НЕДОПУСТИМІСТЬ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

brief description

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПРАВОВИХ НАУК УКРАЇНИ
НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ
ПРИВАТНОГО ПРАВА І ПІДПРИЄМНИЦТВА

На правах рукопису

ГУБАР ОЛЕКСІЙ СЕРГІЙОВИЧ

УДК 347.124

НЕДОПУСТИМІСТЬ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ
У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;
сімейне право; міжнародне приватне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
д. юрид. н., професор,
чл.-кор. НАПН України
Майданик Роман Андрійович

Київ – 2013

ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕДОПУСТИМОСТІ ЗЛОВЖИВАННЯ ЦИВІЛЬНИМ ПРАВОМ 10
1.1. Огляд літератури щодо недопустимості зловживання цивільним правом 10
1.2. Принцип недопустимості зловживання цивільним правом 14
1.3. Поняття та елементи зловживання цивільним правом 23
1.4. Класифікація зловживання цивільним правом 50
РОЗДІЛ 2. ЕВОЛЮЦІЯ ІНСТИТУТУ НЕДОПУСТИМОСТІ ЗЛОВЖИВАННЯ ЦИВІЛЬНИМ ПРАВОМ 70
2.1. Еволюція вчення про недопустимість зловживання правом у цивілістичній науці 70
2.2. Порівняльно-правова характеристика недопустимості зловживання правом за іноземним законодавством 92
РОЗДІЛ 3. ФОРМИ ТА ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ЗЛОВЖИВАННЯ ЦИВІЛЬНИМ ПРАВОМ 136
3.1. Шикана як особлива форма зловживання цивільним правом 136
3.2. Інші форми зловживання цивільним правом 146
3.3. Відмова в захисті права як єдиний правовий наслідок зловживання цивільним правом 163
ВИСНОВКИ 181
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 201

ВСТУП

Актуальність теми.
Вибір теми дисертаційного дослідження зумовлений особливим місцем недопустимості зловживання правом у цивільному законодавстві України як прояву несумлінного здійснення цивільного права.
Незважаючи на нормативне закріплення вітчизняним цивільним законодавством конструкції недопустимості зловживання правом, вітчизняна доктрина та правозастосовна практика не дають науково обґрунтованих і чітких відповідей щодо поняття, природи та класифікації зловживання правом, їх форм, видів і правових наслідків, що ускладнює відмежування зловживання правом від суміжних правових конструкцій, виявлення особливостей застосування окремих видів зловживання правом.
Неналежний стан наукових досліджень і нормативного регулювання з даної проблематики перешкоджає формуванню усталеної правозастосовної практики з цієї категорії спорів, що не сприяє ефективному та стабільному здійсненню цивільних прав та інтересів.
Окремим аспектам правового регулювання недопустимості зловживання цивільним правом у дореволюційний, радянський і сучасний періоди були присвячені роботи Й. О. Покровського, В. П. Грибанова, М. М. Агаркова, Л. А. Бірюкова, О. В. Волкова, В. І. Ємельянова, М. О. Стефанчука, Є. Іванова, А. А. Малиновського, Р. А. Майданика, О. О. Поротикової, С. Д. Радченко, М. М. Хміль, Т. С. Яценко та інших. Однак ці роботи переважно відображали соціально-економічні умови минулих історичних періодів, зокрема кінця XIX – початку XX століть чи до набрання чинності Цивільним кодексом (ЦК) України 2003 р., або присвячені характеристиці лише окремих питань щодо зловживання цивільним правом.
За період після прийняття чинного ЦК України у вітчизняній цивілістичній науці не з’явилось системних наукових досліджень недопустимості зловживання правом за цивільним законодавством України.
Наведене зумовлює актуальність дослідження недопустимості зловживання цивільним правом як самостійного предмету дисертаційної роботи.
Науково-теоретичною основою даної дисертації, окрім праць вищезазначених авторів, є теоретичні розробки наступних вітчизняних і зарубіжних вчених-правознавців: В. А. Васильєва, М. К. Галянтич, Д. Д. Гримм, О. В. Дзера, А. С. Довгерт, А. І. Загорулько, Ю. О. Заіка, О. С. Йоффе, О. В. Кохановська, О. О. Красавчиков, В. М. Коссак, Н. С. Кузнєцова, І. М. Кучеренко, В. В. Луць, Є. О. Мічурін, І. В. Миронов, В. А. Ойгензіхт, Є. А. Павлодський, С. О. Погрібний, Р. О. Стефанчук, М. О. Стефанчук, Є. О. Харитонов, О. І. Харитонова, Б. Л. Хаскельберг, Я. М. Шевченко, В. С. Щербина, Т. С. Яценко та ін.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Тема дисертації затверджена Вченою радою Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва НАПрН України 27 травня 2009 р. (протокол № 5). Дисертаційне дослідження виконано відповідно до напрямів наукових досліджень Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва НАПрН України “Методологічні засади приватного права” (реєстраційний номер 0103U003101) та “Проблеми здійснення та захисту суб’єктивних цивільних прав” (реєстраційний номер 0108U000494).
Мета і завдання дослідження.
Метою роботи є розробка теоретико-правових положень щодо недопустимості зловживання цивільним правом, підготовки пропозицій з вдосконалення норм цивільного законодавства України та практики його застосування.
Поставлена мета зумовила вирішення таких основних завдань:
1. дослідити еволюцію конструкції недопустимості зловживання правом;
2. здійснити порівняльно-правову характеристику вчення про недопустимість зловживання правом за іноземним законодавством;
3. з’ясувати поняття, кваліфікуючі ознаки та елементи зловживання правом;
4. провести класифікацію зловживання правом;
5. виявити форми та види зловживання правом;
6. розкрити правові наслідки зловживання правом;
7. розробити конкретні пропозиції, спрямовані на вдосконалення чинного цивільного законодавства щодо недопустимості зловживання правом.
Об’єкт дослідження: відповідні цивільні правовідносини, в межах яких допущено зловживання правом.
Предмет дослідження: система чинних в Україні нормативно-правових актів, що стосуються недопустимості зловживання правом в цивільному праві України, вітчизняні та зарубіжні наукові джерела, судова практика та акти її тлумачення.
Методи дослідження: при проведенні дисертаційного дослідження автор керувався загальнонауковим діалектичним методом і окремими науковими методами історичного, порівняльного, догматичного та системно-структурного аналізу. Історичний метод дав змогу дослідити розвиток конструкції недопустимості зловживання правом (Підрозділ 2.1). Порівняльний був використаний для виявлення особливостей правового регулювання поняття та форм зловживання правом, тлумачення особливостей їх змісту, а також при визначенні різних аспектів кваліфікації та застосування конструкції недопустимості зловживання правом, які виникають за законодавством України та іноземних країн (Підрозділ 2.2). За допомогою діалектичного методу досліджувалось формування конструкції недопустимості зловживання цивільним правом. Формально-юридичний метод надав змогу проаналізувати зміст норм чинного законодавства в цій сфері (Підрозділ 1.3), а метод системно-структурного аналізу – встановити місце конструкції недопустимості зловживання правом у системі способів і меж здійснення цивільного права, в контексті взаємозв’язку зловживання правом і меж здійснення цивільного права (Підрозділи 1.2, 1.4, 3.1, 3.2). Водночас загальною методологічною основою була обрана концепція здійснення суб’єктивного цивільного права на засадах добросовісності, розумності і справедливості та визнання зловживання правом проявом недобросовісного здійснення цивільного права.
Обираючи таку методологічну основу, дисертант виходив з того, що інститут недопустимості зловживання цивільним правом є проявом принципу недопустимості недобросовісного здійснення цивільного права, дотримання положень якого сприяє збалансованому регулюванню та стабільності цивільного обороту, добросовісному і справедливому здійсненню цивільних прав.
Наукова новизна одержаних результатів.
На основі проведеного дослідження автором сформульовано такі наукові положення, висновки та пропозиції, що виносяться на захист.
Вперше:
1) обґрунтовується юридична природа зловживання суб’єктивним цивільним правом як способу завідомо недобросовісного здійснення цивільних прав, а не лише як здійснення права способом, не передбаченим законом;
2) доводиться, що під недобросовісним здійсненням цивільних прав слід розуміти дії носія права в порушення загальноприйнятих, визначених законом або правочином правил чесної поведінки, які поширюються на відповідні види правовідносин, у межах яких допущено недобросовісне здійснення цивільних прав;
3) аргументується розуміння зловживання цивільним правом як завідомо недобросовісного здійснення цивільних прав способом, що суперечить призначенню права, шляхом вчинення нечесних (лицемірних) дій особи з усвідомленням суто формальної реалізації свого права (під прикриттям його реалізації), порушення інших, визначених законом, меж здійснення цивільного права, з наміром заподіяння шкоди іншій особі;
4) доводиться, що в суб’єктивному розумінні при зловживанні цивільним правом недобросовісність проявляється в нечесних, а саме лицемірних, діях уповноваженої особи, тобто під прикриттям реалізації свого суб’єктивного права, а умисел становить вину порушника, що проявляється в знанні (усвідомленні) останнім суто формальної (лицемірної) експлуатації норми права та перекрученні змісту його правомочностей і вирізняє зловживання правом від інших форм недобросовісності та правопорушень;
5) обґрунтовуються такі істотні ознаки зловживання цивільним правом: недобросовісне здійснення цивільних прав за відсутності виправданого інтересу; умисел на зловживання правом; наявність шкоди або створення умов для настання шкоди при зловживанні правом; правова невизначеність внаслідок неможливості використання спеціальної норми, яка регулює недобросовісне здійснення цивільних прав; нормативна заборона поведінки, яка визнається зловживанням правом;
Удосконалено:
6) положення щодо класифікації зловживання цивільним правом за дуалістичним принципом поділу форм зловживання та їх видів за метою (виключний або визначальний намір завдання шкоди іншій особі) та засобом зловживання правом (цивільне право; право на захист тощо);
7) аргументацію доцільності відмежування шикани від інших форм зловживання цивільним правом за критерієм виключності й одиничності наміру заподіяння шкоди іншій особі та наявністю в діях правопорушника іншої, законної мети, яка має визначальний характер;
8) обґрунтування доцільності визнання дій в обхід закону формою зловживання цивільним правом, зміст якої становлять недобросовісні дії носія права, спрямовані на застосування до правовідносин норми іншої, ніж норма, передбачена законодавством;
9) положення про визнання суб’єктом зловживання цивільним правом особи, яка є носієм суб’єктивного цивільного права та уповноважена вчиняти або вимагати вчинення дій від зобов’язаної особи;
Дістали подальшого розвитку:
10) аргументація недоцільності поширення зловживання правом на випадки зловживання обов’язком, оскільки носій юридичного обов’язку є зобов’язаною особою, а не кредитором, якого можна зобов’язати вчинити певні дії, необхідні для здійснення права. В зв’язку з цим до здійснення обов’язку “на зло” не може бути застосовано відмову від права на судовий захист як передбачений законом правовий наслідок зловживання правом;
11) положення про визнання передбаченого ч. 6 ст. 13 ЦК України права на відмову в судовому порядку в захисті права, яким зловживають, допустимим способом захисту цивільних прав;
12) аргументація доцільності визнання “можливості” відмови від захисту права єдиною цивільно-правовою санкцією, що може бути застосована до особи, яка зловживає своїми цивільними правами, та неможливість застосування цивільно-правових заходів відповідальності (відшкодування збитків, стягнення неустойки тощо) в межах ст. 13 ЦК України, оскільки останні виступають предметом самостійного матеріального права вимоги.
Практичне значення одержаних результатів.
Розроблені науково-теоретичні положення можуть бути використані:
1) у нормотворчій діяльності – для удосконалення вітчизняного законодавства щодо недопустимості зловживання цивільним правом;
2) у практичній діяльності – для підвищення ефективності правозастосовної практики і захисту прав та інтересів осіб від зловживання правом;
3) у науково-дослідній сфері – при подальшій науковій розробці проблем недопустимості зловживання правом;
4) у навчальному процесі – для викладання дисциплін “Цивільне право України” та “Сімейне право”, а також при підготовці навчально-методичної літератури.
Апробація результатів дослідження.
Дисертація обговорювалась на засіданнях відділу проблем приватного права Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва НАПрН України.
Основні положення дисертації оприлюднені в повідомленнях і доповідях на: Міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми цивільного, сімейного та міжнародного приватного права” (м. Київ, 10 листопада 2011 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Приватно-правове регулювання суспільних відносин: традиції, сучасність, перспектива” (м. Одеса, 19-20 квітня 2012 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Правова система України: сучасні тенденції та фактори розвитку” (м. Запоріжжя, 25-26 січня 2013 р.).
Публікації.
Основні результати дисертаційного дослідження відображено у 8 публікаціях, зокрема, 5 статтях, опублікованих у фахових для юридичних наук виданнях, і 3 тезах доповідей на наукових заходах.

bibliography

ВИСНОВКИ

1. Одним із перших юридичних зразків нормативного регулювання ситуацій, покликаних надати юридичних захист від зловживання правом, було розроблене в праві Стародавнього Риму правило – “нікого не ображає той, хто користується своїм правом” (qui jure suo utitur neminem laedit), яке ґрунтувалось на ідеї правової охорони свободи власності, договору, заповітів, індивідуальної свободи та самовизначення і було нормативно відображено в Законах XII таблиць та інституціях Гая, в Зведенні імператора Юстиніана (Сorpus Juris Civilis).
2. Римські юристи в цілому розуміли сутність, юридично не формулюючи конструкцію зловживання правом, однак фактично використовували конструкцію, яка виражалась у висловлюваннях відомих юристів: “Поступає в обхід закону той, хто зберігаючи слова закону, обходить його смисл...”, “Тому, що встановлено проти смислу права, ми не можемо слідувати як юридичному правилу”.
3. Доводиться висновок про невизнання римським правом юридичної конструкції зловживання правом у сучасному розумінні, оскільки за римським правом будь-яка дія, що входить до складу права, може бути вчинена навіть у тому випадку, коли вона призведе до шкідливого результату для сусідів або інших осіб і не принесе користі уповноваженій особі. Таке правило фактично свідчило про відсутність меж здійснення прав за римським правом (Гай: “Ніхто не вважається таким, що чинить зло навмисно (рос. злоумышленно), якщо він користується своїм правом” – nullus videtur dolo facere, qui jure suo utitur (D. 50.17.55)).
4. Єдиним обмежувачем здійснення визнавалась виключність мети та наміру особи нашкодити.
При цьому римське право не визнавало протизаконними дії носія права тільки з тих міркувань, що спонукальною причиною таких шкідливих дій виступає для уповноваженої особи намір заподіяти шкоду іншій особі.
Правомірність дії, якою здійснюється право, може бути оспорена доведенням тільки такого злого умислу або вимогою присяги, якщо зла воля виявляється з обставин справи з такою очевидністю (рос. несомненностью), що іншої спонукальної причини до дії не буде виявлено. В цьому випадку римський правовий порядок відмовляв у захисті подібному здійсненню або зловживання визнавалось неприпустимим.
5. У вітчизняній доктрині права потреба в дослідженні конструкції зловживання правом у вітчизняній юридичній науці виникла ще в кінці XIX – на початку XX століть, яка була зумовлена необхідністю вирішення колізійних питань, що виникали в правозастосовній практиці при розгляді справ про відшкодування майнової шкоди, заподіяної під час здійснення уповноваженими суб’єктами своїх цивільних прав.
6. Дореволюційна цивілістична доктрина зазвичай обґрунтовувала поширення зловживання правом лише на випадки шикани, для якої властивий суб’єктивний елемент навмисного заподіяння шкоди третім особам.
7. Радянською цивілістикою було сформульовано теорію зловживання правом – теорію “меж здійснення цивільних прав”, яка в тому числі вплинула на чинне цивільне законодавство України та країн-республік колишнього Радянського Союзу.
8. Цивілістична доктрина радянського періоду, незважаючи на наявність різних підходів з цього питання, переважно розглядала як зловживання правом дії уповноваженого суб’єкта в межах належного йому суб’єктивного права із застосуванням форм його реалізації, які виходять за встановлені законом межі здійснення права.
9. За своєю природою зловживання правом переважно пропонувалось визнавати особливим типом цивільного правопорушення, вчиненого уповноваженою особою при здійсненні нею належного їй права, пов’язаного з використанням недозволених конкретних форм у межах дозволеного їй законом загального типу поведінки.
10. Історично еволюція вчення про недопустимість зловживання правом характеризувалась бурхливим розвитком у законодавстві Німеччини та судовій практиці Франції, яке вже потім було підхоплено законодавством інших національних правопорядків сучасності.
Загальними кваліфікаційними ознаками для зловживання правом у сучасному праві країн континентального та англо-американського права вважаються: а) наявність протиправної мети – заподіяння шкоди іншим особам; б) засобом зловживання завжди були цивільні права в їх виключно формальному розумінні (тобто вони виступали зовнішнім прикриттям шкідливих дій правопорушника); в) характер поведінки кваліфікувався як недобросовісний, тобто завжди була присутня прихована корисна мета.
11. У сучасному європейському праві інститут недопущення зловживання суб’єктивним цивільним правом (фр. abus de droit), відомий більшості країн континентального права (в т. ч. Німеччини, Франції, Швейцарії, Росії тощо), регулює відносини щодо перевищення меж реалізації цих прав його носіями за допомогою трьох груп правових норм, які: а) прямо забороняють шикану як форму зловживання правом; б) містять вимоги щодо здійснення суб’єктивних прав відповідно до “чеснот” або “сумлінного” їх здійснення; в) містять вимоги здійснювати суб’єктивні права з урахуванням суспільних інтересів.
12. Німецьке цивільне право визнало ідею необхідності заборони зловживання правом шляхом нормативного закріплення в НЦУ (§ 226) правила про неприпустимість здійснення права, якщо воно може мати своєю виключною метою заподіяння шкоди іншій особі (так звана німецька шикана).
13. Німецьку шикану характеризують наступні обов’язкові ознаки: 1) формальне правоздійснення; засобом для зловживання повинно бути саме формальне право (а не дії, поведінка, свободи тощо), яке здійснюється не у відповідності з соціальним призначенням; 2) злий намір, мета, прямий умисел; при цьому виключно “зла” спрямованість дії зі здійснення права на заподіяння шкоди іншій особі повинна розумітись не в буквальному значенні (коли відсутня жодна інша мета окрім заподіяння шкоди), без урахування наявності “паралельних” інтересів у суб’єкта права, що виключало б можливість застосування шикани, коли поряд з метою заподіяти шкоду іншій особі існує також інша мета, але остання суперечить праву або аморальна; 3) наявність ситуації правової невизначеності (прогалини, помилки, колізії тощо); окрім формального правоздійснення та злого умислу німецький законодавець використав додатковий критерій для кваліфікації зловживання правом у розумінні § 826 НЦУ – стан правової невизначеності; 4) наявність шкоди.
14. Німецьке право визнає можливим розширювальне тлумачення норми про неприпустимість шикани, що допускає в шикані інші цілі, наміри, інтереси, які, однак, не повинні бути “визначальними”, що, в свою чергу, визначав тільки суд відповідно до рівня свого суб’єктивізму.
З метою юридичної конкретизації умов і сфери застосування шикани правило § 226 було доповнено нормою § 826 НЦУ про те, що той, хто діями, які грішать проти добрих звичаїв, навмисно заподіює шкоду іншій особі, зобов’язаний відшкодувати останньому заподіяну шкоду.
Норма § 826 НЦУ, розташована в розділі позадоговірного заподіяння шкоди, в нормах про делікти, покликана слугувати здійсненню прав вищого порядку, які підносяться над усіма формальними правами та приписами, вона допускає прийняття до уваги будь-якої точки зору, яка може бути досягнута в межах справедливості та поряд з §§ 226, 826 є відправною точкою загального порядку як заперечення недозволеному здійсненню права.
15. У німецькій доктрині права обґрунтовується ідея поширення зловживання правом не лише на правоздійснення згідно з § 226 НЦУ, але й на будь-які інші дії, спрямовані на неправомірну мету. В зв’язку з цим порушником (суб’єктом зловживання правом) може бути визнано будь-яку особу – як носія формального права, так і особу, яка не має його, але ґрунтує свої вимоги на інших недоліках правового регулювання (наприклад, на прогалинах правового регулювання). При цьому вважається, що зі складу таких дій необхідно виключити нікчемні правочини, шикану (в її чистому вигляді згідно з § 226) й інші неправомірні акти, які підпадають під правовий режим спеціальних норм.
16. § 226 НЦУ не поширюється на випадки “злісного” здійснення процесуальних прав, що виключає зі сфери НЦУ так звану процесуальну шикану.
Водночас у німецькій доктрині права обґрунтовується розширювальне тлумачення сфери дії зловживання правом, яке дає можливість поширювати цей термін на такі акти як “бездіяльність”, що зумовлює можливість визнання утримання від дії цивільним деліктом згідно з § 826 НЦУ.
Розширювальне тлумачення сфери застосування зловживання правом полягає в тому, що в юридичному значенні поняття “дія” завжди включає в себе і поняття “бездіяльність”, що зумовлює обов’язок визнання протиправною дією (бездіяльністю) того становища, яке порушує суб’єктивне право іншої особи.
17. У французькому праві, в якому відсутнє нормативне закріплення конструкції неприпустимості зловживання правом, випадки зловживання правом суди обґрунтовують посиланнями на ст. 1382, 1383 ЦК Франції, якими передбачено обов’язок людини, з винних дій якої заподіяно шкоду іншій особі, відшкодувати шкоду. Зазначені норми ЦК Франції, які регулюють деліктні зобов’язання, за своїми юридичними ознаками поглинають шикану через можливість поширення на неї будь-яких дій, що заподіюють шкоду.
Доктринальну заборону на зловживання правом французькі суди активно використали не тільки в суто майнових (загально-цивільних), але й в сімейних відносинах, у сфері особистих прав, а також при недобросовісних судових позовах без серйозного для себе інтересу.
18. У швейцарському цивільному праві конструкцію зловживання правом нормативно закріплено в ст. 2 ШЦУ шляхом здійснення особою права та виконання обов’язку відповідно до критерію “доброї совісті” (Treu und Glauben) та визнання неприпустимим очевидного зловживання правом.
Швейцарська доктрина та позитивне право основними ознаками зловживання правом визнають: 1) формальне здійснення прав або виконання обов’язків; 2) недобросовісні наміри; 3) заборону шикани як крайньої форми зловживання правом.
Правові наслідки порушення швейцарського принципу неприпустимості зловживання правом і виконання обов’язків полягають у відмові винній особі в захисті права та зобов’язанні правопорушника відшкодувати заподіяну шкоду відповідно до статей 41 і 66 ШЦУ.
19. Російська дореволюційна доктрина права визнавала шикану єдиною формою зловживання правом, а судова практика взагалі не вбачала необхідності ставити цю проблему до порядку денного, оскільки випадки зловживання правом були досить рідкісними.
Післяреволюційне цивільне законодавство та судова практика заповнили ці прогалини шляхом використання конструкції соціально-господарського призначення майна, певною мірою запозиченої з теорії “соціальних функцій”.
У розробленому за результатами підготовки Концепції реформування цивільного законодавства проекті змін ЦК РФ визначено наслідки відступу учасників правового відношення або одного з них від принципу добросовісності, розширено перелік дій, які розглядаються як зловживання правом поряд із забороною здійснювати цивільні права виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі (тобто йдеться про шикану), зазначено на дії в обхід закону, а також на інше завідомо недобросовісне здійснення цивільних прав (п. 1 ст. 10 ЦК РФ).
20. Кожен носій цивільного права може діяти, виключно керуючись своїми власними інтересами та не піклуватись про інтереси інших: ці останні мають піклуватися про себе самі.
Тому той, хто має будь-яке право, може його здійснювати для задоволення своїх інтересів, незважаючи на те, що в результаті такого здійснення може виникнути шкода для іншого.
21. Дії, які є зловживанням правом, тобто передбачають використання свого права не для задоволення якихось власних інтересів, у дійсності вчинені уповноваженим суб’єктом не за його межами, але в суперечності з призначенням права, що є перевищенням меж здійснення права, а не вчиненням права за його межами, не порушуючи цим норм права.
22. Інститут недопущення зловживання суб’єктивним цивільним правом методологічно ґрунтується на положеннях принципів недопустимості зловживання правом, добросовісності та цивільно-правової рівності.
Принцип недопустимості зловживання правом визначає межі свободи, закладеної в суб’єктивному праві, вихід за які призводить особу до зловживання правом, добросовісність у здійсненні права сама по собі виключає зловживання таким правом, а рівновага, властива принципу цивільно-правової рівності, відповідає за скоординованість поведінки носіїв прав відповідно з правами рівних суб’єктів, зумовлює спрямованість принципу недопустимості зловживання правом на пропорційність, еквівалентність, справедливість при реалізації суб’єктивних цивільних прав і виконанні юридичних обов’язків.
23. Принцип недопустимості зловживання цивільним правом має різноманітні прояви, що відображає особливості меж здійснення прав і змісту цього принципу, які полягають в сукупності основних фактичних юридичних складів здійснення цивільних прав з порушенням їх меж, та повинен розумітись як заборона на: здійснення права в суперечності з його системним призначенням; недобросовісне здійснення права (або виконання обов’язку); аморальне або егоїстичне здійснення цивільних прав (обов’язків); навмисне заподіяння шкоди будь-кому формальним здійсненням свого права.
У зв’язку з цим зворотну (протилежну) сторону принципу недопустимості зловживання правом і принципу добросовісного правоздійснення формують такі однорівневі категорії, як “зловживання правом”, “недобросовісне правоздійснення”, “здійснення права в суперечності з його призначенням”, “порушення меж правоздійснення”.
24. Зловживання правом слід також розглядати юридичною формою заподіяння шкоди іншим учасникам правовідносин і різновидом недобросовісного здійснення цивільних прав, що не відповідає уявленням права про добросовісність.
25. Категорію добросовісності в своєму суб’єктивному розумінні (знав – не знав) слід визнавати спеціальною регулятивною конструкцією, покликаною усувати егоїстичні схильності (рос. наклонности) учасників обороту та враховувати інтереси і цілі цивільного обороту в цілому.
Визнання суб’єкта недобросовісним означає визнання його поведінки неправомірною та застосування цивільно-правових санкцій, які визначаються спеціальною нормою і відображають характер правопорушення та форми його відновлення.
У зв’язку з цим у суб’єктивній стороні “доброї совісті” проявляється одна з ознак зловживання правом, яке є навмисною (свідомою, наміреною) дією; зловживанням правом не є необачна, необережна та недбайлива дія.
26. За суб’єктивною стороною зловживання правом відрізняється від інших форм недобросовісності, яким байдуже питання щодо вини недобросовісної особи. Якщо для застосування правових заходів при недобросовісності в її суб’єктивному розумінні психічне відношення особи до свого вчинку байдуже, то при зловживанні правом недобросовісність проявляється в нечесних, а саме лицемірних, діях уповноваженої особи, тобто під прикриттям реалізації свого суб’єктивного права, а умисел становить вину порушника, що проявляється в знанні (усвідомленні) останнім суто формальної (лицемірної) експлуатації норми права та перекрученні змісту його правомочностей і відрізняє зловживання правом від інших форм недобросовісності та правопорушень.
27. Істотними ознаками зловживання правом доцільно вважати: 1) недобросовісне здійснення цивільних прав за відсутності виправданого інтересу, в суперечності з його соціальним призначенням під впливом корисливого, егоїстичного інтересу, що заперечує правомірність існування всякого іншого інтересу; 2) умисел або необережність на зловживання правом через призму розумності та добросовісності; 3) наявність шкоди або створення умов для настання шкоди при зловживанні правом; 4) наявність правової невизначеності внаслідок неможливості використання спеціальної норми, яка регулює недобросовісне здійснення цивільних прав, що викликає до дії норму ст. 13 ЦК України; 5) нормативну урегульованість шляхом заборони поведінки, яка визнається зловживанням правом.
28. Зловживання цивільним правом полягає в недобросовісному здійсненні належних уповноваженій особі правомочностей, визначених змістом цивільного права, з метою заподіяння шкоди боржнику, іншій зобов’язаній особі (в речових, інших абсолютних правах).
29. Зловживанню суб’єктивним цивільним правом властива його загальна ознака, яка полягає в неналежному здійсненні права з наміром завдання шкоди, тобто вчиненні дій у межах наявних правомочностей способом, що суперечить призначенню права, з порушенням інших, визначених законом, меж здійснення цивільного права.
30. Зловживання цивільним правом виникає при здійсненні цивільного права, що передбачає вчинення дій або уникнення (ухилення) від дій, які становлять зміст суб’єктивного цивільного права, недобросовісне здійснення якого умисно спрямоване на заподіяння шкоди боржнику, іншій зобов’язаній особі.
31. Об’єктом (засобом) зловикористання може бути будь-яке цивільне повноваження, яке випливає з будь-якої норми об’єктивного права та підстави виникнення, зміни чи припинення цивільних прав (у тому числі з правочинів, із спадкування, з кондиції/зобов’язань безпідставного збагачення, а також із норм про позадоговірне відшкодування шкоди), якщо вони не здатні юридично вирішити ситуацію спеціальними механізмами, що безпосередньо відображають юридичний зміст відповідних правовідносин.
32. Обґрунтовується необхідність розуміння здійснення права в широкому розумінні як будь-якої дії, активної та пасивної, що охоплюється змістом суб’єктивного цивільного права, однак вчиненої за межами добросовісного здійснення цивільних прав.
З огляду на широке розуміння дій (діянь), що становлять предмет зловживання цивільним правом, утримання від вчинення дій з метою заподіяння шкоди третій особі мають бути кваліфіковані як зловживання суб’єктивним цивільним правом.
33. Суб’єктом зловживання цивільним правом виступає особа, яка є носієм суб’єктивного цивільного права (в договірних відносинах – кредитор, у речових – особа-власник, носій іншого речово-правового титулу тощо) та уповноважена вчиняти або вимагати вчинення дій від зобов’язаної особи (в зобов’язальних відносинах – боржника, в абсолютних – будь-якої третьої особи, зобов’язаної дотримуватись речових, інших абсолютних прав).
Суб’єктом зловживання цивільним правом не може бути носій суб’єктивного обов’язку, оскільки зобов’язана особа не є носієм суб’єктивного права та позбавлена можливості його здійснювати, як добросовісно, так і недобросовісно.
У зв’язку з цим суб’єктом зловживання правом у договірних відносинах є кредитор, який неналежним чином здійснює своє право вимоги, у речових – носій речового права, який недобросовісно здійснює належне йому речове право.
34. Доводиться недоцільність поширення зловживання правом на випадки зловживання обов’язком, оскільки носій юридичного обов’язку є зобов’язаною особою, а не кредитором, якого можна зобов’язати вчинити певні дії, необхідні для здійснення права. В зв’язку з цим до здійснення обов’язку “на зло” не може бути застосовано відмову від права на судовий захист як передбачений законом правовий наслідок зловживання правом.
35. Норма ст. 13 ЦК України є нормою прямої дії, яка знаходиться на верхньому, системному “поверсі” права, та “працює” тільки в ситуації правової невизначеності, коли або відсутня спеціальна норма права, яка регулює існуючий казус, або спеціальна діюча норма права не здатна в силу свого юридичного змісту (формалізму, помилок) якісно врегулювати юридичну проблему, що виникає в конкретних правовідносинах.
У зв’язку з цим обґрунтовується доцільність уточнення законодавчого формулювання ч. 3 ст. 13 ЦК України із зазначенням, що такі дії вчиняються “при здійсненні цивільного права”: “Не допускаються здійснення цивільних прав виключно з наміром завдати шкоди іншій особі, дії в обхід закону, а також інше завідомо недобросовісне здійснення цивільних прав (зловживання)”.
36. За своєю юридичною природою зловживання суб’єктивним цивільним правом доцільно розуміти як вид недобросовісного здійснення цивільних прав, а не лише як здійснення права способом, не передбаченим законом.
Під недобросовісним виконанням цивільних прав слід розуміти їх здійснення в порушення загальноприйнятих, визначених законом або правочином правил чесної поведінки, які поширюються на відповідні види правовідносин, у межах яких допущено недобросовісне здійснення цивільних прав.
37. Визнання зловживання цивільним правом різновидом недобросовісного здійснення цивільного права дає підстави розглядати зловживання правом у вузькому та широкому розумінні як зловживання суб’єктивним цивільним правом з виключною метою заподіяння шкоди іншій особі (зловживання правом у вузькому розумінні) та завідомо недобросовісне здійснення цивільних прав способом, який суперечить призначенню права, шляхом вчинення нечесних (лицемірних) дій особи з усвідомленням суто формальної реалізації свого права (під прикриттям його реалізації), порушення інших, визначених законом, меж здійснення цивільного права з наміром заподіяння шкоди іншій особі (зловживання правом у широкому розумінні).
У суб’єктивному розумінні при зловживанні правом недобросовісність проявляється в нечесних, а саме лицемірних, діях уповноваженої особи, тобто під прикриттям реалізації свого суб’єктивного права, а умисел становить вину порушника, що проявляється в знанні (усвідомленні) останнім суто формальної (лицемірної) експлуатації норми права та перекрученні змісту його правомочностей і вирізняє зловживання правом від інших форм недобросовісності та правопорушень.
38. Доводиться необхідність формування системної класифікації зловживання правом, яка має ґрунтуватись на ідеї дуалістичності (двох) рівнів такої класифікації шляхом послідовного поділу зловживання правом на форми за метою (виключний або визначальний намір завдання шкоди іншій особі), кожна з яких має різні види відповідної форми залежно від засобу зловживання правом (цивільне право; право на захист тощо), що дає можливість виявити форми зловживання правом і властиві відповідній формі види зловживання.
39. Класифікація за критерієм мети утворює дві форми зловживання правом: 1) шикана (дії, спрямовані виключно на завдання шкоди іншій особі та відсутній законний інтерес); 2) зловживання цивільним правом з невиключним і неодиничним наміром заподіяння шкоди, доповненим невизначальним законним інтересом.
40. Кожна з форм зловживання правом може бути поділена на види та підвиди залежно від засобу зловживання, тобто від виду суб’єктивного права або правомочності як елементів правоздатності, якими зловживають.
За цим критерієм кожна з форм зловживання правом може бути розподілена на такі дві групи видів зловживання правом: 1) зловживання правомочністю як елементом цивільної правоздатності, зокрема: а) використання цивільних прав з метою обмеження конкуренції та зловживання домінуючим становищем на ринку; б) зловживання “переддоговірними” правами (при підготовці та укладенні договорів); 2) зловживання окремими видами суб’єктивних цивільних прав: а) корпоративними; б) речовими; в) зобов’язальними; г) особистими немайновими правами; д) правами інтелектуальної власності; е) батьківськими правами та правами осіб, які замінюють батьків.
41. Історично першою формою зловживання цивільним правом є шикана, з якої розпочалось формування цього юридичного інституту, який ґрунтувався на принципі “чистої шикани”, що передбачав визнання шикани особливою формою зловживання правом. Специфіка такого розуміння шикани полягала в здійсненні свого права з виключною метою – завдати шкоду іншій особі; її реалізація призводила до задоволення почуттів помсти та злорадства, ледве не найнижчих людських пристрастей – злоби та ненависті.
42. У сучасних умовах відмежування шикани від інших форм зловживання правом доцільно проводити на основі критерію виключності та одиничності наміру заподіяння шкоди іншій особі та наявності в діях правопорушника іншої, законної мети, яка має визначальний характер.
Такий підхід щодо поняття шикани відображає властиву сучасній світовій цивілістиці тенденцію до переходу від “принципу чистої шикани” до правила “шикана відсутня, якщо законні інтереси є визначальними”.
43. Обґрунтовується доцільність наступного алгоритму виділення ознак генерального складу зловживання цивільним правом: “Оскільки шиканою визнаються дії, які здійснюються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, то наявність іншої мети в поведінці особи, а також дії без наміру (необережні) являють собою “інші форми” зловживання правом”.
44. Доводиться, що передбачене розуміння вітчизняним законодавцем шикани як дії, підпорядкованої єдиному прагненню нашкодити, не обов’язково означає необхідність кваліфікувати інші форми зловживання правом як необережне (ненавмисне) заподіяння шкоди.
Буквальне встановлення змісту ч. 3 ст. 13 ЦК України дає можливість відносити до іншої форми зловживань виключно навмисне діяння з різними, не одиничними намірами, що виключає кваліфікацію як зловживання правом недбалого здійснення прав, що заподіює шкоду іншим особам.
45. Обґрунтовується висновок про те, що розширювальне тлумачення фактично створює нову підставу та склад цивільного правопорушення, чим порушується конституційне правило (п. 22 ст. 92 Конституції України) про встановлення законом засад цивільно-правової відповідальності. Якщо законом (ст. 13 ЦК України) не охоплюються випадки, які визнаються шиканою, застосування до них положень мір захисту, передбачених ст. 13 ЦК України, є неправомірним.
На відміну від розширювального тлумачення, поширення на ці випадки положень ЦК про шикану можливе тільки за умови проходження подібних змін у сфері застосування шикани через необхідні законодавчі процедури зміни ст. 13 ЦК України.
46. Доводиться доцільність обмеження сфери застосування шикани непідприємницькою сферою цивільного обороту, оскільки для підприємця, який за визначенням переслідує мету систематичного отримання прибутку, всі інші наміри лише доповнюють головну мету, є супутніми їй. Тому навіть найбільш радикальні прояви зловживання підприємницькими правами, засновані на особистих відносинах неприязні з партнерами чи конкурентами, не можуть вчинятись з єдиною метою нашкодити.
47. Обґрунтовується необхідність кваліфікації недобросовісного здійснення прав підприємцем як іншої форми зловживання правом, а не як шикани, шляхом визначення співрозмірності законного та незаконного (зловживального) інтересів у виникненні тих несприятливих наслідків, які при цьому мають місце в інших осіб.
48. Доводиться, що відносини конкуренції є результатом здійснення права підприємця на підприємницьку діяльність, елементом яких є право (правомочність) на конкуренцію як складова цивільної правоздатності суб’єкта господарської діяльності (особи-підприємця).
Обґрунтовується висновок про доцільність визнання конкурентних відносин між юридично рівними їх учасниками способом реалізації права на конкуренцію та права на підприємницьку (економічну) діяльність, а недобросовісну конкуренцію – неналежним (недобросовісним) здійсненням цивільного права та формою зловживання правом, відмінною від шикани, з огляду на участь у конкурентних відносинах підприємців-конкурентів і осіб-споживачів як елементу здійснення економічної діяльності, властиву цим правовідносинам мету у вигляді систематичного вилучення прибутку, юридичну рівність і вільне волевиявлення, відсутність владного підпорядкування один одному.
49. Доводиться доцільність визнання зловживання правом на захист особливим видом зловживання правом як прояв формалізму та свавілля в праві найвищої форми, що має бути подоланий шляхом застосування в судовому порядку санкції за таку поведінку у вигляді відмови в захисті такого роду злоспоживацьких дій.
50. Доводиться необхідність визнання зловживання цивільно-правовими обов’язками особливим видом зловживання правом, оскільки виконання своїх обов’язків становить сутність чужого права (вимоги), звичайне невиконання обов’язку тягне за собою застосування певних заходів цивільно-правової відповідальності до боржника.
51. Обґрунтовується доцільність кваліфікації зловживання правами батьків і правами осіб, які замінюють батьків, видом зловживання правом і поширення на ці приватно-правові відносини положень ст. 13 ЦК України про зловживання правом і необхідність приведення положень Сімейного Кодексу України про недопустимість зловживання батьківськими правами та правами осіб, які замінюють батьків, у відповідність до норми ЦК про зловживання правом (ст. 13 ЦК України).
52. З метою недопущення ухилення від відповідальності за зловживання батьківськими правами через відсутність спеціальної норми СК України про зловживання батьківськими правами та правами осіб, які замінюють батьків, доцільно передбачити таку норму шляхом доповнення ст. 155 “Здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов’язків” частиною п’ятою в наступній редакції: “Не допускаються дії щодо здійснення батьківських прав і прав осіб, які замінюють батьків, що вчиняються з наміром завдати шкоди дітям або не відповідають їх інтересам, а також зловживання батьківськими правами в інших формах.
У разі недодержання особою при здійсненні батьківських прав і прав осіб, які замінюють батьків, вимог, які встановлені частиною п’ятою цієї статті, суд може зобов’язати її припинити зловживання батьківськими правами та правами осіб, які замінюють батьків, а також застосувати інші наслідки, прямо встановлені законом”.
53. Доводиться доцільність визнання обходу закону самостійною формою зловживання правом, відмінною від шикани, інших форм зловживання правом.
При вчиненні дій, направлених в обхід закону, воля осіб спрямована на досягнення саме того правового результату, який і заявляється вчинюваними правочинами. Жоден інший правочин при обході закону не приховується, сторони відкрито декларують досягнення правового результату, який не може бути досягнуто законним чином при використанні призначених для цього правових засобів.
Обхід закону може передбачати недобросовісне уникнення застосування належної норми закону шляхом підпорядкування правочину, правовому акту (статуту тощо) неналежній нормі закону, праву іншої країни, або неправомірного розширювального чи звужувального тлумачення норми закону, яка не підлягає застосуванню до правовідносин, з метою заподіяння шкоди іншій особі.
54. Передбачене ч. 6 ст. 13 ЦК України право на відмову в судовому порядку в захисті права, яким зловживає позивач, слід кваліфікувати як припустимий спосіб захисту цивільних прав будь-якої сторони та іншої (третьої) особи із самостійними вимогами в цивільному процесі.
Передбачена ч. 6 ст. 13 ЦК України санкція у вигляді відмови в захисті належного особі права є нетиповим способом захисту, відсутнім серед загальних способів захисту цивільних прав, перерахованих у ст. 16 ЦК України, який доцільно розглядати особливим пасивним способом захисту, направленим на невизнання юридичних наслідків незаконного правоздійснення, в якій би формі воно не було.
55. Обґрунтовується висновок про те, що відмова в захисті права відповідає ознакам цивільно-правових санкцій, має відносно-визначений характер, що зумовлює такі припустимі форми відмови в захисті права: а) відмова у примусовому здійсненні права; б) відмова в конкретному способі захисту права; в) позбавлення повноважень на результат, досягнутий шляхом недозволеного здійснення права; г) позбавлення суб’єктивного права в цілому; д) інші форми відмови в захисті права, визначені законом або договором.
56. Обґрунтовується доцільність визнання “можливості” відмови від захисту права як єдиної цивільно-правової санкції, що може бути застосована до особи, яка зловживає своїми цивільними правами. Відшкодування збитків, стягнення неустойки, компенсації й інші заходи відповідальності, на думку прихильників такого підходу, не можуть бути застосовані в межах ст. 13 ЦК України, а виступають предметом самостійного, частіше за все субсидіарного, матеріального права вимоги.
57. Доводиться необхідність виконання нормою про заборону зловживання правом переважно охоронної функції, порушення якої повинно тягнути за собою застосування мір захисту, а не мір відповідальності.
Правило про охоронну функцію зловживання правом доцільно поширювати також на відшкодування шкоди, заподіяної зловживанням права. Заподіяна зловживанням права шкода не може бути покрита виключно на підставі норми ст. 13 ЦК України про зловживання правом; така шкода має покриватись на підставі загальних норм про відшкодування шкоди або збитків з урахуванням підстав виникнення права, яким зловживає його носій.
58. З метою дотримання субсидіарного характеру конструкції зловживання правом і неприпустимості невиправданого розширення сфери дії норми ст. 13 ЦК України санкція зазначеної статті ЦК України про зловживання правом також не повинна застосовуватись як “резервна” норма, якщо та чи інша стаття ЦК України не містить норми про “рідну” санкцію за порушення встановлених у ній правил.
60. Обґрунтовується доцільність законодавчого визначення зловживання правом як способу недобросовісного здійснення особою цивільних прав, яке лише формально ґрунтується на суб’єктивному праві, приховуючи використання недозволених конкретних форм у межах дозволеного їй законом загального типу поведінки.
61. Обґрунтовується доцільність законодавчого розширення переліку дій, що розглядаються як зловживання правом, поряд із забороною здійснювати цивільні права виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі (шикана), доцільно зазначити на дії в обхід закону, а також на інше завідомо недобросовісне здійснення цивільних прав (ч. 3 ст. 13 ЦК України).
62. З огляду на охоронний характер норми ЦК України про заборону (недопустимість) зловживання правом (спонукання припинити зловживання правом) обґрунтовується доцільність законодавчого визнання відмови в захисті єдиним правовим наслідком і можливості застосування інших правових наслідків у випадку, якщо такий наслідок визначений “рідною” нормою, якою передбачено такий правовий наслідок, шляхом формулювання ч. 6 ст. 13 ЦК України в наступній редакції: “У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою – п’ятою цієї статті, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами. Суд може застосовувати інші правові наслідки, якщо такі наслідки прямо передбачено законом”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абова Т. Е. О новых подходах к регулированию гражданского оборота в проекте Федерального закона “О внесении изменений в части первую, вторую, третью и четвертую Гражданского кодекса Российской Федерации, а также в отдельные законодательные акты Российской Федерации” / Т. Е. Абова // Актуальні проблеми цивільного, сімейного та міжнародного приватного права (Матвєєвські цивілістичні читання) : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 10 листоп. 2011 р. – К. : Алерта, 2012. – С. 3–9.
2. Аболонин В. О. Злоупотребление правом на иск в гражданском процессе Германии / В. О. Аболонин. – М. : Волтерс Клувер, 2009. – IX, 193, [1] с.
3. Агарков М. М. Проблема злоупотребления правом в советском гражданском праве / М. М. Агарков // Известия АН СССР. – 1946. – № 6. – С. 424–436.
4. Адамович Г. Проблемы применения института злоупотребления правом в акционерных правоотношениях / Г. Адамович // Хозяйство и право. – 2005. – № 5. – С. 58–65.
5. Акашкин А. Ю. Правовая категория: содержание и значение / А. Ю. Акашкин // Вестн. Новосиб. гос. ун-та. Сер. Право. – 2008. – № 1. – С. 3–7.
6. Алексеев С. С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве / С. С. Алексеев. – М. : Юрид. лит., 1989. – 286, [1] с.
7. Алексеев С. С. Право. Азбука. Теория. Философия: Опыт комплексного исследования / С. С. Алексеев. – М. : Статут, 1999. – 709, [1] с.
8. Анализ практики применения норм ГК РФ о злоупотреблении правом. Обзор судебных дел // Эж-ЮРИСТ. – 2001. – № 20. – С. 4.
9. Антокольская М. В. Семейное право : [учеб. для вузов] / М. В. Антокольская. – М. : Юристъ, 1996. – 365, [1] с.
10. Бакаєв Д. С. Теоретико-правові підходи до р