МЕТАФІЗИЧНІ ІНТЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВІСТІ 20-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

brief description

ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ім. Г.С. СКОВОРОДИ

На правах рукопису

Терещенко Василь Миколайович
УДК 130.3: 82-312.1=161.2 192”

МЕТАФІЗИЧНІ ІНТЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВІСТІ
20-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

СПЕЦІАЛЬНІСТЬ: 10.01.01 УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня кандидата
філологічних наук

Науковий керівник:
доктор філологічних наук, професор
Маслов Іван Степанович

ХАРКІВ 2002

ЗМІСТ

Вступ....3
Розділ 1. Метафізика як критерій жанрової диференціації...21
Розділ 2. Нова релігійність” у семіосфері повісті 20-х років.
Повість про санаторійну зону” М.Хвильового.60
Розділ 3. Ім’я як філософський код і феномен повісті без назви”. В.Підмогильний.99
Розділ 4. Метафізика та хімія” часопростору в повісті 20-х років.
Повість наших днів” П.Панча..132
Висновки...167
Список використаних джерел.....177

ВСТУП

Упродовж останнього часу з’явилася можливість вивчати ті зразки української літератури, які кваліфікують як елітарні, інтелектуальні. Очевидно, що їх інтерпретація вимагає відповідної призматики. Хоча вітчизняними та зарубіжними літературознавцями зроблено багато у сфері осмислення елітарних зразків української літератури, однак потреба у її філософському прочитанні залишається чи не найактуальнішою.
Незаперечним фактом є те, що філософські шукання українських митців початку першої третини ХХ століття відбувалися в безпосередньому зв’язку з загальноєвропейським культурним процесом.
Як відомо, період кінця ХІХ початку ХХ століть ознаменувався в європейській науці, культурі та літературі поворотом до пошуку істинних основ буття, смислу та напрямків розвитку людства в нових історично-соціальних умовах. Цей поворот зумовив перегляд і філософських, й історичних, і психологічних концепцій, що визначали культурний ландшафт попередніх часів. Проте ревізіонерство набувало не лише негативного характеру, а й супроводжувалося конструктивними пошуками нових шляхів пізнання, освоєння й осмислення дійсності та людини. У загальному річищі нових тенденцій у духовному житті Європи, зрозуміло, рухалася й література. Ба більше, інколи вона випереджала всі інші гуманітарні галузі, передбачаючи ті чи інші повороти духу нестабільного часу початку століття. Завдяки своєму провіденційному елементу література набирала часом невластивих собі функцій, перетворюючись на своєрідну охудожнену філософію, психологію тощо. І навпаки, філософія, поставивши у центр свого канону людину, одиничний людський індивідум, перетворювалась почасти на практичну філософію, чим наближувалась у своїх функціях до літератури.
В українській літературі початку ХХ-го століття, яка прилучалася до набутків європейського красного письменства, теж відбувається процес трансформації (а інколи навіть і деструкції) традиційних уявлень у бік освоєння нових реалій, що проявлялося в художніх текстах як на змістовному, так і на формальному рівнях. Як зазначає Т.Гундорова, народницько-позитивістські уявлення, притаманні традиційному українському письменству, іноді навіть еклектично поєднуються з формами новітнього європейського досвіду, такими, як інтелектуалізована культурна рефлексія, міфологізовані форми узагальнення, елементи психологізму тощо [75, 10].
Представники української літератури першої декади ХХ-го століття О.Кобилянська, В.Стефаник, М.Коцюбинський вже близько підходять до вирішення тих завдань художньої техніки освоєння реальності, які визначали літературне обличчя Європи. Але остаточне поривання з народницькою ідеологією й формами традиційного письма відбувається з виходом на літературну арену нової пореволюційної генерації письменників і появою в Європі нових філософських, літературних концепцій, які творчо сприймаються українськими авторами.
Перші позиції посідає проблема інтелектуалізації письма, орієнтації його на кращі здобутки психологічної Європи” (М. Хвильовий). Під цим поняттям розумілося не лише звернення до традицій психологічного реалізму (натуралізму), а, перш за все, осмислення тих основ і ліній розвитку, що підготували ґрунт для нової літературної Європи: філософських, психологічних ідей Ф.Ніцше, О.Шпенґлера, З.Фройда, А.Берґсона, С.К’єркеґора, М.Гайдеґґера, Г.Зиммеля, В.Дільтея та ін. Сприймаються й розробляються їхні ідеї по-різному, але визначальним стає момент зацікавленості українських письменників загальноєвропейською тенденцією пошуку смислу в усьому: в людині та її житті, в суспільстві й природі, в культурі й революції й, звичайно, в самій літературі.
Вплив наймодерніших тогочасних філософських та психологічних теорій на українських авторів потверджують, скажімо, ті ж художні тексти. В одних із них прямо чи опосередковано згадуються імена мислителів, в інших розробляється проблематика, що притаманна напрямку думок певного філософа, в третіх наявні ремінісценції, алюзії, роздуми з приводу тих чи інших філософських праць або вказівки на опосередковане їх сприйняття через західноєвропейських письменників. Деякі тексти стають своєрідними маніфестами певних філософських положень, перетворюючись на філософські ландшафти.
Отже, очевидним є те, що більшість філософських, психологічних напрямків та їх представники були відомі українським письменникам 20-30-х років. Одним зі шляхів отримання інформації про духовні віяння в Європі ставали критичні огляди праць зарубіжних мислителів, наприклад, студії В.Волошинова Фрейдизм: критичний нарис” (1927) [27], Г.Ріккерта Філософія життя. Виклад та критика модних течій філософії нашого часу” (1922) [155], Л.Філіпова Проблеми матерії і духа” (1927) [175], П.Демчука Філософська мудрість сучасної буржуазії” (1930) [43], Е.Берглера Психоаналіз” (1923) [15], В.Берковича Соціальне коріння інтуїтивної філософії Бергсона” (1927) [16] та ін.
Так, скажімо, з’ясовуючи основні засади філософської школи Кайзерлінґа, П.Демчук попри всі критичні закиди щодо буржуазно-войовничого характеру цієї філософії виділяє деякі моменти, котрі точно окреслюють принципові точки європейської філософської думки початку ХХ століття, а саме:
1. Превалювання ідеалістично-спіритуалістичної практики в розробці філософських систем, тобто, людина має внутрішню силу, яка, незважаючи на раціональні закони, може дійти до істини, правдивої мудрості” [43, 81].
2. Вихід сучасної єврофілософії з кризи гегельянства” та панування логіки внаслідок поєднання аналітичного розуму західноєвропейської науки” та життєвої мудрості східних народів” [43, 81].
3. Нові системи мають синтетичний характер та метафізичне спрямування. Філософія є мудрістю життя”, а не фаховим науковим знанням. Тому вона на своїх вхідних воротах, ставлячи тільки одне питання: що є істина”, не намагається бути ні плятонівською, ні кантівською, ні ідеалістичною” [43, 84].
4. Зародження екзистенціалістської проблематики свободи особистості, звільнення від божественного провидіння.
5. Розум є банкрут” [43, 86].
Таким чином, слід уважати безперечним факт перебування українських письменників у силовому полі загальноєвропейських тенденцій. Однак не варто впадати в крайність, стверджуючи, що у світоглядних побудовах наших письменників маємо лише відблиск сторонніх теорій. Позиція, яка більш точно може схарактеризувати істинний стан речей, повинна б ґрунтуватись на переконанні, що духовне обличчя письменників 20-х років витворювалося всією складністю і неоднозначністю тієї епохи. А отже, їхня зацікавленість модерними філософськими парадигмами це лише один зі шляхів осмислення свого часу. Весь обшир інших шляхів годі перерахувати, але безсумнівно, що філософування цього періоду було результатом, з одного боку, складного поєднання елементів чужих теорій і власних мисленнєвих побудов, а з другого, заглибленості у вир свого часу. Саме це положення набувало форми категоричного імперативу, який давав можливість, за висловом В.Підмогильного, думкам вити, як голодним собакам”.
Для експлікації власних філософських поглядів письменники використовували канву художніх текстів. Як зазначалося, така форма філософування стала звичайною практикою в літературі початку століття. Специфічну рису цього явища в Україні пореволюційної доби визначає С.Павличко, вважаючи, що лише на теренах радянської держави це було єдиною можливістю письменників висловлювати правду про свій час. Філософування на абстрактні теми наприкінці 20-х виявилося єдиним способом говорити правду”, пише дослідниця у книзі Дискурс модернізму в українській літературі” [133, 210]. Погоджуючись із цим твердженням у цілому, зауважимо, що у філософуванні українських письменників головним все ж, мабуть, слід уважати б сам філософський аспект, а не його соціологічний еквівалент. На наше глибоке переконання, українські митці рухалися в питаннях філософії тим же шляхом, що і європейські, тобто філософували, бо хотіли пізнати себе й осмислити свій час. Про такий тип філософування С.Павличко переконливо говорить, що він був реакцією на епоху небувалих історичних і соціальних катаклізмів і крах світових філософських систем” [133, 209]. Філософування в Європі та Україні мало суттєву різницю: українські письменники жили за своїми філософськими положеннями (які витворювалися самим життям), у зарубіжних це найчастіше було видом естетичної діяльності. Тому не зовсім виправданою вважаємо спробу дослідниці пояснити характер українського філософування 20-х років через певного роду ескапістську” теорію з відкрито соціологічним підтекстом. Це спростовується навіть тим, що погляди митців 20-х років на естетичні феномени, про які йтиметься нижче, не завжди мають яскраво виражений політичний чи соціальний аспект. Хоча, з іншого боку, в міркуваннях письменників та їхніх естетико-філософських побудовах можна простежити риси прихованих полемік із певними доктринальними положеннями офіційного літературознавства тощо.
У філософуванні українських письменників, на нашу думку, слід вбачати первинність саме філософського способу мислення як самодостатнього явища, пам’ятаючи при цьому, що воно безпосередньо стосувалося й самого їх звичного життя, буденного світогляду. Лише в такій перспективі стає зрозумілим феномен життя як втіленої філософської позиції, прикладами якого можуть бути долі багатьох письменників пореволюційного часу.
Одним із чинників того, що філософічність стала невід’ємним складником свідомості й безпосередньо впливала на спосіб життя, специфіку літературної діяльності, є, на думку Г.Хоменко, містична природа світовідчуття людини початку ХХ століття, так званого нового Середньовіччя” (визначення М.Бердяєва) [187, 22; 185, 175 178].
Тема містики в житті та світогляді митців пореволюційної епохи безпосередньо стосується цього дослідження. Констатація наявності цього відчуття у свідомості письменників дає можливість зрозуміти їхнє філософування як двовекторний процес: з одного боку, це форма втручання в історичну реальність, навколишню дійсність, з другого, це телеологія осягнення та впливу на метафізичну реальність, тобто на людину, історію, державу на рівні їх глибинних сутностей, які конституюються саме містичним світовідчуттям. Є всі підстави вбачати важливість цього фактору у світогляді таких письменників, як М.Хвильовий, А.Любченко, Ю.Яновський, М.Івченко та ін. Таким чином, однією з посутніх характеристик епістеми 20-х років є метафізична спрямованість мислення.
Отже, містика для митців стає базисом для мислення метафізичними категоріями, тобто оперування чистими феноменами, реаліями світу на рівні їхніх сутностей, речей-у-собі” (І.Кант). Саме в містичності як почутті, котре одухотворює увесь обшир людських реалій [64, 7], гадаємо, може критися глибинна причина того, що література перетворюється письменниками на ландшафт філософування та метафізичного експериментування, стаючи сферою творення абсолютного тексту”, гомогенного з Біблією книгою божественного одкровення про глибинні основи буття. З цього приводу цікавими є думки Х.Л.Борхеса про те, що письменник-інтелектуал та Бог близькі за своєю деміургічною природою [23, 67 68]. Відтак, література стає своєрідною метафізикою (й онтологією, й гносеологією, й есхатологією тощо), а художні тексти перетворюються на категорію метафізично значущу.
У російській культурі, зазначає В.Мусатов у зв’язку з цими інтенціями літератури, на формування такого розуміння мистецтва впливав цілий ряд факторів. Дослідник окреслює ситуацію таким робом: Історія зненацька стрімко втратила логіку”, для російської художньої свідомості актуальними виявилися, з одного боку, кантівські антиномії, воля до життя” Шопенгауера, переоцінка цінностей” Ніцше, а з іншого боку софіологія В.Соловйова, російський фольклор, духовні вірші, християнська містика. Енергія розкладання національно-історичного життя, тобто просто криза форм його історичного існування, і енергія розкладання” традиційних форм художнього мислення ось найбільш суттєві прояви російського хаосу” Компенсаторною рисою цього процесу стала саме художня творчість, яка за багатством формотворення не знає собі рівних у Європі. Можна сказати, що головна тема мистецтва початку ХХ століття створення художнього канону, здатного метафізично заклясти” хаос” [126, 81].
Історично-культурна, духовна ситуація в Україні початку ХХ століття, маючи дещо спільне з російською, але й ускладнена впливом деяких відмінних соціальних та історичних чинників (на окремих з них акцентує увагу дослідниця цієї епохи З.Голубєва [35]), також визначала творчість українських митців під знаком культивування літератури як метафізичного явища.
Попередні міркування з приводу метафізичних тенденцій в українській літературі 20-30-х років стосуються не всіх постатей українського культурного процесу й далеко не всього корпусу текстів цього періоду. Однак метафізична інтенціональність літератури 20-х років усе ж є явищем всеосяжного характеру, хоча сам ступінь осмисленості цього письменниками посутньо неоднаковий. Доводити тезу маємо намір у першому розділі пропонованого дослідження, на разі лише зазначимо, що ця переконаність постає внаслідок аналізу трьох головних складників, під впливом яких творилася література нового Середньовіччя”: а) духу часу, б) психічної та творчої природи митців та в) надзавдань, які вони ставили перед собою, погоджуючись на роль філософа і живописця” [44, 129] філософськи насиченого часу. Специфіка двох останніх чинників, на нашу думку, значною мірою визначає глибину та якісні показники метафізичного осмислення дійсності та літературних явищ письменниками того періоду.
Таким чином, керуючись логікою, яка будується на принципі мислення літератури як художньої філософії [69, 73], слід погодитися, що філософічність цього періоду наймісткіше може передати слово тотальність”. Філософське осмислення знаходять глобальні проблеми майбутнього людства, й людина у своєму суб’єктно-об’єктному бутті, й література, й феномен творчості як іманентної риси людини все, що тривожило й характеризувало переходову пореволюційну добу. Поряд зі значними й, здавалося б, важливішими проблемами відбувається бурхливий процес осмислення слова. Він проявляється в увазі письменників до слова в його потенційно іманентних можливостях, до використання явних і неявних аспектів його буття з метою провокування читача до відчуття запаху слова” (М.Хвильовий), речі-образу” (Б.-І.Антонич).
Діапазон літературного експериментування зі словом надзвичайно широкий: від формальних шукань футуристів зі спробами його повної деструкції до символістських шукань надсловесних трансцендентних сутностей. Окрім свідомого руйнування чи конструювання слова та його внутрішньої наповненості, звичайно, йшов і процес більш поміркованого або підсвідомого осмислення феномена слова, його іманентного подолання” (М.Бахтін). Тобто інтенціональність мистецьких пошуків у сфері осмислення матеріалу художньої творчості слова як чогось визначеного, безсумнівно наявного у творі” [10, 51] очевидна.
У зв’язку з цим на особливу увагу заслуговує явище називання текстів. Заголовок, як відомо, найчастіше є імплікованою суттю, символом усього твору. На жаль, у традиційному літературознавстві склалося дещо однобічне бачення зв’язків, що існують у системі заголовок-текст”. Вектор руху дослідників у тлумаченні назви спрямований від цілого (тексту) до часткового (заголовку). І звідси безапеляційно визнається детермінованість заголовка текстом, що в деяких випадках заважає адекватному прочитанню твору. Цей зв’язок є значно діалектичнішим. Назва й текст перебувають у відношеннях, які можна означити метафорою зерно колос”: усі потенції зернини визначають, передбачають, програмують суть колосу, і навпаки, колос оформлює зміст, сутність зерна. Тобто можна й слід говорити про суттєву смислоструктуруючу роль саме назви в тексті (поряд з іншими архітектонічними елементами твору).
Філософія імені одна з найдавніших галузей філософської думки трактує природу слова, імені, назви як експлікацію внутрішньої сутності, як формально-змістове утворення, за яким може бути добачена метафізична сутність, річ-у-собі” певного феномена.
Виходячи з цього, важливою видається проблема називання текстів із уведенням до структури заголовків літературознавчих понять: роман, повість, поема, історія, новела та ін. Такий прийом набув неабиякого поширення у 20-х роках. Наприклад, Сині етюди”, Вступна новела”, Повість про санаторійну зону” М.Хвильового, Повість без назви” В.Підмогильного, Автобіографічна новела” О.Слісаренка, Повість наших днів” П.Панча та ін.
На підтвердження того, що це були не просто випадковості, а усвідомлений слововжжиток, слід згадати той факт, що проблема природи, принципів диференціації жанрів була в центрі уваги багатьох митців. Наприклад, у студії М.Йогансена Як будується оповідання: Аналіз прозових зразків” [76] здійснена спроба висвітлення деяких питань теоретичного та практичного характеру. Його версія є моделлю жанру за конструктивістським концептом, у якому різниця між великим романом та меншими прозовими формами полягає в структурній мотивації”. Такі митці, як М.Зеров, М.Семенко, В.Поліщук та ін. не лише плідно творили художню літературу, але також пов’язували цю діяльність з активним теоретизуванням літературних явищ. Крім наведених прикладів у сфері осмислення теоретичних питань самими письменниками, зацікавленість, наприклад, жанровими проблемами виливалася в експериментування з художніми формами або ж у розв’язання деяких питань у канві текстів тощо. Ці моменти присутні, скажімо, в романах Честь” [122] М.Могилянського, Місто” [143] В.Підмогильного, Двері в день” [194] Ґео Шкурупія та ін.
Так Ґео Шкурупій у названому романі подав психоаналітичну версію жанру, яка засновується на ролі уяви, фантазії в організації тексту. Роман Двері в день” складається з двох частин: власне авантюрного роману та репортажної новели. Авантюрний роман витворює свавільна уява, своєрідний потік свідомості чи підсвідомості (у тексті герой вигадує фантастичну історію про своє самогубство та пригоди самого себе після смерті). Інша частина роману репортажна новела, яка розповідає про поїздки героя на село. Репортаж за своєю суттю передбачає сухий виклад подій, опис місць, людей, тобто цей жанр породжений послідовною перцепцією світу без визначальної ролі уяви. Культивування репортажної форми призводить до смерті уяви. Тим засобом, який рятує уяву від смерті, стає розум, інтелект, котрі дають змогу уяві виживати за рахунок фантазування, розширення метафорики, символіки, епітетики та інших засобів образності.
Дослідниками зазначалося, що й роман М.Могилянського Честь” був своєрідною реакцією письменника на довільності” в питанні жанрової диференціації та текстової дефініції, дозволені собі російським письменником Б.Пільняком, який коротеньку новелу про поїзд революції та головного революціонера” назвав Повістю про непогашений місяць” [140]. У свою чергу Могилянський терміном роман” означив текст середнього розміру. Ця прихована полеміка була не лише опозиційною стосовно дотримання якихось жанрових канонів. Її головна суть полягала в зіткненні концепцій, які ґрунтувалися, відповідно, на негації та апології жанрів як утворень специфічної природи.
На думку українського митця, назва твору також має величезне значення. Керуючись його логікою стосовно слова, означеною в романі одним з героїв у такий спосіб: Найбільш змістовне беззмістовне. Незначні й беззмістовні слова часто тільки ієрогліфи для виразу того, що ще не шукає визначеності слова, в їхній тіні ховається передчуття майбутнього” [122, 122 123], можна припустити, що й винесення будь-чого в заголовок мало б також виконувати певну роль. У зв’язку з цим показовим є фінал роману Честь”, де автор відмовляється давати тлумачення своєму тексту, скеровуючи читача на початок роману до мотто, в якому концепт τιμή постулюється як невідмінна величина людського буття, а слово честь” (у назві) стверджує свою обов’язковість як смисловий стрижень оповіді.
Важливою характеристикою роману М.Могилянського є присутність у ньому оповідача-тлумача, який виступає своєрідним паліативом у творенні літератури, орієнтованої на європейську культуру. Але саме цьому персонажу належить більшість пасажів-роздумів з приводу різноманітних питань літератури, завдяки йому відбувається зв’язок із читачем. Оповідач не тільки розкриває читачеві секрети майстерні словесної творчості, але й сам проводить глибинний аналіз свого творчого процесу, його джерел і наслідків. У такому варіанті образ оповідача, створений М.Могилянським, є вельми новаторським явищем, котре стане однією зі специфічних домінант художньої літератури ХХ століття. Так Р.Барт зауважує, що наше століття, мабуть, буде назване століттям роздумів про те, що таке література Але пошуки ведуться не ззовні, а всередині самої літератури, точніше, на самій її межі, в тій зоні, де вона начебто йде до нуля, руйнуючись як мова-об’єкт і зберігаючись як метамова, де самі пошуки метамови стають в останній момент новою мовою-об’єктом” [8, 132]. Очевидно, що й окреслене щойно явище в романі М.Могилянського є одним із виявів процесу перетворення жанрів на метажанрові” феномени, які у собі рефлексують себе та свою еволюцію чи природу [189, 126].
Слід також зазначити, що попередні міркування про специфічну епістемологічну картину початку століття, формовану під впливом експансії метафізичного типу свідомості, безпосередньо пов’язані з особливостями осмислення митцями природи художньої творчості та мистецьких категорій і, зокрема, жанрів. Імператив глибинного осмислення проблем літератури визначає пошуки митців, на відміну від академічної літературознавчої науки, котра змушена була розглядати естетичні феномени крізь призму діалектико-матеріалістичної марксистської концепції. Унаслідок цього виникає відчутна різниця в тому, як художні категорії мисляться митцями та теоретиками. Деякі аспекти саме такої диспозиції в поглядах на літературу подає Н.Зражевська в статті Журнал Критика” і загальнометодологічні проблеми літературознавства 30-х років” [73].
Зазначена невідповідність між філософським підґрунтям академічної літературної теорії 20-30-х років та теорії літератури, твореної письменниками у своїх текстах та реаліями своїх текстів, у деяких моментах не така вже й значна. Багатовекторність теоретичних підходів суверенного літературознавства” була також суттєвою ознакою цього періоду. Про те, що далеко не всі позиції теоретиків мистецтва могли бути підігнані до прокрустових” рамок матеріалістичного чи соціологічного світоглядів, говорять надзвичайно гострі полеміки між формалістами та тими літературознавцями, котрі відстоювали примат ідеї, змісту над формою [30], або дискусії між романтиками-інтелектуалами Гарту” і ВАПЛІТЕ та плужанами [51] тощо. Предметом суперечок найчастіше були важливі питання, як-то: форма і зміст у їх взаємовідношеннях та залежностях, побутописання чи інтелектуалізм, лірика та романтика чи епос як епопея епохи. Проте поряд з цим осмислювалася й проблема жанрів, їх відповідності / невідповідності вимогам історичного та духовного етапу.
Очевидна різниця простежується між позицією офіційного літературознавства та поглядами М.Бахтіна, В.Шкловського, Ю.Тинянова, В.Жирмунського, для яких проблема жанру бачиться в аспекті іманентності природи жанрів, а не соціальної чи ідеологічної детермінованості. Звичайно, ця іманентність не позбавлена впливу останніх чинників, однак значною мірою ґрунтується на осмисленні жанру не як проекції позалітературного ряду на літературу” [5, 3], а як внутрішньої потреби самого літературного матеріалу до структурації за жанрами відповідно до своєї генетичної лінії та функціонально-смислових домінант в історичному розвитку. Скориставшись формулою В.Шкловського: Буттям літературної форми визначається свідомість письменника” [193, 6], можна означити ту спільну точку нових концепцій 20-х років, в якій теоретики наблизилися до розуміння категорії жанру, виходячи з її онтологічного статусу. У цьому моменті вони доходили згоди з письменниками, які мислили й розробляли жанр як онтологічний феномен, оскільки сама реальність детально диференціювалася за жанрами” [170, 48].
Письменникам 20-х років, яких не обмежували рамки та умовності наукової етики та догматики, вдалося піти далі у сфері осмислення природи жанрів. Вони заперечили науковцям двічі. По-перше, тим, що своїми текстами доводили необхідність та неуникненність жанрової диференціації не лише як прийому естетичного аналізу, але і як онтологічної категорії (до речі, в той час, коли, скажімо, Б.Кроче заперечував доцільність залучення категорії жанру для дослідження культурних феноменів узагалі [89]). Удруге митці знехтували” теорією в тому, що плідно й оригінально писали твори в жанрі повісті, незважаючи на упереджене ставлення до цього жанру з боку літературознавців. Повість виявилася одним із найпопулярніших жанрів 20-х років.
Оглядаючи історію становлення літературознавчої думки 20-х років, доводиться констатувати, що феномен повісті є найбільш недослідженим із-поміж жанрових різновидів. Стратегія науки про літературу в жанровій площині досить чітко окреслена Ф.Якубовським від новели до роману”. Аналіз книги, що має ідентичну назву (1929) [199], приводить до висновку, що повість спіткала доля зредукованого жанру”. П.Филипович зафіксував трагедію повісті” констатацією такого факту: у 20-і роки видавництво Сяйво” почало випускати Бібліотеку української повісті”, але це не супроводжувалося ані серйозною інтерпретацією текстів, ані розробкою теорії жанру: Передмови історико-літературного характеру даються тут рідко, здебільшого з’являються імпресіоністичні критичні нариси” [173, 245]. У центрі дослідницької уваги теоретиків перебувають найчастіше роман і новела. Яскравим свідченням цьому можуть бути вже самі назви ґрунтовних монографічних розвідок цього періоду, наприклад, Г.Лукача Проблеми теорії роману” (1935) [100], Г.Грифцова Теорія роману” (1927) [36], Г.Майфета Теорія новели” (1928) [102], М.Петровського Морфологія новели” (1927) [139] та ін. Дослідження повісті відбувається лише побіжно.
На жаль, упередженість щодо цього жанру продовжує визначати стратегію теорії літератури аж донині. Скажімо, А.Єсін у книзі 1999 року Принципи і прийоми аналізу літературного твору” пише: В епічних жанрах має значення перш за все протиставлення жанрів за їх обсягом. Літературознавча традиція виокремлює тут жанри великого (роман, епопея), середнього (повість) та малого (оповідання) розміру, проте реальним у типології є розрізнення лише двох позицій, оскільки повість не є самостійним жанром, тяжіючи на практиці то до оповідання, то до роману” [58, 222].
Таким чином, спостереження над станом теоретичного осмислення повісті у 20-х роках і до сьогодні доводить актуальність дослідження природи та специфіки цього жанру на філософському рівні. Ігнорування повісті як самостійного та самодостатнього явища виглядає досить неприродно на тлі поширеності цієї форми в практиці письменників. Гадаємо, що саме на прикладі ситуації, яка склалася в українській літературі 20-х років, є можливість з’ясувати деякі моменти глибинної сутності жанру повісті, які значною мірою виявилися внаслідок метафізичного характеру епістеми цього періоду.
Не випадковим видається факт активізації форми саме в час кризової свідомості та розгортання метафізичних шукань. Винісши категорію жанру в центр літературознавчого канону й довівши, що жанр представник творчої пам’яті в процесі літературного розвитку” [11, 122], М.Бахтін на прикладі дослідження романної форми засвідчив, що кожен жанр сучасної літератури є своєрідним утворенням зі своїм внутрішнім онтологічним стрижнем, існування якого визначене як генетичною лінією, так і типами свідомості, які його продукували. Таким чином, актуальність поданого дослідження полягає в необхідності повернення жанру повісті його самостійної жанрової значущості.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі української літератури Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди, узгоджена з планами, тематикою та загальним профілем наукових досліджень проблем новітньої літератури.
Мета дослідження з’ясування філософських (метафізичних) аспектів жанрової та ідейно-тематичної специфіки повістей 20-х років ХХ століття на прикладі творів М.Хвильвого, В.Підмогильного, П.Панча.
Мета роботи передбачає вирішення таких завдань:
- виявити специфіку метафізики як науки та з’ясувати особливості її залучення до аналізу літературних явищ;
- схарактеризувати загальну епістемологічну картину 20-х років ХХ століття й довести наявність у ній метафізичного струменю;
- дослідити стратегію літературознавчої науки І пол. ХХ століття у сфері жанрової теорії та з’ясувати ступінь урахування нею метафізичного аспекту під час осмислення художніх явищ та категорій;
- проаналізувати позиції українських митців 20-х років у жанровій площині;
- схарактеризувати домінантні риси у світоглядах письменників, повісті яких досліджуються (М.Хвильовий, В.Підмогильний, П.Панч);
- простежити залежність між специфікою світоглядів митців та осмисленням ними літератури й зокрема жанру повісті;
- виявити особливості таких елементів тексту, як хронотоп, сюжет, образ, символ на рівні характеру їх культивування письменниками 20-х років;
- з’ясувати сутність явища нової релігійності” та проаналізувати його елементи в Повісті про санаторійну зону” М.Хвильового; жанр повісті як версія одкровення”;
- окреслити роль імені як філософської категорії в контексті метафізичної версії жанру повісті без назви” В.Підмогильного;
- простежити зв&

bibliography

ВИСНОВКИ

Проведене нами дослідження метафізичних інтенцій української повісті 20-х років ХХ століття дозволило зробити такі загальні висновки.
Метафізика як наука про надчуттєві принципи та закономірності буття безпосередньо пов’язана з мистецтвом художнього слова. Методи метафізики з огляду на специфіку її матеріалу та спосіб роботи з ним засновані на двох головних принципах: синтетичного судження a priori та аналогічності буття. Письменник, як і філософ-метафізик, здатний осягати певні рівні буття, хоча й використовує інші методи, серед яких чільне місце посідає рефлексія над здійсненням свого знання й розуміння феноменів людини, світу, літератури. Таким чином, залучення метафізики до аналізу літературних явищ виправдовується близькістю телеології цих двох гілок гуманітарного знання та способів, якими вони досягають метафізичного розуміння різноманітних проявів буття.
20-ті роки ХХ століття унікальний період в історії української культури і літератури зокрема. Спостереження над деякими особливостями епістеми цього періоду показує, що однією з головних її рис є метафізичність, тобто націленість людини на осмислення світу та себе в ньому на рівні глибинних сутностей. Причому метафізичний аспект філософування людини 20-х років виявляє себе як двовекторний процес. З одного боку, це сприйняття та розуміння реальності на двох рівнях емпіричному та глибинному (метафізичному). З іншого постулювання метафізичних сутностей речей, подій визначає активне втручання в дійсність не лише на рівні емпіричної, а й метафізичної реальності. Таким чином, література мислиться письменниками і як філософічний ландшафт, і як спосіб впливу на світ і людину на всіх рівнях.
Специфіка епістеми 20-х років спричинила також активізацію процесу теоретичного утвердження літератури на філософських, метафізичних засадах. Творчість митців перетворилася на глибинну рефлексію літератури та її теорії. Метафізичне бачення стало також характерною рисою поглядів багатьох письменників на проблему категорії жанрів, критеріїв їх диференціації.
Однак академічне літературознавство досить помірно зважало на можливість та важливість врахування метафізичного аспекту в цьому питанні. Дослідження позицій у сфері жанрології ряду літературознавчих напрямків, становлення та розвиток яких припадає на кінець ХІХ середину ХХ століття, доводить невідповідність теорії з практикою літератури. Лише в деяких моментах науковці дійшли усвідомлення того, що літературу слід розглядати під кутом зору метафізики. Найпослідовніше це відбилося теорією жанру роману М.Бахтіна.
Аналіз поглядів літературознавців та українських митців на жанр повісті дає можливість стверджувати, що її специфіка полягає в іманентній метафізичності й антропоцентричності цього жанру. Тобто повість завдяки своїй консервативності” протягом історичного розвитку акумулювала в собі надзвичайні потенції для осмислення людини в метафізичній перспективі. Цю нову якість жанру, на нашу думку, вдалося осягнути письменникам, котрі у своїх творах і, власне, самими текстами довели сутнісну аналогічність кожного жанру певному рівню буття. За логікою, простеженою нами на прикладах художніх текстів 20-х років, жанр стає об’єктивним принципом розподілу художніх текстів за їхньою націленістю та здатністю відображати різні рівні буття, оскільки він породжений не лише мистецтвом чи свідомістю, а самим життям. Саме тому залучення метафізики, з одного боку, як вчення про буття, а з іншого як рефлексії людиною свого знання про нього, де сама людина, її буття є лише одним із рівнів, до аналізу літератури є, на наш погляд, цілком виправданим і закономірним.
Такий підхід дозволив систематизувати певні спостереження щодо специфіки повісті. Виходячи з того, що кожен окремий жанр здатний охопити й відтворити в художньому явищі певну частину реальності зовнішньої та внутрішньої, тобто кожному жанру відповідає свій буттєвий рівень, то ймовірно, що саме це і є його іманентною сутністю. Наприклад, метафізична сутнісна націленість роману на експлікацію розуміння людиною загального буття доведена М.Бахтіним концепцією поліфонії цього жанру. Однак на перехрещенні різних свідомостей проступає не сутність людини, а сутність буття.
Жанр повісті, кількісні та якісні характеристики якого передбачають концентрацію уваги на фрагменті” загального буття, знаходить ідеальну для себе сферу реалізації буття людину. Одиничний індивід перетворюється на канон повісті. Оскільки ж людина це, перш за все, реалізація духовності в бутті, причому духовності, яка сама себе рефлексує, то ж і повість стає жанром, який структурується гносеологічною настановою на осмислення феномена людини. Тобто метафізика повісті це метафізика людини. Отже, жанр повісті реалізує себе як жанр монологічний.
Метафізична монологічність повісті дозволяє в її наративному полі виявляти одиничну суб’єктивність, якою є свідомість автора. Метафізична інтенціональність жанру повісті знайшла адекват у специфіці свідомостей письменників 20-х років ХХ століття. У зв’язку з цим в дослідженні здійснено спостереження над деякими рисами світоглядів М.Хвильового, В.Підмогильного, П.Панча. Аналіз показує, що світогляд М.Хвильового значною мірою детермінований його містичним світовідчуттям, котре безпосереднім чином прогнозує бачення та розуміння світу в категоріях метафізики. Особливості глибинного світосприйняття В.Підмогильного спричинені його інтелектуалізмом. П.Панчу ж притаманний міфологічний тип свідомості, характерною особливістю якого є інтуїтивне осягнення метафізичних закономірностей без знання шляхів їх осягнення.
Взявши до уваги специфічну метафізичну інтенціональність світоглядів досліджуваних митців, ми здійснили спробу інтерпретації їхніх повістей, у назвах яких наявне жанрове визначення. У роботі доходимо висновку, що для українських письменників 20-х років назва є важливим елементом твору. Зважаючи на метафізичну специфіку розуміння митцями літератури, констатуємо, що жанрова термінологія в заголовках не випадковість, а свідома акцентація смислової домінанти тексту як антропоцентричної версії дійсності в метафізичному аспекті.
У пропонованій студії дослідження філософських пластів повістей здійснюється на прикладі особливостей хронотопу, сюжету, образів та символіки. Результати аналізу вказують на те, що розуміння письменниками цих структурно-композиційних та поетичних компонентів у семіосфері літератури 20-х років якісно відрізняється від попередньої української літературної традиції. Воно спричинене, по-перше, наближенням літератури до європейського мистецького та філософського дискурсу початку ХХ століття, а також метафізичною домінантою свідомості митців.
Таким чином, повістевий хронотоп, подаючи об’єктивну картину дійсності, в той же час має глибинний символічний та метафізичний виміри.
Сюжетність у повістях М.Хвильового та В.Підмогильного є відносно умовною, натомість акцент робиться на психологічних та метафізичних вимірах подій та перипетій. П.Панч культивує сюжетні твори, однак на метафізичному рівні сюжетна динаміка дорівнює нулю, оскільки форма міфу статична.
Образ людини як центральний структурний елемент твору зберігається в усіх авторів, але простежується суттєва різниця в способах їх створення, глибині розкриття психологічних особливостей, так само, як відмінні їх функціональні надзавдання в текстах.
Увага до символіки повістей зумовлена тим, що саме на основі інтерпретації цього рівня хронотопів, сюжетів (композиції) та образів вдається глибше простежити загальну метафізичну інтенціональність творів. Зокрема вдалося з’ясувати, що осмислення митцями символу як вияву в реальності іманентних сутнісних і трансцендентних величин дозволяє їм конструювати в повістях метафізичні версії буттєвих вимірів світу та людини.
Ґрунтуючись на результатах дослідження світоглядних позицій авторів й епістеми 20-х років та виходячи з жанрової специфіки повісті й особливостей вказаних елементів творів у роботі була здійснена літературознавча інтерпретація метафізичних пластів Повісті про санаторійну зону” М.Хвильового, Повісті без назви” В.Підмогильного та Повісті наших днів” П.Панча.
У дослідженні постать М. Хвильового в культурному процесі 20-х років ХХ століття розглядається крізь призму пророчої” функції митця, а специфіка жанру Повісті про санаторійну зону” трактується як приклад метафізичного одкровення”. Ми дійшли висновку, що світогляд М.Хвильового детермінований духом протиріччя ознакою, котра характеризувала й історичний етап, і сутність Хвильового-людини. Той факт, що письменник звертається до жанру повісті, аби відобразити дух протиріччя, показовий, оскільки внутрішня установка жанру на відображення свідомості однієї людини (авторської позиції) дозволила подолати цю роздвоєність завдяки розгортанню потенційних шляхів віднаходження людиною себе, а отже, досягнення нею внутрішньої цілісності.
М.Хвильовий подає версії двох шляхів подолання людиною власної недосконалості. Одним з них стає смерть, після якої людина матиме можливість подальшого духовного вдосконалення. Інший спосіб це шлях, на якому через страждання та віру в силу духу людина залишається в цьому світі. Роздвоєність долається в акті віри. У такий спосіб М.Хвильовий формує підвалини нового типу світогляду, який у своїй основі релігійний. На відміну від попередніх релігій, центром нової релігійності” стає людина, котра свідомо приймає на себе відповідальність за своє життя в цьому світі. Це, за її переконанням, вплине на майбутню людську духовність.
Шукання М.Хвильовим нового стовпа” істини для людини у світі без Бога і без моделей його досягнення, які передбачені біблійним одкровенням, також виливаються в повісті у свого роду експериментування з побудовою абсолютного тексту”, тексту-одкровення.
На це вказує специфічна комунікативна стратегія” Повісті про санаторійну зону”, реалізована письменником на рівні культивування прийому затримки”. У тексті М.Хвильового затримка” це намагання автора якнайближче ввести читача в семіосферу повісті. У свою чергу повість структурується хронотопом санаторію, активізацією глибинної семантики цього місця і явища. Отже, комунікативна стратегія” тексту реалізується як стратегія втягнення реципієнта у сферу санаторійної зони місця ідеального за своїми онтологічними характеристиками для пошуку істини. У даному дослідженні саме цими рисами повісті М.Хвильового пояснюється спроба осмислити постать самого письменника в перспективі етосу пророка”.
Характеризуючи метафізичний тип філософування людини початку століття, ми акцентували увагу на тому, що для українських письменників він був не лише оперуванням метафізичними величинами, але й вилився в модус активної позиції в реальності як метафізичній, так і історичній. У версії санаторійної зони, запропонованій М.Хвильовим, це дало підстави проглянути елемент співвіднесеності цього топосу з Радянською державою, яка на метафізичному рівні постає як своєрідна зона під сонцем Сатани”. Антитезою до неї виступає загірна комуна”, яка в аспекті новорелігійних” шукань героїв та їхніх виборів може бути інтерпретована як символ віри, як ідеал, котрий стане смислом існування високодуховних людей.
Хоча М.Хвильовий у Повісті про санаторійну зону” ставить завдання розповісти про санаторій, а отже, про державу, суспільство, однак специфіка повісті впливає на текст, змінюючи, корегуючи його відповідно до домінанти жанру людського буття. Це відзначає й сам письменник, закінчуючи свій текст словами про те, що повість про санаторійну зону, тобто про буття як таке, не вдалася, зауважуючи, що повість про нових, невідомих людей” ще буде написана.
Своєрідну версію жанру повісті запропонував В.Підмогильний у Повісті без назви”. Феномен повісті без назви” передбачає оперування в наративному полі тексту не лише фактами емпіричного рівня, а й з’ясування метафізичних питань. Така інтенціональність жанру, апробованого письменником, анонсується вже назвою, в якій обидва її члени можуть бути витлумачені як філософські величини.
З позиції авторства, експлікованої у романі Місто”, повість може бути написана лише митцем, котрий осягнув метафізичну істину про людину. Отже, термін повість” у семіосфері творів В. Підмогильного означає розповідь про людей, котрі живуть пошуком істини. Інша частину заголовку без назви” нами розглянута крізь призму філософії імені. Це дало можливість визначити смислову домінанту цього поняття як вказівку на можливість пізнання істини, речі-в-собі”.
Повість без назви” як приклад метафізичного жанру структурує образ людини, зорієнтованої на пізнання першооснов буття світу та свого власного. Цей процес характеризується активізацією всіх сфер свідомості людини. Письменник створює тип героя, пізнавальна діяльність якого розгортається у межах від усвідомлення абсурдності життя до осягнення феномена любові як істини, котра хоча й створена життям-вітальністю, проте підноситься над ним, створюючи над-життя” (Г.Зиммель), істинне життя.
Специфічна двоярусність повісті без назви” емпіричний та глибинний рівні забезпечена діалогом. Форма діалогу, як відомо, одна з характерних рис інтелектуального письма. Проте в Повісті без назви” В.Підмогильного вона має певну специфіку, спричинену метафізичною інтенціональністю тексту. Реальний діалог у тексті ведеться однією людиною. Він є бесідою розуму з серцем”, рефлексією людини своєї глибинної сутності. Специфіка діалогу впливає й на хронотоп повісті. Часопростір тут має психологічний та метафізичний характер, оскільки територією руху героя-шукача істини є свідомість, думка.
Психологічна та метафізична топологія шляху є топологією творчості. Конструювання В.Підмогильним у Повісті без назви” образу героя-письменника є імпліцитним ототожненням тексту та життя. Життя, створене героєм у відповідності з осягнутою істиною, відповідає тексту, який завдяки інтенції автора з хаосу знаків, слів, образів вибудовує нову структуровану реальність, нове життя.
Спостереження над текстом також доводить, що ідея В.Підмогильного про необхідність літератури відійти від фабульності та сюжетності частково реалізована в Повісті без назви”. Безподієвість, відсутність механічних пересувань залишають місце для думки, глибокого її розгортання з метою пізнання справжньої сутності людини. Безсюжетність у канві повісті без назви” жанру, запропонованого В.Підмогильним, стає літературознавчим синонімом метафізики.
Метафізичні інтенції Повісті наших днів” П.Панча розглянуто в контексті циклу Голубі ешелони”. Виходячи зі спостереженої особистісної міфологізаторської інтенціональності письменника, було здійснено спробу міфологічного прочитання текстів на основі інтерпретації метафізики та хімії” часопросторових ознак повістей.
Стратегія міфологізаторства П.Панча в повістях керована такою логікою: констатація стабільності царської міфологеми (З моря”) руйнування міфологеми через занепад лудичного принципу (Без козиря”) реставрація ігрового моменту в безосновному світі, неструктурованому міфом (Голубі ешелони”) конструювання радянського неоміфу (Повість наших днів”).
Три перші повісті циклу за характером своїх хронотопів досить прості, майже однолінійні. Дії героїв та події в них розгортаються поступально й у реальному часі. Хоча в той же час відбувається приховане ускладнення часопросторових координат дійсності. Глибокою символічністю вирізняються вони в повісті З моря”, де двоплановість реальностей витворює третю реальність міфологічну, структуровану символом-хронотопом світу-театру” або вертепу. У повісті Без козиря” слід відзначити потужний психоаналітичний струмінь, завдяки якому часопросторова організація подієвості ускладнюється, трансформуючись у метафізичний модус смерті як момент нівеляції реальності та осягнення істини. Ускладнення хронотопу в повісті Голубі ешелони” досягається за рахунок активізації комплексу реалій, які характерні для ініціаційної ритуалістики міфів про народження героя-богатиря.
Означені трансформації та модуляції хронотопічних характеристик трьох перших повістей циклу знаходять свій подальший розвиток та логічне завершення в Повісті наших днів”. У ній категорії часу та простору мають декілька яскраво виражених вимірів, котрі працюють на утвердження міфологічних основ та закономірностей нового комуністичного світу.
Версія дійсності та людини, запропонована українським письменником, у своїй основі має багато спільного з культурфілософською концепцією homo ludens” нідерландського філософа Й.Гейзінґи.
У роботі свідомо уникається концепт поділу літератури на елітарну та еґалітарну. Однак вихід до нього все ж був здійснений внаслідок аналізу метафізичних аспектів повістей різних за своєю світоглядною інтенціональністю письменників. У текстах М.Хвильового та В.Підмогильного реалізуються відмінні від Панчевої концепції світу та людини, у яких акцент перенесений на осмислення людини в її бутті. Звідси ними й у самому жанрі повісті актуалізуються інші, ніж у П.Панча, смислові пласти. Для письменників, світоглядну специфіку яких у дослідженні схарактеризовано як свідому метафізичну заангажованість, повість набуває значущості, оскільки є найвідповіднішим ландшафтом для експлікації внутрішнього світу одиничного суб’єкта. Метафізичні шукання героїв М.Хвильового й В.Підмогильного це передусім шукання ними себе, самопізнання, оскільки лише за цієї умови можливе самоздійснення людини, від якого, за логікою письменників, залежить структурація світу та надання смислу буттю як такому.
П.Панч своїми повістями експлікує протилежну ідею: буття людини ним ставиться в залежність від світу, соціуму. Світ, структурований логікою міфу, відводить людині місце на нижчих щаблях онтологічної ієрархії, знецінюючи її одиничну значимість, натомість канонізуючи спільноту, масу. Суб’єкт набирає вартості лише як сакральна жертва, на офірування якою погоджується спільнота. Зміщення антропоцентричної” установки жанру повісті в бік об’єктивованого осмислення людини призводить до актуалізації в версії жанру П.Панча епічного начала, де втрачається авторська монологічна”, індивідуальна інтенціональність жанру.
Ці спостереження показують, що попри свою внутрішню онтологічну домінанту жанр залежить у своїх реальних втіленнях як від генетичних коренів, так і від авторської свідомості. Однак те, що у сфері повісті 20-х років письменники, несумісні за своїми світоглядними позиціями, художніми напрямками, знаходять у повісті адекватну художню форму для експлікації метафізичних конструктів, засвідчує, що принциповою характеристикою жанру є саме його метафізична настанова. Найочевиднішим прикладом того, як метафізична сутність жанру повісті, у якій закладена гносеологічна потенція для осмислення феномена людини, корегує авторську інтенціональність, може бути версія жанру повісті П.Панча.
Таким чином, дослідження засвідчує потенційну плідність метафізичної призматики явищ художньої дійсності як на рівні осмислення філософської проблематики та глибинної семантики текстів, так і в площині розв’язання теоретичних літературознавчих проблем.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверінцев С. Софія Логос. Словник. К.: Дух і Літера, 1999. 464 с.
2. Агеєва В. П. Микола Хвильовий // Хвильовий М. Новели, оповідання Повість про санаторійну зону”. Вальдшнепи”. Роман. Поетичні твори. Памфлети. Вступ. ст., упоряд. і прим. В. П. Агеєва; Ред. тому М. Г. Жулинський. К.: Наук. думка, 1995. С. 5 32. (Б-ка укр. літ. Рад. укр. літ.).
3. Аристотель. Метафизика / [Послесл., прим. к переводу А. В.Кубицкий]. Р / на-Дону: Феникс, 1999. 608 с. (Выдающиеся мыслители)
4. Багинський В. Влада міфа: онтологія проникаючої трагедії // Філософська і соціологічна думка. 1993. №3. С. 103 129.
5. Баевский В. Что такое жанр? // Проблемы литературных жанров / Под ред. Н. Н. Киселева и др. Томск: Изд-во ТГУ, 1990. С. 3 5.
6. Барбачков А. Блок А. и Жуковский В. (К проблеме романтической образности) // Проблемы литературных жанров / Под ред. Н. Н. Киселева и др. Томск: Изд-во ТГУ, 1990. С. 51 53.
7. Барт Р. Введение в структуральный анализ повествовательных текстов / Пер. с фр. Г. К. Косикова // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ ХХ вв.: Трактаты, статьи, эссе / Сост., общ. ред. Г. К. Косикова. М.: Изд-во МГУ, 1987. С. 387 423.
8. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика / Пер. с фр. [Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г. С. Косикова]. М.: Прогресс, 1989. 615 с.
9. Бассин Ф. В. Ярошевский М. Г. Фрейд и проблема психической регуляции поведения человека // Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции / Авторы очерка о Фрейде Ф. В. Бассин, М. Г. Ярошевский М.: Наука, 1989. С. 418 439. (Серия Классики науки”).
10. Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики: Исследования разных лет М.: Худож. лит., 1975. 502 с.
11. Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского. 2-е изд. М.: Худож. лит., 1979. 318 с.
12. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. М.: Худож. лит., 1965. 527 с.
13. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 424 с. (Из истории сов. эстетики и теории искусства).
14. Белый А. Символизм как миропонимание / [Сост., вступ. ст. и примеч. Л. А. Сугай]. М.: Республика, 1994. 528 с. (Мыслители ХХ века).
15. Берглер Е. Психоаналіз: Суть та значення науки проф. З. Фрейда // Червоний шлях. 1923. № 6 7. С. 119 135.
16. Беркович В. Соціальне коріння інтуїтивної філософії Бергсона // Червоний шлях. 1927. № 3. С. 80 94.
17. Берковский Н. Я. Мир, создаваемый литературой: [Сб. ст.] / [Сост., авт. коммент. и библиогр. С. И. Тимина; Вступ. ст. Г. А. Белой, С. И. Тиминой, с. 5 44]. М.: Сов. писатель, 1989. 492 с.
18. Бернанос Ж. Под солнцем Сатаны // Бернанос Ж. Под солнцем Сатаны. Дневник сельского священника. Новая история Мушетты: Пер. с фр. М.: Худ. лит., 1978. С. 19 287.
19. Білецький О. І. В шуканнях нової повістярської форми // Білецький О. І. Літературно-критичні статті / Упоряд., авт приміт. М. Л. Гончарук. К.: Дніпро, 1990. (Серія Українська літературна думка”) С. 8 17.
20. Білецький О. І. Петро Панч // Білецький О. І. Письменник і епоха: Зб. статей., досліджень, рецензій з питань укр. літератури / [Упоряд., ред., приміт. і передмова Яскравий і щедрий талант”, с. 3 16, М. Д. Беренштейна]. К.: Держлітвидав, УРСР, 1963. С. 285 298.
21. Білецький О. І. Петро Панч // Літературно-критичні статті / Упоряд., авт. приміт. М. Л. Гончарук. К.: Дніпро, 1990. С. 151 161. (Серія Українська літературна думка”).
22. Бонхеффер Д. Сопротивление и покорность: [Пер. с нем.] / Предисл. Е. В. Барабанова, с. 3 24; Примеч. А. Б. Григорьева]. М.: Изд. группа Прогресс”, 1994. 344 с. (Б-ка журн. Путь”).
23. Борхес Х.-Л. Оправдание Каббалы // Борхес Х.-Л. Собр. соч. в 3-х т. Полярис, 1997. Т. 1. С. 67 71.
24. Валевська І. Історичні долі класичної метафізики у ХХ сторіччі // Філософська думка: Український науково-теоретичний часопис. 1998. № 2. С. 120 139.
25. Вейль С. Укорінення. Лист до клірика / Перекл. Є. Єременко та ін.; Передм. К. Сігов. К.: Дух і Літера, 1998. 298 с.
26. Веселовский А. Н. Историческая поэтика / [Вступ. ст. И. К. Горького, с. 11 31; Коммент. В. В. Мочаловой]. М.: Высш. шк., 1989. 404 с. (Классики лит. науки).
27. Волошинов В. Фрейдизм: критический очерк. М. Л.: Гос. изд., 1927. 164 с.
28. Вышеславцев Б. П. Этика преображенного Эроса. М.: Республика, 1994. 367 с. (Библиотека этической мысли).
29. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного / Пер. с нем. М.: Искусство, 1991. 367 с.
30. Гадзінський В. Ще кілька слів до питання форми і змісту”. [З приводу літ. дискусії] // Червоний Шлях. 1923. № 4 5. С. 174 179.
31. Гамсун К. Последняя глава // Гамсун К. Последняя отрада; Последняя глава: Романы: [Пер. с норв.] / Кнут Гамсун. М.: Эй Ди Лтд, 1994. С. 185 543.
32. Гараджа Е. В. Евангелие от Дон Кихота // Унамуно М. де. О трагическом чувстве жизни у людей и народов; Агония христианства / Пер. с исп., вступ. ст. и коммент. Е. В. Гараджа. К.: Символ, 1996. С. 7 22.
33. Гейзінга Й. Homo Ludens / Пер. з англ. О. Мокровольського. К.: Основи, 1994. 250 с.
34. Гессе Г. Путешествие в Страну Востока // Гессе Г. Собрание сочинений: В 8-ми т.: Пер. с нем. / Составители: Н. С. Павлова, В. Д. Сидельник; Коммент. В. Д. Сидельника. М.: АО Изд. группа Прогресс” Литература”; Харьков: Фолио, 1995. Т. 4. С.247 305. (Urbi et orbi).
35. Голубєва З. Двадцяті роки ХХ століття: Конспект лекцій для студентів-філологів / Харк. нац. ун-т ім В. Н. Каразіна; Каф. історії укр. літ. Харків.: Вид. група РА-Каравела”, 2000. Зошит 1. 120 с.
36. Грифцов Б. А. Теория романа. М.: Изд. госуд. Акад. Худож. Наук, 1927. 151 с.
37. Грицай М. С., Микитась В. Л., Шолом Ф. Я. Давня українська література / [За ред. М. С. Грицая] 2-е вид., перероб. і доп. К.: Вища школа, 1989. 414 с.
38. Гулыга А.В. Философия религии Гегеля // Гегель Г. Философия религии. В 2-х т.: [Отв. ред. А. В. Гулыга; Пер. с нем. М. И. Левиной;]. М.: Мысль, 1976. Т. 1. С. 5 35.
39. Гунчак Т. Микола Хвильовий // Сучасність. 1994. №2. С. 117 119.
40. Гюнтер Х. Поющая родина (Советская массовая песня как выражение архитипа матери) // Вопросы литературы. 1997. № 4. С. 46 62.
41. Давыдов Ю. Н. Проблема социологии исскуства и литературы у М. М.Бахтина // М. М. Бахтин как философ: [Сб. ст.] / Рос. акад. наук, Ин-т философии; Отв. ред. Л. А. Гоготишвили, П. С. Гуревич. М.: Наука, 1992. С. 20 44.
42. Декарт Р. Міркування про метод, щоб правильно спрямувати свій розум і відшуковувати істину в науках. / [Пер. із фр., вступ. ст., приміт. В. Андрушко, С. Гатальська]. К.: Тандем, 2001. 104 с.
43. Демчук П. Філософська мудрість сучасної буржуазії: Розділ з праці Сучасна буржуазна філософія” // Червоний шлях. № 10. 1930. С. 81 106.
44. Джеймс Г. Искусство прозы // Писатели США о литературе: Сборник / [Сост. и авт. вступ. статьи А. Николюкин]. М.: Прогресс, 1980. Т.1. С.127 144.
45. Дильтей В. Типы мировозрений и обнаружение их в метафизических системах // Культурология. ХХ век. Антология. М.: Юристъ, 1995. С. 213 256.
46. Доброхотов А. Л. Философия имени” на историко-философской карте ХХ века // Лосев А. Ф. Философия имени / [Предисл. А. Л. Доброхотов; Послесл. В. И. Постовалов]. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990. С. 5 11.
47. Доленґо М. Імпресіоністичний ліризм у сучасній українській прозі: [Літературне взаємовідношення: Начерк третій] // Червоний шлях. 1924. № 1 2. С. 167 173.
48. Доленґо М. Літературна дискусія. 1925 1928. ДВУ, 1929.
49. Доленґо М. Післяжовтнева українська література // Червоний шлях. 1927. №11. С. 88 91.
50. Доленґо М. Трагедія непотрібної трагічності: З приводу творів Валер’яна Підмогильного // Червоний шлях. 1924. № 4 5. С. 264 272.
51. Доленґо М. В. Критичні етюди: [Укр. літ., укр. мова]. Х.: Держвидав України, 1925. 73 с. (Крит. б-ка).
52. Домонтович В. Доктор Серафікус. Без ґрунту / Вступ. ст. С. Павличко. К.: Критика, 1999. 379 с.
53. Дончик В. Г. Біографія віку // Дончик В. Г. Час і його обличчя. Літ.-критич. нариси. К.: Рад. письменник, 1967. С. 127 153.
54. Дончик В. Г. Петро Панч. Нарис життя і творчості. 2-е вид., перероб. і доп. К.: Дніпро, 1981. 211с.
55. Дузь І. М. День Петра Панча // Дузь І. М. Високе осяяня душі: Статті, спогади, роздуми. К.: Рад. письменник, 1990. 229 с. С. 123 134.
56. Дяченко О. С. Петро Панч. (Літературний портрет) // Дяченко О. С. Письменник і його твір: Літ.- критич. нариси. К.: Рад письменник, 1970. С. 63 88.
57. Еліот Т. Передмова до англійського видання книги Сімони Вейль Укорінення” // Вейль С. Укорінення. Лист до клірика / Перекл. Є. Єременко та ін.; Передм. К. Сігов. К.: Дух і Літера, 1998. С. ХХV XXXII.
58. Есин А. Принципы и приемы анализа литературного произведения: Уч. пособие для студ. и препод. фил. фак, учит.- словесн. М.: Флинта; Наука, 1999. 247 с.