Національний сенс екзистенціалів у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко (діахронія української літературної герменевтики)

brief description

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ імені Т. Г. ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ІВАНИШИН Петро Васильович

УДК 821.161.2.09:801.73

Національний сенс екзистенціалів
у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко
(діахронія української літературної герменевтики)

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант:
доктор філологічних наук,
професор, академік НАН України
Дончик Віталій Григорович

Київ 2006

ЗМІСТ

Вступ.4

Розділ І. Поняття літературної герменевтики і теоретико-практичні підстави експлікації національного сенсу екзистенціалів у художній літературі...............................................................................................................16
1.1. Герменевтика, літературна герменевтика, сенс: конкретизація понять..16
1.2. Герменевтика сенсу національного буття і її поетичне вивіряння: екзистенція, літературний твір, мова...32
1.3. Поетичні досвіди Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко і проблема літературного пізнання національного сенсу екзистенціалів...68

Розділ ІІ. Поезія Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко: розвиток смислової інтерпретації екзистенціалів.99
2.1. Структура екзистенціалів тут-буття персонажа як національної людини в поезії великих письменників.........99
2.2. Діахронне осягнення України як фундаментального буттєвого феномена в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко: екзистенціали та структурування національного сенсу ...134
2.2.1. На шляху до літературного витлумачення суті присутності (модус розуміння і привідкривання” національного сенсу туги, радості, жаху).134
2.2.2. Розгортання художньої інтерпретації національного сенсу екзистенціалів літературної присутності: співбуття, турбота, підручне, часовість, історичність, доля, смерть, самість....157
2.2.3. Україна як буття і як перший фундаментальний екзистенціал в класичній українській поезії..240
2.3. Витлумачення свободи як сутності істини буття і як другого фундаментального екзистенціалу в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко...255
2.4. Художнє тлумачення Бога як трансцендентного буття і як третього фундаментального екзистенціалу..279
2.5. Інтерпретація держави як політичного дому національної екзистенції в поетичних досвідах Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко..304
2.6. Істина (неприхованість) як істота буття” і сутність мистецтва; мистецтво як джерело національної екзистенції в українській класичній поезії ХІХ-ХХ століть323

Розділ ІІІ. Національно-екзистенціальний тип тезаурусу в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко351

Висновки..383

Список використаних джерел397

ВСТУП

Художня творчість письменників-класиків Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко завжди актуальна для національної культури. Ця актуальність підтверджується, крім усього іншого, ще й невипадковим фактом суспільного визнання такого типу творчості, а також постійними намаганнями збагнути її в контексті насущних проблем, котрі висуває кожна наступна культурно-історична ситуація.
В умовах новітньої постколоніальної ситуації побутування наукового дискурсу окреслилися насамперед дві основні проблеми, котрі спонукають українських дослідників ще раз звернутися до поетичних досвідів названих митців. Не в останню чергу актуалізувало ці проблеми активне обговорення проекту написання нової академічної Історії української літератури” у 12 томах, викладеної передусім на сторінках часопису Слово і Час” [див.: 268], а також новітні теоретико-методологічні дискусії та полеміки в метакритичних роботах С.Андрусів, О.Вертія, Г.Грабовича, Т.Гундорової, І.Денисюка, І.Дзюби, В.Дончика, М.Жулинського, С.Квіта, Г.Клочека, О.Мишанича, В.Моренця, Л.Мороз, М.Наєнка, Я.Поліщука, Т.Салиги, Л.Сеника, Г.Сивоконя, І.Фізера, К.Фролової та ін. Ідеться насамперед про історико-літературну проблему інтерпретації та реінтерпретації поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко, а також, супутньо, про історико-теоретичне питання можливості пошуку іманентних (власне притаманних) українській літературній культурі методологічних моделей витлумачення художньої (і не тільки) дійсності.
Вагомість та взаємозалежність обох цих проблем, а також можливість їхнього вирішення увиразнюється насамперед у межах герменевтичного розгляду. У першому випадку йдеться, по-перше (у плані інтерпретації), про те, що історичне життя передання, у нашому випадку поезії, якраз і полягає в необхідності все нових і нових засвоєнь і тлумачень” [57;368]. По-друге (у плані реінтерпретації), слід брати до уваги, що нагальна потреба у витлумаченні постає тоді, коли смисловий зміст зафіксованого спірний і потрібно досягнути правильного розуміння «повідомлення»” [58;308]. Численні наукові суперечки довкола літературної класичної спадщини (взяти хоча б творчість Т.Шевченка) оголюють саме зазначену смислову спірність”, а отже, спонукають до нових тлумачень.
На жаль, не для всіх учених очевидною постає друга проблема, пов’язана із завжди актуальною герменевтичною потребою (котра для постколоніальної нації лише загострюється) в ґрунтовному освоєнні власної інтерпретаційної традиції. Про це добре сказав свого часу М.Гайдеґґер у діалозі про мову, запитуючи японського візаві, чому в Японії не осмислюють шляхетні начала своєї власної думки замість того, щоб з усе більшою жадібністю гнатися за найновішим у європейській філософії” [389;292]. Достатньо місця відведено цій проблемі і в українському метадискурсі. Так, наприклад, у 1924 році в передмові до Основ української літературно-наукової критики” Л.Білецький одне зі своїх завдань формулює таким чином: ...на перше місце висунути наукові ідеї та методологічні принципи українських учених, з’ясувати їх значення не лише в українській науці, але взагалі, й цим дати зрозуміти нашим молодим сучасним і майбутнім ученим, що перш аніж наслідувати західноєвропейські ідеї, треба конче заглянути в нашу наукову скарбницю, яка ці ідеї перетворила своїм українським генієм чи талантом, видобула звідтам своєрідну українську ідейно-наукову іскру, яка, може, й краще освітила темряву наукової праці, котру молодше покоління ще не так добре знає” [24;28-29].
Ця настанова фактично спонукає до, по-перше, пошуку питомих українській культурі методологічних моделей, а по-друге, вивіряння ними запозичуваних інтерпретаційних стратегій. На жаль, у сучасному українському метадискурсі цією настановою доволі часто свідомо чи несвідомо нехтують, витворюючи екзегетичний дисбаланс, що призводить до виразних спотворень досліджуваних об’єктів, а це викликає обґрунтовану критику з боку значної частини науковців. Прикладом своєрідної квінтесенції критичних розмірковувань з цього приводу може бути слушне спостереження академіка В.Дончика, котрий, визнаючи необхідність засвоєння «пропущеного» нами досвіду”, зазначає: Загалом інтенсивно проходить процес засвоєння порівняно нових і впереваж західних філософсько-естетичних, інтерпретаційних систем і методик. Він суперечливий, цей процес, позначений «розгулом» незнаної досі стихійності чи й навіть своєрідного «соліпсизму»; маємо і неофітське заковтування всього підряд, еклектичну суміш; і повторення пройденого, літературознавчий second (чи й third) hand; і начотництво, і абсолютизацію та спрощення (внаслідок «омасовлення») низки ідей та концепцій, і ще дещо, неминуче за ситуації, коли прагнеться, сьогодні ознайомившись із черговою теорією, завтра вже бути «нетрадиційним» і «модерним»” [109;516].
Озвучені настанови (можна пригадати схожі формулювання в І.Франка, О.Кониського, М.Грушевського, С.Єфремова та ін.) тим важливіші, що суголосні і з поетичною настановою Т.Шевченка (І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”), і, на наш погляд, з найбільш сутнісним озвученням проблеми постімперської України, проблеми усвідомлення національного фактору, або ширше націоналізму” щодо відновлення” та набування” власної національної ідентичності (М.Жулинський) [121;181], що прямо стосується гуманітарної сфери, зокрема літератури у плані осмислення органічного шляху літературного розвитку” (Н.Шумило) [448;173] і протистоять поверховим нігілістичним «переоцінюванням»” (М.Бондар) [30;234]. Про цю ж проблему пишуть і ті сучасні українські філософи, котрі слушно зауважують, що уся українська історія це ігнорування історіотворчих потенцій власного народу”, це орієнтація на іноземний підходящий взірець” [343;215].
Так у герменевтичних інтелігібельних параметрах з’являється можливість узгодження новітнього витлумачення класичних поетичних досвідів та можливості пошуку органічної українському культурному переданню стратегії пізнання в межах провідного завдання герменевтики, котре, на думку Г.-Ґ.Ґадамера, полягає в тому, щоб пояснити диво розуміння”, пояснити, що являє собою причетність до загального смислу” [57; 272]. Причому вагомим для нас є виявлення та обґрунтування в межах художньої літератури саме національної сутності загального смислу” як інваріантного вияву того, що є постійним і не улягає змінам” у нашому духовному житті” [57;9].
Очевидно, що обґрутоване вирішення так сформульованих питань можливе у різнопланових історичних та теоретичних роботах. Однак розпочати варто, мабуть, саме із історико-літературних розвідок, в яких передусім наявне прагнення збагнути часто імпліцитні національні сенси хоча б таких художніх проблем, як химерне” слово на сторожі” малих отих рабов німих” у Тараса Шевченка; слово як стилет”, вірші як когорти” у Євгена Маланюка; поезія як неповторність”, як безсмертний доторк до душі”, а слово Чураївни як голос України” у Ліни Костенко тощо. Діахронне осмислення цих питань може прямо вивести на осягнення питань уже більше теоретичних. Наприклад, на обмірковування концептуальних положень провідних герменевтів, що стосуються, для прикладу, у М.Гайдеґґера, сутності поезії як встановлення істини” [393;307] чи слова поета” як тлумачення «голосу народу»” [69;205]. Звідси пріоритетною передумовою здійснення дослідження поставлених проблем є не просто занурення в художньо-літературний дискурс, а занурення саме в діахронний історико-літературний масив, розглянутий, скажімо, в дусі онтологічної герменевтики, в аспекті художньої інтерпретації екзистенціалів, як потужне джерело необхідної доказової бази. Окреслена логіка гносеологічного пошуку безпосередньо зумовлює потребу саме в таких історико-літературних темах, котрі мають потенційно синтетичний характер, виводячи дослідника в подальшому (у наступних роботах) на витлумачення важливих теоретичних питань. (Більш чи менш вдалими прикладами такого типу робіт можна назвати монографії С.Андрусів, Н.Зборовської, Г.Клочека, В.Моренця, С.Павличко, В.Пахаренка, Л.Скупейка, М.Шкандрія, Н.Шумило та ін.)
У межах досліджень із цієї проблематики методологічно доцільно, на наш погляд, перш ніж шукати основу (фундамент) суто національного верифікаційного центру будь-яких філософсько-наукових інтерпретаційних стратегій, слід розпочати із вивчення феномену діахронії літературної герменевтики (як розвитку художнього витлумачення сенсу) в межах виразно національних (національно тенденційних” (І.Франко), відповідальних” (Ю.Липа) чи заангажованих” (Ж.-П.Сартр)) і водночас високо естетичних літературних досвідів, чия національна тенденційність та висока естетичність досі науково обґрунтована численними вченими різних поколінь і сприймається як самоочевидний факт. Ідеться, для прикладу, про творчість Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, В.Стефаника, М.Рильського, Є.Маланюка, Ю.Липи, Ю.Клена, Л.Мосендза, Л.Костенко, В.Симоненка, В.Стуса, М.Вінграновського та ін., котрі (поруч з іншими письменниками) справедливо вважаються персональним утіленням вершинних здобутків національної культури і чия художня творчість охоплює понад півтора століття новочасової історії України, безпосередньо сягаючи наших днів. Цей мистецький матеріал, окрім усього, дозволяє чітко окреслити етапи становлення і характерні модифікації важливої для нас художньої інтерпретації національного буття. У цьому досліджені зупиняємо свій вибір на поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка і Л.Костенко (ще про аргументацію цього вибору див. у 1.3).
Ще один момент. Здійснення запланованого історичного дослідження, неможливе без опертя на методологію, гносеологічний потенціал якої уже віддавна вивірений в межах наукової традиції. Неможливе, оскільки художній спосіб висловлювання не містить термінологічної понятійної системи, котра одна може вважатися авторитетною метамовою для наукової свідомості. У зв’язку з цим варто зробити опорною методологією котрусь із апробованих інтерпретаційних стратегій (герменевтику, міфологізм, культурно- чи духовно-історичну школи, психологічну інтерпретацію (зокрема архетипний аналіз), христологію (зокрема неотомізм), феноменологію, структурально-семіотичний метод, екзистенціалізм, філологічний метод, постколоніалізм та ін.). У нашу випадку вибір впав на герменевтику як універсальну загальногуманітарну теорію інтерпретації, особливо ж той її новітній різновид, який називають онтологічною (чи філософською) герменевтикою і який уособлюють насамперед імена М.Гайдеґґера та Г.-Ґ.Ґадамера. Саме ця верифікована герменевтична метамова, на нашу думку, дозволяє у правильному масштабі побачити сутнісні риси розвитку художньої інтерпретації національного буття та науково кодифікувати досліджуване явище.
Крім того, деякі дослідження спонукають припускати, що саме онтологічні герменевти (особливо етноцентрична, за Ж.Бофре чи Н.Аббаньяно, концепція М.Гайдеґґера) у філософії та науці утверджували (часто приховано, імпліцитно) той націоцентричний спосіб мислення (особливо виразно виражений також в класичній герменевтиці, історичних школах чи постколоніалізмі), котрий в українській культурі внаслідок об’єктивних та суб’єктивних причин міг зародитися та ефективно розвиватися в основному в художній формі, але зате переважно явно (експліцитно). При цьому теорія німецького філософа справді може знайти найповніше розуміння і підтвердження в нашій традиції, так само як остання повинна бути посиленою його спадщино” (С.Квіт) [171;67].
Варто зауважити, що в такий спосіб з’являється можливість герменевтично обґрунтувати ті оперті передусім на українському літературному досвіді стихійні, неусвідомлені пошуки власних інтерпретаційних підходів, про котрі пише В.Дончик: поширені зараз в українському літературознавстві поняття дискурсу, маргінесів, архетипів, інтертекстуальності тощо викликають у пам’яті те, як ми, затиснуті з усіх боків жорсткими методологічними обмеженнями і незнанням, тобто ізольованістю від напрацьованих іншими знань, наосліп, інтуїтивно все ж кружляли довкола всього цього, теоретично не омовляючи його. були жартома-нежартома кажучи, стихійними «герменевтами», «феноменологами», «семіологами» тощо” [109;515].
Отже, актуальність роботи зумовлена двома тісно взаємозв’язаними основними причинами. По-перше, потребою в таких історико-літературних дослідженнях творчості Т.Шевченка, Є.Маланюка та Л.Костенко, котрі б долали можливу смислову спірність” поетичних досвідів, актуалізуючи їх власний герменевтичний потенціал. По-друге, необхідністю в роботах, у котрих історія літератури поставала б як діахронія художньо-літературної герменевтики, що давало б герменевтичне обґрунтування пошуку у подальших працях органічних для української культури методологічних моделей розуміння (в іншій термінології передструктур розуміння чи систем передсуджень) художньої (і не лише) дійсності на основі висвітлення національно-екзистенціальних смислоінтерпретувальних можливостей власної художньо-літературної традиції.
При цьому історіографічний (дескриптивний, фактоописовий) та історіологічний (як виявлення закономірностей) аспекти підпорядковуються у нашій роботі по-герменевтичному історіософському діахронному проникненню у буттєво-історичну сутність, сенс досліджуваного феномена. У межах цього останнього аспекту історія будь-чого (в тому числі й літератури) перетворюється в по-філософськи глибоку смислову історію: як виявлення спільного творчого духу, котрий створює національне надбання і визначає увесь розвиток нації” [10;143], як образ, за допомогою якого уява людини прагне почерпнути розуміння живого буття світу” [444;10], як історію буття” [384;396], як пришестя” смислу [298;41], як історію думки” у Р.Колінгвуда та ін.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконане в річищі наукової проблематики відділу української літератури ХХ ст. Інституту літератури НАН України, зосередженої передусім на розробленні практичних та теоретичних аспектів написання академічної Історії української літератури” в 12 томах. Тема дисертації затверджена на засіданні бюро Наукової ради НАН України з проблеми Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 1 від 10 березня 2005р.).
Об’єктом роботи є витлумачення української літератури ХІХ-ХХ століть в аспекті осмислення суті та розвитку її герменевтичного потенціалу. Це осяжне завдання конкретизується (звужується) в межах предмету. Предметом дослідження виступає діахронія художньої практики інтерпретації національного сенсу екзистенціалів в особливо репрезентативній з герменевтичного погляду поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка та Л.Костенко.
Мета дисертації, отже, полягає у когерентно-смисловому вивченні поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко крізь призму виявлення сутнісних рис та діахронії української літературної герменевтики на основі практики витлумачення національного сенсу модусів людського існування.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких конкретних завдань:
1) здійснити попереднє верифікування, окреслення і дефініціювання понять герменевтика”, літературна герменевтика”, сенс”, а також розкрити інтерпретаційний зв’язок між поняттями національне буття”, національна екзистенція” та національний сенс”;
2) дослідити теоретико-практичні можливості смислового осягнення національного буття в літературному творі за допомогою національної мови як дому буття” (М.Гайдеґґер) і середовища сенсу;
3) підсумувати визначення репрезентативності поетичних досвідів Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко щодо можливості літературного пізнання національного сенсу екзистенціалів;
4) окреслити структуру екзистенціалів тут-буття персонажа як національної людини в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко (розуміння, туги, жаху, страху, радості, турботи, співбуття, самості, історичності, долі, смерті та ін.) та з’ясувати історико-герменевтичну специфіку їх художнього витлумачення;
5) простежити діахронію розуміння України (батьківщини), свободи та Бога як фундаментальних екзистенціалів в усіх трьох поетичних досвідах;
6) виявити емпірично наявну основоструктуру національного сенсу екзистенції літературної присутності в поетичному витлумаченні Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко;
7) розглянути художнє розуміння держави як політичного дому національної екзистенції в історичному розвитку;
8) з’ясувати специфіку діахронного літературного витлумачення істини як істоти буття і сутності мистецтва, а також простежити розвиток осмислення мистецтва як джерела національної екзистенції в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко;
9) виявити наявність у всіх трьох поетичних досвідах класично-герменевтичного та онтологічно-герменевтичного типів національно-екзистенціального тезаурусу як перед-структури розуміння.
Предмет дослідження зумовив і відповідну теоретико-методологічну базу, сформовану в дусі критичного плюралізму” (І.Фізер) [362;7]. У роботі використовуються досягнення українського та світового літературознавства: класична герменевтика (Платон, Арістотель, Аврелій Августин, Тома Аквінський, Ф.Шлейєрмахер, В.Дільтей, Г.Шпет; В.Сімович, С.Смаль-Стоцький), онтологічна герменевтика (М.Гайдеґґер, Г.-Ґ.Ґадамер), компаративізм (О.Веселовський; І.Франко, Д.Чижевський, Ю.Бойко, Р.Гром’як, В.Моренець, Д.Наливайко), структурально-семіотична інтерпретація (Р.Барт, У.Еко, К.І.Льюіс, Я.Мукаржовський, Р.Якобсон; С.Андрусів, М.Коцюбинська, М.Ласло-Куцюк), екзистенціалістичне витлумачення (Н.Аббаньяно, М.Бердяєв, М.Бубер, М.Гайдеґґер, А.Камю, Г.Марсель, Х.Ортега-і-Гасет, Ж.-П.Сартр, М. де Унамуно, К.Ясперс; Н.Михайловська, О.Тарнавський, Л.Тарнашинська, Г.Токмань, Л.Сеник), постколоніальна критика (Г.Бгабга, С.Дюрінґ, А.П.Мукґерджі, Е.Саїд; М.Павлишин, М.Шкандрій), українська літературознавча теорія національної ідентичності (С.Андрусів, М.Бондар, О.Вертій, І.Дзюба, І.Денисюк, В.Дончик, М.Жулинський, Н.Зборовська, М.Ільницький, С.Квіт, Г.Клочек, Л.Куценко, В.Моренець, Л.Мороз, О.Пахльовська, Т.Салига, Г.Сивокінь, Л.Сеник, Н.Шумило та ін.), есеїзм (С.Квіт), концепції І.Дизраелі, О.Потебні, І.Франка, С.Єфремова, Т.С.Еліота, В.Жирмунського, П.Рікера та ін.
Також залучені досягнення в естетиці (Геґель, У.Еко, В.Татаркевич, І.Фізер), націології (Б.Андерсон, С.Гантінґтон, Е.Ґелнер, Е.Сміт; С.Андрусів, О.Бочковський, О.Гринів, В.Дончик, Д.Донцов, М.Жулинський, О.Забужко, В.Іванишин, І.Каганець, Г.Касьянов, С.Квіт, Р.Кісь, Л.Костенко, Є.Маланюк, Л.Ребет, Б.Романенчук, Л.Сеник, М.Степико, М.Феллер та ін.), філософії національної ідеї та ідеології націоналізму (М.Вебер, Й.Ґ.Гердер, Я.Грімм, С.Дюрінґ, М.Бубер, В.Жаботиський, І.Клейнер, Новаліс, Ж.-Ж.Руссо, Й.Ґ.Фіхте; С.Бандера, Ю.Вассиян, Д.Донцов, С.Ленкавський, В.Липинський, М.Міхновський, М.Сціборський, І.Франко та ін.), етнопсихології (В.Вундт, Г.Лебон; М.Костомаров, Є.Маланюк, В.Янів та ін.), феноменологічній соціології (А.Шюц) та ін. Використовуються також досягнення різних філософських систем від найдавніших часів, зокрема платонізм, арістотелізм, ідеї християнської філософії, романтичної філософії, німецького ідеалізму, феноменології, філософії життя”, екзистенціалізму та ін. Певними методологічними орієнтирами і водночас учасниками критичного діалогу стали праці українських літературознавців, передусім роботи інтерпретаторів творчості Т.Шевченка, Є.Маланюка та Л.Костенко.
Однак усі названі концепції верифіковані онтологічною герменевтикою як методологічною домінантою всієї роботи. Відповідно основними методами дослідження, окрім провідного онтологічно-герменевтичного, прямо спрямованого на осягнення смислової мелодії” (Г.-Ґ.Ґадамер), стали: методи класичної герменевтики (зокрема В.Дільтея), екзистенціальний, структуральний, семіотичний, компаративний, постколоніальний методи. Меншою мірою використовуються біографізм, культурно-історичний, феноменологічний, рецептивно-естетичний, системний методи.
Варто відзначити також, що із згаданими метадискурсивними досвідами ведеться не лише методологічний, а й критично-порівняльний контекстуальний діалог, котрий уможливлює виявлення сутнісних гносеологічних рис літературно-герменевтичного тезаурусу. Цьому сприяють також принагідні біблійний, антично-історіографічний (Тит Лівій, Страбон, Плутарх, Павсаній) та художній (І.Франко, В.Стефаник, Р.М.Рільке, П.Тичина, Ю.Клен, О.Ольжич, Ю.Горліс-Горський, Д.Павличко, В.Стус, П.Скунць) контексти.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві проведено історико-літературний (водночас герменевтичний та порівняльний) аналіз поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко в аспекті художнього витлумачення національного сенсу екзистенціалів. При цьому вперше висунуто, окреслено та дефініційовано поняття літературної герменевтики” саме як художньої інтерпретації, здійснено напрацювання необхідної історико-літературної бази для простеження її сутності, витлумачувальних можливостей та розвиток на базі українського літературного розуміння. Водночас уперше у вітчизняному метадискурсі діахронно виявлено в межах літературних досвідів іманентний українській традиції герменевтичний тезаурус (перед-структуру розуміння), котрий може становити основу органічної інтерпертаційної стратегії та практики або утворювати питому методологію (систему регулятивних принципів мислення) філософсько-наукового гуманітарного аналізу. У такий спосіб продовжено розвиток вітчизняної герменевтичної традиції.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані насамперед для написання академічної Історії української літератури” у 12 т., а також інших історико-літературних, історико-теоретичних, теоретичних чи літературно-критичних праць (монографій, нарисів, статей тощо) в українському літературознавстві. Крім того, результати дослідження можуть бути використані в нормативних історико-літературних та теоретичних курсах, спецкурсах і спецсемінарах, присвячених проблемам вивчення поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко, а також теоретичних та методологічних проблем, пов’язаних із класичною та онтологічною герменевтикою.
Результати дослідження вже використовуються під час викладання курсів Вступ до літературознавства”, Теорія літератури”, історико-літературних та теоретичних спецкурсів на філологічному факультеті Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка та Самбірського педагогічного коледжу імені Івана Филипчака, а також під час укладання навчальних програм з теорії літератури та написання монографій і статей з національно-екзистенціальних тем.
Апробацію результатів дисертації здійснено в публікаціях та доповідях на наступних наукових конференціях: Наукова конференція, присвячена 50-річчю творчої діяльності та 80-річчю з дня народження професора М.Гольберга (Дрогобич, 2002); Міжнародна науково-практична конференція Проблеми вивчення творчості Івана Франка і його сучасників у початковій школі” (Дрогобич, 2002); ХVІІ і ХVІІІ щорічні наукові Франківські конференції (Львів, 2002, 2003); Щорічний філологічний семінар Теоретичні й методологічні проблеми літературознавства” (Київ, 2002, 2003); Міжнародна наукова конференція Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму та вісниківського неоромантизму” (Дрогобич, 2003); Міжнародна наукова конференція Класична поетика й естетика постмодерної доби: заперечення чи трансформація?” (Львів, 2003); Наукова конференція Питання Церква і нація” в західноукраїнській богословській та культурологічній думці міжвоєнної доби (1920-1940 рр.)” (Дрогобич, 2004); Міжнародна наукова конференція Дмитро Павличко: літературна творчість і громадсько-політична діяльність” (Дрогобич, 2005); Міжнародна наукова конференція Актуальні проблеми історії і теорії української літератури” (Львів, 2005); 17-і Міжнародні людинознавчі філософські читання Гуманізм. Людина. Мова” (Дрогобич, 2005); Міжнародна наукова конференція Категорії буття у поетичній творчості Василя Стуса” (Дрогобич, 2005); Науковий семінар Функціонування ідей в системі масової комунікації сучасної України. Філософський, ідеологічний та методологічний аспекти” (Київ, 2006); Міжнародний науковий конгрес Іван Франко: дух, наука, думка, воля” (Львів, 2006).
Публікації. За темою дослідження опубліковано основну монографію (Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти). Дрогобич, 2005 (13,48 друк. арк.)) та та 24 інші публікації (2 наукові монографії, посібник, брошуру та 20 наукових статей у фахових виданнях).

Структура й обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (467 позицій). Загальний обсяг дисертації 437 сторінок, з них 396 основного тексту.

bibliography

ВИСНОВКИ

Здійснене когерентно-смислове дослідження поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко як розвитку української літературної герменевтики (крізь призму художньої інтерпретації національного сенсу екзистенціалів) доречно підсумувати висновковими положеннями, котрі логічно випливають із нашої роботи.
1. Під герменевтикою загалом мають на увазі філологічну дисципліну, котра займається мистецтвом розуміння текстів”, загальногуманітарну теорію та методологію інтерпретації і, останнє, практику тлумачення. Натомість літературна герменевтика (окреслена основобразом дум” у всіх трьох поетів) у своєму розширеному значенні означає насамперед практику і теорію художньо-літературної інтерпретації буття. А сенс, узгоджуючи класично-герменевтичну та онтологічно-герменевтичну термінологію, постає перед нами як глибинне інтенціональне значення літературного твору (літературного феномена взагалі), що виявляє істину буття і може бути охарактеризоване як онтологічно-екзистенціальна мета цього твору (чи феномена).
Національний сенс доцільно розглядати як те, на чому тримається зрозумілість саме національного буття. За аналогією з істиною, можемо стверджувати, що національне буття коріниться у власному (національному) сенсі. Людина справді існує в такий спосіб, що вона є ось” буття, тобто, як пише М.Гайдеґґер, його просвіт”. І основоположною рисою екзистенції, звідси, стає екстатичне виступання в істину буття”. Таким чином випрозорюється пізнавальний онтологічно-екзистенціальний ланцюг: екзистенція (репрезентована екзистенціалами) дозволяє пізнати присутність (індивідуальне чи надіндивідуальне тут-буття), котра, своїм чином, виводить на розуміння сенсу (чи істини) буття. У цьому плані художня література, особливо глибока філософська поезія, поезія пізнання” (Е.Соловей), допомагає і фахівцям-мислителям, і звичайним реципієнтам збагнути те буттєве питання, котре збагнути найважче. Це добре видно на прикладі точно змальованого враження М.Костомарова від поезії Т.Шевченка, котра у смисловому плані справді роздирала завісу” відкривала істину (сенс) народного буття.
Поглиблено вивчаючи мову, можемо виявити певний каузальний зв’язок: художня мова образ (герменевтичне) значення. Причому на значеннєвому рівні розходиться про змістове (власне когерентне) значення, що стає основою для виявлення значення смислового. Тобто літературна інтерпретація безпосередньо розпочинається на рівні змісту, а продовжується, виявляючи глибинне інтенціональне значення твору (власне сенсу) вже на смисловому рівні. Тому попереднє визначення літературної герменевтики дещо уточнююється і може звучати наступним чином: літературна герменевтика це насамперед практика і, за певних обставин, теорія інтерпретації буття, котру автор презентує в художньому літературному творі (кодуючи в системі образів), а реципієнт пізнає через цей твір (розкодовуючи ейдологічну систему).
2. Кожен великий письменник (класик, геній) є національним письменником не просто в сенсі номінальної приналежності до тієї чи іншої національної літератури. Такого типу письменник це насамперед письменник-націотворець, здатний відновлювати, утверджувати або навіть творити національну ідентичність читача. У націософському сенсі це означає допомагати адресату осмислювати різні аспекти національної ідеї (національного буття взагалі), а в культурно-націоналістичному і формувати націю як духовну, культурну спільноту, і протистояти денаціоналізуючим проявам культурного імперіалізму. Таким чином, великий письменник, вживаючи герменевтично термінологію, прирощує” національне буття власним художнім словом. Саме такого типу великими національними митцями, митцями-націотворцями, є інтерпретовані у цій праці Т.Шевченко, Є.Маланюк та Л.Костенко.
У літературно-герменевтичному сенсі великий письменник чи письменник-націотворець є тим, хто володіє властивістю видіння” і відання” (М.Гайдеґґер): глибинного проникнення в буття народу/нації, в екзистенцію окремої національної людини, поєднуючи обидва національно-екзистенціальні рівні колективного та індивідуального Я”. Усе це дозволяє на прикладі творів такого митця, як вершинних здобутків літературної культури тієї чи іншої нації, вивчати сутність та специфіку літературно-герменевтичних явищ та закономірностей. У нашому випадку йдеться про витлумачення національного сенсу екзистенціалів та простеження через цей феномен сутнісних рис і розвитку української літературної герменевтики. Таким чином, звернення до творчості Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко зумовлене тим, що ці митці належать до типу великих пасіонарних письменників-націотворців (як поети поетів”), а значить, свідомо здійснювали художнє тлумачення сенсу національного буття (про що переконливо свідчать і їх нехудожні висловлювання).
З іншого боку, з точки зору розвитку провідної для існування (духовного життя”) будь-якого національного організму національної ідеї (у класичній філософській термінології: відповідно до міри самоусвідомлення культурою себе як об’єктивації національного буття свого суб’єкта українського народу” (О.Забужко)), беремо національно найконцептуальніші і водночас естетично найдосконаліші (кожен з поетів у свій час був названий найкращим”) творчі досвіди в межах трьох великих культурно-історичних періодів: від кінця XVIII ст. до української революції 1917 року, від 1917 до 40-х рр. ХХ ст., від 50-х рр. ХХ ст. до початку ХХІ ст. Окремої широкої розмови в контексті національної літературної герменевтики, безумовно, заслуговує цілий ряд типологічно близьких письменників-класиків: І.Франко, Леся Українка, В.Стефаник, М.Рильський, Ю.Липа, Ю.Клен, Л.Мосендз, В.Симоненко, М.Вінграновський, В.Стус та ін.
3. Пропедевтичне історико-порівняльне окреслення типу художньої присутності та її екзистенційної дійсності (найближчого” простору, життєсвіту) у творчих досвідах Т.Шевченка, Є.Маланюка і Л.Костенко дозволяє виснувати, що загалом цей тип в якості аксіологічно позитивного (зразкового) персонажа (навіть характеру) є виразно українським (національним). Він постає перед нами літературно-архетипною (в термінології Н.Фрая) національною людиною шевченківського зразка як репрезентанта сучасного українства” (М.Шлемкевич). Екзистенційно (чи, по-іншому, духовно) ця шевченківська” людина українець (Я-буття) є людиною козацькою, що проявляється як у підтипі звичайної національної присутності (простого козака”), так і в підтипі присутності провідницької (духовної еліти народу, козацького лицаря”). З іншого боку, окрім індивідуального, у поезії всіх трьох авторів існує ще й надіндивідуальний, колективний тип національного тут-буття народ чи нація (українці (Ми-буття)). Художнім різновидам національної присутності протистоять два основні типи присутності антинаціональної імперська людина-пан (творець зла”, кат”) та імперська людина-раб (маргінал, малорос”), котрі увиразнюють сутність українського тут-буття. Екзистенційний простір української присутності конституюють також такі складні енси, як земля та світ: українець, як національне тут-буття, екзистує на національній землі і в національному світі.
Враховуючи специфіку українського типу присутності в досліджуваних творчих досвідах, вибудовується структура основопонять, за допомогою котрих вивчається специфіка літературної інтерпретації національного сенсу екзистенційних модусів, оскільки очевидно, що національна присутність допомагає збагнути сенс насамперед національного буття. У роботі експлікативну структуру основних позитивних (чи автентичних) екзистенціалів (йдеться про експлікати, що охоплюють звужене та розширене значення цього гайдеґґерівського терміна, але обов’язково не категоріального типу такі, що стосуються аналітики присутності) утворюють: розуміння, туга, радість, жах, турбота, співбуття, підручне (річ), смерть, часовість, історичність, доля, самість, свобода, істина (сенс), батьківщина, Бог, мистецтво, національна держава. Поруч з цим розглянуто протилежні позитивним модуси дефективні (наприклад, співбуттю протистоїть самотність, а турботі байдужість), а також деякі інші буттєві риси (як-от, гайдеґґерівські страх чи совість або авторські літературні модуси національно-визвольної боротьби чи войовничості). При вивченні модусів індивідуального типу національної присутності, постійно мались на оці модуси колективного типу українського тут-буття (і навпаки).
4. Проведений порівняльно-герменевтичний аналіз дванадцяти основних (розуміння, туги, радості, жаху, співбуття, турботи, підручного, часовості, історичності, долі, смерті, самості) та цілого ряду супутніх (боротьби, роботи, вартування (охорони), самотності, розлуки, освячення, походу, прокляття, журби, тривоги, щастя, любові, страху, відчуження, прощення, жалю, немилосердності, ворожості, дистанціювання, відновлення, убивства, вибачення, навчання, спустошення, байдужості, заступання, визволення та ін.) модусів дозволяє помітити і вивірити їх недвозначну національну сутність. Це, своїм чином, спонукає окреслити екзистенцію індивідуального та надіндивідуального типів літературної присутності (героя-персонажа) в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко як сутнісно національну, українську. Таким чином, протагоністи та другорядні герої (ліричні і неліричні) усіх трьох письменників-класиків репрезентують/зображають автентично національний тип тут-буття (людини-провідника (типу Гонти”) і звичайної людини (типу Галайди”), котрому протистоїть репрезентований антигероями тип тут-буття імперський: чужинця-пана (царя” чи сов-царя”) і його раба” національно спустошеного маргінала (передусім малороса).
5. Поглиблена (смислова) інтерпретація сутності екзистенції протагоніста і персонажа у всіх трьох поетів дозволила окреслити Україну (батьківщину) як перший фундаментальний екзистенціал-експлікат, що конституює основоструктуру національного сенсу екзистенції літературної присутності. А це дозволило в наступних структурних частинах роботи перейти до витлумачення інших експлікатів, що, поруч із Україною, входять до основоструктури національного сенсу, оскільки є постійно присутніми в тут-бутті персонажа як українця, постійно визначають сутність його самості та характер присутності загалом. Ідеться про основообрази та відповідні їм фундаментальні екзистенціали Бога і Свободи, що виразно простежуються уже в поезії Т.Шевченка. Це дало індуктивні підстави та можливість попереднього припущення (що, звичайно ж, в подальшому детально верифікується) про наявність у поезії усіх трьох класиків художнього вираження та інтерпретації тут-буттєвого трикутника поруч із гайдеґґерівським чотирикутником” (чи четвіркою”).
По-друге, аналіз літературного витлумачення модусів людського існування вивів на пізнання екзистенції ліричних протагоністів та персонажів, а також дозволяє осмислити в сутнісних рисах тип(-и) поетичної присутності. При цьому на рівні практики художньої герменевтики увиразнилась та фундаментальна роль присутності у збагненні сенсу буття, котру було засвідчено вище. Саме це логічно призвело до можливості витлумачення літературного розуміння самого буття, еквівалентом котрого у всіх трьох письменників найчастіше виявляється батьківщина (Україна).
6. Окреслення і підсумування діахронії художнього витлумачення в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка та Л.Костенко модусу свободи на рівні концептуальних опозицій побутової/історичної свободи, свободи/несвободи, націоналізму/імперіалізму, зовнішнього/внутрішнього імперіалізму дозволило виснувати наступне. Свобода (звільнювальне допущення буття сущого”) у всіх трьох художніх досвідах висвітлюється герменевтично: як сутність національної істини, як область національної долі, як буттєвий послух. Натомість завжди в поезії критикуються різні спустошуючі людину, націю та їх світ форми несвободи та породжуюче їх нігілістичне, розрахункове мислення”. З цього боку літературні досвіди українських класиків показують те, що націоналізм форма свободи” (С.Дюрінґ) (чи форма національної свободи) випливає з любові до вітчизняного буття як матері”, з охорони його, з усвідомлення, що індивідуальна і колективна присутність є пастирями буття”, тоді як імперіалізм як форма колективної несвободи випливає з егоїзму, з любові до себе як суб’єкта, з усвідомлення себе паном буття”, з вивищування якимось народом себе (як вибраного”) над іншими народами як об’єктами експлуатації. Найчастіше таким імперським народом в поезії змальовується народ російський.
Свобода в аналізованих поетичних досвідах структурує екзистенцію й окремого індивіда і цілої нації, бо робить людину й народ відповідними власній сутності ек-зистентними (історичними), чекаючими”, оберігальними, закоріненими у батьківщину як власне буття. Тобто автентичне, органічне, неспотворене колоніалізмом тут-буття української присутності це завжди і передусім пастирське”, історичне буття-вільним. Таким чином, свобода (як образ-символ Свобода) є для літературної присутності другим (умовно) фундаментальним екзистенціалом, що утворює основоструктуру національного сенсу її екзистенції.
7. Виявлений розвиток інтерпретації в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка і Л.Костенко екзистенціалу Бога та відповідних йому понять християнського тут-буття, лжебога (ідола) та псевдохристиянського існування доцільно пісумувати наступними висновками. Бог у поетичних досвідах витлумачується переважно в екзистенціальному, а не трансцендентному плані. Структурована християнська сутність Його (Краса, Любов, Сила, Істина, Слово, Справедливість, Життя, Кара, Боротьба тощо) з’являється із по-національному зображених сфер священного та божественного. Так поетично показується, цілком в інкультураційному дусі, національний шлях до божества”. Бог постає передусім як український Господь творець й опікун (євангельський добрий пастир”) українського світу й української присутності. Українське тут-буття розуміється як активне поетичне” проживання в присутності й очікуванні Бога, на противагу антихристиянському існуванню проживанню в присутності спустошувальних ідолів. При цьому трансцендентна любов до Бога перевіряється екзистенціальною, оберігальною, жертовною (перевіреною вчинками) любов’ю до національного буття, батьківщини.
Таким чином, Бог постає як третій фундаментальний екзистенціал-експлікат, що конституює основоструктуру національного сенсу екзистенції літературної присутності.
З’являється можливість помітити, що українська людина та народ існують не лише в межах вільного й захищеного гайдеґґерівського чотирикутника” (землі, неба, смертних і Божественних Сутностей), а й у межах національно-екзистенціального трикутника” Бога, Батьківщини (України), Свободи вперше чітко художньо вираженого та витлумаченого в поезії Т.Шевченка (звідси й пропонована назва трикутника” шевченківський). Якщо чотирикутник” німецького філософа постав на основі осмислення насамперед повсякденного тут-буття та імпліцитного рефлексійного протистояння спустошенню, породженому передусім внутрішньою несвободою на базі західного технократичного розрахункового мислення”, то трикутних” Т.Шевченка, з’являється як буттєва структура екзистування людини, що поетично (і явно!) протистоїть спустошенню, спричиненому передусім несвободою зовнішньою чужоземною колонізацією. У цьому, на нашу думку, полягає основна відмінність і спільність між гайдеґґерівським та шевченківським типами екзистенціалізму та герменевтики (буттєво-історичного” мислення). Спільним моментом є також те, що в трикутнику”, як і в структурі німецького філософа, елементи є невід’ємними і взаємопов’язаними. Вивищення котрогось над іншими, вилучення чи спотворення бодай одного з них унеможливлює повноцінну екзистенцію української присутності. Українець та українці, звідси, можуть поетично існувати лише як вільні християнські національні присутності.
8. У всіх трьох поетів держава витлумачується онтологічно-герменевтично як прихисток”, річ, будівля, що уможливлює вільне проживання індивідуального та надіндивідуального типів національної присутності. Йдеться про можливість національного екзистування, що відповідає власній сутності (своїй правді, і силі, і волі”) тільки в межах природного (національного) політичного дому: своєї хати” (Т.Шевченко), Києва” як власного Риму” (Є.Маланюк) чи держави”, що держить” (Л.Костенко). Повноцінна національна екзистенція людини і народу в поетичних досвідах усіх трьох авторів це, крім усього іншого, ще й політична, державницька екзистенція: національна присутність оберігає свою національну державу, а вона стає оберігальним притулком для проживання цієї присутності.
9. Діахронний розгляд витлумачення істини/сенсу в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко як істоти національного буття, екзистенціалу та сутності мистецтва дозволив помітити наступне. Мистецтво постає джерелом національної екзистенції, джерелом звершено-історичного тут-буття” народу, кожного з творців” та охоронців” (М.Гайдеґґер), виконуючи функцію духовного збереження й традиції” (Г.-Ґ.Ґадамер). Істинотворчою сутністю самого мистецтва виявляється поезія (спів”, думи”, мова”, ярий клич”, грім дужих слів”, стилет”, неповторність”, сни народу”, самотня битва” та ін.). Сам поет (кобзар”, митець”, залізних імператор строф”, співець”, медіум історії” тощо) витлумачується як промовляч буття”, пастир, охоронець національного буття в істині, сутність його буття це буття на сторожі” уярмлених земляків (малих отих рабов німих”). Певна еквівалентність між поняттями ідея та істина дозволила поглибити націософське значення поезії всіх трьох авторів, виявивши, що на рівні зображення національної ідеї (великого льоху”, Духу” батьківщини, України”) схоплюється не буття окремого сущого, а національне буття в сутнісній цілісності, у своїй істині.
Загалом витлумачення художньо виявленої неприхованості (істини, сенсу), увиразнило те, що заглиблюємося в поетичних досвідах усіх трьох поетів у сферу не просто буття, а національного буття. Ця українська істина потребує української присутності як пастиря”, а з іншого боку, саме істина національного буття стає прихистком” для сутності цієї присутності (як окремої людини, так і цілого народу). Водночас у межах цілого другого розділу виявляється та верифікується основоположна національно-екзистенціальна структура, що окреслює національну сутність, смисл екзистенції (проживання) літературної присутності Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко і котра утворює тут-буттєвий трикутник” схрещення понять Бога, України, Свободи. Загалом цей трикутник” не суперечить чотирикутнику” М.Гайдеґґера (як онтологічно-екзистенціальній структурі”), виявляючи сенс буття як буття сущого, основи буття сущого та істини буття.
10. Загалом, історико-літературний аналіз показав, якщо світ чотирикутника” утворює співбуття (схрещення) чотирьох елементів (землі, неба, Божественних Сутностей і смертних), то світ трикутника” утворений схрещенням трьох елементів (фундаментальних екзистенціалів), з яких Бог відповідає загалом Божественним Сутностям, а Україна (батьківщина) поєднує в собі національні землю, небо (часовість), смертних (національну присутність людину і народ). При цьому Свобода (звільнювальне допущення буття сущого” (М.Гайдеґґер)) виокремлюється в окреме суще (в чотирикутнику” вже імпліцитно наявний вільний, захищаючий, державний простір), оскільки йдеться не просто про важливе, а про найголовніше для будь-якого поневоленого народу про національне звільнення, без якого ні Бог, ні вітчизна не отримують позитивного екзистенціального значення, не можуть оберігати присутність, а стають лише знаками імперського кумира (як імперський бог”-Саваоф у московській православній Церкві) чи простором колишнього повнокровного життя (звідси численні образи мертвої, зруйнованої, спустошеної країни). У чотирикутнику” присутність мешкає поетично, оберігаючи істину буття і знаходячи у ній свій прихисток. У поетичному трикутнику” всіх трьох авторів національна людина і цілий народ ще тільки повинні вибороти собі право мешкати поетично (біля джерела) бути мирними пастирями, вільними охоронцями власного національного буття у власній державі-хаті”, вибороти право захищено проживати у власному чотирикутнику”.
У цілому, з’являється можливість побачити на базі поезії ХІХ-ХХ століть історію української літератури як діахронію національної художньої інтерпретації, у межах котрої модифікувалися лише жанрово-стильові форми вираження (передусім на рівнях зовнішньої та внутрішньої форми твору, про що варто поговорити в окремих поетикальних роботах), але сутність (на рівні змісту і сенсу) національно-екзистенціальна інтерпретація буття-у-світі залишалась практично без змін. Незмінне завдання літературної герменевтики (як і, мабуть, витлумачення взагалі) полягає, швидше, не в тому, щоб вирішити раз і назавжди загадку (таємницю) буття, а в тому, щоб побачити цю загадку, вказати шлях до її вирішення (витлумачення). Звідси генеральна духовнотворча мета поезії (як літературної герменевтики) Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко показати шлях до вільного, мирного, назагроженого співбуття (поетичного мешкання” біля джерела, охорони його) у чотирикутнику”, але через попереднє співбуття у національно-екзистенціальному трикутнику” боротьби, тобто навчити буттєво-історичного мислення (осмислювального розмірковування”), котре необхідне для збереження самості національної присутності, що проживає не як визискувач-пан, кат”, а як справжня людина”: турботливий, по-євангельски добрий пастир буття” (М.Гайдеґґер) і в трикутнику”, і в чотирикутнику”.
11. Класично-герменевтичне вивчення (в розвитку) теоретико-методологічних (герменевтично-спекулятивних, тезаурусних) параметрів того буттєво-історичного мислення (як правильної охорони, як оберігаючого істину відання), що його культивують національно-екзистенціальні, бо скеровані на пізнання національного сенсу екзистенціалів, виразно націотворчі літературно-герменевтичні досвіди в усіх трьох поетів, дозволяє зауважити наступне. Сформульований українськими класиками (передусім Т.Шевченком) на рівні змісту і сенсу національний імператив постає перед нами як основна, аксіальна внутрішня ціль” і водночас найважливіша для життя нації” цінність (благо”), котра вчить мислити національними категоріями життя” у всіх сферах буття народу. У цій своїй якості національний імператив постає прямим аксіологічним відповідником національної ідеї, що має культуроносні, культуротворчі, культурозахисні та культуроінтерпретуючі потенції. З іншого боку, з позицій класичної герменевтики В.Дільтея (якщо взяти життя нації” як відповідник національної екзистенції, а в якості передсуджень розглядати цінності і цілі) стає очевидно, що саме національний імператив як основна цінність/мета (сенс) національного життя зумовлює постання націоцентричного, національно-екзистенціального тезаурусу герменевтичного мислення. Йдеться про мислення у категоріях захисту, відтворення та розвитку нації. А відтак з’являється можливість класично-герменевтичного обґрунтування формування передусім поезією Т.Шевченка нового типу української людини (як шевченківської) на базі структур її мислення.
12. У цілому той історично та порівняльно виявлений тип тезаурусу (перед-структури розуміння), який конституюється в межах теоретичного рівня літературного витлумачення в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко, має виразний національно-екзистенціальний характер, оскільки стосується передусім аналітики національної присутності (екзистенції окремої національної людини і цілого народу) і виводить реципієнта на шлях пізнання сенсу (істини) національного буття. Це підтверджується і з точки зору класичної герменевтики, де системотворчою домінантою виступає національний імператив як основна ціль/цінність життя нації” (В.Дільтей), і з позицій онтологічної герменевтики, де систему передсуджень структурують основоположність національного буття та істинотворчість художньої літератури у стосунку до звершено-історичного тут-буття народу” (М.Гайдеґґер).
Загалом саме таке успадковуване тлумачення”, накреслений в поетичних досвідах (в межах трьох широких історичних контекстів української літератури останніх двох століть) національно-екзистенціальний тип тезаурусу, дозволяє з надійних (опертих на фундаменті онтологічної та, меншою мірою, класичної герменевтики) позицій осягнути глибинний, іманентний, національний сенс творчості Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко та інших передусім українських (хоча не лише їх) письменників-класиків, письменників-націотворців (І.Франка, Лесі Українки, В.Стефаника, Б.Лепкого, М.Рильського, Ю.Клена, Л.Мосендза, О.Ольжича, Т.Осьмачки, Б.Антоненка-Давидовича, А.Малишка, В.Барки, В.Симоненка, В.Стуса, Вал.Шевчука, Р.Іваничука, М.Вінграновського, П.Скунця, Б.Стельмаха, В.Герасим’юка та ін.). Це той сенс, на котрий вмотивовано орієнтується (так чи інакше) новітня українська література: П.Вольвач, М.Матіос, В.Медвідь, І.Павлюк, Є.Пашковський, В.Слапчук, В.Цибулько та ін. Загалом він дозволяє герменевтично обґрунтувати концептуальне історико-літературне спостереження Л.Мороз стосовно ідейно-мистецької спадкоємності”: Оглядаючись на минуле, маємо всі підстави стверджувати: попри всю видиму дискретність українського історико-культурного процесу, в усі віки його в’язали в єдину систему (багатобарвну але ж то не мусимо трактувати як ваду!) незримі ниті ідейно-мистецької спадкоємності” [259;34].
Крім того, випрацювана в межах провідних поетичних досвідів ХІХ-ХХ століть національно-екзистенціальна система передсуджень, базована на них національно-екзистенціальна методологія дозволяє вже в межах наступних теоретико-методологічних студій окреслити органічні українській герменевтичній традиції гносеологічні концепти, вийти на можливість осягнення герменевтичних основ українського екзистенціалізму, поглибити націологічні, історіософські, націософські, культурно-націоналістичні пошуки в гуманітаристиці загалом, аргументовано полемізувати із нігілістичними (спустошувальними) типами метадискурсу та можливо навіть допомогти українській філософській рефлексії збагнути істину (як неприхованість) національного буття. На нашу думку, оберігальне, пастирське, національно-екзистенціальне мислення суттєво конкретизує сутність герменевтичного буттєво-історичного мислення і може виступати в якості уважного до будь-якого мистецького феномену (як джерела національного тут-буття) міркувального відання, котре готує творінню його простір, творцеві його шляхи, охоронцеві його місце” (М.Гайдеґґер).
Тим з українських дослідників, які похапцем, часто поверхово і неуважно, засвоюють інокультурні філософські моделі та некритично інсталюють їх на ґрунті української гуманітаристики, зокрема літературознавства, в якості дослідницьких методологій, можливо, варто б попередньо звернутися до герменевтичного потенціалу вітчизняної художньої націоцентричної традиції (шляхетних джерел” національного мислення) і пошукати там здобуту нашими класиками істотно”, для свого народу, за всіх”, основоположну істину мудрость свою”, що лише й уможливлює адекватне навчання чужому” (Т.Шевченко). Оскільки, як слушно зауважував німецький мислитель, філософія і поезія стоять на протилежних вершинах, але говорять одне і те саме”.
З іншого боку, природна залежність гуманітарія від конкретизованого в переданні, у тезаурусі історичного виміру національного буття, усвідомлена і системна (не лише інтуїтивно-стихійна”) закоріненість у власній споконвічній” батьківщині, отій по-художньому осягненій матері”, яку не обирають” і не забувають”, дозволяє стати по-справжньому вільним і творити буттєво-історично, не залежачи (свідомо чи ні) від спустошувальних, національно-відчужуючих стереотипів (явних або прихованих політичних міфів). Бо шлях істини”, за вдумливим спостереженням Г.-Ґ.Ґадамера, у гуманітарних науках полягає в дослуханні до переказу і перебуванні в переказі”, а там, де гуманітарні науки володіють істиною, вони карбують слід свободи, який неможливо стерти” [58;41-42].
Звичайно ж, наша далека від досконалості та єдиноправильності” історико-герменевтична (історіософська) спроба вивчення українських художніх літературних досвідів крізь призму витлумачення в них національного сенсу екзистенціалів (тобто історії української літератури як історії герменевтичних ідей) є лише одним із можливих шляхів подальшого дослідження української літературної герменевтики та базованої на ній іманентної національної методології. Віримо, що поява інших і кращих синтетичних досліджень цієї важливої проблеми, котрі вписуються в актуальний пошук історіотворчих потенцій власного народу” (М.Степико) та фахових обґрунтувань історичної й національної детермінованості літературно-теоретичного знання” [327;34] (Г.Сивокінь), не за горами. При цьому особливо важливим, на нашу думку, є наступне. Щоб напрям цих та й інших плюралістичних літературознавчих пошуків (культурно-історичних, компаративних, біографічних, духовно-історичних, феноменологічних, психологічних, філологічних, екзистенціальних, міфопоетичних, христологічних, семіотичних, постколоніальних тощо) не змінювався. Щоб спрямовував наукове мислення в простір інтерпретації постійний вектор, що виходить із власної герменевтичної традиції. Щоб не марними виявились сподівання кращих представників українських учених старшого покоління, котрі постійно й слушно наголошують на тому, що мусимо взорувати на світові виміри, але покладатися на критерії, засади й традиції найперше власної національної системи цінностей” [111;528].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аббаньяно Н. Мудрость философии. СПб.: Алетейя. 2000. 311с.
2. Аврелий Августин. О христианском учении // Антология средневековой мысли (Теология и философия европейского Средневековья): В 2 т. Т.1 / Под ред. С.С.Неретиной; сост. С.С.Неретиной, Л.В.Бурлака. СПб.: РХГИ, 2001. С.66-113.
3. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. К.: Критика, 2001. 272с.
4. Андрусів С.М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2000, Тернопіль: Джура, 2000. 340с.
5. Андрухович Ю. Bad company (Короткий курс української літератури) // Критика. 2002. Ч.12. С.22.
6. Антология мировой философии. В 4-х т. М.: Мысль, 1971. Т.3. 760с.
7. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. 634с.
8. Аристотель. Метафизика // Аристотель. Сочинения в четырех томах. Т.1. Ред. В.Ф.Асмус. М.: Мысль, 1976. С.63-507.
9. Арістотель. Політика / Пер. з давньогр. та передм. О.Кислюка. К.: Основи, 2003. 239с.
10. Баган О. Бард неспокою раси” (Евген Маланюк) // Баган О., Гузар З., Червак Б. Лицарі духу (Українські письменники-націоналісти вісниківці”). Дрогобич: ВФ Відродження”, 1996. С.9-37.
11. Баган О. Поміж містикою і політикою (Дмитро Долнцов на тлі української політичної історії 1-ї половини ХХ ст.) // Донцов Д. Твори. Том 1. Геополітичні та ідеологічні праці. Львів: Кальварія, 2001. С.23-63.
12. Баган О.Р. Естетика і поетика вісниківського неоромантизму: Автореф. дис. кандидата філолог. наук: 10.01.01 / Львівський національний університет імені Івана Франка. Львів, 2002. 20с.
13. Базилевський В. Поезія як мислення // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. (у трьох книгах). К.: Рось, 1994. Кн. 3. С.182-189.
14. Балей С. З психольоґії творчости Шевченка. Черкаси: Брама, 2001. 80с.