ДЯКОВ ВОЛОДИМИР СЕРГІЙОВИЧ. ГНОСЕОЛОГІЧНА І ПРАВОВА ПРИРОДА ВИПРАВДУВАЛЬНОГО ВИРОКУ

brief description

ДЯКОВ ВОЛОДИМИР СЕРГІЙОВИЧ. Назва дисертаційної роботи: "ГНОСЕОЛОГІЧНА І ПРАВОВА ПРИРОДА ВИПРАВДУВАЛЬНОГО ВИРОКУ"

Міністерство освіти і науки України Київський національний університет імені Тараса Шевченка
На правах рукопису
ДЯКОВ ВОЛОДИМИР СЕРГІЙОВИЧ
Прим №
УДК 343.154
ГНОСЕОЛОГІЧНА І ПРАВОВА ПРИРОДА ВИПРАВДУВАЛЬНОГО ВИРОКУ
12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
Науковий керівник:
ШУМИЛО Микола Єгорович,
доктор юридичних наук, професор Заслужений діяч науки і техніки України Член-кореспондент НАПрН України
Київ - 2016
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ 4
ВСТУП 5
РОЗДІЛ 1. ПІЗНАВАЛЬНЕ ПІДҐРУНТЯ УХВАЛЕННЯ
ВИПРАВДУВАЛЬНОГО ВИРОКУ 17
1.1. Пізнавальні передумови помилок і правопорушень у кримінальному процесуальному пізнанні 17
1.2. Вплив суб’єктивного фактора на процес і результати пізнання в кримінальному провадженні 32
1.3. Формування процесуального знання від імовірного до вірогідного як шлях
послідовного розв’язання невизначеності 54
Висновки до розділу 1 69
РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ПЕРЕДУМОВИ УХВАЛЕННЯ
ВИПРАВДУВАЛЬНОГО ВИРОКУ 73
2.1. “Виправдання” в контексті теоретичних процесуальних конструктів “мети”, “завдання” та “призначення” кримінального провадження 73
2.2. Змагальність у дослідженні доказів як передумова реалізації юридичної можливості виправдання обвинуваченого 100
2.3. Правова і фактична незалежність суду, як головна умова можливості
виправдання 127
Висновки до розділу 2 153
РОЗДІЛ 3. ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА ВИПРАВДУВАЛЬНОГО ВИРОКУ 156
156
3.1. Юридичні підстави ухвалення виправдувального вироку
3.2. Зміст і форма виправдувального вироку
3.3. Вплив правових позицій Європейського суду з прав людини на ухвалення
рішення про спростування обвинувачення 191
Висновки до розділу 3 209
ВИСНОВКИ 213
217
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
Венеціанська комісія - Європейська комісія “За демократію через право” ВРУ - Верховна Рада України
ВССУ - Вищий спеціалізований суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ)
ВСУ - Верховний Суд
ЄСПЛ - Європейський суд з прав людини
ЗУ - Закон України
Конвенція - Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року
КК України - Кримінальний кодекс України
КПК України - Кримінальний процесуальний кодекс України
РФ - Російська Федерація
ВСТУП
Актуальність теми. Одним із головних завдань кримінального судочинства є недопущення засудження невинуватих, вирішення якого має відбуватися в судовому процесі у рамках належної правової процедури у формі законного, обґрунтованого й умотивованого виправдувального вироку.
Статистичні дані свідчать про те, що сучасний стан відправлення вітчизняного правосуддя порівняно з розвиненими європейськими юрисдикціями характеризується вельми низькою часткою виправдувальних вироків. В Україні цей показник останніми роками становить менше відсотка від загальної кількості вироків (2009 - 0,23%; 2010 - 0,22%; 2013 - 0,3%; 2014 - 0,77%; 2015 - 0,94%).
Навіть таке мізерне зростання у судовій практиці кількості виправдувальних вироків слід оцінювати як показник позитивних зрушень вітчизняного правосуддя, яке перебуває у стані реформування. Водночас, це є тривожним індикатором соціальної та юридичної розбалансованості мегамашини кримінального судочинства, коли мають місце факти незаконного кримінального переслідування осіб, а також порушення їхніх конституційних прав і свобод, законних інтересів.
Такий стан справ зумовлений негативним впливом низки як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників. Приміром, у чинному КПК України не вирішено фундаментальне за своєю практичною вагою питання остаточного розподілу між учасниками кримінального провадження функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи in merito. У стадії досудового розслідування, на жаль, залишається слідчий порядок формування доказової бази і прийняття процесуального рішення про формулювання підозри та обвинувачення. Аналіз слідчої та судової практики переконливо показує, що причинами ухвалення виправдувальних вироків є, зокрема, порушення органами розслідування процесуальної форми збирання доказів, їхня недостатність і неузгодженість, невміння працювати зі стандартами доказаності під час формування та формулювання підозри і обвинувачення, помилки у кримінально-правововій кваліфікації передбачуваного злочину тощо. Унормування підстав ухвалення виправдувального вироку також видається надміру ускладненим, що відкриває певні можливості для неконтрольованого суддівського розсуду. Не варто забувати, що на прийняття таких рішень неабияк і далі впливають сформовані в добу радянської політичної юстиції практики й узвичаєння так званого “карального ухилу”, які чудово прижилися в атмосфері правового нігілізму, що панує нині в Україні. Часто це проявляється у зневажливому ставленні до правової позиції сторони захисту, нехтуванні положеннями засад презумпції невинуватості та змагальності.
Дані аналізу судової діяльності вказують на ігнорування багатьма суддями правових позицій і рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), що також є однією із причин низького відсотку виправдувальних вироків. Ухваленню таких вироків серйозно заважає, як це не сумно констатувати, і брак належної фахової, а особливо гуманітарної компетентності у владних суб’єктів кримінального процесу.
У різні роки окремим аспектам проблеми, що розглядається, приділяли увагу українські та зарубіжні науковці: В. М. Абрамова,
Г. І. Алейніков, Н. Ф. Вороніна, М. М. Вопленко, Ю. М. Грошевий, В. П. Гмирко, З. З. Зінатуллін, К. Б. Калиновський, О. В. Капліна, О. М. Коваль, І. І. Котюк, Н. І. Клименко, О. П. Кучинська, О. М. Ларін,
І. М. Лузгін, П. А. Лупинська, М. М. Михеєнко, Ю. В. Охотіна, М. І. Пастухов, М. А. Погорецький, І. Л. Петрухін, М. М. Полянський, О. П. Попов, В. В. Рожнова, В. М. Савицький, В. К. Случевський,
О. В. Соколов, М. С. Строгович, В. Т. Томін, А. І. Трусов,
І. Я. Фойницький, Р. Д. Хашимов, Ю. Ю. Чурилов, О. Г. Яновська та інші дослідники.
Разом із тим в українській процесуальній науці питання стосовно системи пізнавальних та юридичних передумов, що зобов’язують суд ухвалити виправдувальний вирок, ще не були предметом самостійного комплексного наукового дослідження.
Ці, а також деякі інші чинники зумовлюють актуальність обраної здобувачем теми дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертаційного дослідження розроблено в контексті реалізації положень указів Президента України “Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів” від 10 травня 2006 року № 361/2006, “Про концепцію реформування кримінальної юстиції в Україні” від 8 квітня 2008 року № 311/2008 та відповідно до пріоритетних напрямів розвитку правової науки на 2011-2015 рр., ухвалених Національною академією правових наук (рішення від 24 вересня 2010 р. № 14-10), планів науково- дослідних робіт юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка за напрямом досліджень юридичного факультету “Доктрина права в правовій системі: теоретичні та практичні аспекти” (номер теми 11БФ042-01, державна реєстрація 01111u008337), а також кафедри правосуддя. Тему дисертації затверджено вченою радою юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка 17 грудня 2012 року (протокол № 4) й уточнено 28 березня 2016 року (протокол № 7).
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є напрацювання системних процесуальних засобів, спрямованих на забезпечення права людини на виправдувальний вирок у разі невиконання стороною обвинувачення юридичного обов’язку довести обвинувачення “поза розумним сумнівом”.
Зазначена мета зумовила потребу вирішення таких задач:
- обґрунтувати зміст і функцію поняття “виправдання” в контексті теоретичних процесуальних конструкцій “мета”, “завдання” та “призначення” кримінального провадження;
- вдатися до критичного аналізу змісту функції засади змагальності у чинному КПК України в забезпеченні рівності сторін під час дослідження ними й судом доказів як головної передумови ухвалення виправдувального вироку;
- дослідити стан декларованої та фактичної незалежності сучасного українського суду в контексті європейських стандартів забезпечення справедливого правосуддя;
- виявити проблемні ситуації, які виникають у процесі ухвалення виправдувального вироку, та запропонувати варіанти їх вирішення;
- дослідити епістемологічні питання руху процесуального знання про факти й обставини кримінального правопорушення від “імовірного” до “вірогідного” як пізнавальної передумови ухвалення судом виправдувального вироку;
- визначити змістове наповнення таких функціональних понять, як “помилка” та “кримінальне процесуальне правопорушення” у кримінальному процесі.
Об’єктом дослідження є проблемна ситуація вітчизняного правосуддя в кримінальних справах, що склалась у діяльності судів першої інстанції в контексті ухвалення виправдувальних вироків.
Предметом дослідження є гносеологічна і правова природа виправдувального вироку.
Методи дослідження. Для вирішення поставлених задач і досягнення мети застосовувався комплекс загально- та спеціальнонаукових методів. Логічні методи аналізу, синтезу, індукції та дедукції дали змогу дослідити гносеологічне підґрунтя та правові питання ухвалення виправдувального вироку (підрозділи 1.1, 1.2, 1.3, 2.1, 2.2, 2.3). Системно-
структурний метод був плідним у дослідженні змісту та функції понять “помилка” та “кримінальне процесуальне правопорушення” у кримінальному процесі, а також допоміг дослідити рух процесуального знання від “імовірного” до “вірогідного” у кримінальному провадженні (підрозділ 1.1, 1.3). Застосування формально-юридичного методу
вможливило розкрити зміст і функцію поняття “виправдання” в аспекті досягнення мети кримінального провадження (підрозділ 2.1). Метод моделювання дав змогу визначити шляхи вдосконалення кримінального процесуального законодавства в частині забезпечення рівності сторін захисту та обвинувачення на стадії досудового розслідування (підрозділ 2.2). У роботі також застосовувався історико-правовий метод, що дозволило авторові з’ясувати причини формування та існування карального ухилу в юридичній ментальності суддівського корпусу України (підрозділ 1.2). Порівняльно-правовий метод застосовувався для порівняльного аналізу положень Конституції України, міжнародно- правових документів, законодавства зарубіжних країн, КПК України, Закону України від 2 червня 2016 р. “Про судоустрій і статус суддів” та інших нормативних актів, які регламентують порядок досудового розслідування, судового розгляду, а також визначають процесуальні права та гарантії підозрюваного (обвинуваченого). Цей метод допоміг також визначитися з основними напрямами подальшого вдосконалення положень чинного законодавства України, спрямованих на забезпечення встановленої стандартами доказаності якості процесуального знання про факти та обставини кримінального провадження, забезпечення реальної рівності сторін захисту та обвинувачення, дієвого захисту прав і свобод людини, процесуальної якості судових рішень, у тому числі й виправдувальних вироків (підрозділи 1.2, 2.2, 3.2), та ін.
Емпіричну основу дисертаційного дослідження становлять: дані аналізу 118 виправдувальних вироків, ухвалених протягом 2014-2016 років, а також результати анкетування 98 суддів. У ході роботи над дисертаційним дослідженням проаналізовано 29 справ, що розглядалися в Європейському суді з прав людини, стосовно застосування статей 3, 5, 6, 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Крім того, використано власний досвід практичної роботи автора у Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших в Україні комплексним дослідженням проблемної ситуації українського правосуддя у кримінальних справах, що склалась у діяльності судів першої інстанції у зв’язку з ухваленням ними виправдувальних вироків; у роботі обґрунтовано низку концептуальних, важливих для теорії та практики понять, положень, висновків і рекомендацій, одержаних автором особисто, серед яких найсуттєвішими є такі:
вперше:
- дано характеристику виправдувальному вироку як, з одного боку, результату негативної оцінки суду виконання стороною обвинувачення юридичного обов’язку, встановленого для неї ст. 62, п. 2 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ч. 2 ст. 17 КПК України, довести винуватість особи поза розумним сумнівом, а з іншого, - як позитивного результату виконання судом свого юридичного обов’язку - виправдати особу, винуватість якої не доведено стороною обвинувачення в рамках належної правової процедури;
- обґрунтовано, що юридичною підставою ухвалення судом виправдувального вироку є встановлений факт невиконання стороною обвинувачення юридичного обов’язку довести винуватість особи поза розумним сумнівом; невиконання згаданого вище обов’язку є, як правило, сукупним наслідком скоєння стороною обвинувачення кримінально-процесуальних правопорушень та помилок різноманітної природи;
- доведено, що до ухвалення вироку суду процесуальне знання про факт вчинення злочину конкретною особою та її винуватість презюмується ймовірним з огляду на інквізиційний (слідчий) спосіб його виготовлення й підлягає подальшій перевірці в суді першої інстанції у рамках змагальної процедури; усвідомлення цього факту закладає поліваріантність судової перспективи вирішення справи, тобто рівновеликої можливості ухвалення як виправдувального, так і обвинувального вироку;
- зроблено висновок про те, що процесуальність знання у кримінальному провадженні як його стадійний рух від імовірного до вірогідного характеризує ступені кваліфікації епістемологічних результатів пізнавальної діяльності у встановленні фактів і обставин вчиненого правопорушення як процесу послідовного розв’язання невизначеності щодо існування/не існування factum probandum. Тому цілком виправдано в чинному КПК України початок кримінального провадження обґрунтовується імовірним знанням про правопорушення та особу, яка його вчинила. Відтак дисертант обґрунтовує наукову позицію, відповідно до якої машина кримінального процесу врухомлюється не подією злочину, а навпаки - потребою довести, чи мало місце правопорушення та хто його вчинив;
- доведено нагальну потребу розмежування фундаментальних теоретичних процесуальних понять призначення, мета і завдання кримінального процесу. У зв’язку з цим обґрунтовується положення, що поняття “призначення кримінального процесу” має вказувати на його соціальну функцію в механізмі державі - забезпечувати захист особи, суспільства і держави від кримінальних правопорушень. “Безпосередня мета кримінального провадження” означає іншу функцію - встановлення органом судової влади юридичного факту доведеності чи недоведеності обвинувачення в суді першої інстанції, аби кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини і щоб жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений. Відповідно поняття “завдання кримінального процесу” має нормативно вказувати на перелік послідовних кроків, які треба зробити, щоб досягти поставленої мети - здійснити швидке, повне й неупереджене розслідування і судовий розгляд кримінального провадження, застосувати до кожного учасника кримінального провадження належну правову процедуру;
- обґрунтовано положення про те, що в контексті функції засади змагальності діяльність сторони захисту зі спростування предмета обвинувачення відбувається шляхом його заміщення предметом виправдання з використанням логічних засобів діяльності доказування - сукупності інтелектуальних операцій із виявлення хибності або необґрунтованості обвинувальної тези, її аргументів та демонстрації;
- доведено, що діяльність сторін обвинувачення та захисту з дослідження доказів у судовому розгляді можна умовно поділити на два етапи: процедури з легалізації судових доказів та визначення їхньої переконливості в обґрунтуванні обвинувальної тези. Відтак пропонується у чинному КПК України унормувати процедуру легалізації доказів і відмови у визнанні матеріалів досудового розслідування судовими доказами;
- встановлено редакційну і змістову розбіжності між реабілітаційними підставами закриття кримінального провадження (пп. 1-3 ч. 1 ст. 284 КПК України) і підставами ухвалення виправдувального вироку (пп. 1-3 ч. 1 ст. 373 КПК України), що на практиці спричиняє їх неоднакове застосування при ухваленні виправдувальних вироків. У зв’язку з цим пропонується викласти п.п. 1-3 ч. 1 ст. 284 КПК України в такій редакції: “Кримінальне провадження закривається, якщо не встановлено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому підозрюється особа; 2) кримінальне правопорушення вчинене підозрюваним; 3) у діянні підозрюваного є склад кримінального правопорушення”;
- запропоновано з метою більш чіткого розподілу функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи по суті надати право закривати кримінальне провадження у порядку, передбаченому ст. 284 КПК України, і звільняти особу від кримінальної відповідальності згідно з вимогами ст. 288 КПК України винятково слідчим суддею;
удосконалено:
- визначення “помилка” в кримінальному процесі, котре пропонується розуміти як невідповідність знання суб’єкта, що здійснює кримінальне провадження, досліджуваному об’єкту; вона зумовлена несвідомим формуванням хибних висновків за результатами оцінки викривленої інформації, рівнем його професійної правосвідомості, браком спеціальних знань, життєвого та/або професійного досвіду, а також його особистісними якостями. Одночасно наголошується, що хибне уявлення суб’єкта, який здійснює кримінальне провадження, може також зумовлюватися складністю об’єкта пізнання недосконалістю засобів діяльності доказування;
- положення, що помилки у кримінальному провадженні мають неусвідомлений характер і є результатом добросовісної омани юристів у процесі пізнавальної діяльності та ухваленні процесуальних рішень;
- тезу, що використання в нормах кримінального процесуального законодавства, яке регулює діяльність органів розслідування і слідчого судді (суду) до ухвалення вироку суду, словосполучень “заяви і повідомлення про злочин” (ст. 214 КПК України), “кримінальним правопорушенням завдано шкоди” (ст. 55 КПК України), “заряджають” юристів енергетикою обвинувального ухилу і порушують вимоги засади презумпції невинуватості;
- положення щодо забезпечення однаковості слідчої і судової практики на усіх етапах кримінального провадження у справі й запропоновано доповнити ст. 89 КПК України частиною четвертою, яка би встановлювала процедуру визнання доказів недопустимими;
- пропозицію уточнити редакцію ст. 417 КПК України, де
вказати, що суд апеляційної інстанції, встановивши обставини,
передбачені пунктами 1-3 ч. 1 ст. 284 КПК України, зобов’язаний скасувати обвинувальний вирок суду першої інстанції та ухвалити виправдувальний вирок. У зв’язку з цим пропонується уточнити редакцію ст. 440 КПК України в якій зазначити: “Суд касаційної інстанції, встановивши обставини, передбачені пунктами 1 -3 ст. 284 цього Кодексу, скасовує обвинувальний вирок і повертає кримінальну справу до апеляційного суду для ухвалення виправдувального вироку”;
- на підставі аналізу відповідних теоретичних положень і нормативних вимог щодо підстав ухвалення виправдувальних вироків та вивчення їх змісту зафіксовано особливості мотивації ухвалення виправдувального вироку залежно від підстав, передбачених ст. 373 КПК України;
набули подальшого розвитку:
- доведено, що, оскільки суд першої інстанції за розглядом представленого прокурором обвинувачення має ухвалити лише виправдувальний або обвинувальний вирок, існує нагальна потреба розширити перелік підстав для ухвалення виправдувального вироку. У зв’язку з цим ч. 2 п. 1 ст. 373 КПК України пропонується викласти в такій редакції: “Виправдувальний вирок також ухвалюється: 1) у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення за умови відмови потерпілого від його підтримання; 2) якщо в суді встановлено, що: а) набрав чинності закон, яким скасовано кримінальну відповідальність за діяння, вчинене особою; б) існує вирок по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або постановлена ухвала суду про закриття кримінального провадження по тому самому обвинуваченню; в) потерпілий, а у випадках, передбачених цим Кодексом, його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення”;
- наукова позиція, що причинами формування та існування обвинувального ухилу в суддівському корпусі України є: деформація правосвідомості, зумовлена історичними традиціями слідчого процесу радянської доби; недосконалістю інститутів кримінального процесуального права; необ’єктивністю прокурорів; труднощами процесу пізнання; впливом на судову діяльність громадської думки; обвинувальне спрямування системи підготовки у відомчих навчальних закладах; формування суддівського корпусу за рахунок поповнення колишніми співробітниками правоохоронних органів;
- положення наукової моделі предмета виправдання, запропонованого В. О. Попелюшком, в частині його структуризації за загальним і конкретним критеріями, а також залежно від підстав ухвалення виправдувального вироку.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані у дисертаційній роботі теоретичні узагальнення, висновки й пропозиції можуть бути використані:
- у законотворчій сфері для внесення змін і доповнень до ст. 127 Конституції України, статей 2, 3, 89, 284, 373, 417, 440 КПК України, статей 65, 69, 70 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”; для вдосконалення інших законодавчих та відомчих нормативно-правових актів України;
- у науково-дослідницькій сфері для подальшої наукової розробки гносеологічного підґрунтя та правової природи ухвалення виправдувального вироку;
- у практичній діяльності органів досудового розслідування, прокуратури, місцевих, апеляційних та касаційного судів;
- у навчальному процесі під час підготовки навчально- методичних матеріалів, викладання курсу кримінального процесу України у вищих навчальних закладах України.
Окремі положення дисертації застосовуються в навчальному процесі Київського національного університету імені Тараса Шевченка (акт впровадження від 14 жовтня 2016 року), під час підготовки працівників апаратів Верховного Суду України (акт впровадження від 21 вересня 2016 року № 161-3403/0/8-16) та Апеляційного суду Херсонської області (акт впровадження від 16 вересня 2016 року).
Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження оприлюднені на міжнародних науково-практичних конференціях “Дотримання прав людини: сучасний стан правового регулювання та перспективи його вдосконалення” (Київ, 2014 р.), “Публічне адміністрування в сфері органів внутрішніх справ” (Київ, 2015 р.), “Національні та міжнародні стандарти сучасного державотворення: тенденції та перспективи розвитку” (Харків, 2016 р.), “Актуальні питання правової теорії та юридичної практики” (Одеса, 2016 р.), “Проблеми та стан дотримання захисту прав людини в Україні” (Львів,
2016 р.).
Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження викладено у 15 публікаціях автора, зокрема, 10 - у наукових статтях, з них 7 - у вітчизняних фахових наукових виданнях, 2 статті в іноземних фахових виданнях та 5 - тезах доповідей на наукових конференціях.
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, якими об’єднано дев’ять підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 258 сторінок, у тому числі основний текст - 216 сторінок та список використаних джерел з 380 найменувань на 42 сторінках.

bibliography

ВИСНОВКИ
У дисертації наведено наукові результати, спрямовані на розв’язання проблемної ситуації вітчизняного правосуддя у
кримінальних справах, яка склалась у діяльності судів першої інстанції в контексті ухвалення виправдувальних вироків. Головними новими теоретичними та практичними результатами дослідження гносеологічної і правової природи виправдувального вироку є:
1. У діяльнішому сенсі феномен юридичної помилки у
кримінальному процесі може трактуватися як наслідок апостеріорного виявлення невідповідності знання, сформованого суб’єктами кримінального провадження, досліджуваному об’єктові пізнання. Виникнення цієї невідповідності спричинено неусвідомленим процесом формування помилкових de facto висновків через роботу з
недоброякісною інформацією, дефектами правосвідомості, браком життєвого та/або професійного досвіду, спеціальних знань, а також особистісними якостями юриста. Хибне уявлення правознавця, який здійснює кримінальне провадження, може також зумовлюватися складністю самого об’єкта процесуального пізнання та недосконалістю засобів діяльності доказування.
На відміну від юридичної помилки кримінальне процесуальне правопорушення являє собою усвідомлене, винне, суспільно небезпечне діяння, вчинене суб’єктом кримінальних процесуальних правовідносин усупереч вимогам чинного законодавства України, що завдає шкоду правам і законним інтересам учасників процесу.
2. Феномен процесуальності знання характеризує його етапність і стадійність у русі від імовірного до вірогідного у встановленні фактів і обставин кримінального провадження як процесу послідовного розв’язання невизначеності в перебігу вирішення основного питання кримінального судочинства. Виходячи з цих міркувань, початок кримінального провадження дисертант обґрунтовує наявністю ймовірного знання про передбачуване правопорушення та особу, яка його вчинила. Звідси логічно випливає теза, що всупереч усталеній думці початок кримінальної процесуальної діяльності детермінується не подією правопорушення, а саме потребою встановити, чи справді мав місце злочин та хто його вчинив.
3. До ухвалення вироку суду процесуальне знання про факт вчинення злочину конкретною особою та її винуватість презюмується ймовірним з огляду на інквізиційний (слідчий) спосіб його отримання (В. Гмирко) й підлягає подальшій перевірці в суді першої інстанції у рамках змагальної процедури; усвідомлення цього факту закладає поліваріантність судової перспективи вирішення справи, тобто рівновеликої можливості постановлення як виправдувального, так і обвинувального вироку.
4. Ухвалення виправдувального вироку, з одного боку, є результатом негативної оцінки судом неналежного виконання стороною обвинувачення юридичного обов’язку, встановленого для неї ст. 62, п. 2
ч. 1 ст. 129 Конституції України, ч. 2 ст. 17 КПК України довести винуватість особи поза розумним сумнівом, а з іншого - позитивним фактом, що вказує на виконання судом свого юридичного обов’язку - виправдати особу, винуватість якої не доведено стороною обвинувачення в рамках належної правової процедури.
5. Поняття “призначення кримінального процесу” має вказувати на його соціальну функцію в механізмі державі - забезпечувати захист особи, суспільства і держави від кримінальних правопорушень. “Безпосередня мета кримінального провадження” має іншу функцію - встановлення органом судової влади юридичного факту доведеності чи недоведеності обвинувачення в суді першої інстанції, аби кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини і щоб жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений. Відповідно поняття “завдання кримінального процесу” повинно нормативно вказувати на перелік послідовних кроків, які треба зробити, щоб досягти поставленої мети - здійснити швидке, повне й неупереджене розслідування і судовий розгляд кримінального провадження, застосувати до кожного учасника кримінального провадження належну правову процедуру.
6. У контексті послідовної реалізації засади змагальності діяльність сторони захисту зі спростування предмета обвинувачення відбувається в рамках його заміщення предметом виправдання з використанням логічних засобів діяльності доказування - сукупності інтелектуальних операцій із виявлення хибності або необґрунтованості тези, аргументів, демонстрації.
7. Правова і фактична незалежність суду є coditio sine qua судової здатності постановити у справі правосудне рішення (І. Я. Фойницький). Іншими словами, вони покликані забезпечити можливість реалізації потенціалу, закладеного у законодавчо визначених підставах ухвалення виправдувального вироку, шляхом виправдання особи, захисту її законних прав та інтересів. Саме ця незалежність створює можливості для застосування правових механізмів для провадження неупередженого, справедливого правосуддя, захисту прав та законних інтересів людини та громадянина.
8. Юридичною підставою ухвалення судом виправдувального вироку є встановлений факт невиконання стороною обвинувачення юридичного обов’язку довести винуватість особи поза розумним сумнівом. Невиконання згаданого обов’язку є, як правило, сукупним наслідком скоєння стороною обвинувачення помилок різноманітної юридичної етіології.
9. Існує практично обґрунтована потреба внесення низки змін і доповнень до ст. 127 Конституції України, статей 2, 3, 89, 284, 373, 417, 440 КПК України та статей 65, 69, 70 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, сукупно спрямованих на вирішення проблемної ситуації вітчизняного правосуддя у кримінальних справах, яка склалась у діяльності судів першої інстанції при ухваленні виправдувальних вироків.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абрамов А. В. Оправдание в уголовном процессе : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 “Уголовный процесс; криминалистика и судебная экспертиза; оперативно-розыскная деятельность” / Абрамов А. В. - Н. Новгород, 2005. - 206 с.
2. Абрамова В.М. Експертні помилки: сутність, генезис, шляхи подолання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец.
12.0. 09 “Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність / В.М. Абрамова. - К., 2005. - 18 с.
3. Абросимов И.В. Актуальные вопросы обеспечения допустимости и достоверности доказательств в уголовном судопроизводстве : автореф. дисс. на соиск науч.ст. канд. юрид. наук : 12.00.09 / И.В. Амбросимов - М., 2007. - 26 с.
4. Алейніков Г.І. Виправдувальний вирок у кримінальному процесі України / Г.І. Алейніков. - Херсон: Херсонський обласний Фонд милосердя та здоров’я, 2007. - 200 с.
5. Александров А.С. Пять тезисов из манифеста критических правовых исследований русского уголовно-процессуального права / А.С. Александров, В.В. Терехин // Вестн. Волгогр. гос. ун-та. - Сер. 5: Юристпруд. - 2015. - № 1 (26). - С. 8-14.
6. Александров А.С. Назначение уголовного судопроизводства и наказания / А.С. Александров, И.А. Александрова, В.И. Круглов. - Нижний Новгород, Нижегородская академия МВД РФ, 2005. - 100 с.
7. Александрова О.Ю. Оправдательный приговор в уголовном процессе : теоретические основы и правоприменительная практика : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09 / Ольга Юрьевна Александрова. - Красноярск, 2005. - 202 с.
8. Алексеев С.О. Проблемы теории права / С.О. Алексеев. - Свердловск, 1973. - Т.2. - С. 247-248.
9. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у
2012 році (за даними судової статистики) / Вісник Верховного Суду України. -
2013. - № 6 (154). - С. 20-41.
10. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у
2013 році (за даними судової статистики) / Вісник Верховного Суду України. -
2014. - № 5 (165). - С. 31-40.
11. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у
2014 році (за даними судової статистики) / Вісник Верховного Суду України,
2015. - № 6 (178). - С. 23-35.
12. Англо-український юридичний словник : близько 75 000 термінів / [упоряд. С.М. Андріанов та ін.] ; за ред. Л.І. Шевченко. - К. : Арій, 2010. - 552 с.
13. Антологія української юридичної думки : в 10 т. / [редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін.]. - К. : Видавничий Дім “Юридична книга”, 2002¬2005. - Т. 7 : Кримінальне право. Кримінальний процес / [упоряд.: О.М. Костенко, О.О. Кваша ; відп. ред. О.М. Костенко]. - 2004. - 616 с.
14. Аристотель. Риторика. - М, 1978 [Електронний ресурс] // веб-сайт бібліотеки Максима Мошкова. - Режим доступу:
http: //www.lib.ru/POEEAST/ARISTOTEL/ritoriki.txt.
15. Аскеров С.С. Принцип незалежності і недоторканності суддів у кримінальному процесі України та Азербайджану (порівняльно-правове дослідження) : дис... канд. юрид. наук : 12.00.09 “кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність” / Садіг Сафар Огли Аскеров. - К., 2008. - 119 с.
16. Астафьев Ю.В. Структура уголовно-процессуального познания (процессуальный и непроцессуальный аспект) / Ю.В. Астафьев // Вестник Воронежского государственного университета. Серия Гуманитарные науки. - 2005. - № 2. - С. 159-172.
17. Барабаш А.С. Прекращение уголовных дел по нереабилитирующим основаниям в стадии предварительного расследования (ст. 62-9 УПК РСФСР) /
А. С. Барабаш, Л. М. Володина. - Томск : Изд-во Том. ун-та, 1986. - 154 с.
18. Безлепкин Б.Т. Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации (постатейный) / Б.Т. Безлепкин. - М. : КноРус, 2010. - 688 с.
19. Белкин А.Р. Теория доказывания в уголовном судопроизводстве / А.Р. Белкин. - М.: Норма, 2007. - 528 с.
20. Белкин Р.С. Курс криминалистики / Р.С. Белкин. - М., 1997. - Т.2. - 464 с.
21. Белоусова Е.А. Прекращение уголовного преследования в стадии предварительного расследования : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / Белоусова Евгения Алексеевна. - СПб., 2004. - 177 с.
22. Бирюков Б.В., Тростников В.Н. Жар холодных чисел и пафос бесстрастной логики. Формализация мышления от античных времен до эпохи кибернетики / Б.В. Бирюков, В.Н. Тростников. - Москва, 1977. - 191 с.
23. Большая Советская Энциклопедия (в 30 томах) / Гл. ред. А.М. Прохоров. Изд. 3-е - М., “Советская Энциклопедия”, 1974. - Т. 18. Никко-Отолиты, 1974. - 632 с. с илл., 24 л. илл., 6 л. карт, 1 карта-вкладка.
24. Букша Н.Ю. Назначение института прекращения уголовного дела и уголовного преследования в российском уголовном судопроизводстве : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 “Уголовный процесс; криминалистика и судебная экспертиза; оперативно-розыскная деятельность” / Наталья Юрьевна Букша. - Краснодар, 2005. - 22 с.