.Лігоцького [246-247], В.К.Майбороди [271-282], В.І.Маслова [284], О.М.Мироненка [292-294], І.Ф.Надольного [301], Н.Р.Нижник [315-319], П.І.Надолішнього [302], М.І.Пірен [353], В.С.Пікельної [350], В.А.Ребкала [405], В.М.Рижих [425], І.В.Розпутенка [413], Г.М.Сагач [427], В.А.Скуратівського [441], І.М.Солоненка [453], В.П.Троня [467], В.В.Цвєткова[502], (Україна), О.Г.Асмолова [12], В.Г.Афанасьєва [19], В.С.Лазарєва [239], Г.В.Мікаберідзе [290-291] М.Д.Нікандрова [320] (Росія), Б.Гурне [98] (Франція), А.Бейлі [24], Б.Сандера [428], П.Селдина [544] (США), Г.Райта [404]; М.Мескона, М.Альберта, Ф.Хедоурі (Англія) [288], Д.Солтиса [448, 537] (Канада) та інших, дослідження яких містять як концептуальний, так і локальні підходи.
В останні десятиліття певні аспекти цієї проблеми знайшли відображення в роботах вітчизняних науковців: В.П.Андрущенко [14], А.М.Алексюк [6-7], ВІ.Бондар [26], М.Ф.Дмитриченко [117], І.А.Зязюн [168-170], В.А.Козаков [195], К.В.Корсак [209], В.Г.Кремень [218-219], Н.Г.Ничкало [321], Ю.О.Чернецький [505], М.І.Шкіль [518], Г.В.Щокін [522], Т.С.Яценко [533] та інших.
Доцільність дослідження зумовлена також необхідністю подолання гострих соціально-державних суперечностей між:
- потребою в дослідженні історичного минулого державотворення, зокрема об’єктивних і послідовних знань з теорії та історії державного управління вузами України й недостатньою кількістю фундаментальних історико-теоретичних досліджень із даної проблеми;
- професійною підготовкою державних службовців освітньої сфери й індивідуально-творчим характером їх діяльності;
- між процесом динамічного оновлення наукових знань, масштабністю практичних завдань, що вирішують державні службовці освітньої галузі, й недостатнім рівнем їх підготовки й підвищення кваліфікації;
- існуючою системою управління вищою школою й реальними умовами життя суспільства, факторами, що спричинені змінами життя та реформуванням економічних відносин у державі.
Дослідження теорії та історії розвитку державного управління вищою освітою насамперед спрямоване на вивчення генези цього явища. До того ж, розвиток управління вищою освітою є одним з аспектів державного управління освітою в Україні, що віддзеркалює його динаміку й суперечності і пов’язаний з розвитком вищої школи й науки, управління в цілому, історичної і суспільної думки із соціально-економічною та політичною історією України. Тому подібні дослідження є основою для широкого порівняльно-історичного й типологічного вивчення загальних і специфічно-національних явищ у теорії та історії державного управління як складової частини спеціальності 25.00.00 - державне управління. Осмислення минулого впливає на зміну сьогодення, і це закономірно. Минуле тісно пов’язане із сучасністю. Воно є глибинним підгрунтям народного самоусвідомлення, його духовним фундаментом. Досвід минулих поколінь дедалі владні­ше входить у наше життя.
Ще римський теоретик, політичний діяч Ціцерон вважав неповноцінним суспільство, що ігнорує знання історії. Сучасна наука управління розглядає історію як специфічну форму руху від минулого крізь сучасність до майбутнього, характеризує минуле й сучасне як внутрішньо пов’язані яви­ща. Використання історичного досвіду в процесі побудови моделі державного управління є об’єктивною необхідністю. Розгляд проблеми державного управління вищою освітою в історико-теоретичному аспекті з позиції об’єктивного аналізу є актуальним для переборення хиб і недоліків попередніх етапів її дослідження. Водночас вона обгрунтована й з погляду потреб практики, теорії та історії державного управління, що необхідно збагатити попереднім досвідом. У зв’язку із цим особливого значення набуває досліджувана проблема в умовах реформування освітньої галузі. Вона є животворчим джерелом розбудови й оновлення сучасної вищої школи, розв’язання актуальних питань управління нею, її теперішнього й майбутнього.
Зазначене й зумовило вибір теми дослідження Державне управління вищою освітою в Україні: структура, функції, тенденції розвитку (1917-1959 рр.)”, що має важливе соціально-культурне значення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота висвітлює результати досліджень автора, отримані ним при виконанні комплексного наукового проекту Української Академії державного управління при Президентові України Державне управління та місцеве самоврядування” (ДР - ОК № 0201U004833) за темою кафедри управління освітою Основні напрями реформування управління освітою в Україні”.
Об’єкт дослідження система державних органів управління вищою освітою в Україні як специфічна підсистема освітньої сфери.
Предмет дослідження структура, тенденції, функції державного управління вищою освітою в Україні (1917-1959 рр.).
В основу дослідження покладена концептуальна ідея про те, що державне управління вищою освітою в Україні є автономною частиною єдиної цілісної системи теорії і практики державного управління, що розвивається й функціонує в єдності з іншими напрямами цієї системи й відповідає певним орієнтаціям суспільного життя. Процес становлення й розвитку системи державного управління вищою освітою має багатовимірну структуру, що забезпечує її існування, функціонування, постійне удосконалення в багатоякісному соціально-культурному середовищі. Цей процес зумовлений як закономірностями розвитку теорії і практики державного управління, функціонування вищої школи, так і еволюцією суспільства, що різними шляхами впливає на розвиток цієї системи й може бути представлений як послідовні етапи, якісно відмінні один від одного. Дослідження закономірностей, принципів і тенденцій розвитку державного управління вищою освітою можливе, якщо розглядати його як систему державного управління.
Управління вищими навчальними закладами розглядається нами як логічна, обгрунтована, взаємопов’язана, інтегрована система відносин її компонентів, на яку впливають політичні, економічні, соціальні, психолого-педагогічні чинники. Державне управління вищою освітою як специфічне явище має свій зміст, функції, структуру, свої методи формування. Життєздатність системи державного управління вищою освітою визначається забезпеченням стійкості в протистоянні різноманітним впливам і надійністю збереження. Стійкість передбачає досить високу взаємозамінюваність із широким діапазоном функціонування кожної підсистеми. Надійність наявність достатньо підготовленого резерву кадрів.
Головна ідея і основні положення концепції зосереджені в загальній гіпотезі, яка грунтується на припущенні, що вивчення вітчизняного історичного досвіду у сфері державного управління освітою, виявлення основних функцій, тенденцій, закономірностей і принципів розвитку системи державного управління вищою освітою в 1917-1959 роках впливає на ефективність державного управління в умовах демократії, ринку, новітніх інформаційних технологій і радикальної модернізації управління галуззю.
Мета дослідження полягає в науково-теоретичному обгрунтуванні сутності, закономірностей, структурування, функціонування, еволюції управління вищою освітою як особливої цілісності й органічної частини освітньої системи в Україні й на цій основі виявлення можливостей використання нагромадженого позитивного досвіду в сучасних умовах.
Відповідно до мети й гіпотези дослідження визначено завдання:
- проаналізувати на основі системно-історичного й функціонально-структурного підходів стан висвітлення проблеми управління вищою освітою у вітчизняній і зарубіжній літературі для виявлення актуальних щодо впровадження у вітчизняну освіту підходів;
- уточнити зміст поняття державне управління вищою освітою”;
- охарактеризувати історичний шлях становлення й розвитку системи державного управління вищою освітою України в 1917-1959 роках і виділити й обгрунтувати на основі ознак історизму й наступності етапи й періоди в цьому процесі;
- виявити й розкрити концептуальну, процесуальну основу структури центральних органів державної виконавчої влади, провідні тенденції, функції, принципи й закономірності в системі вищої освіти в умовах змін соціально-економічного й політичного характеру суспільства;
- дослідити специфічні особливості еволюції органів державного управління вищою освітою в досліджуваний період;
- розкрити стиль і методи керівництва народних комісарів, міністрів освітньої галузі;
- визначити можливості використання історичного досвіду, позитивного потенціалу теорії і практики держав­ного управління вищими навчальними закладами і його значення для роботи в сучасних умовах.
У процесі дослідження використано комплекс взаємодоповнюючих методів:
- порівняльно-історичний, функціонально-структурний аналіз, що передбачав вивчення досліджуваної проблеми і дав змогу простежити причинно-наслідкову й історичну зумовленість її виникнення, а також виявити закономірності й тенденції розвитку даної проблеми;
- інтерпретаторсько-аналітичний (концептуальний аналіз відповідної наукової літератури з використанням інтерпретації, порівняння, систематизації та узагальнення);
- пошуково-бібліографічний (теоретичний аналіз, систематизація і класифікація архівних фондів, бібліотечних каталогів і друкованих джерел із питань управління вищою освітою);
- періодизації (при дослідженні якісних змін управління вищою освітою на певних історичних етапах);
- хронологічний (дослідження динаміки змін, що відбу­лись­ у системі державного управління вищою освітою в часовій послідовності);
- системно-історичний (при розгляді історичних перед­умов розвитку управління вищою освітою);
- порівняльний і статистичний аналіз фактів і явищ, їх синтез для дослідження еволюції системи державного управління, розуміння динаміки розвитку нормативно-правової бази в галузі освіти;
- прогностичний (моделювання, узагальнення незалежних характеристик, прогнозування);
- узагальнення опрацьованих матеріалів для формулювання висновків, рекомендацій і визначення шляхів подальшого розвитку системи державного управління вищою освітою в Україні;
- біографічний збір і аналіз особистих документів міністрів освіти, які очолювали міністерства в досліджуваний період.
Найбільш суттєвим і визначальним атрибутом будь-якої соціальної системи є її цілісність. У зв’язку із цим у процесі дослідження застосовано системний підхід, як один із способів наукового пізнання соціальних явищ. Так, центральні органи виконавчої влади в галузі вищої освіти розглядаються як система, що містить у собі підсистеми: державних органів управління повною середньою, професійно-технічною, вищою і післядипломною освітою.
З метою забезпечення достовірності одержаних результатів використовувалися методи наукової ідентифікації і зіставно-порівняльного аналізу архівних і літературних джерел.­­
Дисертація базується на ретельному й усебічному вивченні писемних архівних джерел, зокрема таких документів і матеріалів:
Центрального державного історичного архіву України (ЦДІА України) - фонди: 707, 708, 2162;
Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України) - фонди: 1; 30,31;
Центрального державного архіву вищих органів влади й управління України (ЦДАВО України) - фонди: Р-1, 2, 318, 166, 337, 1115, 2201, 2581, 2582, 4465, 4621, 4805;
Державного архіву м. Києва - фонди: 16, Р-346, Р-920;
Інституту рукописів ЦНБ НАН України - фонди: 6, 8, 18, 179, 207, 259, 739;
Миколаївського обласного державного архіву, Миколаївського державного архіву громадських об’єднань - фонди: 7,498;
Чернігівського обласного державного архіву в м. Ніжині - фонди: 371, 377, 378, 387.
Проаналізовано також опубліковані збірники законодав­чих,­ нормативних, архівних документів (накази, інструкції, доповіді, статути, звіти, записки, протоколи і стенограми нарад, офіцій­не листування) про народну освіту досліджуваного періоду.
Окрему групу джерел склали матеріали періодичних видань: педагогічні журнали (використано понад 40 видань за 1917-1959 рр.): зокрема, Школа и жизнь”, Периодическое сочине­ние об успехах народного просвещения”, Вільна українська­ школа”, Шлях освіти”, Путь просвещения”, Вісник Нар­ко­му освіти”, Бюлетень Народного Комісаріату освіти УРСР”, Бюлетень київського окружного інспектора”, Просвеще­ние.­ Организация управления высшей школы г.Киева”, Бю­ле­тень офіційних розпоряджень і повідомлень Наркомосвіти­ (1921р.)”, Бюлетень Укрглавпрофобра УССР”, Студент рево­люції”, Вісник Генерального секретаріату України” тощо; збірники наукових праць науково-дослідних установ і вузів, збірник наказів і розпоряджень Міністерства освіти, науко­ві записки вузів.
Хронологічні межі дослідження охоплюють 1917-1959 ро­ки. У 1917 році започатковані революційні перетворення в суспільно-політичному, культурно-освітньому житті України.­ Перші кроки у створені системи демократизації, гуманізації і децентралізації державного управління освіт­ньою галуззю зроблені саме в 1917-1919 роках, тому їх слід вважати вихідною точкою в розгляді проблеми.
Нижня хронологічна межа визначається соціально-економічними змінами й культурно-освітніми процесами, що відбувалися наприкінці 50-х років в Україні, як складовій СРСР. У цей період визначилась тенденція до зміни освітніх парадигм і можли­вість повторного утвердження в радянській системі освіти школи­ праці, демократизації, гуманізації і децентралізації управління”­, що відображено в Законі УРСР «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР» (1959 р.).
Наукова новизна одержаних результатів полягає в розробці методологічних засад дослідження проблеми теорії та історії державного управління вищою освітою. Уперше вона розглядається в ретроспективі, із вивченням її сучасного стану й визначенні перспектив розвитку; проведено системний концептуально-цілісний аналіз еволюції державного управління вищою освітою в Україні як історико-соціального феномена; управління вищою освітою розглянуто як складову підсистему наукової галузі державне управління” з позиції системного й парадигмального підходів;
- досліджена складова системи державного управління України: показані функціональні й структурні зміни, що в ній відбувалися в 1917-1959 роках;
- системно подано функції і структуру центральних органів державного управління вищою освітою, охарактеризовано стиль і методи міністрів вищих органів державної влади освітньої галузі: І.М.Стешенка, В.К.Прокоповича, М.П.Василенка, В.П.Науменка, П.Я.Стебницького, І.І.Огієнка, В.Г.Затонського, О.Я.Шумського, М.Є.Врублевського, Г.Ф.Гринька, М.О.Скрипника, Ф.І.Редька, Г.С.Хоменка, С.М.Бухала, П.Г.Тичини та інших;
- удосконалено підходи й визначено періодизацію еволюції державного управління вищою освітою в Україні (1917-1919 рр. період становлення основ українського демократично-правового державного управління вищою освітою; 1920-1930 рр. однопартійності й централізації управління; 1931-1959 рр. - період утвердження командно-адміністративної централізованої системи державного управління; 1959-1964 рр. період колективного керівництва” і великого десятиріччя” партійно-державного керівництва);
- доповнено загальну наукову картину розвитку державного управління вищою освітою в Україні, зокрема виділено й ак­туалізовано такі провідні ідеї і принципи: цілеспрямованість і демократизація, педагогізація і колегіальність, автономізація і творчий особистісно-орієнтований підхід керівників-управлінців до становлення й розвитку системи державного управління, колегіальність і єдиноначальність засад, відкритість і самоорганізація, єдність цілей управління й відповідальності, гнучкість, зворотний зв’язок, універсальність і оптимізація управління;
- подальшого розвитку набули: функції державного управління (координація, планування, організація, мотивація, контроль, перспективне прогнозування, лідерство, партнерство); закономірності процесу розвитку системи державного управління вищою освітою (зумовленість процесу станов­лен­ня державного управління вищою освітою особливостями соціально-економічного, соціально-політичного розвитку України; залежність сутності державного управління від мети, змісту, методів діяльності, умов, у яких вона протікала, і результатів, що досягаються в процесі управління; взаємозв’язок між стилем кер

bibliography

Висновки

Проведене дослідження проблеми управління вищою освітою в Україні (1917-1959 рр.) й узагальнення його результатів, підтверджують, що вихідна методологія правильна, поставлені завдання реалізовані, мета досягнута, покладена в основу дослідження наукова позиція автора себе виправдала й гіпотеза підтвердилась. На основі здійсненого дослідження зроблені такі основні висновки й пропозиції.
1. У період адміністративної реформи в Україні особливе значення має розвиток системи державного управління освітою, зокрема вищою, що склалася. Об’єктивно-конструктивне, системне вивчення вітчизняного й зарубіжного досвіду, нагромадженого наукою, стало найважливішим джерелом для визначення стратегії сучасної наукової галузі - державно­го управління. Саме системний підхід сприяє глибшо­му розумінню закономірності поступового розвитку ор­ганів державного управління вищою освітою, зумовленості їх від суспільно-економічних, соціально-культурних та інших чинників; виявленню зв’язків, оцінок сучасного стану держав­ного управління в освітній галузі й розкритті напрямів його подальшої еволюції.
Вивчення й узагальнення досвіду функціонування й історії розвитку органів державного управління вищою осві­тою в Україні дає змогу з’ясувати не тільки характерні особли­вості розвитку української теорії та історії державного управління, а й загальні тенденції, можливості й перспективи становлення й розвитку національного галузевого управління­, зокрема, управління вищою освітою на засадах гуманізму й демократизації.
Аналіз свідчить, що державна влада в усіх країнах втручається в справи навчання й виховання кадрів, але всюди по-різному.
У лідерів державного централізму відбувається вираже­на ерозія” державницького монополізму, верховенство влади­. У них відсутній дієвий громадський вплив на формування освіт­ньої­ політики, формування й реалізацію системи, стилю, ці­лей і методів управління.
2. Дослідження історичного досвіду розвитку органів державного управління вищою освітою, особливостей сучас­но­го стану й тенденцій розвитку, а також категоріональний аналіз проблеми у філософській, правовій, соціологічній і психолого-педагогічній літературі дали змогу визначити по­нят­тя державне управління вищою освітою”. Державне управління вищою освітою це діяльність органів державної влади з вироблення організуючих, координуючих, регулюючих впливів на систему вищої освіти з метою забезпечення потреб суспільства й держави у кваліфікованих фахівцях і створення умов для самоорганізації особистості. Воно відбиває­ сутність, характер і ціннісно-функціональний аспект профе­сійної підготовки й підвищення кваліфікації управлінських кадрів вищої освіти.
Доведено положення про багатоаспектне використання­ поняття державне управління вищою освітою” як складової­ частини загальнонаціональної системи державного управлін­ня освітою, а також конкретного вищого навчального закладу;­ як системи підготовки фахівців із наукової галузі державного управління, що принципово відрізняється за цілями, змістом, функціями й структурою від підготовки фахівців з інших га­лу­зей.
Управління вищою освітою є однією з важливих проблем державного управління, ефективне розв’язання якої в сучасних соціально-економічних умовах вимагає наукового обгрунтування нових підходів до визначення змісту реформу­вання управління вищою освітою й організації підготовки кваліфікованих державних службовців освітньої галузі, а та­кож­ урахування світових і вітчизняних тенденцій, перспектив­ розвитку державного управління вищою освітою в умовах трансформації сучасного українського суспільства.
3. На засадах об’єктивного, етико-гуманістичного підхо­ду­ й провідних положень теорії та історії державного управ­лін­ня, сучасної філософії вищої освіти, людинознавчих цінностей розроблено концептуальні теоретичні основи державного управління ви­щою освітою в сучасних соціально-економічних умовах. Вони грунтуються на підході до державного управління вищою освітою як цілісної системи управління, що будується на основі органічної єдності загального, особливого й індивіду­ального й має власний зміст, мету, функції, структуру, законо­мірності й протиріччя, поєднує в собі дві тенденції - керівну й керовану, що цілеспрямовано розвиваються.
Загальне - це складова частина наукової галузі держав­ного управління - галузевого управління, пов’язаного з нако­пиченням суспільством відповідного досвіду управління ви­щою­ освітою на різних етапах його розвитку.
Особливе - має свою специфіку, зумовлену особливостями наукового обгрунтування системи державного управ­лін­ня вищою освітою нового типу.
Індивідуальне - відображає залежність підготовки ви­соко­кваліфікованих державних службовців не тільки від поєд­нання загального й професійного розвитку особистості, але й від принципів системи освіти: демократизації і гуманіза­ції, колегіальності й автономізації, єдиноначальності й інтеграції, педагогізації і диференціації, національного й регіонального підходів.
Діалектика загального, особливого й індивідуального вимагає, щоб залишаючись відкритими, вбираючи загально-людське, культура й освіта не втрачали своєї національної самобутності.
У системі розвитку державного управління в освітній галузі досліджуваного періоду існував феномен фетишизації загальновизнаних необхідних і основоположних принципів гуманізації, єдиноначальності, колегіальності.
Гуманізація суспільних відносин і передусім управлін­ня, є в наш час не просто привабливим з етичного погляду гаслом, а нагальною потребою, справою, від здійснення якої залежить виживання людства.
Кардинальний шлях гуманізації управління освітою пе­ред­бачає, що орієнтація на розгортання індивідуальних мож­ливостей особистості поєднується з її залученням до націо­на­льної і світової культури й не просто до її готових, нехай найцінніших результатів, а й до діалогічного за своїми меха­нізмами процесу її творення.
Колегіальність як принцип, що набув поширення в 1917-1919 рр., пропагується й діє сьогодні, але кримінальна відповідальність за прийняте колегіальне рішення в нас відсутня. Колегіальний орган, як і посадова особа, за нашим законодавством не несуть відповідальність за прийняття таких рішень. Достатньо ввести систему чіткого розподілу персональ­них­ повноважень, прав і повної відповідальності, і ніхто з керівників не підпише колегіальних рішень, що викликають сумнів, оскільки за них треба нести персональну відповідаль­ність.
Відповідальність - не нав’язаний ззовні обов’язок, а від­повідь на звернення до суб’єкта, прохання, що сприймається як власна турбота.
Відповідальність у прямому розумінні - це повністю добровільний акт, відповідь на потреби іншого, виражені або невиражені. Бути відповідальним означає бути вільним, правдивим і готовим відповісти за свої дії і вчинки.
Вивчення досвіду управління вищою школою в досліджуваний період свідчить, коли відсутня відповідальність, не може йти мова про будь-які навіть найпростіші демократичні форми управління. Демократія вважається з давніх давен умовно-зразковою, привабливою, прийнятною формою су­спільного буття, оскільки не відмовляється від кратоса” - організа­цій­но-владного фактора. Демократія уособлює процес налагодження суспільних стосунків співробітництва, який кладе край поділу на керівників і позбавлених права на власну думку виконавців, але грунтується на організації, найсуворішій дисципліні й підпорядкованості; означає багатоступеневу систему відповідальності всіх без винятку від підлеглого до керівника, кожного зокрема.
Головним у демократичному процесі управління вищою­ освітою має бути формування правового, відповідально­го типу взаємодії між керівництвом і підлеглими, подолання безправ’я останніх.
Саме демократія в освітній галузі спроможна стати дійо­вим засобом, необхідним чинником, що не дає змоги єдино­начальності вироджуватись у режим всевладдя, який поєд­нує стан сваволі й безправ’я, безапеляційний стиль керів­ництва й понівечену гідність підлеглих кріпаків, що не мають­ жодного засобу впливу на свого керівника.
Принцип єдиноначальності став одним із найважливі­ших організаційних принципів, основою системи централізо­ваного керівництва освітою, зокрема вищою, за якою на чолі освітніх структур стоїть начальник, наділений одноосіб­ною розпорядчою владою і відповідними правами стосовн­о підлеглих.
4. Як соціальний феномен процес розвитку державного­ управління вищою освітою включає три умовно визначе­ні й обгрунтовані нами взаємопов’язані періоди розвитку систе­ми державного управління вищою освітою в 1917-1959 рр. Кожен період визначається: соціально-економічними­ умова­ми, рівнем розвитку теорії і практики державного управ­ління, суб’єктами реалізації мети й завдань розвитку системи­ державних керівних органів вищої освіти в Україні.
1917-1919 рр. - це період становлення основ українсько­го демократичного правового державного управління освітньою галуззю, заснованого на принципах гуманізації й демо­кратизації, колегіальності й єдиноначальності, інтеграції і диференціації управління.
У період УНР ставилось завдання побудови демократичного пра­во­вого державного управління, заснованого на поєднанні розумної централізації і децентралізації.
1920-1930 рр. - період пошуків нової оптимальної системи­, моделі радянського державного управління вищою осві­тою, посилення загальнодержавного курсу на побудову кому­ні­стичного суспільства, однопартійності й централізації уп­рав­ління, збільшення адміністративного апарату, бюрократи­зація його діяльності.
1931-1959 рр. - період утвердження командно-адміністративної системи управління вищою освітою як організа­цій­ної основи тоталітарного режиму, посилення бюрократич­ного централізму і втрата децентралізації.
Здійснене дослідження дає можливість виділити й актуалізувати той факт, що в короткий період демократизації після Лютневої революції 1917-1919 рр. відбулась демократизація і гуманізація єдиноначальності. У цей час поширюється систе­ма партиципації (співучасті) і виборності державних і гро­мад­ських органів, заміщення керівників, науково-педагогіч­них­ працівників вищих навчальних закладів. Вони обиралися­ закритим (таємним) балотуванням, періодично звітувалися перед своїми підлеглими, перспективні висувалися на вищі посади. Розвиток виборних засад у вищій освіті - суто демо­кратичний імператив, що означає подолання фактичної ізоля­ції, усунення колективів від управлінської діяльності, саме демократично проведені вибори, - середовище управлінців, осві­тян, перешкоджали добору кадрів на грунті протекції, ро­динних зв’язків, підлабузництва, обмежували поле управ­лін­­ської діяльності єдиноначальника. Це сприяло відроджен­ню­ такої невід’ємної сторони єдиноначальності, як неодмін­ність неподільної відповідальності за управлінську діяльність.
Із середини 30-х років принцип єдиноначальності пере­стає існувати в чистому вигляді. Єдиноначальність починає контролюватись, кожен крок керівника-єдиноначальника в системі вищої освіти підпадає під жорсткий партійно-полі­тичний контроль від фази призначення на посаду до звільнен­ня­ з неї.
Репресії, гоніння на вільнодумців, стримування демо­кра­тизації, розгул бюрократизму, комчванство, корупція були породжені деформаціями й відхиленнями в системі державного управління. Командно-адміністративна система набирає сили. Від керівників вимагалося тільки активно пропагувати серед мас і втілювати в життя нові постанови й директиви. Перехід до жорсткого планування обернувся згортанням творчості, ініціативи й самобутності в керівників-управлінців, зниженням їх матеріальної заінтересованості в результатах своєї діяльності. Єдиноначальність і колегіальність шануються лише на словах.
Запропонована періодизація дала можливість виявити принципові зміни розвитку державного управління вищою освітою в кожному з досліджуваних періодів; розкрити взаємозв’язок між попереднім і наступним періодами розвитку, визначивши специфічні риси кожного з них; сформувати цілісне уявлення про розвиток системи державного управління вищою освітою як соціально-історичне явище, розглянувши його найважливіші тенденції і суперечності.
5. Проведене дослідження дає змогу:
- відтворити цілісну картину пошуків шляхів становлення й розвитку державного управління вищою освітою в Україні;
- теоретично обгрунтувати й оцінити реальний доробок­ складових системи вищих органів державного управління (Генерального секретаріату освіти, Міністерства народної освіти, Міністерства освіти та мистецтв, Народного комісаріату освіти, Комітету у справах вищої школи, Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти, Міністерства освіти);
- виявити особистий внесок і стиль керівництва вищим­ органом державного управління освітою: І.М. Стешенка - батька рідної вищої школи”, першого міністра народної освіти України; В.К. Прокоповича - акуратного, ділового, точного в думках, виразах і праці керівника”; М.П. Василенка - міністра освіти та мистецтва, що прийшов розвивати, а не руйнувати вищу освіту; В.П. Науменка - лідера-просвітителя за покликанням; І.І. Огієнка - державотворця, духовного велетня”, організатора вищої школи з високим рівнем сформованої національної свідомості; Г.Ф.Гринька - який заперечував політехнічну освіту, але відстоював свої погляди­, що виражалися в щирій любові до радянської Вітчизни, партії та її керівників-вождів; В.П.Затонського - вірного сина партії”, лідера-організатора-енциклопедиста; О.Я.Шумсько­го - борця за українізацію вищої школи; М.О.Скрипника - твердокам’яного більшовика”; П.Г.Тичини - керівника ве­ликого організаторського таланту.
Головним у їх управлінській діяльності переважно був демократично-авторитарний стиль, що забезпечував ефективну спільну діяльність керівництва й колективу в результа­ті використання досвіду, знань працівників, поваги, шанобливо­го ставлення до них, налагодження міжособистісних стосун­ків, розвитку ініціативи, самостійності, творчої співпраці з колективом; колегіальності в прийнятті управлінських рішень, постійного підвищення свого професійного творчого потенціалу.
7. Зростає потреба в більш повному й оперативному використанні результатів історико-теоретичних досліджень із державного управління вищою освітою особливо на практи­ці, а саме: при розробленні теоретичних засад і концепцій подальшого розвитку системи державного управління вищою освітою; утілення в практику конструктивних ідей та історич­ного досвіду (громадсько-державний характер управління: опі­кунські, спонсорські ради, фонди, товариства) з метою демократизації, гуманізації і автоматизації державного управління вищою освітою; для створення сучасної нормативної бази й розроблення комплексу науково-методичних матеріа­лів із забезпечення підготовки, підвищення кваліфікації, освіт­ньо-кваліфікаційних стандартів і професіограм, підвищення професійного статусу й конкурентоспроможності дер­жав­них службовців освітньої галузі.
Назріла необхідність утілення в життя - Закону Про вищу освіту”, розробки директивних і нормативних актів, що забезпечують умови діяльності державно-громадських органів управління вищою освітою.
Міністерству освіти і науки України необхідно передати всі вищі навчальні заклади, як це було зроблено в 1917-1919 роках, щоб не було дублювання підготовки спеціалістів різногалузевого підпорядкування. Необхідно позбутися в суспільно-чиновницькій свідомості традиційно зневажливого сприйняття підлеглих як громадян нижчого гатунку”. Певні правообмеження управ­лінців-освітян є необхідними й неминучими в специфічних умовах державної служби, але це не має призводити до загальної зміни громадського статусу особи. Універсальною вимогою до визначення демократично-правового статусу управлінця мусить бути законодавче забезпечення таких організаційних і комунікативних форм, за якими кожна людина залишаєть­ся­ відповідальною, ціннісною, самостійною і величною.
Зміст демократизації управління вищою освітою повинен містити заходи щодо створення відповідного законодавчого середовища, управлінських традицій, які б перешкоджали дріб’язковій опікунській діяльності старших керівників, заохочували до самостійності підлеглих, давали їм можливість виявити розумну ініціативу, творчість у виконанні поставлених завдань.
Для налагодження необхідної сьогодні системи правозахисту управлінців, викладачів, науковців є необхідність у створенні громадсько-парламентських структур контролю за дотриманням усіма інституціями й урядовцями держави, управлінським складом точної дії і сили Закону про освіту, неприпустимості неконституційного обмеження їх загально­громадських прав; створенні на базі Української Академії дер­­жавного уп­равління при Президентові України кафедри теорії та історії дер­жавного управління.
Міністерству освіти і науки необхідно переглянути й уточнити спеціальності й спеціалізацію фахової структури підготовки спеціалістів для освітньої сфери, активізацію переходу до підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації державних службовців, керівників навчальних закладів як спеціалістів нової формації.
Доведено, що важливим етапом у дослідженні проблеми є прогнозування шляхів розвитку системи державного управ­ління вищою освітою в сучасних умовах. Аналіз історичної еволюції, закономірностей і особливостей­ сучасного становлення, структурування, функціонування сис­теми державного управління освітою дає змогу стверджувати­, що напрями розвитку залежать від умов соціально-культурно­го становища в Україні, а також тенденцій загальноєвропейських освітніх систем.
Програмувати, моделювати й створювати інтелектуальний і духовний потенціал нації ми зможемо, тільки прийнявши загальнодержавну комплексну й перспективну програму розвитку вищої освіти в Україні й управління нею.
Успішне здійснення гуманізації і демократизації управління вищою освітою в Україні можливе лише за умови одночасної докорінної демократизації державного устрою, що супроводжуватиметься зростанням громадянської активності людей, усвідомлення ними переваг самоврядування в усіх сферах суспільного життя, у тому числі й освіті.

Список ВИКОРИСТАних ДЖЕРЕЛ

1. Абетка української політики: Довід. - К.: Смоло­скип, 1998. - 230 с.
2. Авер’янов В.Б. Функції та організаційна структура органу державного управління. - К.: Наук. думка, 1979. - 180 с.
3. Авілов І.Б. Підвищення якості підготовки спеціалістів у вузах УРСР. - К.: Вища шк., 1959. - 179 с.
4. Актуальные направления совершенствования и уп­рав­ления сферы культуры. - М.: Мысль, 1988. - 301 с.
5. Актуальні проблеми реформування державного уп­рав­ління: Матер. щорічної наук.-практ. конф. наук.-пед. персоналу, слухачів, аспірантів, докторантів Академії, 29 трав. 1997 р. / За ред. В. Князєва. - К.: Вид-во УАДУ, 1997. - 312 с.
6. Алексюк А.М. Магістральні напрямки навчання / Здобутки народної освіти Української РСР. - К.: Рад. шк.,­ 1976. - С. 74-78.
7. Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України. Істо­рія­. Теорія: Підручн. - К.: Либідь, 1998. - 560 с.
8. Алфеєва Г.І. Допомога російського народу в будівництві радянської влади на Україні: Зб. ст. Торжество ідей ленінізму”. - К.: Держполітвидав, 1957. - С. 179.
9. Альтбах Ф. Модели развития высшего образования в предверии 2000 р. // Перспективы: вопр. образования. - 1991. - № 2. - С. 40-58.
10. Англійсько-український словник термінів і понять з державного управління / Укл. Глен Райт: Пер. В. Івашко. - К.: Основи, 1996. - 127 с.
11. Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н.П. Кали­ни­ченко; Редкол.: М.В. Фоменко, Н.П. Кали­ниченко, Н.Д. Ярмаченко и др. - М.: Педаго­гика, 1988. - 640 с.
12. Асмолов А.Г. Личность как предмет психологическо­го исследования. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. - 105 с.
13. Аппарат государственного управления: Интересы и деятельность / Отв. ред. В.Ф. Сиренко. - К.: Наук. думка, 1993. - 165 с.
14. Андрущенко В., Михальченко В. Сучасна соціальна­ філософія: У 2-х т. - К.: Генеза, 1993. - Т. 2. - 336 с.
15. Аристотель. Политика. Соч.: В 4 т.- М.: Мысль, 1983. - Т. 4. - С. 547.
16. Атаманчук Г.В. Методологічні проблеми сучасного державного управління // Вісн. УАДУ. - 2000. - № 3. - С. 44-49.
17. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления. - М.: Юрид. лит., 1997. - 256 с.
18. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. - М.: Юрид. лит., 1997. - 400 с.
19. Афанасьев В.Г. Человек в управлении обществом. - М.: Наука, 1977. - 390 с.
20. Бакуменко В. Державне управління і державно-управлінські рішення: вступ до досліджень // Вісн. УАДУ. - 1999. - № 4. - С. 68-79.
21. Балицька О.В. Державотворча діяльність української­ інтелігенції (березень 1917 р. - квітень 1918 р.) // Українська державність: історія і сучасність: Матер. наук. конф., січ. 1993 р. - К.: ІСДО, 1993. - С. 177-178.
22. Бал Г.О. Про визначальні характеристики здібностей­ і принципи їх врахування у навчально-виховній роботі // Психологія: Респ. наук.-метод. зб. / Редкол.: О.В. Киричук (відп. ред.) та ін. - К.: Освіта, 1992. - Вип. 39. - 120 с.
23. Бевз Т.А. Формування Української держави за доби Центральної Ради (березень 1917 р. - 1918 р.): Автореф. дис канд. іст. наук: 07.00.01 / Київ. ун-т ім. Т. Шевченка, 1993. - 24 с.
24. Бейли А. От интеллекта к интуиции: Пер. с англ. - Новочеркасск: Сагуна, 1994. - 224 с.
25. Биков В.Ю., Руденко В.Д. Системи управління ін­фор­маційними базами даних в освіті. - К.: ІЗМН, 1996. - 288 с.
26. Бондар В.І. Теорія і технологія управління процесом­ навчання в школі. - К.: Школяр, 2000. - 180 с.
27. Білодід О., Киркевич В. По Рембрандту - фугасом // Україна. - 1991. - № 26. - С. 12.
28. Бобров В., Бутівщенко С. Історико-педагогічні ас­пек­ти розвитку тео­ре­тич­них основ управління економічною освітою в Україні // Актуальні проблеми реформу­вання державного управління: Матер. щорічної наук.-практ. конф. наук.-пед. персоналу, слухачів, аспірантів, докторантів Академії, 29 трав. 1997 р. / За ред. В. Князєва. - К.: Вид-во УАДУ, 1997. - С. 95-98.
29. Болотов В.А., Новичков В.Б. Реформа педагогичес­кого образования // Педагогика. - 1992. - № 7-8. - С. 27-32.
30. Болтівець С. Педагогічні погляди та ідеї Івана Сте­шен­ка. - К.: Між. регіональний ін-т удоскон. вчителів, 1994. - С. 21-35.
31. Болюбаш Я.Я., Пуховська Л.П. Освіта в країнах За­ходу // Рідна шк. - 1994. - № 9. - С. 51-57.
32. Большевистские организации Украины (ноябрь 1917 - апрель 1918 г.): Сб. док. и материалов. - К.: Держполітвидав, 1962. - С. 39.
33. Бондар А.Г., Курносов Ю.О. У навчанні та праці. - К.: Рад. шк., 1964. - 343 с.
34. Бондар А.Д. Становлення і розвиток загальноосвіт­ньої школи і суспільного виховання на Україні в період воєн­ної інтервенції і громадянської війни (1917-1920) // Педагогіка. - К.: Рад. шк., 1967. - Вип. 6. - С. 130.
35. Боревская Н.Е. Управление образованием в Китае // Педагогика. - 1992. - № 11-12. - С. 142-144.
36. Боришевський М.Й. Психологія виховання і державотворення // Психолого-педагогічні новини: Інформ. бюл. АПН України. - 1994. - № 2. - С. 12.
37. Бундесминистр образования ФРГ Юрген Меллеман­ отвечает на вопросы Поиска” // Поиск. - 1991. - № 4. - С. 16-21.
38. Бутівщенко С.В. Зміст і форми управління середні­ми професійними навчальними закладами України в 1917-1941 ро­ках: Автореф. дис... канд. пед. наук: 13.00.04 / Ін-т педагогі­ки і психології професійної освіти АПН України. - К., 1997. - 16 с.
39. Бухало С. Освіта на Радянській Україні. - К.: Укр. держ. вид-во, 1943. - 16 с.
40. В Атестаційній колегії Міністерства освіти України.­ Склад Атестаційної колегії Міністерства освіти України // Освіта України. - 1997. - 7 берез.
41. Василюк А. Вища освіта Польщі: структура, управ­лін­ня, фінансування, підготовка кадрів // Освіта і управління. - 1998. - Т. 2. - № 2. - С. 154-164.
42. Васькович Г. Шкільництво в Україні (1905-1920 рр.). - К.: Мандрівець, 1996. - 359 с.
43. Ващенко Г. Український ренесанс ХХ ст. - Торонто,­ 1953. - 113 с.
44. Ващенко Г. Проект системи освіти в самостійній Україні. - Мюнхен, 1957. - 48 с.
45. Ващенко Г. Розвиток советської педагогіки й школи. - Лондон: Визвольний шлях, 1965. - 62 с.
46. Вернадский В.И. Коренные изменения неизбежны Из дневников 1941 года // Лит. газ. - 1988. - 16 марта.
47. Верстюк В.Ф. Українська революція: доба Централь­ної Ради // Укр. іст. журн. - 1995. - № 2. - С. 65-78.
48. Верстюк В.Ф. Українська революція: доба Централь­ної Ради // Укр. іст. журн. - 1995. - № 5. - С. 79-83.
49. Верстюк В.Ф. Українська революція: доба Централь­ної Ради // Укр. іст. журн. - 1995. - № 6. - С. 66-78.
50. Верстюк В.Ф., Осташко Т.С. Діячі Української Центральної Ради: Біогр. довід. - К., 1998. - 255 с.
51. Викторова Л.Г. О педагогических системах. - Красно­ярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1989. - 101 с.
52. Винниченко В. Відродження нації. - К.-Відень, 1920. - Ч. 1. - 348 с.; Ч. 2 - 328 с.
53. Вища школа Української РСР за 50 років: У 2 ч. - К.: Вид-во Київ. універс., 1967. - Ч. 1. - 395 с.
54. Вища школа Української РСР за 50 років: У 2 ч. - К.: Вид-во Київ. універс., 1967. - Ч. 2. - 540 с.
55. Вільчинський Ю. Степан Сірополко як історик осві­ти в Україні // Рідна шк. - 1994. - № 8. - С. 7-9.
56. Вісті з Української Центральної Ради. - 1917. - № 13. - С. 2.
57. Войналович О.О. Становлення та розвиток загально­освітньої школи для національних меншин в Україні (1917-1938 рр.): Дис канд. пед. наук: 13.00.01. - К., 1993. - 167 с.
58. Волкогонов Д.А. Шанс совести существует всегда // Книжное обозрение. - 1988. - № 33.
59. Вільна українська школа. - 1918-1919. - № 2. - С. 151.
60. Вороненко В.В. Микола Прокопович Василенко. - К.: Наук. думка, 1990. - 81 с.
61. Вороненко В.В., Кістерська Л.Д., Усенко І.В. Мико­ла Прокопович Василенко. - К.: Наук. думка, 1991. - 272 с.
62. Воронько О. Заочна форма навчання в системі підго­тов­ки державних службовців // Актуальні проблеми реформу­вання державного управління: Матер. щоріч. наук.-практ. конф. наук.-пед. персоналу, слухачів, аспірантів, докторантів Академії, 29 трав. 1997 р. / За ред. В. Князєва. - К.: Вид-во УАДУ, 1997. - С. 14-17.
63. Воскресенская Н.М. Поиски государственных обра­зовательных стандартов за рубежом // Педагогика. - 1994. - № 2. - С. 122-126.
64. Воскресенская Н.М. Реформа школьного образо­ва­ния в Великобритании // Сов. педагогика. - 1991. - № 8. - С. 72-81.
65. Временное положение о Высших учебных заведе­ниях­ Украины // Бюл. Наркомосвіти. - 1921. - 25 лип. - С. 140-145.
66. Всеобщая декларация прав человека // Аргументы и факты. - 1989. - Дек.
67. Второе Всеукраинское совещание по просвещению, 17-25 авг. 1920 г. (Протоколы пленарных заседаний и резолю­ции). - Х.: Всеукр. гос. изд., 1920. - 141 с.
68. Вудкок М., Френсис Д. Раскрепощенный менеджер:­ Пер. с англ. - М., 1991. - 301 с.
69. Вульфсон Б.Л. Западноевропейское образовательное­ пространство ХХІ века: прогностические модели // Педагогика. - 1994. - № 2. - С. 131.
70. Вульфсон Б.Л. Последипломное образование в раз­ви­тых странах // Педагогика. - 1993. - № 3. - С. 63-72.
71. Высшее образование во Франции. - М.: Фр. орг. техн. сотрудничества, 1993. - 102 с.
72. Гадзінський В. Гнат Михайличенко (біографічний на­рис) // Життя й революція. - 1928. - № 6. - С. 16-21.
73. Гаєвський Б., Ребкало В. Чи спроможна сучасна наука управління впливати на становлення українського менталитету? // Вісн. УАДУ. - 1996. - № 3. - С. 44-57.