Чеботарьова Галина Валентинівна. Кримінально-правова охорона правопорядку у сфері медичної діяльності

brief description

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

На правах рукопису

ЧЕБОТАРЬОВА ГАЛИНА ВАЛЕНТИНІВНА

УДК 343.618

Кримінально-правова охорона правопорядку
у сфері медичної діяльності

Спеціальність: 12.00.08 кримінальне право та кримінологія;
кримінально-виконавче право

Дисертація
на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Науковий консультант:
Костенко Олександр Миколайович,
доктор юридичних наук, професор,
академік НАПрН України

Київ - 2011
ПЛАН

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

5

ВСТУП

7

РОЗДІЛ 1. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВОПОРЯДКУ У СФЕРІ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

21

1.1. Механізм правового регулювання медичної діяльності в Україні

21

1.2. Методологічні засади дослідження проблем кримінально-правової охорони правопорядку у сфері медичної діяльності

37

1.3. Проблеми криміналізації суспільно небезпечних діянь у сфері медичної діяльності

50

РОЗДІЛ 2. ОБ’ЄКТИ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ВИЗНАЧЕННЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ

64

2.1. Поняття та види злочинів у сфері медичної діяльності

64

2.2. Загальна характеристика та види об’єктів злочинів у сфері медичної діяльності

81

2.2.1. Правопорядок у сфері медичної діяльності як об’єкт кримінально-правової охорони

81

2.2.2. Об’єкт злочину: загальний огляд проблеми

88

2.2.3. Родовий, видовий та безпосередній об’єкти злочинів у сфері медичної діяльності

95

2.2.4. Проблеми визначення предметів злочинів у сфері медичної діяльності

122

РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

136

3.1. Проблеми змісту об’єктивної сторони злочинів у сфері медичної діяльності

136

3.2. Суспільно небезпечне діяння як ознака об’єктивної сторони злочинів у сфері медичної діяльності

142

3.3. Суспільно небезпечні наслідки як ознака об’єктивної сторони злочинів у сфері медичної діяльності

150

3.4. Проблема причинного зв’язку у злочинах у сфері медичної діяльності

163

3.5. Особливості змісту об’єктивної сторони окремих злочинів у сфері медичної діяльності

171

3.5.1. Об’єктивна сторона злочинів, що полягають в невиконанні або неякісному виконанні професійних обов’язків у сфері медичної діяльності

171

3.5.2. Об’єктивна сторона злочинів, що вчиняються при медичному експериментуванні

197

3.5.3 Об’єктивна сторона злочинів, пов’язаних із незаконним використанням можливостей медицини

207

3.5.4. Об’єктивна сторона злочинів, пов’язаних із незаконним використанням трансплантології та донорства крові

215

РОЗДІЛ 4. СУБ’ЄКТИВНІ ОЗНАКИ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

232

4.1. Вина, мотив, мета як ознаки суб’єктивної сторони злочинів у сфері медичної діяльності

232

4.2. «Лікарська помилка» та проблеми її кримінально-правової оцінки

252

4.3. Проблеми визначення суб’єкта злочинів у сфері медичної діяльності

259

4.4. Медичний працівник як суб’єкт злочинів, що посягають на правопорядок у сфері медичної діяльності

268

4.5. Інші спеціальні суб’єкти злочинів, що вчиняються у сфері медичної діяльності

277

РОЗДІЛ 5. ОБСТАВИНИ, ЯКІ ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ У СФЕРІ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

284

5.1. Значення інституту обставин, що виключають злочинність діяння, для кримінально-правової охорони правопорядку у сфері медичної діяльності

284

5.2. Виправданий ризик та крайня необхідність як обставини, що виключають злочинність діянь у сфері медичної діяльності

290

РОЗДІЛ 6. ПРОБЛЕМИ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ, ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД НЬОГО ТА ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ МЕДИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

312

6.1. Призначення покарання за злочини у сфері медичної діяльності

312

6.2. Проблеми звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності за злочини у сфері медичної діяльності

346

ВИСНОВКИ

358

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

378

ДОДАТКИ

434

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВІЛ вірус імунодефіциту людини
ВМА Всесвітня медична асамблея
ВООЗ Всесвітня організація охорони здоров'я
ВРУ Верховна рада України
Закон «Про трансплантацію» Закон від 16 липня 1999 р. „Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині”
ЗМІ засоби масової інформації
КпАП Кодекс України про адміністративні правопорушення
КК Кримінальний кодекс
КК 1960 р. Кримінальний кодекс України 1960 року
КВК Кримінально-виконавчий кодекс України
КМУ Кабінет міністрів України
КПК Кримінально-процесуальний кодекс України
КСУ Конституційний Суд України
МВС Міністерство внутрішніх справ України
МОЗ Міністерство охорони здоров’я України
МОП Міжнародна організація праці
ОВС органи внутрішніх справ
ООН Організація об’єднаних націй
Основи Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19.11.1992 р.
ПВСУ Пленум Верховного Суду України
РЄ Рада Європи
РРФСР Російська радянська федеративна республіка
РФ Російська Федерація
СНД Співдружність незалежних держав
СНІД синдром набутого імунодефіциту
СРСР Союз радянських соціалістичних республік
УСРР Українська соціалістична радянська республіка
УРСР Українська радянська соціалістична республіка
ЦК Цивільний кодекс України
ЦПК Цивільно-процесуальний кодекс України

ВСТУП

Актуальність теми. Забезпечення громадян якісною медичною допомогою, безпечними медичними послугами є одним з показників створення державою умов для досягнення їх фізичного й психічного благополуччя, повноцінного життя, тривалої соціальної активності. Останнім часом в Україні це питання набуває стратегічно важливого значення, оскільки показники рівня здоров’я населення суттєво знижуються. Подолати негативні тенденції, що складаються в сфері охорони здоров'я, можна лише комплексом соціально-економічних й організаційно-правових заходів, в тому числі забезпеченням високих стандартів роботи медичних працівників, чіткою регламентацією їх професійної діяльності, вдосконаленням механізмів їх відповідальності за невиправдане створення загроз життю й здоров'ю людини, недбале чи несумлінне ставлення до виконання професійних обов’язків, злочинне використання можливостей медицини.
Хоч серед зареєстрованих в країні злочинів посягання, що стосуються сфери медичної діяльності, обіймають незначне місце, однак є підстави вважати це наслідком значного ступеня латентності таких правопорушеннь. Працівники правоохоронних органів часто стикаються з проблемами при юридичній оцінці дій (бездіяльності) в медицині у випадках заподіяння шкоди об’єктам, що охороняються законом. Причинами цього є недостатні обсяги наявних у правознавців спеціальних знань, проблемність доказування «медичних» злочинів, недоліки у нормативному забезпеченні охорони відносин в сфері медицини, складність, або неузгодженість і суперечливість деяких правових (регулятивних та охоронних) норм, що діють в цій галузі. З іншого боку, є потреби правових гарантій професійної діяльності медичних працівників, щоб загроза відповідальності (в т.ч. кримінальної) реалізувалася лише там, де в їх поведінці наявний склад передбаченого законом правопорушення.
Деякі аспекти злочинів у сфері медичної діяльності досліджено Ф.Ю.Бердичевським (1970 р.), Й.І. Гореліком (1971 р.), А.Н. Язухіним (1985 р.). В Україні аналіз кримінально-правових проблем забезпечення охорони життя та здоров'я особи в галузі медицини здійснено В.О.Глушковим (1987 р., 1990 р.), В.М.Смітієнком (1989 р.). Окремі питання кримінально-правової характеристики правопорушень у сфері медичної діяльності розглядали Ю.В.Александров, П.П. Андрушко, М.І.Бажанов, В.І.Борисов, Ю.В. Баулін, В.К. Грищук, Н.О.Гуторова, О.М. Джужа, М.І. Дурманов, О.О.Дудоров, М.І.Загородніков, О.Г.Кібальник, М.Й.Коржанський, Н.Є. Крилова, В.І. Касинюк, В.М.Куц, П.П.Матишевський, В.О. Навроцький, Б.С. Никифоров, Н.В. Павлова, С.В. Расторопов, Г.Р.Рустемова, Я.В.Старостіна, В.В. Сташис, І.М. Тяжкова, Є.В. Фесенко, В.В. Флоря, М.Д.Шаргородський та ін. Ряд злочинів, що безпосередньо входять до посягань в сфері медичної діяльності, досліджено в дисертаційних дослідженнях О.В.Сапронова (2005 р.), А.О.Байди (2006 р.), С.В.Гринчака (2007 р.), В.О.Єгорової (2010 р.). Проблеми юридичної відповідальності медичних працівників аналізували й представники медичної науки (О.П.Громов, Ю.П.Едель, І.А.Концевич, І.Ф. Крилов, І.Ф.Огарков та ін.). Питання правової оцінки результатів медичної діяльності досить активно розробляються в межах інших юридичних галузей (З.С.Гладун, Р.Ю.Гревцова, В.М. Пашков, І.Я. Сенюта, С.Г. Стеценко, В.Ю. Стеценко та ін.). Праці згаданих й інших дослідників, безумовно, сформували значну науково-теоретичну базу для розв’язання багатьох питань охорони порядку відносин в сфері медичної діяльності. Однак, при цьому комплексного, всебічного спеціального наукового дослідження проблем кримінально-правової охорони правопорядку у сфері медичної діяльності в українській кримінально-правовій науці дотепер не виконувалося. Це свідчить про актуальність проведення поглиблених теоретико-правових досліджень, спрямованих на вивчення й вдосконалення процесів кримінально-правової охорони сфери медичної діяльності, вироблення концепції забезпечення такої охорони.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дослідження відповідає плановим темам Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України № РК0106U004753 на 2006 - 2008рр. «Кримінальна юстиція України: актуальні проблеми розвитку»; № 0108V010353 на 2009р. «Протидія корупції засобами кримінальної юстиції (концептуальні питання)» та № РК 0110V002173 на 2010 2012 рр. «Протидія злочинам у сфері службової діяльності (кримінологічні, кримінально-правові і кримінально-процесуальні проблеми)».
Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає у створенні сучасної концепції забезпечення кримінально-правовими засобами охорони правопорядку в сфері медичної діяльності як однієї з передумов побудови в Україні ефективної моделі охорони життя і здоров'я людини.
Для досягнення цієї мети автором дослідження були поставлені наступні задачі: 1) на основі узагальнення й синтезу міждисциплінарних положень різних юридичних наук створити модель сфери медичної діяльності як об’єкта правового регулювання та з’ясувати його зв’язки з об’єктами, охорона яких входить до завдань кримінального права; 2) обґрунтувати доцільність визнання правопорядку в сфері медичної діяльності як самостійного об’єкта кримінально-правової охорони та з’ясувати його компоненти; 3) проаналізувати тенденції, результати та перспективи криміналізації суспільно небезпечних діянь в сфері медичної діяльності; 4) визначити та уточнити зміст підстав кримінальної відповідальності за злочини у сфері медичної діяльності, визначити загальні ознаки та систему таких злочинів за чинним кримінальним законодавством; 5) здійснити детальну кримінально-правову характеристику складів злочинів у сфері медичної діяльності; 6) з’ясувати, з урахуванням сучасного стану кримінального законодавства й правозастосовної практики, способи забезпечення кримінальним правом охорони правопорядку у сфері медичної діяльності в Україні й напрямки їх реалізації; 7) розкрити механізми впливу на забезпечення правопорядку у сфері медичної діяльності та його охорону таких кримінально-правових інститутів, як обставини, що виключають злочинність діяння, покарання й звільнення від нього, звільнення від кримінальної відповідальності; 8) виявити тенденції розвитку вітчизняного кримінального законодавства щодо злочинів, які здатні загрожувати правопорядку у сфері медичної діяльності, узагальнити позитивний зарубіжний досвід кримінально-правової протидії посяганням на зазначений об’єкт.

bibliography

ВИСНОВКИ
У представленій дисертації наведене теоретичне узагальнення й нове вирішення наукової задачі, що виявляється в розкритті теоретичних, практичних та нормативних аспектів забезпечення кримінально-правовими засобами правопорядку в сфері медичної діяльності.
Зазначена сфера може бути представлена як сукупність суспільних відносин, що існують з приводу надання фізичним особам врегульованих законодавством України про охорону здоров’я видів медичної допомоги та надання (отримання) ними медичних послуг, що здійснюється на основі професійної діяльності осіб, які мають відповідну кваліфікацію або осіб, яким за законом дозволено діяльність у галузі нетрадиційної медицини.
З точки зору оцінки можливості регулятивного й охоронного впливу на неї кримінального права, в медичній діяльності виділено два об’єкти впливу: практично-прикладний аспект медицини (лікування й профілактика хвороб, допомога при пологах, вагітності тощо) та науково-дослідницький аспект (зокрема, це стосується визначення допустимості видів, методів, цілей медичних досліджень, дослідів, експериментів).
Сфера медичної діяльності передбачає взаємодію певних суб’єктів (кожна людина незалежно від стану її здоров’я, громадянства, соціального становища, правового статусу, держава, представлена органами виконавчої влади, юридичні й фізичні особи, які здійснюють професійну діяльність у галузі медицини, працівники (персонал) підприємств, установ чи організацій, які надають медичну допомогу чи послугу, контролюють її надання чи управляють такою діяльністю, а в сфері нетрадиційної медицини й особи, що мають спеціальний дозвіл на зайняття такою медициною) з приводу досяжного стану здоров'я людини, що врегульована комплексом несистематизованих юридичних норм, медичних стандартів та правил, а в ряді випадків і нормами моралі. Змістом цих відносин є сукупність суб’єктивних прав, юридичних обов’язків, юридичних повноважень, а також реальна поведінка учасників цих правовідносин фізичні особи вправі вимагати від держави, медичних працівників, закладів охорони здоров’я вчинення певних дій, спрямованих на якісну медичну допомогу, надання медичних послуг, а обов’язком закладу охорони здоров’я є вчинити такі дії з дотриманням медичних стандартів у встановленому законодавством порядку.
Правопорядок в сфері медичної діяльності як об’єкт кримінально-правової охорони це такий стан всієї сукупності врегульованих нормативно-правовими й нормативними актами України та міжнародними документами суспільних відносин, що виникають з приводу надання медичної допомоги та медичних послуг, який відповідає завданням збереження та рятування життя й відновлення або покращення здоров’я людини медичними засобами.
Практика криміналізації суспільно небезпечних діянь в сфері медицини в КК України спрямована на захист суспільних відносин в цій сфері як від посягань, що «традиційно» визнаються злочинами (незаконне проведення аборту, ненадання або неналежне надання медичної допомоги) так і від злочинів, заборона на які введена вперше «нова» злочинність порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини, вилучення у людини шляхом примусу або обману її органів або тканин з метою їх трансплантації, незаконну торгівлю органами або тканинами людини, насильницьке донорство тощо. Щодо цього виду «медичних» злочинів криміналізація здійснюється значно інтенсивніше, і є підстави прогнозувати продовження цього процесу зокрема, введення заборон у сфері використання новітніх біомедичних технологій (недозволені генетичні маніпуляції, клонування людини).
Медична галузь має генетичні зв'язки із забезпеченням права людини на здоров’я це природне благо і суспільна цінність залежать не лише від поведінки та можливостей індивіда, якому воно належить, а й від ступеня розвиненості суспільних відносин з приводу його забезпечення та збереження, від рівня їх організованості, впорядкованості і захищеності. Окремі злочинні посягання шкодять відносинам, які складаються з приводу збереження й рятування життя та підтримання і відновлення здоров’я будь-якої людини медичними засобами, і які є зовнішньою оболонкою, створеною суспільством задля підтримання існування людини та яка не належить до природних чинників забезпечення життя чи здоров'я людини, не охоплена природними відносинами між членами суспільства, в яких кожен поважає недоторканність життя й здоров’я кожного. Існування цієї «оболонки» підтримується через визначення та фіксування у соціальних нормах форм та способів поведінки учасників відносин в сфері медичної діяльності. Порушення цих вимог руйнує систему відносин, які забезпечують збереження життя та здоров’я людини медичними засобами. Тому небезпечність злочинних посягань в сфері медицини полягає в їх здатності завдавати шкоди суспільним відносинам, що виникають у зв’язку з медичною діяльністю, а з точки зору механізму впливу на об’єкти кримінально-правової охорони це дозволяє констатувати здатність цих діянь негативно впливати на стан здоров'я і життя конкретної людини. Тому за наявної структури КК норми про злочини, що мають зазначену властивість, мають перебувати у розділі ІІ Особливої частини КК. Оскільки ж сфера медичної діяльності існує з приводу соціального завдання щодо підтримання й збереження життя та здоров’я людини спеціальними засобами, і категорії „медична діяльність” та „збереження здоров’я і життя людини” переплетені (перша є однією з передумов для нормального, правильного існування другої), то мова іде про складну, комплексну структуру об’єкта відповідного злочину.
Для виділення групи злочинів в сфері медичної діяльності придатні такі критерії, як (1) наявність у складі злочину ознак спеціального суб’єкта медичного працівника; (2) обумовленість злочинного діяння виконанням (невиконанням) цим суб’єктом своїх професійних або службових обов’язків у сфері медицини; (3) безпосередній зв’язок суспільно небезпечного діяння з особливою соціальною сферою медичною діяльністю.
Злочин у сфері медичної діяльності визначається як передбачене КК України суспільно небезпечне винне діяння, яке вчиняється медичним працівником у зв’язку з виконанням (невиконанням чи неналежним виконанням) ним своїх обов’язків з надання медичної допомоги чи медичної послуги, а також діяння, що завдає шкоди суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом, у зв’язку з заняттям медичною діяльністю особою, яка за законом не має на це права.
Залежно від того, якої частини медичної діяльності стосується правопорушення, пропонується класифікувати злочини в сфері медичної діяльності, використавши комплексний критерій характер суспільно небезпечного діяння і його зв’язок із сферою медичної діяльності:
1) злочини, що полягають в невиконанні або неякісному виконанні професійних обов’язків в сфері медицини;
2) злочини, що вчиняються при медичному експериментування.;
3) злочини, пов’язані із незаконним використанням можливостей медицини;
4) злочини, пов’язані з незаконним використанням трансплантології та донорства крові.
Видовим об’єктом злочинів у сфері медичної діяльності є встановлений нормативно-правовими й нормативними актами України та міжнародними документами порядок відносин, що складаються в сфері медичної діяльності з приводу збереження життя та здоров’я людини медичними засобами. Врахування такого розуміння його змісту, а також його складної структури, дозволяє уточнити розуміння безпосередніх об’єктів злочинів, які посягають на правопорядок в сфері медичної діяльності:
- порядок суспільних відносин в частині дотримання медичними працівниками вимог, спрямованих на запобігання поширенню ВІЛ-інфекції та невиліковних і небезпечних для життя людини інфекційних хвороб при наданні громадянам медичної допомоги або медичних послуг (ст. 131 КК);
- порядок відносин у сфері медичної діяльності в частині забезпечення медичними та працівниками в ході надання медичної допомоги та медичних послуг безпеки життя та здоров’я особи (ст. 140 КК);
- порядок відносин, що існують з приводу запобігання поширенню СНІДу та невиліковних інфекційних хвороб, своєчасного діагностування цих захворювань (ст. 132);
- порядок відносин, що забезпечують право особи на нерозголошення лікарської таємниці як умови нормального функціонування сфери медичної діяльності (ст. 145 КК);
- порядок відносин в сфері медичної діяльності, які забезпечують врегульовані медичним законодавством безпечні умови переривання вагітності (ст. 134 КК);
- порядок відносин, що забезпечують збереження життя та здоров’я особи у сфері медичної діяльності шляхом контрольованого надання спеціалізованої медичної допомоги та медичних послуг (ст. 138 КК);
- порядок відносин в сфері медичної діяльності в частині забезпечення своєчасного надання медичної допомоги особам, життю або здоров’ю яких загрожує небезпека від хвороб чи патологічних станів (ст. 139 КК);
- порядок відносин у сфері медичної діяльності в частині забезпечення безпеки життя та здоров’я людини при проведенні клінічних та біомедичних дослідів (ст. 141, 142);
- порядок відносин, що забезпечують ефективне надання громадянам медичної допомоги щодо трансплантації органів та тканин (ст. 143), донорства крові та її компонентів (ст. 144), недопущення негативних для здоров’я людини наслідків такої діяльності.
Інформація певного змісту та правового режиму є предметом злочинів, передбачених ст. 132 „Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби” та ст. 145 „Незаконне розголошення лікарської таємниці”. Лікарська таємниця як предмет злочину, має такі ознаки: 1) це інформація, з якою особа ознайомлюється у зв’язку з виконанням своїх обов’язків у сфері медичної діяльності; 2) вона стосується особи, яка звернулася до медичної установи, медичного закладу, медичного працівника (пацієнта, донора, реципієнта тощо); 3) вона захищена законодавством, а тому може бути доведена до відома інших осіб або самою особою, якої вона стосується, або іншими особами лише у передбачених законом випадках; 4) це інформація певного змісту про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя людини.
Зміст об’єктивної сторони злочинів у сфері медичної діяльності детермінований об’єктами злочинного посягання: їх обов’язковою ознакою є таке діяння, яким винна особа порушує права на збереження медичними засобами здоров'я іншої людини або не виконує чи неналежно виконує свої обов’язки щодо збереження здоров'я іншої людини, або використовує медичні засоби, знання чи можливості поза встановленим законом порядком для досягнення суспільно небезпечних результатів;
Оскільки «пасивність» при злочинній бездіяльності має не фізичний, а соціальний характер, то сутність цієї форми злочинного діяння в сфері медичної діяльності не може бути розкрита без характеристики її як невиконання покладеного на особу обов’язку. Це вимагає в кожному випадку кваліфікації «медичного злочину» точно визначати сукупність обставин, які альтернативно виступають джерелами обов’язку конкретного суб’єкта діяти, вдаватися до активної поведінки. Серед видів злочинної бездіяльності доцільно розрізняти бездіяльність-заподіяння, в результаті якої відповідальність покладається головним чином саме за завдання шкоди, та бездіяльність-невиконання покладених на особу обов’язків, відповідальність за яку зазвичай не пов’язана із заподіянням шкоди в результаті бездіяльності, а конструюються за бездіяльність як таку. При цьому для злочинів в сфері медичної діяльності характерним є саме другий різновид бездіяльності.
Стосовно об’єктивної сторони злочинів у сфері медичної діяльності суспільно небезпечний наслідок шкода, яка заподіюється винним посяганням суб’єкта суспільним відносинам, що складаються в сфері медичної діяльності з приводу збереження життя та здоров’я особи медичними засобами. Найсуттєвішими властивостями суспільно небезпечних наслідків як ознаки злочинів у сфері медичної діяльності є те, що вони: є результатом такої дії або бездіяльності особи, що входить до об’єктивної сторони злочину; проявляються в сфері об’єкта злочину, що посягає на правопорядок в сфері медичної діяльності; означають негативні зміни, що відбулися в такому об’єкті (а якщо злочин є багатооб'єктним хоча б в одному з цих об’єктів); входять до ознак, що характеризують склад злочину в сфері медичної діяльності.
Для правильного розуміння й кримінально-правової оцінки ознак об’єктивної сторони злочинів в сфері медичної діяльності, визначених законом як «тяжкі наслідки», важливо розрізняти злочинну шкоду, що проявляється в сфері основного й додаткового (додаткових) безпосередніх об’єктів відповідних злочинів та наслідки, що перебувають за межами цих об’єктів. До тяжких наслідків як об’єктивної ознаки передбачених розділом ІІ Особливої частини КК злочинів в сфері медичної діяльності можна віднести лише негативні зміни в суспільних відносинах, що складаються в сфері медичної діяльності з приводу збереження життя та здоров’я особи медичними засобами. Всі інші (майнові витрати, втрата роботи, погіршення суспільного статусу потерпілого від такого злочину тощо) не входять до складу зазначених злочинів та можуть, залежно від ступеню їх тяжкості, розглядатися лише в ролі обтяжуючих покарання обставин.
Однією з проблем кваліфікації злочинів в сфері медичної діяльності є встановлення причинного зв’язку між діянням та наслідками, тому що на настання суспільно небезпечних наслідків впливає різноманіття чинників (природний розвиток хвороби або кількох хвороб; ятрогенії умисні діяння, спрямовані на заподіяння шкоди здоров'ю або життю людини). При кваліфікації настання несприятливих для життя чи здоров'я особи наслідків в сфері медичної діяльності в якості причини слід розглядати лише певну поведінку (дію чи бездіяльність) суб’єктів, щодо яких може бути вирішене питання про притягнення до кримінальної відповідальності.
Об’єктивна сторона передбаченого ст. 139 КК злочину є невтручанням медичного працівника без поважної причини в розвиток загрозливих для життя або здоров'я іншої людини явищ, викликаних обставинами, ліквідація, локалізація чи мінімізація яких належить до його професійної компетенції. Це може виражатися як у бездіяльності, так і в неналежному виконанні дій, які в обстановці, що склалася, вимагаються від медичного працівника. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 139 КК, є обстановка, при якій хоча б одна особа може вважатися хворою та потребує медичної допомоги. Обстановкою визначається і коло обов’язків щодо надання медичної допомоги, невиконання яких тягне відповідальність медичного працівника (загальний професійний обов’язок кожного медика безплатно подавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях, обов’язок надання первинної лікувально-профілактичної допомоги, яка подається переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики тощо).
Неналежне виконання професійних обов’язків медичним (фармацевтичним) працівником полягає у діях суб’єкта, які перебувають в межах цих обов’язків, однак при цьому виконуються не так, як це вимагається стандартами лікування.
Розглядаючи об’єктивну сторону злочинів, передбачених ст.ст. 141,142 КК необхідно розрізняти досліди над людиною, заборонені законом, які не допускаються в жодному разі та досліди, які дозволені законом з необхідністю дотримання умов їх здійснення. Забороненими є будь-які (в т.ч. медико-біологічні, психологічні) досліди (експерименти) на людях, якщо вони: а) мають ознаки катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження; б) здійснюються без суспільно корисної мети. діяння як ознака передбачених ст.ст. 141, 142 КК злочинів протиправне здійснення медико-біологічних (біомедичних) або клінічних досліджень на людині, які загрожують життю або здоров'ю піддослідного.
Незаконна лікувальна діяльність відрізняється від медичної не фактичною, а саме юридичною стороною: суспільно небезпечне діяння як ознака об’єктивної сторони передбаченого ст. 138 КК злочину це діяльність, що має ознаки медичної, однак здійснюється з порушенням умов її легалізації.
Діяння, передбачене ст. 144 КК є грубим порушенням принципу добровільності донорства ігноруванням або фальсифікацією волі особи задля використання її як донора.
Ознаки суб’єктивної сторони злочинів, що посягають на правопорядок в сфері медицини, полягають в наступному:
- виною в виді лише прямого умислу характеризується суб’єктивна сторона насильницького донорства (ст. 144 КК). Особливо кваліфікований вид насильницького донорства передбачає також наявність спеціальної мети продажу. Характерним є корисливий мотив, що кореспондує меті продажу;
- характером діяння, передбаченого ч. 1 ст. 143 КК, вимагає визнати цей злочин лише умисним виключені випадки, коли особа, здійснюючи трансплантацію органів або тканин людини, не обізнана про порядок підготовки і виконання такої операції;
- прямоумисним злочином є незаконне проведення аборту: винний усвідомлює, що він здійснює штучне переривання вагітності за згодою жінки. Розуміння винним недобровільного характеру незаконного переривання вагітності, відсутність згоди вагітної вимагає кваліфікувати вчинене як заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження;
- т. я. передбачений ст. 132 КК злочин полягає не лише в безпосередньому повідомленні неналежним особам відомостей, що є предметом цього посягання, а й у порушенні вимог стосовно збереження їх в таємниці, то у першій формі злочин вчиняється лише умисно, а другій він може бути як умисним, так і необережним;
- з урахуванням вказівки в ч. 1 ст. 142 КК на незаконність дій і на матеріальний склад цього злочину, форма вини в ньому визначатиметься психічним ставленням до зазначеного в диспозиції наслідку. Проведення досліду, дозволеного законом, з порушенням порядку та (або) правил проведення останнього, проведення дозволеного законом досліду, з порушенням правил проведення останнього, проведення досліду, забороненого законом може вчинятися умисно або необережно. Наслідок цього злочину може бути заподіяний лише з необережності;
- на елемент умислу серед психологічних ознак ненадання допомоги хворому медичним працівником свідчить вказівка на «відсутність поважних причин», а також «завідомість» стосовно суспільно небезпечного наслідку загрози настання тяжких наслідків для хворого. Цей злочин є лише умисним;
- форма та вид вини стосовно суспільно небезпечних наслідків діяння, передбаченого ст. 139 КК (загроза настання тяжких наслідків для хворого, тяжкі наслідки, смерть потерпілого) визначаються або у виді злочинної самовпевненості, або у виді непрямого умислу (наявність прямого умислу характеризує вчинене як замах на заподіяння смерті, тілесних ушкоджень).
- вказівка на недбале ставлення в межах складу злочину, передбаченого ст. 140 КК стосується виключно ставлення винного до суспільно небезпечного діяння і не розповсюджується на його наслідки. Суб’єктивна сторона злочину полягає в тому, що медичний або фармацевтичний працівник ставиться до своїх обов’язків безвідповідально, виконує їх несумлінно, неуважно або передбачає, що його поведінка може потягти тяжкі наслідки для хворого, однак без належних до того підстав самовпевнено розраховує на їх відвернення, або не передбачає їх, хоч за належної уважності та передбачливості повинен та може передбачити ці наслідки (обидва види необережності).
Проблема кримінально-правової оцінки «медичної помилки» має вирішуватися не з позицій її медичного чи медико-правового розуміння, а з позицій вчення про підстави кримінальної відповідальності та склад злочину. Медична помилка як дефект (несприятливий результат) медичної допомоги у кримінальному праві може розглядатися як необережний злочин, що посягає на життя чи здоров'я особи в сфері медичної діяльності або як невинувате заподіяння шкоди.
Для суб’єкта ряду злочинів, що посягають на правопорядок в сфері медичної діяльності характерний фактично «підвищений» вік кримінальної відповідальності, що пояснюється наданням права на зайняття медичною (фармацевтичною) діяльністю лише за наявності відповідної спеціальної освіти, яка вимагає витрат часу на навчання й практичну підготовку. Понижений вік кримінальної відповідальності за посягання на правопорядок в сфері медичної діяльності кримінальним законом не передбачений.
Зміст поняття «медичний працівник» може розглядатися у широкому змісті як особа, яка здійснює медичну діяльність на законних підставах та вузькому розумінні як «окрема категорія найманих працівників, які виконують специфічну трудову функцію». В такому значенні медичним працівником є фізична особа, яка здобула вищу, середню медичну або фармацевтичну освіту та пройшла подальшу спеціальну підготовку або перепідготовку, відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам, що підтверджується чинними документами (сертифікатом спеціаліста), прийняла на себе етичні зобов'язання знати і виконувати вимоги медичної деонтології та уклала трудовий договір з ліцензованою медичною установою на здійснення медичної діяльності. Поняття «медичний працівник» як змістовна характеристика спеціальних суб’єктів злочинів, що посягають на правопорядок в сфері медичної діяльності, необхідно тлумачити саме в «широкому» розумінні.
Спеціальний суб’єкт злочинів, передбачених ст.ст. 139, 140 КК визначається сукупністю ознак: 1) фактично виконує професійні обов'язки за відповідною медичною спеціальністю, безпосередньо, на професійній основі надає медичну допомогу чи надає медичні послуги (оскільки молодший медичний персонал не може виконувати функції, пов'язані з лікуванням людини, то таких осіб не можна розглядати як медичних працівників); 2) надає медичну допомогу або послугу, перебуваючи в трудових відносинах з закладом охорони здоров'я (поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками науково-дослідних інститутів та іншими акредитованими закладами охорони здоров'я, службою швидкої медичної допомоги), або займаючись індивідуальною підприємницькою діяльністю й маючи відповідну ліцензію; 3) може підтвердити свою відповідність спеціальним освітнім та кваліфікаційним вимогам: а) дипломом державного зразка про медичну освіту; б) сертифікатом лікаря-спеціаліста, виданим вищими медичними навчальними закладами, закладами післядипломної освіти III-IV рівнів акредитації відповідно до Положення про порядок проведення атестації лікарів; в) посвідченням про присвоєння (підтвердження) відповідної кваліфікаційної категорії за спеціальністю, виданим відповідно до Положення про порядок проведення атестації лікарів; г) свідоцтвом про проходження підвищення кваліфікації та перепідготовки молодших медичних та фармацевтичних працівників, виданим вищими медичними навчальними закладами (закладами післядипломної освіти) I III рівнів акредитації відповідно до Положення про Свідоцтво про проходження підвищення кваліфікації та перепідготовки молодших медичних та фармацевтичних спеціалістів, затвердженого наказом МОЗ України від 07.09.93 N 198; д) документом, що підтверджує стаж роботи за спеціальністю на момент подачі заяви (копія трудової книжки з наявністю даних за останні п’ять років або виписка з неї); 4) особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому МОЗ.
При здійсненні професійної медичної діяльності ознака небезпеки заподіяння невизначеної шкоди є типовою, закономірною, і при сучасному стані розвитку медичної галузі вона не може не існувати. Ця обставина є соціально прийнятною, визнаною суспільством, врегульованою законодавством, тобто правомірною. Тому стосовно звичайної, повсякденної професійної діяльності медичного працівника посилання на будь-які обставини, що виключають злочинність діяння, зазначені в кримінальному законі (ст.ст. 36-43 КК) є зайвим. Сама по собі медична діяльність (якщо вона є легальною, здійснюється належним суб’єктом в межах існуючих медичних правил) детермінує допустимість створення потенційних загроз об’єктам кримінально-правової охорони та усуває загрозу кримінальної відповідальності за їх створення або реалізацію. Здійснення професійних функцій медичним працівником є загальною обставиною, яка визначає правомірність його дій при наданні медичної допомоги чи послуги і, відповідно, виключає їх протиправність і суспільну небезпечність.
Для процесів кримінально-правової охорони правопорядку в сфері медицини мають значення наступні види обставин, які виключають злочинність: загальні діяння, пов’язане із ризиком (ст. 42 КК), крайня необхідність (ст. 39 КК) та спеціальні (передбачені Особливою частиною КК) поважні до невиконання професійних обов’язків причини (ст. 139 КК), згода пацієнта або його законного представника (ст. 141 КК).
Види виправданого ризику в сфері медичної діяльності це (1) ризик при медичному дослідженні (експерименті) та (2) ризик під час виконання медичним працівником професійної діяльності, пов’язаної з наданням лікувальної допомоги чи медичної послуги конкретному пацієнтові (лікарський, терапевтичний експеримент).
Лікарський ризик як вид виправданого ризику в медицині можна визначити як застосування з метою лікування конкретного пацієнта інноваційних діагностичних або лікувальних заходів, що хоч і загрожує життю або здоров'ю останнього, однак за обґрунтованим розрахунком медичних працівників існує перевага корисного результату над можливістю заподіяння шкоди.
Зважаючи на зміст завдань медицини, серед усіх джерел, що створюють обстановку крайньої необхідності, в цій сфері мають значення лише такі, що породжують потребу в наданні іншій людині медичної допомоги. За наявності будь-яких первинних причин (напад розлюченої тварини, злочинні дії інших осіб, дорожньо-транспортна пригода, нещасний випадок на виробництві тощо), до складу джерела небезпеки обов’язково входить певний фізіологічний стан організму людини, патологічні процеси в ньому (травма, поранення, хвороба, отруєння, вагітність, пологи тощо). При цьому має бути наявною і реальною небезпека для життя або здоров'я людини.
Об’єктом, який зазнає шкоди в стані крайньої необхідності у сфері медицини є лише такі правоохоронювані інтереси особи, як показники її здоров'я або й життєві показники. Така шкода може заподіюватися як особі, причетній до створення небезпеки, і правові інтереси якої захищаються в обстановці крайньої необхідності, так і будь-якій іншій особі. При конфлікті інтересів кількох пацієнтів, у ході надання медичної допомоги вирішення питання про дотримання умов крайньої необхідності повинне базуватися на аналізі конкретних фактичних матеріалів з тим, щоб визначити суб’єктивну оцінку медичним працівником тяжкості станів всіх пацієнтів, інтереси яких опинилися під загрозою, ступеню невідкладності надання їм допомоги, з урахуванням наявних можливостей її надати.
Цілі покарання, встановлені кримінальним законом, при застосуванні його за злочини в сфері медичної діяльності, конкретизуються і реалізуються наступним чином:
- кара результат застосування покарання, який досягається у будь-якому випадку засудження особи злочин у сфері медичної діяльності;
- запобігання вчиненню нових злочинів засудженим (спеціальна превенція) вимагає припинити зв'язок засудженого зі сферою медицини, дієвим засобом чого є застосування покарань, відбуваючи які винний фактично позбавлений можливості вчиняти правопорушення у сфері медицини;
- виправлення осіб, я