ЕКСТРАДИЦІЯ В ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ: ОСНОВНІ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

brief description

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………………3
Розділ 1. Історичні та теоретико-правові засади екстрадиції……………….16
1.1. Генезис видачі злочинців (екстрадиції) як правового інституту…………..---
1.2. Видача злочинців (екстрадиція) як правова категорія………………………48
Розділ 2. Загальна характеристика механізму правового регулювання екстрадиції…………………………………………………………………………66
2.1. Механізм правового регулювання екстрадиції: поняття та структура……..---
2.2. Нормативний рівень механізму правового регулювання екстрадиції……...71
2.3. Юридичні факти у механізмі правового регулювання екстрадиції……….111
2.4. Екстрадиційні правовідносини як компонент механізму
правового регулювання екстрадиції……………………………………………..127
2.4.1. Суб’єктно-об’єктний склад екстрадиційних правовідносин…… …129
2.4.2. Зміст екстрадиційних правовідносин………………………………..140
2.5. Акти застосування правових норм та акти реалізації прав
і обов’язків у механізмі правового регулювання екстрадиції………………….150
Розділ 3. Механізм правового регулювання екстрадиції в правовій
системі України…………………………………………………………………..159
3.1. Особливості функціонування механізму правового регулювання екстрадиції в Україні……………………………………………………………….---
3.2. Основні напрямки вдосконалення кримінально-правового регулювання екстрадиції в Україні……………………………………………………………...190
Висновки………………………………………………………………………….203
Список використаних джерел………………………………………………….210
Додатки……………………………………………………………………………231

ВСТУП

Актуальність теми. У сучасних умовах розвитку процесів глобальної інтернаціоналізації всіх сфер життєдіяльності увага міжнародної спільноти головним чином зосереджується на консолідації зусиль, спрямованих на боротьбу із злочинністю, що останнім часом зазнала якісно-кількісної трансформації. Розвиток засобів комунікації, поява Інтернету, спрощення паспортного контролю, існування "прозорих" кордонів між державами, що утворилися на теренах колишнього СРСР, недосконалість національних механізмів протидії злочинності - це далеко неповний перелік чинників, які сприяють уникненню особами, що допустили порушення кримінально-правової заборони тієї чи іншої держави, кримінальної відповідальності. За таких умов особливу роль відіграє міжнародне співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю шляхом надання правової допомоги у кримінальних справах, однією з форм якої виступає видача осіб, чи-то екстрадиція.
Для України, яка останнім часом активізує свої дії на шляху інтеграції у світове співтовариство, зокрема в Європейський Союз, актуальним є питання приведення національної правової системи у відповідність із виробленими міжнародною спільнотою правовими стандартами, у тому числі у сфері надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції. У цьому зв'язку існує об'єктивна потреба належної та достатньої правової регламентації відносин у сфері надання міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах, зокрема тих, що виникають у зв'язку із видачею особи (екстрадицією), для забезпечення ефективного виконання українською стороною своїх договірних зобов'язань та недопущення можливості особи уникнути кримінальної відповідальності.
Маючи міжнародно-правову основу, екстрадиція реально функціонує як комплексний правовий інститут, який донедавна не був законодавчо закріплений у правовій системі України, тоді як договірна практика вирішення екстрадиційних питань налічує декілька десятиліть. Нинішній стан правового регулювання екстрадиції в Україні потребує не стільки вдосконалення, скільки ліквідації ще наявного у цій сфері правового вакууму, тому що самого включення до Кримінального кодексу України 2001 р. (далі - КК України) окремої статті, норми якої регламентують екстрадицію , недостатньо для належного забезпечення дієвості механізму правового регулювання екстрадиції. Не останню роль тут відіграє наукова розробка екстрадиційних питань та теоретичне обґрунтування відповідних нормативних приписів. Вітчизняна правова наука на сьогодні не має спеціальних ґрунтовних праць, присвячених інституту екстрадиції у правовій системі України, зокрема її кримінально-правовим елементам, хоча дослідженню цієї багатоаспектної проблеми приділяють певну увагу з відповідним її баченням фахівці різних галузей права. Загалом у юридичній літературі питання екстрадиції розглядалися через призму міжнародного, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого права і рідше - кримінального права, як правило, це мало місце при дослідженні питань дії кримінального закону у просторі. Останній підхід до вивчення екстрадиційної проблематики здебільшого характерний для досліджень, проведених вченими-криміналістами у другій половині ХІХ ст., зокрема, А.Ф. Бернером, В.В. Єсіповим, Л.С. Білогриць-Котляревським, О.Ф. Кістяківським, С.В. Познишевим, П.П. Пусторослєвим, М.Д. Сергієвським, М.С. Таганцевим. Треба зауважити, що проблеми екстрадиції були піддані грунтовному дослідженню саме у дореволюційний період, про що свідчить значна кількість спеціальних робіт, серед яких праці таких авторів, як В.П. Даневський, Л.О. Комаровський, Ф.Ф. Мартенс, Д.П. Нікольський, Е.К. Сімсон, А.В. Степанов, Е.Я. Шостак, А. Штігліц.
За радянських часів дослідження екстрадиційних питань було дещо сповільнено, хоча в цей період опубліковано низку робіт, предметом розгляду яких була і екстрадиційна проблематика. Це, зокрема, роботи О.І. Бастрикіна, М.І. Блум, Р.М. Валєєва, Л.Н. Галенської, Є.Г. Ляхова, І.Г. Павлової, С. Соколова, М.Д. Шаргородського, В.П. Шупілова. Із підвищенням інтересу держав до міжнародного співробітництва у сфері боротьби із злочинністю, що припадає на 90-ті роки минулого століття, зріс і науковий інтерес до екстрадиції як однієї із форм міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах. Це знайшло свій вираз у працях: вітчизняних дослідників - О.І. Виноградової, С.М. Вихриста, В.М. Гребенюка, Н.А. Дрьоміної, С.Ф. Кравчука, російських вчених - С.С. Бєляєва, О.І. Бойцова, Ю.Г. Васільєва, В.М. Волженкіної, І.І. Лукашука, А.В. Наумова.
Із робіт інших зарубіжних вчених теоретичним та історичним підгрунтям наукової розробки екстрадиційної проблематики слугують праці Е. Ваттеля, К. Вінгерт, А. Гефтера, Г. Гроція, Дж. Дугарда, Ф. Ліста, Ч. Маклафліна, А.Ш. Махмуда, А.Х. Олакі, Л. Оппенгейма, А. Рівьє.
Не дивлячись на значний масив спеціальної літератури з питань екстрадиції, у вітчизняній правовій науці, зокрема, у науці кримінального права України залишаються не повністю дослідженими саме кримінально-правові елементи цього правового явища, його місце і роль як правового інституту у системі кримінального права України. Зазначені вище фактори й обумовили обрання теми дисертаційного дослідження, яке може бути проведено тільки з урахуванням та подальшим розвитком ідей, сформульованих вченими-правознавцями у ХІХ-ХХІ століттях.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено в межах плану наукової роботи кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка на 2003 – 2005 роки: “Проблеми боротьби зі злочинністю: кримінально-правові, кримінологічні та кримінально-виконавчі аспекти”, що затверджений на засіданні кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 13 від 27 березня 2003 р.).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є визначення і системне дослідження кримінально-правових елементів екстрадиції як комплексного міжгалузевого інституту в правовій системі України. У зв’язку з цим робота була зорієнтована на постановку і розв’язання наступних завдань:
1) виявити основні тенденції становлення та розвитку екстрадиції як правового інституту в цілому та в правовій системі України;
2) дослідити особливості визначення поняття екстрадиції;
3) визначити поняття та структуру механізму правового регулювання екстрадиції, його загальні риси;
4) дати загальну характеристику компонентів механізму правового регулювання екстрадиції;
5) визначити особливості функціонування механізму правового регулювання екстрадиції в Україні на сучасному етапі;
6) сформулювати конкретні пропозиції щодо вдосконалення кримінально-правового регулювання екстрадиції в Україні.
Об’єктом дослідження виступає механізм правового регулювання екстрадиції на статичному та динамічному рівнях та окремі його компоненти: екстрадиційні норми, юридичні факти як підстави виникнення, зміни та припинення таких, що виникають у сфері міжнародного співробітництва по боротьбі зі злочинністю шляхом надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції, правовідносин (екстрадиційних), екстрадиційні правовідносини як різновид правовідносин, акти застосування екстрадиційних норм та акти реалізації прав і обов'язків, передбачених екстрадиційними нормами; положення правової науки, що стосуються обраної теми.
Предметом дисертаційного дослідження є основні кримінально-правові елементи екстрадиції в правовій системі України.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є сучасні методи наукового пізнання, застосування яких об'єктивно обумовлене змістом поставлених завдань. Для досягнення поставлених мети та завдань дослідження у роботі було використано наступні методи:
1) історичний - при дослідженні становлення та розвитку екстрадиції як правового інституту в цілому та в правовій системі України;
2) діалектичний - при вивченні природи та характеру екстрадиції як правового явища, встановленні притаманних їй ознак, дослідженні особливостей "роботи" механізму правового регулювання екстрадиції;
3) системно-структурний - для комплексного дослідження екстрадиції як правового інституту, вивченні механізму правового регулювання екстрадиції як системного утворення, встановленні його місця та ролі у системі правового регулювання, виявленні структурних зв'язків між його компонентами;
4) формально-догматичний (юридичний) - при встановленні змісту окремих норм Конституції України, міжнародних договорів України, КК України та КПК України, для класифікації існуючих та конструювання нових юридичних понять;
5) аналітичний - для аналізу кримінально-правових норм, за допомогою яких в Україні регламентуються екстрадиційні питання, матеріалів узагальнень Генеральної прокуратури України щодо розгляду запитів про екстрадицію за період із 1999 р. по 2003 р.;
6) порівняльно-правовий - при співставленні положень національного законодавства України, що регламентує екстрадиційні питання, з відповідними положеннями законодавства зарубіжних країн;
7) статистичний - для узагальнення матеріалів практики застосування органами прокуратури України екстрадиційних норм, що дало змогу оцінити стан, динаміку та тенденції розвитку інституту екстрадиції в правовій системі України.
Теоретичною базою дослідження стали положення, підходи та ідеї, що містяться у працях вітчизняних вчених, науковців Російської Федерації та інших держав, радянських вчених і вчених-правознавців Російської імперії та Західної Європи ХІХ ст.
Нормативну базу дисертаційного дослідження складає значна кількість міжнародно-правових угод, чинне законодавство України, а також низки іноземних держав, зокрема, Азербайджанської Республіки, Великобританії, Грузії, Іспанії, Киргизької Республіки, Латвійської Республіки, Республіки Білорусь, Республіки Таджикистан, Республіки Узбекистан, Російської Федерації, Федеративної Республіки Німеччини, Швейцарії.
У процесі дослідження використовувалися матеріали узагальнень управління міжнародно-правових зв'язків Генеральної прокуратури України стану дотримання і практики застосування законодавства про надання правової допомоги у кримінальних справах за 1999 - 2003 рр.
Наукова новизна одержаних результатів, на думку автора, полягає в тому, що в дисертації вперше в Україні здійснено спробу спеціального дослідження кримінально-правових аспектів інституту екстрадиції, не нівелюючи при цьому його комплексного характеру.
Особистий внесок здобувача в наукову розробку проблеми полягає у введенні в науковий обіг поняття "механізм правового регулювання екстрадиції", обґрунтуванні деяких нових теоретичних положень щодо екстрадиції (видачі осіб), уточненні змісту окремих понять та категорій, що мають значення для конституційного права України, кримінального права України та кримінально-процесуального права України. Сформульовано пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення кримінально-правового регулювання екстрадиції в Україні.
Наукова новизна дисертаційного дослідження знаходить відображення, зокрема, у наступних положеннях, які і виносяться на захист:
1. У результаті дослідження становлення та розвитку екстрадиції на українських землях зроблено висновок про те, що підвалини екстрадиції як правового інституту закладалися впродовж багатолітньої історії української державності. Так, корені видачі осіб, які вчинили злочини, сягають ще часів Київської Русі, підтвердженням чого є договір, укладений князем Олегом із Візантією 911 р., який фактично є першою відомою спробою договірного врегулювання відносин, які сьогодні прийнято називати екстрадиційними. Подальшого розвитку положення, закладені в названому договорі, не набули на території Київської Русі. Окремі елементи нормативного врегулювання екстрадиційних питань містили Гетьманські статті, зокрема, Переяславські статті 1659 р., проте із поступовим наступом царату на українські землі можливість подальшого розвитку відносин, близьких до екстрадиційних, було втрачено. При цьому розвиток екстрадиційних відносин на українських землях, які входили до Російської імперії, був далекий від європейських традицій, що склались у цій сфері, і фактично відповідав тому рівню, який був у Російській імперії до реформи її судової системи в 60-х рр. ХІХ ст. За радянської доби інститут екстрадиції уповільнює свій розвиток, договірне регулювання обмежується взаєминами із країнами соціалістичного табору і тільки з розпадом СРСР створюються умови для переходу екстрадиції на якісно новий рівень розвитку та функціонування в правовій системі України як окремого комплексного міжгалузевого правового інституту.
2. У дисертації обґрунтовано доцільність виділення двох значень терміна "екстрадиція" - на нормативному та фактичному рівнях, - що дає можливість вивести цілісну дефініцію досліджуваного поняття. На нормативному рівні екстрадиція – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають у зв’язку із наданням однією державою іншій правової допомоги у кримінальних справах, яка полягає у відданні компетентними органами запитуваної держави компетентним органам запитуючої держави обвинуваченого з метою сприяння забезпеченню належних умов для здійснення правосуддя по тій категорії справ, які відносяться до компетенції останньої, або засудженого для приведення до виконання такого, що набрав законної сили, вироку національного суду запитуючої держави. В такому значенні екстрадиція виступає правовим інститутом, за допомогою норм якого здійснюється регламентація так званих екстрадиційних відносин.
На фактичному рівні екстрадиція – це врегульовані нормами права відносини, вступаючи в які одна держава – запитувана сторона – уможливлює [шляхом віддання обвинуваченої або засудженої особи] реалізацію іншою державою – запитуючою стороною – комплексу заходів по кримінальному переслідуванню особи, обвинуваченої у вчиненні екстрадиційного злочину, або спрямованих на приведення вироку, що набрав законної сили, до виконання.
Наведене дає можливість визначити екстрадицію як засновану на міжнародних договорах, загальновизнаних принципах права та нормах внутрішньодержавного права форму міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах, що надається державою, на території якої знаходиться запитувана (обвинувачена чи засуджена) особа (запитуваною державою), державі, на території якої, громадянином якої або проти прав та свобод громадян якої чи її власних інтересів вона вчинила порушення кримінально-правової заборони (запитуючій державі), і полягає у відданні обвинуваченого з метою сприяння забезпеченню належних умов для здійснення правосуддя по тій категорії справ, які відносяться до компетенції останньої [держави], або засудженого для приведення до виконання такого, що набрав законної сили, обвинувального вироку національного суду запитуючої держави.
3. Вперше в науці кримінального права України проведено розмежування понять "видача" та "передача", що широко використовуються при розгляді екстрадиційних питань. При цьому зроблено висновок, що видача осіб (екстрадиція) та передача осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання на сьогодні є самостійними правовими інститутами, кожен з яких має окремий предмет правового регулювання, що характеризується притаманними лише йому [предмету] рисами.
4. Виокремлено специфічний комплекс правових засобів, націлених на забезпечення результативного впливу на відносини, що виникають при співробітництві держав у галузі надання правової допомоги у кримінальних справах у формі видачі особи (екстрадиції), який [комплекс] функціонує як системне утворення - механізм правового регулювання екстрадиції. Під цим кутом зору механізм правового регулювання екстрадиції - це система нормативно визначених засобів впливу на екстрадиційні відносини, який [вплив] здійснюється для забезпечення ефективності співробітництва держав у сфері надання правової допомоги у кримінальних справах з метою сприяння процесу реалізації охоронних кримінально-правових відносин. Встановлено іманентні ознаки даної системи, одна з яких полягає в наступному: функціонування механізму правового регулювання екстрадиції зумовлюється порушенням особою кримінально-правової заборони певної держави.
5. Зроблено висновок про те, що в межах механізму правового регулювання екстрадиції основне змістовне навантаження несуть екстрадиційні норми, що в поєднанні утворюють комплексний міжгалузевий правовий інститут - інститут екстрадиції. Комплексність даного інституту витікає із належності його норм до різних галузей права як на національному, так і на міжнародному рівнях. До екстрадиційних норм на внутрішньодержавному рівні можуть бути віднесені окремі норми конституційного, кримінального та кримінально-процесуального права, тоді як на міжнародному рівні ними можуть виступати деякі норми міжнародного кримінального та міжнародного кримінально-процесуального права. Певну частку екстрадиційних норм складають матеріальні екстрадиційні норми кримінально-правового характеру.
6. Встановлено, що у межах механізму правового регулювання екстрадиції юридичними фактами виступають різні за своїм характером та змістом життєві обставини, які передбачені екстрадиційними нормами як підстави виникнення, зміни та припинення екстрадиційних правовідносин. Характерною для механізму правового регулювання екстрадиції є участь у його функціонуванні комплексів фактів (фактичних складів), які в межах даної системи проявляють себе переважно як підстави виникнення екстрадиційних правовідносин. Виявлено, що "початковим" елементом таких фактичних складів виступає факт існування охоронних (загальних чи спеціальних) кримінально-правових відносин у запитуючій державі.
7. Наголошено на доцільності виділення поняття екстрадиційних правовідносин у широкому та вузькому розуміннях. У широкому розумінні екстрадиційні правовідносини - це комплекс правовідносин, різних за своєю природою та характером, що виникають на підставі екстрадиційних норм між конкретними суб'єктами - носіями взаємних прав та обов'язків щодо надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції. Екстрадиційні правовідносини у вузькому розумінні - це такі врегульовані екстрадиційними нормами відносини, вступаючи в які запитувана держава уможливлює [шляхом віддання обвинуваченої або засудженої особи] реалізацію запитуючою державою комплексу заходів по кримінальному переслідуванню особи, обвинуваченої у вчиненні екстрадиційного злочину, або спрямованих на приведення обвинувального вироку, що набрав законної сили, до виконання. Об'єктом цих правовідносин виступає надана (прийнята адресатом) шляхом віддання особи правова допомога, чим створюються умови для подальшої реалізації охоронних (загальних чи спеціальних) кримінально-правових відносин.
8. Доведено, що в межах механізму правового регулювання екстрадиції не виключається можливість так званого індивідуального піднормативного регулювання екстрадиційних відносин у вузькому розумінні, яке забезпечується через акти застосування екстрадиційних норм; за допомогою таких актів дія припису екстрадиційних норм поширюється на конкретну життєву ситуацію щодо екстрадиції особи. Як приклад, визнання у конкретному випадку компетентними органами запитуваної держави порушення кримінально-правової заборони, у зв’язку з яким запитується екстрадиція, політичним правопорушенням (злочином), визначення критеріїв оцінки гарантій незастосування в запитуючій державі смертної кари до особи, екстрадиція якої запитується, тощо.
9. Обґрунтовано, що функціонування механізму правового регулювання екстрадиції буде результативним у разі припинення екстрадиційних правовідносин фактом переміщення особи, здійснюваного на виконання рішення компетентних органів запитуваної держави про видачу (екстрадицію) особи, на територію запитуючої держави. Поряд із цим встановлено, що настання такого факту пов'язується із відповідною поведінкою суб'єктів екстрадиційних правовідносин у вузькому розумінні, яка в межах механізму правового регулювання екстрадиції відіграє роль акту реалізації прав і обов'язків щодо екстрадиції особи.
10. Зроблено висновок про неповноту конкретизації на рівні ч. 1 ст. 10 КК України положення Конституції України, закріпленого у її ч. 2 ст. 25, що забороняє видачу громадян України безвідносно до її видових проявів, тоді як кримінальний закон України не допускає видачу громадян України лише для покладення на них кримінальної відповідальності за злочини, вчинені ними за межами України. У зв’язку з цим запропоновано ч. 1 ст. 10 КК України після слів "…для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду" доповнити формулюванням “чи приведення до виконання такого, що набрав законної сили, обвинувального вироку, постановленого судом цієї держави”.
11. За результатами системного аналізу норм інститут екстрадиції зроблено висновок про те, що новим КК України попри некоректне використання українським законодавцем на рівні ч. 3 ст. 10 КК України такого терміна, як "передача", все-таки регламентовано і видачу для приведення такого, що набрав законної сили, обвинувального вироку суду запитуючої держави до виконання.
З метою усунення допущеної некоректності пропонується у ч. 3 ст. 10 КК України замість слів “або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені…” записати “або для приведення до виконання такого, що набрав законної сили, постановленого судом іноземної держави обвинувального вироку, якщо це передбачено…”
12. Наведено аргументи на користь висновку, що чинна редакція ч. 2 ст. 10 КК України не в повній мірі відповідає закріпленим КК України 2001 р. принципам чинності норм кримінального закону у просторі. На підставі цього запропоновано із ч. 2 ст. 10 КК України вилучити слова “…які вчинили злочини на території України і …”, внаслідок чого вона набуде вигляду: “Іноземці, засуджені на підставі цього Кодексу, можуть бути передані…” Крім того, норму, закладену в ч. 2 ст. 10 КК України, як таку, що регламентує відносини, пов'язані із передачею засуджених осіб, пропонується виділити в окрему статтю, присвячену саме правовому регулюванню передачі засуджених осіб, очевидно, з подальшим її виведенням із КК України.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів, як вбачається, полягає в тому, що сформульовані в роботі основні положення, висновки та пропозиції можуть бути використані:
1) у науково-дослідницьких цілях при подальшому дослідженні інституту екстрадиції, зокрема, його кримінально-правових аспектів;
2) у навчальному процесі юридичних вищих навчальних закладів та факультетів при викладанні таких правових дисциплін, як кримінальне право України, кримінально-процесуальне право України, міжнародне право;
3) при підготовці підручників, навчальних та методичних посібників, а також при проведенні занять із підвищення кваліфікації та професійної майстерності слідчих, прокурорів, адвокатів, суддів;
4) у законотворчій роботі як теоретична основа для вдосконалення норм, які регламентують екстрадиційні питання, а також при розробці та укладенні міжнародних договорів України про екстрадицію;
5) у практичній діяльності органів держави, до компетенції яких відносяться розгляд та вирішення екстрадиційних питань.
Апробація результатів дисертації. Дисертація підготовлена та обговорена на кафедрі кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Основні результати дослідження було висвітлено на міжнародній науковій конференції студентів і аспірантів "Актуальні проблеми держави і права на сучасному етапі" (Білоруський державний університет, м. Мінськ, 27-28 жовтня 2000 р.); Міжнародній науково-практичній конференції студентів і аспірантів "Правові проблеми сучасності очима молодих дослідників" (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м. Київ, 29-30 листопада 2001 р.); VIII Щорічній науковій конференції "Україна - людина, суспільство, природа" (Національний університет "Києво-Могилянська академія", м. Київ, 28 січня - 1 лютого 2002 р.); науково-теоретичному семінарі для аспірантів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 20 листопада 2002 р.; науковій конференції, приуроченій другій річниці прийняття Кримінального кодексу України "Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року: виявлення здобутків і прорахунків" (Львівський національний університет ім. І. Франка, м. Львів, 3-4 квітня 2003 р.); Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених "Другі осінні юридичні читання" (Хмельницький інститут регіонального управління та права, м. Хмельницький, 14-15 листопада 2003 р.).
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у шести публікаціях, із них п'ять є науковими статтями, що опубліковані у фахових виданнях ВАК України.
Структура дисертації. Специфіка теми, мети та завдань дослідження визначили логічну послідовність викладу матеріалу та структуру дисертації. Вона складається із вступу, трьох розділів, які поділено на дев'ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел (237 найменувань) та додатків. Повний обсяг дисертації 237 сторінок, з них основного тексту 209.

bibliography

ВИСНОВКИ

Отримані в даному дисертаційному дослідженні теоретичні та практичні результати дозволяють вирішити поставлені наукові завдання і можуть бути сформульовані наступним чином:
1. Перші зародки екстрадиції як явища з'явилися ще в стародавньому світі. Окремі елементи договірної практики вирішення екстрадиційних питань зустрічаються в епоху Середньовіччя. Формування екстрадиції як правового інституту на території Європи починається із ХVIII ст. і до середини ХІХ ст. вона утверджується як правовий інститут, головним чином завдячуючи міждержавним відносинам Франції.
2. При розгляді інституту екстрадиції в правовій системі України необхідно виходити з того, що підвалини цього правового інституту закладалися впродовж багатолітньої історії української державності. Корені видачі осіб, які вчинили злочини, сягають ще часів Київської Русі, що підтверджує договір, укладений князем Олегом із Візантією 911 р., який фактично є першою спробою договірного врегулювання відносин, що сьогодні прийнято називати екстрадиційними. Закладені в названому Договорі положення подальшого розвитку на території Київської Русі не набули. Надалі окремі елементи нормативного врегулювання екстрадиційних питань пов'язуються із Гетьманськими статтями, зокрема, Переяславськими статтями 1659 р., однак із наступом царату на українські землі можливість розвитку відносин, близьких до екстрадиційних, поступово втрачається. Загалом розвиток екстрадиційних відносин на українських землях, які входили до складу Російської імперії, був далекий від європейських традицій, що склались у цій сфері, і фактично відповідав тому рівню, який був у Російській імперії до реформи її судової системи в 60-х рр. ХІХ ст. За радянської доби інститут екстрадиції уповільнює свій розвиток, договірне регулювання екстрадиції обмежується взаєминами із країнами соціалістичного табору і тільки з розпадом СРСР створюються умови для переходу екстрадиції як правового інституту на якісно новий рівень розвитку та функціонування в правовій системі України як окремого комплексного міжгалузевого правового інституту.
3. На сьогодні існує об'єктивна необхідність при визначенні поняття "екстрадиція" виділяти її нормативний та фактичний рівні, що дає можливість вивести цілісну дефініцію екстрадиції. На нормативному рівні екстрадиція – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають у зв’язку із наданням однією державою іншій правової допомоги у кримінальних справах, яка полягає у відданні компетентними органами запитуваної держави компетентним органам запитуючої держави обвинуваченого з метою сприяння забезпеченню належних умов для здійснення правосуддя по тій категорії справ, які відносяться до компетенції останньої, або засудженого для приведення до виконання такого, що набрав законної сили, вироку національного суду запитуючої держави. В такому значенні екстрадиція виступає правовим інститутом, за допомогою норм якого здійснюється регламентація так званих екстрадиційних відносин. На фактичному рівні екстрадиція – це врегульовані нормами права відносини, вступаючи в які одна держава – запитувана сторона – уможливлює [шляхом віддання обвинуваченої або засудженої особи] реалізацію іншою державою – запитуючою стороною – комплексу заходів по кримінальному переслідуванню особи, обвинуваченої у вчиненні екстрадиційного злочину, або спрямованих на приведення вироку, що набрав законної сили, до виконання.
Наведене дає можливість визначити екстрадицію як засновану на міжнародних договорах, загальновизнаних принципах права та нормах внутрішньодержавного права форму міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах, що надається державою, на території якої знаходиться запитувана (обвинувачена чи засуджена) особа (запитуваною державою), державі, на території якої, громадянином якої або проти прав та свобод громадян якої чи її власних інтересів вона вчинила порушення кримінально-правової заборони (запитуючій державі), і полягає у відданні обвинуваченого з метою сприяння забезпеченню належних умов для здійснення правосуддя по тій категорії справ, які відносяться до компетенції останньої [держави], або засудженого для приведення до виконання такого, що набрав законної сили, обвинувального вироку національного суду запитуючої держави.
Встановлено, що використання у вітчизняній правовій науці для позначення досліджуваного правового явища терміна “видача злочинців” є некоректним і таким, що не відповідає основним принципам права, оскільки із застосуванням цього терміна, з одного боку, звужується сфера дії норм даного правового інституту – ним охоплюється тільки той її різновид, коли видачі підлягає особа з метою приведення до виконання вироку, що набрав законної сили, з іншого боку, використання терміна "видача злочинців" у всіх випадках, коли мають місце відносини, що становлять предмет правового регулювання інституту видачі, призводить до неправомірного визнання злочинцями всіх осіб, які підлягають видачі. За таких обставин для позначення вказаного правового інституту доцільним є застосування терміна "екстрадиція".
4. Проведено розмежування понять "видача осіб (екстрадиція)" та "передача осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання", що на сьогодні функціонують як самостійні правові інститути, кожен з яких має окремий предмет правового регулювання, що характеризується притаманними лише йому [предмету] рисами.
5. Встановлено існування специфічного комплексу правових засобів, націлених на забезпечення результативного впливу на відносини, що виникають при співробітництві держав у галузі надання правової допомоги у кримінальних справах у формі видачі особи (екстрадиції). Для позначення останнього запропоновано використовувати термін “механізм правового регулювання екстрадиції”. Вивчено іманентні ознаки даної системи, основною з яких є те, що функціонування механізму правового регулювання екстрадиції зумовлюється порушенням особою припису кримінального закону певної держави.
Суттєвою характеристикою механізму правового регулювання екстрадиції, як і будь-якої системи, є притаманна йому структура. Структура механізму правового регулювання екстрадиції відображає форму розташування його компонентів та характер взаємодії їх сторін і властивостей. Механізм правового регулювання екстрадиції як систему утворюють такі компоненти, як екстрадиційні норми, юридичні факти (фактичні склади), екстрадиційні правовідносини, акти застосування екстрадиційних норм та акти реалізації прав та обов’язків.
6. З'ясовано, що основне змістовне навантаження в межах механізму правового регулювання екстрадиції несуть екстрадиційні норми, які в поєднанні утворюють комплексний міжгалузевий правовий інститут – інститут екстрадиції. Зроблено висновок, що комплексність даного інституту зумовлена належністю його норм до різних галузей права як на національному, так і на міжнародному рівнях. На внутрішньодержавному рівні до екстрадиційних можуть бути віднесені окремі норми конституційного, кримінального та кримінально-процесуального права, тоді як на міжнародному рівні екстрадиційними нормами можуть виступати деякі норми міжнародного кримінального та міжнародного кримінально-процесуального права. Певну частку екстрадиційних норм складають матеріальні екстрадиційні норми кримінально-правового характеру, якими визначаються підстави відмови у наданні правової допомоги у формі екстрадиції.
Джерелами екстрадиційних норм є міжнародні договори, міжнародні звичаї, спеціальні закони про видачу (екстрадицію) та інші законодавчі акти (кодекси) відповідної держави.
7. Встановлено, що однією із складових механізму правового регулювання екстрадиції виступають юридичні факти, тобто різні за своєю природою та змістом конкретні життєві обставини, з якими екстрадиційні норми пов’язують виникнення, зміну та припинення екстрадиційних правовідносин. Притаманною для механізму правового регулювання екстрадиції є участь у його функціонуванні комплексів фактів (фактичних складів), які в межах даної системи проявляють себе переважно як підстави виникнення екстрадиційних правовідносин. Виявлено, що "початковим" елементом таких фактичних складів виступає факт існування охоронних (загальних чи спеціальних) кримінально-правових відносин у запитуючій державі. При цьому факт порушення особою кримінально-правової заборони певної держави відіграє роль нормативної умови.
8. Зроблено висновок про необхідність визначення поняття екстрадиційних правовідносин у широкому та вузькому розуміннях. У широкому розумінні екстрадиційні правовідносини - це комплекс правовідносин, різних за своєю природою та характером, що виникають на підставі екстрадиційних норм між конкретними суб'єктами - носіями взаємних прав та обов'язків щодо надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції. Екстрадиційні правовідносини у вузькому розуміння - це такі врегульовані екстрадиційними нормами відносини, вступаючи в які одна держава – запитувана сторона – уможливлює [шляхом віддання обвинуваченої або засудженої особи] реалізацію іншою державою – запитуючою стороною – комплексу заходів по кримінальному переслідуванню особи, обвинуваченої у вчиненні екстрадиційного злочину, або спрямованих на приведення обвинувального вироку, що набрав законної сили, до виконання. Обґрунтовано детермінованість права запитуючої держави бути учасником екстрадиційних правовідносин її обов'язком як суб'єкта охоронних кримінально-правових відносин.
Об'єктом екстрадиційних правовідносин у вузькому розумінні виступає надана (прийнята адресатом) шляхом віддання особи правова допомога у формі екстрадиції, чим держави створили умови для подальшої реалізації охоронних (загальних чи спеціальних) кримінально-правових відносин.
9. У межах механізму правового регулювання екстрадиції так зване індивідуальне піднормативне регулювання екстрадиційних відносин у вузькому розумінні забезпечується через акти застосування екстрадиційних норм; за допомогою таких актів дія припису екстрадиційних норм поширюється на конкретну життєву ситуацію щодо екстрадиції особи.
10. Самостійний компонент механізму правового регулювання екстрадиції становлять акти реалізації прав і обов’язків щодо видачі особи, під якими розуміємо фактичну поведінку (діяльність) суб’єктів екстрадиційних правовідносин у вузькому розумінні. Така поведінка полягає у наданні правової допомоги у формі екстрадиції шляхом віддання компетентними органами запитуваної держави компетентним органам запитуючої держави обвинуваченої чи засудженої особи з переміщенням її на територію останньої, чим уможливлюється подальша реалізація охоронних кримінально-правових відносин, одним із суб’єктів яких виступає запитуюча держава.
11. Аналіз стану регламентації екстрадиційних питань в Україні дає підстави зробити висновок про необхідність невідкладного реагування шляхом внесення відповідних змін та доповнень до законодавчих актів, виходячи при цьому з позиції, що захист прав людини, у тому числі особи, яка підлягає видачі, потребує виходу на якісно новий рівень. Враховуючи, що відповідно до ст. 55 Конституції України кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, на сьогодні необхідно визначити на рівні закону механізм оскарження безпосередньо до суду дій (бездіяльності) органів, до компетенції яких віднесено прийняття рішення про видачу особи.
12. Встановлено, що в міжнародних договорах України, норми яких регламентують екстрадиційні питання, для віднесення порушень кримінально-правової заборони до екстрадиційних використовується так зване правило "мінімального строку покарання", яке в умовах чинності КК України 2001 р. запропоновано привести у відповідність до його норм, зокрема, тих, що визначають мінімальну межу такого виду покарання, як позбавлення волі на певний строк.
13. З метою вдосконалення кримінально-правового регулювання екстрадиції в Україні запропоновано внести зміни та доповнення до
Кримінального кодексу України, а саме:
1) у статті 5 частини першу та другу викласти в такій редакції:
"1. Закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність чи іншим чином покращує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.
2. Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність чи іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі".
2) статтю 10 викласти в такій редакції:
"Стаття 10. Екстрадиція (видача правопорушників)
Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду чи приведення до виконання такого, що набрав законної сили, постановленого судом цієї держави обвинувального вироку.
Іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду чи приведення до виконання такого, що набрав законної сили, постановленого судом цієї держави обвинувального вироку, якщо це передбачено міжнародними договорами України";
3) доповнити статтею 101 такого змісту:
"Стаття 101. Передача осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк, для відбування покарання
Іноземці, засуджені на підставі цього Кодексу до позбавлення волі на певний строк, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України".
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. - 4-те вид., переробл. та доповн. / Відп. ред. С.С. Яценко. - К.: А.С.К., 2005. - 848 с.
2. Штиглиц А. Исследование о выдаче преступников. – СПб.: Типография брат. Пантелеевых, 1882. – 236 с.
3. Лукашук И.И., Наумов А.В. Выдача обвиняемых и осужденных в международном уголовном праве. Учебно-методическое пособие. – М.: РЮИД, 1998. – 160 с.
4. Костенко Н.И. Международное уголовное право: современные теоретические проблемы. - М.: Издательство "Юрлитинформ", 2004. - 448 с.
5. Степанов А.В. О выдаче преступников // Юридический вестник. – 1884. - № 7. – С. 315 - 348.
6. Кистяковский А.Ф. Элементарный учебник Общего уголовного права с подробным изложением начал русского уголовного законодательства. Часть Общая. 3-е изд. - К.: Издание книгопродавца-издателя Ф.А. Иогансона, 1891. - 850 с.
7. Валеев Р.М. Выдача преступников в современном международном праве. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1976. – 126 с.
8. Новый энциклопедический словарь. Издатели: Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. – СПб.: Типография Акционерного общества "Брокгауз - Ефрон", б. г. – Т. 12: Выгорецкая пустынь - Генеральный атторней. - 960 с.
9. Г. Гроций. О праве войны и мира. Три книги. – М.: Госюриздат, 1956. – 868 с.
10. Біблія. – Б. м.: Об'єднання біблійних товариств, 1990. – 296 с.
11. Симсон Э.К. О невыдаче собственных подданных: международно-правовое исследование. – СПб.: Типо-литография Р. Голике, 1892. – 422 с.
12. Шаргородский М.Д. Курс уголовного права. Т. 3. Уголовный закон. – М.: Юридическое изд-во Мин-ва юстиции СССР, 1948. - 311 с.
13. Бойцов А.И. Выдача преступников. - СПб.: Изд-во Р. Асланова "Юридический центр Пресс", 2004. - 795 с.
14. Шостак Е.Я. О выдаче преступников по договорам России с иностранными державами. – Киев, в Университет. типографии, 1882. – 50 с.
15. Мартенс Ф.Ф. Современное международное право цивилизованных народов. Т. 2. - 5-е изд., доп. и испр. - СПб., 1905. - 626 с.
16. Ривье А. Учебник международного права / Перевод П. Казанского. Под ред. Л. Камаровского. – М.: Типография И.П. Малышева, 1893. - 354 с.
17. Камаровский Л.А. Работа института международного права по вопросу выдачи преступников // Русская мысль. - 1884. – Кн. 1. – С. 34 - 81.
18. Большая советская энциклопедия (В 30 томах). Гл. ред.: А.М. Прохоров. Изд. 3-е. - М.: Советская энциклопедия, 1970. - Т. 2. - 632 с.
19. Оппенгейм Л. Международное право / Пер. с 6-го англ. изд. [доп. Г. Лаутерпахтом]. Под ред., [с примеч.] и с предисл. проф. С.Б. Крылова. - М.: Иноиздат, 1949. - Т. 1. Мир. Полутом 2. - 547 с.
20. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. - К.: “Укр. енцикл.”, 1998. – Т. 1: А – Г. – 672 с.
21. Дурденевский В.Н. Избранные источники по международному частному праву XIX и XX веков. Вып.1. – М.: Юридическое изд-во НКЮ СССР, 1941. - 75 с.
22. Соколов С. Лига наций и выдача преступников // Международная жизнь. - 1927. - № 7. – С. 85 - 91.
23. Павлова И.В. О работе Института международного права по вопросу выдачи преступников // Советский ежегодник международного права. 1983. – М.: Наука, 1984. – С. 254 - 257.
24. Летопись по Ипатскому списку. Изд. Археографической Комиссии. – СПб., 1871. – 616 с.
25. Сергеевич В. Лекции и исследования по древней истории русского права. 3-е изд. – СПб.: Типография М.М. Стасюлевича, 1903. – 664 с.
26. Лавровский Н. О византийском элементе в языке договоров русских с греками. – Варшава: Типография Варшавского учебного округа, 1904. – 153 с.
27. Срезневский И.И. Договоры с греками // Известия ОРЯС. Т. 3. - Вып. 7. – СПб., 1854. - С. 257 - 292.
28. Лонгинов А.В. Мирные договоры русских с греками, заключенные в X веке: историко-юридическое исследование. – Одесса: "Экономическая" типография, 1904. – 161 с.
29. Сахаров А.Н. Дипломатия Древней Руси: ІХ - первая половина Х в. – М.: Мысль, 1980. – 358 с.
30. Кулаковский Ю. История Византии. Т. II (518 – 602 гг.). – К.: Типо-литография "С.В. Кульженко", 1912. – 513 с.
31. Полное Собрание русских летописей, изданное по Высочайшему повелению Археографической Комиссией. Т. I. – СПб., 1846. – 267 с.
32. Повесть временных лет / Д.С. Лихачев (подготовка текста, пер., статьи и комментар.); В.П. Адрианова-Перетц (ред.); 2-е изд., испр. и доп. – СПб.: Наука, 1999. - 668 с.
33. Шахматов А.А. Несколько замечаний о договорах с греками Олега и Игоря // Записки Неофилол. об-ва при Имп. Петроград. ун-те. - 1915. - Вып. 8. - С. 391 - 395.
34. Летопись по Лаврентиевскому списку. Изд. Археограф. Комиссии. – СПб., 1872. – 512 с.
35. Самоквасов Д.Я. Древнее русское право. – М.: Университетская типография, 1903. – 433 с.
36. Эверс И.Ф.Г. Древнейшее русское право в историческом его раскрытии / Перевод с нем. И Платонова. – СПб.: Типография Штаба Отдельного Корпуса Внутренней стражи, 1835. – 422 с.
37. Владимирский-Буданов М.Ф. Хрестоматия по истории русского права. 5-е изд. Вып. 1. – СПб., Киев: Издание Н.Я. Оглоблина, 1899. - 265 с.
38. Акты, относящіеся къ исторіи Западной Россіи. Т. 1 (1340 – 1506). – СПб, 1846.
39. С. Величко. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, комент. В.О. Шевчука; Відп. ред. О.В. Мишанич – К.: Дніпро, 1991. – 371 с. (Давньоруські та давні українські літописи).
40. С. Величко. Літопис. Т. 2. / Пер. з книжної української мови, комент. В.О. Шевчука; Відп. ред. О.В. Мишанич – К.: Дніпро, 1991. – 642 с. (Давньоруські та давні українські літописи).
41. Бантыш-Каменский Д.Н. Источники малороссийской истории. Ч. 1 (1649 – 1687). – М., 1858. – 340 с.
42. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной Комиссией для разбора древних актов. Ч. 3: Акты о козаках (1679 – 1716). Т. II. – К.: Типография Е. Федорова, 1868. - 846 с.
43. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной Комиссией для разбора древних актов. Ч. 3. Акты о гайдамаках (1700 – 1768). Т. III. – К.: Университетская типография, 1876. - 897 с.
44. Пусторослев П.П. Русское уголовное право. Общая часть. Вып. 1. – 2-е изд., испр. - Юрьев: Типография К Маттисена, 1912. - 335 с.
45. Полное Собрание законов Российской Империи. – СПб.: Типография ІІ Отделения собственной Его Императорского Величества Канцелярии,1830. - Т. 1 (с 1649 по 12.12.1825). - 1029 с.
46. Полное Собрание законов Российской Империи. – СПб.: Типография ІІ Отделения собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1830. - Т. XXXI (с 1810 по 1811). - 953 с.
47. Полное Собрание законов Российской Империи. – СПб.: Типография ІІ Отделения собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1830. - Т. XXVIII (с 1804 по 1805). - 1328 с.
48. Сборник действующих трактатов, конвенций и соглашений, заключенных Россией с другими государствами. - Т.II. Издание второе. – СПб.: Типография Тренке и Фюсно, 1906. - 675 с.
49. Сборник заключенных Россией, действующих конвенций о выдаче преступников. Особое приложение к настольной книге криминалиста-практика. Издание С.Н. Трегубова.– СПб., 1908. - 113 с.
50. Уголовное уложение, с изложением рассуждений, на коих оно основано. Глава 1 "О преступных деяниях и наказаниях вообще" / Издание Государственной Канцелярии. – СПб.: Государственная типография, 1910. - 453 с.
51. Уголовное уложение (Действующие главы и статьи). Составил Б. Симонов. Под ред. проф. А.А. Пионтковского. – Казань, 1908. - 98 с.
52. Энциклопедический словарь Русского Библиографического института Гранат / 13-е стереотип. изд. Под ред. проф. Ю.С. Гамбарова (и др.). - М.: Изд-во Русского Библиографического института Гранат, б. г. - Т. XII: Выдача преступников - Гваякиль. – 662 с.
53. Н. Озерецковский. Устав уголовного судопроизводства. – СПб.: Издание юрид. книжного магазина И.И. Зубкова под фирмой "Законоведение" Комиссионера Государственной типографии, 1913. – 430 с.
54. Декреты советской власти. Т. 2 (17 марта – 10 июля 1918 г.). – М.: Госполитиздат, 1959. – 686 с.
55. Борьба с преступностью в Украинской ССР. Т. 1. (1917 – 1925 гг.) – К.: Высшая школа, 1966 . – 831 с.
56. Мокринский С. Юридическая природа выдачи преступников и типовая конвенция СССР // Советское право. - 1924. - № 6 (12). – С. 47 – 63.
57. Договоры об оказании правовой помощи по гражданским, семейным и уголовным делам, заключенные СССР с другими социалистическими государствами / Отв. ред. Гришин М.Д. – М.: Юрид. лит., 1973. - 392 с.
58. Галенская Л.Н. Международная борьба с преступностью. - М.: Междунар. отношения, 1972. - 167 с.
59. Сергеевский Н.Д. Русское уголовное право. Часть общая: Пособие к лекциям. Издание 9-е. – СПб.: Типография М.М. Стасюлевича, 1911. - 398 с.
60. Акпарова Р.Н. Практика реализации международных договоров Республики Казахстан по оказании правовой помощи по уголовным делам: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.10. - Алматы, 2002. - 26 с.
61. Международное уголовное право // И.П. Блищенко, Р.А. Каламкарян, И.И. Карпец и др. – М.: Наука, 1995. – 172 с.
62. Будзинский С. Начала уголовного права. - Варшава: В типографии И. Яворского, 1870. - 362 с.
63. Степаненко В.И. Международно-правовые аспекты заключения под стражу с целью выдачи иностранному государству // Советское государство и право. - 1991. - № 11. - С. 120 - 123.
64. Бернер А.Ф. Учебник уголовного права. Часть общая и особенная. - Вып. 1. Часть общая / Перевод и издание Н. Неклюдова. - СПб.: В типографии Н. Тиблена и комп. (Н.А. Неклюдова), 1865. - 916 с.
65. Мохаммад Назаль. Институт выдачи в структуре международного уголовного права // Держава і право. Юридичні і політичні науки: Збірник наукових праць. - 1999. - Вип. 2. - С. 364 - 373.
66. Табалдиева В.Ш. Международное сотрудничество в сфере уголовного судопроизводства: Учеб. пособие. - М.: Изд-во Москов. психолого-социального ин-та; Воронеж: Изд-во НПО "МОДЭК", 2004. - 192 с.
67. Волженкина В.М. Выдача в российском уголовном процессе. – М.: Юрлитинформ, 2002. – 333 с.
68. Валеев Р.М. О понятии выдачи преступников в современном международном праве // Советский ежегодник международного права, 1974. – М., 1976. – С. 207 - 214.
69. В. Коняхин. Институт экстрадиции: уголовно-правовая регламентация // Законность. - 2005. - № 1. - С. 17 - 20.
70. Ляхов Е.Г. Терроризм и межгосударственные отношения. – М.: Международные отношения, 1991. – 216 с.
71. Есипов В.В. Очерк русского уголовного права. Часть общая: Преступление и преступники. Наказание и наказуемые. Изд. 3-е. Издание книж. магазина “Правоведение”. – М., 1904. – 550 с.
72. Никольский Д.П. О выдаче преступников по началам международного права. - СПб., 1889.
73. Олаки Али Хамид Ахмед. Принцип невыдачи по политическим преступлениям – итоги и перспективы: Дис.… канд. юрид. наук: 12.00.11 – Харьков, 1996. – 199 с.
74. Эйхельман О.О. Очерки из лекций по международному праву. Вып. 2. – К.: Типография И.И. Чоколова, 1900. - 292 с.
75. Проект Федерального закона Российской Федерации "О выдаче (экстрадиции)" // Уголовное право. - 2000. - № 3 (июль - сентябрь). - С. 58 - 62.
76. Black’s Law Dictionary (with pronunciations). Sixth edition. - St. Paul, Minnesota: West Group, 1990.
77. Соколов С. Институт выдачи преступников и советское законодательство // Революционная законность. - 1926. - № 9 - 10. - С. 45 - 48.
78. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - 2-е вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 480 с.
79. Блум М.И. Действие советского уголовного закона в пространстве. - Рига, [ЛГУ], 1974. – 262 с.
80. Уляницкий В. Международное право / Издание книжного магазина П.И. Макушина.– Томск: Типо-литография Сибир. Т-ва печатного дела, 1911. - 460 с.
81. Вихрист С. До визначення екстрадиції // Український часопис міжнародного права. - 2001. - № 1. - С. 57 - 60.
82. Таганцев Н.С. Лекции по русскому уголовному праву. Часть общая. Вып. 1. - СПб.: Государственная типография, 1887. - 380 с.
83. Яценко С.С. Ніякого покарання без закону (стаття 7 Конвенції про захист прав людини і основних свобод): аспекти реалізації // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. - № 5. – С. 79 - 89.
84. Крылова Н.Е. Основные черты нового уголовного кодекса Франции. – М.: Спартак, 1996 – 124 с.
85. Энциклопедический словарь. Издатели: Ф.А. Брокгауз, И.А. Ефрон. – СПб.: Типо-литография Ефрона, 1892. - Т. VІІ: Выговский - Гальбан. - 952 с.
86. Лихова С., Свистуленко М. Актуальні питання вдосконалення інституту екстрадиції // Право України. – 2001. – № 1. – С. 120 - 124.
87. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 3-тє вид., переробл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М. І. Хавронюка. - К.: Атіка, 2005. - 1064 с.
88. Назаренко П.Г. Питання екстрадиції у кримінальному судочинстві: проблеми законодавства // Вісник Запорізького юридичного інституту. - 2002. - № 1. - С. 213 - 219.
89. Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога (Книга перша) / Збірник документів. – Київ: Юрінком, 1996. – 1184 с.
90. Відомості Верховної Ради СРСР. Рік видання 42-й. - № 33 (2003). - 15.08.1979 р. - Ст. 539.
91. Ерохин В. Передача осужденных иностранцев на родину для дальнейшего отбывания наказания // Российская юстиция. - 1999. - № 8. - С. 35 - 37.
92. Панов В.П. Сотрудничество государств в борьбе с международными уголовными преступлениями: Учебное пособие. – М.: Юрист, 1993. – 160 с.
93. Прохоров В.С., Кропачев Н.М., Тарбагаев А.Н. Механизм уголовно-правового регулирования: норма, правоотношение, ответственность. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1989. – 203 с.
94. Лукашук И.И. Механизм международно-правового регулирования. – К.: Изд-во при Киев. ун-те, 1980. - 165 с.
95. Л. Корчевна. До критики поняття “механізм правового регулювання” // Право України. – 2003. - № 1. – С. 117 – 119.
96. Бобылев А.И. Механизм правового воздействия на общественные отношения // Государство и право. – 1999. - № 5. – С. 104 -109.
97. Право и социология / Отв. ред. д.ю.н. Ю.А. Тихомиров и к.ю.н. В.П. Казимирчук. – М.: Наука, 1973. - 359 с.
98. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве. – М.: Юрид. лит., 1966. - 188 с.
99. Тюхтин В.С. Отражение, системы, кибернетика. – М.: Наука, 1972. – 256 с.
100. Чистяков А.А. Механизм формирования основания уголовной ответственности: понятие и признаки // Закон и право. - 2003. - № 2. - С. 42 - 47.
101. Аристотель. Метафизика. – М. – Л.: Соцегиз, 1934. – 347 с.
102. Исаков В.Б. Фактический состав в механизме правового регулирования. - Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1980. - 128 с.
103. Шапченко С.Д. Механізм кримінально-правового регулювання в правовій системі України: поняття та структура // Вісник Київського університету. Юридичні науки. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2000.– Вип. 40. – С. 63 - 67.
104. Явич Л.С. Проблемы правового регулирования советских общественных отношений. - М.: Госюриздат, 1961. – 172 с.
105. Договор между Российской Федерацией и Республикой Индия о выдаче от 21.12.1998 г. // Бюллетень международных договоров. - № 10 (октябрь 2000 г.). - С. 36 - 42.
106. Лукашук И.И. Международно-правовое регулирование международных отношений. – М.: Междунар. отношения, 1975. – 176 с.
107. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – М.: Юрид. лит., 1982. – Т. 2. – 359 с.
108. Васильев Ю.Г. Институт выдачи преступников (экстрадиции) как отдельный институт права // Государство и право. – 2003. - № 3. – С. 67 - 78.
109. Беляев С. Основания выдачи лиц, совершивших преступления // Уголовное право. – 2000. - № 2. – С. 3 - 6.
110. The Encyclopedia Americana. International Edition. – Grolier Incorporated. Danbury, Connecticut, 1997. – Vol. 10. - 862 p.
111. The Guide to American Law. Everyone's Legal Encyclopedia. - St. Paul, Minnesota: West Publishing CO, 1984. – Vol. 5. - 516 p.
112. Уголовный кодекс Азербайджанской республики. – СПб.: Изд-во “Юридический центр Пресс”, 2001. - 325 с.
113. Уголовный кодекс Кыргызской Республики. – СПб.: Изд-во “Юридический центр Пресс”, 2002. – 352 с.
114. Уголовный кодекс Республики Таджикистан. - СПб.: Изд-во “Юридический центр Пресс”, 2001. – 410 с.
115. Павлова И.В. Вопросы выдачи преступников в работе Института международного права // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. – 1985. – № 1. – С. 77 – 83.
116. Сафаров Н.А. Европейский ордер на арест: трансформация процесса экстрадиции // Московский журнал международного права. – 2003. - № 4. – С. 194 - 215.
117. http://eulaw.edu.ru/documents/legislation/lawdefence/euroorder.htm
118. Закон України від 04.02.2004 р. № 1433-IV “Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності та протоколів, що її доповнюють (Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї і Протоколу проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю)” // Офіційний вісник України. - 2004. - № 10 (26.03.2004). - Ст. 564.
119. М. Буроменський. Деякі судження про поняття міжнародного кримінального права // Вісник Академії правових наук України. – 2003. - № 2 (33) – 3 (34). – С. 359 - 370.
120. Институт международного права (1873 – 1893 гг.). Вступ. лекция П. Казанского. – Казань: Типография Т-ва Печенкина и Комп., 1893.- 51 с.
121. Закон України від 21.10.1999 р. № 1184-ХIV “Про ратифікацію Договору між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію” // Відомості Верховної Ради України. – 1999. - N 51. - Ст. 448.
122. Лист Ф. Международное право в систематическом изложении / Сокращенный перевод руководства Ф. Листа. Переработал и значительно дополнил проф. В.Э. Грабарь. – Л.: Государ. изд-во, 1926. - 242 с.
123. Большая советская энциклопедия. Под ред. Н.И. Бухарина и ост. Т. XIII: Волчанка - Высшая. – М.: Акционерное общество "Советская энциклопедия", 1929. - 806 с.
124. Гребенюк В.М. Договірні відносини України у сфері взаємодопомоги у кримінальних справах (теорія і практика): Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.11 / НАН України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 1997.– 20 с.
125. Лукашук И. Выдача обвиняемых // Российская юстиция. – 1997. - № 1. – С. 50 - 52.
126. Шупилов В.П. Международная правовая помощь по уголовным делам // Советское государство и право. - 1974. - № 3. - С. 85 - 91.
127. Шаргородский М.Д. Выдача преступников и право убежища в международном уголовном праве // Вестник Ленинградского университета. – 1947. - № 8. – С. 44 - 60.
128. Бастрыкин А.И. Взаимодействие советского уголовно-процессуального и международного права. - Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1986. - 134 с.
129. Костенко Н.И. Проблемы международно-правового регулирования института выдачи (экстрадиции) // Государство и право. – 2002. - № 8. – С. 68 - 76.
130. Конституції нових держав Європи та Азії / С. Головатий (упоряд.); В. Шаповал (наук. ред); Українська правнича фундація. – К.: Право, 1996. - 544 с.
131. Конституции государств Европейского Союза. Под общей ред. Л.А. Окунькова. – М.: Изд. группа НОРМА – ИНФРА-М, 1999. – 816 с.
132. Лукашов А.И., Саркисова Э.А. Уголовный кодекс Республики Беларусь: сравнительный анализ и комментарий. – Мн.: “Тесей”, 2000. – 672 с.
133. Пушмин Э.А. Процессуальные нормы в современном международном праве // Процессуальные вопросы повышения эффективности правового регулирования социалистических общественных отношений. – Ярославль: Яросл. госуд. ун-т, 1981. – С. 36 - 46.
134. Ким А.И., Основин В.С. Государственно-правовые процессуальные нормы и их особенности // Правоведение. – 1967. - № 4. - С. 40 - 47.
135. Божьев В.П. Уголовно-процессуальные отношения. – М.: Юрид. лит., 1975. – 176 с.
136. А.-В. Гефтер. Европейское международное право (с изменениями и допол., сделанными для русского перевода автором, и предисловием проф. Ф.Ф. Мартенса) / Пер. К. Таубе. - СПб.: Типография В. Безобразова и комп., 1880. - 586 с.
137. Познышев С.В. Основные начала науки уголовного права. Общая часть уголовного права - 2-е изд., испр. и доп. - М.: Изд. А.А. Карцева, 1912. - 653 с.
138. П. Казанский. Учебник международного права публичного и гражданского. - Одесса: "Экономическая" типография, 1902. - 531 с.
139. Конституции и законодательные акты буржуазных государств (XVII – XIX вв.). Сборник документов под ред. проф. П.Н. Галанзы. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1957. – 587 с.
140. Белогриц-Котляревский Л.С. Учебник русского уголовного права. Общая и особенная части. – Киев. – П-г. – Харьков. – 1903. – 618 с.
141. Беляев С.С. Юридическая регламентация института экстрадиции (выдачи) // Государство и право. - 1998. - № 1. - С. 96 - 99.
142. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации. - Издание 2-е, изм. и доп. / Под общей ред. Генерального прокурора Российской Федерации проф. Ю.И. Скуратова и Председателя Верховного Суда Российской Федерации В.М. Лебедева. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М, 1999. - 815 с.
143. Уголовный кодекс Грузии. - СПб.: Изд-во “Юридический центр Пресс”, 2001. – 409 с.
144. Уголовный кодекс Республики Узбекистан. - СПб.: Изд-во “Юридический центр Пресс”, 2001. – 338 с.
145. Васильев Ю.Г. Институт выдачи преступников (экстрадиции) в современном международном праве. – М.: Современная экономика и право, 2003. – 320 с.
146. С. Соколов. Закон о выдаче преступников во Франции // Международная жизнь. – 1928. - № 1. – С. 75 - 77.
147. Кауфман. О “праве убежища” // Советское государство и право. – 1934. - № 5. – С. 39 - 44.
148. П. Казанский. Швейцарский закон о выдаче преступников // Юридический вестник. – 1892. – Т. XII. – Кн. 3 (ноябрь). – С. 477 - 479.
149. J. Dugard, Ch. Wyngaert. Reconciling Extradition with Human Rights // American Journal of International Law. – Vol. 92. No. 2 (Apr., 1998). – P. 187 - 212.
150. Дрьоміна Н. Тероризм і проблеми екстрадиції // Право України. - 2000. - № 9. – С. 98 - 101.
151. Лукашук И.И. Выдача обвиняемых и осужденных // Журнал российского права. - 1999. - № 2. - С. 58 - 68.
152. Даневский В.П. Выдача преступников и прения о ней в оксфордской сессии Гентского института международного права // Юридический вестник. - 1880. - № 12. - С. 517 - 563.
153. Договор между Российской Федерацией и Азербайджанской Республикой о правовой помощи и правовых отношениях по гражданским, семейным и уголовным делам от 22.12.1992 г. // Бюллетень международных договоров. - № 5. – Май 1995. - С. 37 - 58.
154. Закон України від 06.03.2003 р. № 623-IV “Про ратифікацію Договору між Україною та Республікою Індія про видачу правопорушників” // Офіційний вісник України. - 2003. - № 14 (18.04.2003). - Ст. 609.
155. Мезяев А.Б. Международные договоры об экстрадиции и проблема сметной казни // Государство и право. – 2003. - № 3. – С. 79 - 87.
156. Сафаров Н. Европейская конвенция об экстрадиции: комментарий к статье 11 – “Смертная казнь” // Уголовное право. – 2003. - № 3 (июль - сентябрь). – С. 120 - 122.
157. Fidan. Conseil d’Etat, France, 27 Fevrier 1987 // International Law Reports. - 1995. Vol. 100. - P. 662 - 664.
158. Закон України від 22.02.2000 р. № 1484-ІІІ "Про ратифікацію Протоколу № 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, який стосується скасування смертної кари, 1983 року" // Офіційний вісник України. - 2000. - № 9 (17.03.2000). - Ст. 333
159. Курцев Н.П., Горюнова Е.Н. Правовая природа юридических фактов // Юристъ. – 2003. – № 10. – С. 16 - 23.
160. Шапченко С.Д. Механізм кримінально-правового регулювання в правовій системі України: основні режими функціонування // Вісник Київського університету. Юридичні науки. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2002. – Вип. 47. – С. 198 - 203.
161. Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм. – М.: Госюриздат, 1960. – 511 с.
162. Дюрягин И.Я. Применение норм советского права и социальное (государственное) управление. (Теоретические проблемы): Автореф. дисс… докт. юрид. наук (12.00.01). – Свердловск, 1975. – 35 с.
163. Чувакова Г.М. Дефектність фактичних складів: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Одеська національна юридична академія. - Одеса, 2004. - 19 с.
164. Исаков В.Б. Юридические факты в советском праве. – М.: Юрид. лит., 1984. - 144 с.
165. Ханнанов Р.А. Нормативные условия в динамике гражданского правоотношения // Советское государство и право. – 1973. - № 8. – С. 123 - 127.
166. Уголовный з