Національна безпека в умовах соціальних трансформацій (ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ)

brief description

Національна юридична академія україни
імені ярослава мудрого

На правах рукопису

Дзьобань Олександр Петрович

удк 1:316.4

Національна безпека в умовах
соціальних трансформацій
(теоретико-методологічний аналіз)

21.03.01 гуманітарна і політична безпека держави

Д И С Е Р Т А Ц І Я
на здобуття наукового ступеня
доктора філософських наук

НАУКОВИЙ КОНСУЛЬТАНТ
доктор філософських наук, професор

данильян
Олег Геннадійович

Харків 2005

п л а н

Вступ ........................................................................................................

4

Розділ 1.

Методологічні основи дослідження національної безпеки ..................................................

22

1.1.

Теоретичне підґрунтя методології дослідження проблем національної безпеки: історико-філософський аспект .........

22

1.2.

Методологія аналізу й соціально-філософської рефлексії національної безпеки як соціокультурного феномена .........

48

1.3.

Принципи й методи дослідження проблеми національної безпеки ......................................................................................

87

1.4.

Методологічний контекст аналізу основних джерел загроз і факторів впливу на стан безпеки трансформативних суспільств ..................................................................................

116

Розділ 2.

Основні сутнісні й змістовні характеристи-ки суспільств трансформативного типу В контексті національної безпеки ...........................

133

2.1.

Загальна характеристика суспільств трансформативного типу ............................................................................................

133

2.2.

Стійкість і лабільність суспільств трансформативного типу в системному вимірі .......................................................

150

2.3.

Соціальні архетипи й ментальність як базові константи буття суспільств у контексті безпеки .....................................

174

2.4.

Національна безпека трансформативних суспільств в контексті варіативних факторів впливу .................................

194

Розділ 3.

Структурно-функціональні елементи систе-ми забезпечення національної безпеки ...........

214

3.1

Загальна характеристика структури системи забезпечення національної безпеки ...............................................................

214

3.2.

Безпека особистості ................................................................

231

3.3.

Безпека суспільства й держави ...............................................

252

3.4.

Національна й міжнародна безпека в геополітичному вимірі .........................................................................................

278

Розділ 4.

Механізм забезпечення національної безпеки в трансформативних умовах ..............

296

4.1.

Сутність механізму забезпечення національної безпеки, його структура, функції та модифікації .................................

296

4.2.

Особливості механізму забезпечення національної безпеки в умовах суспільних трансформацій ......................................

322

4.3.

Обґрунтування оптимізації механізмів забезпечення національної безпеки в трансформативних умовах ..............

342

Висновки ................................................................................................

368

Перелік використаних джерел ..................................................

394

В с т у п

Характерною рисою сучасного світового розвитку є інтенсифі­кація транснаціональних процесів, які відбуваються в матеріальній і духовній сферах суспільного буття. За таких умов усе більшу увагу привертають глобальні проблеми, які, торкаючись людства в цілому і кожної держави (суспільства) зокрема, концентрують у собі протиріччя суспільного розвитку. Кардинальні геополітичні зміни, що відбуваються на початку ХХІ століття, свідчать про те, що світ вступив у фазу чергової глобальної трансформації. З початку 90-х років сучасний світ живе в незвичних умовах переходу до поліцентричності, формування якої супроводжується загостренням економічних, геополітичних, етноконфесійних, демографічних та інших протиріч між центрами сили й світовою цивілізацією. Зберігається тенденція розв’язання протиріч із застосуванням воєнної сили, що не сприяє гармонізації соціального буття у світовому масштабі (особливо яскраво це виявляється на Близькому Сході, на Балканах, в окремих регіонах СНД).
ХХ століття не змогло забезпечити мир на планеті. Навпаки, воно постійно демонструвало (у другій своїй половині) зростання конфронтаційності між двома антагоністичними соціально-політичними системами, що тоді існували. Але самоліквідація однієї зі складових двополюсного світоустрою не привела до загального миру. Навпаки, утративши при розпаді двополюсності точку своєї рівноваги, цивілізація опинилася перед зростанням конфліктності, викликаної зіткненням життєво важливих національних інтересів провідних держав світу й виникненням системи нових загроз їхній безпеці. Реальність вимагає принципово нового філософського підходу до осмислення ситуацій, що складаються. Особливо це важливо для перехідних суспільств, які відроджують державність. Процес становлення державності пов’язаний з необхідністю забезпечення надійної національної безпеки.
Сьогодні не існує стійких наукових стереотипів рефлексії феномена національної безпеки, тому життєво необхідним практично для всіх суспільств є фундаментальне обґрунтування даного феномена та відповідне орієнтування внутрішньої та зовнішньої політики держав. Особливого значення це набуває в умовах соціокультурних трансформацій. Від ступеня адекватності такого обґрунтування залежить тривалість та ефективність трансформаційних процесів, нормальний історичний розвиток суспільств за умов збереження національної самобутності.
Існування будь-якої суверенної держави неможливе без захисту її національних інтересів, що є основною, фундаментальною умовою гарантування самозбереження й прогресивного саморозвитку суспільства. За таких причин національна безпека перехідних суспільств першорядна умова успішного соціально-організованого буття.
Отже, актуальність теми дослідження визначається наступними підставами.
По-перше, потребами соціальної практики, які вимагають максимальної адекватності філософської рефлексії феномена національної безпеки в умовах трансформаційних процесів, яка відповідає вимогам сучасних реалій, що в свою чергу зумовлює потребу в концептуальному, теоретико-методологічному осмисленні вказаного соціокультурного феномена.
По-друге, необхідністю комплексного теоретико-методологічного осмислення феномена національної безпеки, визначення його сутності й змісту на основі вже наявних результатів у дослідженні окремих аспектів проблеми національної безпеки.
По-третє, важливістю з’ясування змісту й особливостей системи національної безпеки в умовах трансформаційних процесів у соціумі, визначення місця й ролі основних компонентів системи безпеки в загальному контексті досліджуваної проблеми. Реалії соціокультурних трансформаційних процесів пред’являють особливі вимоги до якісних і кількісних характеристик елементів системи національної безпеки, оскільки стан транзиту сам по собі є небезпечним. Сучасні тенденції соціокультурного розвитку, стан і перебіг трансформаційних процесів, деформація підсистем соціокультурного поля актуалізують звернення до проблем національної безпеки.
По-четверте, важливістю для ефективного управління соціальними системами транзитивного типу й утримання їх у стані політичної, соціальної, економічної та культурної стабільності адекватного розуміння комплексу проблем, пов’язаних з механізмами забезпечення національної безпеки.
По-п’яте, необхідністю забезпечення кадрів органів державного управління усіх ступенів і рівнів науковими знаннями про сутність, протирічливий характер взаємозв’язку об’єктивних умов і суб’єктивних факторів реалізації механізму забезпечення національної безпеки, особливості її функціонування в умовах трансформаційних процесів. Реалізація цього завдання сприятиме розробці основних, пріоритетних напрямків удосконалення систем забезпечення національної безпеки країн, які здійснюють перехід до якісно нового соціального стану, її оптимізації в сучасних та перспективних умовах соціокультурних трансформацій.
Таким чином, теоретична побудова наукової концепції, яка синтезує проблеми забезпечення національної безпеки, є надзвичайно актуальним завданням. Така актуальність зумовлена, з одного боку, теоретичними потребами, пов’язаними з необхідністю світоглядно-методологічного забезпечення оптимального функціонування перехідних соціумів, а з іншого практичними потребами функціонування системи забезпечення національної безпеки у суспільствах взагалі й суспільствах трансформативного типу зокрема. Вирішення досліджуваної проблеми дасть змогу соціальним суб’єктам усіх рівнів науково обґрунтовано вирішувати широкий спектр практичних завдань забезпечення національної безпеки в умовах соціокультурних трансформацій, вибору оптимальної стратегії й тактики безпечного розвитку, визначення прийнятної соціальної цінності соціокультурних перетворень, що здійснюються.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Вибраний напрямок дослідження безпосередньо пов’язаний з комплексною цільовою програмою НДР Соціально-філософські і філософсько-правові проблеми розвитку суспільства”, яку здійснює Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (державний реєстраційний номер 0186.0.070870), з дослідженнями в межах міжвузівських НДР База”, База-2” (автор дисертації науковий керівник НДР), Гуманізація-2”, які здійснюються на замовлення Міністерства оборони України. Результати дослідження знайшли відображення в проміжних та заключних звітах про НДР.
Ступінь дослідження проблеми.
Проблемам і особливостям національної безпеки присвячена значна кількість праць починаючи від античної філософії до сучасних наукових розробок. В сучасній науковій літературі, зокрема в літературі із соціальної філософії, накопичений значний матеріал, сформовані певні теорії й концепції національної безпеки, визначені й оформлені різноманітні підходи до визначення її суті, формування системи забезпечення національної безпеки та її функціонування. Досліджувана проблема привертає значну увагу вітчизняних і зарубіжних дослідників у різноманітних галузях соціального знання філософії, політології, соціології, соціальної психології. Особливого ступеня розвитку проблема національної безпеки набула завдяки її безпосередньо практичному характеру в межах політичної науки. Враховуючи це, можливим є виділення декількох груп праць, що відповідають певній структурі потреб дослідження.
Першу групу праць складають фундаментальні твори філософів, соціологів, істориків, політологів, які з різних боків підходили до вивчення безпеки як соціального явища. Біля джерел дослідження цієї проблеми стояли такі відомі мислителі минулого, як Публій Овідій, Геракліт, Цицерон, Тібулл, Вергілій, Горацій, Сенека, Августин Блаженний, Еразм Роттердамський, Себастьян Франк, Макіавеллі, Гуго Гроцій, Емері Крюссе, Клод Сен-Сімон, Шарль Монтеск’є та інші, які пов’язували безпеку передусім з державними утвореннями та зовнішніми загрозами. Та вже з тих часів були закладені підвалини наукової парадигми, згідно з якою гарантія безпеки в першу чергу здійснюється військовими засобами і головною інституцією, яка захищає власні інтереси, є держава. Надзвичайно великий і суттєвий вплив на формування філософської думки як класичного, так і усіх подальших історичних періодів здійснила творчість Томаса Гоббса, Іммануїла Канта та Георга Гегеля, з іменами яких пов’язане глибоке філософське осмислення проблем безпеки у тісному поєднанні з проблемами права, держави, закону тощо. Їх концепції вважаються класикою соціальної філософії й розглядаються численними дослідниками як загальнотеоретичне підґрунтя проблеми забезпечення безпеки.
Другу групу праць складають твори мислителів першої половини ХХст.: Р.Арона, А.Бергсона, М.Л.Кінга, Б.Рассела, П.Тейяра де Шардена, А.Тойнбі, А.Швейцера, К.Ясперса та ін. Тут домінує прагнення осмислити збереження й розвиток безпечного стану будь-якого життя виходячи з теорії космогенезу. На думку вказаних мислителів це має стати основою етичного оновлення й релігійного перетворення людства, формування універсальної космічної етики, що виключає насильство й війни через природну сублімацію небезпеки насильства. Висловлюються думки стосовно трансформації фізичної війни людини проти людини в духовну війну всіх людей, об’єднаних на службі Богу, проти сил зла. Суттєва частина наукових доробок вказаних авторів присвячена екзистенційному обґрунтуванню проблеми безпеки через розуміння категорій свободи та істини, а також обґрунтуванню можливості встановлення ойкуменічної безпеки за допомогою мирного об’єднання людства на засадах справедливості й мудрості в добровільний союз, здатний гарантувати мир і безпеку. Зазначена особливість робить вказані доробки суто теоретичними.
Проблема безпеки в сучасному розумінні почала активно досліджуватися з 50-х років минулого століття. В концептуально-теоретичному плані головні ідеї сучасного розуміння безпеки були вперше сформульовані та оформлені вченими й політиками США. В наступні роки національна безпека перетворилася на одну з широко розповсюджених базових категорій, що використовуються в соціально-політичних науках. У зв’язку з цим, третю групу праць складають наукові доробки таких представників, як Є.Азар, А.Ахарія, Л.Браун, С.Браун, Б.Броуді, Зб.Бжезинський, А.Віньянс, Р.Джексон, Д.Кауффман, У.Ліппман, Г.Моргентау, Ч.Мур, К.Ноор, П.Хат та інші, які зробили великий внесок у вивчення проблеми безпеки. У працях цих вчених були викладені головні підходи до визначення поняття національна безпека” крізь призму суттєвих зв’язків національної безпеки з системою базисних цінностей суспільства. Однак у творах вказаних авторів невиправдано абсолютизується аксіологічна складова досліджуваної проблеми й недостатня увага приділяється онтологічним і антропологічним проблемам.
У вітчизняному соціогуманітарному знанні категорія національна безпека” почала використовуватися лише на початку 90-х років минулого століття, причому основна увага в контексті національної безпеки приділялась оборонному воєнному (воєнно-технічному) потенціалу держави. Таким чином, четверту групу праць складають наукові твори В.Бокарьова, К.Воробйова, В.Голубєва, А.Диріна, О.Дмитрієва, В.Малькова, Г.Лукави, Ю.Мамонтова, О.Миловидова, Ї.Рибкіна, В.Серебрянікова, А.Першина, М.Табунова, О.Тіморіна, С.Тюшкевича, М.Чалдимова, А.Ширмана, М.Ясюкова та інших, у яких досліджувалися складники оборонного потенціалу (економічний, науковий, морально-політичний, військовий) та шляхи підвищення інших кількісних та якісних показників. Сам же оборонний потенціал розглядався як сукупність матеріальних та духовних сил держави й суспільства та можливість їх мобілізації для досягнення мети війни. Основна увага вказаних дослідників була сконцентрована на розгляді проблеми підготовки силових структур держави та суспільства в цілому до можливої війни. Однак навіть і в контексті цієї досить вузької з філософської точки зору на феномен національної безпеки проблеми основні напрямки досліджень практично обмежувалися визначенням реальних та потенційних загроз (причому виключно воєнних) суспільству та державі.
В 90-ті роки минулого століття на пострадянському просторі з’являються наукові праці, автори яких, спираючись на дослідження доробок теоретиків Заходу й США, здійснюють спроби опрацювання теоретичних положень національної безпеки та власних концептуальних моделей національної безпеки в сучасних умовах. Такі праці складають п’яту групу досліджуваних наукових доробок. У працях, наприклад, українських дослідників: В.Батюка, О.Бодрука, Г.Волинки, О.Дергачова, В.Горбуліна, О.Гончаренка, О.Данильяна, В.Дорошкевича, В.Картавцева, Є.Кравця, Є.Лисицина, Є.Марчука, М.Мельника, Г.Мурашина, В.Мороза, В.Паламарчука, Б.Парахонського, С.Пирожкова, О.Спіріна, М.Хилька, В.Шевченка, С.Шеригіна та інших здійснені спроби дослідження національної безпеки з точки зору національних інтересів та пріоритетів, місця та ролі у ній військової сили, в тому числі збройних сил.
Власне військові аспекти проблеми забезпечення національної безпеки України та інших держав перехідного типу були проаналізовані у працях В.Ваколюка, Б.Демидова, Г.Костенка, В.Кохна, В.Радецького, А.Смелянцева, В.Толубка, М.Требіна, В.Шкідченка та інших. Певних результатів у дослідженні соціально-економічних, політичних та екологічних аспектів національної безпеки досягли Р.Абдулатипов, В.Ананьїн, Л.Безчастний, О.Бельков, Ф.Боровський, С.Грабовський, В.Кириленко, Ю.Калиновський, М.Куліченко, І.Малашенко, В.Мороз, В.Мунтіян, О.Плотніков В.Ткаченко, С.Хамідов, О.Холмогоров, С.Шефель та інші. У працях В.Андрущенка, Є.Бистрицького, В.Ворони, Г.Горак, О.Дергачова, В.Кураса, В.Кременя, А.Кулібаби, С.Макеєва, М.Мокляка, І.Надольного, В.Осовського, В.Пазенка, М.Панчука, М.Поповича, Б.Попова, Ю.Римаренка, В.Шинкарука, Л.Шкляра та інших окрема увага приділена внутрішній соціальній безпеці суспільства перехідного типу в контексті соціальних процесів, проблем створення правової держави, громадянського суспільства, формування політичної нації.
Разом з тим, проблема національної безпеки у працях вказаних авторів аналізувалась дещо однобічно без визначення й урахування впливу етнонаціональних, культурних, ментальних, інформаційних факторів на вказані аспекти національної безпеки й на стійкість і стабільність соціуму в умовах транзитивних змін.
В окрему, шосту групу, виділяються наукові праці, присвячені розробці проблеми суспільств транзитивного типу. Тут виділяються праці С.Айзенштадта, Дж.Александера, Р.Анжера, В.Баркова, Д.Видріна, О.Власюка, Є.Головахи, О.Данилова, О.Данильяна, Р.Дарендорфа, Ж.Еванса, С.Кара-Мурзи, В.Крисаченка, П.Кубічека, Н.Лумана, М.Маколі, Г.Мангоффа, М.Міщенка, Ю.Павленка, Т.Парсонса, К.Поппера, П.Ситника, Н.Смелзера, С.Стояновича, В.Старовєрова, Ю.Хабермаса, Я.Щепанського та інших, у яких опрацьовані основи методології дослідження системних трансформацій, пов’язаних зі зміною пара­дигм суспільного розвитку, а також здійснений аналіз трансформаційних процесів у постсоціалістичних та пострадянських країнах.
Проблемам соціокультурних трансформацій, які є характерними для країн Центральної та Східної Європи присвячені праці С.Бейкера, І.Бекешкіної, П.Бергера, С.Войтовича, О.Данильяна, Т.Заславської, Т.Кузьо, М.Маліа, І.Предборської, С.Расторгуєва, П.Ситника, Е.Тоффлера, Б.Снайдера, О.Яницького, в яких вказані трансформації аналізуються крізь призму широкого спектру аспектів суспільного буття. Згадані дослідники зробили суттєвий внесок в плані визначення й обґрунтування протиріч, тенденцій та закономірностей трансформаційних процесів у постсоціалістичних країнах у різноманітних напрямках життєдіяльності суспільств. Однак у їх працях суттєві характеристики перехідних соціумів здебільшого подаються без належного урахування постійних і змінних параметрів перехідних соціальних систем, без урахування того факту, що для суспільств транзитивного типу апріорна небезпека є домінуючою характеристикою системи.
Аналіз наукових джерел і публікацій стосовно проблем даного дисертаційного дослідження дозволяє зробити висновок, що на даний час відсутнє спеціальне наукове дослідження, в якому як самостійне завдання здійснювався б комплексний теоретико-методологічний аналіз проблеми забезпечення національної безпеки в умовах трансформаційних процесів у соціумі. Здійснення ж комплексного системного філософського аналізу феномена національної безпеки в умовах соціокультурних трансформацій дозволить на практиці здійснити перехід до її забезпечення, до максимального використання потенційних можливостей перехідного соціуму в контексті забезпечення безпеки, мінімізації негативних наслідків прояву протиріч, які є неминучими у перебігу перехідних процесів у соціумі.
Таким чином, актуальність обраного напрямку дослідження, його недостатня розробленість у вітчизняній та закордонній філософській літературі, нагальна необхідність систематизації й філософського узагальнення вже наявних доробок в аналізі феномена національної безпеки в різноманітних галузях соціогуманітарного знання, а також теоретична та практична значущість даної проблеми й визначили вибір теми, об’єкт та предмет даного дослідження.
Мета й завдання дослідження. З урахуванням глибини опрацьованості проблеми, її багатогранності, поліаспектності й складності в дисертаційному дослідженні ставиться мета: здійснити комплексний аналіз феномена національної безпеки, розкрити його природу і місце в системі забезпечення безпеки соціуму, а також обґрунтувати основні напрямки оптимізації механізму такого забезпечення в умовах трансформаційних процесів. Реалізація поставленої мети зумовила необхідність послідовного вирішення наступних дослідницьких завдань:
- здійснити ретроспективний аналіз генезису філософської рефлексії сутності проблеми національної безпеки;
- уточнити методологічні підходи до комплексного філософського аналізу проблеми національної безпеки в умовах трансформаційних процесів;
- виокремити основні показники соціокультурних трансформацій на підставі визначення сутності й змісту суспільств транзитивного типу;
- обґрунтувати особливості параметрів стійкості й лабільності суспільств транзитивного типу в контексті їх безпеки;
- з’ясувати сутність базових констант і варіативних показників буття суспільств в контексті національної безпеки;
- уточнити розуміння основних джерел і факторів впливу на стан безпеки транзитивних суспільств;
- обґрунтувати сутність феномена національної безпеки на рівні особистості, держави, суспільства та на міждержавному (міжсуспільному) рівні;
- визначити особливості феномена національної безпеки у перехідних умовах;
- з’ясувати сутність, основні елементи механізму забезпечення національної безпеки, їх взаємозв’язки та особливості в транзитивних умовах;
- теоретично обґрунтувати основні напрямки оптимізації механізму забезпечення національної безпеки в умовах соціокультурних трансформацій.
Об’єктом дослідження є феномен національної безпеки як необхідна умова буття й розвитку суспільства.
Предмет дослідження специфіка й характер забезпечення національної безпеки в умовах трансформації суспільства.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в дисертації здійснений комплексний теоретико-методологічний аналіз феномена національної безпеки в умовах трансформації суспільства, в основу якого покладені уточнені концептуальні уявлення про сутність безпеки особистості, держави й суспільства та про форми її прояву в умовах соціокультурних трансформацій. На підставі такої світоглядної бази виявлена сутність механізму забезпечення національної безпеки, специфіка його реалізації в трансформаційному середовищі, а також визначені й обґрунтовані основні напрямки оптимізації даного механізму для транзитивних соціумів.
В межах дисертації висунуто ряд положень, які конкретизують науковуновизну:
- вперше на філософському рівні наукового дослідження здійснено компаративний аналіз основних теоретичних концепцій і підходів до розуміння сутності впливу соціокультурних трансформацій на стан національної безпеки соціальних суб’єктів. Доведено, що складний сучасний транзитивний процес корелюється з проблемами й протиріччями у сфері безпеки на особистісному, державному та суспільному рівнях;
- обґрунтовано методологічний підхід до філософського аналізу національної безпеки, згідно з яким національна безпека розглядається як комплексний феномен, який має складну багаторівневу структуру й підпорядковується закономірностям функціонування й розвитку, які притаманні складним системам. Обґрунтовано, що в умовах соціокультурних трансформацій національну безпеку найбільш доцільно розглядати з точки зору основних рівнів: безпеки особистості, держави й суспільства, підтримання оптимального стану яких шляхом створення необхідних умов для реалізації їх життєво важливих інтересів є головною метою даної системи;
- обґрунтовано, що в контексті трансформативних умов для комплексного аналізу феномена національної безпеки на філософському рівні доцільно використовувати діалектичний і синергетичний підходи в їх поєднанні і взаємодоповнюваності;
- удосконалена філософська рефлексія сутності загроз національній безпеці, згідно з якою загрози визначаються як детерміновані об’єктивно-суб’єктивними факторами можливості й готовність будь-якого суб’єкта соціокультурної реальності нанести збитки життєво важливим інтересам особистості, держави й суспільства. В контексті цього уточнена й поглиблена рефлексія сутності інтересів безпеки транзитивних соціумів через детермінацію інституційними й соціальними суб’єктами й реалізацію у соціальній дійсності потреб та інтересів особистості, держави та суспільства у самозбереженні власної ідентичності за будь-яких умов розвитку;
- уточнено сутність категорії національна безпека”, під якою розуміється показник здатності суспільства й держави, що захищають національні інтереси самостійно чи разом з іншими дружніми країнами (народами, націями), стримувати або усувати внутрішні й зовнішні загрози національному суверенітету, територіальній цілісності, соціальному ладу, економічному розвитку, іншим важливим елементам духовної й матеріальної життєдіяльності; ступінь захищеності інтересів особистості, суспільства й держави від зовнішніх та внутрішніх загроз;
- вперше запропоновано варіант рефлексії сутності перехідного періоду, згідно з яким він полягає в безпечній трансформації від попередньої соціальної системи до соціальної системи, яка окрім економічних, політичних та інших показників має основні демократичні характеристики громадянського суспільства;
- вперше доведено, що стійкість і лабільність соціальної системи взагалі та кожної її складової зокрема виражається в дії базових констант (архетипів і ментальності) й варіативних велич

bibliography

В и с н о в к и

В умовах труднощів перехідного періоду, що склалися усередині переважної більшості суспільств транзитивного типу, і геостратегічної дестабілізації, викликаної порушенням і динамічною зміною балансу сил у сучасному світі, суспільства й держави, які стали на шлях трансформаційного розвитку, стикаються із широким спектром зовнішніх і внутрішніх деструктивних факторів, які торкаються їх життєво важливих пріоритетів й у сукупності утворюють систему загроз інтересам їх національної безпеки. Теоретико-методологічний аналіз цієї системи свідчить про тенденції звуження простору безпеки всередині перехідних суспільств з одночасним розширенням зовнішнього конфліктного простору й поширенням його на зону життєво важливих національних інтересів суспільств і держав перехідного типу.
Перш за все, слід зазначити, що результат усякого наукового пошуку знаходиться в безпосередній залежності від тих методологічних підходів, які реалізуються в ході проведення дослідження. Методологічною основою аналізу національної безпеки, здійсненого в даному дослідженні, є філософська рефлексія сутності суспільств транзитивного типу. В процесі її дослідження реалізовані логіко-гносеологічний, системно-діяльнісний, системно-функціональний, структурно-змістовний підходи. Комплексний теоретико-методологічний аналіз проблем національної безпеки в умовах соціокультурного транзиту здійснювався на підставі гармонійного поєднання філософських, загальнонаукових та спеціальних методів, що дало можливість ефективного використання філософського, соціологічного, політологічного та культурологічного аналізу проблем національної безпеки.
1. Результати комплексного теоретико-методологічного аналізу дозволяють констатувати, що спроби емпіричного вирішення сучасних проблем забезпечення національної безпеки суспільств трансформативного типу, багато з яких за змістом і масштабами не мають аналогів в історії, у переважній більшості випадків не дають бажаних результатів, а іноді навіть посилюють негативні наслідки. Тому, є сенс широко застосовувати більш високий (теоретичний) рівень, де об’єкт досліджується з точки зору його основних, суттєвих зв’язків і відносин. Тільки за умов такого підходу можна створити науково відпрацьовану систему знань про національну безпеку, сформувати закономірності її буття в їх системній єдності й цілісності. Таким чином, створити, і, головне, реалізувати в сучасних умовах ефективну стратегію безпеки, яка забезпечуватиме захист особистості, суспільства і держави від різноманітних загроз, практично неможливо без глибокої наукової розробки фундаментальних проблем організації і розвитку людського суспільства, вивчення природи його інтересів і протиріч, механізмів їх розв’язання. А це пов’язане з необхідністю адекватного розуміння на рівні філософської рефлексії основних понять, категорій та дефініцій, які розкривають сутність і зміст основних проблем стосовно забезпечення національної безпеки. У свою чергу, основні проблеми забезпечення національної безпеки у перехідних соціумах безпосередньо пов’язуються з джерелами небезпек і основними факторами, які здійснюють вплив на стан безпеки.
2. Причиною виникнення та існування системи національної безпеки є об’єктивна потреба будь-якого соціального організму в самозбереженні власної національної ідентичності за будь-яких умов. У процесі розвитку людського суспільства зміст національної безпеки розширився від розуміння її як здатності суб’єкта захиститися від збройного насильства ззовні до тлумачення її як нейтралізації комплексу загроз особистості, державі, суспільству, які виникають у різноманітних сферах життєдіяльності суспільства. Осмислення сутності феномена національної безпеки сьогодні пов’язується з домінуванням гоббсівської та кантівської парадигм безпеки. Одна частина транзитивних держав віддає перевагу гоббсівський парадигмі національної безпеки, згідно з якою головною метою й завданням нації є забезпечення власної територіальної цілісності, національної єдності й національного виживання, збереження основних базових констант за допомогою створення й розвитку власної держави. Інша частина транзитивних країн роблять спроби застосувати кантівську парадигму безпеки, стрижнем якої є принципи довічного миру та всесвітнього громадянства шляхом побудови всесвітньої федерації й поступової трансформації сучасної системи національних держав у більш відкриті утворення. Однак для функціонування такої системи існує ціла низка перешкод, як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру: різні економічні умови, культурно-історичні традиції, своєрідне тлумачення принципів регуляції відносин між учасниками цієї системи. Щоб підійти до кантівського розуміння довічного миру треба пройти певний шлях розвитку, тому можна стверджувати, що посттоталітарні, постколоніальні країни поки що обирають саме гоббсівську концепцію.
3. Результати здійсненого комплексного теоретико-методологічного аналізу надають підстав уточнити сутність категорії національна безпека”. Під національною безпекою в дисертації розуміється показник здатності суспільства й держави, що захищають національні інтереси самостійно чи разом з іншими дружніми країнами (народами, націями), стримувати або усувати внутрішні й зовнішні загрози національному суверенітету, територіальній цілісності, соціальному ладу, економічному розвитку, іншим важливим елементам духовної й матеріальної життєдіяльності; ступінь захищеності інтересів особистості, суспільства й держави від зовнішніх та внутрішніх загроз. Забезпеченню національної безпеки сприяє миролюбний характер відносин держави (народу, нації) з іншими державами (народами, націями). Зміцнення національної безпеки полягає в створенні умов, необхідних для надійного захисту інтересів держави і нації й успішне вирішення політичних, економічних і соціальних та інших завдань, які стоять перед ними. Головними складовими національної безпеки виступають безпека особистості, безпека держави і безпека суспільства. Їхнє місце і роль є динамічними і визначаються характером суспільних відносин, політичним устроєм, ступенем внутрішніх і зовнішніх загроз.
4. В основі відносин між суб’єктами безпеки лежать їхні інтереси, протиріччя інтересів, відношення світового співтовариства до проблем взаємної безпеки, а також геополітичне положення суб’єктів. Виходячи з цього, доцільно розрізняти зовнішню і внутрішню безпеку. Зовнішня безпека це захищеність національних інтересів, національних цінностей і способу життя від загроз, що виходять ззовні. Від будь-яких зовнішніх загроз країна захищається двома шляхами: по-перше, підтримкою необхідного і достатнього оборонного потенціалу і, по-друге, побудовою стабільної системи міжнародних відносин у всіх сферах, включаючи політику, економіку, соціальну сферу, екологію, правоохоронну діяльність. Внутрішня безпека проявляється в суспільній сфері. Суспільна безпека є складовою частиною, ядром внутрішньої безпеки, до сфери якої відносяться ті суспільні відносини, що пов’язані з запобіганням або усуненням загрози для життя і здоров’я людей, їхнього майна всередині країни. Вона органічно пов’язана з особистою безпекою громадян і суспільним порядком. Внутрішня безпека по своїй суті є ядром найбільш важливої й істотної складової соціальної безпеки і навпаки, соціальна безпека, безпосередньо корелюючи з поняттям внутрішньої безпеки виступає її детермінантою.
Структурними елементами системи соціальної безпеки доцільно вважати: цілі системи як відображення об’єктивної потреби особистості, суспільства і держави в надійній захищеності їхніх життєво важливих інтересів всередині країни; інтереси особистості, суспільства і держави; засоби й сили забезпечення соціальної безпеки; органи, що відповідають цілям системи та володіють необхідною інформацією, засобами й силами для впливу на зміни стану системи з метою приведення її в стан захищеності життєво важливих інтересів; суб’єкти, що мають потребу в забезпеченні безпеки; об’єкти соціальної безпеки; ресурси забезпечення соціальної безпеки. Внутрішню безпеку суспільства забезпечують органи держави, місцевого самоврядування, громадські організації й рухи.
5. Головними складовими національної безпеки виступають безпека особистості, безпека суспільства й безпека держави, які в дисертації об’єднуються під назвою соціальна безпека”. Крім того, при аналізі досліджуваного феномена застосовувались поняття внутрішня і зовнішня безпека”, а за сферами життєдіяльності безпека економічна, політична, соціальна, екологічна, інформаційна, оборонна (воєнна) тощо. Доведено, що саме в них зароджуються й розвиваються протиріччя, загострення яких зумовлює виникнення різних внутрішніх джерел небезпеки, у тому числі й кримінальних.
Окрім розглянутих аспектів внутрішньої безпеки для транзитивних суспільств надзвичайно актуальними є аспекти безпеки, які стосуються зовнішніх суспільних відносин. Тут передусім виділяється термін глобальна безпека. Результати філософського аналізу проблем глобальної безпеки надає підстав стверджувати, що під цим терміном доцільно розуміти таке функціонування й розвиток міжнародного співтовариства, при якому зменшується загроза самим принципам і факторам виживання людства як біологічного й соціального організму. Доведено, що поняття глобальна безпека також корелюється з особливим станом світового співтовариства і міждержавних (у тому числі міжкоаліційних) відносин, при якому досягається їхня стійкість до впливу дестабілізуючих факторів загроз, що не перевищують припустимого рівня при відповідному балансі національних і регіональних інтересів, узгодженій економічній політиці й військовій діяльності.
6. В контексті досліджуваної проблеми запропонована наступна структура оцінки конфліктної ситуації на міждержавному (міжнародному) рівні: джерело і рівень відповідної загрози, можливі способи її нейтралізації; розташування сил у регіоні і на міжнародній арені на тлі розглянутих протиріч; можливість (імовірність) виникнення конфлікту і дій, що порушують стабільність у регіоні і світі; характер, учасники і можлива схема ескалації конфлікту; співвідношення можливого конфлікту з національно-державними інтересами суб’єктів відносин; можливі наслідки конфлікту; вплив конфлікту на стабільність міжнародних відносин, міжнародну безпеку; відношення до конфлікту світової громадськості; відповідність дій кожної з конфліктуючих сторін нормам міжнародного права. Використання перерахованих факторів оцінки дозволяє в принципі прогнозувати конфліктну ситуацію, її ймовірні напрямки розвитку, оцінювати і навіть виробляти пропозиції стосовно управління конфліктом.
Доведено, що найбільш складним у змістовному плані є воєнний (збройний) конфлікт, що є вищою й останньою стадією соціально-політичного протистояння. Він завершує ланцюжок кризакульмінаціярозв’язка” в динамічному сценарії поводження конфліктуючих сторін. Це означає, що на всіх етапах і стадіях розвитку соціально-політичного протистояння механізми національної безпеки і компромісного розв’язання протиріч так і не були затребувані.
Джерела соціальних конфліктів, сценарії яких на заключних стадіях таять у собі небезпеку переростання в збройний конфлікт, визначаються особливою групою найважливіших інтересів. Ці інтереси на державному рівні формують поняття і умовиводи про національну безпеку і її зв’язок з національними інтересами. Захист і задоволення національних інтересів на міжнародній арені пов’язані з поняттям міжнародної безпеки і стратегічної стійкості чи стабільності.
7. Результати філософського аналізу суспільств транзитивного типу на теоретико-методологічному рівні надають підстав стверджувати, що зміни, які відбуваються в соціальній структурі транзитивних країн, обумовлені, насамперед, зміною парадигм розвитку суспільства. Складний транзитивний процес, що здійснюється сьогодні, поєднується з проблемами й протиріччями на особистісному, державному та суспільному рівнях. Разом з тим у суспільствах транзитивного типу за останні роки зміцнилася переконаність, що без демократії та ринкової економіки навряд чи можливе майбутнє нормальне існування. Питання постає у виборі оптимального шляху досягнення цього чергового світлого майбутнього”. Проте, щоб визначити цей шлях, необхідно з’ясувати, в якому стані знаходиться суспільство, визначити його місце в загальноцивілізаційних процесах і спробувати знайти оптимальний алгоритм виходу на шлях цивілізації”.
8. Особливістю трансформації пострадян­ських суспільств є їх перетворення з мілітаризованого закритого суспіль­ства в криміналізоване відкрите суспільство, під яким розуміється система соціальних, політичних, економічних і духовних відносин, яка відтворює деструктивне для суспільства кримінально-карне діян­ня. Парадигмальним для даного типу суспільств є домі­нування злодійства як способу буття в системі економічного життя, соціального управління, в усіх стратах суспільства, коли культ золотого тельця” стає центром системи цінностей, суспільство характеризується станом боротьби всіх проти всіх”, атомізацією соціаль­ного життя. Тому динаміка перехідних процесів у транзитивний період не може бути апріорі визначена як безальтернативна. В дисертації доводиться, що перехідний період це часовий інтервал, у ході якого один тип організації соціальної системи трансформується в інший за умови визначеності вихідного пункту трансформації й невизначеності пункту призначення. Обґрунтовано, що сутність перехідного періоду полягає в трансформації від попередньої соціальної системи (у даному випадку її конкретний тип особливого значення не має) до соціальної системи, яка має всі характеристики громадянського суспільства.
9. Результати аналізу свідчать, що рівень забезпечення безпеки особистості, суспільства й держави суттєво залежить від відповідності державної діяльності (політики) у сфері безпеки об’єктивним умовам суспільного розвитку: умови адекватності відображення основ соціокультурного життя й орієнтації на зміцнення цих основ, які виступають факторами стійкості соціальної системи. У той же час, ефективність діяльності у даному контексті пов’язана з максимальним урахуванням змін, які відбуваються в суспільстві в процесі його розвитку, у тому числі з тими з них, що негативно впливають на стан безпеки. Принциповою проблемою у даному контексті, є проблема політичних факторів стійкості й лабільності соціальних систем. Доведено, що стійкість і лабільність соціальної системи взагалі та кожної її складової зокрема виражається в дії базових констант і варіативних величин в їх конкретному змісті, ролі в системі суспільних відносин, а також у механізмі їхнього впливу на діяльність у сфері безпеки.
10. У рамках системного аналізу визначені умови й принципи функціонування перехідної соціальної системи, що дозволяють їй забезпечувати стійкість і стабільність. Доведено, що збереження динамічної рівноваги системи припускає наявність у суспільстві інтегративних механізмів, за допомогою яких ендогенні зміни підтримуються у певних межах, що відповідають основним структурним характеристикам. У той же час, на нашу думку, соціальна система повинна мати у своєму розпорядженні адаптивні можливості утримання у певному діапазоні виникаючих флуктуацій у відношеннях між системою й зовнішнім середовищем. Проведений аналіз свідчить, що принципову роль в утриманні якісної визначеності й стійкості соціальної системи відіграють постійні величини, які виступають як соціальні константи. Властивості стійкості проявляються в тому, що в процесі життєдіяльності суспільного організму забезпечується своєрідне взаємопогашення” протилежних сил, боротьба протирічливих елементів всередині самої системи при тому, що зміна суттєвих варіативних характеристик системи відбувається в рамках припустимих меж. Визначення цих припустимих меж”, меж наростання варіативних величин є актуальним завданням, вирішення якого мало б важливе значення для теорії та практики забезпечення безпеки у суспільствах транзитивного типу.
11. Необхідне уявлення про стан соціальної системи, динаміку її розвитку й можливості ефективного функціонування дає аналіз варіативних величин. Суттєві варіативні величини (фактори) відіграють важливу роль у динамічних процесах, які відбуваються у суспільстві перехідного типу, їх можна розглядати як властивості системи, які у сукупності забезпечують безперервність або сталість якості процесів, що відбуваються в ній. В принципі, немає таких соціальних систем, які б знаходилися в стані абсолютного застою”. Від дії суттєвих варіативних факторів залежить не тільки динаміка розвитку системи, але й її стабільність. Доведено, що стабільність соціальної системи пов’язана не зі змінами варіативних факторів як таких, а від параметрів цих змін, їхньої амплітуди. Збереження змін варіативних факторів у відомих межах і означає стан динамічної рівноваги транзитивної соціальної системи, що сприяє її саморозвитку й одночасно забезпечує необхідний рівень стабільності, що і є основою забезпечення безпеки соціуму. Порушення припустимих меж функціонування варіативних факторів призводить до втрати попередньої форми і до переходу системи в принципово іншу якість. Здатність суспільства за допомогою різноманітних регуляторів підтримувати оптимальний баланс між даними величинами (факторами) і визначає його можливості стосовно забезпечення стійкості й безпеки усіх своїх основних компонентів і соціальної системи в цілому.
12. Показано, що в соціальних системах транзитивного типу процес дезорганізації може набувати значних масштабів і викликати небажані явища й серйозні загрози нормальному їх функціонуванню. Соціальна дезорганізація може призводити до дестабілізації людської діяльності у всіх її сутнісних проявах, що послабляють, розхитують і руйнують форми усталених суспільних відносин, елементи історично сформованої культури, життєво важливі соціальні функції.
Особливу роль у протидії ентропійним явищам відіграє здатність соціальних систем до самоорганізації, що виступає у виді когерентної, узгодженої взаємодії елементів самої системи. Особливо наочно суспільна самоорганізація проявляється в економічних процесах, зокрема, у здатності соціальної системи до ринкового регулювання економічних відносин. У транзитивних соціальних системах самоорганізація виступає в єдності з організацією, при цьому організуючим началом є діяльність держави як загальний спосіб регулювання суспільних відносин. Суспільна самоорганізація на відомому рівні розвитку стає недостатньою для регулювання складних суспільних процесів, які породжують явища дезорганізації, що загрожує основам нормальної життєдіяльності соціуму. Сама потреба в безпеці перехідного суспільства й кожної його складової, у збереженні цілісності системи вимагає особливого механізму регулювання, тобто державної організації, головним компонентом якої виступає владний механізм державного управління. Будучи глибоко вмонтованою” у структуру соціальної системи, публічна влада, проте, неминуче піднімається” над суспільством і починає виступати зовнішнім” упорядковуючим фактором стосовно системи в цілому.
13. Найважливішою умовою утримання динамічної рівноваги систем є такий тип їхнього функціонування, при якому забезпечується внутрішня спрямованість на досягнення певного результату. Спрямованість змін станів виступає фактором стійкості функціонування самокерованої системи або її функціональним інваріантом. Доведено, що спроможність самокерованої соціальної системи в умовах соціокультурного транзиту забезпечується комплексом функціональних інваріантів, що регулюють і спрямовують її розвиток у специфічних для системи межах зміни зовнішнього середовища. У пограничному стані системи різко зростає вплив випадковості.
У соціальних системах перехідного типу самоорганізація виявляється в складному сплетінні й узгодженні індивідуальних і групових сил, інтересів, прагнень, мотивів; вона має об’єктивний характер і виступає у виді суспільної еволюції, результат якої не може бути визначеним виходячи із самого процесу самоорганізації, з достатньою імовірністю. Тому найважливіша функція державної та суспільної діяльності як організаційного начала в процесі саморозвитку соціальної системи полягає, насамперед, у цілевизначенні. Визначення цілей суспільного розвитку і способів їхнього досягнення за допомогою державної діяльності є найважливішою умовою ефективного узгодження діяльності різноманітних, часом різнонаправлених, соціально-політичних сил. Причому, доведено, що державна діяльність виступає одним із найважливіших інструментів збереження стійкості й стабільності соціальної системи, що забезпечує інтеграцію суспільства і протистоїть небезпечним дестабілізуючим явищам. За допомогою державної діяльності, зокрема діяльності політичної, можуть і повинні задаватися необхідні параметри для успішної самоорганізації транзитивного суспільства і його саморозвитку, а також для створення всіх необхідних умов, які забезпечують добробут і безпеку його громадян.
Співвідношення між соціальною самоорганізацією й організацією не є чимось абсолютно стабільним. Воно визначається як типом суспільної і політичної системи, так і конкретно-історичною ситуацією. Якщо соціальна самоорганізація спроможна справлятися з виникаючими збурюваннями, то завданням держави є м’який”, індикативний вплив на процес суспільної життєдіяльності, що корегує його насамперед з позицій цілевизначення. У цьому випадку можна вести мову про перевагу самоорганізації над організацією і природний, органічний перебіг суспільного розвитку. Однак, якщо соціальна система втрачає стійкість, а регулюючий вплив самоорганізації є недостатнім, якщо виникають реальні загрози безпеці особистості, суспільства і держави, то потрібно своєчасне, тверде і цілеспрямоване державне втручання в процес суспільного розвитку. У такій ситуації ефективною і виправданою, з точки зору суспільних інтересів, є перевага фактора організації над самоорганізацією.
14. Своєрідними фундаментальними соціальними константами”, які складають стійку й довгострокову основу функціонування соціальної системи в її конкретному історичному вигляді є соціальні архетипи. Архетипи безпосередньо впливають на формування розуміння небезпечності перехідного періоду суспільства, тим чи іншим чином детермінують напрямки суспільної й державної діяльності стосовно забезпечення безпеки в таких суспільствах. В дисертації доведено, що соціальні архетипи діалектично пов’язані з ментальністю того чи іншого народу як явище духовного життя, що визначає субстанціональні характеристики соціального буття, у тому числі й онтологічні та гносеологічні аспекти безпеки. Однак в умовах трансформаційних процесів не існує прямолінійного взаємозв’язку між ментальністю й архетипами. Проведений аналіз свідчить, що ментальність є в цілому статичне відображення влади, сама ментальність майже не змінюється. Динамічні зміни в проявах ментальності населення починаються зверху”, починаючись з того, що групи, які займають високе становище в управлінській структурі, як правило, ставляться до ідеї громадянського суспільства з великою підозрою, хоча в умовах масової демократії” роблять спробу спрямувати її в потрібне їм русло і використати для контролю над політичним процесом.
На регіональному рівні на стан безпеки й динаміку ментальності впливає певне протиріччя теорії та практики забезпечення безпеки. Тут виділяються такі фактори, як різноспрямовані тенденції співвідношення чисельності корінних” національностей” та некорінних”; наявність двох і більше мов на території регіону; різниця у виробничій інфраструктурі; зміни в ієрархії управління тощо.
Результати здійсненого в дисертації аналізу свідчать, що деякі архетипи й особливості ментальності того чи іншого народу не сприяють зміцненню національної безпеки, особливо якщо народ є багатонаціональним (поліетнічним). У такому випадку характерні особливості того чи іншого етносу в умовах трансформаційних процесів обов’язково актуалізуються, протиріччя між ними загострюються, що в результаті здебільшого призводить до міжетнічної (між територіальної) конфронтації. За таких умов досягнення єдності стосовно розуміння необхідності у забезпеченні національної безпеки в межах суспільства (держави) є проблематичним. З іншого боку, природна інерція соціальних архетипів і ментальності (в усіх її позитивних і негативних проявах) дозволяє зберегти той необхідний рівень стабільності соціальної системи, яка надає підстав здійснити перехід від попереднього типу суспільства (тоталітарного, авторитарного, закритого тощо) до істинно демократичного.
15. Результати проведеного аналізу надають підстав стверджувати, що зовнішні загрози й небезпеки виступали й виступають в історії транзитивних держав як постійний фактор їх існування, який необхідно враховувати в суспільно-політичній діяльності, однак суспільні кризи й катастрофи все-таки викликалися не стільки зовнішніми причинами, скільки причинами внутрішнього порядку. Отже, зовнішньополітичні фактори, як правило, виступають не як основні причини внутрішніх змін тієї чи іншої соціальної системи, а як своєрідні каталізатори” в умовах нестійкості самої системи. У зв’язку з цим необхідно самим ретельним чином враховувати ті суттєві варіативні фактори, що пов’язані з зовнішніми процесами та явищами й впливають на функціонування й розвиток соціальної системи. Ці варіативні фактори фіксуються насамперед у геополітичних змінах, а також у ступені тиску зовнішніх факторів на систему. До суттєвих варіативних факторів зовнішньополітичного порядку можуть бути віднесені: положення країни в балансі міжнародних інтересів і центрів сили, співвідношення воєнно-стратегічних потенціалів, ступінь економічної інтеграції в системі міжнародного розподілу праці, рівень наукової й культурної взаємодії та співробітництва (включаючи інформаційні комунікації, вимірювані ступенем їхньої взаємної залежності, обсягом і характером одержуваної інформації) і деякі інші. Причому ці фактори необхідно розглядати й враховувати як у глобальному, так і в регіональному аспектах.
Серйозну небезпеку для цілісності перехідного соціуму представляють різкі коливання в значеннях тих суттєвих варіативних факторів, які, виходячи за граничні межі, можуть призвести до деградації, радикальних змін чи до руйнування даного архетипу. В дисертації доводиться, що найбільш критичною в даному контексті є духовна складова, оскільки жодна суспільна система, жодна держава не може нормально розвиватися без системи цінностей, що поєднує її членів. Для сучасних пострадянських держав транзитивного типу характерною є глибока аномія, руйнування системи норм і цінностей. Причому для кожної конкретної країни взагалі й для національної безпеки особливо це може бути найважчою втратою з усіх.
16. Результати дозволяють констатувати, що основними суттєвими варіативними факторами в духовній сфері, що впливають на безпеку соціальної системи транзитивного типу, є: моральний стан суспільства, стан освіти й науки, стан інформаційного середовища.
Суттєві варіативні фактори у виробничо-економічній сфері безпосередньо пов’язані з виробничим архетипом і впливають на нього. Найважливішими показниками, що характеризують основні параметри виробничо-економічної сфери суспільства транзитивного типу й здійснюють принциповий вплив на рівень її безпеки, є: стан самодостатності народногосподарського організму; співвідношення між виробничою й кредитно-фінансовою сферами; стан і рівень державного регулювання економіки; стан навколишнього середовища.
Суттєві варіативні фактори в соціальній сфері є досить різноманітними. Серед усієї сукупності факторів у цій сфері в дисертації виділені ті з них, які у максимальному ступені співвідносяться з архетипом соціальності: демографічна ситуація (стан), етнографічна ситуація (стан), соціально-класова диференціація суспільства.
Особливого значення в сфері політики в умовах соціокультурних трансформацій набувають наступні суттєві варіативні фактори: сила влади, поділ влади, стан влади.
17. В дослідженні особливо підкреслюється, що урахування суттєвих варіативних факторів дозволяє визначити можливості й об’єктивні межі змін у рамках існуючої суспільної системи транзитивного типу, що дозволяють їй зберігати стан динамічної рівноваги. Границі й кількісні показники, а також конкретні індикатори, що дозволяють простежити припустиму амплітуду коливань (межі можливого”) у значеннях розглянутих факторів, визначаються переважно емпіричним шляхом на основі теоретичних уявлень про тенденції й спрямованість факторів змін. При цьому в дисертації актуалізується та обставина, що кожна суспільна система має певні відхилення від норми” у цих значеннях, оскільки загальні закономірності виявляються через специфічні особливості у функціонуванні систем, і тільки їм властиві якості, сформовані в процесі історичного розвитку. Особливою своєрідністю відзначаються ті соціальні системи, що розвиваються в межах різних культурно-цивілізаційних типів. Одним з таких культурно-історичних типів є слов’янська цивілізація, наукове пізнання сутності й своєрідності якої є найактуальнішим завданням для дослідників, які намагаються зрозуміти природу політичних процесів і явищ на вітчизняному ґрунті.
Дисертант наголошує, що реальна й ефективна політика в сфері безпеки може будуватися тільки на основі чіткого урахування суттєвих варіативних факторів, знання їхніх основних характеристик і граничних значень. У той час, коли соціальні константи, будучи вираженням національних архетипів, являють собою вирішальний фактор стабільності соціуму, його політичної системи, істотні варіативні фактори у свою чергу виступають як фактор змін і розвитку в політиці й у суспільному житті в цілому. Соціальні константи визначають внутрішню природу, базисні основи буття перехідного соціуму. Вони виражають культурно-цивілізаційні характеристики тієї чи іншої суспільної системи, своєрідність і органічну цілісність життєустрою країни, народу, нації. Варіативні фактори пов’язані з тенденціями в еволюції соціальної системи, характеризують її стан у кожний даний момент розвитку.
Вихід суттєвих варіативних факторів за граничні значення викликає кризові явища в межах існуючої системи. Чим більший спектр цих факторів охоплюють екстремальні значення, тим глибшими й масштабнішими є потрясіння в перехідному суспільстві: від кризи окремої сфери (структурна криза) до системної (загальнонаціональної) кризи. У тому випадку, якщо радикальні зміни захоплюють соціальні константи, криза переходить у нову якість: ламання соціальних архетипів (цивілізаційного коду нації) переводить системну кризу на рівень соціальної катастрофи з непередбаченими наслідками.
18. Результати проведеного в дисертації комплексного теоретико-методологічного аналізу феномена безпеки з урахуванням зовнішніх і внутрішніх джерел і факторів впливу свідчать про необхідність аналізу національної безпеки як системного феномена. Системою національної безпеки дисертант вважає певну сукупність суспільних та державних структур та недержавних організацій, які функціонують у сфері захисту прав та свобод громадян, базових цінностей суспільства від внутрішніх та зовнішні загроз, а також підсистему державних законодавчих актів та нормативних документів недержавних (суспільних) організацій. Абстрагуючись від суто політологічного підходу, де система національної безпеки розглядається з точки зору сукупності основних її компонентів (політичної, економічної, інформаційної, воєнної, екологічної, демографічної тощо), в контексті філософського аналізу даної проблеми проаналізовано основні структурні рівні (сфери) національної безпеки. В дисертації доводиться, що в умовах соціокультурного транзиту, коли вказані вище основні компоненти є суттєво розмитими, нестійкими відносними, розгляд і аналіз системи національної безпеки відносно основних рівневих елементів (особистості, держави й суспільства) є найбільш продуктивним і адекватним філософському розумінню даного соціокультурного феномена.
19. В дисертації підкреслюється, що з точки зору антропоцентричного підходу безпека особистості й національна безпека знаходяться у тісній діалектичній єдності й у стані взаємодоповнюваності. Для суспільних систем транзитивного типу безпека особистості має стати невід’ємною складовою національної безпеки, остання ж повинна виступати однією з форм забезпечення соціальної безпеки одного з основних аспектів безпеки особистості. Підхід до вирішення усього комплексу соціокультурних проблем у перехідному суспільстві з описаної вище точки зору передбачає деяку зміну пріоритетів. Не людина заради досягнення цілей (соціальних, політичних, економічних тощо), а соціокультурне середовище заради інтересів безпечного розвитку особистості; не людина заради охорони державних кордонів, а держава для охорони і забезпечення безпеки людини, для створення й використання тих переваг розвитку, які досягаються завдяки суспільно-державній життєдіяльності. У дисертації безпека особистості визначається крізь призму можливості використовувати право вибору в умовах свободи й безпеки, а також повної впевненості у тому, що ці можливості збережуться й надалі. При цьому виділяються два основних аспекти безпеки особистості: свобода від постійних об’єктивних і суб’єктивних загроз і захист від раптових і небезпечних потрясінь, які ламають звичний уклад життя. У контексті філософського бачення проблеми безпеки особистості, проектуючи усталене бачення проблеми національної безпеки взагалі на розглянуту проблему безпеки особистості, виділяється декілька її основних аспектів: економічна безпека, продовольча безпека, екологічна безпека, безпека здоров’я, особиста безпека, політична безпека, суспільна й культурна безпека.
В дисертації здійснено філософський аналіз загроз безпеці особистості. Доводиться, що залежно від ознаки, покладеної в основу класифікації таких загроз, типи загроз безпеці особистості можуть розрізнятися: за ступенем універсальності загальні й специфічні; за часом дії постійні, довгострокові, короткострокові; за територіальною поширеністю глобальні, регіональні; національні (у межах певних національних кордонів), місцеві; за способом дії відкриті (явні) й приховані (латентні); за джерелами виникнення природні (природна стихія), штучні (результат людської діяльності), змішані (людська діяльність, що сп