КОРАБЛЬОВА ВАЛЕРІЯ МИКОЛАЇВНА СОЦІАЛЬНІ СМИСЛИ ІДЕОЛОГІЇ В РОЗВИТКУ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА

brief description

У вступі обґрунтована актуальність і практична значущість теми дослідження,
проаналізований рівень її розробки у філософській літературі, розкриті мета й
завдання, предмет, об‟єкт і межі дослідження, його методологія, окреслена наукова
новизна, представлена апробація результатів і структура дисертаційного
дослідження.
У першому розділі «ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ
ДОСЛІДЖЕННЯ ІДЕОЛОГІЇ» визначено траєкторії руху ідеї ідеології в
європейській інтелектуальній традиції й запропоновано авторський концепт
ідеології як соціального феномену.
У підрозділі 1.1 «Генеалогія ідеологічного дискурсу в європейському
інтелектуальному ландшафті» розглянуто ключові підходи до аналізу феномену
ідеології й висвітлено наріжні ідеї, релевантні для даного дослідження. У пункті
1.1.1 «Школа ідеологів (les idéologues) і зародження дискурсу ідеології (А. Дестют
де Трасі)» показано, що А. Дестют де Трасі пропонує «ідеологію» (idéologie) як нову
науку про ідеї, що має стати загальною дисципліною про людину, на кшталт зоології
як науки про тварин, оскільки саме здатність мислити й формувати ідеї вирізняє
людину з тваринного світу, а отже, треба вивчати людину й людський світ
(суспільство) через ідеї. Істотна недооцінка впливу ідей А. Дестют де Трасі на
подальший розвиток соціальної науки пов‟язана, по-перше, з ситуацією «відриву»
ідей від автора (коли артикульовані ідеї закріплюються в інтелектуальному просторі
й розвиваються наступниками, але не маркуються іменем автора), по-друге, вагою і
резонансом концепції ідеології К. Маркса, яка набула такого значення в науці та
суспільстві, що нівелювала досягнення попередників. Разом із тим, сучасна
ситуація «після кінця ідеології», що провокувала мислителів до пошуків
альтернативних марксовій (чи принаймні синтезуючих інші ідеї) підходів до
ідеології, стимулює інтерес і до теоретичних побудов А. Дестют де Трасі.
У пункті 1.1.2 «Критичне розуміння ідеології в працях К. Маркса та
класичному марксизмі» доведено, що усталене розуміння ідеології як класово
забарвленої хибної свідомості, яке маркується в соціогуманітарному дискурсі як
марксистське, пов‟язане радше з напрацюваннями Ф. Енгельса та послідовників
К. Маркса, ніж з автентичними ідеями самого німецького мислителя.
Парадигматичне для ідеологічного дискурсу значення ранніх творів К. Маркса
полягає не в концептуалізації терміну, а у формуванні смислового поля, яке
уможливлює таку концептуалізацію. Ключовими вузлами цього поля є концепти
уяви (Vorstellung), відчуження й розподілу праці, класу, а також ідея інверсії,
перевертання в уяві. Окреслюється одна з головних рис ідей як ідеології – їхня
уявність, а, отже, хибність, яка має не епістемологічний, а прагматичний характер:
вона обумовлена відірваністю ідей від конкретно-історичної практики, а не їхньою
невідповідністю істині науки (яка цілком може бути абстрактною, отже, у даному
сенсі ідеологічною).
У пункті 1.1.3 «Амбівалентне витлумачення ідеології Л. Альтюсером: ІДА та
конструювання соціального суб’єкта» акцентовано розрив між двома частинами
теоретичних побудов Л. Альтюсера: реінтерпретацією співвідношення базису та
надбудови в дусі неомарксизму та концепцією інтерпеляції і конструювання уявного
суб‟єкта в дусі структуралізму. Найбільш затребуваною ідеєю французького
теоретика стало розрізнення репресивних та ідеологічних державних апаратів, де
наголошується, що силові апарати необхідні для захоплення влади, а для її
утримання більшу роль відіграє прихований ідеологічний вплив, насамперед, через
систему освіти. Тут є вагомим розрізнення між панівною та альтернативними
ідеологіями, що змагаються саме в межах ідеологічних державних апаратів як «поля
класової боротьби» та можливих «партизанських дій». У психоаналітичних
розвідках отримало подальший розвиток твердження про те, що ідеологія
перетворює реального індивіда на уявного суб‟єкта, приписуючи йому «соціальний
мандат» певної соціальної ролі. Ключовими ознаками ідеології визнаються
прихована дія – на тлі удаваної очевидності – й тотальність охоплення.
У пункті 1.1.4 «Постмарксистські концептуалізації ідеології: С. Жижек і
повернення витісненого поняття» розглядається ренесанс поняття «ідеологія» за
умов «постідеологічної доби», пов'язаний з напрацюваннями С. Жижека.
Словенський мислитель наголошує, що сучасна доба є, навпаки, ідеологічною, як
ніколи дотепер, і саме подібна над-актуалізація поняття може стати однією з
головних причин «прогресивної відмови» від нього. Ідеологія – це als ob практичної
дії: ідеологія не є химерною конструкцією, що приховує дійсність, навпаки – це
опора нашої дійсності, це ілюзія, що структурує конкретні, реальні суспільні
відносини й маскує нестерпну травматичну сутність Реального. При цьому ідеологія
стирає власні сліди, маскує свою дію й унеможливлює власну критику, адже справді
ефективна ідеологія передбачає можливі аргументи проти себе й апріорі вписує їх у
власну структуру. С. Жижек доповнює дискурс-аналіз ідеології Е. Лакло і Ш.
Муфф психоаналітичним підходом: саме логіка насолоди є ключем до розуміння
ефективності ідеології. Ключовою особливістю ідеології проголошується її
гетерогенний характер: вона завжди є іншорідним включенням до реальності,
принципово відмінної від неї за своєю природою. При цьому вона водночас
«вивершує» цю реальність, «закриває» її до стану цілісності, але й містить
потенційне джерело її руйнування.
У пункті 1.1.5 «Соціально-епістемологічна теоретизація ідеології
К. Мангаймом: дихотомія «ідеологія – утопія» простежуються витоки не-
критичного підходу до ідеології як соціального феномену, що потім отримають
розвиток у працях К. Гірца, П. Рікера та інших мислителів герменевтичного
напряму. Доводиться, що К. Мангайм першим здійснив потужну спробу системної
реконструкції ідеологічного дискурсу, намагаючись вписати марксистську теорію в
ширший контекст і певною мірою її «деполітизувати», виводячи з політичної в
соціальну та епістемологічну площини (проект «соціології знання»). Стрижнева
лінія мангаймівських побудов – доведення соціальної та історичної обумовленості
мислення. При цьому смисловою антиномією істини, осягнутої історично, є не хиба,
а понятійна пара «ідеологія – утопія», оскільки критерій відповідності реальності
замінюється відповідністю актуальній дійсності, історичному буттю певного типу.
Оскільки вчений відкидає екстемпоральні критерії й ігнорує топологічні,
залишається тільки вектор часу як простір для референції істинності. Виокремлення
особливого та всезагального застосування поняття «ідеологія» зрештою приводить
дослідника до відомого «парадоксу Мангайма» – неможливості ідеологічних
розвідок з нейтральної точки «поза будь-якою ідеологією».
У пункті 1.1.6 «Ідеологія як соціальний досвід свідомості» розглядається
суб‟єкт-центрований підхід до ідеологічної проблематики, представлений
психологічними та феноменологічними розвідками. З. Фройд і В. Парето як
найбільш знакові представники першого підходу вважали перебільшеною роль
розуму і раціональності в індивідуальному та суспільному житті, стверджуючи, що
індивідам одночасно властиві ірраціональна поведінка та прагнення до
обґрунтування й логічного виправдання своїх вчинків. Особливо важливі у цьому
контексті психологічні механізми раціоналізації та ідентифікації. Феноменологічна
позиція для знаходження ідеологічного референта пропонує знайти вже сам соціум
у суб‟єктивності. Соціальний досвід є результатом формування «значущостей»
свідомості. При цьому він зазнає агресії з боку інших видів досвіду, і в цьому сенсі
ідеологія є деформацією досвіду свідомості в результаті змішування різних видів
досвіду.
У підрозділі 1.2 «Топологія соціальної реальності, або соціально-
філософський концепт ідеології» пропонується авторська модель ідеології,
ґрунтована на ідеї суспільства як штучної, антропогенної (в авторській термінології,
віртуальної) реальності та ідеології як її невід‟ємної складової, що забезпечує
сталість чинному соціальному ладові.
У пункті 1.2.1 «Соціальна реальність як наріжне поняття сучасної соціальної
онтології» розглядаються теоретико-методологічні зрушення в сучасному
соціальному знанні – від позитивістськи орієнтованої соціології до інтервенцій
рядопокладених дискурсів. При цьому поняття «соціальна реальність» постає
термінологічною альтернативою поняттям «суспільство» та «соціальна система».
Вирізняються дві інтелектуальні традиції, що можуть бути позначені як зсув від res
до realitas: дискретна, ґрунтована на есенціалізмі й центрована поняттям «річ», та
континуальна, що репрезентує стратегію «вивертання речей назовні».Традиційна
для класичної соціальної онтології опозиція «індивід – структура» сьогодні
знімається різними версіями інтерсуб‟єктивізму. Стверджується, що від
конфігурації концепту соціальної реальності залежить порядок соціального
дискурсу в цілому. Соціальна теорія проходить шлях від розуміння вторинності
соціальної реальності (її надбудованості над фізичною) до наголошення її
переважності (як життєсвіту, що передує будь-якому теоретичному досвідові).
У пункті 1.2.2 «Антропогенне походження суспільства: віртуальне середовище
людського буття» пропонується базова метафора «віртуальної реальності» щодо
суспільства як середовища людського буття. Доводиться, що людина є віртуальним
креатором, а соціальність – це суто людський спосіб буття у світі, характерною
ознакою якого виступає здатність конструювати штучні реальності, емануючи
власну сутність (парафраз Богоподоби). Головна відмінність різних віртуальних
реальностей з точки зору соціальності – коло епігонів, для яких конкретна
віртуальна реальність є референтом реального. За своєю природою ця реальність є
суб‟єктивною, проте стосовно кожної окремої людини вона є об‟єктивною, і міра її
інтеріоризації є мірою входження в суспільство, мірою соціалізації суб‟єкта.
Сьогодні спостерігається лавиноподібне збільшення кількості різних віртуальних
реальностей при різкому зменшенні кількості епігонів кожної з них
(«індивідуалізоване суспільство» З. Баумана, «сфери», що перетворилися на «піну»
в концепції П. Слотердайка, руйнування метанаративів Ж.-Ф. Ліотара тощо).
У пункті 1.2.3 «Ідеологія як інструмент подвійної реїфікації у структурі
соціальної реальності» доводиться, що ідеологія не передує соціальному світові
(ідеологія як проект перетворення реальності) й не вторинна щодо нього (ідеологія як
теорія, відображення), а постає його іманентною складовою – соціальним механізмом,
що забезпечує відтворення соціальної реальності. Наголошено, що те, що вважається
«реальним», насправді переживається як реальне, а онтологічно є неавтономним,
людинотвірним – інтерсуб‟єктивним творенням, що внаслідок об‟єктивації набуло
ознак «об‟єктивності». Саме реїфікація підтримує наш «природний» світ, гарантує
передбачуваність середовища і безперешкодну комунікацію. Ідеологія як механізм
управління системами релевантності задає епохе: вона натуралізує соціокультурну
«даність», створюючи «темні плями» безсумнівного, периферійного щодо
релевантності, того, що не має постати в епіцентрі завдання для типізації. Ідеологія
міститься у соціально зумовленому світоглядному апріорі, стрижнем якого є модель
структури світу, щодо якої похідними, вторинними є життєві прагнення та цінності.
Отже, ідеологія може бути витлумачена як механізм подвійної реїфікації: вона не лише
апелює до соціальної реальності як «природного стану речей» (реїфікація), але й
блокує спроби руйнування соціальної реальності, апелюючи до абсурдності й
неможливості таких спроб як безплідної боротьби проти «природного стану речей»
(реїфікація другого порядку), ангажуючи можливі інструменти деконструкції (мову,
моделі взаємодії, соціальні типізації).
У пункті 1.2.4 «Аналітична модель ідеології: соціальна онтологія –
феноменологія – праксеологія» пропонується трирівнева структура існування
ідеології: як форми (соціальний механізм реїфікації, порожній позначник), як змісту
(система взаємопов‟язаних соціальних смислів), як процесу (використання значень з
метою встановлення асиметричних владних відносин).
Наголошується, що ідеологія працює зі смислами: саме надання смислів
соціалізує феномени та події для індивідів, уводить їх у символічний простір
суспільства. Сфера «здорового глузду» як спільний знаменник припустимого розмаїття
інтерпретацій є питомим середовищем існування ідеології: вона діє непомітно,
приховуючись за «очевидностями», переводить культурне та соціальне у суспільне –
через знеособлення та нормативування. Ідеологічне невіддільне від суспільного та як
таке протистоїть екзистенціальному – особистому, безпосередньому, цілісному,
символічно не опосередкованому переживанню життя. У межах даного підходу не-
ідеологічним є все поза-суспільне, досвід, що не потребує мовного відображення та
вписування в суспільно схвалені системи релевантностей. Це, насамперед,
екзистенціальні переживання (невербалізовані й не клішовані відчуття/почуття) та
тактильний досвід різного роду (рана як розрив символічної топології). Більш
радикально – досвід одкровення як осягнення Божественного Реального (теологічний
дискурс) або жахливого, травматичного Реального (психоаналітичний дискурс).
У другому розділі «ІДЕОЛОГІЯ ЯК ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ФЕНОМЕН
МОДЕРНОЇ ЄВРОПИ: СОЦІОКУЛЬТУРНІ ВИТОКИ ТА ПОЛІТИКО-
ЕКОНОМІЧНІ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ» розглядається генеалогія ідеології як цілісного
соціального феномену модерної Європи та його прояви в політичній, економічній і
соціокультурній сферах. Доводиться, що ідеологія per se є продуктом модерну,
зумовленим його загальним соціокультурним контекстом і цілковито вписаним у
нього.
У підрозділі 2.1 «Соціокультурні підстави ідеології модерну» розглянуто
ключові ідеологеми модернізаціонізму як цілісної світоглядної рамки, що задає
спільні смисли розмаїтим модерним ідеологіям.
У пункті 2.1.1 «Сучасність – наріжна ідеологема модерної європейської
культури» доведено, що сучасність постає конститутивною для новочасної
європейської ментальності ідеологемою, що складається з ідей розриву та новації.
«Сучасність» перетворюється із структурованої та синхронізованої форми подій
історії в самостійний троп для осягнення сьогодення та ідеологічною конструкцією,
яка задає єдність послідовності історичних парадигм або наративів. Зазначена
ідеологема формується за доби Нового часу, фундуючи ідеологію модерну як
розриву з минулим, переривання традиції та перенесення смислових акцентів на
актуальне теперішнє. Подібні світоглядні настанови стрімко збільшують розрив
Європи з позаєвропейським світом. У даному контексті симптоматично, що
стратегія експансії європейського типу культури у XIX ст. набуває назви
«модернізація» із чітко вираженою інтенцією «осучаснення» «відсталих» культур і
народів. У другій половині ХХ століття відбувається переформатування смислів
усередині ідеологеми сучасності, коли розсинхронізовуються різні системи
темпоральності, і сучасність актуального теперішнього опиняється під питанням.
Пізньомодерна культура позначається темпоральним досвідом нескінченного
теперішнього, що екстатично переживається, з одного боку, та опросторовленням
часу, його конденсацією завдяки технічним новаціям, з іншого.
У пункті 2.1.2 «Історизація як ідеологічний прийом новітньої
соціогуманітаристики» розглядається історизм і прогресизм європейського
мислення як секуляризована форма християнського провіденціалізму. Часто
найбільш релевантним підходом до подання будь-якої інформації – і в науковому, і
в буденному дискурсах – є її занурення в потік подій, історизація. Подібна
ангажованість ідеєю історії, що постає в якості формоутворюючого початку, який
задає логіку подання матеріалу й розгортання концептуальних побудов,
перетворюється на універсальну методологічну стратегію й може бути витлумачена
як ідеологічний прийом («миттєва історизація» як надання достовірності через
історичну «глибину»). Особливу роль тут відіграє поєднання історичності та
каузальності, коли «після» ототожнюється з «тому що». Так, історія як довільно
вибудуваний наратив стала домінантною стратегію самопрезентації в буденному
житті, а як наукова дисципліна – універсальним верифікатором для
соціогуманітарного знання, як найбільш «достовірна» й фактуально насичена з-
поміж humanities.
У пункті 2.1.3 «Антропоцентричність новочасної науки: гуманізація та спроби
її подолання» розглядаються гуманізація та дегуманізація як паралельні траєкторії
побудови секулярної системи знань й альтернативні стратегії модернізації в цілому.
При цьому відзначено провідні тенденції на різних щаблях розвитку: від
позитивізму як панівної парадигми у витоків новочасної науки до
антропоцентричності знання у ХХ столітті та структуралістських версій її
подолання.
У підрозділі 2.2 «Емансипація політики й формування політичного спектру
ідеологій» досліджується гегемонія політичного у репрезентації ідеології на етапі
становлення доби Модерну, висвітлюються наріжні політичні ідеології й
ідеологеми.
Пункті 2.2.1 «Модерний спектр політичних ідеологій у світлі ключових
ідеологем» присвячений розгляду основних політичних ідеологій крізь призму гасла
Великої французької революції, а також модерної цінності оновлення, що разом
сформували смислове ядро, довкола інтерпретації якого й розгорнулися ключові
ідеологічні дискусії. Доведено, що лібералізм як історично перша ідеологія
центрується цінністю свободи, осягнутої як свобода можливостей, себто потенційна
свобода, гарантована скасуванням станових привілеїв та автономією окремого
індивіда. Консерватизм, що виникає як ідеологічна альтернатива лібералізму, постає
ретроінновацією, яка формується за принципом «анти» (насамперед, проти
модернізації) у межах загальної стратегії «ре-» (ретрадиціоналізація). Згодом, коли
прогрес стає складовою метаідеологічного консенсусу, на перший план виходить
ідеологема братерства – так консерватизм трансформується в націоналізм. Соціалізм,
що виникає як модерна ідеологія вже «в присутності» вищезазначених доктрин,
поєднує модернізаційні та демодернізаційні імпульси, переосмислюючи основні
цінності в новому ключі: свобода від експлуатації та нерівності; братерство як
консолідація людей в ім‟я всезагальної рівності – універсальне, а не локальне
братерство. Втім, провідною цінністю проголошується рівність, що згодом приводить
до процедур зрівнялівки й анти-меритократичних наслідків. Ключовий акцент
представленого аналізу модерних ідеологій складає методологічний хід,
запропонований К. Мангаймом, – порівняння теоретичних доктрин і практичних
програм їхньої імплементації (тобто «ідеології» та «утопії»), що засвідчила більшу
ефективність соціалізму як альтер-его капіталізму, ніж державної ідеології, відмітну
роль націоналізму в побудові національних держав, що, втім, на теоретичному рівні
був дискредитований досвідом фашизму в ХХ столітті, та нині гегемонну ідеологію,
позначену не надто влучним маркером «неолібералізм», що постає гібридом
лібералізму й маркетизму. Запропоновано узагальнюючу класифікацію модерних
ідеологій за критеріями наріжних цінностей, соціальної бази, темпоральної орієнтації
та домінантної сфери суспільства.
Пункті 2.2.2 «Права людини як ключова ліберальна ідеологема» присвячений
розглядові прав людини як наріжної ліберальної ідеологеми, що нині стала
частиною поля широкого метакультурного консенсусу. Доводиться внутрішня
гетерогенність даного дискурсу, в якому континентальна модель апелює до
автономізації індивіда та розриву з минулим, а американська модель – до автономії
спільнот на тлі збереження культурних засад. У тексті проблематизуються
універсальні претензії даної ідеологеми, межі та перешкоди її культурної експансії у
контексті глобалізаційних процесів. Тут пропонується розуміння «прав людини» як
одного з ключових смислів, які фундують життєсвіт певної конфігурації, що постає
інклюзивним проектом співжиття, відкритим для всіх бажаючих.
У підрозділі 2.3 «Економічна ідеологія як стрижень капіталістичного
суспільства» розглядаються ідеологічні підвалини капіталізму та соціальні й
антропологічні наслідки впровадження ринкової моделі.
У пункті 2.3.1 «Маркетизм і становлення ринкового суспільства»
розглядається маркетизм як економічна ідеологія, що, на відміну від політичної
царини, існує в однині, sui generis, більше того – поява альтернатив можлива лише
як самозаперечення економічної ідеології, деструкція економічного детермінізму.
Наголошено, що ринкове суспільство ґрунтується на ринкові як універсальній
метасоціальній моделі, що підміняє наріжні модерні цінності ринковими
субститутами. Особливий акцент ставиться на амбівалентній ідеологемі угоди: якщо
«суспільна угода» постає громадянським актом, ціннісно-раціональною дією,
телеологічно зорієнтованою на спільний добробут, то економічна угода є
цілераціональною дією егоїстичного індивіда, керованого калькулятивним розумом.
Омонімія «угод» відбиває конфлікт двох ціннісних систем: солідарної
відповідальності індивідів («життя разом» як цінність) і позитивного життєвого
балансу атомарного індивіда, який прагне максимізувати власну вигоду
(персональна «успішність» як цінність). Доводиться, що при створенні ринкової
ідеології економіка протиставлялася політиці, логіка торгівлі – логіці могутності, у
найбільш радикальному вигляді, мир – війні. Теоретики ринкової економіки
протиставляли свої ідеї волюнтаризму влади й силовому розв‟язанню конфліктів.
Ринок як альтернативна політична модель передбачає обмін як гру з ненульовою
сумою, у той час як «чиста» політика репрезентує гру з нульовою сумою, коли
«переможець отримує все». Саме ідея економіки як засобу приборкання політики
ґрунтує нещодавні спроби накладання економічних санкцій з боку США і Західної
Європи на Іран та Росію, дії РФ у відповідь – показова демонстрація переваги
політичних інтересів держави (владної еліти) над економічними.
У пункті 2.3.2 «Комерціалізація, комодифікація, консумеризм: розвиток
ринкових відносин» розглядається суспільство споживання як наслідок
маркетизаційних тенденцій. Доводиться, що поява «одномірної людини», збіднення
духовного життя та інші негативні наслідки консумеризму постають закономірними
наслідками поширення «ринкової орієнтації» (Е. Фромм) та «балансового підходу
до життя». Більше того, висвітлюється неправомірність сприйняття суспільства
споживання як епіфеномену модерну, навпаки, воно постає закономірним наслідком
модернізації другого – економічного, дегуманізаційного – штибу, що свідчить про
гегемонію економічної ідеології та ринкового проекту модернізації. Особливої уваги
приділено комерціалізації системи освіти, що суперечить настановам класика
маркетизму А. Сміта та робить західні суспільства вразливими перед
альтернативними ідеологіями.
У третьому розділі «ПІЗНЬОМОДЕРНІ ІДЕОЛОГІЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ:
ГЛОБАЛЬНИЙ МАРКЕТИЗМ ТА ЙОГО АЛЬТЕРНАТИВИ» досліджуються
основні тенденції сучасного суспільства крізь призму ідеологічної проблематики.
Ключовими акцентами розгляду є глобалізація, мас-медіа та індивідуалізоване
суспільство.
Підрозділ 3.1 «Виродження політичного спектру: плаваючі позначники й
гібридні ідеології» присвячений гібридизації політичних ідеологій за поточних умов.
Доведено, що усталені модерні маркери політичних партій перетворюються на
порожні ярлики, що не відбивають ідеологічні ознаки. Окрему увагу приділено
ідеологіям пізнього модерну (глобалізму, екологізму, гендерному й
постколоніальному дискурсам, комунітаризму), висвітлено їх зв'язок з класичними
модерними ідеологіями та цінностями. З урахуванням тенденцій постідеологічної
доби запропоновано також перелік метаідеологічних позицій, що постають
підвалинами сучасних життєсвітів.
У пункті 3.1.1 «Ідеологічні трансформації ХХІ ст. у контексті глобалізаційних
процесів» розглядаються альтернативні концепції глобалізації та їхні ідеологічні
ефекти. Доведено, що глобалізація репрезентує не стільки перемогу американського
способу життя (національної ідеї), ліберальної доктрини тощо, скільки постає
тріумфом капіталізму як (транс)формації, що поглинає й інституціоналізує
альтернативи. Висвітлено новий масштаб соціальності за межами національних
держав, що вимагає перегляду традиційних соціологічних підходів. Так,
формуються глобалістика, номадологія й комунітаристика як галузі знань,
релевантні зазначеним тенденціям. Варта уваги нова цілісність, яка (від)творюється
завдяки новим технологіям, що «стискають», а часто й спростовують географічний
простір, нівелюючи сприйняття відстані як межі, кордону, бар‟єра безпосередньої
взаємодії. При цьому відбувається стратифікація на метанаціональному рівні:
виокремлюються країни/регіони – «еліти», «середній клас» і маргінали, а також
ізгої, виключені із взаємодії. Відбувається нова символізація глобального
соціального простору. Окремої уваги приділено транснаціональним інституціям
економічного, політичного, суспільного штибу, а також наслідкам їхньої діяльності
(зокрема, пенсійній реформі в Україні як реалізації вимог МВФ).
У пункті 3.1.2 «Політкоректні практики сучасного лібералізму: ідеологія
постколоніальної доби» розглядається політкоректність як поширена ідеологічна
практика сучасних західних суспільств. Наголошується, що квінтесенцією
політкоректності є «вивернутий назовні» принцип природного відбору, реалізація
якого призводить, з одного боку, до інверсної дискримінації, з іншого – до зміщення
фокусу уваги з нерівності на мовні аспекти (евфемізація та контр-деструкція через
блокування мовних засобів обговорення проблеми). Висвітлюються можливі
негативні наслідки поширення практик політкоректності, що не можуть бути
ототожнені з практиками долання нерівності й несправедливості.
Підрозділ 3.2 «Сучасний панекономізм: виклики й альтернативи»
присвячений дослідженню теоретичних та практичних альтернатив маркетизму.
У пункті 3.2.1 «Доброчинність як ідеологічно маркована соціальна практика»
розглянуто правові, моральні, соціальні та ідеологічні засади практик
доброчинності. При цьому висвітлено вписаність зазначених практик у загальну
рамку ринкового суспільства.
У пункті 3.2.2 «Ідеологічні альтернативи маркетизму» наголошено, що
питання розв‟язання кризи сучасного глобального суспільства набуває вигляду
питання про ідеологічні альтернативи маркетизму. Доведено, що нині це переважно
теоретичне питання (у практичній сфері відсутні реальні альтернативи), фактично
узурповане дискурсом «лівого» спрямування. Ідеться, насамперед, про розмаїті
«рімейки» ідей К. Маркса, що начебто зберігають евристичний потенціал для
руйнування системи глобального капіталізму. На цьому тлі пропоновано ширший
ракурс розгляду, де неочікуваним чином зустрічаються напрацювання марксистів,
теологів, політичних теоретиків і антропологів. Ця площина фіксується доволі
розмитим позначником «комунітаризм», смислової наповненості їй додають
концепти «асоціанізм», «буття-разом», «економіка автономії», «економіка дару», а
також протиставлення commerce vs. sociation.
Підрозділ 3.3 «Соціокультурна експансія ідеологічного» присвячений
розгляду репрезентацій ідеології в соціокультурній царині, що в практичному
аспекті центрується аналізом засобів масової інформації, в теоретичній – дискурс-
аналізом як новітньою інтелектуальною традицією дослідження даного проблемного
поля.
У пункті 3.3.1 «Цинізм як ідеологічний стрижень індивідуалізованого
суспільства» досліджено антропологічні ефекти сучасних соціальних
трансформацій. Доводиться, що цинізм постає ідеологічним стрижнем, на який
накручуються слабо структуровані феномени і процеси «плинної сучасності».
Емансипація як провідна модерна тенденція обернулася послідовною
автономізацією політики (Н. Мак‟явеллі), економіки (А. Сміт, К. Маркс),
суспільного життя (О. Конт, Е. Дюркгайм), індивідів від суспільства і один від
одного (З. Бауман), що, зрештою, призвело до фрагментації соціуму, в якому
свобода обернулася байдужістю і вседозволеністю. Це створює певну світоглядну
моду на нігілізм, моральний релятивізм, цинізм. Істотний розрив між належним і
наявним оголив неможливість органічного сплетіння високих життєвих ідеалів та
соціальної кон‟юнктури. Люди перетворилися на «подвійних агентів»
(П. Слотердайк): вони засвоїли в процесі соціалізації етичні норми та ідеали, але в
повсякденному житті керуються прагматичними міркуваннями. Конфлікт
нормативних і прагматичних прескрипцій призводить до невротичного розриву
всередині сучасної особистості, яка опиняється перед трагічним вибором між
соціальною успішністю і почуттям провини. Цинізм як життєва стратегія здатний
нівелювати травматизм даного вибору. Сутністю цинічної стратегії є позиція
«освіченого спостерігача», який знімає з себе соціальну відповідальність, що може
бути витлумачене як соціальний ескапізм. Місце захопленого, пасіонарного
модерного суб‟єкта посів анемічний суб‟єкт постсучасності, що втратив здатність
бажати і відчувати. Цинізм – його життєва стратегія, покликана маскувати
відсутність будь-якої стратегії.
У пункті 3.3.2 «Комунітаризм як сучасна ідеологічна альтернатива»
розглядається комунітаризм як потенційно найбільш життєздатна альтер-ідеологія
сучасності, здатна перезаснувати соціальну реальність на інакших, не-ринкових
засадах. Поняття «спільноти» сьогодні виявилося надзвичайно затребуваним в
різних дискурсах, що супроводжується імплікуванням йому істотно відмінних
смислів. Найбільш евристичними видаються спроби соціальних теоретиків побачити
у спільноті модель альтернативної соціальної структури, яка протистоїть модерній
монолітності ієрархічно вибудуваних великих соціальних агрегатів. У такій
інтерпретації «спільнота» позначає гнучку асоціацію індивідів, адекватну стану
«інформаційної цивілізації» і «плинної сучасності» – мінімум соціальності в
сучасних умовах, що дає відчуття соціальної вкоріненості без «соціальних пут». У
той же час, такий підхід повинен бути доповнений «поглядом ззовні», який
інтерпретує спільноту як «су-місність», осмислену як топос спів-буття, розлам
суспільної структури тотальної репрезентації, що повертає людині повноту буття.
Це виклик одночасно і егоїстичному індивіду – сучасному Нарцисові, і Суспільству
як тоталітарному проекту стирання особистості, її розчинення в суспільному бутті.
У четвертому розділі «ПОСТРАДЯНСЬКІ ІДЕОЛОГІЧНІ
ТРАНСФОРМАЦІЇ: УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ» досліджується соціальний
простір пострадянської України, спроби його символічного «зшивання» через
інтегративну національну ідею та суспільно-політичні виклики, зумовлені
ідеологічними стратегіями фрагментації.
У підрозділі 4.1 «Україна як Порубіжжя: ідеологічні теорії та практики»
досліджується евристичність метафори Порубіжжя щодо пострадянської України.
Доводиться, що даний підхід постає теоретичною альтернативою світ-системній
парадигмі, схильній витлумачувати регіон як периферійний, такий, що потребує
модернізації, має сателітний характер, входячи в силові поля вагоміших
геополітичних акторів. Висвітлюються можливі інтерпретації Порубіжжя поза
пейоративними контекстами – не як локусу «між», сірої «буферної зони», а як
«особливого місця», топосу, потенційної точки біфуркації, здатної «зламати»
існуючу геополітичну структуру, зміщуючи центри тяжіння. Пропонується аналіз
ідеологічного дискурсу в сучасній Україні – у порівняльній перспективі з
білоруськими реаліями та в ширшому контексті трансформацій освітньої і наукової
сфери в цілому. Ідеологічний аналіз показав істотну гомологію історичних ритмів
зазначених країн. Після розпаду СРСР відбулася ментальна деідеологізація (що
супроводжувалася аномією і світоглядною дезорієнтацією) – на тлі нормативного
закріплення ліберальних ідеологем в текстах Конституцій (багато з яких не
«працювали»). Адаптація до ринкової економіки супроводжується акцептацією
ідеологеми успішності та грошей як універсального критерію останньої («ринкова
орієнтація», за Е. Фроммом), а також повсякденних практик комодифікації.
Паралельно відбувається національне відродження, багато в чому, зусиллями
пасіонаріїв, які ініціювали дані імпульси ще в радянський час (дисиденти, діаспора).
Друга половина 90-х років позначається новою тенденцією – ретрадиціоналізації,
яка, в контексті збереження ринкових відносин, постає гібридною формою
ресовєтизації та неофеодалізації. У цілому, білоруська академія є більш гомогенною
і монолітною, а українська представлена слабо скоординованими регіональними
центрами. Це притаманне й символічним просторам країн в цілому: ідеологічна
стратегія уніфікації в Білорусі протистоїть стратегіям фрагментації в Україні, де
більш «політично капіталізованою» є гра на відмінностях. У цілому, Україна
позначена більшою спрямованістю в євроатлантичний соціокультурний простір, що
відбивається в більшій лібералізації освітньої та наукової сфери, а також їхній
декларованій ідеологічній нейтральності. Це призводить до поширення тенденцій
постіндустріального типу, коли ідеологія «перетікає» зі сфери освіти в сферу мас-
медіа, яка є принципово множинною, мозаїчною і фрагментаризованою. Як
наслідок, маємо «індустрію свідомості» (А. Гоулднер), деелітизацію виробників
ідеологічного продукту, деієрархізацію (мережевість) ідеологічної структури – на
тлі модерних тенденцій актуалізації освіти як ідеологічного апарату держави
(А. Ґрамші ) в Білорусі.
Підрозділ 4.2 «Пострадянські ідеологічні розвідки» присвячений розгляду
теоретизацій ідеології в пострадянському інтелектуальному просторі. Доводиться,
що з одного боку, існує смислова прив‟язка ідеології до радянського минулого, що
накладає негласне табу на артикуляцію даного концепту в сучасному контексті, з
іншого – відбувається рецепція ідей західної соціогуманітаристики, частина яких
представлена ідеологічною тематикою. Це формує амбівалентність ідеологічних
теорій і практик, котрі демонструють чутливість до політичної кон‟юнктури. Більше
того – ідеологічна проблематика на пострадянському просторі постає лакмусовим
папірцем для геополітичних стратегій, що відбиває вектори цивілізаційного вибору
конкретних країн і регіонів. Наявні підходи умовно розділено на «академічний
мейнстрим» і «марґінальні» щодо нього дослідження. Теоретичне ядро концепцій
«мейнстриму» становить акцентування конструктивного потенціалу ідеології як
чинника консолідації суспільства і необхідності вироблення державної ідеології
(етатизація ідеології). Констатується, що в Україні відсутній «канон» державної
ідеології, що призводить до більшої довільності у формулюванні її змістовного
наповнення. Збігаються джерельні бази «мейнстримних» досліджень – найбільшого
поширення набули три історико-філософські сюжети: 1) концептуалізація ідеології в
контексті соціології знання К. Мангайма, що, ймовірно, найбільш вдало вписується
в апологетичний дискурс; 2) теоретичний сюжет деідеологізації – реідеологізації,
пов‟язаний з іменами Д. Белла і його послідовників, що постає доказом невичерпної
актуальності концепту; 3) посилання на вітчизняних дослідників, які є визнаними
експертами в даній сфері. Ідеї сучасних західних мислителів представлені в роботах,
марґінальних щодо зазначеного «мейнстриму»: це переважно критичний дискурс-
аналіз, орієнтований на виявлення ідеологічних меседжів в публічних наративах.
Напрацювання сучасних «лівих» теоретиків, які критикують ідеологію
буржуазного суспільства глобального капіталу, не актуалізовані в академічному
просторі Порубіжжя, ймовірно, як невідповідні економічним і політичним реаліям
регіону.
Підрозділ 4.3 «Мовна ситуація в Україні: інформаційна війна та влада
дефініцій» присвячено розгляду мовної ситуації в Україні в контексті поточних
інф