Даниленко Роман Михайлович. Червоний терор в Україні в 1918 - 1921 рр.

brief description

Даниленко Роман Михайлович. Назва дисертаційної роботи: "Червоний терор в Україні в 1918 - 1921 рр."

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
ДАНИЛЕНКО РОМАН МИХАЙЛОВИЧ
УДК 94(477):323.282“1918-1921”
ЧЕРВОНИЙ ТЕРОР В УКРАЇНІ В 1918 – 1921 РР.
07.00.01 – історія України
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Науковий керівник:
Черевичний Геннадій Семенович
кандидат історичних наук, доцент
Київ – 2016
2
ЗМІСТ
Перелік умовних скорочень....................................................................................3
Вступ............................................................................................................................5
Розділ 1. Історіографія та джерельна база дослідження....................................9
1.1. Історіографія.........................................................................................................9
1.2. Джерельна база дослідження.............................................................................25
Розділ 2. Особливості більшовицького терору в Україні
у січні – квітні 1918 р..............................................................................................36
2.1. Ідеологічна та правова основа більшовицького терору в Україні.................36
2.2. Більшовицький терор на українських землях в 1918 р...................................57
2.3. Грабіжницька політика як складова більшовицького
терору в Україні.........................................................................................................79
Розділ 3. Червоний терор в умовах боротьби за владу
в Україні у січні – серпні 1919 р............................................................................89
3.1. Роль червоного терору у встановленні радянської влади в Україні..............89
3.2. Функціонування радянської репресивно-каральної системи
в Україні...................................................................................................................104
3.3. Надзвичайні комісії як головні провідники червоного терору....................121
Розділ 4. Репресивна діяльність більшовиків в Україні у 1920 – 1921 рр..149
4.1. Організація та функціонування радянського
репресивно-карального апарату в Україні у 1920-21 рр.....................................149
4.2. Червоний терор у різних регіонах України у 1920-21 рр.............................164
4.3. Застосування терору для боротьби з повстанським рухом..........................183
Висновки.................................................................................................................200
Список використаних джерел та літератури...................................................209
3
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
Виконком – виконавчий комітет
ВНУС – Війська внутрішньої служби республіки
ВОХР – Війська внутрішньої охорони республіки
ВРК – Військово-революційний комітет
ВУЦВК – Всеукраїнський центральний виконавчий комітет
ВУЧК – рос. Всеукраинская чрезвычайная комиссия по борьбе с
контрреволюцией, спекуляцией, саботажем и преступлениями по должности
(Всеукраїнська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією,
саботажем та службовими злочинами)
ВЦВК – Всеросійський центральний виконавчий комітет
ВЧК – рос. Всероссийская чрезвычайная комиссия (Всеросійська надзвичайна
комісія)
ГДА СБУ – Галузевий державний архів Служби безпеки України
Губвиконком – губернський виконавчий комітет партії
Губком – губернський комітет
Губнарада – губернська нарада по боротьбі з бандитизмом
Губпартком – губернський партійний комітет
Губревком – губернський революційний комітет
ГубЧК – рос. губернская чрезвычайная комиссия; губчека (губернська
надзвичайна комісія)
ДАКО – Державний архів Київської області
ДПУ – Державне політичне управління
КГЧК – рос. Киевская губернская чрезвычайная комиссия (Київська губернська
надзвичайна комісія)
Комнезам – Комітет незаможних селян
Концтабір – Концентраційний табір
КП(б)У – Комуністична партія (більшовиків) України
4
Нарком’юст – Народний комісаріат юстиції
НКВС – Народний комісаріат внутрішніх справ
Політбюро – Політичне бюро
Продзагони – продовольчі загони
Продрозкладка – продовольча розкладка
Реввійськрада – Революційна військова рада
Ревком – революційний комітет
Ревтрибунал – Революційний трибунал
РКП(б) – Російська комуністична партія більшовиків
РНК – Рада народних комісарів (Раднарком)
РСФРР – Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка
РСДРП (б) – Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків)
РСДРП (м) – Російська соціал-демократична робітнича партія (меншовиків)
Слідком – Слідча комісія
УГА – Українська Галицька армія
УНР – Українська Народна Республіка.
УСРР – Українська Соціалістична Радянська Республіка
ЦДАВО України – Центральний державний архів вищих органів влади України
ЦДАГО України – Центральний державний архів громадських об’єднань
України
ЦВК – Центральний виконавчий комітет
ЦК – Центральний комітет
Цупчрезком – рос. Центральное управление чрезвычайными комиссиями по
борьбе с контрреволюцией, спекуляцией и преступлениями по должности
(Центральне управління надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією,
спекуляцією і посадовими злочинами)
ЧК – рос. чрезвычайная комиссия (надзвичайна комісія)
5
Вступ
Актуальність теми дослідження. Революційні події 1917 – 1921 рр. займають
особливе місце в новітній історії України. Вони справили непересічний вплив на
всю подальшу долю українського народу. Поряд з відродженням української
державності цей період відзначився і як один з найтрагічніших в українській історії.
Причиною цьому, крім кровопролитних воєн, став жахливий терор, жертвами якого
стала велика кількість українського населення. Особливою жорстокістю і
масштабністю вирізнявся червоний терор – репресивна політика радянської влади,
спрямована на придушення опору політичних противників, на масове знищення
представників соціальних груп, оголошених класовими ворогами, а також на
залякування решти населення, з метою забезпечення його лояльності.
Багато наукових досліджень присвячено політичним репресіям 30-х років в
Україні. Проте, небагато уваги приділено червоному терору 1918 – 1921 рр., який
залишається в тіні масштабних сталінських репресій. Без всебічного, глибокого й
об’єктивного дослідження історії червоного терору в Україні в 1918-21 рр.
неможливо відтворити цілісну й об’єктивну картину суспільних процесів цього
переломного етапу у вітчизняній історії. Адже подальші події в історії Радянської
України нерозривно пов’язані з подіями цього періоду. Створення і початок
діяльності репресивно-каральної машини припадає саме на цей час.
Актуальність теми посилюється тим, що у вітчизняній історіографії відсутнє
комплексне дослідження червоного терору в Україні 1918 – 1921 рр.
Тема роботи актуалізується також в контексті сучасних подій, у зв’язку з
процесом декомунізації в Україні та відповідно до резолюції Парламентської
Асамблеї Ради Європи № 1481 (2006) від 26 січня 2006 року щодо необхідності
міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів, в якій
стверджується, що усвідомлення історії є однією з передумов для запобігання
подібним злочинам у майбутньому. Це дослідження є спробою заповнити прогалини
в науковому осмисленні проблеми червоного терору як методу боротьби за владу та
управління державою.
6
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію
виконано у межах програми науково-дослідницьких робіт «Українська нація в
загальноєвропейському вимірі: історія та сучасність» (11 БФ 046-01), яка включена
до тематичного плану історичного факультету Київського національного
університету імені Тараса Шевченка.
Об’єктом дослідження є радянські репресивно-каральні органи в період 1918 –
1921 рр.
Предметом дослідження є форми й методи реалізації політики червоного
терору в Україні.
Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі об’єктивного і комплексного
аналізу архівних джерел, періодичних видань, опублікованих документів та
наукових праць висвітлити характер та специфіку червоного терору в Україні в
період 1918 – 1921 рр.
Відповідно до окресленої мети визначено наступні завдання:
 з’ясувати ступінь наукової розробки теми та охарактеризувати джерельну
базу дослідження;
 визначити ідеологічне та юридичне підґрунтя політики червоного терору;
 встановити загальні риси, особливості та закономірності більшовицького
терору в Україні в 1918 р.;
 розкрити значення червоного терору для утвердження радянської влади в
Україні;
 розглянути репресивну практику революційних трибуналів, міліції та стан
пенітенціарної системи в Україні в 1919 р.;
 проаналізувати роль надзвичайних комісій у розв’язанні, застосуванні й
посиленні червоного терору в Україні;
 висвітлити організацію і роботу радянського репресивного апарату в
Україні в 1920 – 1921 рр.;
 дослідити регіональні особливості практики червоного терору;
 охарактеризувати методи боротьби радянської влади з повстанським
рухом.
7
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з січня 1918 до кінця
1921 рр., тобто від перших актів червоного терору на території України, до
згортання масового терору в Україні у зв’язку зі стабілізацією суспільнополітичного життя та послабленням опору радянській владі.
Територіальні межі дослідження визначаються сучасними кордонами України
за винятком Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Чернівецької областей,
на які не поширився червоний терор.
Методологічною основою дослідження є загальнонаукові принципи
історизму, наукової об’єктивності, комплексності й системності. Для розв’язання
поставленої мети й завдань застосовано наступні загальнонаукові методи: логічного
аналізу, синтезу, індукції та дедукції. З-поміж спеціальних історичних методів
застосовано проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, статистичний.
Поєднання цих методів покликане сприяти реалізації поставленої мети та завдань
дисертаційного дослідження.
Наукова новизна роботи полягає в розробці теми, яка не отримала всебічного
висвітлення в історичній літературі. На основі широкого масиву джерел вперше
комплексно досліджено червоний терор в Україні в 1918 – 1921 рр. Розширено
джерельну базу і залучено до наукового обігу широке коло неопублікованих джерел.
Більш докладно висвітлена роль червоного терору у встановленні радянської влади
в Україні. Виявлено нові факти, які поглиблюють знання про репресивну діяльність
надзвичайних комісій та інших радянських репресивних органів в Україні в 1918 –
1921 рр. Суттєво доповнено існуючі відомості про активних реалізаторів політики
червоного терору, а також про жертв більшовицького терору в Україні 1918 –
1921 рр.
Практичне значення дисертації полягає у тому, що фактичний матеріал,
теоретичні положення та висновки дисертації можуть бути використані при
розробці нормативних та спеціальних курсів з історії України у вищих навчальних
закладах, при підготовці узагальнюючих праць, підручників і навчально-методичних
посібників. Одержані результати можуть бути використані для подальших наукових
8
досліджень, присвячених політичним репресіям в Україні та подіям Української
революції 1917 – 1921 рр.
Апробація дослідження. Основні положення та матеріали дисертації
представлені у формі доповідей і тез на наукових конференціях: XII Міжнародній
науковій конференції студентів, аспірантів та молодих вчених «Шевченківська
весна 2014: Історія» (Київ, 2014); VII Міжнародній науковій конференції «Дні науки
історичного факультету – 2014» (Київ, 2014); XIII Міжнародній науковій
конференції студентів, аспірантів та молодих вчених «Шевченківська весна 2015:
Історія» (Київ, 2015); VIII Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів
та молодих учених «Дні науки історичного факультету – 2015» (Київ, 2015);
Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні питання та проблеми
розвитку сучасної цивілізації: історичні, соціологічні, політологічні аспекти»
(Херсон, 2015); XIV Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів та
молодих вчених «Шевченківська весна 2016: Історія» (Київ, 2016).
Публікації. Основні результати дослідження викладено в 6 публікаціях у
наукових фахових виданнях, у тому числі дві статті – в закордонних виданнях.
Окремі положення та результати дослідження додатково відображені у
6 публікаціях тез та виступів на наукових конференціях.

bibliography

Висновки
Революційні події 1917 – 1921 рр. стали багато в чому переломним етапом в
історії України. Одним з ключових наслідків цих подій стало утвердження в Україні
комуністичного тоталітарного режиму. Ще одним наслідком цих подій стала велика
кількість жертв серед українського населення. І в першому, і в другому випадках
важливу роль відіграв червоний терор, який був невід’ємним атрибутом радянської
політики.
На основі аналізу та узагальнення історіографії, архівних матеріалів,
періодичної преси, опублікованих джерел, мемуарів та відповідно до поставлених
завдань було зроблено такі висновки:
Незважаючи на велику кількість наукових публікацій, присвячених
радянському терору та діяльності радянських репресивних органів на території
України, як засвідчив аналіз історіографії, проблема червоного терору в Україні є
недостатньо розробленою. В радянській історіографії червоному терору практично
не приділяли уваги. Він висвітлювався як недовготривалий елемент радянської
політики, який був відповіддю на білий терор і застосовувався в 2-й половині
1918 р. на території Росії. Репресивна діяльність надзвичайних комісій на території
України в 1919 – 1921 рр. зображувалась як правомірна боротьба з контрреволюцією
і бандитизмом, а образ чекіста ідеалізувався як образ благородного борця з ворогами
робітників і селян. Більшість наукових досліджень сучасної історіографії присвячені
політичним репресіям 1920-х – 1930-х рр., а червоний терор 1918 – 1921 рр. в них
розглядається лише побічно як преамбула. В інших працях червоний терор
висвітлюється фрагментарно, або досліджується його специфіка в окремих регіонах
України.
Аналіз джерельної бази підтвердив, що в наявності є достатня кількість джерел,
необхідних для вивчення поставленої проблеми. Попри знищення більшовиками
значного масиву документації, що стосувалася їхньої репресивної діяльності,
поєднання архівних документів з матеріалами періодичних видань, опублікованих
документів та спогадів дозволяють скласти повну та цілісну картину червоного
терору в Україні.
201
У ході дисертаційного дослідження було з’ясовано, що червоний терор в
Україні був зумовлений рядом факторів. Одним з головних було прагнення
більшовиків підпорядкувати своїй владі Україну. Але розгортання національного
руху на українських землях було свідченням того, що зробити це без застосування
насильства і терору не передбачалось можливим. Саме масовий терор став основним
методом придушення опору в Україні. Звісно, такий терор потребував виправдання з
ідеологічної точки зору. В основі комуністичної ідеології лежала ідея класової
боротьби як головного рушія історичного процесу. Саме нею більшовики
виправдовували необхідність насильства і терору. Терор проти буржуазії вони не
вважали злочином, адже в результаті переходу суспільства до соціалізму буржуазія
як клас все одно буде ліквідована, а отже терор, на думку ідеологів більшовизму,
лише прискорював цей процес. Всі репресивні заходи радянської влади
здійснювалися з метою залякування населення, щоб паралізувати його волю.
Важливим для комуністичної ідеології стало введення поняття «колективної
провини». Більшовики розуміли, що покарання невинних людей справляло набагато
сильніший психологічний ефект на населення, ніж покарання винних. Вони також
постійно наголошували, що червоний терор є відповіддю на ще більш жорстокий
буржуазний терор, проте насправді більшовицький терор почався задовго до
відповідних акцій їхніх противників. Більшовики не нехтували розпочинати терор
превентивно з метою ліквідації потенційно небезпечних для радянської держави
осіб та залякування решти населення. Для реалізації терору були сформовані
спеціальні органи розправи – ЧК і революційні трибунали. Попри те, що офіційно
червоний терор був проголошений 5 вересня 1918 р., можна констатувати, що в
Україні він розпочався фактично одразу після проголошення в ній радянської влади.
Встановлено, що спочатку більшовицький терор мав стихійний характер.
Спеціально створені більшовиками репресивні органи такі, як революційні
трибунали й надзвичайні комісії, в 1918 р. не стали головними провідниками
більшовицького терору в Україні. З цією роллю чудово справлялися самі
революційно налаштовані маси. Взявши на озброєння більшовицькі лозунги,
червоноармійці, матроси та декласовані елементи втілювали в життя більшовицьку
202
ідею про необхідність ліквідації буржуазії як класу. Часто терор був лише
прикриттям для пограбувань чи зведення особистих рахунків. Більшовики вдало
скористалися реваншистськими настроями населення, спрямувавши їх в необхідне
русло – проти своїх противників. Поступово терор почав набувати все більш
організованих форм. Велику роль в цьому відігравали новостворені місцеві
радянські органи влади, зокрема військово-революційні комітети. За їх допомогою
більшовики очолили терор і спрямували його проти своїх противників.
Особливо жахливого розмаху більшовицький терор набув у Криму. Свавілля
матросів в Криму лякало й самих більшовиків. Проте, реальних кроків для
припинення терору здійснено не було. Не менш кривавим виявився терор у Києві та
Одесі, де особливою жорстокістю вирізнявся М. Муравйов, який особисто закликав
знищувати всіх ворогів. Розстріли відбувались без жодного суду і супроводжувались
пограбуваннями жертв. Жертвами більшовиків ставали в першу чергу офіцери,
інтелігенція та прихильники Центральної Ради. Але доволі часто жертвами ставали
також люди, які за своєю класовою та політичною приналежністю не відносилися до
ворогів більшовицької ідеології, проте в запалі революційної боротьби потрапляли
під жорна кривавого терору.
Більшовицький терор на українських землях також постійно супроводжувався
численними пограбуваннями українського населення. Прихильники більшовицьких
ідей вбачали соціальну рівність у тому, щоб, забравши все у багатих, розбагатіти
самому. Забирали не лише гроші й коштовності, але й одяг, білизну, їжу.
Працівники готелів чи сусіди могли видати більшовикам «буржуїв» чи офіцерів для
того, щоб потім поживитися їхнім майном. Для багатьох червоноармійців і матросів
пограбування були однією з причин їхнього перебування у лавах радянської армії.
Розстріли майже завжди супроводжувалися пограбуваннями жертв. Були
непоодинокі випадки, коли людину розстрілювали з метою забрати у жертви
вподобану річ. Крім цього, звичною практикою для більшовиків стали обкладання
заможного населення контрибуціями і погрози розправи, в разі їх несплати.
Економічний терор мав не менший психологічний ефект, ніж терор фізичний.
Населення було змушене жити в постійному страху перед новими обшуками,
203
реквізиціями, арештами, пограбуваннями. Крім того, для багатьох людей втрата
їхнього майна та капіталу значила не менше, ніж втрата власного життя. Лише
вимушений відступ більшовиків під натиском українських та австро-німецьких
військ зупинив подальший терор і пограбування.
Визначено, що одним з важливих засобів для утвердження радянської влади в
Україні в 1919 р. став червоний терор. Він використовувався не для покарання за
індивідуальні злочини, а був спрямований на масове знищення боєздатних та
неблагонадійних елементів противника з метою залякування решти населення. Він
застосовувався як для ліквідації політичних опонентів, так і для придушення
антибільшовицьких повстань. Останні були спричинені радянською політикою і
набули значного розмаху на території України. Проте, замість того, щоб виправляти
недоліки власної політики, більшовики перекладали відповідальність за всі
негаразди на «класових ворогів», вважаючи, що за допомогою терору можна
вирішити економічні й політичні проблеми, або принаймні змусити населення
виконувати непопулярні накази та розпорядження, спрямовані на здійснення
комуністичних перетворень. Важливим елементом червоного терору була система
заручництва. Заручники мали не лише сприяти припиненню опору українців, але й
використовувалися з метою тероризування інших держав, щоб змусити їх не
виступати проти більшовиків. Розстріли заручників справляли й важливий
психологічний ефект на населення, змушуючи його підкорятися радянській владі із
почуття страху. Для виправдання своєї репресивної діяльності більшовицьке
керівництво намагалося перекласти відповідальність за запровадження червоного
терору на місцеві, районні, повітові та губернські комуністичні організації, які
приймали постанови про необхідність застосування, а потім посилення червоного
терору.
З’ясовано, що значна роль у проведенні червоного терору в Україні
покладалася у 1919 р. на революційні трибунали. Більшовики розглядали їх не як
органи правосуддя, а як інструмент репресивної політики. Керуючись при винесенні
вироків виключно обставинами справи й революційним сумлінням, вони стали
важливим елементом радянської репресивно-каральної системи. Хоча більшовики
204
офіційно негативно ставились до смертної кари, вони зазначали, що вона необхідна
як знаряддя класової боротьби й тому мала застосовуватися надзвичайними
комісіями й революційними трибуналами. Останні в свою чергу не цуралися
виносити смертні вироки навіть при не доведенні вини підсудного. Відсутність чи
наявність доказів не грали вирішальної ролі при винесенні вироку, головним
критерієм була «революційна доцільність». Щоправда, президія ВУЦВК інколи
задовольняла клопотання засуджених і замінювала їм смертні вироки
довготривалим ув’язненням. Але перебування у радянських в’язницях і
новостворених концтаборах було доволі складним випробуванням для ув’язнених
через жахливий стан, в якому перебувала радянська пенітенціарна система.
Тероризувала населення і радянська міліція. Міліціонери грабували, брали хабарі,
били й розстрілювали затриманих. Деякі потім були змушені відповідати за свої
свавільні дії перед революційним трибуналом. В окремих випадках відповідали
перед революційним трибуналом за численні розстріли і чекісти. Зокрема, великий
резонанс викликала справа голови Волинської губЧК М. Кручинського. Проте, він
фактично уник покарання, у зв’язку з тим, що в його діях не було особистих мотивів
та злого умислу, а виносячи вирок він керувався лише власним революційним
сумлінням. Уникли покарання й інші більшовицькі кати, зокрема комендант
Харківської ЧК С. Саєнко. Це доводило, що розстріли, якщо вони здійснені в ім’я
революції, тяжким злочином не вважались.
Доведено, що головними провідниками червоного терору в 1919 р. стали ЧК.
Для координації їхніх дій була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія, яку в
квітні 1919 р. очолив М. Лацис. Надзвичайні комісії створювалися по всій Україні й
мали майже необмежені повноваження, а це виливалось у розстріли тисяч людей,
яких звинувачували у «контрреволюційності». Надзвичайні комісії проводили
арешти всіх підозрілих. Досить часто слідство було лише формальністю, а доля
заарештованих була визначена заздалегідь. Під час допитів чекісти застосовували
тортури, які змушували підозрюваних зізнаватися у всьому, в чому їх
звинувачували. Також чекісти не нехтували самі фабрикувати справи про
контрреволюційні організації з метою кар’єрного просування. Розстріли невинних
205
були необхідні для того, щоб ніхто не міг почувати себе в безпеці. Таким чином,
більшовики намагались придушити волю і свободу людей, перетворивши їх на
покірних слуг радянської держави. Крім ВУЧК, численні розстріли здійснювали й
губернські ЧК. Про звірства Київської, Харківської, Одеської та інших чрезвичайок
свідчать багато джерел. Жахливою була ситуація і в провінційних містах, де
розстріли не носили якоїсь системності, а розправи відбувались переважно з
особистих причин, в основному з метою пограбування. За недовготривалий період
своєї діяльності ЧК стали одіозними в очах більшості українського населення.
Проти них виступали навіть червоноармійські загони. Зрештою, для зменшення
негативу більшовики були змушені піти на ліквідацію повітових ЧК. Але це не
знизило масштаби червоного терору в Україні. Навпаки, у зв’язку з наступом
української армії та армії Денікіна, терор лише посилювався. Відступаючи, чекісти
залишали по собі гекатомби у різних містах України в ім’я більшовизму.
Висвітлено організацію і діяльність радянського репресивного апарату в 1920 –
1921 рр. Терор ЧК в 1919 р. залишився у пам’яті українців, як і ненависть до них.
Тому, коли на початку 1920 р. більшовики знову утвердили свою владу в Україні, в
багатьох місцевостях вони маскували ЧК під назвою «слідкоми». Проте, цей
«хитрий» хід себе не виправдав і доволі швидко слідкоми були знову реорганізовані
в ЧК. Реорганізована була й ВУЧК, на зміну якій прийшов Цупчрезком на чолі з
В. Манцевим. Але вже в 1921 р. разом з черговою реорганізацією було вирішено
повернутися до старої назви. Реорганізація не змінила суті надзвичайних комісій,
яким як і раніше надавалося право позасудової розправи у справах про
контрреволюцію, спекуляцію, посадові злочини та бандитизм. Мало змінився й
моральний облік чекістів, частина з яких розглядали органи ЧК як місце наживи,
інша – були комуністичними фанатиками, готовими принести в жертву революції
тисячі людей, і лише третя – виконувала свої безпосередні обов’язки для захисту
радянської держави. В 1920 – 1921 рр. більшовики продовжили ліквідацію інших
партій. Відбувались репресії проти меншовиків, есерів, боротьбистів. Червоний
терор також відігравав важливу роль у боротьбі зі злочинністю, спекуляцією,
206
хабарництвом. За допомогою жорстких заходів більшовикам вдавалось зменшити
їхні масштаби, але остаточно викорінити їх не вдалося.
В 1920 – 1921 рр. на території України знову розгортається мережа
концтаборів. Умови в них, як і в інших радянських в’язницях, продовжували
залишатися жахливими. Переповнені понад норму, в антисанітарному стані вони
сприяли поширенню інфекційних хвороб, в результаті чого арештовані помирали, не
дочекавшись не лише звільнення, але в окремих випадках і виконання смертного
вироку.
Досліджено специфіку червоного терору в різних регіонах України. У тих,
регіонах, де більшовики стикалися з потужним опором їхній владі та не мали
достатньої підтримки населення, вони влаштовували масові репресії. Так, червоний
терор у Криму в 1918 р. та 1920 – 1921 рр. був одним з наймасштабніших на
території України. Особливого розмаху він набув у 1920 р. після перемоги
більшовиків над Російською армією П. Врангеля. Він досягнув такої межі, що навіть
ВЦВК змушений був провести розслідування щодо перевищення повноважень
комендантами міст. Натомість в 1919 р. репресії в Криму були значно меншими у
порівнянні з рядом інших українських губерній.
Київський терор був одним з найжахливіших і масштабніших протягом всього
періоду 1918 – 1921 рр., дещо збавивши оберти лише в 1921 р. В 1918 р. всього
лише за місяць свого перебування більшовики знищили від 3 до 5 тис. осіб. В
1919 р. жертвами діяльності ВУЧК, Київської губЧК, ряду інших київських
чрезвичайок стали не менше 4 тис. осіб. В 1920 р. розстріли за весь рік припинялися
лише двічі. Першого разу у січні, у зв’язку зі скасуванням смертної кари в РСФРР
(після роз’яснення, що на територію України як зону підлеглу фронтам постанова не
поширюється, розстріли поновилися). Другого разу в травні, у зв’язку з відступом
більшовиків з міста під тиском польсько-українських військ. В інші періоди
Київська губЧК публікувала списки розстріляних мало не щотижня, інколи двічі на
тиждень.
Не поступався Київському і червоний терор в Харкові та Одесі. У Харкові
найбільшого свого розмаху терор набув у 1919 р. В Одесі, як і в Києві, терор тривав
207
протягом усього періоду, досягнувши свого піку в 1919 і 1920 рр. У 1920 р. кількість
розстрілів, здійснених ЧК, тут була найбільшою на території України (не рахуючи
Криму) навіть за офіційною статистикою.
Жахливим терор був також на території Полтавської, Катеринославської,
Чернігівської, Миколаївської, Волинської, Донецької та Кременчуцької губерній. На
території Подільської губернії червоний терор набув великого розмаху в 1921 р., у
зв’язку з боротьбою проти українських повстанських загонів. На території Східної
Галичини через недовготривалість там перебування більшовиків червоний терор не
набув такого розмаху як в інших регіонах. На розмах терору також впливала
діяльність керівників губернських і місцевих ЧК та виконкомів, які могли як
стримувати його, так і заохочувати.
Охарактеризовано використання червоного терору для боротьби з
повстанським рухом. Проти повстанців направлялись каральні загони, які не
зупинялися перед жодними методами аж до підпалення сіл, в яких перебували чи
переховувались повстанці. Маючи такі повноваження каральні загони, як і загони
червоноармійців, чинили в селах пограбування та насильство. В основному репресії
більшовиків були спрямовані проти заможних селян, але від їхнього терору
страждали середняки й навіть бідняки. За співпрацю чи переховування повстанців
більшовики карали розстрілом. Значну роль у придушенні повстанського руху
відігравали особливі відділи, які в основному практикували розстріли. ЧК були
зосереджені, в першу чергу, на боротьбі з підпільним рухом, в чому досягли
значного успіху в 1921 р. Для боротьби з повстанським рухом була створена
Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при РНК УСРР. На місцях були
створені губернські та повітові військові наради. Саме вони та надзвичайні трійки
разом з ЧК стали одними з головних провідників червоного терору в Україні в 1921
р. Крім розстрілів для боротьби з повстанцями більшовики застосовували
конфіскацію майна, взяття заручників, кругову поруку, арешт родин повстанців та їх
ув’язнення у концтабір. Також існували інститути відповідачів, п’ятихатників та
десятихатників у районах, де не було активного повстанського руху. У результаті
всіх цих заходів більшовики зуміли досягти значних успіхів у боротьбі з
208
українським повстанським рухом та зміцнити свою владу в Україні, внаслідок чого
було вирішено поступово відійти від практики червоного терору. Проте, відхід цей
був тимчасовим і зрештою віднайшов продовження у масових репресіях наприкінці
1920-х – у 1930-х рр.
Таким чином, червоний терор був ефективним інструментом утвердження своєї
влади для більшовиків і його широке застосування було одним з ключових факторів
їхньої перемоги у довготривалій війні. Використовуючи червоний терор,
більшовикам вдалося не лише винищити більшість опозиційно налаштованих до них
осіб, але й залякати решту населення України, якщо воно раптом надумало б
виступити проти більшовицького режиму. Разом з тим, наслідком червоного терору
стала величезна кількість жертв, яка не може бути виправдана нічим: ні вищими
ідеалами й побудовою нового суспільства, про яке розповідали більшовики, ні тим
більше прагненням за будь-якої ціни залишитись при владі.