ПРАВОВІ ЗАСОБИ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ У РАМКАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

brief description

ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1
РОЛЬ РЕҐІОНАЛЬНИХ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ВИРІШЕННІ
МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ 11
1.1. Розвиток і сучасний стан міжнародних процедур мирного вирішення
міжнародних спорів 11
1.2. Звернення до реґіональних органів або угод для вирішення
міжнародних спорів 36
РОЗДІЛ 2
ПРАВОВІ ЗАСОБИ ВИРІШЕННЯ СПОРІВ У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ 65
2.1. Правові засоби вирішення міжнародних спорів
у Європейському Союзі: загальна характеристика 65
2.2. Юрисдикція Суду в рамках І опори Союзу
(Європейські співтовариства) 91
2.3. Причини ефективності вирішення спорів Судом
у межах Європейських співтовариств 102
2.4. Юрисдикція Суду в рамках ІІ і ІІІ опор Союзу (спільні закордонна
політика і політика безпеки; поліцейське і судове співробітництво
в кримінальних справах) 115
РОЗДІЛ 3
ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СУДОВОЇ СИСТЕМИ
ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ 125
3.1. Причини, що зумовлюють необхідність реформування
судової системи ЄС 125
3.2. Пропозиції щодо подальшого розвитку судової системи ЄС 134
3.3. Реформування судової системи Європейського Союзу згідно з
Ніццьким договором, укладеним 26 лютого 2001 року 149
ВИСНОВКИ 173
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 183
ВСТУП

Актуальність теми дослідження. У ХХ столітті заборона застосування збройної сили задля владнання міжнародних конфліктів набула універсального й імперативного значення, отримавши статус норми jus cogens у міжнародному праві. Формальна заборона силових методів розв’язання міжнародних спорів не стала панацеєю: міждержавні збройні конфлікти й натепер є досить поширеним явищем. Проте ця заборона надала потужного імпульсу розвиткові мирних засобів і процедур вирішення міжнародних конфліктів. Тому цей напрям став важливою складовою міжнародних відносин і популярним предметом міжнародно-правових досліджень [99] .
У другій половині ХХ століття одним з найпомітніших процесів у міжнародному праві став розвиток інституту мирного вирішення міжнародних спорів у рамках міжнародних міжурядових організацій, який вніс новий вимір у галузь несилових засобів розв’язання конфліктів.
Значно збагатило теорію і практику мирного вирішення міжнародних спорів застосування цього інституту в реґіональних організаціях інтеґраційного типу, перш за все у Європейському Союзі (далі – ЄС).
Особливістю цієї організації є надання пріоритету правовим, перш за все судовим, засобам вирішення суперечок, що виникають при здійсненні співро-бітництва в її межах. Це унікальний досвід, тому що труднощі із застосуванням правових засобів існують як на універсальному рівні, так і у переважній біль-шості міжнародних реґіональних міжурядових організацій. Такий досвід потре¬бує ретельного вивчення і цим зумовлена необхідність серйозного дослідження.
Вирішення спорів Судом Європейських співтовариств – це один із найважливіших інститутів, що забезпечує ефективне функціонування всього механізму ЄС. З цієї точки зору його вивчення є актуальним в рамках дослід-ження основ правового устрою одного із найбільш складних у світі й успішно діючих міжнародних інтеґраційних утворень. Тому вивчення теорії і практики механізмів урегулювання суперечок у рамках ЄС є актуальним напрямком дослідження розвитку принципу мирного вирішення міжнародних спорів.
Актуальність дослідження обумовлено також іншими обставинами. По-перше, з кожним роком розвиток стосунків України з Європейським Союзом, і його окремими державами-членами стає все більш інтенсивним, бо головним зо¬внішньополітичним пріоритетом України визначено укладання угоди про асоціа¬цію з ЄС, а згодом – набуття у ньому повноправного членства. Тому вимагається чітке та всебічне визначення зовнішньополітичної стратегії щодо інтеґрації України до європейського політичного, інформаційного, економічного та правового простору [65] . Реалізація цих завдань неможлива без ґрунтовного вивчення правової системи ЄС і механізмів, що забезпечують її функціонування, перш за все засобів вирішення спорів.
По-друге, дослідження засобів вирішення спорів у рамках ЄС надає можли¬вості Україні ґрунтовно і всебічно оцінювати розвиток міжнародних відносин в рамках ЄС і Європи в цілому, формулювати свою міжнародно-правову позицію. Також Україні необхідно враховувати досвід ЄС, пропонуючи мирні ініціативи щодо владнання суперечок у рамках реґіональних міжнародних організацій, а також адекватно оцінювати аналогічні пропозиції, висунуті іншими державами.
По-третє, дослідження процедур вирішення спорів у ЄС також є важливим для збагачення арсеналу засобів захисту інтересів, зокрема економічних, українських громадян і суб’єктів підприємницької діяльності, що є одним з пріоритетів діяльності Міністерства закордонних справ України [45] .
По-четверте, незважаючи на інтенсивний розвиток економічний відносин з Європою, досі не було жодної спроби українських підприємств захистити свої інтереси в Суді, наприклад, у зв’язку з антидемпінґовими розслідуваннями з боку ЄС щодо імпорту товарів українського походження. Найімовірніше ця проблема викликана неналежним рівнем знань про правові механізми вирішення суперечок, що виникають у зв’язку із застосуванням і тлумаченням права ЄС, а не відсутністю зацікавленості у їх використанні.
Стан дослідження теми дисертації. Право Європейського Союзу поки що не стало предметом широкого дослідження українських фахівців у галузі міжнародного права. Окремим питанням у цій галузі присвячені роботи В. І. Муравйова, М. М. Микієвича та інших. Але до тепер в Україні відсутнє комплексне дослідження засобів вирішення спорів у рамках ЄС.
Основний внесок у дослідження теми цього дисертаційного дослідження зробили дослідники з держав – членів ЄС: А. Арналл, Дж. Ашер, А. Барав,
П. Бомонт, Н. Браун, Ґ. де Бурка, Д. Валбрук, С. Везерілл, Дж. Вейлер, Д. В’ятт,
Т. Гартлі, Д. ван Ґервен, А. Дешвуд, У. Еверлінґ, М. Каппеллетті, Д. Каптейн,
Т. Кеннеді, Т. Копманс, Д. Лейсок, К. Ленаертс, П. Пескатор, Г. Расмуссен,
Дж. Стейнер, А. Тос, Г. Шермерс та ін. Першість західноєвропейських вчених викликана тим, що більшість із них були або є суддями чи ґенеральними адвокатами у Суді Європейських співтовариств, постійно співпрацюють з іншими органами Євросоюзу. Окремі питання у цій галузі розглядалися в роботах інших зарубіжних вчених, зокрема, М. Л. Ентіна і Б. Н. Топорніна.
Особливої уваги заслуговують дослідження, в яких вирішення спорів у ЄС, правовий статус Суду Європейських співтовариств, розглядалися насамперед у контексті реалізації принципу мирного вирішення спорів, що склався у загаль¬ному міжнародному праві, проводилося порівняння з процедурами вирішення спорів в інших міжнародних організаціях (зокрема, Ф. Ґрівза, Ч. Томущата). У другій половині 90-х років з’явилися наукові праці А.-М. Слотер, Л. Гефтера,
Дж. Сміта та інших, у яких зроблено аналіз можливості запозичення досвіду ЄС іншими міжнародними організаціями, у тому числі тими, що не мають наднаціональних рис.
Загальнотеоретичну основу роботи складають праці Я. Броунлі, М. В. Буро¬менського, В. Г. Буткевича, В. А. Василенка, В. Н. Денисова, М. Ейкхерста,
М. Л. Ентіна, В. І. Євінтова, Г. В. Ігнатенка, Ю. М. Колосова, Д. Б. Лєвіна,
І. І. Лукашука, Г. І. Морозова, Е.О. Пушміна, Г. І. Тункіна, Н. А. Ушакова,
А. Фердросса та інших.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота базується на планах наукових досліджень Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого і виконана в межах цільової комплексної програми “Проблеми історії, теорії та практики державного права іноземних країн і міжнародного права (Основне. Пріоритетне)” № 0186.0.070868.
Мета і задачі дослідження. Метою є дослідження особливостей міжна-родно-правового інституту правових засобів вирішення міжнародних спорів у забезпеченні міжнародного співробітництва в рамках Європейського Союзу.
Для досягнення означеної мети дослідження автор ставить перед собою такі задачі:
– встановити умови, що визначають основні параметри застосування принципу мирного вирішення міжнародних спорів за сучасного стану міжнародних відносин;
– дослідити роль реґіональних міжнародних організацій у розвитку інституту вирішення міжнародних спорів та практиці його застосування;
– встановити ті ознаки міжнародно-правового інституту звернення до реґіональних органів або угод, що свідчать про його переваги у порівнянні з іншими засобами вирішення міжнародних спорів;
– визначити коло правових засобів розв’язання міжнародних спорів, що використовуються у ЄС;
– дослідити юрисдикційні повноваження Суду Європейських співтовариств у розрізі кожної з трьох опор ЄС;
– з’ясувати причини ефективності застосування правових засобів вирішення міжнародних спорів у рамках Європейському Союзі;
– охарактеризувати умови, яким повинно відповідати реформування правових засобів вирішення спорів в рамках ЄС;
– проаналізувати вплив результатів Міжурядової конференції, що відбулася протягом 2001 р. у Ніцці, на правовий статус Суду Європейських співтовариств і зробити висновки щодо подальшого розвитку судової системи Європейського Союзу.
Об’єктом дослідження є правові відносини між суб’єктами права ЄС, що виникають між ними у зв’язку з врегулюванням за допомогою правових засобів спорів під час здійснення співробітництва в рамках ЄС.
Предметом дослідження є правові засоби вирішення міжнародних спорів в рамках Європейського Союзу як інститут міжнародного права, їх ознаки та подальший розвиток.
Методологічна основа дослідження. В основу методології дослідження покладено комплексний підхід до аналізу правових засобів урегулювання міжна¬родних спорів у ЄС. Філософсько-методологічною основою дослідження є прин¬ципи, закони і категорії діалектики. Системний метод полягав у залученні кате¬горіального апарату теорії систем, застосовувався, зокрема, при характеристиці інституту звернення до реґіональних органів або угод як одного з найефектив¬ніших засобів вирішення міжнародних спорів, при дослідженні засобів вирі¬шення спорів у ЄС як системи. Герменевтичний метод застосовувався для з’ясу¬вання змісту міжнародно-правових договорів, рішень Суду Європейських спів¬товариств. Широко застосовувався історично-правовий метод при зверненні до генезису предмету дослідження. Методом порівняльно-правового аналізу дослі¬джувались значення і застосування засобів вирішення міжнародних спорів у різ¬них міжнародних організаціях. На підставі методу прогнозування зроблено вис¬новки щодо шляхів подальшого розвитку судової системи ЄС. Широке застосу¬вання у роботі знайшли категорії та способи формальної логіки. У дослідженні використовувалися й інші традиційні для сучасної юриспруденції методи.
Наукова новизна одержаних результатів дисертації полягає в тому, що вона є самостійною, завершеною працею, першим в українській правовій літературі загальнотеоретичним дослідженням правових засобів вирішення міжнародних спорів у Європейському Союзі. Крім того, наукова новизна визначається сучасною постановкою проблеми, дослідженням нових ідей та тенденцій розвитку правових механізмів, що розглядаються в роботі.
У дисертації обґрунтовується низка нових концептуальних у науковому плані та важливих для практики понять, положень і висновків, отриманих особисто здобувачем:
1) вперше у вітчизняній науці міжнародного права зроблено спробу цілісного і комплексного дослідження правових засобів вирішення міжнародних спорів у Європейському Союзі;
2) продовжено дослідження ролі принципу вільного вибору мирних засобів вирішення спорів за сучасного стану міжнародних відносин;
3) надано подальший розвиток дослідженню інституту звернення до реґіональних органів або угод для вирішення міжнародних спорів, зокрема їх переваг у порівнянні з іншими мирними засобами вирішення міжнародних спорів;
4) запропоновано комплексний підхід для розуміння причин ефективності вирішення спорів в рамках Європейського Союзу;
5) вперше у вітчизняній науці міжнародного права визначено коло правових засобів вирішення міжнародних спорів у рамках ЄС;
6) розвинуто системний підхід до визначення юрисдикційних повноважень Суду Європейських співтовариств шляхом їх порівняння в різних галузях співробітництва;
7) вперше розглянуто проблему визначення юрисдикційних повноважень Суду при застосуванні бланкетних норм Договору про Європейський Союз, що посилаються на юрисдикційні повноваження Суду, передбачені Договором про утворення Європейського співтовариства;
8) вперше у вітчизняній науці міжнародного права зроблено аналіз причин, що вимагають реформувати Суд Європейських співтовариств;
9) узагальнено умови, дотримання яких необхідно при реформуванні судових органів ЄС, та обґрунтовано необхідність їх дотримання;
10) започатковано дослідження змін у правовому статусі судових органів ЄС внаслідок внесення змін і доповнень до установчих договорів Союзу і Співтовариств, затверджених Ніццьким договором від 26 лютого 2001 р.
Практичне значення дисертації. Результати дисертації можуть вико-ристовуватися за такими напрямками. Науково-дослідний – поглиблять наукові знання про правові засоби вирішення міжнародних спорів в рамках ЄС, перспек¬тиви їх подальшого розвитку, створять для цього необхідну теоретичну базу. Науково-освітній – сприятимуть удосконаленню навчального процесу при викла¬данні курсів міжнародного публічного права, права Європейського Союзу. Інформаційно-аналітичний – застосовуватимуться в процесі розповсюдження знань і пропаганди мирних засобів вирішення міжнародних спорів. Правотворчий – враховуватимуться під час розробки, обговорення і укладання (затвердження) міжнародно-правових доку¬ментів з питань співробітництва за участю Європейського Союзу, а також щодо вирішення міжнародних спорів у рамках ін¬ших міжнародних організацій. Зов-нішньополітичний – використовуватимуться в роботі Міністерства закордонних справ України при формуванні зовнішньополі¬тичного курсу держави з питань співробітництва з ЄС і мирного розв’язання міжнародних конфліктів, а також в роботі інших центральних органів державної влади України при розв’язанні питань європейської інтеґрації України.
Особистий внесок здобувача. При роботі над дисертаційним досліджен-ням дисертант написав у співавторстві з науковим керівником статтю [5] . У цій праці здобувачу належать ідеї: а) важливості забезпечення дотримання основних прав і свобод фізичних осіб з боку ЄС та його держав – членів при здій¬сненні співробітництва в рамках ЄС; б) впливу на обсяг повноважень Суду Євро¬пейських співтовариств використання ним загальних принципів права Європей¬ських співтовариств, зокрема принципу дотримання основних прав людини.
Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана й обговорена на кафедрі міжнародного права і державного права іноземних держав Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого.
Дисертаційні положення обговорювалися на науково-практичних конфе-ренціях молодих вчених і аспірантів “Права людини в умовах реформування пра¬вової системи України (До 50-ї річниці Загальної декларації прав людини)” (12 грудня 1998 р., м. Харків, тези опубліковані), “Актуальні проблеми юридичної науки” (18 травня 2000 р., м. Харків, тези опубліковані), що проводилися Національною юридичною академією України ім. Ярослава Мудрого, а також на семінарі “Міжнародні та національні механізми забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків і жінок” (11–12 січня 2000 р., м. Харків), організованому Харківським центром жіночих досліджень Академії правових наук України.
Результати дослідження використовувалися автором у навчальному процесі при проведенні занять з міжнародного права, зокрема за темами “Мирне вирішення міжнародних спорів”, “Право міжнародних організацій”, “Право Європейського Союзу”.
Публікації. Основні положення дисертації знайшли відображення в п’ятьох статтях, три з яких містяться у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, а також у двох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура і обсяг дисертації. Відповідно до цілей, завдань, об’єкта і пред¬мета дослідження дисертація складається зі вступу, трьох розділів, дев’яти підрозділів, висновків і переліку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 178 сторінок. В дисертації чотири таблиці, що займають 4 сторінки. Перелік використаної літератури становить 221 джерело і займає 22 сторінки.

bibliography

ВИСНОВКИ

Висновки, яких дійшов дисертант у результаті дослідження, підсумовані наприкінці кожного підрозділу та розділу роботи. З усіх висновків, що зроблені в дисертації, найважливішими є такі.
1. Ефективність реалізації принципу мирного вирішення міжнародних спорів поки що недостатня. Тому ні в якому разі не можна заспокоюватися наявністю формальної заборони аґресивної війни і запровадженням формального обов’язку мирного вирішення міжнародних суперечок. На наше переконання такі заходи потрібно розглядати не як самодостатній кінцевий результат, а лише як передумову побудови дійсно дієвого механізму попередження та вирішення міжнародних спорів.
2. За сучасного стану міжнародних відносин одним з вирішальних факторів, що визначає розвиток юридичного змісту і практики застосування принципу мирного вирішення міжнародних спорів, є суверенна рівноправність держав. Вона визначає вирішальні характеристики механізму забезпечення ефективності дії норм міжнародного права. Саме суверенітет ґарантує існування стану, коли залежність політичної долі уряду будь-якої держави від політичної ситуації та громадської думки в цій країні є одним із вирішальних чинників його дій на міжнародній арені.
3. Сучасне міжнародне право намагається вирішити проблему зменшення невпевненості та ризику керівництва держав – сторін міжнародного конфлікту щодо результату його вирішення шляхом надання їм можливості вільного вибору такого засобу вирішення спору, що найбільше відповідає його характеру, конкретним обставинам спору та іншим чинникам.
4. Одним з пріоритетних завдань сучасного міжнародного права в галузі врегулювання міжнародних конфліктів є надання державам якомога ширшого арсеналу засобів (процедур), які дозволять сторонам дійти згоди щодо справедливого вирішення спору, виходячи з конкретних обставин справи. Найважливішими чинниками, що впливають на цей вибір, є невизначеність змісту значної кількості норм сучасного міжнародного права; різниця в релігійних, культурних, ідеологічних та політичних цінностях держав, рівнях їх розвитку; диспаритет реальних можливостей, якими володіють сторони конфлікту; характер предмету спору; роль третьої сторони у вирішенні суперечки та її вплив на свободу дій учасників спору; обов’язковість рішення для сторін спору; конфіденційність процедури, ступінь її формальності; вартість процесу врегулювання; можливість паралельного і наступного використання інших засобів мирного врегулювання та ін.
5. При наголошенні на важливості принципу свободи вибору засобів врегулювання, необхідно зробити застереження. Важливо, щоб його реалізація супроводжувалася вдосконаленням урівноважуючого компоненту. Мається на увазі механізми і норми, які б спонукали держави насправді та якомога швидше вирішити спір, а не робити вигляд докладання зусиль зробити це, спираючись на свій суверенітет у якості виправдання. Потрібно створити такі умови, щоб держави були вимушені звертатися до певного мирного засобу (хоча і не обов’язково внаслідок загрози застосування санкцій з боку міжнародного співтовариства).
6. На початку ХХІ ст. перед людством постала проблема утримання децентралізованого міжнародного суспільства об’єднаним, одночасно поважаючи його різноманіття і дотримуючись принципу панування права. При розв’язанні цього завдання в галузі мирного врегулювання спорів суттєву користь можна отримати від використання можливостей інституту звернення до реґіональних органів і угод, передбаченого у ст. 33 Статуту ООН. Перш за все маються на увазі реґіональні міжнародні організації.
7. У порівнянні зі всесвітнім рівнем, на реґіональному легше досягати обов’язковості застосування процедур мирного вирішення спорів. Формат реґіональних організацій дозволяє прискорювати процес запровадження нових процедур врегулювання, а також більш повно користуватися правовими (перш за все судовими) механізмами реалізації міжнародно-правових норм і вирішення спорів.
8. Основними причинами цього є: висока ступінь однорідності держав реґіону внаслідок спільності їх інтересів, гомогенності політичних, ідеологічних, культурних поглядів; менша гнучкість позицій сторін спору, оскільки погіршення відносин несе неґативні наслідки для всіх інших держав – партнерів, що примушує їх здійснювати політичний тиск на конфліктуючі сторони.
8. Реґіональні організації мають значний потенціал в галузі попередження виникнення міждержавних спорів, який ґрунтується на двох аспектах: а) найбільш ефективним і найменш політично обтяженим є вирішення спорів на тому рівні, на якому вони виникають; б) міжнародні організації опосередковують відносини між державами, які до цього мали безпосередній характер. В результаті не допускається міждержавного конфлікту, натомість формально-юридично виникає спір або між приватними особами, або між міжнародною організацією і державою.
9. Сучасне міжнародне право дозволяє реалізувати зазначені переваги реґіональних організацій у галузі мирного врегулюванні міжнародних спорів.
10. Поділ засобів вирішення спорів на правові та політичні є корисним методом, що допомагає дослідити особливості юридичної природи конкретного засобу, характеристики процесу їх застосування й інші ознаки.
Правовий засіб вирішення спорів характеризується трьома групами ознак, що визначать його: а) “міжнародність” (створення на основі міжнародного юридичного інструменту (міжнародного договору або рішення міжнародної організації, що ґрунтується на повноваженнях, наданих міжнародним договором); розгляд спорів, однією із сторін яких є суверенна держава або міжнародна організація); б) незалежність (всі або більшість суддів мають бути призначеними до початку розгляду справи; вирішення спору відбувається згідно з наперед встановленою процедурою, що не може бути змінена сторонами); в) “юридичність” (вирішення справи повинно відбуватися на основі чинного міжнародного права; рішення повинно бути юридично обов’язковим для сторін).
11. Договір про Європейський Союз передбачає як правові, так і неправові засоби вирішення спорів. Головними критеріями, що характеризують правовий засіб, є незалежність органу як від держав-членів, так і Союзу, а також ухвалення рішення на основі чинного права. Правовими засобами є Суд Європейських співтовариств та Арбітражний комітет, створений згідно зі ст. 18 Договору про Європейське співтовариство з атомної енергії. Але останній відіграє незначну роль у врегулюванні спорів у ЄС.
12. Договір про ЄС не містить жодної заборони вирішувати спори, що виникають у Союзі, за його межами, наприклад, у рамках іншої міжнародної організації. Водночас таких прецедентів поки що не було.
13. Суд не має виключного права вирішення всіх суперечок, що виникають у Союзі. Він не є єдиним засобом вирішення спорів, не має монопольного права вирішувати всі суперечки в рамках Союзу.
14. Суд Європейських співтовариств має чітко визначену юрисдикцію, за межі якої він не має права виходити. Його компетенція характеризується як compétence d’atribution, тт. його повноваження чітко передбачені в установчих договорах і нормативних актах, що на них ґрунтуються, а також він немає права вирішувати позови, що не охоплюються цими повноваженнями.
15. Суд має різні обсяги юрисдикційних повноважень у залежності від галузі співробітництва. У рамках кожної з них юрисдикція Суду чітко визначена установчими договорами Співтовариств і Союзу. Стандартом обсягу юрисдикційних повноважень Суду є обсяг, закріплений в установчих договорах Співтовариств. Водночас у Союзі є сфери співробітництва, на які юрисдикція Суду не поширюється взагалі. Зокрема, Суд не може вирішувати спори, що виникають у межах ІІ опори Союзу.
16. За певних умов Суд може розглянути на основі права Співтовариств спір, що фактично стосуються тлумачення і застосування норм Договору про ЄС:
а) Спори, які виникають при застосуванні бланкетних норм в межах Союзу, можуть вирішуватися Судом. Юрисдикція Суду при цьому буде мати деякі особливості: а) її правовою підставою є норми, на які посилаються бланкетні норми (в розглянутому випадку – норми Римського договору); б) Суд не має права вирішувати питання про тлумачення і застосування норм Договору про ЄС.
б) Правовий акт, затверджений на підставі будь-якої статті Договору про ЄС (навіть на яку не поширюються повноваження Суду згідно зі ст. 46), може бути оскаржений на підставі ст. 47 цього Договору. Необхідною умовою можливості такого оскарження є потреба в дослідженні питання про порушення повноважень Співтовариств.
17. Спори між державами-членами та органами ЄС, що виникають в рамках І опори (Європейські співтовариства), повинні вирішуватися тільки Судом. Юрисдикція Суду ratione materiae поширюється на всі правовідносини, що регулюються установчими договорами Співтовариств. Суперечки, які можуть виникнути в рамках Співтовариств, обов’язково стосуються прав і обов’язків, закріплених в Договорі. Тобто, всі спори знаходяться в правовому полі Співтовариств, а отже, в межах виключної компетенції Суду. Тому не виникає потреби в поділі спорів на правові й неправові. Всі спори є правовими і можуть бути вирішені Судом.
18. В історії Співтовариств було два випадки (Люксембурзький та Іоанінський компроміси), коли спори вирішувалися з порушенням установчих договорів Співтовариства політичним засобами, без звернення до Суду. Мова йде про суто політичні питання, в яких звернення до Суду, цілком правомірне, навряд чи допоможе владнати конфлікт.
19. Обсяг юрисдикційних повноважень Суду для всієї І опори є однаковим, за винятком особливостей, встановлених Розділом IV Римської угоди. Але цей виняток є тимчасовим.
19. Форми юрисдикції Суду в рамках Європейських співтовариств надзвичайно різноманітні. Вони поділяються на дві категорії – вирішення прямих позовів і надання консультативних висновків. З формальної точки зору Суд вирішує власне спір (є позивач, що вимагає від Суду ухвалити певне рішення щодо відповідача) тільки в двох випадках: коли розглядає прямий позов або апеляцію на рішення Суду першої інстанції. В останніх трьох формах процесу Суд надає роз’яснення щодо права Співтовариства, тобто виконує консультативну функцію.
20. У рамках Європейських співтовариств функціонує одна з найефективніших на цей час система вирішення міжнародних спорів. Причому вона характеризується тим, що ґрунтується на праві: спори вирішуються незалежним і неупередженим судом, що керується виключно чинним правом.
21. Ефективність системи вирішення спорів у Європейських співтовариствах спричиняється двома категоріями чинників – позаправовими і юридичними.
22. Серед юридичних чинників найбільш важливими є:
а) обмеження права держав-членів тлумачити обсяг своїх прав і обов’язків та, відповідно, надання Суду ексклюзивної компетенції вирішувати всі питання щодо тлумачення і застосування права Співтовариств;
б) обмеження права держав-членів посилатися на принципи взаємності та самодопомоги при порушенні міжнародно-правової норми іншою стороною та, відповідно, покладання на Комісію обов’язку контролю за виконанням зобов’язань державами-членами;
в) наявність можливості трансформації міжнародного спору в спір на основі національного права в суді держави-члена;
г) наявність механізмів, що дозволяють вирішувати спори на якомога нижчому рівні, не дозволяючи їм підійматися до класичного міждержавного рівня;
ґ) наявність ефективного механізму забезпечення виконання державами-членами рішень Суду.
23. Всі ці фактори ґрунтуються на механізмах, що не є характериними для загального міжнародного права.
24. Суд не має жодних юрисдикційних повноважень щодо спорів, які виникають в рамках ІІ опори Союзу (спільні закордонна політика і політика безпеки). Тому спори в межах ІІ опори повинні вирішуватися політичними засобами, перш за все шляхом переговорів або звернення до Ради Союзу.
25. Форми юрисдикції Суду щодо вирішення спорів у рамках ІІІ опори Союзу (поліцейське і судове співробітництво в кримінальних справах) обмежені тими, що встановлені в ст. 35 Договору про ЄС.
26. Юрисдикція Суду щодо надання преюдиціальних роз’яснень суттєво обмежена. Вона не є обов’язковою, бо залежить від бажання держав-членів її прийняти. Держави можуть як обмежити коло національних судів, що мають право звертатися до Суду, так і не запровадити обов’язковість звернення для своїх судів. Передбачається, що у зв’язку з цим виникнуть проблеми із забезпеченням єдності права ЄС і належного судового захисту прав фізичних і юридичних осіб.
27. Юрисдикційні повноваження Суду в рамках ІІ опори також містяться в конвенціях, що укладаються державами – членами ЄС з метою виконання положень Розділу VI Договору про ЄС. В такому випадку юрисдикція Суду визначається не ч. 1 ст. 35 Договору, положеннями конкретної конвенції як спеціальними нормами.
28. У 1980–1990 рр. перед судовою системою ЄС постала проблема надмірної завантаженості справами. В результаті постійно посилюється тенденція зростання розриву між кількістю вирішених справ і кількістю нових справ, прийнятих до розгляду; зростання тривалості розгляду справ. Ці неґативні наслідки загрожують основам функціонування права Союзу і подальшому поступу європейської інтеґрації.
29. Головними причинами цього явища є приєднання нових держав-членів, поширення юрисдикційних повноважень Суду на нові галузі співробітництва, розширення кола осіб, що мають право бути позивачами і відповідачами в Суді, процедурні моменти.
30. Протягом 90-х років ХХ століття було запропоновано й обговорено велику кількість пропозицій стосовно поліпшення діяльності й організації судової системи Союзу. Їх можна класифікувати на такі групи: а) що стосуються загальних вимог, яким повинна відповідати судова система Союзу; б) щодо головних аспектів (компонентів) організації судової системи; в) щодо можливих моделей судової системи ЄС; г) щодо змін процедури діяльності Суду.
31. Реформа судової системи ЄС в будь-якому випадку повинна забезпечувати: а) реалізацію в Співтоваристві принципу верховенства права (перш за все мова йде про посилення захисту прав приватних осіб); б) уніфіковане застосування і тлумачення права ЄС у Союзі та державах-членах; в) центральну роль Європейського Суду.
32. Розвиток судової системи Союзу багато в чому буде залежати і від моделі розвитку самого Союзу, тт. це буде: а) дуже складна і масштабна міжурядова організація, що охоплює величезну сферу співробітництва, але на основі міжнародної угоди між суверенними державами; або ж б) певний союз, в якому держави-члени є головними структурними елементами, але який функціонує на основі принципу розподілу влади і керівної ролі спільних інституцій.
33. Конкретна модель організації судової системи ЄС – це результат певного співвідношення і взаємодії її ключових компонентів (елементів). Такими елементами є: роль преюдиціальних звернень від національних судів для функціонування судової системи ЄС; обмеження кількості звернень до Суду; створення конституційного суду; створення реґіональних судів; створення спеціалізованих судів; ефективний розподіл юрисдикції Суду та СПІ; кількість суддів і ґенеральних адвокатів та процедура їх призначення.
34. Європейський Союз – одна з найдинамічніших міжнародних організацій. У 2000 р. відбулася чергова Міжурядова конференція в Ніцці, за результатами якої 26 лютого 2001 р. був підписаний договір, що вносить зміни до установчих договорів Союзу та Співтовариств. Дебати на Конференції щодо реформи судової системи Союзу відбувалися в межах пропозицій та ідей, що розглядалися протягом 90-років (див. підрозділ 3.2 цієї роботи), і мали за мету знайти відповіді на дві найзагрозливіші проблеми: завантаженість справами судових органів ЄС і заплановане розширення Союзу
35. В роботі Конференції щодо реформування судових органів Союзу можна умовно виокремити чотири напрямки: а) ефективний розподіл юрисдикційних повноважень між різними судовими органами; б) забезпечення єдності та послідовності в застосуванні й тлумаченні права ЄС; в) вирішення питання про кількісний склад судових органів; г) забезпечення можливості оперативного внесення суттєвих змін до існуючої системи без необхідності зміни установчих договорів Союзу і Співтовариств.
36. Напрямок забезпечення більш ефективного розподілу юрисдикції між судами ЄС: максимально розширена юрисдикція СПІ як суду першої інстанції, що вирішує переважну більшість прямих позовів і певні категорії преюдиціальних звернень, а також створені судові колеґії при СПІ; Суд Європейських співтовариств має зосередитися на найважливіших справах.
37. Напрямок забезпечення єдності й послідовності в застосуванні та тлумаченні права ЄС: запроваджено розгалужену систему оскарження рішень СПІ і судових колеґій у Суді Європейських співтовариств.
38. Внаслідок цих змін відбулося підвищення правового статусу СПІ, а Суд Європейських співтовариств по суті матиме повноваження, притаманні органу конституційного нагляду в європейських державах: забезпечуватиме єдність у тлумаченні і застосуванні установчих договорів Союзу і Співтовариств, вирішуватиме найважливіші для правової системи ЄС справи, і таким чином визначати еволюцію розвитку права ЄС.
39. Напрямок визначення оптимального кількісного складу судів ЄС. За основу було взято принцип представництва всіх без винятку держав-членів у кожному з двох судів. При цьому було використано традиційний інститут попередження перетворення судового органу на “асамблею з дебатів”, – судові палати.
40. Напрямок запровадження більш гнучкого порядку зміни головних параметрів судової системи ЄС: спрощено процедуру внесення змін до Правил процедури судів та Статуту Суду.
41. Характер реформи свідчить, що ухвалені зміни є новаторськими для міжнародного права, а тому надзвичайно цінними. Вперше на міжнародному рівні створюється повноцінна судова система, що складаєтьcя з незалежних один від одного судів трьох інстанцій (судові колеґії – СПІ – Суд Європейських співтовариств) із розвинутою системою перегляду рішень і верховним судом, що виконує функції органу конституційного нагляду в європейських державах. Багато змін свідчить про подальше зменшення в правовому регулюванні вирішення спорів у ЄС традиційних для міжнародного публічного права принципу суверенної рівності держав і узгоджувального характеру створення міжнародно-правових зобов’язань.
42. Втім, багато аспектів все ще залишилося невизначеними і в недалекому майбутньому мають бути врегульовані Радою ЄС у Статуті Суду. Держави-члени не стали обговорювати можливість запровадження більш радикальних змін судової системи, що досить часто лунали на Конференції.
Отже, зміни триватимуть. Сподіваємося, ЄС ще не раз запропонує для міжнародного співтовариства нові ефективні засоби регулювання міжнародних відносин, зокрема, в галузі мирного вирішення міжнародних спорів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алфеева Ю. В. Урегулирование международных экономических споров в современном международном праве: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.10.– Казань, 1998.– 175 с.
2. Анисимов Л. Н. Международно-правовые средства разрешения межгосударственных споров (конфликтов).– Л.: Изд-во ленингр. ун-та, 1975.– 164 с.
3. де Аречага Э. Х. Современное международное право: Пер. с исп.– М.: Прогресс, 1983.– 480 с.
4. Блищенко И.П., Энтин М.Л. Мирное разрешение споров между государствами – один из важнейших принципов международного права // Международно-правовые формы сотрудничества государств в Европе / Под ред. О. Н. Хлестова.– М. Междунар. отношения, 1977.– С. 51–73.
5. Буроменский М. В. Политические режимы государств в международном праве. (Влияние международного права на политические режимы государств).– Харьков: Ксилон, 1997.– 244 с.
6. Буроменский М. В., Хорольский Р. Б. Защита прав человека в Европейском Союзе // Проблеми законності. Вип. 36: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій.– Харків: Нац. юрид. акад. України, 1998.– С. 84–90.
7. Бутрос Гали Б. Повестка дня для мира. Декларация Генерального секретаря ООН // Вестник Министерства иностранных дел Российской Федерации.– 1992.– № 13–14.
8. Василенко В. А. Основы теории международного права.– Киев: Выща шк. Головное изд-во, 1988.– 288 с.
9. Глотова С. В. Прямая применимость (эффект) директив Европейских сообществ во внутреннем праве государств – членов ЕС // Московский журнал международного права.– 1999.– № 3.– С. 175–188.
10. Даневский В. П. Пособие к изучению истории и системы международного права: В 2 вып.– Харьков: Типография А. Н. Гусева, 1892.– Вып. І.– iv, 230 с.
11. Дахлиц Дж. Мирное разрешение международных споров: обязательные переговоры // Российский ежеодник международного права. 1996–97.– СПб.: Социально-коммерческая фирма "Россия–Нева", 1998.– С. 207–215.
12. Действующее международное право: В 3 т. / Сост. Ю. М. Колосов, Э. С. Кривчикова.– М.: Изд-во Моск. независ. ин-та междунар. права, 1996.– Т. 1.– 864 с.
13. Декларація Конференції Головуючих осіб національних парламентів “Парламентське бачення міжнародного співробітництва на зорі третього тисячоліття”, організованої Міжпарламентським Союзом (Нью-Йорк, штаб-квартира ООН, 30 серпня – 1 вересня 2000 року).
14. Декларація тисячоліття Організації Об’єднаних Націй, затверджена Резолюцією 55/2 Ґенеральної Асамблеї ООН від 8 вересня 2000 р.– Док. ООН A/RES/55/2.
15. Дмитрієв А. Вестфальський мир 1648 року: витоки сучасного міжнародного права // Людина і політика.– 1999.– № 2.– С. 21–25.
16. Дмитрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне публічне право: Навч. посібник / Відп. ред. Ю. С. Шемшученко, Л. В. Губерський.– К.: Юрінком Інтер, 2000.– 640 с.
17. Доран Ч. Возможности и параметры американо-советского сотрудничества в урегулировании конфликтов в “третьем мире” // США. Экономика. Политика. Идеология.– 1990.– № 12.– 42–47.
18. Евинтов В. И. Международное сообщество и правопорядок (анализ современных концепций) / Отв. ред. Н. К. Михайловский.– К.: Наук. думка, 1990.– 218 с.
19. Европейское право: Учебник / Под ред. Л. М. Энтина.– М.: НОРМА, 2000.– 720 с.
20. Жданов Н. В. Исламская концепция миропорядка: Международно-правовые, экономические и гуманитарные аспекты.– М.: Междунар. отношения, 1991.– 216 с.
21. Захарова Н. В. Индивид – субъект международного права // Сов. государство и право.– 1989.– № 11.– С. 112–118.
22. Каламкарян Р. А. Законченность системы современного международного права и запрет non-liquet // Государство и право.– 1996.– № 11.– С. 53–66.
23. Каламкарян Р. А. Проблема разделения споров на “юридические”
и “политические” в доктрине и практике международного суда
и международного арбитража // Государство и право.– 1996.– № 10.–
С. 88–98.
24. Камаровский Л. О международном суде.– М.: Типография Т. Малинского, 1881.– 542 с.
25. Карташкин В. А. Регионализм и права человека // Советский ежегодник международного права. 1976.– М.: Наука, 1978.– С. 80–92.
26. Ковалева Т. М. О внутреннем праве международных организаций // Изв. вузов. Правоведение.– 1987.– № 1.– С. 84–90.
27. Кременюк В. А. Урегулирование региональных конфликтов: контуры общего подхода // США. Экономика. Политика. Идеология.– 1990.– № 8.–
С. 3–11.
28. Крылов С. Б. История создания Организации Объединенных Наций: Разработка текста Устава Организации Объединенных Наций (1944–1945) / Под ред. Г. И. Тункина.– М.: Изд-во ИМО, 1960.– 344 с.
29. Курс международного права: В 7 т. / Ю. А. Баскин, Н. Б. Крылов, Д. Б. Левин и др.– М.: Наука, 1989.– Т. 1. Понятие, предмет и система международного права.– 360 с.
30. Кэрон Д. Д., Шинкарецкая Г. Г. Мирное разрешение международных споров посредством права // Вне конфронтации. Международное право в период после холодной войны: Сб. статей.– М.: Спарк, 1996.– С. 323–349.
31. Ладыженский А. М., Блищенко И. П. Мирные средства разрешения споров между государствами.– М.: Госюриздат, 1962.– 176 с.
32. Левин Д. Б. Принцип мирного разрешения международных споров.– М.: Наука, 1977.– 112 с.
33. Лукашук И. И. Международное право. Общая часть.– М.: БЕК, 1996.– 371 с.
34. Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть.– М.: БЕК, 1997.– 410 с.
35. Лукашук И. И. Нормы международного права в международной нормативной системе.– М.: Спарк, 1997.– 322 с.
36. Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом.– Харків: Консум, 2000.– 592 с.
37. Маргиев В. И. Внутреннее право международных организаций: Дисс… д-ра юрид. наук: 12.00.10.– Майкоп, 1999.– 282 с.
38. Маргиев В. И. К вопросу о юридической природе внутреннего права международных организаций // Советский ежегодник международного права. 1980.– М.: Наука, 1981.– С. 99–109.
39. Марочкин С. Ю. Проблема эффективности норм международного права.– Иркутск: Изд-во Иркутского ун-та, 1988.– 152 с.
40. Мартенс Ф. Ф. Современное международное право цивилизованных народов. В 2 т.– 5-е изд.– СПб: Типография А. Бенке, 1905.– Т. І.– 438 с.
41. Международное право: Учебник / Отв. ред. Ю. М. Колосов, Э. С. Кривчикова.– М.: Междунар. отношения, 2000.– 720 с.
42. Международное право: Учебник / Под. ред. Г. И. Тункина.– М.: Юрид. лит-ра, 1982.– 568 с.
43. Международное право: Учебник / Под. ред. Н. Т. Блатовой.– М.: Юрид. лит-ра, 1987.– 544 с.
44. Международно-правовые проблемы стран Африки.– М.: Наука, 1989.– 288 с.
45. Ми віримо лише в тих, хто вірить у самого себе: П’ять послань Міністра закордонних справ України А. Зленка, виголошених на прес-конференції в МЗС України 23 січня 2001 року // Політика і час.– 2001.– № 2.– С. 5–7.
46. Михайловський М. К. Міжнародний арбітраж.– К.: АН УРСР, 1963.– 155 с.
47. Мовчан А. П. Международный правопорядок.– М.: Ин-т госуд. и права РАН, 1996.– 102 с.
48. Мы, народы: роль Организации Объединенных Наций в XXI веке (Доклад Генерального Секретаря ООН К. Аннана).– Док. ООН А/54/2000.
49. Нешатаева Т. Н. К вопросу о правовых системах, регулирующих международные отношения // Российский ежегодник международного права. 1993–94.– СПб.: Социально-коммерческая фирма “Россия–Нева”, 1995.–
С. 47–63.
50. Общая теория прав человека / Отв. ред. Е. А. Лукашева.– М.: НОРМА, 1996.– 520 с.
51. Осинцев Ю. В., Турбин Э. А. Борьба СССР за совершенствование процесса мирного урегулирования споров.– М.: Междунар. отношения, 1983.– 144 с.
52. Пирадов А. А. Региональные конфликты, их политическое урегулирование и участие в нем ООН (историко-концептуальное исследование).– М.: ДЭМ, 1990.– 96 с.
53. Практика Європейського суду з прав людини: Рішення. Коментарі.– 1999.– № 1.
54. Пушмин Э. А. Мирное разрешение международных споров (международно-правовые вопросы).– М.: Междунар. отношения, 1974.– 176 с.
55. Пушмин Э. А. Мирные средства разрешения международных споров:
Уч. пособие.– Ярославль: Яросл. госуд. ун-т, 1981.– 80 с.
56. Резолюцією 55/2 Ґенеральної Асамблеї ООН від 8 вересня 2000 р.
57. Резолюція 53/243 Ґенеральної Асамблеї ООН від 13 вересня 1999 р. “Декларація і Програма дій у галузі культури миру”.
58. Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенных СССР с иностранными государствами. В 25-и вып.– Вып. 5. Действующие договоры, соглашения и конвенции, вступившие в силу между 1февраля 1928 г. и 1 июня 1929 г.– М., 1929.– 215 с.
59. Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенных СССР с иностранными государствами. В 25-и вып.– Вып. 8. Действующие договоры, соглашения и конвенции, вступившие в силу после 1 января 1933 г.– М., 1935.– 356 с.
60. Сборник договоров России с другими государствами. 1856–1917 / Сост.
И. В. Козьменко; под. ред. Е. А. Адамова.– М.: Госполитиздат, 1952.– 462 с.
61. Собакин В. К. Коллективная безопасность – гарантия мирного сосуществования.– М.: Изд-во ИМО, 1962.– 518 с.
62. Справочник по мирному разрешению споров между государствами.– Нью-Йорк: ООН, 1992.– x, 256 с.
63. Стародубцева Л. В. Архітектура постмодернізму: Історія. Теорія. Практика.– К.: Спалах, 1998.– 208 с.
64. Стратегія інтеґрації України до Європейського Союзу, затверджена Указом Президента України від 11 червня 1998 р. № 615/98 // Урядовий кур’єр.– 18 червня 1998.– № 114–115.
65. Татам А. Право Європейського Союзу: Підручник: Пер. з англ. – К.: Абрис, 1998.– 424 с.
66. Таубе М. История зарождения современного международного права (средние века): В 2 т.– Харьков: Типография и литография Зильберберг, 1899.– Т. ІІ. Часть особенная: Принципы мира и права в международных столкновениях средних веков.– x, 362 с.
67. Тимченко Л. Д. Международное право.– Харьков: Консум, 1999.– 528 с.
68. Тинберген Я. Пересмотр международного порядка: Пер. с англ. / Общ. ред. А. А. Рывкина.– М.: Прогресс, 1980.– 416 с.
69. Толстопятенко Г. П. Европейское налоговое право. Сравнительно-правовое исследование.– М.: НОРМА, 2001.– 336 с.
70. Топорнин Б. Н. Европейское право: Учебник.– М.: Юристъ, 1998.– 456 с.
71. Тункин Г. И. Теория международного права.– М.: Междунар. отношения, 1970.– 512 с.
72. Тускоз Ж. Міжнародне право: Підручник: Пер. з франц.– К.: АртЕк, 1998.– 416 с.
73. Українська РСР у міжнародних відносинах. Міжнародні договори, конвен¬ції, угоди та інші документи, які складені за участю Української РСР або до яких вона приєдналася (1945–1957).– К.: Вид-во АН УРСР, 1959.– 752 с.
74. Ушаков Н. А. Международное право: Учебник.– М.: Юристъ, 2000.– 304 с.
75. Фердросс А. Международное право: Пер. с нем.– М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1959.– 652 с.
76. Хартли Т. К. Право Европейских Сообществ: Пер. с англ.– М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998.– 703 с.
77. Хорольський Р. Б. Європейський Союз та захист прав людини // Права людини в умовах реформування правової системи України (До 50-ї річниці Загальної декларації прав людини): Тези доп. та наук. повідомлень наук. конф. молодих учених та аспірантів / За ред. проф. М. І. Панова. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1998.– С. 50–52.
78. Хорольський Р. Б. Зміни в правовому статусі Суду Європейських співтовариств після набуття чинності Амстердамською угодою // Актуальні проблеми юридичної науки: Тези доп. та наук. повідомлень наук. конф. молодих учених та аспірантів / За ред. проф. М. І. Панова. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000.– С. 105–107.
79. Хорольський Р. Б. Принцип свободи вибору засобів мирного вирішення міжнародних спорів // Проблеми законності. Вип. 43: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В. Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000.–
С. 212–219.
80. Хорольський Р. Б. Становлення та розвиток механізмів забезпечення рівноправності жінок і чоловіків в Європейському Союзі // Еволюція правового становища жінок: історія і сучасність / Упорядники О. М. Руднєва, О. Р. Дашковська; наук. ред. А. П. Гетьман.– Харків: Право, 2000.– С. 94–120.
81. Хорольський Р. Б. Судовий прецедент як джерело права Європейського співтовариства // Проблеми законності. Вип. 39: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В. Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999.– С. 204–210.
82. Черниченко С. В. Теория международного права: В 2 т.– М.: Изд-во НИМП, 1999.– Т. І. Современные теоретические проблемы.– 336 с.
83. Энтин М. Л. Принцип мирного разрешения международных споров и его структура // Международное сотрудничество и международное право: Сб. статей.– М.: Ин-т государства и права АН СССР, 1977.– С. 12–19.
84. Энтин М. Л. Суд европейских сообществ: Правовые формы обеспечения западноевропейской интеграции.– М.: Междунар. отношения, 1987.– 176 с.
85. Юридическая конфликтология / Отв. ред. В. Н. Кудрявцев.– М.: Ин-т госуд. и права РАН, 1995.– 316 с.
86. Юридический энциклопедический словарь / Гл. ред. А. Я. Сухарев.– М.: Сов. энциклопедия, 1984.– 415 с.
87. Adapting the Institutions to Make a Success of Enlargement: Commission Opinion in Accordance with Article 48 of the Treaty on European Union on the Calling of a Conference of Representatives of the Governments of the Member States to Amend the Treaties.– COM(2000) 34 final.– Brussels, 26.1.2000.– 61 p.
88. Akehurst M. A Modern Introduction to International Law.– 6th edn.– London: Allen and Unwin, 1987.– 315 p.
89. Albors-Llorence A. Changes in the Jurisdiction of the European Court of Justice under the Treaty of Amsterdam // Common Market Law Review.– 1998.– Vol. 35, № 6.– P. 1273–1294.
90. Amendments of 16 May 2000 to the Rules of Procedure of the Court of Justice // Official Journal of the European Communities.– 24.05.2000.– № L 122.– P. 43.
91. Arnull A. Does the Court of Justice Have Inherent Jurisdiction? // Common Market Law Review.– 1990.– Vol. 27, № 4.– P. 683–708.
92. Arnull A. Judging the New Europe // European Law Review.– 1994.– Vol. 19.– P. 3–15.
93. Basic Principles of Austria’s Position (Letter of the Austrian Permanent Representation, signed by H. E. Mr Gregor Woschnagg, 10 February 2000).– Conference of the Representatives of the Governments of the Member States.– Doc. CONFER 4712/00.– Brussels, 15 February 2000.– 9 p.
94. A Basic Treaty for the European Union: A Study of the Reorganisation of the Treaties (Report submitted on 15 May 2000 to Mr. Romano Prodi, President of the European Commition).– Badia Fiesolana: European University Institute, 2000).– 162 р.
95. Bernhardt R. Commentary: The European System (Conference on International Courts and the Protection of Human Rights) // Connecticut Journal of International Law.– 1987.– Vol. 2.– P. 299–301.
96. Blix H. The Principle of Peaceful Settlement of Disputes // The Legal Principles Governing Friendly Relations and Co-operation Among States in the Spirit of the United Nations Charter: Lectures Delivered during the Seminar Organized by the World Federation of United Nations Associations, Smolenice Castle, Czechoslovakia, April 20–24, 1965.– Leyden: A. W. Sijthoff, 1966.– P. 45–68.
97. Bourely C. Bibliography on the Peaceful Settlement of International Disputes.– Geneva: Henry Durant Institute, 1990.– xxxiv, 276 p.
98. Briggs H. W. The Law of Nations.– 2nd ed.– New York: Appeleton-Century-Crofts, 1952.– xxvii, 1108 p.
99. Brown N. L., Kennedy T. The Court of Justice of the European Communities.– 4th edn.– London: Sweet & Maxwell, 1994.– xliv, 440, 41 p.
100. Brussels Convention of 27 September 1968 on Jurisdiction and the Enforcement of Judgments in Civil and Commercial Matters: Consolidated Version // Official Journal of the European Communities.– 26.01.1998.– № C 27.– P. 1.
101. Case 141/78 France v United Kingdom, Judgment of 04.10.1979 // European Court Reports.– 1979.– P. 2923.
102. Case 142&143/80 Amministrazione delle finanze dello Stato v Essevi and Salengo, Judgment of 27.05.1981 // European Court Reports.– 1981.– P. 1413.
103. Case 232/78 Commission v France, Judgment of 25.09.1979 // European Court Reports.– 1979.– P. 2729.
104. Case 247/87 Star Fruit v Commission, Judgment of 14.02.1989 // European Court Reports.– 1989.– P. 291.
105. Case 26/62 Van Gend en Loos v. Administratie der Belastingen, Judgment of 05.02.1963 // European Court Reports.– 1963.– P. 1.
106. Case 6/64 Costa v E.N.E.L., Judgment of 15.07.1964 // European Court Reports.– 1964.– P. 585.
107. Case 68/88 Commission v Greece // European Court Reports.– 1989.– P. 2965.
108. Case 90&91/63 Commission v Luxembourg and Belgium, Judgment of 13.11.1964 // European Court Reports.– 1964.– P. 625.
109. Case C-146/89 Commission v United Kingdom, Judgment of 09.07.1991 // European Court Reports.– 1991.– P. I-3533.
110. Case C-167/94 Criminal proceedings against Grau Gomis and others, Order of 07.04.1995 // European Court Reports.– 1995.– P. I-1023.
111. Case C-170/96 Commission v Council, Judgment of 12.05.1998 // European Court Reports.– 1998.– P. I-2763.
112. Case C-246/89 Commission v United Kingdom, Judgment of 04.10.1991 // European Court Reports.– 1991.– P. I-4585.
113. Case C-280/89 Commission v Ireland, Judgment of 02.12.1992 // European Court Reports.– 1992.– P. I-6185.
114. Case C-38/89 Criminal proceedings against Guy Blanguernon, Judgment of 11.01.1990 // European Court Reports.– 1990.– P. I-83.
115. Case C-387/97 Commission v Greece, Judgment of 04.07.2000 // European Court Reports.– 2000.– P. I-5047.
116. Case C-388/95 Belgium v Spain, Judgment of 16.05.2000 // European Court Reports.– 2000.– P. I-3123.
117. Case concerning the Military and Paramilitary Activities in and against Nicaragua (Nicaragua v United States of America), Judgment of 27 June 1986 // International Court of Justice Reports.– 1986.– P. 14.
118. Case Niemietz v Germany, Judgment of 16 December 1992 № 251B // European Human Rights Reports.– 1997.– P. 1.
119. Case T-174/95 Svenska Journalistförbundet v Council, Judgement of 17.06.1998 // European Court Reports.– 1998.– P. II-2289.
120. Case T-194/94 Carvel and Guardian Newspapers v Council, Judgment of 19.10.1995 // European Court Reports.– 1995.– P. II-2765.
121. Cases 46/87 & 227/88 Hoechst v Commission, Judgment of 21.09.1989 // European Court Reports.– 1989.– P. 2859.
122. Charter of Fundamental Rights of the European Union // Official Journal of the European Communities.– 18.12.2000.– № C 364.– P. 1–22.
123. CIG 2000: Travaux en vue des modifications à apporter aux traités en ce qui concerne la Cour de justice et le Tribunal de première instance (Rapport de la Présidence; deuxième phase des travaux du Groupe “Amis de la Présidence – Cour de justice et Tribunal de première instance”).– Conférence des représentants des gouvernements des états membres. Doc. CONFER 4747/00.– Bruxelles, le 31 mai 2000.– 20 p.
124. Clark I. The Hierarchy of States: Reform and Resistance in the International Order.– Cambridge: Cambridge University Press, 1989.– viii, 253 p.
125. Commission Statement on Austria (Brussels, 1 February 2000) // Doc. IP/00/93.– 01.02.2000.
126. Communication of the European Commission 97/C 63/02 of 28 February 1997 on Method of Calculating the Penalty Payment's Provided for Pursuant to Article 171 of the EC Treaty // Official Journal of the European Communities.– 28.02.1997.– № C 63.– P. 2.
127. Contribution of the Court of First Instance for the Purposes of the 1996 Intergovernmental Conference // Report of the Court of Justice on Certain Aspects of the Application of the Treaty on European Union.– 15/95.– May 1995.
128. Convention based on Article K.3 of the Treaty on European Union, on the establishment of a European Police Office (Europol Convention) // Official Journal of the European Communities.– № C 316.– 27.11.1995.– P. 2–32.
129. Council Act of 23 July 1996 drawing up, on the basis of Article K.3 of the Treaty on European Union, the Protocol on the interpretation, by way of preliminary rulings, by the Court of Justice of the European Communities of the Convention on the establishment of a European Police Office // Official Journal of the European Communities.– № C 299.– 09.10.1996.– P. 1–14.
130. Council Decision 1999/291/EC, ECSC, Euratom of 26 April 1999 amending Decision 88/591/ECSC, EEC, Euratom establishing a Court of First Instance of the European Communities to enable it to give decisions in cases when constituted by a single judge // Official Journal of the European Communities.– 01.05.1999.– № L 114.– P. 52, 53.
131. The Court of Justice of the European Communities The Future of the Judicial System of the European Union (Proposals and Reflections).– Luxembourg: The Court of Justice of the European Communities, 2000.– 32 p.
132. The Court of the First Instance of the European Community Reflections on the Future Development of the Community Judicial Legal System // European Law Review.– 1991.– Vol. 16.– P. 175–189.
133. Craig P., de Búrca G. EC Law: Text, Cases and Materials..– Oxford: Clarendon Press, 1995.– cxxvi, 1160 p.
134. Detter I. The International Legal Order.– Aldershot: Dartmouth, 1994.– xxxii, 566 p.
135. Dolzer R. Universalism and Regionalism // The Spirit of Uppsala: Proceedings of the Joint UNITAR – Uppsala University Seminar on International Law and Organization for a New World Order (JUS 81); Uppsala, 9–18 June 1981.– Berlin, New York: Walter de Grueyter, 1984.– P. 513–533.
136. Edward D., Lane R. European Community Law: An Introduction. – 2nd edn. –Edinburg: Butterworths, Law Society of Scotland, 1995.– 166 p.
137. EEC Council Regulation № 17: First Regulation Implementing Articles 85 and 86 of the Treaty // Official Journal of the European Communities.– № L 13.– 21.02.1962.– P. 204–211.
138. Europe After Maastricht: An Ever Closer Union? / Ed. by R. Dehousse.– Munchen: Beck, 1994.– xi, 318 p.
139. Everling U. Reflections on the Structure of the European Union // Common Market Law Review.– 1992.– Vol. 29, № 6.– P. 215–241.
140. Fenwick Ch. G. Inter-American Regional Procedures for the Settlement of Disputes // International Organization.– 1956.– Vol. 10, № 1.
141. Fenwick Ch. G. The Organization of American States: The Inter-American Regional System.– Washington: Kaufmann Printing, 1963.– xxxiv, 601 p.
142. van Gerven W. The Role and Structure of the European Judiciary Now and in the Future // European Law Review.– 1996.– Vol. 21, № 2.– P. 211–223.
143. von Glahn G. Law Among Nations: An Introduction to Public International Law.– 5th edn.– New York, London: Macmillan Publishing Co., 1986.– 822 p.
144. Green N. A. M. International Law.– 3rd edn.– London: Pitman Publishing, 1987.