ІНТЕРПРЕТАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ ХХ СТОЛІТТЯ

brief description

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ імені Т.Г.ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

РОМАЩЕНКО Людмила Іванівна

УДК 821.161.2-3.09’06

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ
ХХ СТОЛІТТЯ

10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
доктор філологічних наук, професор,
член-кореспондент НАН України
ДОНЧИК Віталій Григорович

Київ 2006

ВСТУП ............................................................................................................. 3
РОЗДІЛ 1 ІСТОРИЧНИЙ ЖАНР ЯК ТЕОРЕТИКО-ЛІТЕРАТУРНА ПРОБЛЕМА........................................................................................ 14
РОЗДІЛ 2 СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ТЕМИ КОЗАЧЧИНИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ:
ВІД РОМАНТИЗМУ ДО ПОСТМОДЕРНІЗМУ ........................... 37
РОЗДІЛ 3 ХУДОЖНЄ СТРУКТУРУВАННЯ НОВОЇ ІСТОРІОСОФІЇ .................................................................................. 98
3.1. Доба Руїни та її головні герої: метаморфози художньої концепції особистості ........................ 98
3.2. Новаторство художнього осмислення діяльності
ПавлаПолуботка.......................................................................... 167
3.3. Трансформація історичної правди в художню
(на матеріалі творів про Коліївщину)........................................ 201
3.4. Трагедія Запорозької Січі: історична та художня версії......................................................................... 232
РОЗДІЛ 4 СИНКРЕТИЗМ ЖАНРОВО-СТИЛЬОВОЇ
ПАРАДИГМИ СУЧАСНОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПРОЗИ...................... 264
4.1. Філософська домінанта й умовність історичної реальності ................................................................. 264
4.2. Художня трансформація пам’яті як етико- філософської категорії................................................................. 323
4.3. Постать літописця як спосіб реалізації філософської концепції................................................................ 338
4.4. Хроніка — перспективний різновид історичного жанру ..................................................................... 372
ВИСНОВКИ......................................................................................................... 430
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ............................................................ 453
ДОДАТКИ............................................................................................................ 483

ВСТУП

Історична проза один із найпродуктивніших i найпопулярнiших літературних жанрів. І це закономірно, адже людське життя минуще і перемогти невблаганний час може лише всевічна” пам’ять. Література якраз і є могутнім засобом пізнання народом своєї національної пам’яті.
Історичне минуле своєрідне дзеркало, в яке вдивляється кожне наступне покоління, аби усвідомити власну генетичну природу й можливостi та перспективи суспiльного розвитку. Iсторичний процес та окремi його явища стають об’єктом iнтересу як у науцi, так i в мистецтвi, насамперед мистецтвi слова. Людство не задовольняється дослiдженням icторiї з погляду науки, а прагне осягнути цi процеси свідомістю митця, очевидно, тому, що в художнiй лiтературi є те, чого немає в науковiй.
Як відомо, інтерес до минулого посилюється в перiод суспiльних катаклiзмiв, коли робиться спроба осмислити та переосмислити його з позицiй сучасного, вiднайти в ньому уроки для сьогоднiшнього. Нинi (в науцi та художнiй лiтературi) вiдбувається перегляд i переоцінка багатьох iсторичних подiй i дiяльностi ряду постатей вiтчизняної iсторiї. Але цей перегляд має вiдбуватися не заради кон’юнктури на новий кшталт, а задля звiльнення вiд фальшивого тлумачення складних сторiнок iсторії, об’єктивної оцінки подій минулого та діяльності їх головних учасників.
Закладаючи підвалини історичної літератури, відомі письменники намагалися не тільки об’єктивно відтворити минуле в яскравих, емоційних картинах, але й, неухильно дотримуючись правди історії, формувати в читача чітку громадянську позицію, патріотизм, високу мораль.
В умовах духовного оновлення суспільства назріла потреба правдиво, історично конкретно і художньо багатовимірно відтворити події минулого, об’єктивно, з урахуванням справжнього історизму пояснити, чому сталося так, а не інакше, які наслідки та уроки мають минулі події для сучасників.
Письменники не лише емоційно повістують, але й глибоко інтерпретують, прокладають смислові містки від минулого до сучасного і прозирають у майбутнє.
Історична проза в Україні, хоч і має давню традицію й заслужену шану, не уникла ідеологічної регламентації. В історичних творах тривалий час оспівувалися лише ті діячі минулого, які орієнтувалися на Росію, або ті, що билися з польською шляхтою чи турецько-татарськими завойовниками.
Якщо поглянути на тематичну карту української історичної прози 30-60-х років ХХ століття, то можна помітити дві провідні теми: Київська Русь та Хмельниччина зі щасливою розв’язкою Переяславською радою. Події після возз’єднання Руїна, підступність Петра чи Мазепи, урізання автономії України, ліквідація Січі, закріпачення українців або залишались поза увагою прозаїків, або трактувались вельми тенденційно. Тенденційність у зображенні подій та героїв обумовлена переважанням класового підходу до минулого: багата козацька верхівка то негативні персонажі, бідні низи виразники прогресивних ідей.
У 6070-і роки зафіксовано потужний струмінь історичної прози, яка відзначалась якісними змінами переходом від одновимірності (ідеологічної у 2030-і роки, ілюстративно-пізнавальної у 4050-і роки) до соціально-філософської багатоплановості.
Цю прикмету розвиває й історична проза 8090-х років, яка розширила тематичний діапазон, освоїла маловідомі пласти історії, змінила акценти у трактуванні важливих історичних подій та їхніх учасників. При цьому не просто копіюється минуле в об’єктивній безсторонній розповіді, а й осмислюється з позицій сьогодення чи майбутнього (таку прозу називають прозою зв’язку часів”) та позицій підкреслено суб’єктивної авторської концепції. Отже, можна говорити про нову хвилю” історичної романістики останніх років, яка збігається з хвилею нових поглядів на людину в усій літературі, новим художнім мисленням, осердям якого стали не лише соціальні, а й морально-етичні проблеми, пріоритет загальнолюдських імперативів над класовими.
Історична проза останніх десятиліть переживає піднесення, бо почала зростати національна свідомість як результат національ­ного відродження. У періодиці та й окремими виданнями з’являються праці українських учених, які донедавна були не в пошані:В.Антоновича, О.Апанович, М.Аркаса, Н.Василенко-Полонської, М.Грушевського, М.Костомарова, І.Крип’якевича, Д.Яворницького. Публікуються матеріали про колишніх ворогів” чи замовчуваних історичних діячів І.Мазепу, І.Сірка, І.Виговського, П.Калнишевського, К.Розумовського. Відповідно письменники (М.Вінграновський, П.Загребельний, Р.Іваничук, Г.Колісник, І.Корбач, Л.Костенко, В.Кулаковський, О.Лупій, Д.Міщенко, Ю.Мушкетик, О.Пахучий, Р.Федорів, А.Химко, Ю.Хорунжий, В.Шевчук та ін.), враховуючи найновіші досягнення історичної науки, теж намагаються художньо відтворити теми, з яких лишень зараз знято ідеологічне табу.
Серйозний інтерес до проблем минулого тривалий час лишався прерогативою літератури, створеної на західноукраїнських землях і в діаспорі. Вона стала доступною широкому читацькому загалу лише в часи демократизації суспільства (твори М.Голубця, Ю.Косача, І.Крип’якевича, М.Лазорського, Ю.Липи, І.Стецик, С.Фостуна, Ю.Тиса, В.Лозинського-М.Ценевича, В.Буженка). Ясна річ, що на материковій Україні такі твори обійдені увагою дослідників.
Історія української нації нерозривно пов’язана з історією інших етносів: російського, польського, румунського, угорського, шведського, французького, турецького, тому зарубіжні письменники теж інтерпретують нашу минувшину в її дотичності до своєї національної історії. Через те з’явилася нагальна потреба розглянути тексти іномовних авторів у зіставленні з творами українських письменників, звернених до одної й тої ж історичної епохи.
Вітчизняна історична проза це своєрідне відгалуження світового історичного роману, батьком якого вважають Вальтера Скотта. Зрозуміло, що українські письменники, орієнтуючись на світову традицію, не ігнорують національної специфіки історичних творів, однак ця проблема також недостатньо вивчена.
На наш погляд, причин недослідженості історичної прози кілька. Найперше, її значний масив переважають великоформатні жанри (масштабні, багатопланові романи, рідше повісті). По-друге, різний ступінь художності: поряд із високохудожніми полотнами співвіснують естетично маловартісні твори, які не викликають зацікавленість літературознавців. По-третє, від дослідника історичної прози вимагається добре знання реалій минулого, що неминуче перетворює дослідника літератури в історика.
Щоправда, останнім часом увага дослідників активніше спрямовується на твори історичної тематики, доказом чому є ряд дисертаційних досліджень, але вони жодним чином не вичерпують проблему. Як правило, в них розглядається творчість окремого письменника (чи один його твір), інші митці взагалі випадають із поля зору, що не дає можливості скласти цілісну картину розвитку історичної прози, яка на межі тисячоліть переживає справжній бум”. Українська історична проза ХХ століття, розмаїта за родо-жанровими особливостями, становить безсумнівний інтерес як історико-літературне, ідейно-естетичне явище і самодостатньо, і в контексті вітчизняної історичної белетристики, і в контексті світового письменства.
З огляду на сказане, важливість і актуальність обраної теми дослідження є цілком обґрунтованими.
Історична проза ХХ століття складає значний масив творів із досить різноманітним, іноді доволі неординарним характером образного змісту та особливостями художньої форми. Таким чином, постає проблема визначення меж цього масиву, окреслення кола явищ, які піддаватимуться аналізу. Не претендуючи на повний і вичерпний аналіз сучасної історичної прози (що саме по собі може стати темою численних монографічних студій), автор обрав для детального вивчення твори найновішого, перебудовного”, періоду, насамперед ті, які стосуються найскладніших і маловивчених етапів вітчизняної історії, як-от: козацька доба, Хмельниччина, Руїна, крах державотворчих змагань тощо. У ракурс критичного бачення потрапили кращі зразки історичних жанрів, які відзначаються новизною підходу до матеріалу, глибиною проникнення у сферу суспільних відносин, людських стосунків і почувань, пристрастей.
Значну увагу зосереджено на історичних творах двох останніх десятиліть (як найменш досліджених), проте розгляд їх відбувається не ізольовано від художніх здобутків попередніх періодів розвитку цього жанру.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконане як складова частина комплексної теми Українська література в загальносвітовому контексті: теоретичний, історичний та методичний аспекти”, над якою протягом кількох років працює кафедра української літератури та компаративістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, а також частково стосується теми Літературне краєзнавство у школі та ВНЗ як наукова й навчально-методична проблема” та Наукові проблеми сучасного шевченкознавства”(тема затверджена Міністерством освіти і науки України).
Мета роботи дослідити причини й особливості еволюції в художній інтерпретації національного минулого в українській історичній прозі ХХстоліття, здійснити цілісний системний аналіз її жанрово-стильових ознак, окреслити параметри нової історіософської концепції, визначити місце і роль творів історичної тематики в історії українського і світового письменства.
Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань:
внести посутні корективи у визначення жанрової природи історичного роману та його класифікацію;
висвітлити проблемно-тематичний, ідейно-естетичний діапазон сучасних творів на історичну тематику, насамперед тих, які торкаються заборонених чи мало освоєних літературою тем;
визначити першопричини, що зумовили інтерес письменників до соціальних, морально-етичних та культурологічних проблем нашої історії;
проаналізувати поетикальні особливості творів на історичну тематику;
відстежити новаторство в художньому осмисленні національного минулого;
дослідити суспільно-історичний контекст епохи як детермінанту змін векторності в художньому трактуванні історичних реалій;
дослідити генеалогію ідей і форм з урахуванням зв’язку проблематики й поетики української прози про минуле зі спорідненими явищами в інших літературах;
з’ясувати оптимальність співвідношення історичної правди та художнього вимислу й домислу;
дослідити принципи і засоби конструювання образів виразників національного типу;
виявити нові форми вираження хронотопу як суттєвого жанровизначального чинника;
з’ясувати роль психологізму як базового рівня літературного твору;
визначити місце літературної козакіани в українській та світовій літературах;
простежити еволюцію художнього осмислення минулого, яка полягає в пріоритетності національно-державницьких інтересів над класовими, діалектичному поєднанні соціальних і морально-етичних чинників у ході історичного розвитку і діяльності відомих історичних осіб, розкутості письма, жанрово-стильовому синкретизмі.
Об’єктом дослідження є передовсім художні твори історичної тематики українських письменників (у тім числі діаспорних) останніх десятиліть ХХстоліття, а також кращі здобутки історичного жанру попередніх періодів розвитку і, принагідно, твори європейських літератур, що дає змогу визначити типологічну спорідненість сучасної історичної прози з українським та світовим літературним контекстом. Художня козакіана розглядається у зв’язку з національно-громадським життям. Крім літературних творів, у дисертації використовуються фольклорні надбання, архівні матеріали, історіографічні праці В.Антоновича, О.Апанович, М.Аркаса, М.Грушевського, О.Гуржія, Д.Дорошенка, П.Єфименка, М.Карамзіна, А.Кащенка, М.Костомарова, І.Крип’якевича, Б.Крупницького, О.Левицького, А.Лотоцького, М.Максимовича, Л.Мельника, В. Мірошниченка, П.Мірчука, Н.Полонської-Василенко, І.Рибчина, О.Субтельного, Б. Сушинського, Д.Яворницького та ін.
Предмет дослідження особливості еволюції в художній інтерпретації національного минулого в українській історичній прозі ХХ століття, своєрідність історіософського мислення прозаїків, проблемно-тематична парадигма творів про добу козаччини, жанрово-стильовий синкретизм історичної прози, її синхронний і діахронний типологічні контексти.
Методи дослідження. У дисертації застосований цілий комплекс методів, які дозволили охопити як змістову, так і формальну ознаку прозових творів історичної тематики. Практично у всіх розділах роботи здобувач послуговується культурно-історичним, аналітично-описовим, порівняльно-історичним, історико-генетичним, системним, типологічним, компаративістським методами дослідження. Значно активізовані принципи герменевтичного методу. У деяких розділах роботи використані можливості біографічного методу (підрозділи 1, 3 ІІ розділу), текстологічного (ІІ розділ, підрозділ 1 третього розділу).
Теоретико-методологічну основу дисертації складають літературознавчі праці відомих учених Л.Александрової, Ю.Андрєєва, С.Андрусів, Є.Барана, М.Бахтіна, О.Білецького, А.Бочарова, А.Гуляка, Л.Дем’янівської, І.Дзюби, В.Дончика, С.Єфремова, М.Жулинського, Д.Затонського, М.Зерова, М.Ільницького, Ф.Кейди, Г. Клочека, А.Кравченка, Г.Ленобля, О.Логвиненко, П.Майдаченка, Б.Мельничука, О. Мишанича, М. Моклиці, М.Наєнка, Д.Наливайка, Л.Новиченка, В.Оскоцького, М.Павлишина, В.Панченка, А.Пауткіна, С.Петрова, П.Рудякова, М. Сиротюка, М.Слабошпицького, Л.Федоровської, І.Франка, Н.Чорної, А.Шпиталя, Ю.Шереха та ін., у яких наявні вагомі міркування стосовно тенденцій розвитку історичної прози, її поетикальних особливостей, формозмістових ознак історичних творів різних жанрів.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першою в українському літературознавстві спробою монографічного цілісного дослідження історичної прози ХХ століття, особливостей інтерпретації в ній національного минулого. Уперше до наукового обігу введено значну кількість не тільки авторитетних, але й маловідомих, обійдених увагою критики імен письменників та їхніх творів (І.Корбача, В.Кулаковського, А.Химка, В.Чемериса та ін.), завдяки чому розширюється загальна панорама літературного процесу, збагачуються уявлення про формозмістові особливості історичної прози зазначеного періоду. Абсолютно новим є залучення до аналізу художніх текстів інонаціональних авторів, насамперед, російських, польських (Т.Булгаріна, В.Пікуля, І.Шмельова, Вс.Іванова, Ю.-Б.Залеського, С.Гощинського, Г.Сенкевича, Е.Лунінського, В.Оркана, Є.Паукшти, Е.Станева, І.Андрича, Дж.Свіфта та ін.), і використання надбань зарубіжного літературознавства та історіографії (праці Ю.Бєляєва, І.Варфоломєєва, А.Веселовського, Я.Гордіна, А.Єремєєва, А.Звєрєва, М.Ласло-Куцюк, Б.Бакули, Я.Войцеховського, К.Бартошинського, М.Янковяка, Л.Шаруги, Г.Боплана, М.Чочоні, М.Перрі, Й.Третяка, О.Гурки, В.Чермака, А.Керстена, С.Ульяша, Я.Відацького, Й.Кобушевського, З.Вуйціка та ін), що дозволяє ввести українську історичну прозу в широкий історико-літературний контекст.
Уперше художня козакіана досліджується системно, цілісно, на тлі загального розвитку історичної науки (як вітчизняної, так і зарубіжної), з’ясовується її місце в національному і світовому письменстві, аналізується вплив історіографії на художню інтерпретацію історичних подій і постатей, обґрунтовується роль козацтва як унікального соціально-політичного та господарсько-економічного явища в історії українського етносу і загальноєвропейському історичному процесі та особливості його художньо-образного втілення в літературі.
Науковою новизною відзначається цілий ряд положень дисертації: дослідження генезису теми козаччини в літературі, ролі народнопоетичної творчості та історичного матеріалу в її становленні, співвідношення історичної правди і художнього вимислу у творах прозової козакіани. Фактично вперше виокремлено тематичні домінанти, які віддзеркалюють найважливіші закономірності історичного поступу нації на переломних і найдраматичніших етапах її історії (Хмельниччина і доба Руїни, боротьба Мазепи та його однодумців за державність української нації, гайдамаччина як одна з форм державницьких змагань, урізання автономії України й остаточна втрата нею своєї незалежності). Посутньо скориговано оцінки модусу історизму, ідейно-естетичних пріоритетів: відзначено превалювання націотворчих і морально-етичних критеріїв, замість соціально-класових.
Значною мірою по-новому досліджується одна з принципових проблем проблема героя: віддається перевага постатям, які є художнім відображенням національного характеру, складного і суперечливого, а також постатям, що акумулювали в собі духовний та інтелектуальний досвід нації.
У характеристиці жанрово-стильових ознак наголошується на домінуванні великих жанрів (роману, рідше повісті), зіткненні і трансформації у мистецькому просторі зламу тисячоліть художніх досвідів різних епох і поколінь, взаємодії різних родів, жанрів, напрямів, стилів, тобто жанрово-стильовому синкретизмі.
Відкидаючи застарілі стереотипи, здобувач із позицій сучасного літературознавства здійснює цілісний системний аналіз провідних тенденцій розвитку сучасної української художньої козакіани, її формозмістових ознак.
Практичне значення одержаних результатів. Матеріал, на якому ґрунтується дисертація, може бути використаний у лекційно-семінарських курсах з історії української літератури ХІХХХ століть, у підготовці спецкурсів і спецсемінарів широкого тематичного діапазону. Положення, висунуті в дисертації, знадобляться при читанні лекцій з історії України, зарубіжної літератури. Матеріалами дослідження можна скористатися при написанні курсу історії України, зарубіжної літератури, підручників, посібників з історії української літератури, вони можуть залучатися до написання нових літературознавчих студій (дисертацій, магістерських, дипломних робіт). Матеріали, які лягли в основу дисертації, використовуються у спецкурсах Українська історична проза” та Літературна Черкащина”, які впродовж кількох років читаються в Черкаському національному університеті. Загальна концепція і матеріали дисертації використовуються здобувачем у практиці викладання історії української літератури в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького та Бакинському слов’янському університеті.
Особистий внесок здобувача. У дисертації враховуються наукові здобутки вітчизняних і зарубіжних учених різних часів, усякі форми використання досліджень інших науковців оформлено посиланнями. Воднораз усі наукові ідеї, положення, висновки дисертації належать її авторові. Монографії, наукові статті за темою дослідження одноосібні.
Апробація результатів дослідження. Розділи дисертації обговорювалися на засіданнях відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України і кафедри української літератури та компаративістики Черкаського національного університету ім.Б.Хмельницького. Основні положення дисертації оприлюднено в доповідях та виступах на наукових і науково-практичних конференціях, наукових читаннях, семінарах різних рівнів: міжнародних наукових конференціях Східні слов’яни: Україна між мовою і культурою” (Краків, 2001), Великі теми культури у слов’янських літературах” (Вроцлав, 2005), Взаємодія літератур у світовому літературному процесі. Проблеми теоретичної та історичної поетики”(Гродно, 2002), Українсько-польські літературні взаємини” (Луцьк, 2001), Тридцять четвертій і Тридцять п’ятій наукових Шевченківських конференціях (Черкаси, відповідно 2001 і 2004рр.), Українсько-польські літературні зв’язки (ХІХ ХХст.)” (Тернопіль, 1998), ХІІ і ХІІІ Кримських Міжнародних Шмельовських читаннях Художній світ І.С.Шмельова і традиції слов’янських літератур (Алушта, відповідно 2003 і 2004 рр.), всеукраїнських наукових конференціях Народні рухи України в історії, мові та літературі” (Черкаси, 1993), Проблеми викладання іноземних мов та зарубіжної літератури у вузах недержавної форми власності” (Тернопіль, 1999), Творчість Ю.Липи в культурно-історичному контексті ХХ століття” (Одеса, 2000), Зміст і структура шкільної літературної освіти” (Глухів, 2002), Олесь Гончар: пошуки сучасної інтерпретації” (Дніпропетровськ, 2003), Актуальні питання зарубіжної літератури та теорії літератури. Література і влада” (Чернівці, 2003), Михайло Старицький: постать і творчість” (Черкаси, 2004), Павло Загребельний: творчий портрет на тлі епох” (Дніпропетровськ, 2004), Українська філологія: теоретичні та методичні аспекти вивчення” (Черкаси, 2005), Українське літературно-мистецьке відродження 20‑х років ХХ століття: питання стилю, проблематики, поетики, мови” (Черкаси, 2005), Актуальні проблеми слов’янської філології” (Бердянськ, 2005) Всеукраїнській науково-теоретичній конференції, присвяченій 75-річчю від дня народження О.Т.Гончара (Херсон, 1993), Всеукраїнській науковій конференції з літературної компаративістики (Київ, 2003), Третіх Всеукраїнських Єфремовських читаннях (КиївЧеркаси, 2001), міжвузівській науково-практичній конференції Григорій Сковорода мислитель, письменник, педагог” (Черкаси, 2002), міжнародному науковому семінарі Спорідненість культур України та Польщі” (Черкаси, 2002), Всеукраїнських Максимовичівських читаннях (Черкаси, 2004), IV Слов’янських педагогічних читаннях Розвиток особистості в полікультурному освітньому просторі” (Черкаси, 2005).
Публікації. Основні наукові результати дослідження відбито у 66 друкованих роботах. З них: монографій 1, статей у наукових журналах та збірниках наукових праць 65.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів (третій і четвертий поділений на підрозділи), висновків, списку використаної літератури і додатків.

bibliography

ВИСНОВКИ
На тематичній карті сучасної української історичної прози виділяються дві домінуючі теми: Київська Русь і доба козаччини.
Козацтво як унікальне військо-політичне та соціально-господарське об’єднання близько трьох століть виконувало функцію оборонного форпосту від зовнішніх ворогів, було рушійною силою історичного поступу України, відіграло помітну роль у європейській політиці. Саме тому козацька доба стала предметом активного осмислення вже у фольклорі думах та історичних піснях, які опоетизовували героїчні сторінки історії козацтва, оспівували його легендарних ватажків і в яких починали формуватися риси історизму як художньої категорії, що переростають достовірність факту й реконструкції подій, у зав’язі містять елемент мистецького узагальнення, тобто ті ознаки, які вважають домінантними в історичних жанрах.
Писемна традиція відтворення козацької доби започаткована у козацьких літописах, що були проміжною ланкою між науковим дослідженням і власне художньою літературою, і віддзеркалювали головні тенденції в зображенні козаччини, що пануватимуть у ті чи інші періоди.
Літописи стали джерелом романтичної літератури ХІХ століття, в якій створено значною мірою міфологізований образ козаччини.
Поети-романтики не ставили перед собою завдання достовірно відображувати конкретні історичні події та діяльність історичних осіб, відтворювали узагальнено-абстрактний образ минулого України, протиставляючи його сучасному.
Козацька тематика стала невичерпним джерелом натхнення для прозаїків ХІХпоч.ХХ століття, які на відміну від поетів ознаменували новий підхід до освоєння історичної тематики, коли все частіше віддається перевага документальному матеріалу, що є свідченням поступового переходу від романтизму до реалізму, хоча принципи романтичного письма повністю не ігноруються.
Історичні твори ХХ століття позначені одновимірністю (у 20-30-і роки ідеологічною, у 40-50-і роки дослідницько-пізнавальною) закономірний наслідок впливу соцреалістичної естетики. Проте потужний струмінь історичної прози вже 60-70-х років засвідчує її еволюцію в напрямку до соціально-філософської багатовимірності. Цю особливість розвиває проза останніх десятиліть, в якій виявляються нові тенденції.
Письменники наполегливо освоюють нові теми, що з різних причин не стали предметом художнього осмислення. Донедавна увагу прозаїків привертала Хмельниччина, що завершилася Переяславською радою, потрактованою відповідно до ідеологічних догматів соцреалізму як вираз споконвічного прагнення українського народу до єднання з братнім російським народом. Події після возз’єднання Руїна, українсько-російські конфлікти ХVІІ -ХVІІІ століття, поступове урізання автономії України аж до остаточної ліквідації Гетьманщини, зруйнування Запорозької Січі останнього оплоту соціально-політичної незалежності краю, нівеляція народу, позбавленого рідної культури і мови, замовчувалися або тлумачилися значною мірою тенденційно.
Наразі переосмислюються знакові події в житті українського народу, зокрема піддаються ревізії роль і наслідки Переяславського договору, відтак у творах з’являється непримиренна опозиція Україна Московія (Росія), на противагу соцреалістичній ідеї дружби народів”.
З урахуванням нових даних історичної науки художньо переосмислюється діяльність найвідоміших історичних діячів (Богдана Хмельницького, його сина Юрія, Івана Виговського, Івана Сірка, Івана Мазепи, Павла Полуботка, Петра Калнишевського, Максима Залізняка, Івана Гонти), руйнуються задавнені стереотипи оцінок. Відбувається зміщення акцентів зі сфери соціальної проблематики (як того вимагали канони методу соціалістичного реалізму) у сферу морально-етичних та націотворчих проблем, класові цінності поступаються місцем загальнолюдським ідеалам, що зумовлює посилення гуманістичного пафосу творів. Проте абсолютне неприйняття класової диференціації характерів створює підґрунтя для іншої крайності непримиренної опозиції еліта чернь”, де лівобічна частина блоку позитивна, а правобічна різко негативна.
Історичні романи та повісті позначені панорамністю, масштабністю погляду на минуле України, яке вимальовується в контексті світової історії, як складова частина єдиного історико-політичного процесу. Відтак прозаїки активніше досліджують життєвий простір інших народів, моделюють образи носіїв інонаціонального менталітету: польськогокороль Ян Казимир, Марія Людовика, Любомирський, Чарнецький, примас Пражмовський (Останній похід короля” І.Корбача), король Ян Собеський, Яскольд-Бучинський (трилогія А.Химка Засвіти” Юрась Хмельниченко” О.Пахучого); шведського король Карл Густав та його соратники Лілієкрон, Якоб Готард, Ерік Екелунд (повість Гетьманська булава” О.Лупія), Карл ХІІ; шотландського Поль Джонс (Чумацький Шлях” В.Малика), французького юрист Шарль (Журавлиний крик” Р.Іваничука), посол Сегюр (Чумацький Шлях”, Журавлиний крик”), друг Полуботка Жорж (Тризна” Г.Колісника); німецького барон фон Мініх (Не полишу тебе самотньою” Д.Міщенка), історик Міллер (Журавлиний крик”); татарського Фатіма, Гірейко (Сірко” В.Кулаковського). Цілий ряд героїв представників різних націй виведено у новому романі Р.Іваничука "Через перевал".
Стилетворчі функції цих образів різноманітні: вони розширюють обрії зображуваного, надаючи творам масштабності, панорамності, насичують їх глобальною, загальнолюдською проблематикою, підсилюють гуманістичне звучання творів, увиразнюють особливості українського національного характеру в порівнянні з іншими (образи китайців, арабської принцеси в романі Северин Наливайко” М.Вінграновського), створюють гумористичний колорит (образ посла Сегюра в Чумацькому Шляху”).
Тривалий час у літературі панувала тенденція моделювати образи героїв без дотримання співвідношення світла і тіні, статично. У кращих зразках історичних творів письменники уникають однолінійності, монохромності зображення, створюючи складні, неоднозначні характери, показані в еволюції, внутрішній динаміці. Це стосується й негативних персонажів (антигероїв”), змальованих нерідко зі значним ступенем драматичної напруги: Ян Казимир, Чарнецький (Останній похід короля” І.Корбача), Самойлович, Марко Ногаєць (Яса” Ю.Мушкетика), Меншиков (Орда” Р.Іваничука), Потьомкін (Журавлиний крик” Р.Іваничука, оповідання М.Лазорського Гетьман без булави”), Юрась Хмельниченко з однойменного роману О.Пахучого і повісті Гетьманська булава” О.Лупія. Більше того, вони можуть бути виразниками прогресивних ідей свого часу: Марек Ясинський (Останній похід короля”), Ян Собеський (Засвіти”, Юрась Хмельниченко”). Подібний підхід зумовлений Бахтінською настановою, що герой роману не повинен бути лише героїчним” ні в епічному, ні в трагічному значенні цього слова, він має поєднувати в собі як позитивні, так і негативні риси, як низькі, так і високі, як серйозні, так і смішні. Герой художнього твору повинен бути показаний не готовим, статичним, а в процесі становлення, постійної зміни. Такий принцип моделювання персонажної системи протистоїть соціалістичному реалізму з його вимогою обов’язкової наявності позитивного героя з усім набором чеснот, що ідеалізує, спрощує особистість, позбавлену суттєвих внутрішніх суперечностей.
Проте зрідка автори змальовують персонажів у одній морально-етичній площині: карикатурне зображення російського царя Олексія (Згубні вітри над оазою” Д.Міщенка), гіперболізована негація ПетраІ, (Гетьманський скарб” О.Мушкетика, Орда” Р.Іваничука), КатеринаІІ в романі Журавлиний крик” постає винятково підступною узурпаторкою, розпусною, хтивою жінкою. Подібна настанова пояснюється, очевидно, тим, що ці персонажі є образним утіленням самодержавно-кріпосницької системи, заснованої на жорстокості й потоптанні прав і окремої людини, й цілих націй. Одношаровість, перебільшена негація при моделюванні образу Мартина Пушкаря він уражений непогамовним честолюбством, інтриган, донощик, призвідця ворохобників, негідників (історичний детектив” В.Чемериса Таємний агент двох престолів, або Хто Ви, за коня викуплений, Іване Остаповичу Виговський?”, На брата брат” Ю.Мушкетика, Гетьманська булава” для реалізації цієї мети О.Лупій використовує сюрреалістичні прийоми). Така тенденція у змалюванні персонажа обумовлена його проросійською орієнтацією. Відтак у повісті Гетьманська булава” О.Лупій, навпаки, з метою витворити зразковий, взірцевий” образ Виговського, ідеалізує значення діяльності гетьмана: цій настанові підпорядковано портрет героя, його внутрішні роздуми, змалювання родинного оточення. Тяжіння до взірцевості”, зразковості” образу Виговського помітне в романі На брата брат” (хоч і не так очевидно, як у Лупія), оповіданні М.Лазорського Руїна”.
На ідейно-змістовому рівні в осмисленні історичної ролі видатної особистості превалюють етико-філософські, морально-оціночні аспекти, намагання побачити людину в історії та історію в людині, домінує діалектичне переплетення в ній суб’єктивних (особистісних) факторів та об’єктивно-логічних закономірностей історичного процесу, симбіоз творчих чинників і стихійного, ірраціонального, темного” начала.
Праця історичного белетриста нагадує працю вченого історика: обоє працюють на встановлення історичної істини. Але є й принципова відмінність для письменника важливе відкриття людського характеру як носія цієї істини, у всій його психологічній багатогранності, в таємничих пориваннях, помислах, тобто в системі моральних, духовних координат”.
В історичній белетристиці помітно збагатилися форми й засоби психологічного письма, активно використовується внутрішній монолог, невласне пряма мова, зміна оповідача, потік свідомості. Посилилися психологізуючі функції описів (портретів, пейзажів), вагомішою стала роль психологічно наснаженої деталі.
Однією з визначальних ознак історичних творів є принцип художнього історизму, який передбачає відтворення атрибутів епохи, її найважливіших подій і законів моралі, здатність відтворювати не лише зовнішні аксесуари, але й найважливіші глибинні закони суспільного життя.
Тенденція подальшого зміцнення художнього історизму, яка лежить в основі новаторських пошуків сучасної української історичної прози, знаменує об’єктивність у художньому відтворенні історичної дійсності. Пафос історизму, що знаходить різні способи вираження, відчутний і в самому виборі теми, проблематиці, композиційних особливостях, моделюванні персонажної системи, у відтворенні українського національного характеру, самобутньої культури народу, поезії його побуту, напрямів його історичного поступу самого духу історичної епохи.
Художній історизм це якість, властива не лише історичному роману. Ним пронизані і твори про сучасність, звернені до проблем історичної пам’яті, духовних витоків, багатовікового досвіду народу, що страхує сучасну тематику від одноденності, швидкоплинності, надає їй філософської глибини, створює ґрунт для філософських узагальнень. А в історичних творах спостерігається синтез минулого, що стало предметом безпосереднього зображення, і принагідно більш віддаленого в часі, таким чином, постає історія в історії”, завдяки чому утверджується спадкоємність поколінь, естафета героїчного (ретроспективні розповіді про князя Святослава у романі Полин чорний, мак гіркий”, про Наливайка у Чумацькому Шляху”).
Типологічною властивістю історичного роману є документальність основи, скомпонована з важливих історичних фактів. У центрі уваги історичних романістів перебувають найвизначніші періоди й події минулих віків, що дозволяє епічно масштабно розкрити зміст основних процесів і рушійні сили національної історії. Сучасна історична проза широко використовує нові дані історичної науки, літописні джерела, хроніки, для художньої реконструкції подій минулого та їх учасників. Перед історичним романістом неминуче постає питання про ступінь достовірності його твору, особливо, коли його героями є реальні люди, до того ж часто видатні особи. Художній твір історичної тематики вимагає значної історичної освіченості автора, який стає схожим на історика, що шукає історичну істину. Автор має вжитися в епоху, знати її особливості, психологію її діячів. Для цього письменник мусить уподібнюватися до історика, вивчати історичні джерела, що вимагає напруженої, копіткої роботи. Документ як фактографічна одиниця використовується двома способами: прямим (відкритим) й опосередкованим (прихованим). У першому випадку це цитування певних документів із метою посилення враження достовірності, автентичності тієї чи іншої події. Другий шлях передбачає відтворення історичного факту без цитування документів. При цьому фактографічний матеріал лягає в основу сюжетних колізій шляхом художнього відтворення його автором. Опосередкований спосіб використання фактографічного матеріалу обов’язкова умова написання кожного історичного твору. Українські письменники використовують обидва способи як однаково естетично вартісні.
Проте історичний роман чи повість це передовсім витвір мистецтва, і в його творенні велика роль належить фантазії художника, його уяві, які дозволяють зі скупих даних, зафіксованих документально, реставрувати й художньо осмислити відповідну картину історичної епохи. Щоб твір став художньо цінним, не перетворився на документальний переказ, авторові необхідно осмислити історичні події, завдяки художньому домислу (вимислу) надати їм майстерної художньої огранки.
У творах історичної тематики різні пропорції співвідношення документа й домислу чи вимислу, що залежить від жанрової специфіки твору, наявності першоджерел, які є в розпорядженні митця, конкретних творчих завдань, поставлених автором. Важливо, щоб історичні документи (під час написання твору історичний прозаїк вивчає десятки й сотні документів, нерідко суперечливого характеру) не повинні обмежувати творчу ініціативу письменників, звужувати простір для вимислу чи домислу. Історичний твір не повинен бути переобтяженим дріб’язковими подробицями чи несуттєвими деталями. Для історичного романіста важлива не лише істина історії, але й розкриття координат людської душі.
У більшості творів художньої козакіани помітні оптимальні дози” згаданих інгредієнтів”, оригінальні способи трансформації історичної правди в художню, критичне, полемічне ставлення до документа. Водночас тяжіння до констатації факту, голого фактографізму в деяких творах сковує ініціативу письменника, робить твір безбарвним, малоемоційним, як і абсолютне ігнорування окремими письменниками даних історичної науки, дискредитація документального матеріалу на догоду власній концепції завершується проявами тенденційності, історичної та художньої неправди (антиісторизму”).
Розвиток сучасної української історичної прози відбувається у двох напрямах: з одного боку, епізація” наративного дискурсу, що дозволяє письменникам зримо, масштабно відтворити характерні прикмети часу, суспільно-політичні обставини, реалії побуту, духовного життя. А з другого ліризація, що дало підстави для розмов про деепізацію” романного жанру. Насправді мова йде про органічний сплав епічного та ліричного. Ліризм у різноманітних пропорціях входить чи не до кожного з жанрово-стильових утворень. Ця тенденція обумовлена посиленням суб’єктивного фактора у сфері художнього освоєння світу і має в українській прозі давню традицію, пов’язану з історико-літературними умовами, особливостями національної психології, розвитком народнопоетичної творчості.
Історичні белетристи різних стильових течій, уподобань постійно черпають із незамуленого джерела українського фольклору, широко використовуючи найперше ті жанри, що найменше піддаються видозмінам: історичні пісні, думи, перекази, легенди, прислів’я, приказки. Збільшення ідейно-естетичного навантаження фольклорного елемента адекватне зменшенню (чи відсутності) історичного матеріалу, який є у розпорядженні письменника. Водночас уснопоетичні джерела не обмежуються зовнішньою декоративно-оздоблювальною функцією, вживаються не для стилізації чи прикрашування вони поліфункціональні (наприклад, пісні можуть бути засобом характеристики чи виразом народної моралі, у думах народна оцінка історичних подій та їх учасників, нелегкі перспективи історичного поступу етносу). Фольклоризм це один з основних способів насичення літературного твору національним компонентом, свідчення національного колориту самого явища літературної козакіани. Проте зрідка настроєність на фольклорний лад світосприймання обертається загальністю характеристик, відсутністю індивідуальних ознак, штампованістю художніх засобів.
Однією з провідних тенденцій, зароджених у художній свідомості в другій половині 50-х років й успішно продовжуваних літературою порубіжжя віків (і тисячоліть) є посилення й конкретизація гуманістичного тонусу літератури. Гуманістичний пафос в оцінці складних і трагічних історичних подій полягає у запереченні проявів насильства, гуманізації стосунків між представниками одного етносу, між народами-сусідами, що виявляється на рівні проблематики, моделюванні персонажної системи, загальної концепції твору. Проте в реалізації модусу гуманізму письменники не завжди бувають послідовними: на догоду сюжету чи тенденції здатні навіть пожертвувати історичною правдою.
Загальною тенденцією розвитку української історичної прози, що є своєрідним відгалуженням світового історичного роману, в останні десятиліття стало поглиблення філософської концептуальності; внутрішня структура історичного роману та повісті, не втрачаючи ідеологічної спрямованості, позначається все більшим психологізмом, спробою осмислити такі глобальні категорії як добро і зло, злочин і кара, гріх і спокута, вірність і зрада, свобода вибору і вибір свободи, особистість і маса, свобода митця і обов’язок громадянина.
Філософічність літератури підживлюється двома факторами: синтетичним характером художньої діяльності, яка поєднує духовне і практичне, свідомість і буття та інтелектуально-логічним компонентом у слові як будівельному матеріалові літератури. Означення філософська” стосовно жанру історичного роману чи повісті вказує не лише на присутність у них особливого теоретико-філософського начала, але й на особливий характер зв’язку пізнавального моменту з етичним, на особливий спосіб синтезу подібних начал.
Прикметною ознакою філософічності є активізація творчого потенціалу автора, не скутого стилістичними і жанровими канонами. Вона полягає не в художньому потрактуванні загальнофілософських законів, не в ілюстрації філософських постулатів, а у відкритті та художньому втіленні глибин загальнолюдського, універсального звучання.
Посилення філософського начала в історичній прозі викликане прагненням авторів вийти за межі зображуваного періоду, пошуком проблем загальнолюдського звучання, співзвучних проблематиці сьогодення, прагненням осягнути дійсність в єдності минулого, сучасного і майбутнього. Адже кожний історичний романіст хоче того чи ні не може бути безстороннім ілюстратором історії, пише про минуле з позицій дня нинішнього, намагаючись віднайти у ньому повчальні уроки й зробити вагомим аргументом при виборі майбутньої перспективи. Як слушно зауважував В.Дончик, погляд на віддалене і близьке минуле збагачується сучасною, не лише історичною, а й морально-філософською перспективою, сама сучасність розширює свої історичні виміри завдяки органічним художнім нитям, протягнутим у минуле й майбутнє”[101, 418]. Тож мав рацію Л.Фейхтвангер, стверджуючи, ніби не бачить різниці між своїми книгами про минуле і сучасне, бо завжди намагався наснажити свої історичні романи таким самим змістом, як і сучасні: історія для нього завжди сучасна, а сучасність історична. Він переконаний: художник повинен виразити власне сучасне світовідчуття і створити таку суб’єктивну (а зовсім не ретроспективну) картину світу, яка зможе безпосередньо вплинути на читача. І якщо при цьому митець обирає історичні аксесуари, то лише для того, щоб підняти зображувану картину над оточуючим, над сферою особистого, часткового, поставити на котурни, показати в перспективі.
Керуючись фейхтвангерівським положенням, українські письменники реконструюють історичні події із залученням активних суспільно-політичних чинників, що має характер інтенсифікованої пов’язаності минулого й сьогодення. Обов’язкове проектування фактів минулого на сучасність, співвіднесеність трьох дійсностей минулого, сучасного, майбутнього необхідна умова людського існування, запорука моральності окремого індивіда і суспільства в цілому.
Така діалектична єдність передбачає нові форми вираження хронотопу. За Бахтіним, хронотоп у літературі має суттєво жанрове значення: жанр і жанрові різновиди визначаються саме хронотопом, причому в художньому творі провідним началом у хронотопі є час. Хронотоп як формально-змістова категорія визначає значною мірою й образ людини в літературі образ завжди хронотопічний.
Художній світ історичного роману і повісті став розмаїтішим у хронотопних вимірах. Крім розповсюдженого раніше історико-хронікального трактування часу в структурі творів, сучасні літератори активно використовують поєднання різних сюжетно-часових пластів (Прийдімо, вклонімося....” Ю.Мушкетика, Орда”, Замок”, "Через перевал" Р.Іваничука, Тисячолітній Миколай” П.Загребельного, "Життя іншої людини" Ю.Тиса), прийоми концентрації, засоби ретроспективи, антиципації, ретардації.
Настанова на філософське осмислення дійсності передбачає пошуки нових форм і прийомів включення у традиційний конкретно-реалістичний тип розповіді різних елементів умовності, притчі, міфу, символіки, фантастики, сатири, що дозволяє говорити про жанрово-стильовий синкретизм сучасної історичної прози, поєднання в ній різних типів творчості реалізму, романтизму, експресіонізму, імпресіонізму, сюрреалізму, сентименталізму. Поєднання в ній різноманітних стильових дискурсів, що сумарно витворюють своєрідний стильовий сплав, засвідчує творчий потенціал історичної белетристики.
У зв’язку з цим посилюється роль монтажного бачення, що стало однією з прикметних ознак літератури ХХ століття (хоча цей прийом широко використовується в кінематографії). Монтаж, як композиційний засіб, заґрунтований на поєднанні фрагментів твору, різноманітних за змістом, темою, стильовим забарвленням, не стільки порівнює епізоди, події сюжету, скільки посилює емоційне звучання кожного з них і шляхом взаємодії асоціацій породжує нове художнє значення. Монтажність (чергування крупного і загального планів, зміна щільності оповіді то граничний лаконізм, то докладність, постійні переходи від розповіді до опису чи роздуму, від реалістичного до лірико-романтичного чи казково-фантастичного письма і навпаки) особливо властива романові Северин Наливайко” М.Вінграновського (помітний вплив Вінграновського-кінематографіста).
Проблема героя історичного роману є однією з принципових проблем .
Загострену увагу до проблеми героя, зумовлену суспільно-політичними обставинами, підкреслюють заголовки історичних творів. Заголовок будь-якого твору один із виявів наскрізного елемента, це, як правило, концептуальний образ, що виражає основну думку твору. Заголовок завжди співвідноситься з усім змістом твору й активно засвоюється: по-перше, коли націлює реципієнта на сприйняття тексту й, по-друге, коли читач намагається з’ясувати, чому твір названо саме так.
Заголовки історичних творів мають свою поетику. У зв’язку з актуалізацією проблеми характеру в назви історичних творів виносяться імена й прізвища видатних державних діячів, національних героїв: Северин Наливайко” М.Вінграновського, Гетьман Кирило Розумовський” М.Лазорського, Тиміш Хмельницький” і Юрась Хмельниченко” О.Пахучого,”Іван Гонта” В.Гонти, Таємний агент двох престолів, або Хто Ви, за коня викуплений, Іване Остаповичу Виговський?” В.Чемериса, Іван Сулима” В.Буженка, цілий пантеон героїв національної історії в романах В.Кулаковського: Северин Наливайко”, Максим Кривоніс”, Мартин Пушкар”, Іван Сірко”, Тарас Трясило”.
У заголовках віддзеркалюється така стильова ознака новітньої української історичної прози, як символічність. В історичних романах та повістях майже немає нейтральних (не-символічних”) заголовків. Високий ступінь символічного мислення виявляється у назвах творів: Тризна”, На брата брат”, Орда”, Журавлиний крик”, Погоня”, Між Сціллою і Харибдою”, Згубні вітри над оазою”. Причому деякі з цих образів усталюються й перемандровують від твору до твору. Так, заголовок роману Ю.Мушкетика На брата брат” як символ громадянської війни в часи Руїнитранспортується в роман Юрась Хмельниченко”, у назву другої частини Брат проти брата”. Тризна” Г.Колісника це не лише поминки по померлих Мазепі, Скоропадському, Полуботкові, княгині Ганні це символ краху державницьких домагань України (тут відчутні Шевченківські мотиви: згадаймо однойменну російськомовну поему Кобзаря, присвячену декабристам). Тризни це й вуличне прізвисько братів Журавок (роман На брата брат”), бо всі їхні предки молодими гинули на ратному полі, рано вмирала або була забрана в неволю біла челядь. Це символ загибелі колись гіллястого, а тепер обчухраного роду (Матвій і Супрун його останні паростки), який безжально знищили вітри політичних пристрастей.
Міфічні образи в назві роману Між Сціллою і Харибдою” Д.Міщенка символізують реальну загрозу Україні з боку Польщі та Московії, в лещатах якої опинився корабель української державності, сміливо кермований Богданом Хмельницьким на течію всесвітньої історії (генезис цього заголовка від однойменного твору Д.Мордовця). Назва роману Д.Міщенка Згубні вітри над оазою” теж алегорично-символічна: рвійні вітри сходу і заходу, бушуючи, занапащають благодатну оазу Україну. Орда” в однойменному романі Р.Іваничука це символ завойовництва, вираз духовного спустошення, морального здичавіння, рабської покори та бездіяльності. Цей же образ у повісті Замок” вживається у значно вужчому розумінні це символ агресії з боку найближчих сусідів (північна орда).
Подібна взаємодія (як між текстом твору й заголовком) відбувається між текстом та епіграфом. Епіграф виконує апелятивну та контактновстановлюючу функцію, привертає увагу читача, націлює на певне сприйняття, його взаємодія з текстом джерело виникнення нових асоціацій, нової художньої семантики. Епіграфи у творах історичної белетристики засвідчують активізацію інтертекстуальних (паратекстуальних) зв’язків.
У парадигматичному полі епіграфів можна виділити певні групи: за частотністю (кількістю) вживання один епіграф до всього твору (Северин Наливайко” В.Кулаковського, Згубні вітри над оазою”, Гетьманська булава”, Орда”), до кожного з розділів школа” Вальтера Скотта (Мальви” Р.Іваничука, Юрась Хмельниченко” О.Пахучого, Тисячолітній Миколай” П.Загребельного (до п’яти із семи частин). За джерелом узяті з фольклору українського та інших народів, творів вітчизняних та зарубіжних письменників, філософів, зі Святого письма. Роль цих інтертекстуальних комбінацій у кожному конкретному випадку різна. Найчастіше використовуються епіграфи фольклорного походження. Наприклад, у романі Юрась Хмельниченко” використання уривків з українських народних пісень та дум указує на безпосередній зв’язок із фольклором, на народний погляд на ці події, на їх оцінку з позицій народу. Епіграфи з історичних документів у цьому ж творі (листи Інокентія Гізеля, мемуари П.Алепського) акцентують на історичній достовірності зображуваних подій. Як і в Пахучого, вражає багатство епіграфів у Мальвах” Р.Іваничука. Цитати з корану, хадісів, східних поетів та філософів (Авіценни, Сааді) насичують твір аурою культурно-філософської думки, асоціативно й гармонійно пов’язують з набутками людського духу.
Вибір героя є одним із важливих факторів у функціональному плані, які беруть участь у стилеутворенні. Категорії герой і стиль” поєднуються за принципом взаємодії: характер героя, безсумнівно, впливає на стиль, а з другого боку, стильові особливості відбиваються в образах героїв. Взаємозв’язок стилю з образами героїв проявляється на всіх рівнях твору: словесному, сюжетно-композиційному, жанровому. Своєрідний вибір героїв забезпечує високий ідейний потенціал стилю сучасних романістів.
Філософська якість художнього мислення майстрів історичної прози вимагає нових принципів вибору героя: поряд із видатними воєначальниками і державними політичними діячами на авансцену все частіше виходять постаті літописців, філософів представників духовної культури, які уособлюють інтелектуальний досвід нації, рівень суспільної свідомості народу, які здатні осмислювати історичну епоху, служать акумуляторами історичної пам’яті, ланкою живого зв’язку між поколіннями: Іван Глоба (Полин чорний, мак гіркий”), Михайло Дидаскал (Іван Сірко”), Федір Шапка (Сотники”), Семирозум (Засвіти”), Яскольд-Бучинський (Юрась Хмельниченко”), Самійло Зорка (Юрась Хмельниченко”, Згубні вітри над оазою”, На брата брат”), Самійло (На брата брат”), Дорофій Ружа (Яса”), Любимський, Сковорода (Журавлиний крик”), Карпо Вечірній, Самійло Величко (Останній день”), Олександр Безбородько (Чумацький Шлях”), Іван Сулима, Яків Маркович (Гетьманський скарб”), Феліоктист, Іполит (Прийдімо, вклонімося...”), Єпіфаній (Орда”), скриптор Северин (Замок”, Через перевал”), студіозус Павло (Конотоп” Ю.Тиса), Автовізій Самійленко (Конотоп” В.Кожелянка). Чи не найбільше постатей літописців постає з творів В.Шевчука: каліграф Михайло Василевич ("Око Прірви"), судовий підписок Мотовило ("Розсічене коло"), інок Атанасій Пилипович ("У пащу Дракона"). На героя-літописця, мудреця покладена особлива функція посередника, своєрідного спільника автора, що обумовлено зрослим потенціалом авторського начала, намаганням узгодити його з традицією об’єктивної художньої оповіді про минуле. Умонтування в художню тканину тексту літописця сприяє посиленому відтворенню колориту епохи та створенню враження автентичності подій. Проте, як показала художня практика окремих митців, такий герой не завжди може впоратися з покладеними на нього завданнями, залишаючись при цьому життєво достовірним. Нерідко він залишається лише сумлінним реєстратором (як Федір Шапка, Михайло Дидаскал, Семирозум, Самійло Зорка, студіозус Павло), безпристрасно констатуючи історичні події та факти (з коментарями чи без них), що не дозволяє авторові піднестися над фіксацією історичних подій, заглибитися у складний механізм руху історії, по-філософськи масштабно осмислити важливі проблеми минулого і сучасного.
З уведенням у художню структуру персонажів-посередників, що є свідоцтвом посилення авторського начала і створення ефекту особистої присутності автора-сучасника, в історичні твори проникає гострий публіцистичний струмінь.
На сучасному етапі українського державотворення, ознаменованому зростанням національної свідомості українців, усвідомленням величі своєї нації, осягненням шляхів на здобуття національного суверенітету, формуванням чіткої громадянської позиції, значно посилився інтерес до національного питання, зокрема до теорії нації, національного характеру і менталітету. Історичний жанр дає найбільш повну картину національної специфіки в характері народу. Тож у твори історичної тематики активно вводяться персонажі (видатні історичні особи), життєтворчість яких спрямовувалась на реалізацію ідеї національної незалежності, української державності.
Українська історична проза, в якій поетизується лицарська минувшина, все більше абстрагується від побутописання й еволюціонує до відображення провідних рис національного характеру (як специфічного поєднання стійких особистісних рис нації), а героїчний образ борця за національну свободу підносить до рівня естетичного ідеалу: постаті Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Івана Сірка, Івана Гонти, Максима Залізняка.
Зі сторінок історичних творів образи носіїв національного характеру постають у всій складності й суперечливості: войовниче і мирне начало співіснує в характерах Івана Сірка (однойменний роман В.Кулаковського, Засвіти” А.Химка, Яса” ), братів Журавок Супруна і Матвія (На брата брат”); активна громадянська позиція і вузько-егоїстичні, приватновласницькі інтереси уживаються в характері Павла Полуботка (Гетьманський скарб” Ю.Мушкетика, Тризна” Г.Колісника); вболівання за долю України і конформізм, вірнопідданська психологія у Петра Калнишевського (Полин чорний, мак гіркий” Г.Колісника, Журавлиний крик” Р.Іваничука), у Кирила Розумовського (Гетьман Кирило Розумовський” М.Лазорського, Сотники” І.Корбача, Журавлиний крик”).
Показово, що сучасні літератори все активніше вводять на роль головних чи епізодичних героїв у своїх творах митців тих, які існували насправді, й вигаданих: зодчий Сивоок із Дива” П.Загребельного, художник Володя Боровик із роману Чумацький Шлях” В.Малика, ізограф Братишан із повісті Р.Федоріва &ldqu