ГРИНЬ Тетяна Григорівна. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ В УКРАЇНІ ТА ЗА КОРДОНОМ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

brief description

ГРИНЬ Тетяна Григорівна. Назва дисертаційної роботи: "ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ В УКРАЇНІ ТА ЗА КОРДОНОМ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
ГРИНЬ Тетяна Григорівна
УДК 349.2
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ В УКРАЇНІ
ТА ЗА КОРДОНОМ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ
Спеціальність 12.00.05 – трудове право;
право соціального забезпечення
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Науковий керівник:
Іншин Микола Іванович
доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент НАПрН України
Київ – 2016
2
ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………...3
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ В УКРАЇНІ ТА ЗА КОРДОНОМ……………..12
1.1 Працевлаштування як комплексний юридичний інститут: поняття та
юридична природа……………………………………………………………….12
1.2 Історико-правові засади становлення та розвитку інституту
працевлаштування в Україні та за кордоном…………………………………..31
1.3 Види і правові форми працевлаштування в Україні та за
кордоном…………………………………………………………………………53
Висновки до розділу 1…………………………………………………….69
РОЗДІЛ 2 ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ…………………73
2.1 Правове рулювання працевлаштування в країнах ЄС……………..73
2.2 Особливості правового регулювання працевлаштування в країнах
СНД……………………………………………………………………………….92
2.3 Правове регулювання працевлаштування в інших країнах світу...112
Висновки до розділу 2…………………………………………………...129
РОЗДІЛ 3 СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПРАВОВОГО
РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ В УКРАЇНІ………………133
3.1 Особливості механізму правового регулювання працевлаштування в
Україні…………………………………………………………………………..133
3.2 Гарантії у сприянні працевлаштуванню населення в Україні……154
3.3 Запозичення позитивного зарубіжного досвіду у правовому
регулюванні працевлаштування в Україні……………………………………170
Висновки до розділу 3…………………………………………………...191
ВИСНОВКИ…………………………………………………………….199
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………207
3
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Одним із пріоритетних напрямків
вирішення соціальних та економічних проблем в Україні є вжиття
необхідних заходів щодо зменшення рівня безробіття, забезпечення
можливості кожної працездатної особи отримати підходящу роботу, яка б
відповідала її освіті, професії (спеціальності), кваліфікації. Досягнення даної
мети можливе через формування і підтримання збалансованої державної
політики у сфері працевлаштування населення, створення максимально
сприятливого середовища для реалізації громадянами свого невід’ємного
права на працю.
Успадкувавши радянське соціально-трудове законодавство, що є
застарілим і малопридатним для застосування його в ринкових умовах,
Україна в особі уповноважених органів державної влади по цей час
намагається його реформувати з метою створення оптимальної моделі
взаємовигідного поєднання інтересів держави, працівника та роботодавця.
Проте сучасна політична та економічна ситуація в нашій державі ускладнили
цей процес і негативно вплинули на відносини зайнятості. Дійсно, активна
міграція населення з окупованих територій до інших регіонів України,
масштабне вивільнення робочої сили через закриття підприємств та бізнесу
на Сході і в Криму, а також загальна фінансова криза призвели до масового
безробіття, з яким державна влада в рамках існуючого механізму правового
регулювання працевлаштування не здатна впоратися. Додатково також
відчувається вплив таких проблем як диспропорція між попитом та
пропозицією робочої сили, жорсткість трудового законодавства (відсутність
законодавчого регулювання гнучких форм зайнятості), корупція, внаслідок
чого ситуація на ринку праці стає ще більш складною та потребує рішучих
дій та реформ. За таких обставин зростає актуальність вивчення зарубіжного
досвіду вирішення подібних проблем, доцільності, раціональності
імплементації новацій у вітчизняне законодавство.
4
У контексті галузі трудового права відносини працевлаштування
досліджували Н.Б. Болотіна, В.Я. Бурак, В.В. Жернаков, Ю.П. Дмитренко,
О.В. Меліхова, П.Д. Пилипенко, С.М. Прилипко, С.Г. Приходько,
О.І. Процевський, Л.О. Сироватська, В.М. Скобєлкін та інші. Значну увагу
науковим проблемам правового регулювання працевлаштування та
зайнятості приділяли Б.С. Беззуб, Ю.М. Безкоровайна, В.В. Безусий,
О.В. Бражко, В.С. Буланов, В.С. Васильченко, К.І. Курсон, Е. Лібанова,
В.В. Онікієнко, О.С. Пашков, Я.В. Свічкарьова, Р.І. Шабанов, Ю.І. Ціжма.
Зарубіжні механізми функціонування ринку праці вивчали І.О. Абрамова,
Н.Г. Діденко, Г.Г. Вукович, І.І. Лєбєдєва, О.А. Лимарєва, В.Ф. Пузирний,
Н.В. Попова, І.І. Рассадіна, І.В. Храновський. Проте відсутність
комплексного підходу до вивчення питання працевлаштування, наявність
ряду неточностей, протиріч та неузгодженостей в діючому законодавстві,
складність у проведенні реформування державного регулювання
працевлаштування виключно в рамках національного досвіду правотворчої
діяльності обумовлює актуальність тематики даної дисертаційної роботи.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційна робота виконана на кафедрі трудового права та права
соціального забезпечення юридичного факультету Київського
національного університету імені Тараса Шевченка відповідно до теми
«Особливості регулювання праці в сільському господарстві» (№ 11БФ042-
01), затвердженої на період з 01 січня 2011 року по 31 грудня 2015 року.
Мета і задачі дослідження полягають у порівняльно-правовому
дослідженні правового регулювання працевлаштування в Україні та за
кордоном, визначенні особливостей такого регулювання, розробленні
конкретних практичних пропозицій і наукових рекомендацій щодо розвитку
й удосконалення правового регулювання працевлаштування в Україні з
використанням позитивного зарубіжного досвіду в даній сфері.
Для досягнення поставленої мети в дисертації необхідно вирішити такі
основні задачі:
5
– з’ясувати сутність працевлаштування як комплексного юридичного
інституту та визначити його правову природу;
– визначити історико-правові засади становлення та розвитку
інституту працевлаштування в Україні;
– сформулювати авторську класифікацію працевлаштування, виділити
його види та правові форми;
– встановити співвідношення правового регулювання
працевлаштування в Європейському Союзі на центральному рівні
співтовариства і на рівні окремих держав-членів;
– визначити особливості правового регулювання працевлаштування у
пострадянських країнах (за винятком прибалтійських держав), розглянути
роль у цьому процесі наднаціональних утворень – СНД, ЄАЕС;
– з’ясувати особливості правового регулювання в інших країнах світу,
поза межами пострадянського простору та ЄС;
– розкрити поняття механізму правового регулювання
працевлаштування в Україні, виділити його специфічні риси;
– з’ясувати сутність гарантій у сприянні працевлаштування населення
України, провести їх класифікацію;
– запропонувати конкретні напрямки удосконалення правового
регулювання працевлаштування в Україні, використовуючи позитивний
досвід зарубіжних країн.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які пов’язані з
державною регуляторною політикою щодо функціонування ринку праці,
виникають в процесі працевлаштування в Україні та за кордоном.
Предметом дослідження є теоретико-правові засади правового
регулювання працевлаштування в Україні та за кордоном.
Методи дослідження. Методологічну основу наукової роботи
складають як загальнонаукові, так і спеціальні методи дослідження. Їх
використання надало можливість забезпечити повне і комплексне виконання
поставлених задач, зробити обґрунтовані висновки, а також надати конкретні
6
пропозиції щодо вирішення досліджуваного питання та вдосконалення
механізму правового регулювання працевлаштування в Україні.
За допомогою історичного методу досліджувались становлення та
розвиток інституту працевлаштування, зміна умов реалізації права на працю
на різних етапах історичного розвитку (підрозділ 1.2). Системно-структурний
та формально-логічний методи застосовувалося під час формулювання
категоріально-понятійного апарату у досліджуваній темі, визначення видів та
правових форм працевлаштування, державних гарантій у сприянні
працевлаштуванню населення в Україні, особливостей механізму правового
регулювання працевлаштування (підрозд. 1.1; 1.3; 3.1-3.3). Діалектичний,
структурно-логічний, порівняльний методи були використані під час
вивчення сучасного стану правового регулювання в Україні та державах ЄС,
СНД, інших країн. Метод прогнозування задіяно при розробці та
формулюванні пропозицій, спрямованих на вдосконалення чинного
законодавства, що регулює відносини працевлаштування, а також шляхів
впровадження відповідного зарубіжного досвіду у зазначеній сфері в Україні
(підрозд. 2.1-2.3; 3.3).
Нормативною основою роботи є Конституція України, законодавчі
акти України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України, постанови Верховної Ради України, акти
Президента України і Кабінету Міністрів України, нормативні акти
центральних органів виконавчої влади, правові акти зарубіжних країн та
наднаціональних утворень (ЄС, СНД, ЄАЕС).
Інформаційну та емпіричну основу дослідження складають політикоправова публіцистика, офіційні статистичні дані, матеріали наукових
конференцій, підсумки засідань міжнародних організацій, узагальнення
практики застосування нормативних актів, а також інша спеціалізована
література, в якій досліджується проблематика поставленого питання.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що
дисертація є першим у вітчизняній юридичній науці трудового права
7
комплексним правовим дослідженням порівняльно-правового аспекту
правового регулювання працевлаштування в Україні та за кордоном. У
результаті проведеного дослідження сформульовано ряд наукових положень і
висновків, запропонованих особисто здобувачем. Серед найбільш важливих
виділяємо наступні:
уперше:
– здійснено комплексну класифікацію працевлаштування за такими
критеріями: 1) залежно від способу юридичного оформлення реалізації права
на працю виділено такі правові форми працевлаштування: а) укладення
трудового договору, б) укладення цивільно-правового договору,
в) започаткування власної справи (самозайнятість); 2) в залежності від
механізму, процедури реалізації права на працю виділено такі види
працевлаштування: а) самостійний пошук роботи та укладення договору в
індивідуальному порядку, б) переведення працівника роботодавцем за його
згоди на інше підприємство, в) організація самозайнятості особи,
г) укладення трудового договору на виконання оплачуваної роботи за
направленням державних установ, ґ) укладення трудового договору на
виконання оплачуваної роботи при організованому наборі працівників,
д) професійне навчання, підготовка та перепідготовка індивіда, е) укладення
договору на виконання оплачуваної роботи за направленням (сприяння)
приватних агенцій з працевлаштування;
– виокремлено недоліки механізму правового регулювання
працевлаштування в Україні в порівнянні з іншими зарубіжними країнами:
1) відсутність законодавчої можливості використання гнучких форм
зайнятості; 2) наявність розгалуженої системи нормативних актів,
спрямованих на врегулювання відносин працевлаштування, що, в свою чергу,
ускладнює їх застосування на практиці; 3) невідповідність системи навчання
та кваліфікаційних потреб ринку праці; 4) відсутність необхідних
матеріальних ресурсів для активної участі держави у стимулюванні
працевлаштування; 5) активний вплив на відносини працевлаштування
8
загальнодержавних негативних тенденцій (корупція, правовий нігілізм,
тіньова зайнятість); 6) високе податкове навантаження при сплаті єдиного
соціального внеску, що знижує мотивацію роботодавця до підтримання
легальної зайнятості;
– виділено види державних гарантій у сприянні працевлаштуванню в
Україні: 1) в залежності від кола осіб, на яких вони поширюються: а) загальні
(поширюються на все працездатне населення), б) спеціальні (додаткові)
гарантії (поширюються на окремі соціальні групи, наприклад, молодих
спеціалістів, інвалідів, осіб, тимчасово переміщених з окупованих територій
тощо); 2) в залежності від змісту конкретної гарантії (наприклад, вільне
обрання роду зайнятості, захист від дискримінації, професійна підготовка,
стажування студентів тощо);
удосконалено:
– категоріально-понятійний апарат, зокрема надано визначення таким
поняттям як «працевлаштування», «інститут працевлаштування», «механізм
правового регулювання працевлаштування», «гарантії сприяння
працевлаштуванню»;
– підхід до здійснення співвідношення наддержавного (нормативні
акти ЄС, СНД, ЄАЕС) та національного (внутрішнє законодавство окремих
країн) регулювання відносин працевлаштування, яке полягає в тому, що на
наддержавному рівні здійснюється лише координація, напрацювання
загальної стратегії зайнятості, при цьому окремі суб’єкти на національному
рівні вільні у своєму праві розробляти власні програми зайнятості, можуть
робити винятки щодо застосування на своїй територій правових актів
наддержавного регулювання (наприклад, щодо загального правила вільного
руху трудових ресурсів чи взаємного визнання дипломів);
дістали подальшого розвитку:
– напрямки удосконалення правового регулювання працевлаштування
в Україні, до яких слід віднести: 1) закріплення в Кодексі законів про працю
України таких форм зайнятості: а) гнучкої форми – робота за викликом,
9
б) нестандартних форм зайнятості – надомна праця, домашня робота, інші
форми дистанційної зайнятості; 2) закріплення в Законі України «Про
зайнятість населення» механізму резервної системи робочих місць
(резервування в публічному секторі економіки робочих місць та замовлень з
їх використанням при значному зростанні безробіття ); 3) закріплення в
Податковому кодексі України та Законі України «Про збір та облік єдиного
внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» пільгової
ставки податку на прибуток та єдиного соціального внеску для роботодавців,
що здійснюють діяльність у регіоні з високим рівнем безробіття тощо;
– дослідження історичних аспектів становлення інституту
працевлаштування в Україні, зокрема автором виділено наступні етапи його
розвитку: 1) від часів античності до першої половини ХІХ ст.
(найпоширенішою формою реалізації права на працю в цей період була
самозайнятість, інститут працевлаштування в звичному розумінні був
відсутній); 2) друга половина ХІХ ст. – 1917 р. (зростання промислового
потенціалу сприяло розвиту ринку вільно найманої праці та початку
державного регулювання цих процесів); 3) 1918 р. – 1991 р. (відбувається
остаточне становлення ринку праці та інституту працевлаштування);
4) 1991 р. – до сьогодення (відбуваються ринкові перетворення, пошук
державою оптимальної моделі механізму нормативного регулювання
інституту працевлаштування в Україні);
– концепція «гендерної рівності» на основі дослідження особливостей
працевлаштування жінок в Бразилії, Японії, Об’єднаних Арабських Еміратах,
країнах тропічної Африки, в наслідок чого обґрунтовано необхідність у
якісній зміні ментальності та суспільної свідомості, консервативних
традицій, роз’яснювальної роботи серед населення щодо рівних можливостей
чоловіків та жінок у реалізації права на працю у цих країнах.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що
викладені у дисертації результати дослідження можуть бути використані:
10
– у науково-дослідній сфері – для подальшого дослідження теоретичних
та практичних проблем правового регулювання працевлаштування в Україні
та за кордоном;
– у правотворчості – для розробки нових та внесення змін і
доповнень у діючі нормативно-правові акти, зокрема КЗпП України,
Трудовий, Податковий кодекси, закони України «Про зайнятість
населення», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на
випадок безробіття», місцеві та загальнодержавні програми зайнятості
– у правозастосовній діяльності – з метою вдосконалення практики
використання положень трудового та соціального законодавства, зокрема
Державною службою зайнятості, іншими органами влади, посередницькими
організаціями, що надають послуги у сфері працевлаштування при
стимулюванні безробітного до активного пошуку роботи, ширшої практики
проведення громадських робіт;
– у навчальному процесі – тези, положення, висновки, пропозиції,
запропоновані в дисертації, можуть бути використані під час наукових
конференцій та диспутів, вивчення таких наукових дисциплін як «Трудове
право», «Порівняльне правознавство», «Право соціального забезпечення» у
вищих юридичних закладах освіти, при підготовці лекційних та семінарських
занять, у науково-дослідній роботі студентів, слухачів та курсантів, у
процесі підготовки робочих програм та планів, підручників, навчальної та
прикладної літератури.
Апробація результатів дослідження. Підсумки розробки проблеми в
цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки доповідалися
дисертантом на засіданнях кафедри трудового права та права соціального
забезпечення Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
а також були оприлюднені на міжнародних науково-практичних
конференціях: «Дотримання прав людини: сучасний стан правового
регулювання та перспективи його вдосконалення» (м. Київ, березень 2015 р.),
11
«Наукові дослідження сучасного законодавства України – прогрес юридичної
науки ХХІ століття» (м. Київ, червень 2015 р.).
Публікації. Основні положення та результати дисертації викладені в 6
наукових працях, серед них: 5 статей у наукових фахових виданнях України,
1 – у наукових виданнях іноземних держав, а також тези 2 доповідей на
міжнародних науково-практичних конференціях.

bibliography

ВИСНОВКИ
У дисертації подається теоретичне узагальнення й нове вирішення
наукової задачі щодо дослідження порівняльно-правового аспекту правового
регулювання працевлаштування в Україні та за кордоном, виокремлення його
проблем та розробки шляхів удосконалення з використанням позитивного
зарубіжного досвіду у сфері зайнятості населення. У результаті проведеної
роботи сформульовано ряд висновків, пропозицій і рекомендацій,
спрямованих на досягнення поставленої мети.
1. Під працевлаштуванням як комплексним юридичним інститутом
пропонуємо розуміти систему правових норм різних галузей права
(трудового, адміністративного, цивільного, господарського), які регулюють
комплекс правових, економічних та організаційних заходів, спрямованих на
створення громадянам сприятливих умов для здійснення будь-якої форми
оплачуваної діяльності.
Працевлаштування – це комплекс правових, економічних,
організаційних, навчальних заходів, вжитих органами державної влади,
власної активності особи, спрямованих на створення умов для повної
реалізації особою права на працю, в тому числі на умовах самозайнятості,
забезпечення її участі в не забороненій законом діяльності з метою
отримання доходу (заробітної плати) у грошовій або іншій формі.
2. Виділено наступні етапи становлення та розвитку інституту
працевлаштування в Україні: 1) від часів античності до першої половини
ХІХ ст. (найпоширенішою формою реалізації права на працю в цей період
були самозайнятість (землеробство, ремісництво, торгівля) та самостійний
пошук роботи вільними людьми, інститут працевлаштування був відсутній;
2) друга половина ХІХ ст. – 1917 р. (зростання промислового потенціалу
сприяло розвитку ринку вільно найманої праці та початку державного
регулювання цих процесів, поряд з цим інтереси робітників, зокрема свобода
вибору виду та місця діяльності, досить часто ігнорувалися; в якості
посередників у працевлаштуванні з’являються перші біржі праці); 3) 1918 р.
200
– 1991 р. (відбувається остаточне становлення ринку праці та інституту
працевлаштування; періодично змінюється юридичний статус бірж праці,
ступінь участі держави в працевлаштуванні громадян, зокрема обов’язковість
(добровільність) такого посередництва; нерідко держава, забезпечуючи
людей роботою, виходила, в першу чергу, з потреби забезпечення економіки
трудовими ресурсами, відповідно волевиявлення населення щодо вибору
роботодавця ігнорувалося; 4) 1991 р. – до сьогодення (відбуваються ринкові
перетворення у правовому регулюванні відносин праці та зайнятості
населення, пошук державою оптимальної моделі механізму нормативного
регулювання інституту працевлаштування).
3. Здійснено класифікацію працевлаштування за такими критеріями:
1) залежно від способу юридичного оформлення права на працю виділено
такі правові форми працевлаштування: а) укладення трудового договору,
б) укладення цивільно-правового договору, в) започаткування власної справи
(самозайнятість); 2) у залежності від механізму, процедури реалізації права
на працю виділено такі види працевлаштування: а) самостійний пошук
роботи та укладення договору в індивідуальному порядку, б) переведення
працівника роботодавцем за його згоди на інше підприємство, в) організація
самозайнятості особи, г) укладення трудового договору на виконання
оплачуваної роботи за направленням державних установ, ґ) укладення
трудового договору на виконання оплачуваної роботи при організованому
наборі працівників, д) професійне навчання, підготовка та перепідготовка
індивіда, е) укладення договору на виконання оплачуваної роботи за
направленням (сприяння) приватних агенцій з працевлаштування.
4. Правове регулювання інституту працевлаштування на
загальноєвропейському рівні не носить деталізованого характеру. В силу
різного історичного досвіду, наявних соціально-економічних умов розвитку
країни сформували та реалізовують різні моделі функціонування ринку
праці, комбінуючи ліберальний підхід з активним державним регулюванням
сфери зайнятості. Тому на наддержавному рівні ЄС здійснюється лише
201
координація, напрацювання загальноєвропейської стратегії зайнятості та
допомога окремим державам, моделі функціонування ринку праці яких є
недостатньо ефективні. Відповідно правове регулювання працевлаштування
в ЄС здійснюється шляхом специфічного поєднання загальноєвропейських та
внутрішньонаціональних правових приписів з урахуванням свободи руху
трудових ресурсів та взаємного визнання професійної кваліфікації.
5. Економічні та політичні суперечки між членами СНД, несприйняття
окремими державами бажання Росії домінувати в Співдружності ставлять під
питання ефективність існування даного об’єднання, дієвість ухвалених ним
нормативно-правових актів. За таких умов у найближчій перспективі не
варто очікувати від об’єднання прийняття якихось остаточних рішень щодо
спільного ринку праці в межах СНД, вільного руху робочої сили, інших
аспектів правового регулювання інституту працевлаштування.
Функціонування ЄАЕС, якщо не брати до уваги геополітичні моменти,
сприятиме більш ширшій реалізації права на працю індивідами, зокрема їх
можливості знайти підходящу роботу в іншій державі Союзу з отриманням
загальних трудових, фінансових гарантій, що поширюються і на резидентів
країни працевлаштування. У той же час, міграційні процеси носять
односторонній характер, працівники спрямовується в основному до Росії (у
меншій мірі – до Казахстану), решта ж держав виступають «донорами»
трудових ресурсів, що в перспективі може призвести до зменшення в них
працездатного населення та падіння економіки.
Щодо України, то з урахуванням підписання Угоди про асоціацію з
Європейським Союзом, а також напружених відносин з Росією, вважаємо, що
наша держава не братиме активної участі в уніфікації законодавства, що
регулює питання працевлаштування в рамках СНД, а тим більше ЄАЕС, хоча
можливо це і суперечить інтересам ряду громадян, для яких було б простіше
реалізувати право на працю в пострадянських країнах у межах спільного
ринку робочої сили. У той же час у геополітичних цілях, в умовах
202
демократичних перетворень, адаптації європейських стандартів зайнятості
такий підхід є абсолютно логічним і виправданим.
6. Характеризуючи правове регулювання працевлаштування в інших
країнах світу (відмінних від Європейського Союзу та Співдружності
Незалежних Держав), зокрема США, Канади, Австралії, Бразилії, країн
Африки та Азії, відмічаємо неоднаковість, а іноді навіть полярність ринку
праці в різних державах залежно від історичних традицій та сучасної
соціально-економічної ситуації. В таких умовах навряд чи доцільно вести
мову про спільний ринок праці, розробку та прийняття уніфікованих
стандартів законодавчого визначення та регулювання видів та форм
працевлаштування. Особливість відносин зайнятості в окремих частинах
світу (Африка, Південна Азія) полягає в порівняно високому рівні
працевлаштування, проте цьому сприяє не так активна державна політика, як
відсутність коштів для тривалого навчання, злиденні умови життя, що
змушують братися за будь-яку низькооплачувану роботу, в тому числі
неповнолітніх та літніх осіб.
7. Під механізмом правового регулювання працевлаштування
запропоновано розуміти систему юридичних засобів, способів за допомогою
яких здійснюється вплив на суспільно-економічні відносин з метою
забезпечення громадян підходящою роботою, яка б відповідала їх освіті,
професії (спеціальності), кваліфікації, чи іншою формою оплачуваної
діяльності на їх вибір. Мова йде про правотворчість та правозастосування в
сфері зайнятості, оскільки від якості нормативних актів, дієвості закладених
в них приписів, коректного їх застосування на практиці залежить і
ефективність самого механізму правового регулювання.
Виокремлено недоліки механізму правового регулювання
працевлаштування в Україні: 1) відсутність законодавчої можливості
використання гнучких форм зайнятості; 2) наявність розгалуженої системи
нормативних актів, спрямованих на регулювання відносин
працевлаштування, що, в свою чергу, ускладнює їх застосування на практиці,
203
перманентне внесення змін у таке законодавство, постійний пошук державою
оптимального способу правового регулювання відносин у сфері праці;
3) невідповідність системи навчання та кваліфікаційних потреб ринку праці;
4) відсутність необхідних матеріальних ресурсів для активної участі держави
у стимулюванні працевлаштування; 5) активний вплив на відносини
працевлаштування загальнодержавних негативних тенденцій (корупція,
правовий нігілізм, тіньова зайнятість); 6) високе податкове навантаження при
сплаті єдиного соціального внеску, що знижує мотивацію роботодавця до
підтримання легальної зайнятості.
8. Під гарантіями сприяння працевлаштуванню слід розуміти систему
формально визначених та нормативно закріплених засобів, умов, механізмів,
спрямованих на створення більших можливостей громадянам реалізувати
право на працю шляхом отримання (збереження) підходящої роботи, інших
форм оплачуваної діяльності. Також гарантії сприяння працевлаштування
включають організаційну діяльність влади щодо їх застосування, правові
засоби захисту та відновлення порушених прав та свобод громадян.
За критерієм кола осіб, на яких вони поширюються, виділяємо загальні
та спеціальні гарантії. Перші поширюються на все працездатне населення без
обмежень, наприклад, захист від дискримінації при працевлаштуванні. На
застосування ж спеціальних гарантій можуть претендувати виключно
громадяни, що недостатньо конкурентоспроможні на ринку праці, наприклад,
студенти, мобілізовані працівники, тимчасово переміщені особи з
окупованих територій та деякі інші групи населення.
Змістовний критерій розкриває внутрішнє наповнення конкретної
гарантії, підстави та умови її застосування, реалізації на практиці. За даною
ознакою виділяємо: 1) вільне обрання виду, роду та місця діяльності;
2) захист від будь-яких проявів дискримінації у відносинах
працевлаштування; 3) професійна орієнтація, тобто забезпечення особі
можливостей для самовизначення щодо майбутньої професії з урахуванням
наявних здібностей та ситуації на ринку праці; 4) підвищення
204
конкурентоспроможності працівника шляхом його професійної
перепідготовки та підвищення кваліфікації; 5) створення умов для
прискореного отримання документів про освітньо-кваліфікаційний рівень
шляхом підтвердження результатів неформального навчання; 6) надання
ваучерів на навчання для підтримки конкурентоспроможності деяких
категорій громадян; 7) стажування студентів вищих начальних закладів, які
здобули професію за певним освітньо-кваліфікаційним рівнем та
продовжують навчатися; 8) надання матеріальних компенсацій внутрішньо
переміщеним особам, яким надано статус безробітних; 9) збереження
робочого місця за працівниками, що виконують військовий обов’язок.
9. Пропонуємо внести наступні зміни до законодавства України:
у Кодекс законів про працю України:
– включити статтю 7-1 щодо врегулювання надомної праці, зокрема
передбачити, що під час укладення трудового договору сторони можуть
домовитися про повне чи часткове виконання трудових функцій поза
місцезнаходженням роботодавця (його виробничих, організаційних
підрозділів) з використанням для комунікацій інформаційних технологій без
визначення виключної потреби виконання роботи на дому»
– абзац 1 ч. 1 ст. 40 викласти в такій редакції: «Трудовий договір,
укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до
закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або
уповноваженим ним органом з попередженням працівника за один місяць
(якщо тривалість роботи у роботодавця становить менше п’яти років) або за
два місяці (якщо тривалість роботи у роботодавця складає період п’ять та
більше років). Попередження про звільнення в зазначені вище строки не
застосовується при звільненні в наступних випадках:»;
– доповнити статтю 44 частиною 2 наступного змісту: «При
припиненні трудового договору з підстав, зазначених в частині 1 статті 40
цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі
двомісячного заробітку (якщо тривалість роботи у роботодавця становить
205
менше п’яти років) або тримісячного заробітку (якщо тривалість роботи у
роботодавця складає п’ять та більше років)»;
у Закон України «Про зайнятість населення»:
– статтю 31 доповнити частиною 11, в якій зазначити таке: «З другого
місяця отримання допомоги по безробіттю безробітний зобов’язаний брати
участь у громадських роботах в обсязі до 20 годин на тиждень. На час
отримання допомоги по безробіттю оплата громадських робіт не
проводиться. Порушення нормативу обов’язковості участі в громадських
роботах є підставою припинення виплати допомоги по безробіттю»;
– частину 7 статті 46 викласти в такій редакції: «Для безробітних, які
перебувають на обліку в територіальному органі центрального органу
виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості
населення та трудової міграції більш як шість місяців, підходящою роботою
також вважається участь у громадських та інших роботах тимчасового
характеру»;
у Податковому кодексі України та Законі України «Про збір та облік
єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування»
встановити диференційовану величину податку на прибуток підприємства та
єдиного соціального внеску з метою розвитку бізнесу на депресивних
територіях. Розмір ставки, зазначений у фіскальному законодавстві,
використовується в регіоні з найвищим рівнем зайнятості (як правило, Київ).
В інших адміністративно-територіальних одиницях, залежно від стану ринку
праці, рівня безробіття, базова ставка оподаткування зменшується на певну
величину.
Окрім змін до законодавства, додатково виділяємо такі напрямки
реформування:
1) запровадити у вітчизняне законодавство поняття «робота за
викликом». Така тимчасова зайнятість є чимось середнім між неповним
робочим часом та роботою за цивільно-правовим договором: з однієї сторони
тривають трудові відносини, з іншої сторони їх початок не означає
206
автоматичного обов’язку працювати та оплачувати працю. Роботодавець
самостійно визначає потребу у кількості годин роботи, робить на них заявку
працівнику; якщо останній підтверджує можливість приступити до роботи,
здійснюється оплата праці з відповідним обсягом соціального страхування; 2)
створити резервну систему робочих місць. Тобто в публічному секторі
економіки резервується певна кількість робочих місць, які згодом можуть
бути використані у випадку масового вивільнення, в тому числі для
працевлаштування тимчасово переміщених осіб. Серед зарезервованих
вакансій з тимчасовою зайнятістю ключову роль мають відігравати робочі
місця, пов’язані з виконанням суспільно корисних робіт; 3) для подолання
диспропорцій між пропозицією та попитом робочої сили потрібно зберегти
державне замовлення лише на непопулярні, але потрібні ринку професії;
відмінити стипендії – замість них за виявлені успіхи у навчанні запровадити
присудження адресних грантів, причому як студентам-бюджетникам, так і
тим, що навчаються на контрактній основі. Подібні новації в
середньостроковій перспективі усунуть існуючий дисбаланс, а також
зменшать потребу у перепідготовці безробітних; 4) у контексті
децентралізації вважаємо за доцільне розпочати об’єднання різних
навчальних закладів за територіальним принципом з метою створення у
кожному регіоні 5-10 потужних начальних центрів, які б готували фахівців,
затребуваних роботодавцями регіону, в межах якого вони функціонують. Це
дасть змогу не тільки скоротити професійний дисбаланс на ринку праці, а й
зменшить витрати на забезпечення мобільності трудових ресурсів.