Гордійчук Мирон Григорович Особистість, громадська і наукова діяльність Володимира Амвросійовича Менчиця (1837

brief description:
Гордійчук Мирон Григорович, старший науковий співробітник науково-дослідного відділу експозиційної та методичної роботи Національного музею Тараса Шевченка: «Особистість, громадська і наукова діяльність Володимира Амвросійовича Менчиця (1837 - 1916)» (07.00.01 - історія України). Спецрада Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ГОРДІЙЧУК МИРОН ГРИГОРОВИЧ
УДК 94 (477) : [394] : 929 В. Менчиць (043.3)
ДИСЕРТАЦІЯ
ОСОБИСТІСТЬ, ГРОМАДСЬКА І НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ
ВОЛОДИМИРА АМВРОСІЙОВИЧА МЕНЧИЦЯ (1837-1916)
07.00.01 – Історія України
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
Гордійчук М. Г.
Науковий керівник:
доктор історичних наук, професор
Сергійчук Володимир Іванович
Київ – 2018

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ………………………………………………...15
ВСТУП…………………………………………………………………………………16
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ ............... 22
1.1. Стан наукової розробки теми ................................................................................ 22
1.2. Джерельна база дослідження ................................................................................ 39
Висновки до розділу….……………………………………………………………….49
Список використаних джерел та літератури до розділу……………………………51
РОЗДІЛ 2. ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ВОЛОДИМИРА МЕНЧИЦЯ (1837-1916)............ 71
2.1. Священицький рід Менчиців ................................................................................ 71
2.2. Освіта і становлення особистості В. Менчиця (1849-1868) .............................. 80
2.3. Cвітогляд В. Менчиця в контексті епохи (1868-1916)........................................ 90
Висновки до розділу…………………………………………………………………100
Список використаних джерел та літератури до розділу………………………......102
РОЗДІЛ 3. ВОЛОДИМИР МЕНЧИЦЬ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ГРОМАДІВСЬКИЙ
РУХ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ. ……………………………………….……...111
3.1. Знайомство і співпраця В. Менчиця з представниками Української
петербурзької громади……………………………………………………………….111
3.2. Підтримка В. Менчицем діяльності Київської Старої громади ...................... 122
3.3. Взаємодія В. Менчиця з Єлисаветградською громадою .................................. 132
Висновки до розділу...……………………………………………………………….140
Список використаних джерел та літератури до розділу…………………………..142
РОЗДІЛ 4. ПІДПРИЄМНИЦЬКА ТА НАУКОВО-ПРОСВІТНИЦЬКА
ДІЯЛЬНІСТЬ ВОЛОДИМИРА МЕНЧИЦЯ.............................................................. 154
4.1.В. Менчиць: книгорозповсюдження і книговидавництво ................................ 154
14
4.2 Документування усної народної творчості В. Менчицем................................. 164
4.3. Літературно-просвітницька робота В. Менчиця............................................... 171
Висновки до розділу…….…………………………………………………………...180
Список використаних джерел та літератури до розділу…………………………..182
ВИСНОВКИ................................................................................................................. 191
ДОДАТКИ .................................................................................................................... 197

bibliography:
ВИСНОВКИ
ХІХ ст. стало періодом зародження і розвитку історичних процесів та явищ,
які стали символами модерного суспільства. З-поміж них актуальним у
вітчизняній історіографії залишається вивчення проблем націотворення, його
особливостей в Російській та Австро-Угорських імперіях. Яскравим проявом
національного Відродження став український громадівський рух другої половини
ХІХ ст. в Російській імперії, який водночас був одним із елементів
українофільства, що за висловлюванням С. Єкельчика, спромоглося впродовж
1850-1880 рр. в атмосфері урядових переслідувань виробити культурний простір
українства.
Зважаючи на особливості структурної організації (неформальний характер)
українофільських гуртків студії щодо них, а також щодо українського культурнопросвітницького руху загалом акцентують свою увагу на історичній
персоналістиці, вводячи в науковий обіг джерела особового походження.
Серед малодосліджених до цього часу залишалася постать
В. Менчиця (1837-1916) – видатного українофіла, фольклориста, просвітителя,
власника мережі книжкових магазинів і своєрідного філософа, якого у 80-90-х рр.
ХІХ ст. називали «Єлисаветградським Сковородою» та «Київським Діогеном».
У висновках дисертації сформульовані результати й підсумкові тези
дослідження:
 Встановлено, що історіографія діяльності В. Менчиця є незначною. Він за
своє життя так і не був удостоєний окремої студії про його внесок у розвиток
української фольклористики та співпрацю із представниками громадівського
руху. Згадки про нього зазвичай пов’язані з друком його етнографічних матеріалів
у збірнику М. Драгоманова «Малорусские народные предания и рассказы» та його
мемуарами про М. Костомарова в колі Української петербурзької громади.
Серед історіографічних напрацювань необхідно відзначити тільки некролог,
який написав В. Чаговець (1916), статтю на основі мемуарів сучасників
Н. Бракер (1929), замітки Л. Стеценка (1966, 1967) та сучасну ґрунтовну розвідку
192
С. Панькової (2006). Важливою подією стала науково-практична конференція
«Ожити через сто літ» (Ружин-Вчорайше, 12 квітня 2016 р.). Варто зауважити, що
серед наявного незначного історіографічного доробку відсутнє комплексне
біографічне дослідження про В. Менчиця, котре мало б на меті представити його
просопографічний портрет.
Джерельна база дослідження представлена як опублікованими, так і
неактуалізованими архівними матеріалами. До джерел мемуарного характеру
належать спогади М. Грушевського, С. Тобілевич, П. Саксаганського про
В. Менчиця та спогади його самого про М. Костомарова. Його згадують в
епістолярії І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Лисенка, М. Драгоманова,
І. Рудченка та інших видатних діячів українського національного руху ХІХ ст.
Завдяки аналізу рукопису етнографічного збірника, популярних брошур та
каталогів з книгарень і бібліотек В. Менчиця та низки інших джерел вдалось
дослідити різні аспекти його діяльності.
Аналіз джерельної бази засвідчив її недослідженість та розпорошеність, проте
разом з тим, сукупність історіографічних та документальних джерел є достатньо
репрезентативними.
 З’ясовано, що священицький рід Менчиців був одним із найбільш знаних на
південно-західній Київщині. Відомості про цей рід нам вдалося реконструювати
від кінці ХVІІІ ст. Найвідомішим його представником був П. Менчиць (1803-
1882), котрий в 1873-1882 рр був настоятелем артилерійського Сергіївського
собору у Санкт-Петербурзі. Мати В. Менчиця Агрипина була представницею
священицького роду Оппокових, до якого належало багато громадських і
наукових діячів ХІХ-ХХ ст., зокрема М. Грушевський.
Показано, що В. Менчиць одним з перших у своїй родині не став
священиком, а обрав світський шлях, чому сприяли прогресивні погляди батька.
Він навчався у Києво-Подільському духовному училищі, в Київській духовній
семінаріїї, а також в КДА. В. Менчиць не завершив навчання в КДА, оскільки був
одним із очільників студентського «голодного» бунту, що відбувся в 1859 р.
Другою спробою отримати вищу освіту було навчання в Санкт-Петербурзькому
193
університеті, де він вдруге був свідком студентських заворушень. Шестирічні
мандри Західною Європою (1862-1868) завершили формування світоглядних
орієнтирів В. Менчиця, який мав різносторонню освіту і був, за висловом
дослідниці Н. Бракер, оригінальною духовною постаттю – віруючий філософмораліст типу Сковороди, що знав 12 мов.
Наприкінці 60-х рр. ХІХ ст. В. Менчиць одружився, отримавши за
дружиною великий посаг. Жив у Житомирі, згодом в Києві. Він рано овдовів, в
1874 р. одружився з Неонілою Грищинською. Опісля 1876 р. на тлі репресій проти
представників Київської Старої громади разом із сім’єю переїхав до
Єлисаветграда. В. Менчиць намагався вести мандрівний спосіб життя. Серед його
захоплень була народна медицина. Поведінкові манери робили його вкрай
незвичним українофілом-інтелігентом в Єлисаветграді. Після трагічної загибелі
дочки він переїхав у Київ, де у спартанських умовах дожив до 1916 р. Був
похований на Лук’янівському цвинтарі.
 Досліджено, що В. Менчиць маючи українофільський світогляд
співпрацював із представниками, або перебував у колі спілкування Української
петербурзької громади, Київської Старої і Єлисаветградської громади.
Знайомство і спілкування членами Української петербурзької громади слід
датувати осінню 1860 р. – осінню 1862 р., що пов’язано із періодом його навчанні
в університеті та написанням заміток до журналу «Основа», які були надруковані
у червневому та листопадовому випуску за 1862 р. Він був присутній на зборах
громади завдяки своєму дядькові протоієреєві П. Мечниць, що мав великий
авторитет серед столичних українофілів. В цей період за вказівкою П. Куліша
В. Менчиць збирав етнографічний матеріал під час подорожі в Україну.
Встановлено, що вже наприкінці 60-х рр. ХІХ ст. він був знаним книгарем,
що поширював українофільську літературу як для київських громадівців, так і для
української інтелігенції у Львові. Пік співпраці В. Менчиця із Київською Старою
громадою випав на середину 70-х рр. ХІХ ст. Він завдяки посередництву
П. Куліша передав І. Рудченку збірник своїх етнографічних матеріалів, записаних
під час подорожі в Україну 1861 р. Газету «Киевский телеграф» (неофіційний
194
друкований орган Київської Старої громади у 1875-1876 рр.) можна було
придбати в книгарнях В. Менчиця в Києві, Єлисаветграді, Житомирі, Білій
Церкві. Згідно відомостей його дочки Олени В. Менчиць брав участь у друці
видань Київської Старої громади у першій половині 70-х рр. ХІХ ст. Його переїзд
1876 р. до Єлисаветграду був успішною спробою уникнення репресій, що
розгорнулись проти київських українофілів.
В. Менчиць, живучи в Єлисаветграді, був добре знаною постаттю для
місцевих українофілів, зокрема, для середовища, в якому зародився перший
український професійний театр. Він бував на зібраннях в І. Карпенка-Карого,
дружив із лідером українофілів О. Михалевичем. В. Менчиць був консультантом
при створенні херсонського альманаху «Степ» (1886), що став найвідомішим
видавничим проектом Єлисаветградської громади. Згідно свідчень О. Менчиць її
батько у 80-х рр. ХІХ ст. був пов’язаний з діяльністю Херсонського губернського
земського статистичного відділення, тобто входив до кола спілкування так
званого Херсонського гуртка О. Русова (1885-1889).
 Розкрито існування мережі книжкових магазинів та бібліотек В. Менчиця.
Наприкінці 60-х – у 70-х рр. ХІХ ст. ним була створена мережа книжкових
магазинів, де поширювалась зокрема і українофільська література: в Києві,
Житомирі, Білій Церкві, Ніжині, Єлисаветграді, Херсоні, Миколаєві, Аккермані,
Харкові, Одесі, Маріуполі, Сімферополі, Санкт-Петербурзі. Проаналізовані
каталоги бібліотек для народного читання із його книжкових магазинів є яскравою
ілюстрацією різноманітної діяльності у сфері книгорозповсюдження. Окрім цього
зауважуємо, що ці книгарні сприймалися В. Менчицем не як місця ведення
комерційної справи, а як просвітні осередки завдяки бібліотекам, що
функціонували при них. Відомо, що після 1876 р. головною стала
єлисаведградська книгарня, а В. Менчиць зажив собі слави одного із найбільш
оригінальних книгарів міста. Книжкова справа так і не увінчалися фінансовим
успіхом. Після 1876 р. його дружина перебрала на себе управління книгарнями.
На основі джерел, вдалось дослідити та науково опрацювати інформацію
про друкарню В. Менчиця в Києві. Щонайменше на чотирьох книгах присутні
195
відомості про їхній вихід у світ у ній впродовж 1877-1878 рр. Це свідчить про те,
що він заснував власну друкарню в Києві, проте це книговидавництво швидко
зазнало невдачі.
 Встановлено, що знання В. Менчиця в галузі етнографії та фольклористики,
за свідченнями сучасників, мали енциклопедичний характер. Єдиним збереженим
джерелом є його рукописний збірник етнографічних матеріалів, що зберігається у
фондах ІР НБУВ під назвою «Сборник этнографических материалов П. Кулиша».
Найвідоміші публікації частини цих матеріалів були зроблені у виданні
М. Драгоманова «Малорусских народных преданий и рассказов» і «Чумацких
народных песен» І. Рудченка. На 236 аркушах цього рукописного збірника
вміщено 121 запис народних легенд, анекдотів, приказок, віршів, пісень з
детальними коментарями і поясненнями. Етнографічний матеріал, зібраний
В. Менчицем, є різноманітним і містить як оповідання і прислів’я з народного
побуту, так і записи, що становлять інтерес для дослідників історичних пісень
українського народу. Записи В. Менчиця були високо оцінені М. Драгомановим,
М. Грушевським, А. Кримським, Ф. Сушицьким та іншими.
 Проаналізовано науково-просвітницьку спадщину, що представлена
брошурами, надрукованими 1876 р. у друкарні Є. Федорова (Волынская повесть
про «Шукай-Добро» Господаря; Киевская сказка про деда «Неурожайка» и бабусю
«Недоимку»; О спиртомере Траллеса, таблицах к нему, способах определения по
ним: истинных «крепости и ценности» вина, законах и правилах питейной
торговли…». Перші дві з них були написані мішаниною з української та
російської мов. У них домінує просвітницький світогляд автора і його бажання
підвищити рівень життя народу через розповсюдження освіти. Третя із зазначених
брошур присвячена проблемам розвитку винокурної справи. В. Менчиць написав
своєрідну передмову до цієї брошури про властивості спирту і правильне
зберігання спиртовмісних речовин.
Завдяки криптоніму «В. М.» нами атрибутовано авторство В. Мечниця щодо
перекладу з французької мови на російську індійських народних казок і байок,
який побачив світ у друкарні Є. Федорова в 1876 р. Цю збірку слід розглядати в
196
контексті популярності теорії «мандрівних сюжетів». Брошури надруковані а
1876 р. дають змогу зарахувати його до українських літераторів 70-х рр. ХІХ ст.
Підсумовуючи, зазначимо, що В. Менчиць, будучи прихильником
українофільського руху, став важливою персоною у розвитку українського
культурно-освітнього руху другої половини ХІХ ст.