Всего работ:119

 У першому розділі, \"Політичний дискурс і ідеологія\", зроблено огляд наявних вітчизняних та зарубіжних наукових праць, що стосуються  проблем взаємодії мови й ідеології, аналізу політичного дискурсу, а також семантичних, етносемантичних досліджень. Розглянуто вплив соціуму на характер та функціонування політичного дискурсу, вказані основні напрямки перетворення  сучасного політичного мовлення порівняно з попереднім періодом. Викладено історію вивчення ключових слів та лінгвістичну суть поняття \"ключові слова поточного моменту\".  Обирається напрямок і метод аналізу КСПМ та їх франкомовних дискурсних аналогів через виділення в семантичній структурі взаємопов’язаних ідеологічного та національно-культурного компонентів і дослідження їх когнітивної і прагматичної інформації.

Ціннісна \"картина світу\", у якій відбивається національна й ідеологіч­на специфіка соціуму, складає концептуальні підвалини мови політики, і будь-які зміни ціннісних пріоритетів безпосередньо виявляються у політичному дискурсі.

Перебіг ідеологічної диференціації суспільства на початку 90-х років прискорив реформування політичної мови, яке окреслилося в оновленні концептуального та формального змісту. На це вказують: 1) велика кількість лексичних інновацій для позначення нових соціаль­но-політичних реалій; 2) процес перейменування, перетворення ключових номінацій соціуму, розширення тематичних сфер за рахунок колишніх тематичних табу; 3) поява нових образів та політичних оцінних номінацій; 4) нова система оцінок, існування подвійних оцінок того самого явища; 5) перерозташування всередині прагматичних оцінних структур, зміна вектора негативної оцінності з зовнішньої сфери до внутрішньополітичної; 6) формування нової стилістичної норми: тенденція до спрощення, демо­кратизації мовлення; 7) зближення з розмовним мовленням, узуалізація стилістично знижених елементів;  8) лаконічний виклад, прагнення позбавитися нерелевантної інформації.

Політичний дискурс є комунікативним явищем, що включає, крім текстів, екстралінгвістичні чинники: знання про світ, систему думок, настанов, аргументів, мету комунікації та ін. (Н.Миронова). У дискурсі матеріалізується взаємодія ідеологічної та мовної сфер. Принцип ідеологічної орієнтованості політичного спілкування охоплює процес створення політичних текстів, їх інтерпретацію та соціальний ефект. Цілеспрямоване моделювання семантико-прагматичного змісту мовних одиниць найхарактерніше для лексичного рівня, оскільки, виникаючи у свідомості, ідеологічні концепти об\'єктивуються в лексичних одиницях, що утворюють особливу структуру – \"політичний словник\", \"політичний лексикон\" (В.Говердовський, Г.Томахін, Т.Крючкова, Ch.Le Bart, J.-M.Denquin та ін.). Дискурсні варіації  словника  виявляють ідеологічні відмінності  політичних спрямувань і груп суспільства.

Національно маркований політичний словник універсальний за своєю структурою. Ядро його складає власнеполітична лексика: терміни, реалії, номенклатурні назви партій, організацій, політичні ідіоми (жаргонізми), гаслові слова. На відміну від досить стабільного ядра, периферія політичного словника більш динамічна. Проте в моменти державної перебудови трансформацій зазнає і концептуальна лексика, про що свідчить аналіз фактично­го матеріалу. Засаднича риса політичного словника полягає в \"ідеологічній зв\'язаності слів\", тому центральними в політичному дискурсі є ідеологічно марковані узуальні чи оказіональні ЛО – \"прагмеми\", \"ідеологеми\", \"ідеологізми\" (Т.Крючкова, М.Епштейн, О.Дуліченко та ін.).

Специфіка значення ідеологізованих ЛО проявляється в їх здатності вказувати на ціннісне ставлення суб\'єкта до дійсності. Когнітивне і прагматичне значення ідеологем  взаємопов\'язане і детерміноване станом суспільної свідомості мовного колективу чи цілеспрямованою діяльністю політичних структур, що здійснюється через засоби масової інформації та лексикографічні матеріали (про явище  \"ідеологізації словника\", \"ідеологічної плюралізації лексикографії\" див. Е.Медникова,  О.Сковородников). Основними ознаками ідеологічно маркованої лексики є системність (збереження свого значення у певному \"дискурсному полі\"), соціальна оцінність, полісемічність і поліемоційність (протилежні оцінки тієї ж ЛО носіями різних ідеологій). У дискурсі ідеологеми поєднані відношеннями повної чи часткової  (предметної або  оцінної) синонімії й антонімії.

Семантичний взаємозв’язок національного, історичного та ідеологічного аспектів простежується у найактивнішій частині політичного лексикону – \"ключових словах актуальної соціальної тематики\" (Є.Верещагін, В.Костомаров), \"ключових словах поточного моменту\" (Т.Шмельова) чи \"словах-свідках\" (G.Matoré).

КСПМ характеризуються загальномовним виділенням, на відміну від внутрішнього, жанрового, авторського виділення ключових слів художніх текстів, які поза своїм контекстом як ключові не сприймаються. КСПМ мають подвійний статус і виступають водночас як фрагмент мовної дійсності і як явище культурно-історичне та ідеологічне, оскільки зовнішні чинники впливають на появу нових слів і перехід звичайної лексики до розряду ключової для певної доби.

Труднощі визначення КСПМ  зумовлені відсутністю єдиної схеми відбору і впливом на цей процес суб\'єктивного чинника – концепції дослідника. Критеріями виділення слів  можуть бути частотність, темоутворююча функція, країнознавча цінність, заголовна позиція у текстовому просторі, посилення формо- і словотворчих можливостей, зміна сполучуванісної здатності, поява нових синонімів та антонімів, онімічне вживання, мовна рефлексія, мовна гра, функціонування у висловлюваннях, що містять дефініції, пояснення. (І.Вуйович, Т.Шмельова).

Аналіз слів із ціннісною семантикою ґрунтується на семній теорії лексичного значення (М.Никитін, Є.Верещагін, В.Костомаров, В.Манакін, І.Стернін, В.Телія, В.Шаховський та ін.). Він включає семантичний рівень опису структурних характеристик ЛО, а також розглядає концептуальний зміст слова, позаяк лексичне значення передає лише деяку інформацію про об\'єкт, оскільки лексикографічна практика відстає від динамічності мовних процесів, і наявні словники не завжди адекватно відображають змінювану соціальну реальність.

Підвалини семантичної структури КСПМ складає єдність ідеологічного та національно-культурного компонентів. У значенні КСПМ закріплюється певне сприймання соціального референта, викликане дією ідеологічного чинника, що полягає на примусі до однієї з можливих інтерпретацій, яка завжди подається як єдина інтерпретація  (Е.Пульчинеллі Орланді, O.Reboul).

У радянській лінгвістиці визначення ідеологічного компонента значення чи соціальних конотацій розглядалися під кутом зору класового антагонізму (М.Комлев, Т.Крючкова, В.Говердовський, Д.Григор’єва та ін.), що було зумовлено, передусім, протистоянням двох антагоністичних ідеологій у зовнішньому світі та існуванням однієї офіційної ідеології всередині країни. У сучасному політично диференційованому суспільстві такий підхід не зовсім правомочний, оскільки прибічниками тієї чи іншої ідеологічної концепції можуть бути представники різних соціальних груп. Через те ідеологічний компонент розглядаємо не як класове, а як політичне оцінне явище, що ґрунтується на \"знаннях нав\'язаних, навіяних, пропагандованих у конкретному соціумі\" (Г.Скляревська).

Ідеологічні ознаки формують окремий тип сем, які є, з одного боку, соціально-ідентифікуючими,  бо  мають інформацію про суспільно-політичну віднесеність предмета номінації, а з іншого боку – соціально-оцінними, які характеризують його в аспекті ідеологічної значущості. Ідеологічні семи реалізують аксіологічні інтенції мовця, тобто кваліфікують позначуваний предмет, явище або їх окремі властивості як \"позитивні\" чи \"негативні\" стосовно деякої норми (Н.Арутюнова), яка являє собою складну взаємодію особистої, суб\'єктивної емоційно забарвленої ціннісної системи автора оцінки і ціннісних орієнтацій суспільства або тих політичних груп, що з ними він пов\'язаний. Норма ідеологічної оцінки є динамічною категорією, яка перебуває у прямій залежності від суспільного буття: зі зміною політичної ситуації слова, що містять ідеологічну оцінку, зникають або зазнають оцінного переосмислення. За умов політичного плюралізму наявні в соціумі нормативно-ціннісні системи часто не збігаються. Відхилення від \"норми\" у сфері політичної комунікації вказує на іншу систему цінностей.

За типом оцінного відношення ідеологічні семи поділяють на раціонально-оцінні (домінує гносеологічна функція) і емоційно-оцінні (переважає емотивна кваліфікація). У другому випадку відбувається аксіологічне подвоєння, що набагато посилює прагматичний ефект висловлювання.

За роллю у структурній організації лексичного значення розмежовують денотативні і конотативні ідеологічні семи. Найчастіше ідеологічний компонент пов\'язаний із конотаціями, які можуть бути узуальними, оказіональними, інгерентними, зумовленими самою природою об\'єкта, і адгерентними, такими, що асоціативно виникають за аналогією до інших об\'єктів. До політичних відносять також меморативні, алюзивні конотації, які викликають у свідомості комунікантів образи, сформовані в результаті попереднього соціального досвіду, і являють стереотипні оцінки й емоційні реакції.

Ідеологічні семи можуть бути експліцитними, вираженими в самому слові, контексті або словникових дефініціях відповідними оцінними індикаторами, й імпліцитними, такими, що формально не виражають у семантиці мовного знака оцінну інформацію, для визначення яких необхідний аналіз асоціацій, субститутів, опозицій та мікроконтексту. Співвідношення експліцитності й імпліцитності ідеологічного компонента ЛО залежить від характеру політичного дискурсу та умов його функціонування. У періоди загострення соціальних відносин зростає кількість експліцитних конотацій суспільно значущих реалій, тоді як в інші періоди   конотації посідають більш езотеричний характер.

Ідеологічний зміст КСПМ безпосередньо пов\'язаний з національно-культурним компонентом їх лексичного значення, оскільки оцінне ставлення детерміноване, з одного боку, політичними поглядами мовців, а з іншого – етнічною ідеологією, культурно-історичним досвідом, національно-культурною системою критеріїв оцінки. Реальна дійсність у її універсальності та специфічності відбивається в свідомості людей і, відповідно, фіксується у вигляді концептуально-мовної \"картини світу\". Через те підґрунтя НКК складає спільний для всіх членів соціуму, незалежно від їх ідеологічних переконань, національний менталітет, особливий, властивий даному етносові спосіб бачення і пізнання світу, а також усвідомлення спільності походження, традицій, цінностей, вірувань щодо інших етнічних груп. У взаємозв\'язку ідеологічного і національно-культурного компонентів виражена єдність диференційних та інтегральних ознак політичного дискурсу.

НКК пов\'язаний з такими поняттями як \"національне забарвлення\", \"лексичний фон\", \"культурний фон\" (Є.Верещагін, В.Костомаров, О.Черепанова). Він входить до широкого кола фонових знань, що потенційно наявні у свідомості мовців і виводяться з попереднього досвіду індивіда чи всього суспільства. Найчастіше НКК не має експліцитної вираженості. Включаючи такі поняття як етнічна приналежність, історична співвіднесеність, суспільно-політична діяльність та ін., він бере участь у створенні абсолютних або часткових системно- і дискурсивно-специфічних культурних смислів (П.Донець). Виявити їх можна при дослідженні різномовних інтерпретацій окремого фрагмента \"картини світу\" конкретного суспільства, при цьому одна мова розглядається як система позначень даної реальності, а інша – як оформлення тієї ж дійсності засобами іншої мови та дискурсу. У ході \"інформаційного перекладу\" (Г.Почепцов) політичне повідомлення трансформується і перекодовується у відповідності до концептуально-мовної \"моделі світу\" реципієнта, який належить до іншої етнічної і політичної культури.

У другому розділі, \"Ключові слова поточного моменту в міжкультурній комунікації\", проаналізовано в цілому тематичний склад словника КСПМ і детально описано лексичні пласти, що являють інтерес для дослідження. Вказана можливість адекватної міжкультурної політичної комунікації через газетний текст і чинники, що порушують цю адекватність, в основі яких є нерівноцінність іномовних відповідників щодо наявності і якісного змісту ідеологічного та національно-культурного компонентів.

У політичному спілкуванні приналежність адресата й адресанта повідомлення одній культурно-етнічній групі гарантує їх взаєморозуміння та однозначність сприймання об\'єктів і явищ дійсності за збігу їхніх ідеологічних настанов. Політична комунікація між представниками різних національно-культурних спільнот ускладнюється, насамперед, впливом національного бачення світу, відмінностями культурно-історичних пресупозицій. Через те збіг ідеологічних поглядів комунікантів у зв\'язку з наявними інтерференціями не завжди повний. Іншомовний суб\'єкт комунікації може скласти думку (підсвідомо) про іншу дійсність на підставі стереотипів свідомості, властивих його національному середовищу. Тому у вторинному дискурсі необхідно звести до мінімуму спотворення інформації, максимально наблизити сприймання мовних одиниць, національно маркованих за денотатом, конотатом та лексичним фоном, до сприймання їх мовцями, щоб зробити повідомлення доступним, еквівалентним у плані фактуальної та прагматичної інформації. Тоді іноземний реципієнт має змогу адекватно оцінити як соціальну динаміку іншого суспільства, так і пов\'язані з нею модифікації політичного тезаурусу.

Важливою умовою спілкування виступає комунікативна компетенція його учасників, в якій найзначущішими для політичного дискурсу є лінгвокраїнознавча та прагматична компетенція, яка включає орієнтацію комунікантів у ціннісній \"картині світу\", опанування ними конотативного, образно-асоціативного узусного вжитку  слів та висловів, притаманних даному соціуму.

Національна специфіка семантики виявляється в існуванні понятійних, конотативних лакун, фонової лексики (В.Шаховський, О.Сорокін). У сучасній етнолінгвістиці лакуни розглядають як специфічні компоненти національної лінгвокультури, як надлишок чи нестачу досвіду однієї лінгвокультурної спільності відносно іншої. Незгідність мов і національних \"картин світу\" інколи зумовлює неоднакове сприймання й оцінку тієї самої сутності. Постає проблема розбіжності ціннісної інтерпретації об\'єктів у різних культурах.

Національний та ідеологічний чинники відбиваються не тільки в самих словах, а й у наявності тих чи інших тематичних груп, їх складі, обсязі, структурному взаємозв\'язку. Систематизовані за предметно-логічною засадою КСПМ сформували 18 тематичних груп, позначених за загальною семантичною темою: \"Ринкова економіка\", \"Приватизація\", \"Розпад Союзу\", \"Номенклатура\" та ін. Ці тематичні єдності становлять дві функціональні сфери : політику та економіку. Щодо кількості, політична тематика є провідною і складає 1489 ЛО, або 50%. Економічна сфера налічує 890 ЛО, або 30%. Зміст решти груп (604 ЛО, 20%) включає як політичні, так і економічні аспекти. Горішню позицію посідає тематика, пов\'язана з основними подіями цієї доби: розпад Радянського Союзу і постання нових економічних відносин. Тематичні єдності являють собою системи, що розвиваються: протягом досліджуваного періоду під впливом політичних подій виникає нова група й тематичні підгрупи, змінюється структурний розклад ієрархії актуальних тем.

Щоб показати спільні та специфічні риси змістової структури політичної лексики, розмаїтість мовних зв\'язків, до тематичної систематизації долучено лексико-семантичну таксономію, що дозволяє відобразити внутрішні закономірності розвитку словникового складу, а також національну своєрідність семантичного членування дійсності. Аналіз 13 лексичних пластів ключових слів поточного моменту (термінологічна лексика, антропонімічна, топонімічна, зооморфічна лексика, кольоропозначення, застарілі, запозичені, гаслові слова, розмовна лексика, українські елементи та ін.)  детальніше відбив семантичний і прагматичний зміст  КСПМ, а також показав еволюцію їх значень порівняно з радянським політичним дискурсом різних періодів.

Еволюційні процеси політичного словника виявилися у таких моментах: 1) втративши свою актуальність, частина політичної лексики переходить до екс-ключової або наближається до неї; 2) у зв\'язку з актуалізацією ідеологічно нових і старих національно-культурних понять з\'являється значна кількість КСПМ – неологізмів (лексичних або семантичних новацій); 3) деякі КСПМ, пов\'язані з радянською економікою та політикою, змінюють позитивну оцінку на негативну, розвивається мовне явище \"десакралізації\" слів; 4) нова лексика, що належала у РПД іншому ідеологічному узусу і мала негативну оцінку, одержує позитивне забарвлення у \"дискурсному полі\" ряду політичних спрямувань, які поступово висуваються на лідируючу позицію. Колишній оцінний корелят зберігає свою актуальність у політично опозиційних дискурсах.

Найчастотніші  ЛО  утворюють  ядро  словника КСПМ:  реформа,  рынок, номенклатура,  суверенитет, приватизация, предприниматель, ГКЧП, СНГ, либерализация, СП,МП,  аренда,  биржа, бартер, плюрализм, департизация та ін. До периферії включаються оказіональні мовленнєві утворення тієї ж референтної віднесеності: Союз (l’Union), империя (l‘Empire) – эсэсэсэрия (l’URSS); члены ГКЧП (les membres du CEEU) – янайцы (les partisans de Yanaev), номенклатура (la nomenclature) – партфунки (les fonctionnaires du PCUS)  та ін. Під впливом мовних смаків суспільства елемент периферії може перетворитися на головну номінацію і перейти до ядра: совок, совковый (l’existence soviétique, la conscience russe); беспредел (l’arbitraire) та ін. У лексикографії немає досвіду укладання подібного словника (крім словника Т.Шмельової на матеріалі регіональної преси), хоча його доцільність та необхідність підкреслювали чимало лінгвістів.

Поряд з вже відзначеними лінгвістичними ознаками КСПМ, аналіз фактичного матеріалу дозволив виділити ще одну рису, типову для ідеологічно диференційованої мови політики: \"сакралізація\" і \"десакралізація\" лексики, тобто наявність  у окремих  позитивно забарвлених ключових слів десакралізованого варіанта, який має протилежно-оцінну маркованість: парад суверенитетов (la \"parade des souverainetés\") – толчея суверенитетов (l’avalanche des souverainetés), самостоятельность (l’indépendance) – самостийность (l’indépendance), приватизация (la privatisation) – прихватизация (l’autoprivatisation) та ін. Лексична \"десакралізація\" відбиває загальний процес оцінного переосмислення пропагандистського сакрального тексту (Г.Почепцов) радянських часів.

Для частини досліджуваних КСПМ – неологізмів, що пройшли етап соціалізації і спеціалізації, лексикографічна адаптація не завершена, і єдиним джерелом їх письмової фіксації залишається газетний текст. Деякі російські неологізми, особливо з концептуальної лексики, у французькому політичному дискурсі як інновації не сприймаються. Функціонування їх у контексті, що стосується пострадянської дійсності, свідчить про зникнення РПД і перехід російського політичного мовлення на загальноприйняту в світі мову політичних та економічних термінів. Незвичним для французького реципієнта є відсутні у словниках національні номінації нових реалій та оказіональні вживання експресивно-оцінних політичних метафор, які створюються автором статті, запозичаються з іншого національного узусу або є продуктом  народної словотворчості. На відміну від швидкої соціальної адаптації лексичних інновацій, яка виявилася у поширенні в загальному вжитку ,  відриві від регіональної віднесеності і легалізації мовних табу, аксіологічні інновації не досягли в розглядуваний перехідний період загальної розповсюдженості, а тому у мовленні існує ситуація подвійного прагматичного тлумачення тих самих слів та понять. Наприклад, лексичний ряд  прагматичних синонімів і антонімів з семантичною домінантою ‛предприниматель’:  деловой человек (l’entrepreneur, l’homme d’affaire), работяга (le bûcheur), эксплуататор (l’exploiteur), деляга (le brasseur d’affaires), ловкач  (le débrouillard), жулик (le filou) (дані соціологічного опитування, \"Московские новости\" №32, 1991р., с.10). Переважання негативних характеристик свідчить про неоднозначне ставлення мовців до нової соціальної реалії і укоріненість у суспільній свідомості старих ідеологічних стереотипів. Така оцінна амбівалентність є новим феноменом у російському політичному мовленні на відміну від французької політичної комунікації, яка має з XVIII століття ідеологічно структурований характер. Поляризація соціальних оцінок спостерігається і  за діахронічного зіставлення РПД і політичного мовлення дорадянського періоду: 1) позитивна оцінка до революції 1917 р. ® негативна в РПД ® повернення початкової конотації: предприниматель, (l\'entrepreneur) та ін.; 2) позитивна оцінка в РПД ® негативна в сучасному дискурсі: красный директор, \"агитки\" /про пропагандистську літературу/, \"вожди\" /про членів ДКНС/.

У порівнянні з радянським політичним дискурсом чимало внутрішніх реалій, в тому числі і у галузі ідеологічних пріоритетів, отримують у мовленні пейоративну характеризацію: казарменная  экономика (l’économie directiviste, l’économie de l’absurde socialiste), Республика декоративных Советов (la république - Potemkine des Soviets). Перенесення ідеологічної опозиції з зовнішньої сфери до внутрішньої відбилося у новому для російського політичного дискурсу  явищі – негативні  розмовні варіанти номінації держави, її керівників, партійних діячів. Можливі оказіональні запозичення позначень із французького політичного мовлення, позаяк даний феномен є однією з характерних рис внутрішньої норми газетного стилю Франції. Ідеологічна оцінка наразі інтенсифікується, оскільки такі конотації були цілком відсутні у політичній пресі СРСР (як національній, так і іномовній). Під цим кутом зору інших якостей набуває  газетна публіцистика, яка легалізує субмову, існуючу у суспільстві поряд з офіційним дискурсом. Розповсюдженість негативних оцінок радянської дійсності у французькій політичній комунікації, особливо правої орієнтації і, відповідно, звичність їх сприйняття французькою  аудиторією значно згладжує прагматичний ефект висловлювання.

Оцінні інновації актуалізуються: 1) в негативно маркованих конотаціях, що містяться у самому слові; 2) в негативно забарвленій дистрибуції (епітети, метафори, порівняння, знижена лексика, гра слів, ідеологічні оксиморони); 3) у прагматично маркованому контексті.

Російськомовним КСПМ у французькому політичному дискурсі відповідають:1) еквівалентні ЛО з повною або частковою семантичною тотожністю; 2) семантично неадекватні ЛО; 3) описові конструкції.

Для утворення оцінних лексичних неологізмів у російській мові частіше використовуються синтетичні способи (конотеми, спеціальні іностильові словоформи та ін). За їх транспозиції у французькому дискурсі вдаються до аналітичних засобів, тому зростає роль прагматичного контексту іншомовної статті.

Дослідження показало, що високий ступінь експресивності російського політичного мовлення значно послаблюється за рахунок: 1) меншої кількості емотивної та стилістично забарвленої лексики; 2) заміни емоційно-оцінного компонента раціонально-оцінним; 3) використання нейтральних ЛО. Стилістична  невідповідність зумовлює нерідко аксіологічну неадекватність іншомовної інформації.

Ідеологічний компонент російських КСПМ у французькому дискурсі розчиняється в семантиці ЛО або у контексті фрази чи всієї статті. Він може бути: 1) переданий у повному обсязі (еквівалентні слова або образи); 2) переданий не в повному обсязі (частково змінюється когнітивне і/або прагматичне значення); 3) нейтралізований (відсутність стилістичних та аксіологічних конотацій). Випадки повної нейтралізації соціальних конотацій не переважають через те, що ідеологічна спрямованість має визначальне значення в політичній комунікації, й іномовний дискурс намагається її зберегти.

Позаяк КСПМ усвідомлюються іноземним читачем як невіддільні від оригінального культурного простору, то взаємозв\'язок ідеологічного та національного зберігається тією чи іншою мірою у французькому дискурсі. Інколи він руйнується при втраті НКК, що значно збіднює ідеологічний аспект повідомлення. Зміна ідеологічних конотацій у деяких випадках долучає іронічний відтінок, який добре усвідомлює мовець. Відсутність асоціацій культурного, історичного характеру затруднює розуміння іронії реципієнтом французького тексту.

У \"Висновках\" узагальнено основні теоретичні і практичні результати дослідження:

1. Зміна \"ціннісної картини\" соціуму на початку 90-х років зумовила реформування монологізованого РПД і створення нового за концептуальним змістом та мовним оформленням, ідеологічно неоднорідного політичного дискурсу. Оцінне переосмислення ідеологізованих слів призводить до активного перетворення політичного тезаурусу в плані семантичних зрушень і появи значної кількості семантичних та лексичних інновацій.

2. КСПМ являють собою мовний феномен, найтісніше пов’язаний із соціальним чинником і детермінований ним. У дослідженні виявлено нову ознаку \"сакралізації\" і \"десакралізації\" слів, яка має соціальну  і мовну зумовленість. Процес \"десакралізації\" пришвидшує перехід активної лексики до пасиву. Словник КСПМ досить динамічний, а тому включає як актуальні ЛО, так і слова, що наближаються до звичайної лексики.

3. Реалізація КСПМ у політичному мовленні образно-експресивної, оцінно-характеризуючої, соціально-інформативної та національно-інформативної функцій пов\'язана з наявністю і взаємодією в їх семантиці ідеологічного та національно-культурного компонентів. Ідеологічний компонент  розглядається в широкому розумінні як політичне оцінне явище, зумовлене відмінностями в ідеології. За умов багатопартійної системи ідеологічний компонент лексичного значення нерідко втрачає  свій фіксований характер стосовно слова. Існування в рамках дискурсної формації кількох політично опозиційних \"дискурсних полів\" створює ситуацію амбівалентної оцінності тих самих слів і понять, що призводить до появи в мовленні повних синонімів-субститутів чи прагматично оцінних конверсивів.

Національно-культурний компонент КСПМ з історичними, фольклорними, літературними підвалинами створює прагматичний, культурно-історичний підтекст, меморативні та алюзивні конотації якого впливають на зміст ідеологічного компонента. Найчастіше НКК експліцитно не виражений, а розчиняється в інших семах, зливаючись із когнітивним та прагматичним значенням, і в єдності з ними виражає інформацію, яка сприймається як національно специфічна.

4. Аналіз ідеологічного і національно-культурного компонентів показав тлумачення того самого поняття не тільки в різних культурах, а й у рамках однієї національної культури у різні епохи. Міжмовні відмінності ЛО об\'єктивуються в понятійних і численніших конотативних лакунах та нееквівалентності, що пов\'язано з високим ступенем \"екстралінгвістичності\" КСПМ, конотативною надлишковістю політичного дискурсу і зверненням конотацій до культурного та ідеологічного коду країни. Попри те, що французький політичний дискурс досить експресивний, емоційність і політична образність російських КСПМ у багатьох випадках недоступна повною мірою іноземним читачам через національну самобутність емоційної сфери, національний, історичний характер асоціацій, традиційних реалій, властивих російськомовній культурі, незгідність образного мислення, символічної стереотипізації, що має глибоке коріння в національній свідомості.

5. Не можна описувати якусь подію з позиції цілковито іншого культурного середовища, тому сприймання політичної образності, що має національний підтекст, вимагає від іншомовного читача спеціальної підготовки (загальна ерудованість або звертання до додаткової літератури). Найчастіше франкомовний дискурс жертвує національною маркованістю повідомлення як другорядним комунікативним елементом, зумовленим  системою мови та культурними рамками, і намагається зберегти більш значущу ідеологічну інформацію та аксіологічну модальність. Одначе, втрата НКК (відсутність референції до історії, фольклору та ін.) у деяких випадках значно послаблює інтенсивність ідеологічної оцінки або нівелює її зовсім.

Ідеологічний компонент російських КСПМ виражений морфологічними, лексичними, стилістичними, ситуативними засобами. У французькому варіанті внаслідок конотативних втрат за неможливості повністю передати ці засоби зростає роль прагматичного контексту.

6. Високий ступінь експресивності, притаманний російському дискурсу, значно знижується у французькому відповідникові за рахунок меншої кількості емотивної та стилістично забарвленої лексики, використання стилістично та оцінно нейтральних ЛО, що призводить до прагматичної нееквівалентності інформації. Проведене дослідження дає змогу висловити припущення, що прагматичний вплив російського політичного мовлення на реципієнтів буде сильніший порівняно з іншомовним аналогом. У деяких випадках це пояснюється новим, на той час, для російської аудиторії переважанням у пресі негативної характеризації фактів своєї дійсності та звичністю цих оцінок радянських реалій для офіційного французького політичного дискурсу.

7. Відносна невідповідність досліджуваних дискурсів викликана  структурною, риторичною асиметрією французької та російської мов. Інтерпретація дискурсу обмежується рамками іншої мови й іншого дискурсу, тому при порівнянні політичного мовлення, що функціонує в різних соціумах, спостерігається часткова семантична і прагматична неадекватність, здавалося б, аналогічних за змістом текстів.

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, наукова новизна, ступінь опрацьованості теми у сучасному мовознавстві, визначається матеріал дослідження, формулюється мета та завдання, за допомогою яких відбувається її досягнення, названо використані методи, визначено теоретичне значення і практична цінність роботи.

У першому розділі “Ключові поняття та дискусійні питання теорії речення з вставними і вставленими компонентами” розглядається комплекс проблем загального мовознавства, пов’язаних з опозицією “мова - мовлення”. Об’єкт нашого дослідження: категорія вставності і категорія вставленості зв’язані своєю функціональною природою – виражати оцінку суб’єкта мовлення змісту свого висловлювання з механізмом реалізації мови в процесі мовлення.

У першому підрозділі цього розділу “Категорія вставності і вставленості в системі компонентів мовленнєвого акту: суб’єкта мовлення, висловлювання, дискурса, адресата” наголошується, що в теорії мови існує багато концепцій мовленнєвого акту та складу його компонентів (Бодуен де Куртене, Л.В.Щерба, С.Карцевський, Ш.Баллі, Е.Бенвеніст, М.Бахтін, Дж.Остін, О.М.Леонт’єв, Н.Д.Артюнова, О.О.Леонт’єв, Є.В.Падучева, О.Греймас, Ж.Курте, Т. ван Дейк та ін.). Аналіз відповідної літератури свідчить, що лише спорадично (див. Е.Бенвеніст “Формальний апарат висловлювання”) серед компонентів мовленнєвого акту мова йдеться про категорію вставності (як засіб ауторефлексії суб’єкта мовлення). Не знайшли належного місця ці категорії і в теорії дискурсу (Е.Бенвеніст, О.Греймас, Ж.Курте, Е.Косеріу, В.Дреслер, Т. ван Дейк та ін.). У роботі підкреслюється, що аналізовані категорії пов’язані не тільки з конкретним (дискретним) висловлюванням, а й з різним за глибиною дискурсом, як експліцитним, так й імпліцитним.

У другому підрозділі “Категорія модальності як невід’ємна властивість висловлювання та як фактор, що зумовлює категорії вставності і вставленості” зроблена спроба визначити коло питань у вивченні категорії модальності, які в сучасному мовознавстві не знайшли відповіді. Зокрема наголошується, що успадкований від античної науки синкретизм термінологічного апарату мовознавства (в даному разі мовознавства і логіки) був і є перешкодою в розумінні змісту і форм реалізації цієї універсальної категорії (пор. висновки Л.О.Бірюліна, Є.Є.Корді: “Витоки поняття “модальність” – з класичної формальної логіки, звідки лінгвістика запозичила класифікацію суджень... цим в загальних рисах було визначено обсяг змісту модальності” [Бірюлін, Корді 1990:67]). Погляд на модальність як на категорію, “навіяну” логікою, значною мірою зумовлює суперечливість і розбіжності у визначенні її змісту і кваліфікації модальних значень (Ш.Баллі, В.В.Виноградов, В.Т.Адмоні, Т.Б.Алісова, Н.Д.Арутюнова, В.З.Панфілов, В.Б.Касевич, Дж.Лайонз, С.Д.Кацнельсон, П.В.Чесноков, Є.М.Вольф, Г.П.Німець, В.В.Козловський, Н.Ю.Шведова та ін.). Зауваження В.В.Виноградова, що модальність є мовною універсалією, яка у західноєвропейських мовах “охоплює всю тканину мовлення”, цілком відповідає її сутності, але, на жаль, не отримало історичної аргументації (пор. висновки М.О.Луценка в статті “Ідея, число, ім’я”).

Ми наполягаємо на тому, що диференціація модальних значень історично пов’язана з конкуренцією комунікативної і когнітивної функцій мови. Комунікативна функція вимагала ведучої ролі суб’єкта мовлення у визначенні суб’єктної функції, з чим пов’язана часова означеність (реальність) / часова неозначеність (іреальність) дії суб’єкта. Когнітивна функція базувалася на актуалізації суб’єктно-предикатних зв’язків, які мали бути “об’єктивними”. Це сприяло емансипації модальності як категорії, що визначала відношення суб’єкта мовлення, і трансформації її в обов’язковий елемент предикації. Звідси – “об’єктивна модальність” Н.Ю.Шведової.

Як компенсаційний механізм розподільчої функції суб’єкта мовлення в узусі складається система засобів ауторефлексії – оцінок суб’єктно – предикатних (та інших у структурі речення) зв’язків: інтонація, спеціальні частки, порядок слів, фразеологізовані конструкції, система оцінювальних кваліфікаторів. Усі ці засоби, за Н.Ю.Шведовою, погляд якої ми поділяємо, виражають суб’єктивну модальність. За нашим визначенням, оцінювальні кваліфікатори (вставні компоненти) утворюють парадигму суб’єктивної модальності.

Категорія вставленості відображає комунікативно - прагматичну оцінку суб’єктом мовлення інформативного плану свого висловлювання за віссю: “основна / додаткова інформація”, що пов’язує її з категорією модальності.

В останні роки категорія модальності почала розглядатися у співвідношенні з ученням про модус (Н.Д.Арутюнова, Т.Б.Алісова, М.І.Черемисіна, Т.О.Колосова, В.Шинкарук та ін.). Оскільки модус як психічно-інтелектуальну форму визначення диктуму пов’язують з будь-якою особою, а об’єкт нашого дослідження – форми і засоби ауторефлексії суб’єкта мовлення, ми не користуємось цим поняттям.

У третьому підрозділі “Обсяг поняття “вставність” та синтаксичний зв’язок вставного компонента з протичленом” піддано критиці традиційні погляди на лінгвістичне поняття “вставність”, які відображають або ототожнення категорії вставності і категорії вставленості, або кваліфікацію останньої як семантичного розряду в межах категорії вставності, або як відокремлення (Г.О.Руднєв, В.І.Кононенко, Г.П.Німець, А.Ф.Прияткіна, Н.Ю.Шведова та ін.). У підрозділі наголошується, що більшість сучасних синтаксистів, постулюючи диференціацію цих категорій за змістом (Н.С.Валгіна, О.С.Скоблікова, А.П.Медушевський, В.В.Бабайцева, М.У.Каранська, М.І.Черемисіна, Т.О.Колосова, А.П.Загнітко та ін.), не визначають головного – їх функціональної диференціації. Розрізняючи за змістом, об’єднують за синтаксичними параметрами, кваліфікація яких успадкована від О.Востокова, Ф.І.Буслаєва та інших учених XIX ст.: це компоненти речення, синтаксично ізольовані, не мають місця в позиційному складі речення, руйнують синтаксичні зв’язки у відповідному реченні – висловлюванні. Деякі лінгвісти розглядають їх як елементи аналітизму в синтаксисі (А.П.Загнітко).

Аналіз лінгвістичних фактів дозволив встановити, що категорія вставності є засіб (і форма) реалізації суб’єктивної модальності (якісної кваліфікації суб’єктом мовлення змісту свого висловлювання як специфічного роду субстанції, що здійснюється за аналогією механізму предикації (пор. Тодось Осьмачка і на допитах казав тільки те, що думав про владу, – це наймовірніше [Ю.Стефаник] (це n наймовірніше) – У тій страшній завірюсі, що нависла над Європою, він, наймовірніше, став здобиччю випадкової кулі [У.Самчук] (наймовірніше n він став здобиччю випадкової кулі). Оскільки носієм суб’єктивної модальності є суб’єктно-предикатні (або інші у складі речення) зв’язки, виразник суб’єктивної модальності (оцінювальний кваліфікатор висловлювання) ми розглядаємо як надбудовчий, вторинний предикат.

Категорія вставленості має комунікативно-прагматичне призначення: диференціювати інформативний план висловлювання за віссю: “основна / додаткова інформація”. Ця прагматична мета суб’єкта мовлення в конструктивному плані досягається: а) шляхом “пересування” структурно-семантичних компонентів простого / ускладненого / складного речення в “зону” додаткової інформації – квазівставлення; б) включенням у синтаксичний “шов” засобами міжфразового зв’язку синтаксичних конструкцій різної будови та обсягу – власне вставлення. Пор. Моєї мови не жахайтесь (Бо нею управля Зевес) і зараз з військом одправляйтесь Брать город ... [І.Котляревський] – ... з Дніпра повиринали малії діти, сміючись. “Ходімо грітись! – закричали, – Зійшло вже сонце!” (Голі скрізь; З осоки коси, бо дівчата) [Т.Шевченко].

У четвертому підрозділі “Місце вставних компонентів у позиційному складі речення” наголошується на тому, що формальний напрямок мовознавства не визначив ні функціональної природи вставного компонента, ні відповідної їй його синтаксичної позиції. У сучасній  лінгвістиці домінує традиційна негативна характеристика вставного компонента: синтаксично не пов’язаний з структурою речення, не є членом речення, а є синтаксично ізольованим елементом висловлювання. Ідея І.І.Мещанінова про наявність у структурі речення “модально-вставного члена речення” (1945 р.) не знайшла ні підтримки серед лінгвістів, ні подальшого розвитку. У дисертації обґрунтовується теза, що вставний компонент, відтворюючи механізм предикації як форми реалізації когнітивної функції мови, відповідно функціональному значенню – надбудовчий, вторинний предикат у позиційному складі речення має позицію надбудовчого, вторинного присудка.

У другому розділі “Комунікативна та текстотвірна функція вставних і вставлених компонентів” у першому підрозділі “Кваліфікуюча функція вставних і диференціююча функція вставлених компонентів в структурі висловлювання” розглядається як методологічно засаднича фундаментальна проблема теорії мови – проблема членування мовленнєвої діяльності (у розумінні Ф. де Сосюра). Зокрема підкреслюється, що запропонована Сосюром трихотомія

langage                                      вже майже сторіччя є предметом гострих суперечок, і кожний

лінгвіст пропонує свою інтерпретацію сосюрівської концепції (Л.Єльмслєв, Е.Косеріу, В.Дреслер, О.О.Леонт’єв, Н.О.Слюсарева, І.С.Торопцев, М.О.Луценко та ін.).

Аналіз категорії вставності свідчить, що це засіб “ауторефлексії” (Е.Бенвеніст) суб’єкта мовлення, елемент “формального апарата мовлення” (Е.Бенвеніст), тобто сфера вияву індивідуальної маніфестації мовної системи (parolе – за Сосюром). Ця ауторефлексія здійснюється у вимірах і межах ідеологічних категорій соціуму, бо, як підкреслював Сосюр, “звичаї нації відображаються в мові, а з іншого боку, значною мірою саме мова формує націю”. Інакше кажучи, засоби ауторефлексії, суб’єктивної  кваліфікації суб’єктом мовлення змісту свого висловлювання – це елементи колективної маніфестації мовної системи (langage – за Сосюром, узусу – за Єльмслевим, норми – за Косеріу та Дреслером). Напрацьована соціумом система ідеологічних, інтелектуальних, логічних, естетичних, емоційних, психологічних, прагматичних і т.п. оцінок результатів індивідуальної мовленнєвої діяльності (за Щербою) в нашій роботі розглядається як парадигма суб’єктивної модальності. Вона має шестичленну структуру, кожний компонент якої відтворює протиставлення позитивної оцінки – негативній: 1) впевненість / невпевненість у повідомлюваному; 2) емоційно позитивна / емоційно негативна оцінка повідомлюваного; 3) син­тагматично послідовно до дискурсу / ієрархічність повідомлюваного; 4) звичайність (узуальність) / незвичайність повідомлюваного; 5) моє / чуже (не моє) повідомлюване; 6) відповідає / не відповідає експлікація повідомлюваного процесу мислення. За аналогією до таксономії предикатів (Н.Д.Арутюнова, Ю.С.Степанов, Т.В.Булигіна, А.Т.Кривоносов, В.В.Лущай та ін.) парадигму суб’єктивної модальності можна розглядати як таксономію предикатів суб’єктивної модальності (1) Действительно, поезд запаздывает / Очевидно, поезд запаздывает; 2) К счастью, поезд запаздывает / К сожалению, поезд запаздывает; 3) Кстати, поезд запаздывает / Во-первых, поезд запаздывает, во-вторых, ...; 4) По обыкновению, поезд запаздывает / К нашему удивлению, поезд запаздывает; 5) По-моему, поезд запаздывает / По сообщениям диспетчера, поезд запаздывает; 6) Что называется, поезд запаздывает / Точнее, поезд запаздывает).

Засоби вираження компонентів парадигми суб’єктивної модальності, набуваючи в узусі ідіоматичності, репрезентують поліфункціональність елементів мови (langue – за Сосюром). Отже, здійснений аналіз категорії вставності можна розглядати як конкретну ілюстрацію сосюрівської трихотомії, як плідність його концепції мовленнєвої діяльності.

Категорія вставленості є також ауторефлексією суб’єкта мовлення: вона є засобом реалізації його комунікативно-прагматичного завдання: диференціювати інформативний план висловлювання за віссю: “основна / додаткова інформація”: Так люди (первый каюсь я) От делать нечего друзья [А.Пушкин]; Янтарна вулиця – руки (янтарні руки – красиво ...) [Н.Тубальцева] і т.п.

У другому підрозділі цього розділу “Текстотвірна та текстоорганізуюча функція вставлених компонентів” підкреслюється, що традиційне вчення про категорію вставленості (і вставності) ґрунтувалося на твердженні про відсутність синтаксичного зв’язку між вставленим (і вставним) компонентом та відповідним реченням - висловлюванням (і текстом). Конструктивна неоднорідність вставлених компонентів, з чим пов’язаний різний характер синтаксичного зв’язку і засобів його вираження, а також особливості їх дискурсивних зв’язків, не стала поштовхом до більш глибокого дослідження цієї синтаксичної категорії.

Аналіз широкої емпіричної бази лінгвістичних фактів дає нам підстави розподілити вставлені компоненти за конструктивно-синтаксичними параметрами на дві групи: квазівставлення – “пересування” у зону додаткової інформації структурно-семантичних компонентів простого / ускладненого / складного речення (пор. Помогал он (денежно), должно быть, многим, но при этом четко и явственно записывал (должно быть) в свою книжку, чистую и аккуратную [К.Чуковский]; Слова, що прості і суворі (А інші – негідні слова). Як їхні децизії скорі, Як величність того Різдва [О.Ольжич]; У о.Кира был подъезд (к которому, впрочем, никто не подъезжал)[И.Бунин] і т.п.) та власне вставлення – включення засобами міжфразового зв’язку синтаксичних конструкцій різного обсягу, навіть досить завершених фрагментів (Ферсмана интересовала в основном техническая преобразующая биосферу деятельность человечества, а не ее движущие силы (кстати, не только разум направляет действия человека, но также и невежество, предрассудки и многие другие проявления человеческой личности и социальных систем) [Р.Баландин]).

Вставлені компоненти обох груп є засобом вираження семантико-синтаксичних відношень, що зумовлює їх текстотвірну функцію, але її потенціал різний.

Квазівставлення, за нашими спостереженнями, найбільш регулярне у сфері вираження відношень логічної єдності, зіставлення, альтернації, пояснювально-ототожнюючих між основною і додатковою інформацією (Може, саме тому поет не боїться бути самотнім наодинці зі світом (і читачем), що цей світ для нього єдиний і неповторний ... [Н.Білаш]; І, мабуть, пізніше цю формулу життя добре усвідомлять малюки, котрі поки що неохоче слухають правду з вуст сивого дідуся (а це ж і є казка без кінця!), що не може не пам’ятати: “Вибух. Дорога. Вітер. Сльози.Жінки. Війна ... ”[О.Логвиненко]; Жаловался он на то, что ввязался (или был втянут, так я хорошо и не понял) в совершенно безнадежное, бесполезное и даже бездарное дело [Ю.Домбровский]; Готую зараз до друку книжку, якій віддав усе своє творче життя (тобто, це має бути своєрідне вибране, яке б вмістило кращі з написаних віршів) [М. Петренко] і т.п.), а також допустових, причинних, умовних, наслідкових, мети, приєднувальних та інших логіко-граматичних відношень (Тільки Іван працює на заводі і робить революцію, і Мусій ховає гвинтівки (хоч в Одесі й стоять французи) [Ю.Яновський]; Еней один не роздягався, Еней один за всіх не спав; Він думав, мислив, умудрявся (Бо сам за всіх і одвічав)... [І.Котляревський] і т.п.). Потенціал текстотвірної функції квазівставлення обмежений структурно-семантичним змістом відповідних компонентів речення.

Власне вставлення дозволяє суб’єкту мовлення реалізувати будь-які, не обмежені “ні часом, ні простором” інформативного плану висловлювання, асоціативні смислові зв’язки, які виникають у нього в процесі мовленнєвої діяльності (у розумінні Щерби): І смерклося, а в Чигирині, Як у домовині. Сумно-сумно. (Отак було По всій Україні Проти ночі Маковія, Як ножі святили) [Т.Шевченко]; Я решился купить у старой негритянки (я всегда, где можно, отдаю предпочтение дамам) всю корзину апельсинов [И.Гончаров]; ... А з Чигирина й з Батурина в тумані (Козацьке сонце тільки виплива) Два гетьмани виходять мертві й п’яні, І кожен довго плаче і співа [Є.Маланюк] і т.ін. Виражаючи дискурсивні категорії ретроспекції, проспекції, ретро-проспекції, власне вставлення дозволяє окреслити обсяг імпліцитного дискурсу, на якому ґрунтується експліцитний, і створити панорамність тексту (дискурсу): Образ жизни – аскет, едва ли не оборванец, вегетарианец, постник. Правда, отказ от мяса и долгие одинокие прогулки ему прописали врачи еще в ранней юности. (Так – и так тоже – рациональная наука подталкивает ко всяческой трансцендентности.) [П.Вайль]; То я йому – галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки – їж, Карпе! [Григір Тютюнник] і т.ін. Здатність власне вставлення поєднувати в межах дискретного висловлювання далеко відокремлені (у часі і просторі) реалії та факти свідчать про високий потенціал його текстотвірної функції.

Текстоорганізуюча функція (логіко – композиційне структурування тексту) категорії вставленості детермінована її функціональним значенням.

У третьому підрозділі “Текстотвірна та текстоорганізуюча функція вставних компонентів” доводиться, що активна синтаксична валентність вторинного предиката – вимагати реалізації лівоактантної позиції: Здається ↔ нема ні одного європейського народу, в якого цей напрямок не знайшов би своїх послідовників [О.Чорненко]; Правда ↔ в этом замечательном стоическом учении о лектон Кроче не разобрался ни терминологически, ни понятийно [А.Лосев] і т.п. є проявом його текстотвірної функції.

Семантика вторинних предикатів вимагає більш / менш насиченого мотивуючими “аргументами”, а тому більшого / меншого за обсягом дискурсу. Пор. А може, я й темний, нічого не бачу, Злая доля, може, по тім боці плаче, – Сироту усюди люде осміють [Т.Шевченко] (суб’єкт мовлення не має підстав для припущення висловлюваних фактів), з одного боку, а з другого, – Одну з книжок, писану віршем, викопано разом із глечиком. Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією – настільки в них була розвинена вже тоді культура [О.Вишня] (суб’єкт мовлення має підстави для припущення: “одну з книжок ... викопано разом із глечиком”). Семантика вторинного предиката зумовлює його валентність на “вертикальний” дискурс, що в дисертації розглядається теж як текстотвірна функція.

Наші спостереження свідчать, що вторинні предикати  різною мірою детермінують структуру дискурсу: На жаль, вулиця тепер перейменована [М.Ільницький] (вторинний предикат не зумовлює послідовність висловлюваного). З другого боку: Необычность работы 53-летнего Фараха заключается, во-первых, в том, что он пишет по-английски (в особенности это непривычно для страны устной языковой культуры). Во-вторых, за «Секреты» в 1998 году он стал лауреатом престижной Ньюстадской премии, от которой – прямая дорога к Нобелевской (в свое время этот путь прошел Габриэль Гарсиа Маркес). В-третьих, он – первый африканец, этой премии удостоенный [Салон Д. и Б., №91, 1998] (вторинні предикати визначають структуру дискурсу) і т.ін. Структурування вторинними  предикатами дискурсу кваліфікується в роботі як їх текстоорганізуюча функція.

У третьому розділі “Структурно-синтаксична роль вставних компонентів у реченні” у першому підрозділі “Активна та пасивна синтаксична валентність вставних компонентів у складі речення на структурно-синтаксичному й комунікативно-синтаксичному рівнях” обґрунтовується наявність у вставних компонентів активної і пасивної синтаксичної валентності. Активна валентність – здатність приєднувати залежні мовні форми (словоформи, словосполучення, предикативні одиниці) – зумовлена 1) семантичним потенціалом синтаксичної позиції – вторинного присудка; 2) активною синтаксичною валентністю словоформи. Пор. Кажется ¥ город изнывает от жажды [Л.Арнаутов, Я.Карпов]; Звичайно¥ хибно було б цілком відкидати елементи неоклясицизму в поезіях М.Драй – Хмари [Ю.Шерех]. Пасивна синтаксична валентність – здатність приєднуватись як залежний мовний елемент – зумовлена атрибутивним характером вставного компонента: він виражає оцінку змісту висловлювання як специфічного різновиду типу субстанції як оцінююче \" оцінювальне, тобто як ознака \" субстанція. У цілому ж відтворює зв’язок між присудком і підметом у структурі двоскладного речення: Кажется 1  город изнывает от жажды.

У другому підрозділі цього розділу “Імпліцитна та експліцитна поліпредикативність речень з вставними компонентами” стверджується, що функція вторинного предиката вставного компонента за відсутністю у складі власної предикативності (словоформа, словосполучення) утворює з оцінювальним висловлюванням (своїм протичленом) синтаксичну конструкцію з імпліцитною поліпредикативністю, яка може бути трансформована в експліцитну. Пор. Між іншим, розмірковуючи над чернетками митця, ми не завжди можемо безпомильно відтворити плин авторської думки [Ю.Лавріненко] → Розмірковуючи над чернетками митця, ми не завжди можемо безпомильно відтворити плин авторської думки, це / що / те / воно – між іншим. Такі синтаксичні конструкції в дисертації розглядаються як прості ускладнені речення, що являють собою самостійний типологічний клас речень у загальній типології синтаксичних одиниць, місце якого між простими та складними реченнями.

Оскільки вставні компоненти – засоби вираження суб’єктивної модальності, вставна предикативна одиниця кваліфікується як предикативна одиниця суб’єктивної модальності, а відповідні синтаксичні конструкції – як складні речення з предикативною одиницею суб’єктивної модальності: Может быть, в птичьем мире есть тоже понятие о красоте? [В.Песков]; Нам здається, ця Самчукова трилогія посідатиме в ній провідне і центральне місце [Г.Костюк].

У третьому підрозділі “Диференційні ознаки вторинного присудка” аналізуються синтаксичні параметри вторинного присудка у зіставленні з первинним (базовим). Зокрема визначаються такі ознаки вторинного присудка: факультативність, виражає якісну кваліфікацію змісту висловлювання (суб’єктивну модальність); протичленом є висловлювання як специфічного типу субстанція; виражається досить обмеженою системою словоформ, словосполучень, предикативних одиниць, які є результатом синтаксичної транспозиції і мають ідіоматичний характер; відтворює з протичленом (висловлюванням) механізм синтаксичного зв’язку між присудком та підметом двоскладного речення; зберігає свій синтаксичний статус при будь-якому актуальному членуванні висловлювання.

У четвертому підрозділі “Вставні компоненти як результат синтаксичної транспозиції” підкреслюється, що ідея “трансляції” частин мови та речень у частини мови належить Л.Тен’єру, окремі аспекти механізму маніфестації мовної системи розроблялись багатьма вченими (О.Есперсен, А.Сеше, Є.Курилович, А.Фрей та ін.). Вчення про синтаксичну транспозицію належить Ш.Баллі. У сучасному мовознавстві проблеми транспозиції і трансформації елементів мовної системи на всіх рівнях розробляються вченими різних напрямів, часто в різній термінологічній кваліфікації: субституція, трансформація частин мови, процеси перехідності частин мови та членів речення та ін. (В.Н.Мігірін, П.А.Соболєва, М.Ф.Лукін, О.С.Кубрякова, В.Г.Гак, В.В.Лущай та ін.).

У нашій роботі синтаксична транспозиція визначається як реалізація у процесі маніфестації мовної системи (“мова у дії”) словоформою (або іншою мовною формою) не відповідної її граматичним параметрам (морфологічному апарату) синтаксичної позиції. Пор. 1. Правда – оружие смелых [Послов.] (словоформа “правда” (іменник в називн. відм.) реалізує відповідну загальнокатегоріальному значенню і граматичним категоріям синтаксичну позицію підмета, тобто є спеціалізованою для даної позиції); 2. В лесу немного посуше – это правда, но зато ноги уходят в мох, вся почва зыблется под вами [И.Гончаров] (ця ж словоформа у невідповідній її морфологічному апарату синтаксичній позиції – присудка, тобто є тільки функціональним еквівалентом спеціалізованої словоформи); 3. Правда, что лето в тот год было дождливым [В.Казанцев] (аналізована словоформа в позиції присудка, при якому підмет – підрядна з’ясувальна предикативна одиниця, тобто – функціональний еквівалент спеціалізованої); 4. Да, правда, не свои беды – для вас забава ... [А.Грибоедов] (ця словоформа в позиції вторинного присудка). Отже, 2-4 функціональні значення словоформи “правда” є результатом її синтаксичної транспозиції; 1-4-утворюють її омосинтаксемний ряд. Синтаксична транспозиція ґрунтується на семантиці синтаксичної позиції. Наслідком її є асиметрія мовного знака.

У п’ятому підрозділі “Система засобів вираження вставних компонентів та їх категоріальний статус у відношенні до мовної системи і мовлення” підкреслюється, що визначення частиномовної природи “вставних слів” як засобів реалізації суб’єктивної модальності – окремий аспект загальнотеоретичної проблеми – встановлення принципів класифікації частин мови. Її розв’язання пов’язане з розв’язанням проблеми членування мовленнєвої діяльності (у розумінні Сосюра).

Запропонована Ф. де Сосюром трихотомія і інтерпретована сучасними мовознавцями (Л.Єльмслев, Е.Косеріу, В.Дреслер, М.О.Луценко та ін.) як “мова – узус (норма) – мовлення” дозволяє зрозуміти розподіл засобів вираження категорії вставності (вираження суб’єктивної модальності) між системою і узусом.

Визначення В.В.Виноградовим “вставних слів” як “особливого структурно-семантичного типу слів” тільки на підставі їх функціонального значення (“визначають погляд суб’єкта мовлення на відношення висловлювання до дійсності”) не відповідає принципам класифікації частин мови. По-перше, не встановлене загальнокатегоріальне значення – головний атрибут частини мови. По-друге, посилання І.І.Мещанінова, В.В.Виноградова та ін. на їх граматичну незмінюваність, “застиглість” мовної форми у відповідному синтаксичному вживанні як на показник трансформації у нову частину мови не відповідає мовній практиці. По-третє, не встановлена синтаксична позиція в структурі речення “вставного члена речення”, що є умовами кристалізації частин мови. По-четверте, підкреслювана І.І.Мещаніновим ідіоматичність “вставних (модальних) слів” – загальна риса узуальних (“унормованих” – в дусі Е.Косеріу) граматичних форм.

У дисертації на підставі аналізу функціонування мовних елементів у мовленні аргументується висновок: так звані “вставні слова” є реалізацією одного з синтаксичних значень, а саме – вторинного предиката поліфункціональних словоформ (словосполучень, предикативних одиниць), тобто є елементами узусу, а не системи.

Підтвердженням цього висновку є, на нашу думку, існування в системі російської та української мов “справжніх” модальних слів: в позиції вторинного присудка шляхом редукції речення – висловлювання (й тексту) та інтеграції мовних елементів утворилися нові лексичні одиниці, які функціонують тільки в цій позиції: итак, например, впрочем (рос.); отже, наприклад, втім, щоправда, мабуть (укр.). Вони являють собою елементи системи.

У четвертому розділі “Речення з вставними та вставленими компонентами в загальній типології синтаксичних одиниць” у першому підрозділі “Складні речення з предикативними одиницями суб’єктивної модальності” підкреслюється, що традиційну кваліфікацію речень з “вставними реченнями” (предикативними одиницями суб’єктивної модальності) як простих ускладнених треба визнати нелогічною: ігнорується факт поліпредикативності відповідних синтаксичних сполук. Аналіз принципів кваліфікації і класифікації складних речень у теорії синтаксису, а також великого за обсягом фактичного матеріалу дозволяє зробити висновок, що синтаксичні конструкції, складовою частиною яких є “вставне речення” (предикативна одиниця суб’єктивної модальності) треба визнати складними реченнями (Він знайде вірний шлях у житті, це безперечно [Ю.Лавріненко]; Кажется, дождливый период наших тропических мест кончился [И.Бунин];Високе мистецтво, як я думаю, сильніше діє на душу людини, сильніше, як сама природа [Т.Шевченко]; И сейчас я невольно являюсь твоим палачом, что меня огорчает [М.Булгаков] та ін.).

Відповідно до загальноприйнятого в сучасному синтаксисі принципу диференціації складних речень у дисертації виділені  складносурядні речення з предикативною одиницею суб’єктивної модальності (Мы можем, и это естественно, с самых разных позиций оценивать действенность тех или иных методических приемов [КП, №25, 1987]), складнопідрядні речення з підрядною предикативною одиницею суб’єктивної модальності (засобом зв’язку є сполучникові слова “что” / “що”; “как” / “як”; сполучник “если”/ “якщо”): Новую школу уместно назвать эстетической, или, что будет точнее, ориентирующейся на художественность, искусство [В.Кожинов]; ... Коцюбинський на той час як письменник мав вже немалий творчий набуток і, що найголовніше – мистецький досвід [Є.Федоренко], безсполучникові складні речення з предикативною одиницею суб’єктивної модальності (Он [Ломоносов], лучше сказать, сам был первым нашим университетом [А.Пушкин]; Отже, ми засіли, можна сказати, на середині дороги [У.Самчук]).

У другому підрозділі “Вставлені предикативні одиниці у відношенні до інших функціональних типів предикативних одиниць” проводиться аналіз тих логіко-синтаксичних та структурно-семантичних відношень між предикативними одиницями в структурі відомих типів складних речень, які можуть мати прагматичну модифікацію: на ці відношення накладається оцінка суб’єктом мовлення інформації, яка міститься у відповідних предикативних одиницях, на основну і додаткову (квазівставлення). Унаслідок цього синтаксичний зв’язок (і відношення) набувають відтінку приєднувальності (Наверно, Вы скажете (или только подумаете), что в моих “впечатлениях” есть много чисто женского [Л.Украинка]; Але те, що в першій збірці зачепило лише окремі вірші (і критика це відразу стурбовано запримітила), у другій набуло загрозливого поширення [Н.Білоцерківець]; Генерал глядел на меня пристально, полагая, вероятно, что я с ума сошел (в чем и не ошибался) [А.Пушкин]; На свята (якщо батько дозволить і дасть грошей) збираюся до Німеччини – побачитися з подругою дитинства [В.Вовк]).

У межах власне вставлення розглядаються також ті логіко-синтаксичні відношення, які суб’єкт мовлення реалізує за відповідною моделлю, та засоби міжфразового зв’язку. Найбільш регулярні серед перших – приєднувальні, зіставлення та причинові, а серед других – вторинні предикати з високим рівнем текстоорганізуючої потенції (кстати, впрочем, к примеру, например, в частности / до речі, між іншим, наприклад, зокрема та ін.), анафоричні та лексичні елементи (Святая литература – называют литературу русскую (кстати, формулу эту впервые применил Томас Манн) [ЛГ, №52, 1988]; А біля його молоденький козак та дівчина лежить. Цікаві (ніде правди діти)... [Т.Шевченко]).

У третьому підрозділі “Предикативні одиниці суб’єктивної модальності в структурі тексту” аналізуються конструктивні та дискурсивні особливості відповідних предикативних одиниць. У конструктивному аспекті їх поділено на дві групи: предикативні одиниці суб’єктивної модальності, які реалізують лівоактантну активну синтаксичну валентність (тобто “симетричні” комунікативному значенню) і предикативні одиниці суб’єктивної модальності, які реалізують правоактантну синтаксичну валентність (тобто “асиметричні” комунікативному значенню).

В аспекті дискурсивних особливостей виділяються предикативні одиниці суб’єктивної модальності на позначення “чуже повідомлення”, які мають високий потенціал ретроспективної функції. Це дозволяє суб’єкту мовлення відтворити дискурс, значний за часовими межами.

Основні результати дослідження категорії вставності і категорії вставленості сформульовані у загальних висновках.

1.     Оскільки в теорії мови членування мовленнєвої діяльності як трихотомія “мова – узус – мовлення” більше сприймається як предмет дискусії, а не як методологічне вихідне положення, виконане з цих позицій дослідження конкретних синтаксичних категорій може бути використане як аргумент на користь розв’язання фундаментальної проблеми загального мовознавства.

2.     Унаслідок змішування онтологічних і гносеологічних аспектів у вченні про категорію модальності в мовознавстві відсутнє досить виважене визначення цієї мовної категорії. Наше дослідження дозволяє встановити лінгвістичну суть категорії модальності як категорії, яка є засобом маркування індивідуальної маніфестації мовної системи.

3.     Виконаний аналіз засобів реалізації парадигми суб’єктивної модальності дозволяє продемонструвати, що а) якісна кваліфікація суб’єктом мовлення змісту свого висловлювання (функціональне значення категорії вставності) відтворює механізм предикації; б) асиметрія мовного знака (в розумінні С.Карцевського) є наслідок (а не причина!) його синтаксичної (або іншої) транспозиції; в) компонент релятивної семантики, що надається морфологами словоформам, словосполученням та предикативним одиницям як вставним компонентам, є виявом семантичного потенціалу позиції вторинного (надбудовчого) присудка; г) мовний знак (словоформа, словосполучення) у позиції вторинного присудка входить до відповідного ряду омосинтаксем як його складовий елемент.

4.     “Шкала цінностей”, яку репрезентує в узусі система засобів вираження суб’єктивної модальності і в категоріях якої кваліфікується індивідуальна маніфестація мовної системи, подається в роботі як парадигма суб’єктивної модальності, яка може бути основою для побудови таксономії вторинних предикатів.

5.     Дискурсивна природа вторинних предикатів зумовлює їх синтаксичну валентність на “вертикальний” дискурс, яка лежить в основі їх текстотвірної та текстоорганізуючої функцій.

6.     Установлена нами предикатна функція категорії вставності, яка відокремлює її від диференціюючої за віссю: “основна / додаткова інформація” функції категорії вставленості, дозволяє однозначно кваліфікувати поняття “вставність”.

7.     Конструктивно-синтаксичні параметри вставлених компонентів вимагають їх диференціації за двома типами: квазівставлення і власне вставлення. Перші є результатом “пересування” відповідно до розв’язання суб’єктом мовлення у процесі мовленнєвого акту прагматичних завдань структурно-семантичних компонентів простого / ускладненого / складного речення в “зону” додаткової інформації. Власне вставлення є включення в структуру висловлювання і тексту синтаксичних конструкцій, різних за обсягом, навіть відносно автономних в конструктивному та змістовому плані текстових блоків.

8.     Реалізація вставленими компонентами дискурсивних категорій проспекції та ретроспекції (в обсязі всього дискретно і недискретно поданого дискурсу) свідчить про притаманну їм текстотвірну функцію. Функціональне значення категорії вставленості зумовлює її текстоорганізуючу функцію.

9.     Текстоорганізуюча функція категорії вставленості є основою використання її в художньому тексті (дискурсі) як стилістичного засобу (або як стилетвірного елемента).

10. Поданий у роботі перелік словоформ російської та української мов, які функціонують виключно в позиції вторинного присудка, може бути матеріалом для типологічних досліджень.

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, вибір предмета й об’єкта дослідження, визначені мета, завдання та методи дослідження, сформульовано наукову новизну та розкрито сферу практичного використання досягнутих результатів.

У першому розділі \"Теоретичні засади дослідження лексичних запозичень із латинської мови\" проаналізовано основні проблеми вивчення чужомовної лексики як результату процесу міжмовної взаємодії; розглянуто різні методологічні настанови авторів у дослідженні латинських запозичень та особливості їх відображення в репрезентативних лексикографічних джерелах.

Міжмовні контакти представників різних етнічних і мовних соціумів є виявом соціальної взаємодії як різновиду універсальної. Це явище у лінгвістиці знайшло різне термінологічне окреслення: взаємодія мов, змішування мов, схрещення мов, мовні контакти. Великий внесок у дослідження цієї проблеми зробили такі відомі вчені, як Л.Блумфілд, У.Вайнрайх, Ю.Дешерієв, Ю.Жлуктенко, Г.Пауль, С.Семчинський, Е.Хауген та інші. У їх працях розроблено основний термінологічний апарат теорії мовних контактів, запропоновано шляхи вивчення цієї проблеми, сформульовано основні напрями дослідження міжмовної взаємодії.

Широкий інтерес до проблеми дослідження мовних контактів безперервно зростає внаслідок формування глобального інформаційного простору, суспільних та економічних процесів, спрямованих на світову інтеграцію. У сучасній лінгвістиці об’єктами дослідження були взаємодія місцевої та емігрантської мов (Б.Ажнюк, Г.Зимовець), державної мови і мови національної меншини (М.Штець), споріднених та неспоріднених мов (Д.Будняк, А.Ґудманян, В.Сімонок). У кожному випадку автори враховують різні соціомовні ситуації, розглядають соціологічні, психологічні та лінгвістичні аспекти складного процесу впливу однієї мови чи обопільного впливу мов. Результатом такого впливу є запозичення або інтерференція на всіх рівнях мовної структури.

Згідно з генетичною класифікацією запозичень, одну з найчисленніших груп іншомовної лексики в європейських мовах утворюють латинські за походженням лексеми. Вони є наслідком взаємодії мов, які часто характеризуються значним ступенем генетичної та часової віддаленості. Аналіз питань входження латинської лексики в українську літературну мову подано як у спеціальних лінгвістичних дослідженнях (С.Гриценко, Ю.Цимбалюк), так і в працях, які стосуються характеристики запозичень у цілому (В.Акуленко, Л.Гумецька, О.Муромцева, Л.Полюга). У зарубіжній лінгвістиці серед численних праць виділяються дослідження А.Брюкнера, О.Булики, Л.Гальді, Г.Кайперта, Е.Кендельської, Д.Мошинської, Г.Рибіцької.

Виділяючи термін “лексичний латинізм” як об’єкт спеціального мовознавчого дослідження, треба зазначити, що це поняття не отримало ще сталого загальноприйнятого визначення. У науковій літературі з проблем лексичних запозичень уживаються терміни \"латинізм\", \"латиномовне запозичення\", \"греко-латинізм\", \"латинське запозичення\", \"латиноосновний полонізм\". Найчастіше лінгвісти трактують \"латинізм\" як слово чи зворот, запозичені з латинської мови і такі, що сприймаються як чужорідні елементи (Д.І.Ганич, І.С.Олійник, С.В.Семчинський). Таке визначення не є цілком прийнятним, бо сприйняття запозичень як чужорідних елементів є суб’єктивним явищем для носіїв мови, яке залежить від рівня володіння іноземними мовами, загальноосвітнього рівня людини та її мовної інтуїції.

При визначенні латинізму важливим є принцип встановлення джерела запозичення. У сучасній лінгвістиці існують цілком протилежні, навіть несумісні погляди на цю проблему. Особливі ускладнення виникають через хронологічну віддаленість класичних і сучасних мов, недосконалість, а часом і відсутність етимологічних досліджень. Сучасні німецькі славісти (Г.Кайперт) пропонують термін Eurolatein “євролатина” як умовну назву, що означає живу спадщину античності і гуманістичного Ренесансу в європейських мовах. Разом із цим висловлюється сумнів щодо правомірності використання терміна “латинізм” у слов’янських мовах, оскільки слов’янські народи та їх писемність, мовляв, так пізно з’явилися на історичній арені, що не може бути й мови про латинське мовне середовище.

Деякі вчені (О.Муромцева, М.Віташек-Самборська) пропонують вважати джерелом запозичення не первісне етимологічне джерело, а найближче, тобто ту мову, у якій склалося дане значення слова і з якої воно потрапило з цим значенням безпосередньо або через посередництво іншої мови у мову-реципієнт. Однак такий підхід може бути лише додатковим засобом у тому випадку, коли форма досліджуваної лексеми є схожою у кількох мовах, можливих як джерело запозичення, але значення їх є різними. Семантичний критерій мусить поєднуватися з хронологічним, тобто із встановленням часу запозичення. Вважаємо, що збіг у часі впливу латини на західноєвропейські землі і мови та відсутність тогочасної лексикографічної фіксації “нових” лексем, значною мірою обмежують дію цих критеріїв.

Дослідники виділяють окремий латинський лексичний пласт – “культизми чи латинізми” (cultismos o latinismos), тобто ті слова, які запозичені в пізніший період розвитку романської мови і, як правило, книжним шляхом (В.Виноградов). Тому вони зазнавали тільки мінімальної фонетико-морфологічної адаптації (ісп. voluntad, monumento, tirano, ocasión, consilo, insolencia). Лексичні одиниці, які увійшли в мову в результаті дії релатинізації, виявляють з погляду походження певну подвійність. Вони одночасно продовжують і старі форми, утворені за участю латини.

Деякі лексеми, запозичені в українську мову безпосередньо з латинської, фактично належать старогрецькій мові. Брак вичерпного дослідження впливу класичних мов на словниковий склад слов’янських мов не дозволяє однозначно визначити посередника при засвоєнні грецизмів. Тому вчені (М.Віташек-Самборська) пропонують синкретичний термін “греко-латинізм” (“греко-латинське запозичення”), який охоплює всі запозичення, прийняті в сучасні мови з однієї з класичних мов: грецької чи латинської. Однак його використання допустиме лише при дослідженні штучних запозичень.

Дефініція терміна “лексичний латинізм” залежить від різних методологічних настанов авторів та глибини класифікації запозичень. На основі генетичної класифікації визначаємо “латинізм” як лексичну одиницю латинського походження (незалежно від шляхів її запозичення), яка функціонує на певному етапі розвитку мови-реципієнта і, відповідно, зафіксована у словнику.

Якнайповніше охоплення лексикографічними працями чужомовних за походженням лексем має як наукову цінність, так і пізнавальне значення. Фактичний матеріал реферованого дослідження отримано шляхом суцільної вибірки з уже згаданих словників. Відповідно до типу та функціонального призначення вони подають докладну інформацію про першоджерела латинських лексем, шляхи їх входження у мову-реципієнт та наявність відповідників у споріднених мовах (ЕСУМ), семантичну структуру латинських етимонів (ЛУС, ЛРС), час першої фіксації запозичень у писемних пам’ятках і розвиток їх семантичної сутності (ССУМ, ІСУЯ, СУМ XVI-XVII ст.) та значення латинізмів у сучасній українській літературній мові (СУМ, СІС).

Реєстр СУМ ХVI-XVII ст. фіксує латинізми, які вважаються тепер лексичними історизмами і не засвідчені словниками сучасної української літературної мови, наприклад: агравация, алегация, антецеденсъ, бенедикция, ґратифікація, девастация, деспектъ, десперация. Однак деякі із них залишились у лексичному складі мови-посередника (пор. польськ. dewastacja, despekt, desperacja).

При вивченні значення латинських запозичень дослідник часто обмежений у своїх можливостях повнотою і точністю лексикографічної інтерпретації семантики в обраному для аналізу матеріалі. Передусім це виявляється в \"укрупненні\" чи \"подрібненні\" семантичної структури лексикографічно опрацьованої лексеми, пор. декларація - СУМ, ІІ, 234 та СІС, 30; клас – СУМ, IV, 174; СІС, 526. Очевидно, це зумовлено сучасним переосмисленням аналізованих понять і висуненням на перший план у семантичній структурі слова соціально важливих (маркованих) значень.

У перекладних словниках іноді до відповідного слова вихідної латинської мови подаються всі можливі, в тому числі й стилістичні, варіанти української мови, наприклад: carcer – “1) в\'язниця, темниця, буцигарня, холодна; 2) в’язень, варнак, колодник…” (ЛУС, 98). Певною мірою таке явище є виправданим, бо основне завдання цих словників – дати відповідники, які у різних перекладених контекстах можуть нейтралізуватися.

Зіставлення різних лексикографічних версій (ІСУЯ, ССУМ, СУМ XVI-XVII ст.) в опрацюванні латинських запозичень свідчить про неузгодженість визначення часу їх проникнення. Певним опосередкованим свідченням часу появи запозичення можуть служити факти фіксації чужомовних слів у мовах-посередниках і близькоспоріднених мовах, що для української літературної мови набуває особливого значення, зважаючи на незначну кількість словників іншомовних слів та обмежену фіксацію запозичень у словниках інших типів.

У другому розділі \"Формування корпусу латинських запозичень в українській мові\" з’ясовано вплив історичних, культурних та соціальних умов на процес входження латинських лексем в українську мову, подано характеристику генетичних та історичних джерел слов’янських латинізмів.

Дослідження становлення лексичного складу мови та його історичних змін полягає не лише у виявленні того, як виник чи змінився той або інший елемент мовної системи, але і в тому, яким чином він стає фактом мовної традиції, в яких історичних, соціальних, культурних, функціонально-стилістичних умовах розвивається цей процес. Одним із важливих чинників формування національної та культурної ідентичності, історичної пам’яті сучасних європейських народів є соціокультурний комплекс Latinitas, до якого (за визначенням Є.Аксера) належать і латинська мова, і створена за римськими зразками правничо-адміністративна система, і сукупність створеної латиною літератури.

Значні особливості супроводжують поширення латини у тих регіонах, де укоренилися і романські, і слов’янські традиції і які від часу хрещення стали належати до різних культурних сфер – римської католицької (Slavia Romana чи Latina) та греко-візантійської (Slavia Orthodoxa). У часи Першої Речі Посполитої ці два великі культурні масиви історично опинилися у складі однієї держави. Шляхетська верства відзначалася різноманітністю етнічного, а протягом тривалого часу – і конфесійного складу. Як частина цілого комплексу Latinitas, латина була одним із вагомих чинників, які інтегрували шляхту. Знання цієї мови стало не лише життєвою нормою, а й ознакою \"вищості\", тому її намагалися знати досконало. Середньовічна двомовність уже у своїй основі була \"сепаратистською\", супроводжувалась оцінним фактором і функціональною стратифікацією.

Латинський складник мовного ландшафту етнічної України тієї доби – безсумнівно важливий – не становив виняткової цінності, поєднувався з багатьма іншими культурними й етно-лінгвальними елементами. Перші українські літератори часто були католиками, служили в польських канцеляріях, але переважно визнавали себе українцями (\"русинами\"), зберігали зв’язки з національним суспільством. Основною мовою їх творчості стала латина. Це була єдина в тій державі мова, яка перетинала етнічні кордони, практично не пересуваючи їх.

Межі й сфери функціонування різних мов немалою мірою формувала конфесійна ситуація в українських землях. Частина діячів культури XVI-XVII ст. (І.Вишенський, З.Копистенський, Л.Зизаній, М.Смотрицький, П.Беринда) побачила в латинській мові знаряддя національного і релігійного гніту, сприймала її рецепцію у східнослов’янському світі як відступ від традиції і зраду православ’ю. Поєднанню двох культурних напрямків – східно- та західноєвропейського – на українському національному ґрунті сприяла Берестейська унія. Вона зберігала традиції православ’я і одночасно започаткувала спілкування народу з Апостольським престолом зокрема і Європою взагалі.

Поступово в Україні почали дивитися на латину як на суспільну потребу в умовах Речі Посполитої. Вона не лише обслуговувала релігійну сферу життя значної частини громадян тодішньої держави, а й стала мовою науки, літератури, юриспруденції, дипломатії. Здобута освіта повинна була відкривати певні можливості в суспільстві, тому латинська мова і західна орієнтація школи з’являються в різних реорганізованих за вимогами часу українських навчальних закладах – від протестантських до православних. Особливе місце займала латина в Києво-Могилянській академії. Дотепер збереглося чимало шкільних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва, написаних латинською мовою і прочитаних у різних навчальних закладах не лише України, а й Росії та Європи.

Новий культурний ландшафт України, який створювався в ХІХ і особливо
в ХХ ст. з його тоталітарними режимами, різко змінив усю структуру суспільного життя. Спосіб використання латини і репрезентованих нею цінностей став досить неоднозначним. Лише польська історична пам’ять зберегла, а потім повернула собі на користь лінію слов’янської Latinitas своєї культури. У той же час інші етнічні групи, які були співтворцями цієї культури в минулому, на різних рівнях і різними способами відмежовувалися від цих спогадів або надавали їм негативного відтінку. Численні зусилля провідних діячів культури ХХ ст. не застерегли від того, що в цей період свідомо був припинений такий жвавий у наших предків діалог з античністю як доказ небажаного західноєвропейського впливу.

Кожен латинізм має свою, індивідуальну історію входження у мову-реципієнт. Для вивчення шляхів проникнення та засвоєння латинізмів слід застосовувати поняття етимологічного матеріалу, етимологічного (генетичного) та історичного джерела. Латинська мова як етимологічне джерело не є однорідним явищем, оскільки об’єднує кілька генетичних джерел: класичну латину, народну, середньовічну та новітню. Специфіка різних національних мов та політичних і громадських інституцій зумовлювала в ній багато локальних, часових та індивідуальних особливостей. Деякі середньовічні латинські лексеми залишилися в сучасних європейських мовах: arrestum > н. Arrest > фр. arrest > арешт  (ЕСУМ, І, 93); corporatio > н. Korporation, фр. англ. corporation > корпорація (ЕСУМ, ІІІ, 43); dotatio > н. Dotation, фр. dotation > дотація (ЕСУМ, ІІ, 115); liquidatio > н. Liquidation, фр. англ. liquidation > ліквідація (ЕСУМ, ІІІ, 260); versio > фр. version > версія (ЕСУМ, І, 357).

Загальні тенденції, закономірності використання лексичних латинізмів, усталені у мовленнєвій практиці мов, які протягом тривалого часу функціонували на українських землях, відбилися і в українській мові. Найвпливовішими історичними джерелами при запозиченні латинських лексем виявилися французька, німецька та польська мови.

Питання про питому вагу посередництва європейських мов у процесі запозичення латинських лексем тісно пов’язане з функціонуванням латини і репрезентованих нею цінностей на українській етномовній території. З огляду на високий рівень освіти в Україні в XVI-XVII ст. і на широке безпосереднє знайомство українських учених і культурних діячів того часу з грецькою і латинською писемністю є підстави припускати, що значна частина запозичень могла бути засвоєна українською мовою безпосередньо. Факт неопосередкованого запозичення стверджується передусім у тому випадку, коли у можливих мовах-посередниках відсутні сліди відповідного впливу раніше, ніж в українській. Виявлення нових писемних пам’яток може змінити оцінку щодо ролі посередництва при засвоєнні конкретної чужомовної одиниці, тому вивчення історичних джерел слов’янських латинізмів завжди залишає місце для дискусій і уточнень.

У третьому розділі \"Семантичне засвоєння запозичених лексем\" проаналізовано основні закономірності і тенденції семантичної адаптації латиномовних запозичень українською літературною мовою на тлі інших європейських мов.

Результати наших досліджень свідчать, що найповніші лексикографічні джерела сучасної української літературної мови містять понад 3 тисячі латинізмів, які відбивають різні сфери життя українців і є ідеографічно різноплановими.

Попри нерозв’язаність питання про можливість виділення у лексичному складі мови широких і разом з тим окреслених груп лексики за ознакою їх семантичної близькості (ТГЛ / ЛСГ), спірність встановлення чітких меж між цими групами, і, відповідно, відносність квантитативних оцінок у їх складі латинізмів, очевидною є особлива роль латинських запозичень у розширенні поняттєвої структури суспільно-політичної та юридичної лексики. Класичні мови протягом тривалого часу обслуговували різні соціально-економічні формації і завжди детально відображали поняття відмінних ідеологічних систем і політичних структур. Вивчення еволюції цієї лексики тісно пов’язане з історією відповідних сфер суспільного буття і добре ілюструє вплив екстралінгвальних факторів на розвиток мови-реципієнта.

Тематичну групу \"суспільно-політична лексика\" ми аналізуємо за такими підгрупами:

– суспільні явища, пов’язані з ними ознаки, дії, стани та причетні до них особи: акція < actio, демонстрація < demonstratio, інавгурація < inauguratio, консолідація < consolidatio, нація < natio, пацифікація < pacificatio, реформа < reforma;

– державне, адміністративне і громадське управління та особи, які його здійснюють: адміністрація < administratio, директорія < directorium, конгрес < congressus, пленум < plenum, президія < praesidium, сенат < senatus, губернатор < gube ator, президент < praesidens (praesidentis);

– документи, що обслуговують сферу суспільних відносин: акт < actus, апеляція < appellatio, документ < documentum, інструкція < instructio, конституція < constitutio, маніфест < manifestus, реєстр < registrum (regestrum), статут < statutum, універсал < universalis;

– освіта, наука та виховання (назви осіб, пов’язаних із цією системою; навчальних закладів; явищ та понять): бакалавр < baccalaureus, декан < decanus, доктор < doctor, магістр < magister, аудиторія < auditorium, колегіум < collegium, університет < universitas, лекція < leсtio;

– державна та приватна матеріальна підтримка і сприяння: дотація < dotatio, компенсація < compensatio, пенсія < pensio, премія < praemium, протекція < protectio, стипендія < stipendium, субсидія < subsidium;

– державний устрій, державні та громадські об’єднання: асоціація < associatio, диктатура < dictatura, імперія < imperium, колонія < colonia, конфедерація < confoederatio, республіка < respublica, унія < unio;

– адміністративно-територіальний поділ, земельні володіння та їх власники: латифундія < latifundium, посесія < possessio, провінція < provincia, регіон < regio, територія < territorium, феод < feodum, посесор < possessor, феодал < feodalis.

Включення аналізованих лексем до складу відповідних тематичних груп лексики свідчить про їх здатність поряд з питомими словами виконувати комунікативну функцію та є переконливим доказом їх тривалого вживання в лексичній системі мови-реципієнта.

Лексика, яка використовується у сфері правових відносин, набула в наш час такої чинності і кількості, що доцільно виокремити її зі складу суспільно-політичної лексики в окрему тематичну групу. Українська юридична термінологія в основному вже виробила свою систему на позначення основних понять права. У межах цієї тематичної групи виділяємо такі підгрупи:

–       назви загальних та спеціальних понять законотворчості, мір та способів покарання, виконавчої діяльності судових органів: арешт < arrestum, версія < versio, екзекуція < exsecutio, конфіскація < confiscatio, кримінал < criminalis, процес < processus;

–       поняття римського права та права зарубіжних країн: бенефіцій < benefitium, дигести < digesta, інтердикт < interdictum, інтерцесія < intercessio, манципація < mancipatio, сервітут < servitus;

–       назви осіб із спеціальними функціями у судочинстві: адвокат < advocatus, арбітр < arbiter, асесор < assessor, екзекутор < exsecutor, нотаріус < notarius, юрисконсульт < iuris consultus;

–       міжнародне право та дипломатія: агресор < agressor, емігрант < emigrans, конвенція < conventio, нота < nota, пакт < pactum, капітуляція < capitulatio, експансія < expansio. У цій підгрупі виявлено і такі слова та словосполучення, які не зазнали морфологічної адаптації і мають термінологізоване значення: де-факто, де-юре, казус беллі, казус федеріс, модус вівенді, персона ґрата, персона нон ґрата, статус-кво.

На характер і якість співвідношення національного й інтернаціонального у формуванні і розвитку цієї лексики впливає свідома орієнтація на загальноєвропейські зразки укладання термінологічних систем. Винятковим чинником цього процесу є рецепція поняттєвої системи римського права, яка протягом століть використовувалась у законодавстві держав з різними суспільними устроями.

Засвоєння запозиченого слова починається в момент входження його і триває протягом усього життя слова в новій мові. Аналіз латиномовних лексем здійснюємо шляхом порівняння семантичних структур слів у відповідних мовах, використовуючи словникові дефініції, які наводяться в основних лексикографічних джерелах. Дослідження показало, що частина латинізмів, які були однозначними у мові-джерелі, зберегли цю однозначність і в українській мові. Однак вони не однотипні за відношенням до слова-етимона. Переважно при збереженні однозначності помітних змін у семантиці слова не відбувається, наприклад: дерогація – “часткове скасування старого закону”< лат. derogatio із тим же значенням (СІС, 343); протекція –“заступництво, підтримка, яку надає впливова особа при влаштуванні чиїх-небудь справ”(СІС, 770) < лат. protectio – “прикриття, покровительство, захист” (ЛРС, 631).

У деяких випадках збереження однозначності не супроводжується тотожністю значень. Широке значення без обмежень у функціонуванні у мові-джерелі стає спеціалізованим у мові-реципієнті, що пояснюється змінами або уточненням у самому денотаті, наприклад: конфіскація – “примусове вилучення майна у власність держави згідно з судовою постановою чи розпорядженням органів державної влади” (СІС, 555) < лат. confiscatio – “вилучення майна у скарбницю” (ЛРС, 178).

Моносемантичні латинізми часто співвідносяться з одним із значень багатозначного етимона, семантична структура якого при запозиченні, як правило, спрощується. Таке слово приходить у мову-реципієнт з обмеженішим колом значень у порівнянні з мовою-джерелом. При цьому український латинізм може відповідати прямому або ж одному з похідних значень слова у мові-джерелі, наприклад: аукціон – “прилюдний продаж товарів, майна, причому власником їх стає той, хто дає найбільшу суму” (СУМ, І, 72) < лат.auctio – “1) збільшення, 2) прилюдний торг, 3) майно, яке продається на торгах” (ЛРС, 89); міністр – “службова особа, яка входить до складу уряду і очолює міністерство” (СІС, 645) < лат.minister – “1) слуга, 2) помічник, 3) спільник, 4) служитель культу” (ЛУС, 402).

При вивченні історії формування і функціонального поширення лексики суспільного призначення слід враховувати становлення семантичної сутності лексем, їх зіставлення із соціальною реальністю. Українські лексикографічні джерела дають можливість простежити шлях розвитку значення латиномовних запозичень у мові-реципієнті. Лексема акція зафіксована в українських писемних пам’ятках із значеннями: “1) справа, судовий процес; 2) позов” (СУМ XVI-XVII ст., І, 88-89). Таке ж значення має акция у білоруській мові в пам’ятках 1602 р., куди проникла з польської мови. Г.Рибіцька подає такі значення слова akcja у старопольській мові: “1) дія, поступ, хід; 2) судова справа; 3) битва, сутичка”. Така семантична структура цього польського латинізму відповідає частково структурі його етимона в мові-джерелі: лат. actio подається в ЛУС із 14 значеннями, серед яких: “1) рух; 2) дія, діяльність; 6) судовий процес, справа, позов” (ЛУС, 23). У сучасній українській мові ця лексема має значення “дія, діяльність, спрямована на досягнення якої-небудь мети”.

Лексема нацыя із значенням “народ, народність” зафіксована в білоруських писемних пам’ятках 1589 р. і є опосередкованим польською мовою запозиченням з латини; стп. nacyja < лат. natio. У російській мові лексема нация використовується з кінця XVII ст. спершу в дипломатичних колах, а пізніше – і в науковій літературі із значенням \"народ\" з погляду мовної та етнічної належності, а також належності до відповідної держави. Дослідники вважають, що значення цієї лексеми “нація-держава”, у якому вона вживається в сучасній європейській та світовій практиці, запозичене з французької nation. “Лексіконъ латинский” Є.Славинецького подає такі відповідники до лат. natio – “родъ, язик, страна”. Однак ні ЛУС, ані ЛРС значення “язик” цього етимона не засвідчують. В українській мові нація вживається в таких значеннях: \"1) форма історичної спільності людей, що об’єднані між собою спільною мовою, походженням, територією, психологією, культурою, ментальністю, побутом тощо; 2) країна, держава\" (СІС, 665-666).

На характер засвоєння чужомовної лексеми впливають і особливості семантики самого запозичуваного слова, і вплив генетичного джерела, особливо до тих пір, поки мова-реципієнт перебуває у стані живих контактів з мовою, що дала колись нову словникову одиницю. При засвоєнні ж латинських лексичних одиниць такий вплив відсутній, тому вагомішими є наслідки дії історичних джерел запозичення.

Частина українських латинізмів є багатозначними. Явище полісемії в цій категорії слів і семантичні процеси в ній значно складніші, ніж у моносемантичних словах. Хоча полісемантичне слово дуже рідко входить в іншу мову одразу в усій сукупності своїх значень, все ж таки явище виникнення полісемії слова має місце при мовних контактах. Розрізняємо такі групи слів:

1) полісемантичні українські лексеми, співвідносні з моносемантичним словом у мові-джерелі. У таких словах похідні значення виникають у семантичній системі української мови, і спостерігається певна асиметрія: іншомовна форма і одне значення плюс похідні значення української мовної системи, наприклад: декларація – “1) заява одного чи кількох урядів, політичних партій, міжнародних або громадських організацій, що доводить до загального відома програмний  акт, важливу подію, закон тощо, 2) урочисте проголошення політичних принципів, 3) заява платників податку про характер і розмір прибутків, 4) заява особи до митниці“ (СІС, 330) < лат.declaratio –“судження” (ЛУС, 181);

2) слова, які є багатозначними в українській мові і в мові-джерелі. При цьому можливі різні варіанти розвитку семантичної структури запозичення в українській мові, а саме:

а) семантична структура запозиченого слова може бути симетричною до структури латинського етимона. У цьому разі спостерігається певна відповідність як між кількістю його значень в обох мовах, так і між їх обсягом, тобто помітних змін у якому-небудь із значень не виявляється, однак серед аналізованих нами лексем таких не виявлено;

б)семантична структура українського латинізма може бути асиметричною до структури слова-етимона в мові-джерелі, наприклад: міліція – “1) назва народного ополчення спеціального призначення в деяких країнах, 2) в Україні та інших державах – складова частина системи МВС” (СІС, 643) < лат.militia – “1) військо, 2) війна, 3) військова служба” (ЛУС, 402).

У досліджуваних випадках асиметрію значень зумовили такі чинники: 1) в українську мову запозичені не всі значення, а тільки частина з них; 2) до запозичених значень додаються ще і власне українські, що виникли в семантичній системі мови-реципієнта; 3) в одному або в кількох значеннях вже в українській мові відбулися певні зміни.

Латинські запозичення, пристосовуючись до системи мови-реципієнта, проходили складний і тривалий шлях адаптації, а для деяких латинізмів цей процес триває досі. Окремі латинізми новітнього періоду стали надбанням сучасної української мови за посередництвом мовленнєвої практики української діаспори, наприклад: екзил, інвазія, інституція, квестіонувати, опінія.

Важливим явищем на шляху семантичного засвоєння запозичення є денотативно-конотативна переорієнтованість латинських лексичних одиниць. Маємо на увазі таку зміну у вживанні слів, коли лексеми, що раніше позначали зарубіжну або дорадянську дійсність, починають використовуватися для номінації українського життя кінця ХХ ст. Наші дослідження виявили у складі такої лексики значну кількість латинських за походженням лексем: інавгурація, нація, реформа, реформатор, губернатор, міністр, декларація, дотація, компенсація, патронат, меценат, ліберал, фракція, бакалавр, магістр, унія.

Розвиток семантики слів стимулюють логічні й психологічні чинники (особливості асоціативного мислення, своєрідність ментальності кожного етносу, вплив індивідуально-авторського світосприймання), а також фактори соціально-історичного характеру (зростання актуальності, суспільної вартості відповідних реалій і понять у певні періоди розвитку соціуму й відповідне виявлення цієї актуалізації в тематичних групах лексики).

У висновках подано теоретичне узагальнення результатів дослідження:

1.   Різноманітна з функціонального та структурного погляду гетерогенна лексика європейських мов латинського походження є результатом взаємодії різнорідних інтра- та екстралінгвальних (історичних, політичних, культурних, соціальних, етнічних, конфесійних) чинників. Соціокультурний комплекс Latinitas протягом тривалого часу був засобом культурної інтеграції народів Європи. Вони актуалізували різні сторони античної спадщини залежно від ідеологічних домінант епохи, особливостей суспільної системи країни, потреб розвитку національної культури, літератури, науки, мови. Латина не мала етнічних обмежень: встановлювала культурні, а не національні кордони; стала однією (але не єдиною) із мов мультилінгвальної західної культури. Ставлення до латинської мови та репрезентованих нею цінностей в Україні ніколи не було однозначним. Досить своєрідно усвідомлювалася близькість із духовним минулим античності, створювався особливий тип контакту з цим надбанням. Під впливом різких змін політичного та культурного ландшафту в ХХ ст. антична традиція виявилася для Європи перерваною у просторі, а для України – і в часі.

2.   Репрезентативні лексикографічні джерела української літературної мови містять близько 3000 латиномовних запозичень. Кожен латинізм має свою індивідуальну історію входження у мову-реципієнт і завжди залишає місце для дискусій і уточнень, тому квантитативна оцінка питомої ваги окремих історичних джерел у процесі засвоєння латинських лексем східнослов’янськими мовами є відносною. Під впливом вагомих екстралінгвальних чинників ці запозичення могли проникати в українську мову не лише через посередництво європейських мов (французької, німецької, чеської, польської), а й безпосередньо.

            Рецепція латинської мовно-культурної спадщини є однією зі складних проблем дослідження українсько-польських мовних контактів, яка пов’язана не лише з об’єктивними труднощами вивчення зв’язків близькоспоріднених мов, питаннями теоретичного мовознавства, але й з історією культури. Кваліфікація лексичних запозичень із західноєвропейських мов, трансформованих через польське історичне джерело, як полонізмів не завжди є правомірною і залежить від методології лінгвістичних досліджень.

            Латинська мова не була однорідним генетичним джерелом запозичення: вона поєднувала класичну латину, народну, середньовічну та новітню. Майже 90 відсотків етимонів досліджуваних нами чужомовних лексем, за свідченням ЛУС та ЛРС, були наявні у класичній латині. Незначна кількість проникла із середньовічного варіанту мови, який зазнав відповідних трансформацій та нашарувань унаслідок використання багатьма народами Європи. Засвоєння українською мовою поодиноких лексем грецького походження (академія, бібліотека, гімназія, економія) свідчить про те, що латина була не лише генетичним, але й історичним джерелом поповнення словникового складу слов’янських мов.

3.   Зіставлення різних історико-лексикографічних та лексикологічних версій в опрацюванні латинських запозичень виявляє розбіжності у трактуванні часу їх засвоєння. Опосередкованим свідченням часу появи лексичних латинізмів в українській літературній мові можуть служити факти їх фіксації у мовах-посередниках і близькоспоріднених мовах (зокрема, в білоруській та польській).

4.   Результати наших досліджень свідчать про ідеографічну різноплановість українських латинізмів. Потреба у поповненні, а то й створенні якоїсь лексико-семантичної групи, недостатньо представленої або відсутньої на певному етапі розвитку мови-реципієнта, є однією із вагомих інтралінгвальних причин запозичення чужомовних лексем. Практично всі ТГЛ, що виділяються дослідниками при створенні тематичних класифікацій лексики окремої мови, представлені більшою чи меншою кількістю латиномовних лексем. Близько 400 латинізмів виявлено у складі суспільно-політичної та юридичної лексики.

5.   Семантична адаптація латинізмів є складним багаторівневим процесом. Латиномовні запозичення неоднотипні за відношенням до слова-етимона. Тут представлені кілька типів залежності: а) моносемантичне запозичення в українській мові співвідноситься з однозначним латинським словом, причому помітних змін у семантиці слів не відбувається; б) збереження однозначності не супроводжується тотожністю значень, що пояснюється змінами або уточненнями у денотаті; в) семантична структура багатозначного слова-етимона спрощується; г) полісемантичні українські лексеми співвідносяться з моносемантичним словом у мові-джерелі; д) слова, які є багатозначними в українській мові і в мові-джерелі.

            Значна частина латинських лексем стала в українській мові екзотизмами – периферійним підкласом чужомовної лексики. Через виразний локальний семантичний компонент у них мало можливостей для розвитку нових значень і проникнення до складу інтернаціональної лексики.

6.   Виділення в лексичному складі мови окремих тематичних груп і вивчення їх еволюції тісно пов’язане з історією відповідних сфер суспільного буття і добре ілюструє вплив екстралінгвальних факторів на розвиток лексики: її зміни зумовлені галуззю, в якій вона функціонує, і внутрішнім механізмом, будовою мови. Зазначені фактори не протистоять один одному, а глибоко і постійно взаємодіють.

        У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається основна мета дисертації, конкретні

завдання, методи і об’єкт дослідження, розглядається наукова новизна, теоретична значущість та

практична цінність одержаних результатів.  

     У першому розділі,  “Вивчення дитячого мовлення: історія, тенденції, перспективи”, ми виділяємо три основних етапи розвитку наукової думки в області вивчення дитячого мовлення, а саме: I. Передумови наукового вивчення дитячого мовлення (друга половина ХIХ - середина XX століття); II. Фундаментальні теоретичні дослідження дитячого мовлення (50-70 рр. ХХ століття). III. Междисциплінарне вивчення дитячого мовлення (з 80-х рр. ХХ століття).

     Ще наприкінці XIX – у першій половині ХХ століття, коли проводились перші наукові спостереження і збір даних по дитячому мовленню, у роботах російських і закордонних лінгвістів (І. Тен, А.Н. Гвоздєв, Н.А. Рибников, В.А. Богородицький, Ф. Афонський, А.Р. Лурія, Л.С.Виготський) були закладені всі необхідні передумови для більш глибокого і різнобічного дослідження дитячого мовлення. Починаючи з суто емпіричних досліджень, вчені поступово переходять на рівень узагальнення і систематизації накопиченого за роки спостережень лінгвістичного матеріалу.  Метою досліджень стає розробка єдиної базової теорії, спроможної пояснити, яким чином відбувається розвиток мовлення у дитини.

     Фундаментальні теоретичні дослідження дитячого мовлення проводяться у трьох основних напрямках, позначених нами як:

1.     Психолінгвістичний напрямок вивчення дитячого мовлення.

     У якості основних дослідницьких проблем психолінгвістики виступають розуміння і продукування мовлення, засвоєння рідної мови дитиною. Велике значення для вивчення дитячого мовлення мали трансформаційно-породжуюча граматика Н. Хомського, теорія семантичних складових (Є. Кларк), теорія «функціонального ядра поняття» (К.Нельсон), теорія прототипу (Е.Рош та М.Боверман), що дозволили по-новому описувати процеси оволодіння дитиною системою мови, надаючи увагу функціонуванню її внутрішніх механізмів.  

2. Вивчення дитячого мовлення в рамках теорії мовної діяльності.

     Теорія мовної діяльності (ТМД), подана в роботах А.А. Леонтьєва, Д.Б. Ельконіна, Н.І.Жинкіна, А.М.Шахнаровича, Л.Ф. Обухової та ін., являє собою аналог західної психолінгвістики, але має більш широку область дослідження. Якщо психолінгвістика вивчала відношення між мовною системою і лінгвістичною компетенцією мовця, не розглядаючи позамовні явища і соціально-культурні чинники, які впливають на мовців, ТМД містила в собі  як комунікативні, так і не- комунікативні прояви мовної поведінки (Я. Пруша) і мала тенденцію до комплексного вивчення мовленнєвої діяльності дитини. 

     3. Когнітивний напрямок вивчення дитячого мовлення.

     Когнітивна революція, яка відбулась у середині ХХ століття, а саме розвиток наук і технологій пізнання (Ф. Варела):  епістемології, лінгвістики, нейронаук, когнітивної психології і вивчення штучного інтелекту, має найбезпосередніший вплив на дослідження дитячого мовлення. Мовленнєвий розвиток дитини розглядається не сам по собі, а в зв\'язку з розвитком загальних когнітивних спроможностей дитини (наприклад, у моделі суперництва Е. Бейтс і Б. МакВінні та ін.)

     Поступово стає очевидним, що для створення загальнолюдської моделі оволодіння мовою необхідно поєднати зусилля різноманітних гуманітарних дісциплін. Починаючи з кінця 70-х - 80-х років ХХ століття, роботи, присвячені вивченню дитячого мовлення, характеризуються співробітництвом лінгвістики із соціологією (Е.Сноу, Ч.А. Фергюсон), етнографією (Е. Очс, Б.Б.Чіффєлін), прагматикою (Д. Хаймс, С. Эрвін-Тріпп).  На стику когнітивних наук і лінгвістики з\'являється когнітивна семантика (Ф. Кордьє), у рамках якої досліджуються основні семантичні категорії дитячого мовлення, та онтолінгвістика, що спеціалізується на комплексному вивченні розвитку мовлення у дитини (С.Н. Цейтлін).

     Незважаючи на численність теорій, спрямованих на пояснення механізмів виникнення і розвитку дитячого мовлення, дотепер відсутня єдина теорія дитячого мовлення, що задовольняє усім вимогам сучасної науки. Це може бути пов\'язано з тим, що найчастіше дитяче мовлення вивчається у відриві від більш глибокої теорії генезису людської мови, спроможної об\'єднати всі аспекти оволодіння мовою.

     Надалі, дослідження дитячого мовлення можуть проводитися:

1) у вже розроблених напрямках, на більш високому рівні узагальнення і теоретизації лінгвістичного матеріалу; 2) у  нових напрямках, до яких належить, зокрема, вивчення номінативного аспекту дитячого мовлення; 3) в рамках більш загальної теорії генезису людської мови із використанням досягнень інших гуманітарних наук.

     Перспективним виявляється вивчення номінативного аспекту дитячого мовлення в зв\'язку з теорією моногенезу мов, яке може сприяти створенню єдиної теорії виникнення і розвитку людської мови. На користь теорії моногенезу свідчать єдині шляхи розвитку людської мови (Д.Слобін, Є. Кларк), наявність генетичних зв\'язків між мовами (Дж. Грінберг, Дж. Бенгстон і М.Рухлен, Ю.Л. Мосенкіс), єдність природних джерел формування людської мови (Б. Бьорлін, П.Кей, К.Дж.Тьорнер, Л.С. Зегура й ін.) та існування універсалій на всіх рівнях мовної системи (В.Фромкін, А. Вежбицька, Р. Якобсон).

     Спираючись на те, що в мовленні дорослих існують єдині типи і стратегії номінації,ми робимо припущення, що і для дитячого мовлення характерні універсальні типи і  стратегії номінативної діяльності, які, у разі їх наявності, також можуть бути використані як доказ теорії моногенезу.   

     Другий розділ дисертації, “Типологія дитячих номінацій у французькій, грецькій, українській та англійській мові”, присвячений вивченню типів і механізмів номінації в мовленні французьких, грецьких, українських і англійських дітей у віці від трьох до шести років, із метою підтвердження або спростування висунутої нами гіпотези.   

     В першому підрозділі другого розділу розглядаються дефініції поняття “номінація”, аспекти і механізми номінації, підходи, які використовуються для дослідження номінативної діяльності дитини (семасіологічний і ономасіологічний підхід). Виявляється, що для адекватного аналізу дитячих номінацій доцільно використовувати обидва підходи: ономасіологічний, у якому номінація розглядається як процес,  як  діяльність дитини для наречення дійсності, і семасіологічний, спрямований на вивчення номінації як результату номінативної діяльності дитини.

     За основу дослідження номінативного аспекту дитячого мовлення ми обираємо модель, запропоновану В.Г. Гаком, що описує структуру конкретного акту номінації в тому виді, у якому він зустрічається в повсякденному мовленні.  Основними компонентами акту номінації є іменуючий суб\'єкт (номінатор), номінація (номінант), іменований об\'єкт (номінат) і суб\'єкт, якому адресована номінація (адресат). Номінація являє собою об\'єднання проекцій таких аспектів номінативного акту, як відношення номінатора й адресату (соціальний чинник), відношення номінатора до номінату (суб\'єктивний чинник), відношення адресату до номінату (його інформованість про номінат), ознаки номінату (внутрішня форма). Кожний з зазначених аспектів, а також деякі інші аспекти, такі як зовнішня форма, функція й ієрархія номінацій, можуть служити підставою для побудови типології номінацій. 

     У другому підрозділі ми розглядаємо основні методологічні напрямки експериментального дослідження дитячого мовлення (діахронічне дослідження і синхронічне дослідження, яке спирається на використання таких експериментальних методик, як асоціативний експеримент, дескриптивний експеримент, інтерв\'ювання, екпліцитний експеримент, ономасіологічний експеримент, формуючий експеримент та ін.). Найпродуктивнішими для збору корпусу дитячих номінацій виявляється комплексне застосування інтерв\'ювання, діахронічного дослідження і ономасіологічного експерименту, що сприяє більш повному збору лінгвістичного матеріалу і дає можливість  уникнути тих хиб, з якими пов\'язане використання тільки однієї експериментальної методики.   

     Третій підрозділ, присвячений вивченню типів номінацій і стратегій номінативної діяльності у мовленні дитини, містить складену нами після обробки фактичного матеріалу типологію дитячих номінацій.  В основу цієї типології лягли параметри типологізації номінацій, запропоновані В.Г.Гаком (ієрархія номінацій, характер іменованого об\'єкту, структура найменування, засіб найменування, суб\'єкт мовлення й адресат), за винятком трьох параметрів, нерелевантних, на наш погляд, для дитячого мовлення (функція номінацій, співвідношення номінацій у парадигматичному аспекті, співвідношення номінацій у синтагматичному аспекті).

     І. Відповідно до параметру «ієрархія номінацій» у дитячому мовленні було виділено три основних типи номінацій: прямі номінації, непрямі номінації, дитячі неологізми.

     Деякі зображення були названі за допомогою нормативних мовних позначень, закріплених за даними зображеннями в кожній окремо узятій мові, тобто відбувалася пряма номінація, яка свідчить про те, що дитина повністю опанувала значення слова:                                                       банани -> les bananes. Спостерігалися єдині типи фонетичних відхилень від прямої номінації, характерні для дітей, що говорять різними мовами: заміщення одних фонем іншими (асиміляція, дисиміляція); зміна кількості фонем або складів (зменшення, збільшення); зміна порядку фонем або складів (інтерверсія, метатеза); явище фонетичної асоціації.

      У ряді випадків номінації також здійснювалися на базі слів, нормативно закріплених у мові, проте процес найменування відбувався побічно, і для позначення незнайомого або мало знайомого предмета дитина вибирала назву іншого об\'єкта, як правило такого, що асоціюється з ним по якійсь ознаці, створюючи таким чином непряму номінацію: το κούτσουρο (пень) -> η καρέκλα (стілець). Помилки в референційному використанні слова призводять до ефекту «порушеної референції» і свідчать про те, що акт семіозису пішов хибним шляхом: дитина ввела у сигніфікат знака ті ознаки, що конвенціонально йому не належать.

     Непрямі номінації були розглянуті в семантичному, структурному і семіотичному аспекті. 

     1. У семантичному аспекті були виявлені:

1) Метонімічні номінації, які виникають тоді, коли приводом для вибору мовної форми й її переосмислення, відповідно до комунікативної мети мовця, є суміжність двох об\'єктів, і обсяг поняття знов іменованого об\'єкта частково збігається з обсягом поняття, вже відбитого в попередньому значенні мовної форми: les bottes (чоботи) -> les chaussettes (шкарпетки).

     Різновидом метонімічної номінації є номінація-синекдоха, що відображує партитивні відношення (відношення «частина - ціле») між початковим значенням мовної форми і значенням об\'єкту номінації: το γαΐδούρι (ослик) -> αυτιά (вуха).

2) На відміну від метонімічної номінації, в основі якої лежить суміжність позначуваних об\'єктів, метафорична номінація виникає в результаті виділення подібних ознак у поняттєвому відображенні позначуваного об\'єкту й у сигніфікаті переосмисленого слова: мотузка -> зміючка. Діти, що говорять різними мовами, можуть здійснювати метафоричну номінацію на підставі тих самих ознак, у даному випадку подібностю за формою.

3) Номінації-порівняння відрізняються від метафоричних номінацій тим, що вони виражають подібність порівнюваних об\'єктів за допомогою лексичних одиниць: сполучників, прикметників, прислівників. За своєю онтологічною структурою порівняння припускає наявність суб\'єкту й об\'єкту порівняння й ознак, за якими воно провадиться (параметрів або основ порівняння). В залежності від кількості ознак, які служать підставою для порівняння, номінація може бути монорелятивною або полірелятивною.  

 4) Беручи до уваги той факт, що тепер не існує єдиних термінів для позначення феноменів розширення і звуження значення слова, ми вводимо наш власний термін екстенсивна номінація для позначення слів, що вживаються в широкому значенні, і термін рестриктивна номінація для слів, які вживаються у вузькому значенні, тому що дані терміни входять в інтернаціональний лінгвістичний словник. 

     Екстенсивна номінація відзначається перенесенням назви одного предмета на ряд інших, асоціативно пов\'язаних із цим предметом (Р.И. Лалаєва і Н.В. Серебрякова). Результати експерименту показують, що дитячі екстенсивні номінації пов\'язані з тим, як дитина освоює різноманітні  категоріальні рівні і здійснює категоризацію предметів. Як правило, розтяги значення спостерігаються в тих категоріях, що не є базисними, і відбуваються таким чином, що предмет іменується назвою прототипічного об\'єкту даної категорії (так, слово будинок є більш типовим представником категорії “житло”, ніж будка).

     Екстенсивні номінації ми розділяємо на дві категорії: таксономічні номінації (коли якийсь об\'єкт позначається за допомогою назви об\'єкту того ж класу: le cassis (смородина) -> les prunes (сливи)) і гіперонімічні  номінації (коли якийсь вид позначається за допомогою більш широкої родової назви: fruit (фрукти) -> food (їжа)).

     Рестриктивні номінації також пов\'язані з явищем гіпо-гіперонімії. Вони зустрічаються в тих випадках, коли дитина вживає слово як назву конкретного предмету, а не як назву класу предметів.  Рестриктивні номінації є наслідком більш обмеженого вживання слова, звуження його значення: παπούτσια  (взуття ) -> γόβα (жіночий туфель).

 5) Асоціативні номінації.

     При аналізі експериментальних даних була виділена група асоціативних номінацій, які не спираються на наявність загальних ознак в номінаті й об\'єкті, назва котрого служить для його номінації : сова -> кицька-мицька (персонаж дитячого вірша  «Кицю-мицю, де була?»).

      Для дитини дошкільного віку психологічним корелятом слова є образ-еталон, що формується і змінюється в процесі предметно-ігрової діяльності (О.С.Снітко і І.В. Сухан).  Поняття “образу-еталону” деяким чином збігається з поняттям “прототипу” або “об\'єкту базисного рівня”, із тією різницею, що образ-еталон являє собою індивідуальне особисте формування, у створенні якого чималу роль грає творча фантазія дитини. При асоціації побаченого дитиною об\'єкту з образом-еталоном, що зберігається в її пам\'яті, відбувається розтяг форми слова, пов\'язаного з еталоном, на позначуваний об\'єкт.  Таким чином, номінація словом не обов\'язково вказує на окрему ознаку предмета, вона може виступати його цілісним позначенням.

     2. У структурному аспекті були встановлені 2 типи відхилень від прямої номінації:

1) морфологічні відхилення: неправильне вживання граматичних категорій, граматичних маркерів і морфем; неправильне утворення і вживання дієслівних часів;

2) синтаксичні відхилення: пропуск різноманітних членів речення, додавання зайвих членів речення; неправильне вживання службових частин мови, порушення порядку слів у реченні.

     3. У семіотичному аспекті спостерігалися спрощені і надлишкові номінації.

     Спрощені номінації зустрічалися в дітей 3-4 років, які ще не можуть  точно виражати свої думки і тому доповнюють висловлення звуко-мімічними комплексами. Надлишкові номінації - це номінації, які містять “зайві” лексеми, не необхідні для найменування об\'єкту:  коробки з кіноплівкою  -> ένα στεφάνι τέτοιο που θα πετάμε (вінок такий, який ми будемо кидати). Можливо, це є слідством усунення або відходу на задній план родової семи джерела номінації, що не збігається з родовою семою номінату. 

     Різновидом надлишкової номінації є тавтологічна номінація, із зайвим повторенням якості предмета, що і так входить до значення номинанту: “Some things are magnet and some thing are not. The ones that are sticky stick and the ones that are not sticky don’t stick” (Деякі речі намагнічуються, а деякі - ні.  Ті, що клейкі, - клеяться, а ті, що не клейкі, - не клеяться).

     ІІ. Відповідно до параметру “характер іменованого об\'єкту (номінату)” у мовленні французьких, англійських, українських і грецьких дітей існують елементні і ситуаційні номінації.

      Номінації першого типу пов\'язані зі спроможністю людини виділяти в навколишньому світі елементи, що належать до штучних, природних або соціальних значеннєвих категорій, відповідно до яких ми виділяємо номінації-артефакти, номинації-біофакти і номинації-особи.

      В основі ситуаційної номінації лежить мікроситуація, яка складається з взаємозалежних елементів, що об\'єднуються один з одним у часовому і просторовому плані, і яка, як правило, має форму речення.

     ІІІ. У параметрі «структура найменування» у дитячому мовленні спостерігалися номінації, утворені самостійним способом за допомогою лексичних засобів (лексичні номінації), і номінації, утворені несамостійним способом за допомогою граматичних засобів або інтонації, голосу (граматичні і паралінгвістичні номінації). Лексичні номінації діляться на дві групи: прямі номінації, де спостерігається чітке співвідношення номінату і зовнішньої форми (простий елемент ситуації позначається знаменним словом, складний елемент ситуації – словосполученням, подія зовнішньо оформляється реченням), і непрямі номінації. 

     ІV. Відповідно до параметру «засіб найменування» номінації в дитячому мовленні виділяються

за зв\'язаністю або відособленістію значення, по внутрішній формі, по ступеню мотивованості.

     По зв\'язаності або відособленості значення дитячі номінаціїї можуть бути розчленовані (для позначення декількох елементів ситуації використовується декілька позначаючих компонентів) і нерозчленовані (елементи номінату позначаються синкретично і не можуть розглядатися окремо). До нерозчленованих номінацій належать вигуки і імперативи деяких дієслів, які виражають розпорядження, почуття, реакцію і не мають розчленованої семантичної структури.

      У тих випадках, коли іде мова про безпосередній зв\'язок номінату і дитячої номінації, ми говоримо про безпосередню номінацію.  Якщо значення номінату виражається не прямо, а за допомогою допоміжних лексичних засобів або шляхом співвіднесення номінації із ситуацією спілкування, номінація є опосередкованою.

     Внутрішня форма дитячих номінацій визначається кількістю і характером тих ознак предмету, що актуалізуються дитиною при виборі або створенні номінації.

    Відповідно до кількості актуалізованих ознак існує індивідуалізуюча номінація, що заснована на сукупності різних ознак, і узагальнена номінація, що вказує тільки на найбільш загальні характеристики об\'єкта, наприклад, якщо об\'єктом є тварина, то на її біологічний вид: сова - > πουλάκι (пташка).

     Відповідно до характеру актуалізованих ознак, ми виділяємо дві основні групи дитячих номінацій: кваліфікативні і релятивні номінації.

     В основі кваліфікативних номінацій лежать власні ознаки предмета, до яких належить колір, форма, розмір і ін. В основі релятивних номінацій лежать відносні ознаки предмета, котрі відбивають зв\'язок даного об\'єкту з іншими об\'єктами: функції об\'єкту, просторові відношення, приналежність або відсутність, подібність: гребінець -> похоже як вдягають на голову.

     За ступенем мотивованості в дитячому мовленні спостерігались немотивовані номінації, котрі не відбивають ознаки і функції іменованого об\'єкту, його відношення з іншими об\'єктами: преса на конверті -> мук, і різні види мотивованих номінацій: аболютно і відносно мотивовані  номінації; цілком і частково мотивовані номінації; номінації з різним ступенем інформативності (субститути номінацій: un truc – штука, τέτοιο – таке), кваліфікативні номінації, засновані тільки на зовнішніх ознаках об\'єкту, релятивні номінації, що відображують функції об\'єкту і його місце в навколишньому світі.

     V. По параметру «суб\'єкт мовлення й адресат» були виявлені чинники, що впливають на процес і на характер дитячих номінацій: приналежність до певного соціально-економічного класу, приналежність до певної національно-культурної спільності (у тому числі мовної), лінгвістичне оточення, ступінь знання об\'єкту, індивідуальна творча фантазія, рівень когнітивного розвитку дитини, особиста установка дитини (її психо-фізіологічний та емоційний стан).

      Були виявлені загальні для досліджуваних мов стратегії появи непрямих номінацій (надрегуляризація, порушена референція, неправильна категоризація предметів, помилкове визначення партитивних відношень, пропуск функціональних груп у реченні) і механізми утворення неологізмів (генералізація словотворчої моделі, створення власної словотворчої моделі, кореляційний тип словотвору, звукоімітація, утворення неологізмів за типом народної етимології).

     Аналіз наявного матеріалу показав, що в основі різноманітних типів дитячих номінацій лежить єдина когнітивна база - такі загальнолюдські мисленнєві операції як аналіз, синтез, узагальнення, абстрагування, категоризація, процес засвоєння інформації на базі аналогів. Результати дослідження підтверджують висунуту нами гіпотезу про наявність універсальних типів і стратегій номінації в мовленні дитини.

     У висновках підкреслюється той факт, що дитяче мовлення є найскладнішим явищем, що не може бути вивченим в рамках тільки однієї наукової дисципліни.  Для того, щоб провести повне й адекватне вивчення дитячого мовлення, потрібна кооперація спеціалістів із різних галузей гуманітарних наук: психо- і соціолінгвістики, етнографії, семіотики, прагматики й інших.

     Дане дослідження не може претендувати на створення повної і всеосяжної теорії дитячого мовлення. Мета роботи полягала у тому, щоб виявити, чи існують у мовленні французьких, грецьких, українських і англійських дітей у віці від 3-х до 6-ти років універсальні типи і стратегії номінації.  В результаті дослідження вихідна гіпотеза про наявність у дитячому мовленні універсальних типів і стратегій номінації підтвердилась.  

      Типологія дитячих номінацій була складена на підставі параметрів типологізації номінацій, запропонованих В.Г. Гаком.  Після аналізу номінацій, отриманих у результаті серії експериментів із дітьми і почерпнутих із лінгвістичної літератури, було виявлено 47 типів номінацій, що зустрічаються в дитячому мовленні.  Як очевидно зі складеної нами типології, існує ряд відмінностей між номінаціями в мовленні дорослих і номінаціями в мовленні дітей: 

1. В аспекті «ієрархія номінацій»  було виділено не дві основні групи номінацій (прямі і непрямі номінації), а три (прямі номінації, непрямі номінації, дитячі неологізми).  Були описані механізми утворення неологізмів дітьми в процесі акту номінації.

2. Серед непрямих номінацій у дитячому мовленні були виділені такі типи номінацій, як номінація-синекдоха, номінація-порівняння, монорелятивна і полірелятивна номінація, тавтологічна номінація, асоціативна номінація і два види екстенсивної номінації: таксономічна і гіперонімічна номінація.

3.  Була визначена як поняття й одержала назву рестриктивна номінація - результат явища конкретизації. 

4. Відповідно до параметру «характер іменованого об\'єкта» у дитячому мовленні було відзначено три нових види елементних номінацій: номінації-артефакти, номінації-біофакти і номінації-особи.

5. Згідно з параметром «засіб найменування», на відміну від типології номінацій у мовленні дорослих, були виділені такі типи номінацій, утворених несамостійним способом, як граматичні і паралінгвістичні номінації.

     Таким чином, у результаті дослідження дитячого мовлення було виявлено 15 нових типів номінацій.

     Інші 32 типи номінацій, що спостерігаються в мовленні дітей, вже описані іншими вченими, які займались вивченням номінативного аспекту мовленнєвої діяльності людини.

      Відмінності в номінативній діяльності дорослих і дітей, а також наявність чинників, що впливають на появу тієї або іншої номінації в дитячому мовленні, є підтвердженням того, що оволодіння мовою не зводиться до простої імітації дорослих.   Надзвичайною особливістю дитячого мовлення взагалі і дитячої номінації зокрема є її індивідуальний творчий початок, що не укладається в рамки математичної логіки і не може бути скопійований творцями штучного інтелекту.  Креативність як одна з найважливіших особливостей людської мови особливо яскраво виражена у створенні неологізмів дітьми, у номінативній діяльності дитини.

     З іншого боку, наявність єдиних стратегій номінації в дитячому мовленні, у сукупності з даними інших гуманітарних дисциплін, про які йде мова в першому розділі, свідчить на користь теорії моногенезу мов.  Відповідно до теорії моногенезу, усі мови походять від єдиної прамови, якою колись говорили всі люди, причому сліди цієї прамови збереглися у вигляді універсалій в усіх існуючих мовах світу.   

      Проведене дослідження дитячого мовлення має і чисто практичне значення. Результати аналізу дитячих номінацій можуть бути корисні тим лінгвістам, психологам і педагогам, що зацікавлені у вивченні мовлення в дітей дошкільного віку, і застосовуватися при навчанні їх рідній або іноземній мові.

     Важливо підкреслити, що універсалії, виявлені в дитячому мовленні в результаті проведеного дослідження, є індуктивними, тобто вони встановлені емпірично у французькій, англійській, грецькій і українській мовах.  Існує велика можливість того, що аналогічні типи і стратегії номінації зустрічаються й в інших мовах світу.  Дане припущення може бути доведене шляхом подальшого дослідження дитячого мовлення на матеріалі різних мов.

У вступі обґрунтовано актуальність і наукову новизну обраної теми, сформульовано мету і завдання, визначено об’єкт, предмет, матеріал дослідження, описано методи аналізу, розкрито теоретичне та практичне значення виконаної роботи, подано відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Теоретичні засади вивчення білінгвізму” розглянуто теоретичні питання бі- і мультилінгвізму, обґрунтовано необхідність поєднання етнокультурного і соціопсихолінгвістичного підходів до їх вивчення, описано типи двомовності, що виникають залежно від способу оволодіння мовами, з’ясовано необхідність висвітлення мовної ситуації крізь призму історико-культурних, соціальних та психологічних чинників.

У першому підрозділі “Мова і суспільство” як проблема соціолінгвістики” здійснено аналіз теоретичних праць з цієї проблематики В. фон Гумбольдта, Ф. де Соссюра, І.О. Бодуена де Куртене, О.Д. Швейцера, Л.Б. Нікольського, В.О. Авроріна, Л.П. Крисіна та ін.

У центрі уваги сучасної соціолінгвістики є дослідження корелятивних зв’язків між мовою та суспільством, аналіз соціальної диференціації мов у ситуації багатомовності, вивчення впливу соціокультурних чинників на функціонування мов у різних сферах діяльності соціуму. Окремо необхідно виділити активно опрацьовуваний в останні десятиліття напрям вивчення мовних ситуацій, зокрема системи мовної комунікації у великих багатомовних спільнотах (державах, окремих регіонах, населених пунктах) і в малих групах (в родині, колі друзів, класі, спортивній групі тощо), поєднаний з аналізом залежності вибору мов і мовленнєвих форм від соціодемографічних характеристик мовця та умов спілкування.

В Україні в останні десятиліття вчені основну увагу приділяли вивченню різних аспектів українсько-російського білінгвізму, питань мовної ситуації і мовної політики (Г.П. Їжакевич, Т.К. Черторизька, Н.Г. Озерова, В.М. Брицин, В.П. Мусієнко, Г.М. Яворська, Л.Т. Масенко, О.О. Тараненко, Н.П. Шумарова та ін.). Проаналізовано вплив суспільства на мовну компетенцію та мовну поведінку членів соціуму, а також на вибір мовних засобів у певному мовному континуумі (Н.П. Шумарова, Л.Т. Масенко, Т.В. Кузнєцова, Т.М. Бурда). Поки що поза увагою українських учених залишаються дослідження мовної поведінки індивідів у багатомовних соціумах.

У цьому дослідженні, як і в інших соціолінгвістичних дослідженнях подібного плану, розмежовано поняття “мова” і “мовлення”. Під мовою розуміємо окрему мову конкретного етносу (мовний код), а під мовленням – власне процес усного спілкування.

У білінгвальних / мультилінгвальних колективах мовна / мовленнєва поведінка індивіда зумовлена соціокультурними нормами, що усталилися в соціумі, тим, з якою етнічною спільнотою, соціальною групою ідентифікує себе мовець, якими є його ціннісні орієнтації тощо. Основними соціальними чинниками, що безпосередньо впливають на вибір мови спілкування, є комунікативна сфера, мовна (комунікативна) компетенція мовця, а також традиції, звичаї, прийняті у спільноті. У мовленні відбиваються ситуативно-стратифікаційні чинники, такі, як соціальний контекст, у якому відбувається спілкування, статус індивіда, стосунки між комунікантами тощо.

 У другому підрозділі “Мовні контакти як об’єкт лінгвістичних досліджень” описано результати вивчення мовних контактів у працях вітчизняних та зарубіжних дослідників: І.О. Бодуена де Куртене, В.О. Богородицького, Є.Д. Поливанова, Л.В. Щерби, В.О. Звегінцева, Т.П. Ільяшенко, В.Ю. Розенцвейга, В.О. Авроріна, О.Д. Швейцера, Л.Б. Нікольського, Ю.О. Жлуктенка; А. Мартіне,  У. Вайнрайха, Р.Т. Белла та ін. 

Мовні контакти розрізняються характером виникнення, інтенсивністю розвитку і способом “пристосовування” двох мов. Досліджуючи це явище, деякі автори звертають увагу на характер соціальних умов, що породжують міжмовну взаємодію (Ю.Д. Дешерієв, О.Д. Швейцер), інші розглядають питання національно-культурних особливостей контактування мов, вивчають, яким чином культурні стереотипи носіїв однієї національної мови впливають на використання і розвиток іншої (Р. Белл, М.М. Губогло). Мовні контакти розглядають також як індивідуальну двомовність (Є.М.Верещагін, І.О. Зимня) і як взаємодію двох і більше самостійних мовних систем (Ю.О. Жлуктенко, О.Є. Карлінський).

У соціолінгвістичній літературі термін “мовні контакти” вживається для позначення процесів та результатів соціально зумовленої взаємодії мов. У цьому аспекті досліджуються мовні зміни, які відбуваються в контактуючих мовах під впливом зовнішніх чинників.

          У третьому підрозділі “Аспекти вивчення білінгвізму” розглянуто багатоаспектність дослідження проблем білінгвізму в працях провідних вітчизняних та зарубіжних учених. З’ясовано, що білінгвізм – це перш за все соціокультурний феномен, який необхідно вивчати в різних аспектах, насамперед у соціолінгвістичному, психолінгвістичному і власне лінгвістичному.

        Соціолінгвістичний аспект передбачає дослідження суспільних функцій і сфер застосування кожної з мов у певній спільноті, опис процесу і результатів їх взаємодії, вияв соціально-психологічних чинників, що зумовлюють мовну поведінку представників різних національностей. Такі дослідження проводять на різних рівнях. Макрорівень передбачає аналіз функціонування мов у державі чи регіоні, вивчення мовної політики держави та її впливу на підтримку і збереження мов національних меншин. На мікрорівні аналізується процес спілкування в мовних спільнотах, насамперед у малих групах, залежно від соціодемографічних чинників.

      У четвертому підрозділі “Типи білінгвізму” подано класифікації типів білінгвізму залежно від способу виникнення,  інтенсивності мовних контактів, часу, порядку і рівня оволодіння мовами, а також описано явища, які супроводжують мовлення бі- і мультилінгвів.

          Мовлення білінгвів залежно від рівня мовної компетенції у сфері кожної з мов і “тиску” мовного середовища характеризується запозиченнями, виявами інтерференції, перемиканням кодів та змішуванням мов.

Запозичення проникають в одну мову з іншої найчастіше для позначення нових предметів і реалій громадського життя. У спонтанному мовленні цей процес являє собою вживання окремої словоформи, адаптованої або неадаптованої до граматичних норм мови-реципієнта.

Інтерференція є результатом недостатньої мовної компетенції, вона може виявлятися на будь-якому мовному рівні – фонетичному, лексико-семантичному, морфологічному та синтаксичному – і на всіх рівнях одночасно. З подальшим підвищенням ступеня володіння мовами в мовленні індивідів залишаються тільки найтиповіші її прояви.

 Перемикання кодів (перехід з однієї мови на іншу) буває двох видів. Перемикання першого виду пов′язані зі свідомим вибором мови комунікації залежно від соціокультурних параметрів комунікації. У такому випадку кожний конкретний акт комунікації може бути одномовним, але оскільки мовець у своїй мовній діяльності вживає різні мови, тип його мовної поведінки характеризується як зміна коду. Перемикання кодів у конкретному мовленнєвому акті (другий вид) може відбуватися на межі висловлень і “всередині” висловлення на межі синтагм за умови, коли комунікант вживає дві або більше структурних одиниць іншої мови, дотримуючись саме її граматичних норм. Причинами переходу можуть стати зміни параметрів комунікативного акту (поява нового співрозмовника, зміна теми тощо) або інші чинники психологічного чи власне мовного характеру.   

          Змішана мова формується з лексики двох мов, граматичні зв’язки якої оформлено за законами однієї мови. Її використання не має мотивацій, найчастіше вона “твориться” спонтанно, під час комунікативного акту для полегшення процесу мовної діяльності. Змішана мова, яка функціонує на території досліджуваного населеного пункту, є формою мови, що базується на синтаксичній системі гагаузької мови з адаптованими та неадаптованими лексичними елементами російської. Насьогодні не існує конкретної визначеної форми змішаної мови, норм та правил її використання.

У п’ятому підрозділі “Теоретичні засади вивчення мовної ситуації” описано внесок соціолінгвістів різних часів у розбудову мовної ситуації як теоретичного конструкта на підставі аналізу конкретних ситуацій у різних країнах світу. На цей час уже створено різні типології мовних ситуацій (О.І. Чередниченко, О.Б. Ткаченко; О.Д. Швейцер і Л.Б. Нікольський, В.О. Аврорін, Г.В. Степанов, Н.Б. Мечковська;  Р.Т. Белл, Ч. Фергюсон та ін.).

Опис мовної ситуації враховує особливості співіснування і взаємодії мов у етнічній спільноті чи в адміністративно-територіальному об’єднанні, а також принципи мовної політики і конкретні заходи мовного регулювання.

Мовні ситуації в будь-якому територіально-соціальному об’єднанні досліджуються на підставі аналізу кількісних, якісних та естимаційних ознак. Саме з таких позицій на основі статистичних критеріїв здійснено вивчення українсько-російської близькоспорідненої двомовності (Н.П. Шумарова, Г.М. Яворська, Л.Т. Масенко). Водночас на території України існує кілька мікроареалів із компактним проживанням українців, росіян, болгар, гагаузів, молдован та представників інших національностей. Вивчення мовної ситуації в таких регіонах є важливим завданням української соціолінгвістики.  

У другому розділі “Аналіз мовної поведінки мешканців села Старі Трояни” розглянуто основні соціально-історичні чинники, які зумовили становлення мультилінгвізму на території села, описано сучасний стан мовнокомунікативної системи.

Підрозділ “Історія утворення села Старі Трояни” містить відомості про переселення болгар та гагаузів на територію Бессарабії, статистичну довідку про національно-демографічний розвиток села за переписами 1827 р., 1896 р., 2001 р. Тут представлено історію формування гагаузького етносу, проаналізовано дві версії щодо походження цього народу, які існують у науковій літературі. 

У підрозділі “Складники формування мовної ситуації” висвітлено історичні та соціокультурні причини становлення бі- і мультилінгвізму і характер відношень між мовами в досліджуваному населеному пункті.

Основними чинниками формування мовної ситуації в історичній перспективі були освітня політика, спрямована на русифікацію болгарського та гагаузького населення, урбанізація, що спричинила міграцію, міжнаціональні шлюби, вплив російськомовних засобів масової інформації. Вони сприяли формуванню активного мультилінгвізму з домінуванням у більшості комунікативних сфер російської мови. Порівняно з болгарським і гагаузьким діалектами, а також з українською мовою вона має більш широке коло функцій, оскільки є мовою міжособистісного спілкування і мовою шкільного навчання, мовою газет і журналів, які читають мешканці села, тощо. Найтиповішою ситуацією вживання діалектів є побутове  родинне і позародинне спілкування. Українську мову як предмет викладають у школі, вона звучить по радіо і телебаченню, нею ведеться справочинство, але в міжособистісній комунікації вона майже не задіяна.

З’ясовано, що одним із соціальних чинників, що впливає на зміну етнічної та мовної структури населеного пункту, є характер шлюбів. Однонаціональні шлюби є певною гарантією збереження рідної мови як засобу спілкування в родині.

Аналіз мовної поведінки членів таких родин у сфері побутового спілкування показав, що ситуація в гагаузьких і болгарських сім’ях є різною. У гагаузьких однонаціональних родинах намагаються зберегти рідну мову, і батьки більшою мірою схильні спілкуватися з дітьми саме нею, хоч довготривалий вплив російської мови, безперечно, позначився на виборі мови сім’ї. У цих родинах 49% опитаних використовують гагаузький діалект, 31% батьків (частіше молодих) обирають для комунікації з дітьми російську мову. В болгарських однонаціональних родинах розподіл мов має більш складний характер: 26% розмовляють з дітьми рідною мовою, 30% – гагаузькою і 34% – російською, 9% – двома чи трьома мовами.

Є відмінності спілкування і в змішаних шлюбах – гагаузько-болгарських, де чоловік – гагауз, а дружина – болгарка, і болгарсько-гагаузьких, де чоловік – болгарин, а дружина – гагаузка. Більша частина опитаних дітей із цих родин самовизначилися за національністю батька: у першому типі шлюбу – це 78% від загальної кількості опитаних, у другому – 67%. Можна було б передбачити, що таким самим (відповідно до національності) буде і вибір рідної мови. Але цифри виявилися іншими. В обох типах родин більшість дітей рідною мовою назвали гагаузьку (78% у гагаузько-болгарських і 77% у болгарсько-гагаузьких сім′ях). Очевидно, що в цій мовній спільноті гагаузька має більш сильні позиції, ніж болгарська.

У досліджуваному населеному пункті болгари більшою мірою піддаються мовній асиміляції. У них швидше, ніж у гагаузів, відбувається процес заміни в родині рідної мови мовою іншої національної групи.

Під час вибору мови спілкування з дітьми визначальну роль у більшості родин відіграє функціональний критерій. Батьки намагаються виробити у власних дітей навички спілкування російською мовою і тим самим підготувати їх до навчання в загальноосвітніх закладах та полегшити процес подальшої соціалізації. Як наслідок, не всі діти володіють мовою свого етносу. Взагалі серед мешканців села рідною мовою вважають мову своєї національності 84% гагаузів, 76% росіян (гагаузьку – 16%, болгарську – 4% і кілька мов – 4%), 40% болгар (гагаузьку – 42%) і 38% українців (33% – російську, 19% – гагаузьку, решта – 2 мови), що мешкають у селі.

У підрозділі “Вплив соціально-демографічних чинників на мовну поведінку мешканців села” розглянуто варіативність мовної поведінки представників національно-мовних груп залежно від соціально-демографічних характеристик інформантів (віку, рівня освіти, соціального статусу), їх соціокультурних настанов та цінностей.

Аналіз відповідей гагаузів і болгар показав, що ці національні групи мають як спільні, так і відмінні риси мовної поведінки. Так, спільним є зменшення частоти використання рідної мови в напрямку “старше покоління → молодше покоління”, “середня → вища освіта”, “робітник → службовець”, що повністю відповідає тенденції витіснення міноритарних мов у світі.

Для визначення особливостей мовної поведінки залежно від віку інформантів – представників чотирьох вищезазначених національностей – було розділено на три вікові групи: до першої віднесено респондентів до 25 років, до другої – від 26 до 50 і до третьої – тих, хто має понад 50 років.

 Болгари старшого покоління більше спілкуються болгарською порівняно з середнім і молодшим поколінням, але навіть їхні показники є загрозливими для виживання мови. Так, середня частота вживання рідної мови у них становить 0,237, у представників середнього покоління цей показник знижується до 0,132, а в молодшого до 0,004, що не є статистично значущою величиною. Найбільш високі частоти вживання болгарської мови спостерігаються в розмовах з батьками: 0,774 – у старшого покоління, 0,350 – у середнього, 0,037 – у молодшого. Зниження частоти вживання болгарської мови супроводжується підвищенням середньої частоти вибору гагаузької та російської мов у колі сімейного та позасімейного спілкування. Так, у середнього покоління болгар середня частота гагаузької мови в домашньому і позасімейному спілкуванні є вищою за середню частоту рідної – 0,408 проти 0,132, значною є й частка російської – 0,364. Серед молоді найвищою є частота вживання російської – 0,804, що є підтвердженням одновекторності в розвиткові процесу.

Дослідження залежності використання рідної мови від соціального стану показало, що чим вищим є соціальний статус і рівень освіти опитаних, тим рідше вони розмовляють мовою своєї національності. У сім’ях використання болгарської мови характерне для ситуації розмов з батьками: нею говорять 44% робітників і лише 25% службовців. Водночас російською з дітьми розмовляють 60% службовців та 28% робітників.

 У сфері позародинного спілкування робітники частіше послуговуються гагаузькою мовою, а службовці – російською.

Як свідчать результати анкетування, а також власні спостереження автора, на території села болгарська мова повністю витіснена зі спілкування у громадських місцях (на роботі, в магазині тощо). У цих сферах представники старшого і середнього покоління використовують гагаузьку або російську, а молодше покоління – переважно російську мову.

Гагаузи. Внутрішньогрупові кореляції вибору мови спілкування гагаузами показує, що середня частота її вживання змінюється залежно від віку інформантів: у старшого покоління вона становить 0,628, у молодшого – 0,343. Пропорційно зменшенню використання гагаузької мови збільшується частота вживання російської в розмовах з дітьми, а також у сферах позасімейного спілкування.

Внутрішньогрупове зіставлення мовної поведінки службовців, робітників та учнів свідчить, що в осіб з низьким соціальним статусом прив’язаність до національного діалекту є сильнішою, ніж у службовців. Так, середня частота використання рідної мови у групі робітників дорівнює 0,540,  службовців 0,349, а в учнів всього 0,125. Останні намагаються послуговуватися російською не тільки в позародинному, але й у родинному спілкуванні.

Аналіз мовної поведінки гагаузів з вищою та середньою освітою демонструє аналогічну тенденцію.

Міжгрупове зіставлення мовної поведінки болгар та гагаузів свідчить про те, що болгари швидше від гагаузів здають позиції рідної мови, частина з них, визначаючи себе болгарами, рідною мовою називають гагаузьку. Спостерігається і звуження сфер функціонування болгарської: воно обмежене лише сферою сім’ї, тоді як більшість гагаузів розмовляють рідною як у родинному, так і позародинному спілкуванні.

У підрозділі “Рівень самооцінки знань української мови мешканцями села Старі Трояни” описано власну оцінку рівня володіння українською мовою болгарами та гагаузами, що мешкають у зазначеному селі. До анкети було внесено питання, які на підставі самооцінки дозволили визначити рівень володіння українською мовою у представників трьох соціальних груп (службовців, робітників та учнів).

У групі службовців (гагаузів і болгар) немає значних відмінностей у самооцінці можливостей спілкування українською мовою. 94% болгар і такий самий відсоток гагаузів позитивно оцінили рівень своєї рецептивної компетенції, а отже, вони розуміють сказане чи прочитане. Навичками письма володіють 32% болгар та 23% гагаузів, це переважно інформанти, які працюють із діловими паперами.

Вищий рівень оцінки знань української мови демонструє молодше покоління обох національностей: вони можуть говорити українською мовою на шкільну тематику, передавати зміст кінофільмів чи будь-яку інформацію, отриману українською. За даними анкет, говорять українською мовою 28% учнів - гагаузів і 29% болгар, але, за нашими спостереженнями, це відбувається тільки на уроках. Водночас у них є бажання вивчати українську мову, саме з нею більшість пов’язує  подальшу соціалізацію.

У третьому розділі “Кодове перемикання як модель мовної поведінки жителів села Старі Трояни” розглянуто характерні риси усного спонтанного мовлення представників різних вікових груп. Описано і кваліфіковано мовленнєві явища, що виникають у результаті контактування мов.

Підрозділ  “Роль як стимул кодових перемикань” присвячено вивченню впливу соціальної ролі на мовну поведінку індивідів у ситуації мультилінгвізму, коли використання різних кодів і субкодів регламентується соціокультурними нормами. У багатомовних спільнотах із різною функціональною навантаженістю мов існує певний зв’язок між соціальною роллю й мовою спілкування, а зміна однієї з соціальних ролей (начальника, підлеглого, учня) може стати причиною переходу на іншу мову.

У підрозділі  “Причини кодового перемикання” аналізуються чинники, що зумовлюють перемикання мовного коду, такі, як ситуація спілкування, соціально-рольові стосунки між співрозмовниками, а також ставлення мовця до тієї чи іншої мови, престиж мов. 

При активному білінгвізмі перемикання може спостерігатися в будь-якому сегменті висловлення. Чинником, що стимулює перемикання, може бути свідоме чи неусвідомлюване бажання мовця при розповіді про якусь конкретну ситуацію відтворити її тією мовою, якою в той час відбувалося спілкування. Такий тип перемикання має місце при передачі прямої мови особи, яка говорила не тією мовою, якою зараз спілкуються комуніканти, при відтворенні ходу іспиту, зборів, змісту якого-небудь офіційного документа, публіцистичної статті, твору художньої  літератури тощо.

У підрозділі “Форми кодового перемикання” досліджуються типи кодових перемикань у мовленні представників різних вікових груп.

Інформанти, мовлення яких проаналізовано в цьому дослідженні, були поділені на чотири групи за віковою ознакою: перша – діти до 7 років, друга – учні та студенти, третя – особи від 23 до 50 років; четверта – люди, яким за 50 років.

Первинним середовищем, у якому дитина засвоює мову, є сім’я, вона найактивніше впливає на формування двомовності в дітей, а отже, стає стимулятором кодових перемикань. Діти, для яких російська мова є рідною, а гагаузьку вони почали вивчати у спілкуванні з друзями та сусідами, в розмові з білінгвами віддають перевагу російській мові. Перехід на гагаузьку може бути викликаний комунікацією з гагаузькомовними друзями або з людьми похилого віку, які не володіють або погано володіють російською, напр.: (рос. і гаг.) Не хочу есть беклижам епсини// Ачан ана гелджик озман ижäм. Цей приклад свідчить, що дитина починає розмову російською мовою, але, зрозумівши, що її співбесідниця – жінка похилого віку – погано володіє російською, переходить на гагаузьку.

Діти, які в сім’ї розмовляють російською і гагаузькою мовами за принципом “одна людина – одна мова”, активно користуються обома кодами безпомилково, при необхідності переходять на одну із мов.

Діти, які розмовляють із батьками гагаузькою та російською мовами, не дотримуючись зазначеного принципу, в мовленні часто змішують коди, напр.: (гаг. і рос.) Бäн уже стäмирым садä гезмää/ потому что олдум уже бÿк/ окумаа научитсяолдум/ школаä истирым гитмä первого сентября/ бизä воспитательница сöлäди. Таку змішану мову, що виникає в результаті мовних контактів на території досліджуваного села і не викликає в мовців труднощів при спілкуванні, в роботі названо “троянкою” (за назвою села).

Під час розмов діти цитують уривки з рекламних роликів, часто повторювані в телеефірі фрази, вживають українські слова й вирази, такі, як “зрозуміло”, “до побачення”, “авжеж”, “дякую” тощо, напр.: (гаг. і укр.) Сöлäдим сана зрозуміло / бакчам незан епсижи битчик; Бäн гидирим евä до побачення.

 У групі учнів і студентів розповсюджений гагаузько-російський та російсько-гагаузький білінгвізм. Перемикання коду з гагаузької на російську може відбуватися при зміні теми, а саме при обговоренні суспільно-політичних, навчальних та економічних проблем, напр.: (гаг. і рос.) Бендä ачан чекетим йÿренмä выработалось за полгода сразу// Бизä ниш читали на русском экономику … Бäн йазыдым украинские слова русским текстом/ буквами.

При спілкуванні російською мовою перехід на гагаузьку викликають теми, пов′язані з типовими заняттями гагаузів, напр.: (рос. і гаг.) Новое/ очень новое/ скорее бы в школу// Бäн бу ил некадар арманда ишлäдим.

          Причиною переходу з російської на гагаузьку або болгарську мови може бути також зміна рольових стосунків між співрозмовниками, розмова зі старшими за віком членами родини.

Викладання шкільних предметів українською створює психологічні умови для переходу на цю мову при обговоренні шкільних проблем у вільний від занять час, напр.: (гаг. і укр.) Бизä вердилä з літератури рідного краю вивчити твір.

З однолітками та представниками середнього покоління, що добре володіють російською мовою, в неофіційній обстановці ці інформанти часто говорять змішаною мовою, напр.: Школада /вроде бы / слää/ тес экзаменняри лäм олжик ÿÿреним// Даже билмирым незан епсини выучу// Сäн билисын сейчас епсичи öлää зор/ пек плохо билирым  украинский.

Вікова група від 23 до 50 років є найчисленнішою. Частина її представників володіє чотирма мовами (гагаузькою, болгарською, російською та українською), більшість тільки двома – гагаузькою і російською. Вибір мови спілкування в зазначеній групі залежить здебільшого від рівня освіти та професії комунікантів.

 Особи з вищою освітою – болгари й гагаузи – завдяки своїй професійній діяльності частіше розмовляють російською, вдаються до кодових перемикань або говорять змішаною мовою. Перехід з гагаузької мови на російську відбувається при появі нового учасника комунікативного акту, зміні теми, цитуванні своїх чи чужих висловлень тощо, напр.: (гаг. і рос.) Ишиттинмы не олы Русийада/ онарда нового президента избрали// Кимси бильми ким о/ телевизорда селäдилä не вроде из Ленинграда/ генчмиш; Бÿÿн собраниäда селöдилä/ ане нужно реорганизовать колхоз в кооперативное хозяйство/ ким били не чикыджик бу иштäн бу серт.

 При спілкуванні в родинному колі представники цієї підгрупи часто змішують мови. Приклад із розмови Н., 45 років, і Д., 42 роки, обидві з вищою освітою: А костюм алды/ бордовый/ диктержик олмалы/ сорок пять гривен öдемиш брюкилярчи черный/ дил отделно// Шинди алмыш она уже комплект/ галстук она лääзым бабочка / рюкзак вар/ тетради вар/ лääм алсын бир пенал.

          Особи з середньою освітою змінюють мову під час комунікативного акту значно рідше, але причини кодових перемикань залишаються тими самими: поява російськомовного співрозмовника, зміна теми повідомлення, необхідність цитування тощо. На відміну від осіб з вищою освітою вони майже не користуються змішаною мовою. У інформантів з вищою освітою, які є активними білінгвами, внаслідок постійного поперемінного використання мов міжмовне зіставлення стає неусвідомлюваним, тобто переходить на рівень автоматизму, що сприяє виникненню змішаної мови в неофіційному спілкуванні.

Представники старшої вікової групи володіють гагаузькою, болгарською, молдавською і російською мовами. Для них мови мають чіткий функціональний розподіл, тому перехід на російську мову залежить від співрозмовника та ситуації спілкування. У їх мовленні (і болгар, і гагаузів) частіше зустрічаються неадаптовані й адаптовані запозичення з російської, використовувані через відсутність відповідних лексем у рідній мові, напр.: (болг. і рос.) Нямаше тогава малярованая посуда; Нашти къщя построени от кирпич; (гаг. і рос.) Гижам саба сабален сельсоведä; Икиси алмышла кредит / алылыр банктан да соран öдила проценты.

 Перехід на іншу мову може спричинювати тема розмови, зафіксована у свідомості за допомогою певних мовних шаблонізованих конструкцій, напр.: (уривок із мовлення Т., 97 років, болгарина, який керував першим колгоспом на території села, володіє чотирма мовами): Москвадан та гельди на мое имя документ про реорганизацию сельсовета / чардыла вердилä. Фіксацією в пам′яті інформації певною мовою пояснюється перемикання коду при передачі чужого мовлення. Інформанти в таких випадках переказують слова росіян, болгар, молдован тією мовою, якою відбувалося спілкування, напр.: (болг. і гаг.) Други казват: “Не фистан онда слää”// Забравят /за какво отишли в черквата.

Протягом другої половини 20 ст. на території населеного пункту змінилося співвідношення мов, що функціонують у спільноті. Якщо раніше в родині панували болгарська і гагаузька мови, переважала болгарсько-гагаузька або гагаузько-болгарська двомовність, то зараз, як свідчать спостереження, поряд із гагаузьким діалектом широко використовується  російська мова та переважає гагаузько-російський білінгвізм. Навіть у родині мовець стоїть перед вибором мови спілкування.

У підрозділі “Інтерферентні прояви в усному мовленні гагаузів” проаналізовано факти інтерференції в гагаузькій та російській мовах інформантів – гагаузів різного віку.

 Аналіз матеріалу, отриманого під час дослідження, дає можливість виділити основні типи інтерференції. У мовленні гагаузів вона спостерігається на всіх  рівнях – фонетичному, лексико-семантичному, морфологічному та синтаксичному.

Так, представникам старшого покоління важко вимовляти деякі звуки російської мови, зокрема приголосні [з], [ц], [ч], [ж], і вони намагаються замінити їх звуками рідної мови, напр.: ‘[с]веты’ (зам. [ц]веты), ‘[с]ентр’ (зам. [ц]ентр), ’[дж]изнь’ (зам. [ж]изнь). Гагаузам також важко вимовляти слова, що починаються з кількох приголосних, і вони намагаються змінити ці форми, напр.: ‘к[ин]ига’ (зам. [кн]ига), ‘а[г]уст’ (зам. а[вг]уст) тощо.

У гагаузькій мові молодшого покоління під впливом фонетичної системи російської мови спостерігається зникнення системи довгих голосних: голосні [ää], [öö], [ÿÿ], [ии] переходять у [ä], [ö], [ÿ], [и], напр.: ‘ач’ (зам. ääч), ‘малä’ (зам. малää), ‘бÿк’ (зам. бÿÿк), ‘сиретмä’ (зам. сииретмää) тощо.

Меншою мірою піддається інтерференції граматична структура мов. Найбільш типові відхилення від норм російської мови в мовленні гагаузів спостерігаються у використанні граматичних категорій роду та відмінка, напр.: Ее лицо было красный (зам. красное); Мы купили вкусный мороженое (зам. вкусное); Вы читали Вильям Шекспир? (зам. Вильяма Шекспира); У нее есть желание учиться швея (зам. на швею).

Аналіз інтерферентних явищ свідчить про те, що інтерференція породжується насамперед структурними відмінностями контактуючих мов, а на її кількісні та якісні вияви впливають такі соціодемографічні чинники, як вік та рівень освіти інформантів.

У висновках узагальнено і підсумовано основні результати дослідження. Вони дають можливість констатувати:

1. Мовна ситуація, що сформувалася на території с. Старі Трояни Одеської області під впливом історичних та соціально-економічних чинників, є відображенням складних етнокультурних процесів і результатом мовної політики, яку проводив протягом двох століть спочатку російський, а потім радянський уряд. Сформована за два століття соціально-комунікативна система, в якій задіяно 4 неспоріднені і споріднені різноструктурні мови (гагаузька, болгарська, російська, українська), являє собою багатокомпонентний і різнорівневий конструкт, компоненти якого мають різну демографічну і комунікативну потужність. За прийнятою в соціолінгвістиці класифікацією мовну ситуацію в зазначеній спільноті можна схарактеризувати як мультилінгвальну, екзоглосну, незбалансовану.

2. Дослідження мовної поведінки мешканців села, проведене на підставі анкетування і записів усного мовлення, засвідчило певну функціональну диференціацію зазначених мов у комунікативній діяльності мовців – представників мультилінгвального соціуму.

Розподіл сфер функціонування мов залежить від позамовних чинників, які поступово сформували суспільні стереотипи вживання мов. У сфері офіційного спілкування домінує російська, широко вживається вона й у сфері позасімейного спілкування (у магазині, сільраді тощо). В останні роки в адміністративній діяльності почала вживатися українська, що повільно обстоює свої позиції державної. Присутність в освітньому процесі дозволяє окреслити її навчально-педагогічний статус як “навчальний предмет”, хоч за своїм юридичним статусом в ієрархії навчально-педагогічних функцій мов українська повинна посідати більш високе місце.

Гагаузька і болгарська мови використовуються в родинному та позародинному неофіційному спілкуванні.

3. Основними критеріями, що впливають на вибір мови спілкування, є національність, соціально-демографічна характеристика особистості (вік, соціальний стан, рівень освіти) та соціально-стратифікаційні параметри ситуації спілкування.

Представники національних меншин по-різному виявляють своє ставлення до рідної мови: незначна кількість болгар спілкуються болгарською в родинному колі, за його межами змінюючи мову на російську чи гагаузьку, в той час як гагаузи розмовляють гагаузькою не тільки вдома, а й у позародинному спілкуванні. Рівень асиміляції болгар є значно вищим, навіть при визначенні рідної мови частина болгар називають рідною мовою мову не своєї національності.

4. Найбільш значущим чинником, що впливає на мовну поведінку інформантів, виявився вік комунікантів. Представники старшого покоління більшою мірою зберігають прихильність до рідної мови, ніж молодь. Середня частота використання рідної мови у болгар старшого покоління становить 0,237, у гагаузів – 0,628, що, безперечно, демонструє високий ступінь небезпеки зникнення болгарської мови з соціально-комунікативної системи спільноти. Мовна поведінка молоді обох національностей формується під впливом мови шкільного навчання та ціннісних орієнтацій. У цій віковій групі спостерігається витіснення діалектів болгарської та гагаузької мов та їх заміна російською. Обсяг використання болгарської та гагаузької мови зменшується в напрямі “старше → середнє → молодше покоління”.

Одним із основних чинників, що впливають на варіативність вибору мови спілкування, є також соціальний статус інформантів: чим вищим є соціальний статус, тим частіше вживається російська мова не тільки у сфері офіційного спілкування, але й у сфері побуту. Робітники обох національностей у родинному та позародинному колі послуговуються гагаузьким і болгарським діалектами.

Особи з вищою освітою віддають перевагу російській мові майже в усіх сферах спілкування. У гагаузів і болгар, котрі не мають вищої або повної середньої освіти, і тих, хто має тільки початкову освіту, у сферах сімейного і позасімейного спілкування домінують діалекти гагаузької і болгарської мов.

Результати дослідження засвідчили, що в зазначених національних групах жінки більш схильні до вживання російської мови, ніж чоловіки.

5. Мовна поведінка українців та росіян, що мешкають на території села, є однотипною: основною мовою спілкування є російська. Гагаузьку частково вживають у родинному і позародинному спілкуванні представники середнього покоління із середньої освітою, це переважно особи, що народилися в змішаних шлюбах.

6. Аналіз матеріалу показав, що в досліджуваному населеному пункті усі мешканці є бі- і мультилінгвами, які поперемінно вживають мови, що призводить до запозичень, інтерференції, перемикання кодів та змішування мов.

Записи усного мовлення свідчать, що більшість запозичень у болгарській та гагаузькій мовах з російської мови, це лексеми, які не мають еквівалентів  у цих мовах та використовуються для позначення предметів і реалій громадського життя.

Інтерференція спостерігається на всіх рівнях мови – фонетичному, лексико-семантичному, морфологічному та синтаксичному. 

Перемикання кодів відбувається, коли комунікант у своєму мовленні вживає  дві або більше структурних одиниць іншої мови, зберігаючи граматичні норми останньої. Перемикання коду, що відбувається у процесі розмови, здебільшого є реакцією співрозмовника на зміну ситуації чи теми спілкування.

 На відміну від перемикання кодів, змішана мова являє собою невмотивоване вживання лексики двох чи трьох мов, “оформленої” за граматичними законами однієї з них. Вона, на відміну від кодових перемикань, є неусвідомлюваним процесом, її використовують, на наш погляд, для полегшення спілкування. 

 7. Мультилінгвальна ситуація в досліджуваному населеному пункті не є гармонійною. На сучасному етапі в найбільш загрозливому стані перебуває болгарська мова, більшу комунікативну потужність має гагаузька, важко “пробиває собі дорогу” українська. Об′єднувальними мовами в зазначеній спільноті стали гагаузька і російська. Найхарактернішими типами мовної поведінки мешканців населеного пункту стали кодові перемикання мовного і мовленнєвого характеру. Перемикання першого виду пов′язані зі свідомим вибором мови залежно від соціокультурних параметрів комунікації. У такому випадку кожний конкретний акт комунікації може бути одномовним, але оскільки мовець у своїй мовній діяльності вживає різні мови, тип його мовної поведінки характеризується як зміна коду. Мова обирається з огляду на сферу спілкування, соціальний статус і соціальну роль.

Зміни коду в процесі мовлення являють собою реакцію мовця на зміни параметрів конкретного комунікативного акту і виражаються в переході на іншу мову на межі висловлень  чи в межах одного з них.

8. Отримані результати відкривають перспективи подальшого вивчення мовної ситуації, що на цьому етапі є важливим для України. Такі дослідження необхідні для пошуку оптимальних шляхів формування мовної особистості, яка володіє  рідною, державною та іншими мовами. Мультилінгвізм  – це реальність 21 ст. Зберегти мови національних меншин, зокрема болгарську та гагаузьку, здатна тільки продумана мовна політика держави.

У вступі обґрунтовується вибір теми і практичного матеріалу дослідження, визначається актуальність і новизна теми дисертації, встановлюються вихідні теоретичні позиції, на яких базоване дослідження, визначається їхня теоретична і практична значущість, перелічуються прийоми і методи дослідження, дається характеристика мовного матеріалу, на якому проводилося дослідження, формулюються мета і завдання роботи, описується структура дисертації і накреслюються шляхи використання її теоретичних положень в навчально-методичному процесі.

У розділі 1 “Сполучуваність як лінгвістична проблема” розглядаються основні напрямки розробки проблем комбінаторики взагалі й лексичної сполучуваності зокрема вітчизняними та зарубіжними лінгвістами; простежується ретроспектива лінгвістичних концепцій комбінаторики мовних одиниць.

Через те, що проблема сполучуваності слів складна і неоднозначна, вона була і залишається в центрі інтересів лінгвістики. Феномен лексичної комбінаторики гносеологічно зв’язаний з лексикологією, семантикою, ідіоматикою, морфологією і синтаксисом. Усякий раз, у залежності від необхідності вирішити найближчі проблеми в конкретних умовах (наприклад, при порівняльному аналізі сполучуваності слів двох або більш мов, а також при розробці проблем перекладу з однієї мови на інші), на перший план висуваються ті або інші часткові питання мовленнєвої діяльності. Серед них у першу чергу – з’ясування механізмів і обмежень сполучуваності слів.

В історії вітчизняної і зарубіжної лінгвістики комбінаторика слів розглядалася як сполучна ланка між лексикологією і синтаксисом (О.Х. Востоков, М.В. Ломоносов, Ф.Р. Палмер, О.О. Потебня, Д.М. Соколов, П.І. Соколов, Г. Суїт, Дж.Р. Фьорс, О.О. Шахматов, і ін.). У цьому зв’язку здатність слів вступати в синтаксичні конструкції потребувала пояснень відповідно до власне лінгвістичних правил і закономірностей. Надалі концепції Ш. Баллі і Л. Теньєра стимулювали продовження пошуків у даній галузі. У радянському мовознавстві проблеми комбінаторики знайшла відображення в дослідженнях І.Є.Анічкова, Н.Д. Арутюнової, В.Г. Гака, Б.М. Гаспарова і багатьох інших.

У середині минулого століття були накреслені основні аспекти вивчення сполучуваності слів. Н.Д. Арутюнова, В.Г. Гак, Н.Д. Гарипова, В.Т. Ковальчук, М.В. Леонова, Л.Ю. Саприкіна В.А. Філатов й ін. пояснювали лексичну комбінаторику предметно-логічними зв’язками референтів. Недоліком такого підходу варто вважати тлумачення причин, за яких слова утворюють одне з одним лінійні конструкції, без врахування власне лінгвістичних правил і закономірностей.

Ю.А. Гвоздарьов, О.О. Зарайський, К.О. Казенін, Н.З. Котелова, С.Л. Іванова, О.В. Рахиліна, С.В. Серебрякова, М.Д.Степанов, О.М. Толікіна, Д.М. Шмельов і ін. наполягали на зумовленості сполучуваності слів певними законами, що існують у мові, однак не наводили більш або менш задовільних формулювань таких законів.

Дослідники, які обрали у своїх роботах лексикографічний напрямок вивчення комбінаторики, а саме її аналіз з метою виявлення значення слова, розмежування лексико-семантичних варіантів багатозначного слова, розмежування лексичних синонімів, визначення антонімічної пари і т.п. (Ю.Д. Апресян, В.Д. Аракін, Н.Г. Архипова, Л.О. Введенська, В.М. Комісаров, М.Д. Лєснік і ін.), не вирішуючи проблеми сполучуваності, накреслили перспективи використання даних про комбінаторні потенції тієї або іншої лексеми при укладанні словникових статей.

У дослідженнях, присвячених сполучуваності слів з урахуванням їх приналежності до окремих частин мови (В.П. Бахтіна, Г.Д. Гарипова, М.А. Глазман, Н.Д. Дмитрієва, М.М. Копиленко, І.С.Кулікова, І.О. Маркова, В.Н. Убийко й ін.), у більшості випадків відсутні чіткі визначення критеріїв для розмежування лексично і синтаксично зумовлених конструкцій.

Вихідні положення, на яких побудоване дисертаційне дослідження, у сумарному викладі мають наступний вигляд.

Поєднання слів у синтагму відбувалося в процесі міжідіомного спілкування. Людина споконвічно прагнула довідатися, як той або інший предмет (явище) називається в інших. З точки зору М.О. Луценка, спілкування носіїв різних мовних систем, мабуть, виглядало так: “Своє слово пред’являлося співрозмовникові як питання й одночасно вказівка на предмет – це (що)? У відповіді повторювалося чуже слово і додавалося своє, що служило відповіддю (своє для того, хто відповідає). <…>

Потреба змісту в оформленні його словом-звуком є, імовірно, головним фактором міжідіомного спілкування, тому що саме в спілкуванні з іншим плем’ям можна було «роздобути» слово для окремого предмета” [Луценко 2003, с. 169]. Отже, спочатку заново створена синтагма являла собою суму рівних доданків: а + а, де а = а. При цьому «своє» слово для мовця мало досить широке значення, а «чуже» слово – вузьке, що і послужило поштовхом для подальшого розмежування значень компонентів синтагми: а + а ® а + b.

Приймемо, що у формулі а + а, де а = а, перший складник являє собою слово з вузьким значенням. У його основі лежить єдиний вихідний зміст. Другий складник – багатозначне слово з високо розвинутою образною основою. При цьому один з його базових змістів збігається зі змістом першого компонента формули. Тоді з’єднання цих елементів сполучення передбачає спочатку їхнє зіставлення, а потім, з урахуванням подібності або суміжності, утвердження змісту на основі зняття предикації і – далі – розподібнення складників вираження змісту. Отже, заново утворене словосполучення за своєю природою споконвічно тавтологичне, тому що воно не залучає нових образів, а закріплює ознаки, що виникли із ситуації визначення першого елемента синтагми: а = а. Потім тотожність між суб’єктом і предикатом порушується, розвивається нова якість, тісно пов’язана з означуваним предметом, що частково зберігає зв’язок з попереднім значенням, але вже не рівна йому: а = а ® а + а ® а + b. Крім того, на першому етапі в словосполучення з’єднуються елементи, подібні за граматичною формою і значеннєвим змістом. Потім набирає сили механізм семантичного і граматичного розподібнення елементів отриманої конструкції.

У мові існують два типи сполучуваності: лексична і синтаксична. Перший тип комбінаторики потрібно вважати вихідним і абсолютним. Ним зумовлена здатність кожного слова створювати лінійну конструкцію з обмеженою кількістю лексем. В основі кожного з таких сполучень лежить спільність первинних значень, властивих лексемам, що поєднуються. Інакше кажучи, це процес предикації, у ході якого слова сполучаються одне з одним, утворюючи мовні одиниці більш високого порядку. У них породжуються специфічні семантичні відтінки: саме тому значення цілого не є простою сумою значень кожного зі складників. Лексична сполучуваність являє собою базис комбінаторних реляцій. Наприклад:

A mind like a steel trap (букв. розум, як сталева пастка) – чіпкий розум.

Charley is a man around 40 odd years of age and a mind like a steel trap (АРФС, с. 305).

Чарлі – чоловік віком за 40, має чіпкий розум.

A mind = розум. Значення ‘розум’ співвідноситься зі значенням ‘рот’ [Луценко 2003, с. 6]. ‘Рот’ (символічно) являє собою ‘діру’. ‘Діра’ – це насамперед ‘яма’, а ‘яма’ у свідомості людини споконвічно асоціювалася з ‘пасткою’ (= а trap). Цікаво, що іменник a trap також перекладається як ‘рот’ у розмовному варіанті англійської мови:

She never said a word except to tell me to keep my trap shut (W.S. Maugham The Razor’s Edge).

Вона нічого не говорила, лише веліла мені мовчати.

Отже, a mind = ‘розум’           ‘рот’ ® ‘діра’ ® ‘яма’ ® ‘пастка’ = a trap, тобто зазначена синтагма є сумою рівних складників як у відношенні семантики a mind + a trap = а + a, так і в плані їхньої граматичної форми: a mind + a trap = субстантив + субстантив.

На більш високому рівні відбувається постійний рух від лексичної (обмеженої) до синтаксичного (набагато ширшої) сполучуваності мовних одиниць. Подібні за змістом компоненти конструкції набувають істотних формальних розходжень. Наприклад, укр. потрапити в пастку = дієслово + прийменник + субстантив.

Вона [Марія] потрапила в пастку, хижо й підступно підготовлену ворогом пастку, з якої не було порятунку (СУМ, Т. 3, с. 480).

При цьому здійснюється предикація граматичних показників слів, що поєднуються. Значення флексій, прийменників, префіксів і т.п. також сполучаються на основі єдності їхньої форми і змісту. Виходячи зі сказаного, можна зробити висновок: на першому етапі в синтагму з’єднуються елементи, подібні за граматичною формою і значеннєвим змістом; потім набирає сили механізм семантичного і граматичного розподібнення компонентів конструкції. Таку трансформацію лексично обумовлених структур у синтаксичні варто вважати універсальною.

Отже, лексична сполучуваність – це реалізація функціональної моделі предикації, відповідно до якої окремі лексеми утворюють бінарні лінійні комбінації на основі часткової або повної семантичної єдності.

У розділі 2 “Сполучні потенції імен і іменних змістів в англійській, українській і російській мовах” розглядаються основні види іменних синтагм, що відповідають запропонованій нами формулі сполучуваності (а + а ® а + b).

Сурядні синтагми як експлікація лексичної сполучуваності.

Процес утворення сурядних синтагм можна уявити таким чином. Через потребу предикації спочатку виникали складні синтаксичні одиниці, що відповідають моделі іменник = іменник. Надалі такі предикативні синтагми стали словами. Наприклад, ebb-tide (відплив), bread-crumb (хлібна м’якушка), рос. путь-дорога, грусть-тоска, печаль-кручина  і подібні до них. Ці мовні одиниці прокладали шлях структурам розподібнення – так виникли, очевидно, предикативні конструкції типу суб’єкт + (зв’язка) + предикат, де у ролі формальної зв’язки виступала яка-небудь дейктична лексема. У ряді випадків використання зв’язки стало неодмінною умовою існування предикативної синтагми. Процес комунікації являє собою безперервне поглинання предикації. Виниклі з предикативних номінативні одиниці вступають у предикативні відношення більш високого порядку (з наступним поглинанням предикації) і т.д. Однак, що до завдань цього дослідження не входить аналіз предикативних зв’язків, які виходять за рамки елементарної синтагми.

Аналізований нами лінгвістичний матеріал був вилучений із фразеологічних словників англійської, української і російської мов, а також із творів сучасних англійських, російських та українських поетів і прозаїків. Він містить у собі 5589 конструкцій, що виникли на основі сурядного зв’язку. З них 1476 сполучень – англійською мовою, 2050 – українською і 2063 – російською. Сполучним елементом в англійських синтагмах виступають лексеми and (84,3%), or (10,1%) і neither … nor (5,6%)... У сполученнях російською мовою – лексеми и / да (57,3%), ни … ни (35,9%), а (6,8%). В українських синтагмах лексеми і / й, та (58%) і ні … ні / ані … ані (36,2%), а (5,8%).

Сполучення, які включають у себе лексеми not only … but also, both … and, або, а також, или, а также і подібні мають ті ж самі семантичні, граматичні і структурні характеристики, що й інші розглянуті нами типи сурядних синтагм. Через обмежений обсяг нашої роботи словосполучення, що виникли на основі даних сполучних лексем, до неї не ввійшли.

Аналізовані нами структури англійською, українською і російською мовами класифіковані за ступенем розподібнення слів-компонентів, а також з урахуванням їхньої граматичної форми (відмінок, наявність або відсутність прийменника) і типу сполучної лексеми (див. таблиці 2.1 і 2.2).

У Вступі обґрунтовано вибір проблематики, об\'єкта, предмета дослідження; визначено актуальність теми дисертації, сформульовано мету і завдання роботи; розкрито наукову новизну дослідження, його теоретичне і практичне значення, описано методи дослідження.

У першому

При всій різноманітності підходів до визначення терміна досягненню мети й вирішенню завдань нашого дослідження найбільше відповідає визначення, запропоноване О. С. Ахмановою, згідно з яким термін – це слово або словосполучення спеціальної (наукової, технічної тощо) мови, створюване (прийняте, запозичене і т.п.) для точного вираження спеціальних понять і позначення спеціальних предметів.

У лінгвістичній літературі майже аксіоматичним стало твердження про те, що термінологія не еквівалентна терміносистемі. При цьому істотні розходження між цими двома утвореннями вчені вбачають у тому, що термінологія становить певною мірою безструктурний набір одиниць, «доступний» лише свідомому впорядкуванню; терміносистема ж – кінцевий продукт свідомого впорядкування термінів, коли її структура адекватна структурі системи понять певної науки. Щоб перетворитися в терміносистему, термінологія повинна пройти процес тотальної систематизації, яка охоплює всі рівні мови. Термінологія як частина лексичного складу загальномовної системи перебуває в тісній залежності від її лексико-граматичних законів, що виявляються в парадигматичних і синтагматичних характеристиках термінів.

Інтерес до вивчення шляхів і принципів формування терміносистем підтримується, на думку Л. В. Івіної, такими важливими об\'єктивними передумовами, як: 1) порівняно незначною теоретичною і практичною розробленістю проблеми формування нових терміносистем; 2) утворенням галузевих терміносистем на межі декількох галузей знань і сфер діяльності; 3) появою значної кількості нових термінів при одночасному «відмиранні» частини колишньої термінології.

Усе зазначене безпосередньо стосується й термінології менеджменту (далі – ТМ), активне формування якої в російській та українській мовах припадає на 90-і рр. ХХ ст. Поряд із дослідженнями терміносистеми фінансово-економічної сфери діяльності в цілому на матеріалі англійської, російської та української мов (див., наприклад, праці В. М. Лейчика, М. В. Китайгородської, С. В. Сахневич, Л. В. Івіної, О. В. Чуєшкової та ін.), наявні дослідження, присвячені вивченню її окремих терміносистем, зокрема, маркетингу (Д. П. Шапран), бізнесу (В. В. Нікітіна, К. О. Захарчук), венчурного фінансування (Л. В. Івіна), ринку (Т. С. Кондратьєва), комерції (М. Б. Яніна, К. Шевчинська), мікроекономіки (А. Д. Олійник), біржі (Н. О. Жданова).

Термінологія менеджменту будь-якої мови – складна система, в якій паралельно функціонують терміни як національного, так і іншомовного походження. У дисертації під запозиченням розуміємо процес взаємодії двох чи більше мовних систем із наступним переходом мовних елементів однієї мови в іншу, зміною запозичених слів на всіх рівнях системи мови-реципієнта, засвоєнням нових і диференціацією вже наявних раніше значень предметів, явищ, понять. Отже, запозичення є активним процесом, при якому мова, що запозичує, не пасивно сприймає чуже слово, а так чи інакше переробляє його і включає в систему своїх внутрішніх відношень.

Згідно з класифікацією С. В. Гриньова, яка базується на характері запозиченого матеріалу, виділяються три основні різновиди запозичення: матеріальне запозичення, калькування і змішане запозичення.

До матеріального запозичення належать запозичені слова, іншомовні вкраплення, екзотизми, варваризми, а також терміноїди іншомовного походження, які не мають широкого вживання: андеррайтинг / андерайтинг, истеблишмент / істеблішмент, гудвил / гудвил тощо; grape vine / grape vine, R & D / R & D, локаут / локаут; ноу хау / ноу-хау // ноу-гау  і под.

Серед способів калькування виділяємо: а) словотворче калькування, при якому запозичується структура іншомовної лексеми: Х-неэффективность / Х-неефективність // ікс-неефективність / x-inefficiency; самоуправление / самоменеджмент // аутогений менеджмент / self-management; б) фразеологічне калькування, при якому відбувається послівний переклад іншомовного словосполучення: «объятия плюшевого медведя» / * / teddy bear hug; дерево решений / дерево рішень / decision tree; в) семантичне калькування, коли слово набуває додаткового значення: «перегрев» / «перегрів» / overheating, охотник за головами / * / headhunter та ін.

При змішаному запозиченні одна частина лексеми запозичується, а друга перекладається: псевдокоманда / * / pseudo-team. Сюди також варто віднести й синтаксичні кальки, що суміщають автохтонні й запозичені компоненти: анализ потока фондов / аналіз потоку фондів / funds flow analysis.

Як відомо, тенденції поглиблення міжмовної подібності й глобалізації економічних знань викликають певний паралелізм у розвитку мов і знаходять вираження у збільшенні запозичень інтернаціональних елементів, у тому числі в термінологічній лексиці. За нашими підрахунками, у досліджуваному матеріалі з 1752 термінів російської мови й 1402 термінів української мови 367 термінів є інтернаціоналізмами (~ 24 %), що походять з латинської (167), грецької (44), німецької (22), англійської (47), французької (85) мов. Ці слова відображають фундаментальні економічні й управлінські поняття, наприклад: аболіціонізм (англ.), брейншторм (англ.), вакансія (франц.), організація (франц.), етика (грец.), контроль (франц.), конфлікт (лат.), криза (грец.), персонал (лат.) та ін. 76 % складають терміни, запозичені із сучасної англійської мови,   1 % – з японської мови: норми «он», «семпай», «кохай», «дорьо», норми «гірі», принцип «ва», метод «рінгі».

У другому розділі «Особливості формування терміносистем менеджменту в мовах-реципієнтах» розглянуто основні етапи історичного розвитку теорії і практики менеджменту в світі загалом, у Росії й Україні зокрема, визначено чинники, що впливають на характер поняттєвої структури терміносфери менеджменту в мовах-реципієнтах, схарактеризовано дві концептуальні моделі поняттєво-тематичної сфери менеджменту, виявлено зв\'язок терміносфери менеджменту із загальнонауковою термінологією та загальновживаною лексикою.

Розвиток теорії менеджменту характеризується безперервністю і відображає континуум змін, що відбуваються в суспільстві, економіці, у всій системі соціально-економічних відносин. Нові умови економічного розвитку колишніх республік СРСР, які стали незалежними державами, потребували створення нової, більш ефективної й гнучкої системи управління виробничими процесами, що базується на творчій ініціативі й заповзятливості як окремих осіб, так і трудових колективів та їхніх керівників. Рівень розвитку національної економіки багато в чому визначається якістю управлінської праці, а необхідність створення оптимальних умов для неї зумовлює появу управлінця нового типу, що й викликало до життя бурхливий розвиток такої сфери, як менеджмент.

Формування і розвиток української та російської моделі менеджменту відбувається не тільки під впливом сучасних американських шкіл, але й під впливом накопиченого вітчизняного й світового досвіду. Сьогодні менеджмент – обов\'язкова навчальна дисципліна у вищих навчальних закладах економічного профілю й на економічних факультетах усіх вищих навчальних закладів як у Росії, так і в Україні. У цих державах активно розвивається й наукова діяльність у сфері менеджменту, з кожним днем збільшується кількість перекладної й вітчизняної літератури з проблем управління. Все це сприяє бурхливому розвитку ТМ російської та української мов, який переважно відбувається паралельно, однак має й певні особливості в кожній із них.

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, розкрито його наукову новизну, теоретичне і практичне значення, методи й методологічні засади, сформульовано мету й основні завдання, охарактеризовано фактичний матеріал та вказано форми апробації результатів дисертації.

          У першому розділі “Семантична універсалія в системі мовних універсалій” уточнюється статус семантичної універсалії в системі мовних універсалій, наводяться дефініції поняття семантичної універсалії в різних лінгвістичних парадигмах та характеризується метафора як одна з базових категорій системи семантичних універсалій.

          У першому підрозділі подаються відомості про лінгвістичні універсалії в сучасному мовознавстві, визначаються основні принципи їх дослідження: 1) системний опис, що включає визначення, класифікацію та методологію лінгвістичних універсалій (Дж.Грінберг, Ч.Осгуд, Дж.Дженкінс [1970], Ч.Ф.Хоккетт [1970], Ю.В.Рождественський [1968, 1969], Б.О.Успенський [1970], Б.О.Серебренніков [1972], М.М.Гухман [1974]); 2) структурний, який передбачає опис структурних особливостей лінгвістичних універсалій (С.Д.Кацнельсон [1983, 1986], П.Рамат [1986], В.Д.Аракін [1989], Б.Пот’є [1989]); 3) рівневий, що характеризує мовні універсалії на різних рівнях мови (Т.Мілевський [1963], Дж.Грінберг [1963], Б.О. Успенський [1965], О.С.Широков [1985], В.В.Іванов [1988], С.Ульманн [1970], Є.Д.Поліванов [1991]); 4) когнітивний, який допомагає визначити онтологічні особливості лінгвістичних універсалій (А.Вежбицька [1999], С.Г.Шафіков [2000]); 5) соціальний, що виявляє соціолінгвістичні ознаки лінгвістичних універсалій (Н.Б.Мечковська [2000]).

          Другий підрозділ присвячений визначенню дефініцій семантичної універсалії в різних лінгвістичних парадигмах, а також аналізу класифікацій семантичних універсалій. Існує три підходи до аналізу та виявлення семантичних універсалій: 1) лексико-семантичний, який проявляється в аналізі семантичних категорій (С. Ульманн [1970]); 2) когнітивний, що репрезентує онтологічні категорії семантики (С.Г. Шафіков [2000]); 3) синтаксичний, котрий відображає універсальність синтаксису смислу, що базується на синтаксичному оточенні семантичних категорій (А. Вежбицька [1999]).

          Як семантичні універсалії в дисертаційному дослідженні кваліфікуються процеси, що є властивими парадигмі лексичного значення слова як з прагматичної, так і з когнітивної позицій.

          У третьому підрозділі розглядається метафора як одна із базових категорій системи семантичних універсалій. Останнім часом наприкінці ХХ – початку ХХІ століть основними напрямками у вивченні метафори стали: 1) культурологічний: поетична метафора бароко [Андрієнко 1997], метафора в культурі й літературі постмодерну [Якимчук 1998, Эпштейн 2005]; 2) термінотворчий: метафорична терміносиситема архітектури [Білан 1996], метафора в професійній мові економістів [Махницкая 2001], метафоричні терміни підмови фінансів [Кришталь 2003]; 3) когнітивний: типологія когнітивної метафори [Григораш 1996, Попова 2003], концептуальна метафора [Ченки 2000, 2002; Рахилина 2000, 2002], метафоричні концепти [Алексеева 2000; Ивашенко 2000], трансформація когнітивної метафори в метаболу [Бєлєхова 2002], антропоморфна метафора [Талько 2005]; 4) аксіологічний: відбиття ціннісних характеристик через світ метафори [Бородулина, Коломийцева 2000; Петренко, Слепакова 2002, Гудавичус 2002].

          Теоретичним підґрунтям для досліджень лексико-семантичного аспекту метафори стали висновки дослідників (В.Г. Гака, Л.О. Новикова, Г.М. Скляревської, Л.О. Кудрявцевої та ін.) про те, що метафора є полісемічним явищем, що забезпечує вторинну номінацію об’єкта, який позначається, а отже, лексичне значення метафори слід аналізувати в межах парадигматичних відношень вихідної та похідної одиниць. Звертати увагу треба і на те, як проявляються денотативні семи у похідному значенні порівняно з вихідним (тобто, поширюються, узагальнюються, замінюються або випадають ті чи інші змістовні компоненти денотативної частини лексичного значення).

          Другий розділ “Лексико-семантичні закономірності утворення метафор в англійській, французькій, українській та російській мовах” присвячено з’ясуванню генеративних можливостей метафори в кореляції з іншими семантичними універсаліями. З позицій компонентного аналізу виявлено семантичні трансформації метафори на рівні архісеми та диференційних сем.

          У першому підрозділі другого розділу досліджується кореляція метафори з іншими семантичними універсаліями в аспекті суміжності та бінарності. На мовному рівні метафора взаємодіє з іншими семантичними універсаліями передусім у полі суміжності та полі протиставлення. У полі суміжності такі метафори називаються: 1) прозорими, 2) полісемічними, 3) антропоморфними та 4) метафорами семантичних полів. У полі протиставлення – 1) синонімічними та 2) синестетичними метафорами.

          Прозора метафора формується на ономатопоетичних виразах та взаємодіє з мотивованими та немотивованими словами в полі суміжності. Семантичні структури, притаманні прозорій метафорі, – це заміна архісеми (далі АС) та додавання нових диференційних сем (далі ДС) або заміна АС та узагальнення ДС. Наприклад, вихідні та похідні значення іменників (англ.) flame, (франц.) feu, (рос.) пламя, (укр.) полум’я свідчать про те, що при утворенні таких метафоричних словосполучень, як (англ.) flame of her eyes, flame of love, (франц.) le feu de l’âme, (рос.) пламя глаз, пламя любви, пламя души, (укр.) полум’я душі відбулась заміна АС “gas – dégagement – газ – газ” на “passion – passion – страсть – пристрасть” та додавання нових ДС “love”, “look”, “sentiments”, “чувства”, “почуття”; (англ) flame “ignited gas; visible combustion; bright light → passion of love, look etc.” [OED, IV, 280]; [W, I, 863]; [C, 529]; “Any objection lasted no longer till the force of her arguments and the flame of her eyes could be displayed” [Austen]; (франц.) feu – “dégagement d’énergie calorifique et de lumière accompagnant la combustion vive → ardeur des sentiments des passions” [GLDLF, III, 1926], [DLF, II, 1654], [PRDLF, 913]; “Le désepoir augmentaint l’éloquence naturelle de la duchesse, mais le feu de l’âme faisait qu’effrayer davantage le marquis” [Stendhal]; (рос.) пламя – “горящие светящиеся газы высокой температуры → внутреннее горение, страть” [ССРЛЯ, X, 1302]; [СРЯ, ІІІ, 132]; “Все возражения уступали силе ее доводов и пламени ее глаз” [Остен]; (укр.) полум’я – “пара або газ, які виділяються деякими речовинами при горінні й мають властивість світитися → піднесення, натхнення” [СУМ, VIII, 289]; [НТСУМ, ІІІ, 551]; “Відчай збільшив силу природного красномовства герцогині, але полум’я її душі зовсім перелякало маркіза” [Стендаль].

          Полісемічна метафора утворюється за наявності метафоричного зв’язку як джерела полісемії і також реалізується в полі суміжності. Семантичний процес, що стимулює прояв метафоричної полісемії, – це заміна АС та додавання нових ДС. До семантичного кола прикметників (англ.) deep, (рос.) глубокий, (укр.) глибокий входять такі похідні значення.

          Перше метафоричне значення (англ.) “remote, out-of-the-way (about roads, lanes, countries etc.) [OED, III, 118]; [W, I, 589], [C, 357]; “Lizzy liked to wander along deep lanes of Pamberly manor” [Austen]; (рос.) «отдаленный, глубинный (о дорогах, тропинках, странах и т.д.)» [ССРЛЯ, ІІІ, 145]; [СРЯ, І, 916]; «Лизи любила прогуливаться по глубоким тропинкам поместья Памберли» [Остен]; (укр.) “розташований далеко від якого-небудь місця, пункту (про дороги, стежки, країни); віддалений, стародавній, незапам’ятний (про час) [СУМ, ІІ, 946]; [НТСУМ, I, 605]; “Мадам Реналь ходила глибокими стежками, коли бажала залишитися насамоті, і вона не мала потреби у будь-якій компанії” [Стендаль] утворюється завдяки заміні АС “extending – простирающийся - який простирається” на “remote - отдаленный - віддалений” та додаванню нових ДС “roads”, “lanes”, “countries”, “дороги”, “тропинки”, “страны”, “дороги”, “стежки”, “країни”, “час”.

          Друге метафоричне значення (англ.) “inaccessible, carefully concealed (about words, events etc.)” [OED, III, 118]; [W, I, 589], [C, 357]; “This indisputable truth is very familiar to everybody that any deep secret becomes evident however” [Maugham]; (рос.) «недоступный, тщательно скрытый (о тайне, секрете и т.д.)» [ССРЛЯ, ІІІ, 145]; [СРЯ, І, 916]; «Эта непреложная истина известна всем, что самая глубокая тайна все равно становится явной» [Моэм] набуває нової АС “inaccessible - недоступный”, на противагу вихідній АС “extending - простирающийся” та ДС “words”, “events”, “тайна”, “секрет”.

            Результатом третього метафоричного переносу є значення (англ.) “absorbing, serious, wise (about feeling, interest etc.)” [OED, III, 118]; [W, I, 589], [C, 357]; “We are like people living in a country whose language they know so little that, with all manner of beautiful and deep thoughts to say, they are condemned to the banalities of the conversational manuel” [Maugham]; (рос.) “проницательный, серьезный, мудрый, большой и сильный (об уме, мыслях, чувствах и т.д.); обладающий глубиной» [ССРЛЯ, ІІІ, 145]; [СРЯ, І, 916]; «Мы, как те существа, которые живут в стране, чей язык они знают настолько мало, что все красноречивые и глубокие мысли, они сводили к банальностям разговорного жанра» [Моэм]; (укр.) “проникливий, серйозний, вдумливий (про людей), виразний, мудрий; який відзначається глибиною дій, думок, вчинків” [СУМ, ІІ, 946]; [НТСУМ, І, 605]; “Яка глибока думка відзначила її горде чоло!” [Стендаль] була використана семантична трансформація заміни АС з “extending - простирающийся - який простирається” на “absorbing - проницательный - проникливий” та додавання нових ДС “feelings”, “interest”, “ум”, “мысли”, “чувства”, “думки”, “розум”, “вчинки”.

          Четвертий метафоричний перенос (англ.) “intense, vivid, extreme (about emotions, sleep, night, sin, colour etc)” [OED, III, 118]; [W, I, 589], [C, 357]; “Those words, though heaven only knew how often she had heard them, still made her feel a deep agitation” [Maugham]; (рос.) «достигший полноты своего проявления, высшего предела (о ноче, грехе, цвете и т.д.)” [ССРЛЯ, ІІІ, 145]; [СРЯ, І, 916]; «Элизабет в еще большем растройстве ответила ему с глубокой серьезностью и убеждением» [Остен]; (укр.) “який досяг високого ступеня; сильний (про душевний стан, почуття тощо)” [СУМ, ІІ, 946]; [НТСУМ, І, 605]; “І хоча життя його протікало в постійному спілкуванні з пані де Реналь – варто їм тільки було залишитися вдвох, між ними встановлювалося глибоке мовчання” [Стендаль] також пов’язаний із заміною АС “extending - простирающийся - який простирається” на “intense - ярко выраженный - сильний ” та додаванням нових ДС “emotions”, “night”, “sin”, “colour”, “эмоции”, “ночь”, “грех”, “почуття”, “стан”.

          Антропоморфну, або метафору-персоніфікацію, спостерігаємо у випадках “перенесення ознак і властивостей людини на предмети, явища природи, абстрактні поняття, тварини” [Енциклопедія 2000: 437] за умов її перебування в полі суміжності. Семантична структура персоніфікаційної метафори трансформується через процеси заміни АС та додавання ДС і заміни АС та актуалізації ДС. Утворення нового значення дієслів (англ.) to awake, (рос.) пробуждать відбувається за допомогою заміни АС “not asleep – проснуться” на “to arouse – вызывать” та додавання нових ДС “sense”, “recollections”, “воспоминания”, “ощущения” (пор., з первинним значенням цих дієслів “no longer or not yet asleep”, «заставлять проснуться, нарушать чей-нибудь сон»): (англ.) to awake “no longer or not yet asleep → to arouse (a sense of)” [OED, I, 590]; [W, I, 152]; [С, 85]; “Marianne’s note, by assuring me that I was still as dear to her as in former days – that in spite of the many, many weeks we had been separated, she was as constant in her own feelings and as full of faith in the constancy of mine as ever, awoke all my remorse” [Austen]; (рос.) пробуждать «заставлять проснуться, нарушать чей-нибудь сон → возбуждать, вызывать» [ССРЛЯ, X, 1383]; [СРЯ, ІІІ, 304]; “Записка Марианны, из которой я узнал, что дорог ей, как прежде, что не смотря на долгие недели разлуки, она осталась верна собственным чувствам и по-прежнему свято верит в постоянство моих, пробудила во мне все былое раскаяние” [Остен].

          Сфера метафори семантичних полів також пов’язана із полем суміжності. Структура метафор семантичного поля виявляється через семантичні процеси заміни АС та актуалізації ДС і заміни АС та додавання нових ДС. У ряді семантичних транспозицій дієслів (англ.) to glide - “change position, by smooth continuous movement; go quietly or steadily → (of time etc.) pass gently and imperceptibly; pass gradually, shade off insensibly” [OED, VI, 217]; [W, I, 964]; [C, 599]; “Peaceful, fast-flowing happy time! My story glides by you now as swiftly as you once glided by me” [Collins]; (рос.) скользить - «плавно двигаться по гладкой, скользкой поверхности → быстро и плавно, не задерживаясь, распространяться, двигаться» [ССРЛЯ, XII, 922]; [СРЯ, IV, 113]; «Милые, мимолетные блаженные дни! Мой рассказ скользит по ним так же быстро, как проскользнули они» [Коллинз]; (укр.) ковзати - “плавно рухатися, посуватися по гладкій, слізькій поверхні → легко, плавно рухатися, злегка доторкаючись до чогось” [СУМ, IV, 204]; [НТСУМ, ІІ, 275]; “Тихі, бистроплинні, щасливі дні! Моя доповідь ковзає по вас так само швидко, як ви ковзнули повз мене” [Коллінз] відбувається заміна АС “change – перемещаться – переміщатися” на “pass – двигаться – рухатися” та актуалізація ДС “gently”, “плавно”, “плавно”.

          Метафоричні словосполучення “thoughts had roamed”, “мысли бродили” виникли завдяки семантичному процесу заміни АС “to ramble – идти” на “to change – менять” та додавання таких нових ДС як “thoughts”, “views”, “мысли”, “взгляды”. У тлумачних словниках представлено наступні вихідні та похідні значення дієслів (англ.) to roam “to ramble, to wander, to travel unsystematically over or through or about (country, seas) → to change the direction, not concentrating, not stopping on something (about thoughts, views)” [OED, VII, 728]; [W, I, 1963], [C, 1228]; “Such thoughts had roamed in my head” [Conan Doyle]; (рос.) бродить «идти, брести (обозначает действие, совершающееся не в одно время, не за один прием или не в одном направлении → менять направление, меняться не сосредотачиваясь, не останавливаясь на чем-либо (о мыслях, взглядах)» [ССРЛЯ, I, 634]; [СРЯ, І, 116]; «Вот какие мысли бродили у меня в голове» [Конан Дойл].

          “Образна метафора запроваджує в мові синонімію” [ЛЭС 1990: 296] і відповідно породжує синонімічну метафору. Структурно синонімічна метафора зумовлена заміною АС та додаванням нових ДС. Для синонімічної паралелі прикметників англійської мови sharp “having edge or point able to cut or pierce → acute, sensitive, quick to see or hear or notice, keen-witted, vigilant, clever” [OED, ІX, 635]; [W, III, 2088]; [C, 1311]; “Then; on one excuse and another, she sent him perl studs and sleeve-links and waistcoat buttons. To make him presents was a sharp joy for her” [Maugham]; shrewd “sagacious, sensible, discriminating, astute, judicious → sharp, biting (of blow, thrust), severe, hard; mischievous, malicious” [OED, IX, 773]; [W, III, 2107]; [C, 1329]; “I have a recollection of large, unbending women with great noses and rapacious eyes, who wore their clothes as though they were armour; and of little, mouse-like spinsters, with soft voices and a shrewd glance” [Maugham]; stinging “affecting with tingling physical or sharp mental pain → acute pain” [OED, X, 967]; [W, III, 2244], [C, 1426]; “I remember that I thought their conversation brilliant, and I used to listen with astonishment to the stinging humour with which they would tear a brother-author to pieces the moment that his back was tu ed” [Maugham], при утворенні переносного значення, характерна заміна АС “having edge”, “sagacious”, “affecting” на “acute” та додавання нових ДС “sensitive”, “hard”, “severe”, “mischievous”, “malicious”. У парі синонімів (рос.) острый «отточенный, хорошо режущий, колющий → сильно, ясно выраженный; напряженный» [ССРЛЯ, VIII, 1205]; [СРЯ, ІІ, 658]; «Затем одно извинение за другим, она послала ему жемчужные запонки, подтяжки и пуговицы для жилета. Ей приносило острую радость дарить ему подарки» [Моэм]; колючий «способный колоть, причинять уколы → язвительный, насмешливо-злой» [ССРЛЯ, V, 124]; [СРЯ, ІІ, 179]; «Я помню, что определил их разговор как блестящий; я привык слушать с изумлением их колючий юмор, которым они легко разобьют в пух и прах брата-писателя в тот момент, когда он отвернется» [Моэм] похідне значення реалізується через заміну АС “отточенный”, “способный колоть” на “сильный” або “язвительный” та додавання ДС “чувства”, “слова”, “взгляд”.

          Синестезія є одиним із видів метафори, який реалізується теж у полі протиставлення, оскільки відбувається зіставлення понять, що за своєю природою та прямими логічними зв’язками не можуть існувати поряд. При цьому структурне відображення лексичного значення метафора-синестезія знаходить у семантичному процесі заміни АС та додавання нових ДС. Для метафоричних словосполучень “soft manners”, “soft voices”, “мягкие манеры”, “мягкие голоса” також характерна заміна АС “easily cut – легко режущийся” на “not rude – приятный” та додавання нових ДС “voice”, “manner”, “character”, “голос”, “манеры”, “характер”, що і зафіксовано тлумачними словниками (англ.) soft – “comparatively lacking in hardness, yielding to pressure malleable, plastic, easily cut → not crude or brilliant or dazzling (about voice, manner, character etc.)” [OED, IX, 1367]; [W, III, 2165]; [C, 1371]; “Her manners were soft like the summer rain” [Maugham]; (рос.) мягкий – «легко поддающийся давлению, сжатию, малоупругий, эластичный → приятный, лишенный грубости, резкости (о голосе, манерах, характере)» [ССРЛЯ, VI, 1438]; [СРЯ, ІІ, 319]; «Ее манеры были мягкими, как летний дождь» [Моэм].

          Найбільш частотними типами метафор є прозора (600 метафор – 40%), антропоморфна (405 метафор – 27%) та синестетична (225 метафор – 15%). Далі йдуть полісемічна метафора (150 метафор – 10%), синонімічна метафора (90 метафор – 6%) та метафора семантичних полів (30 метафор – 2%).

          У третьому підрозділі другого розділу встановлено, що семантичні трансформації метафор на рівні диференційних сем в українській, російській, англійській та французькій мовах відбуваються в межах наступних семантичних процесів.

          1. Актуалізація ДС (тобто одна або декілька ДС переходять у ядерну сему). Так, в англійській мові іменник heart має переносне значення “central, main or innermost part of something” від прямого “main hollow muscular organ keeping up circulation of blood by contracting and dilating; disease of this” [OED,V, 60]; [W, II, 987]; [C, 75]; “The small pulse of the life within me, and the great heart of the city seemed to be sinking in unison” [Collins]; у російській мові іменник сердце також має переносне значення «центральная, основная, важнейшая часть чего–нибудь, средоточие» на відміну від прямого «центральный орган кровеносной системы в виде мышечного мешка (у человека в левой стороне грудной полости)» [ССРЛЯ, XIII, 680]; [СРЯ, IV, 80]; «Сердце огромного города и мое, казалось бились в унисон» [Коллинз]; в українській мові метафоричне значення “головна, найважливіша частина, центр чого–небудь” іменника серце, яке походить від прямого “центральний орган крвоносної системи у вигляді м’язового мішка, ритмічні скорочення якого забезпечують кровообіг (у людини – з лівого боку грудної порожнини)” [СУМ, IX, 149], [НТСУМ, IV, 182]; “Серце великого міста і маленьке моє, неначе билися в унісон” [Коллінз], також має місце. Очевидна заміна АС прямого значення “organ – орган – орган” на “part – часть – частина” в переносному. Актуалізуються ДС “main”, “innermost”, “основной”, “важнейший”, “головний” і “найважливіший”.

          2. Додавання нових ДС, тобто переносне значення іноді сприяє виникненню нових ДС. Завдяки вихідним значенням прикметників (англ.) wild - (of animal or plant) not domesticated or cultivated, not civilized, barbarous”, (франц.) sauvage - “(animaux, plante) incultiver, indomestiquer, inapprivoiser”, (рос.) дикий - «находящийся в первобытном состоянии (о людях), некультивируемый (о растениях), неприрученный, неодомашненный (о животных)», (укр.) дикий - “який перебуває в первісному природному стані, не приручений, на відміну від свійського (про тварин)” та похідним “angry, infuriated, rude, intensly eager, exited, frantic, passionate, distracted, mad (of looks, appearance, etc.) indicating distraction” [OED, XII, 121]; [W, III, 2614]; [C, 1664]; “Her eyes dilated and had a wild look in the dim evening light” [Collins]; “barbare, bestial, cruel, féroce, méchant, furieux, violent, rude, effréné, déchaîné” [GLDLF, VI, 6519]; [DLF, IV, 2040]; [PRDLF, 2042]; “Dans la brouhaha de la rue et au milieu des cris de tous les cochers survenus, personne ne pouvait faire attention à cri sauvage qui semblait être celui de la marchande” [Balzac]; «злой, яростный, грубый, необузданный, неистовый, страшный» [ССРЛЯ, III, 784]; [СРЯ, І, 398]; «Глаза ее горели и выражали дикий взгляд в тусклом свете сумерек» [Коллинз]; “злий, розлючений, грубий, шалений, неймовірний, страшний” [СУМ, ІI, 390], [НТСУМ, І, 750]; “Очі її палали та мали дикий погляд у тьмяному вечоровому світлі” [Коллінз] можна представити механізм переносу як заміну АС “not domesticated – indomestiquer - неприрученный – неприручений” на “angry – méchant - злой – злий” та додавання нових ДС “infuriated”, “rude”, “intensly eager”, “frantic”, “furieux”, “rude”, “violent”, “effréné”, “яростный”, “грубый”, “необузданный”, “неистовый”, “розлючений”, “грубий”, “шалений”, “неймовірний”.

          3. Генералізація ДС (узагальнення ДС, при цьому відбувається їх перехід з лексико-граматичних у категоріально-граматичні). Порівняймо дві семантичні структури – вихідну та похідну іменників (англ.) abyss – “bottomless chasm, deep gorge, hollow between rocks → immeasurable depth of something” [OED, I, 47]; [W, I, 9]; [C, 6]; “George stirred it all up and said that there seems to be an abyss of room” [Jerome]; (франц.) abîme - “gouffre dont la profondeure est insondable enre les rochers, precipice → grande quantité de quelque chose” [GLDLF, I, 19]; [DLF, I, 42]; [PRDLF, 4]; “Ces petites choses poussaient son coeur dans l’abîme de l’injustice” [Balzac]; (рос.) пропасть – «крутой, большой и глубокий обрыв между скалами, бездна → большое количество чего-нибудь, множество» [ССРЛЯ, XI, 1606]; [СРЯ, ІІІ, 508]; «Джордж все это перемешал и сказал, что остается еще пропасть места» [Джером]. Розширення значення відзначено заміною АС з “chasm – gouffre - обрыв” на “quantity – quantité - количество” та узагальненням ДС “rock”, “rocher”, “скала”.

          4. Випадіння ДС, тобто узагальнення одних ДС може супроводжуватися випадінням інших ДС). Проте узагальнення одних ДС може супроводжуватися випадінням деяких ДС. Це прослідковується на семантичних перетвореннях іменників (англ.) stream – “rushing, violent current, flow (of water in a sea or river) → moving mass of something” [OED, X, 1097]; [W, II, 2258]; [C, 1436]; “She was evidently a copious talker, and now poured forth a breathless stream of anecdote and comment” [Maugham]; (франц.) torrent – “cours d’eau à forte pente, impétueux, arives encaissées, à debit rapide et irregulier → grande masse de quelque chose (de ce qui afflue violentment)” [GLDLF, VII, 6120]; [DLF, IV, 2259]; [PRDLF, 2344]; “Où trouver des couleurs pour peindre les torrent d’indignation qui tout à coup sub ergèrent tous les couleurs bien pensant” [Stendhal]; (рос.) поток – «стремительно текущее водное течение → движущая масса чего-нибудь» [ССРЛЯ, X, 1619]; [СРЯ, ІІІ, 332]; «Очевидно, что она была замечательным собеседником, и сей час, запыхавшись, излила поток анекдотов и комментариев» [Моэм]; (укр.) потік – “водна, стрімка течія → велика кількість, маса кого-, чого-небудь, що рухається в одному напрямку” [СУМ, VII, 409], [НТСУМ, ІІІ, 632]; “Де ж мені знайти фарби, необхідні для того, щоб зобразити потік обурення, який раптом затопив всі добромисні серця” [Стендаль]. Похідне значення втрачає такі ДС, як “rushing”, “impetueux”, “стремительный”, при цьому узагальнюються ДС “water”, “l’eau”, “водный”, “водний” та замінюються АС “current – cours – течение – течія” на “masse – masse – масса – маса”.

          Результати дослідження представлено на діаграмі 1 (див. діаграму 1), з якої видно, що найбільш поширеними з цих процесів є:

1) заміна АС та актуалізація ДС – 65%:

          в російській мові – 422 метафори складають 65,1 % з 648 метафор;

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання, подано методологічні засади та методи дослідження, визначено його наукову новизну, розкрито теоретичне та практичне значення роботи, висвітлено апробацію й публікацію результатів.

У першому розділі “Теоретичні засади когнітивного вивчення іронії в лінгвістиці” ми визначаємо, на що може спиратися лінгвіст, вивчаючи іронію як вид комізму і як когнітивний феномен. Іронія є самостійним видом комізму, подібно до гумору й сатири, вирізняється з-поміж інших його видів суб’єктивним характером (зокрема, вибір об’єкта є довільним, про що говорить, наприклад, В. Янкелевич), має своєрідні лінгвістичні засоби реалізації, є найбільш характерним видом комізму для сучасної преси, яку ми розглядаємо. У пресі іронія виконує як риторичні, так і психотерапевтичні та розважальні функції (В. Санников). Іронія як модальність передає широкий оцінний спектр (С. Походня), але не формує іронічної оцінки як окремого виду останньої (Н. Лук’янова). Ми не знаходимо достатньо підстав, щоб зараховувати до типів іронії сарказм, але водночас маємо підстави вважати явищем іронії такий феномен у дискурсі сучасної пострадянської преси, як стьоб.

Преса різного спрямування використовує іронію для досягнення певної мети. У випадку енкратичної мови (за Р. Бартом) іронія підкріплює панівну ідеологію. У разі, якщо мова є акратичною, іронічний комізм є засобом протистояння ідеології держави. В обох ситуаціях справджується вислів З. Фройда про те, що насмішники привертають інших на свій бік. Іронія допомагає журналістові окреслити кола “своїх” і “чужих”, ствердити чи заперечити певні цінності. Отже, у мовознавчому аналізі іронії слід зважати на широкий позамовний контекст: загальну ситуацію, свідомість мовця й реципієнта тощо.

Іронія неодмінно пов’язана з операціями над різноманітними знаннями в людській свідомості, комбінаціями цих знань, зіставленням їх. Отже, у лінгвістичному дослідженні іронії доречно вдаватися до апарату саме когнітивної науки. Ми застосовуємо термін фрейм – одиниця знань, організована навколо певного поняття, яка, на відміну від асоціацій, містить дані про суттєве, типове й можливе для цього поняття (В. Дем’янков). Спираючись передусім на загальні положення, які висувають М. Мінський і Т. ван Дейк, ми розробили підхід, у межах якого, з одного боку, зручно вивчати явища комізму і який, з іншого боку, відповідає логіці сучасної когнітивістики. Жодним чином не заперечуючи структурності фрейму, ми зосереджуємо увагу на тому, які типи знання містяться в такій структурі. Погляд на фрейм як на особливим чином організовану множину дозволяє належним чином зосередитися саме на дискурсивному аспекті породження й сприйняття тексту. Дискурс, за Н. Арутюновою, розуміємо як зв’язний текст разом із його екстралінгвальними чинниками.

Кожна система знань має певну структуру. У ній обов’язково мають бути база даних і правила продукування. Пропонуємо такий вигляд бази даних дискурсивної системи знань. Мовна свідомість ділить реальність на поля; кожне поле містить множину фреймів (як одиниць системи знань), пов’язаних спільним предметом; також усередині кожного поля існує внутрішня ієрархія цінностей, паралельна ієрархії цінностей будь-якого іншого поля, – частина загальної ціннісної мережі (адже загалом для свідомості існує багато паралельних, не співвідносних цінностей). Природно, що поля, як множини фреймів, здатні перетинатися. Правилами продукування є: 1) побутова логіка з притаманними їй широкими індукцією та дедукцією, яка в деяких випадках співвідносна з математичною логікою та теорією множин; 2) асоціативна система посилань, завдяки якій відбувається актуалізація фрейму – його “впізнавання”, під’єднання через один його елемент до решти, ідентифікація з певним полем. Ці правила відображуються в структурі висловлювання, яке будує мовець.

Різнорідна інформація об’єднується у фреймі певним невипадковим чином. Ми уявно сортуємо інформацію, яку містить фрейм, і сприймаємо його як єдність (на зразок множини) знань певних типів. Фреймове повсякденне уявлення про те чи інше явище має, на нашу думку, лінгвальний, дискурсивний і екстралінгвальний компоненти. Лінгвальним компонентом ми називаємо ті слоти фрейму, які пов’язані з особливостями його актуалізації в мовленні. Дискурсивний компонент – це ті слоти, у яких зберігаються різноманітні прецедентні тексти та інші прецедентні феномени, пов’язані з об’єктом. Екстралінгвальний компонент містить ті слоти загального фрейму, які стосуються властивостей самого об’єкта й культурологічних норм, пов’язаних із ним.

Кожен фрейм в елементі дискурсу актуалізується принаймні на одному з таких рівнів: рівень організації мовлення, тезаурусний, текстовий і екстралінгвальний. Рівень організації мовлення пов’язаний з реалізацією характерних сценаріїв мовлення, спільних для всіх носіїв мови. Тезаурусний рівень актуалізації фрейму становить набір лінгвальних компонентів, які, з’явившись у тексті, здатні актуалізувати певний фрейм: іронічний контекст створюється різними операціями над елементами лінгвальної частини того чи іншого фрейму, які, у свою чергу, містять мовні й метамовні знання (відповідно рівень лінгвальних компонентів фрейму і метатезаурусний рівень). Текстовий рівень актуалізації фрейму містить прямі чи непрямі посилання на інший текст або іншу частину даного тексту й фактично відсилає відповідно до прецедентних текстів та інших прецедентних феноменів, розташованих у базі даних. Отже, на цьому рівні основну роль відіграють дискурсивні компоненти фрейму. Екстралінгвальний рівень актуалізації фрейму визначає місце певного фрейму в системі позамовних знань про світ, відносить його до того чи іншого поля через умовивід на основі логіки і/або знань із бази даних. І, звичайно, на цьому рівні “працюють” екстралінгвальні компоненти фреймів.

В основі лінгвокреативної діяльності людини перебуває її когнітивна здатність творчо переосмислювати старі й створювати нові ментальні конструкції (В. Гуреєв). Потужним інструментом цієї діяльності є різні фреймові структури. Для створення комічного, зокрема іронічного, ефекту в елементі дискурсу потрібно, щоб на якомусь із рівнів у структурі цього елемента поставала суперечність. В іронічному контексті така суперечність виконує іллокутивну функцію передачі ставлення автора до подій, про які йдеться.

Оскільки в більшості випадків іронія визначається комплексною дією чинників на різних рівнях свідомості та є результатом оперування одночасно кількома фреймами, то в другому розділі “Засоби фреймової репрезентації іронії в дискурсі” ми з’ясовуємо роль засобів кожного рівня у створенні цього виду комізму, щоб у комплексі їх розглянути в наступному розділі.

На рівні організації мовлення усний монолог має більше спільних рис із письмовим мовленням, ніж діалог. До сценарію ж останнього належать, зокрема, специфічний синтаксис, парцеляція та інші випадки транспозиції синтаксичних структур (С. Походня). Отже, природно, що з метою експресії в письмовому мовленні (зокрема в пресі) використовується сценарій найбільш відмінного від нього мовлення – діалогу. На нашу думку, можна говорити про використання великого фрейму-сценарію діалогу (діалог може й симулюватися). Для сучасної преси характерна особлива поліфонічність, що розвивається в межах сценарію, який ми назвали віртуальний публічний діалог (на противагу усному публічному діалогу – наприклад інтерв’ю). Він являє собою взаємодію думки автора статті й цитати з мовлення іншої особи (найчастіше політика).

Саме сценарій віртуального публічного діалогу використовується в аналітичних матеріалах преси. Ми виділили такі його види: прямий віртуальний діалог – письмова відповідь (що може виглядати як симуляція усної) на заяву, твердження тощо віртуального співрозмовника; внутрішній віртуальний діалог, який є фактично не продовженням “розмови”, а театральною реплікою “набік”, себто не є звертанням до того, хто породив попередню репліку, але й не перебуває поза діалогом; діалог-коментар, який відрізняється від внутрішнього діалогу тим, що виникає вже після взаємодії “співрозмовників” як своєрідне “останнє слово” журналіста (найближча аналогія – підпис під малюнком). Розглянувши кожен із видів фрейму віртуального публічного діалогу, звертаємо особливу увагу на доволі поширені їх комбінації. Отже, після прямої цитати репліки можуть іти лише в такому порядку, який відповідає послідовності обробки отриманої мовної інформації: 1) репліка прямого діалогу (якщо є) – первинне осмислення сприйнятого й безпосередня реакція на нього; 2) репліка внутрішнього діалогу (якщо є) – вторинна обробка отриманої інформації (за наявності 1, у співвіднесенні з можливою реакцією співрозмовника); 3) коментар (якщо є) – висновок, зроблений із результатів діалогу. Наприклад: “The Russians have recently suspended the import of American chicken drumsticks, with agriculture minister Alexei Gordeyev saying: «Russia is not a garbage dump for poor quality food». But I fear such a stance wouldn’t work here because, of course, Britain is a garbage dump for poor quality food (1). There’s nothing we like more than a dash of salmonella wrapped in a diseased calf’s spine (2)” [The Sunday Times. – 2002. – 10.03]. Репліка прямого діалогу (1) підсилюється реплікою внутрішнього діалогу (2). У статті “Медведчук зустрів у Варшаві... «Шимона Переса»”, яка містить такий фрагмент: “Останнім від української сторони на міжнародній конференції «Україна в Європі» виступив Віктор Медведчук. Він двічі подякував прем’єр-міністру Швеції... Шимону Пересу (1) (хоча насправді того звуть Горан Перссон (2)) за сприяння у просуванні України до європейської спільноти” [Україна молода. – 2002. – 17.10], – ситуація, на перший погляд, спростовує наше твердження: іронічний коментар (назва статті) передує елементу внутрішнього діалогу (2). Однак заголовок цієї статті є частиною когнітивної стратегії загадки: його сенс читач “розгадує”, уже прочитавши статтю, зокрема ту її частину, до якої належить репліка внутрішнього діалогу (1). Таким чином, назву статті читач осмислює вже після репліки внутрішнього діалогу, що відповідає тій схемі, яку ми обстоюємо.

Як бачимо, віртуальний публічний діалог є механізмом оказіонального створення іронічного контексту: у ньому суб’єктивність іронії обмежена змістом репліки, на яку реагує мовець. Для преси розгортання цього сценарію важливе тому, що він виконує функцію встановлення своєрідного контакту між героєм публікації й читачем через журналіста. Іронія при цьому регулює контакт із точки зору релевантності. Очевидно, лише на рівні організації мовлення, без залучення елементів будь-яких інших рівнів, іронію генерувати неможливо: на певні його сценарії обов’язково накладаються засоби вищих рівнів.

На тезаурусному рівні актуалізації фрейму привертають особливу увагу два найбільш актуальні сьогодні метатезаурусні засоби репрезентації іронії в пресі: штампи і кліше, а також колоквіалізми в найширшому значенні цього терміна. Адже використання перших як за прямим призначенням, так і з метою створення комічного ефекту є характерним явищем саме для преси: “Ожидается, что широкое применение маски Путина в масштабах всей страны со временем вызовет у нас экономический подъем и принесет долгожданное процветание” [Московский комсомолец. – 2002. – 30.03] (зі статті про появу в продажу картонної маски В. Путіна). Поширеність колоквіалізмів у сьогоднішній пресі випливає з демократизації мовлення – однієї з тенденцій постмодерної доби. При цьому такі одиниці можуть як використовуватись епізодично, так і становити невід’ємну частину стилістичної концепції видання: “Picie w Krakowie szkodzi. Przekonał się o tym ostatnio 30-letni mężczyzna. Odwiedził knajpę Wierzynek. Wypił wódkę, popił piwem i zagryzł frankfurterkami. Chlapnął martini i red bulla. Następnie rum i dwa soki owocowe. Rachunku – 170 zł – nie zapłacił, bo nie miał szmalu. Facet przekiblował 48 godzin, a sąd grodzki ukarał go grzywną. Zaliczył mu dwa dni odsiadki i wypuścił” [Nie. – 2004. – № 36].

Крім того, можливі два типи репрезентації іронії в пресі, пов’язані з мовною інформацією, закладеною у фреймі: гра з лінгвальними компонентами фрейму і деконструкція фрейму. Перша являє собою несподіване використання знань про лінгвальні компоненти фрейму з комічною метою: “When it comes to pronouncements about small business, President George W. Bush stands tall... But when it\'s time to put his money where his mouth is, the president is, as they say in Texas, all hat and no cattle” [USATODAY. – 2004. – 13.02]. У разі деконструкції фрейму ці знання зазнають оказіональних видозмін відповідно до інших знань у базі даних мовця й реципієнта: “Tylko laicy mogą sądzić, że wojsko zajmuje się szkoleniem żołnierzy i obroną kraju. W rzeczywistości w polskiej armii służą malarze, filmowcy, opiekunowie kolonijni i reżyserzy” [Wprost. – 2001. – № 1]. Деконструкція може бути взаємодією фреймів, переглядом фрейму (наведений вище приклад) або спробою створення оказіонального фрейму.

фреймів, іншими словами, прецедентні феномени. Завдяки широті посилань на явища й ситуації, які дає елемент дискурсивного компонента певного фрейму, на текстовому рівні іронія в пресі репрезентується дуже часто: “Не каждого ведь борца с вентиляторами величать Дон Кихотом” [Литературная газета. – 2002. – 30.01–5.02]. “It’s still about the economy, stupid” [The American Reporter. – 2002. – 11.02].

Комізм, який створюється на екстралінгвальному рівні актуалізації фрейму, є одним із найбільш поширених, і йому головним чином присвячені праці А. Берґсона і З. Фройда. До екстралінгвальних компонентів фрейму, які активно діють в іронічній репрезентації іронії на цьому рівні, ми відносимо не лише певні загальновідомі речі, які не є прецедентними феноменами, але також і нормативні правила поведінки в різних ситуаціях: “Last year, I bought my wife a Sony Ericsson Something or Other for about £ 1 m. It tu ed out to be a fantastic personal organizer and video game console but for speaking to other people, she might as well have used a chair leg” [The Sunday Times. – 2004. – 30.05].

Ми розглядаємо як засіб екстралінгвального рівня актуалізації фрейму іронічне використання евфемізмів. Адже їхня своєрідність полягає в особливій вазі культурних конотацій, змістом яких, за В. Телією, є “ціннісно усвідомлені настанови культури”, де закріплено оцінку різних явищ і предметів як “гідних” чи “негідних”. Ці настанови, очевидно, становлять особливу екстралінгвальну систему, у якій певні умовні лексеми (евфемізми, дисфемізми) є тимчасовими виразниками практично незмінних ідей, уплетених у спеціальну мережу цінностей. При цьому соціальні евфемізми реалізують стратегію іронічної евфемізації: “Славутська влада \"не помітила\", як хтось встановив у центрі міста пам’ятник Леніну” [Україна молода. – 2003. – 12.12], – а евфемізми “особистої сфери” – стратегію дисфемізації: стаття під заголовком “Новое слово на букву «Ж»” починається так: “Скоро в лексиконе московских юристов появится новое слово «животное-компаньон»” [Московский комсомолец. – 2002. – 23.10].

В українській і російській пресі штампи й кліше виступають найпоширенішими тезаурусними засобами іронії. Адже саме в цих дискурсах пам’ять про радянську бюрократію є найсвіжішою (при цьому сучасна бюрократія має аналогічні традиції, що викликає несприйняття). У польській та англомовній пресі з таких засобів найпоширенішими є колоквіалізми. В англійському дискурсі ЗМІ актуальні процеси демократизації мовлення спричиняють уживання розмовних одиниць, зважаючи на стійкість уявлень про мову преси, переважно в ролі саме засобу іронії, на відміну від україномовної та російськомовної преси, де колоквіалізми вживаються також із низки інших причин, не пов’язаних із комізмом. Для англомовної преси лишається традиційно актуальною гра з лінгвальними компонентами фрейму (зустрічається частіше, ніж в інших розглянутих мовах), характерна для англійського гумору. У слов’янських дискурсах преси відсоток іронічного використання евфемізації й дисфемізації суттєво перевищує аналогічні дані щодо англійської мови. Причина тут у тому, що в постсоціалістичних країнах ефективним прийомом є обігрування широковідомих, але застарілих евфемізмів, а в англомовній пресі цілком серйозно стоїть проблема відповідного подання актуальної, але неоднозначної інформації в тому вигляді, який моделюватиме суспільну свідомість на користь держави.

У третьому розділі “Когнітивний аналіз актуалізації базового фрейму в пресі (на прикладі опозиції \"свої – чужі\")” розглянуто один мегафрейм і його іронічне використання на рівні мовлення. Так само можна аналізувати актуалізації будь-якого фрейму в мові преси, отже, зважаючи на межі нашого дослідження, зупиняємося на явищі, яке є: а) максимально розгалуженим і різнобічним, б) характерним передусім для дискурсу преси, в) якнайширше репрезентованим у пресі саме з іронічної точки зору. Таким найбільш загальним мегафреймом нам видається опозиція “свої – чужі”.

Виділяємо такі критерії відчуження: морально-етичний, суспільний, життєвої позиції. На практиці три широкі й абстрактні критерії відчуження утворюють багато конкретних. Серед них, зокрема, такі: відчуження злочинців і донощиків (морально-етичний), влади, економічних монополістів, інших груп осіб (морально-етичний і суспільний), відчуження іноземців як ворогів (морально-етичний і суспільний) і як тих, хто не може правильно зрозуміти “нас” (суспільний і критерій життєвої позиції), відчуження людей іншого покоління, інших переконань (в обох випадках – критерій життєвої позиції) тощо.

Основними дискурсивними маркерами відчуження, як показує дослідження, є такі: невигідне зіставлення: “У нашому місті нещодавно з’явилися, як прищі на шиї підлітка, оранжеві намети тих, хто знає, вірить і... можемо” [Репортер / Тернопіль. – 2004. – 07.08]; невигідна номінація (найбільш помітний вияв – “навішування ярликів”): “His [Tony Blair’s – Г. Я.] apparatchiks, known in Whitehall as «the Hitler youth» rampage at will” [The Mail on Sunday. – 2002. – 17.02]; власне відчужувальне зіставлення (підкреслюється належність об’єкта до певного світу або світогляду, відмінного від “нашого”): “The Big Guy himself glided down the gleaming escalators from the world of oak paneling and strode the halls to the ICU. The staff was all abuzz. The man in charge had made a rare appearance. My wife\'s care immediately improved” [The American Reporter. – 2004. – 10.10]; елементи дискурсу чужих: “Конечно, докладчики находят у власти не только достоинства. Есть и отдельные недостатки. В частности, власть, по их мнению, пока еще не доверяет народу. Видимо, не заслужил народ такой чести” [Новая газета. – 2004. – 02–04.02]; контрастний опис: “Bush fidgeted. Sen. Kerry didn\'t. Bush grimaced, rolled his eyes, frowned and seemingly bounced in place. Sen. Kerry took notes” [The American Reporter. – 2004. – 10.10].

Елементи коду “чужих” можуть виконувати іронічну функцію (та й будь-яку іншу функцію непрямого інформування) лише за тієї умови, що вони відомі реципієнтові. Отже, ситуації побутового білінгвізму або поширеного знання певної іноземної мови дають підстави для використання варваризмів як маркера відчуження. В інших випадках може йтися про таку функцію певних метатезаурусних засобів (зокрема деяких із тих, які описано в другому розділі).

Також цікаво дослідити роль політичної коректності в іронічному використанні критеріїв та маркерів відчуження. Відзначаємо втрату самостійності суспільного критерію відчуження в різних дискурсах преси як наслідок саме політичної коректності; це відбувається за рахунок розширення “спектру дії” критерію життєвої позиції.

Застосовуючи інформацію, одержану в другому й третьому розділах, ми побудували фрагмент картини світу, пов’язаний із відносинами влади і громадян. Особливий інтерес у мовному вияві становлять такі його слоти: паралельність політичного світу відносно світу громадянина (“К чиновничьей возне вполне подходит устаревшее слово «таинство» – непосвященному совершенно непонятно, что они там делают” [Пятница. – 2003. – 03.10]); ворожість політичного світу щодо світу громадянина; безпосередній перетин двох світів: зустріч політиків і громадян.

Загалом іронічне відчуження є одним із найбільш дієвих і водночас безпечних способів мовленнєвого відчуження: з одного боку, реципієнт схильний ставати на бік дотепника, а з іншого, у своєрідній карнавальній ситуації, яку формує іронія, агресивна реакція на висміювання видається нерелевантною й може свідчити про відсутність почуття гумору в об’єкта.

Виявлення національної специфіки відчуження не завжди дає очікуваний результат. Статистика стосовно невигідної номінації як маркера відчуження видається парадоксальною: англомовна преса використовує такий не вельми коректний маркер навіть частіше, ніж “неполіткоректні” пострадянські країни. Причина тут, очевидно в тому, що в останніх журналіст може використовувати невигідну номінацію й без іронічної мети (що часто й відбувається). Отже, англомовна, та й польська преса, яка тяжіє до певних міжнародних стандартів, не цурається таких номінацій, схоже, лише в певній карнавальній ситуації, яку формує іронія. В українській, російській і польській пресі популярним маркером відчуження є перемикання кодів (особливо в українській). Висока частотність цього засобу в українській пресі випливає з того, що в повсякденному дискурсі українців, крім соціолектної полікодовості, наявний масовий білінгвізм, який відображується в пресі – чи з інформативною, чи з іронічною, чи з експресивною метою. Володіння кодами кількох дискурсів одночасно разом із володінням більш як однією мовою спричиняє вільнішу гру з кодами.

ВИСНОВКИ

Розгляд іронії як когнітивного феномена дає підстави по-новому подивитися на її мовні засоби й відображені в них мисленнєві процеси.

Іронічний сміх маркує певні віджилі явища, про що свідчить важливість іронічного використання штампів і кліше енкратичної мови (тієї, яка була такою в недавньому минулому, або нинішньої енкратичної як її “наступниці”) в постсоціалістичних дискурсах преси, а також різні форми іронічної евфемізації й дисфемізації. При цьому іронія подекуди є знаряддям змінювання структури картини світу сміховими засобами. Роль іронії в процесах видозміни фреймів засвідчують і дані про те, що в дискурсі преси постсоціалістичних країн сильніше активізуються механізми іронічної деконструкції.

При цьому глобальна мовно-мисленнєва тенденція демократизації дискурсу набуває різних форм. Серед них можна відзначити вживання колоквіалізмів, за яким стоїть тяжіння писемної мови до усної, норми до узусу: певний мовний феномен поступово пересувається з поля “явищ поза нормою” до “нормативних явищ”. Отже, іронія активно використовує колоквіалізми як виражальний засіб, причому тенденція до цього особливо помітна в дискурсі англомовної преси, який відомий стриманістю експресії.

Фундаментальна форма опозиції “свої – чужі” для аналітичних статей у пресі – антагонізм влади і громадян, відносини між якими на досліджуваних мовних просторах часто обігруються іронічно. При цьому використовується стала система фреймів і сценаріїв, яку можна експлікувати за допомогою лінгвістичного аналізу і для якої характерні особливі форми відчуження, пов’язані з віддаленістю, байдужістю, ворожістю, неможливістю порозуміння через відсутність логіки в представників світу влади або інакшість цієї логіки (з погляду громадян). Іронічне відображення опозиції “свій – чужий” та критерії, на яких базується відчуження (морально-етичний, суспільний, критерій життєвої позиції та їхні комбінації), є індикатором настроїв суспільства (заполітизованість чи аполітичність, розуміння чи нерозуміння певних економічних, суспільних процесів, повага до іншого в різноманітних його виявах). При цьому про рівень етичної культури свідчить і форма іронічних висловів, пов’язаних із “чужими”, втілена за допомогою тих чи інших маркерів відчуження.

Проблеми, які можна розв’язати, спираючись на результати нашої праці, можна поділити на дві групи: суто лінгвістичні й лінгвосоціологічні. Ідеться, з одного боку, про всебічні фундаментальні студії різних видів комізму, у яких аналіз, легко поєднуючись із синтезом, не “вбиває” об’єкт дослідження. З іншого боку, базуючись на фреймових структурах, розглянутих як приклад у третьому розділі, і подібних, можна розробляти різні види лінгвістичного моніторингу суспільної думки (зокрема, як ми переконалися, сучасна преса є репрезентативним матеріалом для такого дослідження), що, на нашу погляд, за умови правильного використання є набагато ефективнішим, ніж пряме опитування.

Таким чином, наша дисертація становить теоретичну ланку зв’язку між поглядами на іронію як явище мовлення й мислення.

У вступі обґрунтовується вибір теми та її актуальність, з’ясовується стан вивчення проблеми, формулюється мета, завдання, об’єкт, предмет і матеріал дослідження, визначаються методологічні основи та методи дослідження, розкривається його наукова новизна, теоретичне та практичне значення, подаються основні положення, що виносяться на захист, а також відомості про апробацію результатів роботи.

Розділ 1. „Проблема мовленнєвого жанру в Інтернет-комунікації”. Інтернет-комунікація являє собою певний синтез принципів оформлення інформації та реалізації комунікативних цілей традиційних форм, моделей і різновидів комунікації, що виникли в результаті залучення до комунікативного простору нових екстралінгвістичних факторів і реалій – комп\'ютерів і комп\'ютерних мереж.

Дослідження особливостей електронної комунікації являє собою одну з галузей сучасного дискурсивного аналізу, що активно розвивається і набуває все більшого поширення, особливо в американській і західноєвропейській лінгвістиці (M. Galvin, D. Boyd, J. Brewer, J. Yates, W.J. Orlikowski, K. Okamura, D.E. Murray, а останнім часом – і в українській та російській (С.С. Данилюк, О.М. Галічкіна).

Наявність специфічних ознак Інтернет-дискурсу та Інтернету як комунікативного середовища (обумовленість соціальними факторами, особлива відкритість, інтерактивність, процесуальність, розширення діапазонів каналів зв’язку й особлива їхня комплексна взаємодія) є базою для неодмінної трансформації в просторі Інтернету властивостей такого елемента комунікативного процесу, як текст. Ця трансформація виражається насамперед у тім, що, передана інформація, яка опосередкована комп\'ютером, потрапляє в межі відмінних від традиційних комунікативно-мовленнєвих структур форм, що певним чином змінює і її змістовний план.

Зіставлення процесу спілкування в Інтернет-просторі із традиційною мовленнєвою комунікацією дозволяє виявити своєрідність Інтернет-комунікативної взаємодії, для якої надзвичайно актуальним є поняття «дискурс».

Певної специфіки набувають в Інтернет-комунікації й такі універсальні для процесу спілкування характеристики, як «простір» і «час»; комунікація в Інтернеті може здійснюватися в двох часових режимах: у режимі реального часу (чат) і в режимі, де реакція на висловлення з\'являється через певний час (форум, гостьова книга, електронна пошта).

Дискурсивний аналіз досить широко використовує поняття мовленнєвого жанру й жанрової класифікації дискурсів. Основи теорії мовленнєвих жанрів були закладені М.М. Бахтіним. При цьому всі теорії мовленнєвих жанрів, що існували дотепер, ґрунтувалися на класифікаціях жанрів писемної й усної форм. Останні роки відзначились інтересом подібного роду досліджень до нових жанрів, переданих за допомогою Інтернету (Л.А. Капанадзе, О.М. Галічкіна).

Жанрове розшарування Інтернет-комунікації в її сучасному стані багатогранне й досить суперечливе. Аналітично об’єднавши матеріал основних з існуючих на сьогодні джерел названої проблеми, можна вибудувати таку систему основних Інтернет-комунікативних жанрів: сайт, електронна пошта, чат, телеконференція, форум, гостьова книга, дошка оголошень. Безумовно, цей перелік не можна сприймати як закритий.

Найменш вивченим, але при цьому одним з найбільш поширених жанрів, за допомогою яких здійснюється комунікація в Інтернеті, є сайт. Проведене дослідження дозволило запропонувати комунікативне тлумачення сайту: сайт – це гіпертекстове утворення електронної комунікативної діяльності (твір), що перебуває в постійній динаміці та є реалізованим в сукупності взаємозалежних (тематично, семантично, інтенціонально, фізично) веб-сторінок.

У розділі 2 „Жанроутворювальні параметри сайту” проведено аналіз одного з жанрових різновидів сайту – персонального сайту вченого, що став новою формою самопрезентації особистості.

Персональний сайт ученого перебуває на периферії наукової й особистісно-орієнтованої комунікації та презентує насамперед дослідницький потенціал особистості, рід діяльності, професійний досвід автора.

До числа основних композиційних елементів персонального сайту вченого, як свідчить проаналізований матеріал, належать сторінки, що містять інформацію про особистість ученого, його професійну, наукову діяльність, перелік публікацій, координати зв\'язку, посилання на сайти інших учених або організацій. Заголовки таких сторінок, як правило, однотипні: вони носять характер, що констатує, є стилістично нейтральними, складаються із одного-двох слів і безпосередньо передають характер інформації, що розміщена на них. Подібні назви підкреслюють інформативний характер викладу інформації на відповідних сторінках: «Публикации» (сайти В.П. Даниленка, Р.С. Мотульського); «Наукові фахові статті», «Наукові статті», «Навчально-методичні матеріали» (Сайт С.В. Войтко); «Papers, Publications and Articles» (сайт Harold F. Schiffman), «Vollständige Publikationsliste» (сайт Be hard Greiner).

Цікавим з погляду способів введення адресата до особистісного простору автора є наявність на сайті сторінки з особистими, біографічними відомостями. Аналіз показав, що на сторінках, назва яких містить стилістично нейтральні одиниці та конструкції, характерні для офіційно-ділового стилю («Биография», «Загальні відомості», «CV», «Lebenslauf»), автори дотримуються офіційного стилю викладу – інформація, найчастіше, структурована за загальноприйнятими зразками оформлення автобіографії, резюме. Ті ж сторінки, що містять у своїх назвах стилістично марковані елементи («Пути и шествия», «Family, Friends and Fun Stuff») або особисті займенники («Моя жизнь», «Про себе», «My Way»), передають підкреслено особистісний початок інформації. Залучення подібних сторінок до тексту сайту, з одного боку, є своєрідною реалізацією певних психологічних потреб автора, а з іншого – веде до встановлення більш тісного контакту автора й адресата; візуалізація образу співрозмовника веде до встановлення більшої відкритості, дозволяє підвищити рівень довіри до поданої інформації.

Одним із невід\'ємних компонентів змістоутворення та комунікативної повноти сайту наукової комунікації поряд з тематичною єдністю є організація гіпертексту, що забезпечує тематичне розгортання тексту сайту, надаючи можливість для більш повної комунікативної взаємодії автора з адресатом, що утворює зокрема й певну периферію сайту. Можна говорити про те, що, завдячуючи системі гіперпосилань, текст сайту є багатоаспектним в описі явища як такого і явища серед йому подібних, що веде до розгалуженості наукового змісту тексту сайту. Гіпертекстуальний характер сайту дозволяє зв\'язати всі тексти та створити тим самим єдиний макротекст, при цьому читач, вибираючи напрям руху сайтом і системою гіперпосилань, створює свій власний текст.

Однією з найбільш характерних особливостей сучасного персонального сайту вченого є комунікативна спрямованість, що забезпечує певну трансформацію інформаційного простору до комунікативно-інформаційної системи. До структури сайту залучаються компоненти, що характеризуються очевидною комунікативною орієнтованістю. Усі форми комунікації на сайті (форум, чат, гостьова книга, електронне листування) забезпечують організацію спілкування на регулярній основі, надаючи відвідувачеві можливість вибору найбільш прийнятних і зручних форм спілкування.

Гостьова книга – розділ сайту, де користувач може залишити свої коментарі, пропозиції та зауваження. Гостьова книга є найбільш зручним способом організації зворотного зв\'язку зі стороною, яка сприймає, оскільки фіксує пропозиції, зауваження, будь-які думки про сайт. Ведення автором гостьової книги найчастіше передбачає його публічні відповіді на запитання й репліки читачів. Стимулом для розгортання дискусії з автором сайту нерідко є наявність у повідомленнях відвідувачів комунікативно-означеної інформації, що містить у собі потенціал для дискусійності, обговорювання будь-якого питання.

У межах форуму всі учасники дотримуються певної тематики, що, найчастіше, відповідає основній тематичній спрямованості сайту. Список тем, що пропонуються для обговорення, звичайно міститься на головній сторінці форуму. Усі повідомлення зберігаються у вигляді розгалуженого дерева, аналіз якого дозволяє прослідкувати за ходом дискусії в міру її розгортання. Безсумнівно, форум вносить в Інтернет-спілкування додаткові відтінки. По-перше, на відміну від спілкування в реальному часі учасники форуму мають можливість обміркувати репліки співрозмовників, відповісти на них підготовленими висловлюваннями. По-друге, часова дистанційність відповіді від репліки, можливість її обмірковування дозволяє максимально наблизитися до теми всього форуму, що є неодмінною умовою участі в дискусії.

Чат – текстовий діалог у реальному часі, розмова в Інтернеті. Характерна риса чату в тім, що він за своїми ознаками нагадує полілог в реальному часі, дозволяючи спілкуватися декільком учасникам одночасно, як активним (таким, що безпосередньо беруть участь у бесіді), так і пасивним (які спостерігають за спілкуванням, не приєднуючись до нього). При цьому інформація, що вводиться кожним учасником, відображається одночасно на екранах усіх співрозмовників у реальному часовому режимі. Спілкування в чаті можливе й у формі діалогу – тоді воно проводиться в спеціально відведених місцях – «приватних кімнатах». Як різновид обміну непідготовленими, спонтанно створюваними писемними висловлюваннями, чат породжує нову форму мовленнєвої взаємодії – писемне розмовне мовлення (Г.Н. Трофімова).

Такий факультативний елемент сайту, як чат, чого й слід було очікувати, найбільш підлягає впливу розмовної мови: проведений аналіз показав близькість процесу спілкування в чаті до процесу спілкування в розмовному середовищі, що знаходить відбиття практично на всіх рівнях мови.

Так, аналіз фонетичного рівня показав, що серед найпоширеніших фонетичних особливостей мовлення чату можна виділити такі: редукція голосних, спрощення груп приголосних, втрата окремих звуків і сполучень звуків у найбільш частотних у вживанні одиницях (Чё, Здрасте), розтягнення голосних (Дааа, Иродыыы!), виділення наголошеного складу (мышцАми), виділення логічного наголосу (НИКОГДА не срывался) тощо.

На морфологічному рівні виявлене повсюдне вживання вигуків (хм, ага, угу).

На лексичному рівні прослідковується специфічне словесне наповнення цієї композиційної частини сайту. Основними показниками близькості до розмовного мовлення є, безумовно, стилістично марковані слова й вирази, наприклад: напряг (розм.), любо (розм.) тощо. Також виявлене частотне вживання фразеологічних одиниць: (под одну гребенку, хрен редьки не слаще).

Не менш показовим з погляду близькості до розмовного мовлення є синтаксис чату: використання інтонації незакінченості (Про себя-то я уже рассказал гораздо больше, чем нужно. И не только про продукты), еліптичних конструкцій (Поругаться пришел, quest незванный? - Очень хочется?), висловлень із корелятом (Обыватели они и с университетскими корочками были), вставних слів і словосполучень (похоже, наверное), повторів (Здравствуйте-здравствуйте, Ну да, да), перепитувань (А ты всегда такой агрессивный? - Я аггресивный?), конструкцій належності (Как там у Вас погода?), односкладних речень (В Белоруссии – фиг его знает. Выборы скоро. После них посмотрим), неповних речень (Филиппов мой бывший ректор - Это где же он преподавал? - Кафедра мат. анализа Университет Патриса Лумумбы - А как насчет Толстого?), прийому доповнення (Дочка теперь в деревне. И сын, и жена.), високої варіативності порядку слів (Интернет потому они и стараются взять под контроль как ТВ и радио) тощо.

Чат, на наш погляд, належить до тих компонентів персонального сайту вченого, де здебільше формуються тенденції, що згодом впливають на цей жанр, з одного боку, щодо посилення особистісних засад, з іншого – наближення сфери наукового спілкування до сфери спілкування розмовного.

Наведені спостереження дають підстави твердити про жанр сайту як про комунікативну мовленнєву структуру, що репрезентує цю особливість низкою специфічних ознак: наявність комунікативно-значущих композиційних елементів, звернення до різних інструментів, що забезпечують зворотний зв\'язок автора з адресатом, наявність комунікативних відносин між різними сайтами.

До числа найбільш значимих індивідуально-стилістичних способів і прийомів організації персонального сайту вченого належать: заголовний комплекс (адреса сайту, заголовок, підзаголовок), вітання, епіграф, передмова. Усі ці компоненти містяться на головній сторінці сайту. Знайомство адресата з текстом сайту розпочинається з перегляду головної сторінки, цей фрагмент є відправною точкою входження й подальшого занурення адресата в інформаційний (і одночасно комунікативний) простір сайту й, відповідно, однією з найбільш сильних позицій тексту сайту.

Одним із комунікативно-значущих компонентів сайту, а також таким, з яким при сприйнятті сайту адресат знайомиться в першу чергу, є заголовок.

За результатами проведеного дослідження усі заголовки персональних сайтів учених можуть бути умовно поділені на дві групи: заголовки, що акцентують увагу на особистості вченого («Chuck Doswell\'s Home Page»), і заголовки, що передують інформації переважно про наукову діяльність автора («Мова і лінгвістика. Персональний сайт кандидата філологічних наук Ситар Ганни Василівни»). Заголовок сайту, фізично розташований на певній відстані від основного блоку інформації, є невід\'ємною частиною останнього. Увібравши в себе в стислій формі зміст усього текстового простору сайту, заголовок виконує насамперед функцію інтеграції всіх сайтових фрагментів у єдину систему, визначаючи тим самим характер композиційного оформлення тексту сайту.

Заголовок сайту повинен розглядатися в нерозривному зв\'язку з його адресою й підзаголовком, оскільки ці композиційні фрагменти формують єдиний текстовий блок, складне семантико-структурне утворення – заголовний комплекс.

Адреса сайту являє собою новий компонент тексту, що, на відміну від заголовка й підзаголовка, з\'явився в Інтернеті й ще не був предметом аналізу та опису з лінгвістичних позицій.

Єдність заголовка й адреси є важливою композиційною характеристикою сайту, оскільки саме заголовний комплекс не тільки передує знайомству адресата зі змістом сайту, але й бере участь у формуванні певної настанови на сприйняття подальшого тексту сайту. Переважно назва асоціюється з адресою й пропонованою інформацією. Нерідко адреса містить ключові лексичні компоненти, що несуть у собі центральну ідею або основну тематичну спрямованість тексту сайту. Аналіз показує, що найчастіше назва сайту разом з його заголовком надає адресатові первісну інформацію про автора: його ім\'я (Website von Klaus Meier; http://epopova.narod.ru), наукову галузь (Мова і лінгвістика. Персональний сайт кандидата філологічних наук Ситар Ганни Василівни; http://www.culture.hu-berlin.de/hb), науковий статус (Персональный сайт профессора Валерия Петровича Даниленко), місце роботи (http://www.ling.upenn.edu/~wlabov), місце проживання (http://shafer.pavlodar.com). Таким чином, в одній групі сайтів заголовний комплекс із самого початку націлює адресата на сприйняття інформації, пов\'язаної з наукою; в іншій – більше акцентуються особистісні характеристики автора. Водночас із заголовком сайту функціонують також підзаголовки, які нерідко бувають більш інформативно насиченими, ніж заголовки: «Предубеждения и предупреждения профессора Вадима Ю. Царёва, представленные им самим», «Ältere deutsche Philologie».

Поряд із заголовним комплексом сильною позицією сайту є початкова частина власне тексту сайту – вітання, яке автор адресує відвідувачам. Вітання є тим компонентом сайту, що передусім надає авторові різноманітні можливості для втілення індивідуальної манери спілкування. Діапазон лінгвістичного оформлення вітання сайту є досить різноманітним: «Приветствую заглянувшего \"на огонёк\"! :-) Надеюсь, что найдете что-нибудь интересное и полезное для себя...» (сайт Г.І. Селюкова); «Ласкаво просимо! Запрошую до моєї нет-сторінки» (сайт А.М. Добровольського); «Hello, and Welcome!» (сайт Michael Franz); «Willkommen auf der Homepage von Prof. Dr. Hartmut Böhme» (сайт Hartmut Böhme)). Залучення до структури сайту вітання автора створює відчуття встановлення особистих комунікативних відносин адресата з автором сайту, що, безсумнівно, є стимулом й ініціюванням першого вербального контакту та подальшої комунікативної активності.

Одним із найбільш поширених засобів діалогізації є використання стилістичних прийомів, що актуалізують безпосереднє звернення автора до читачів і стимулюють їх до вступу в дискусію: («Інколи відвідувачі сайту вирішують щось запитати у мене таке, що не згадується на сайті. Чому у мене? Чому саме такі питання? Не знаю. Якщо і у Вас виникло таке бажання пишіть коментарем сюди. На деякі публичні тематичні питання можливо буде відповідь» (сайт Д. Тарасова); «Haben Sie Fragen? Ich freue mich auf Ihr Mail» (сайт Josef Herget)).

Одним із елементів сайту, що наділений широкими можливостями для втілення індивідуально-авторських стилістичних особливостей, є епіграф – як правило, у вигляді цитати або із чужого, або із власного тексту, що відкриває сайт. Як потенційно комунікативно навантажений елемент, епіграф реалізується як комунікативно значимий компонент лише в процесі функціонування, тобто в певному контекстному оточенні. Примітно, що у випадку залучення епіграфа до системи сайту призначення цього композиційно-структурного фрагмента збігається з функціональним навантаженням епіграфа в художньому тексті.

Нерідко до структури персонального сайту вченого залучається передмова, яка може пояснювати інтенції автора з ініціювання комунікації за допомогою сайту, актуалізувати у свідомості відвідувача ключові ідеї науки, пояснити причини зосередження на певних темах тощо. Із подібністю функцій щодо проаналізованих раніше композиційних частин сайту передмова є більш об\'ємним структурним компонентом, який, відповідно, володіє й більшими можливостями для втілення індивідуально-авторської манери спілкування.

Сайт може бути віднесений безумовно до комунікативних утворень креолізованого характеру – тобто до текстів, що поєднують у собі вербальні та невербальні коди. З урахуванням характерних властивостей цього жанру Інтернет-комунікації паралінгвістичні засоби оформлення сайтового тексту можуть мати таку класифікацію: іконічні (фотографії, малюнки, схеми, таблиці, символи, формули); аудіальні (музичні, мовні фрагменти); мультимедійні (інтеграція графіки, звуку, динаміки).

Проведений аналіз свідчить, що персональний сайт як один із провідних жанрових різновидів сучасної Інтернет-комунікації відрізняється очевидним синкретизмом, що обумовлюється, з одного боку, переважним функціонуванням цієї жанрової форми в галузі наукового спілкування, а з іншого – первісним залученням сайту до системи Інтернет-простору, де комунікативна взаємодія регулюється цілою низкою специфічних закономірностей.

Синкретизм сайту, безумовно, впливає на формування норми названого жанру, насамперед визначаючи широкий діапазон її варіативності на різних рівнях комунікативно-мовленнєвого утворення, нерідко утрудняючи чітку кваліфікацію тих чи інших виявів.

ВИСНОВКИ

Проведений аналіз дав підставу для розуміння сайту як одного з втілень Інтернет-дискурсу, що характеризується соціокультурною своєрідністю, стилістичною специфікою, спільністю композиційних прийомів, характерними принципами використання мовних засобів тощо, та є організованим здебільшого відповідно до законів функціонування природної мови, однак орієнтованого на залучення більш широкого спектру способів і засобів міжособистісної комунікативної взаємодії (порівняно з традиційним уявленням про мовленнєву комунікацію в цьому різновиді Інтернет-дискурсу можна констатувати розширення діапазону каналів спілкування, певну трансформацію комунікантів – як адресанта, так і адресата тощо). Персональний сайт ученого, перебуваючи на етапі формування й розвитку, уже має певний комплекс стійких властивостей, що визначається насамперед тематикою та змістом самого сайту, а також переважною настановою на наукову комунікативну взаємодію (обмін науковою інформацією, апробацію дослідницьких гіпотез тощо).

Сучасний сайт являє собою сукупність веб-сторінок, розташованих у певному порядку, зміст яких оформлено у вигляді комбінації мовленнєвих творів (найбільш вагома частина сайтового простору), елементів графіки, відео, звуку, динамічного образу, мультиплікації тощо. Ця сукупність розуміється нами як динамічна єдність: основні функції кожного з її елементів різні, однак здебільшого підпорядковані загальній меті: передаванню поданої на сайті інформації з одночасною реалізацією авторських комунікативно-прагматичних настанов. Саме ця ознака насамперед дає змогу розглядати сайт як дискурс, у зв\'язку із чим пропонується власне розуміння сайту як гіпертекстового утворення електронної комунікативної діяльності (твору), що перебуває в постійній динаміці та є реалізованим у сукупності взаємозалежних (тематично, семантично, інтенціонально, фізично) веб-сторінок. Електронне середовище функціонування за визначенням безперервно сприяє стимуляції динамічності сайту, що зумовлює його постійні трансформації в процесі осмислення ресурсу комунікантами, що, у свою чергу, надає нові можливості для формування та реалізації нових ознак такого дискурсу й трансформації комунікативного середовища.

Питання належності форм, за допомогою яких здійснюється комунікація в Інтернеті, до тих або інших жанрів комунікації сьогодні є однією з важливих проблем дослідження Інтернету. У сучасній системі жанрових форм Інтернет-комунікації, як свідчить проведене дослідження, сайту належить одне із провідних місць як жанровому феномена, що створюється на основі очевидного поєднання інформативної й комунікативної функцій, які реалізуються в спілкуванні у взаємодії та взаємовпливові.

Найбільш універсальними ознаками сайту, що дозволяють віднести його до того або іншого внутрішньожанрового різновиду, слід назвати: а) тематичну спрямованість (інформація наукового, особистого, рекламного та ін. характеру) і б) комунікативно-цільові настанови, що реалізуються (реклама, інформування, пропаганда, розвага тощо). Очевидно, що визначення комунікативних цілей автора, які прослідковуються при створенні й поданні сайту, а також прогнозування складу аудиторії, на яку орієнтований створюваний сайт, і очікуваного ефекту впливу від експлуатації сайту насамперед визначають позиціювання сайту в Інтернеті.

Як свідчить проаналізований матеріал, мовна особистість комуніканта-адресанта найбільш повно може бути реалізована в мережі саме за допомогою персональних сайтів, що створюються нею самою, оскільки цей різновид сайту як комплекс комунікативних виявів функціонує за законами, актуалізованими цією особистістю, у зв’язку з основною метою презентувати комуніканта в його різних комунікативно-мовленнєвих виявах.

Результати дослідження показали, що жанрово-стилістичні відмінності персонального сайту вченого як феномена наукової Інтернет-комунікації на сьогодні сформувалися досить виразно. Це насамперед певним чином структурований та при цьому досить поліфункціональний і розгалужений композиційний пристрій цієї жанрової форми, що відкрито стимулює розширення діапазону варіацій залучення її до наукового спілкування. Однак жанрові особливості сайту наукової спрямованості на сьогодні все ще залишаються недостатньо вивченими через відносну новизну цього жанру і в цілому Інтернет-комунікації, а також неможливості його повного ототожнення з яким-небудь із уже існуючих жанрів більш традиційного наукового спілкування.

Аналіз сукупності репрезентованих в Інтернеті зразків персональних сайтів учених-гуманітаріїв на основі використання для їх інтерпретації низки прийомів текстового аналізу дав змогу виявити деякі специфічні ознаки цієї жанрової структури Інтернет-комунікації, а саме: – єдність заголовного комплексу, наявність композиційно й семантично значимих елементів, що посилюють внутрішню єдність сайту (меню, карта сайту, гіпертекстовий пристрій тощо); – динамічний характер існування персонального сайту вченого. Усе викладене, як убачається, дає право говорити про персональний сайт ученого (як і про сайт взагалі) як про об\'єкт, важливий для лінгвістичного вивчення, що вимагає глибокого та всебічного аналізу з позицій різних лінгвістичних дисциплін, зокрема функціонального плану.

Проведене дослідження переконливо свідчить, що персональний сайт ученого є комунікативно-вираженою мовленнєвою структурою, що має низку специфічних ознак: залучення до свого складу комунікативно-значущих композиційних елементів (форум, конференція, гостьова книга, чат, сторінка електронного листування); використання різноманітного інструментарію, що забезпечують зворотний зв\'язок автора з адресатом; взаємозв’язок – наявність комунікативних зв’язків – між різними сайтами.

Аналіз персональних сайтів учених дає змогу стверджувати, що в умовах Інтернет-комунікації низка комунікативних явищ і процесів набуває якісно нового звучання. Так, зокрема, простір персональних сайтів дозволяє наочно продемонструвати, як набуває додаткових ознак принципово значимий для будь-якого комунікативного процесу рольовий поділ адресант-адресат: обидва комуніканти наділені рівноправністю в утворенні й використанні інформації, у результаті кожен із комунікантів виступає в двох іпостасях: автор стає не тільки творцем, але й читачем повідомлення; читач (адресат), відповідно, і автором, оскільки процес читання та написання тексту проходить одночасно.

Водночас із комунікативною взаємодією автора сайту з адресатами в Інтернет-просторі вибудовуються – за допомогою гіпертекстового зв\'язку – і комунікативні відносини сайту з іншими сайтами. Безсумнівним є той факт, що формування та подальше утвердження в комунікативному процесі гіпертексту має суттєве значення не тільки для усвідомлення структури сайту, способів його створення тощо, але й для процесу сприйняття й осмислення цього феномена, оскільки зримо стимулює лінеарність сприйняття останнього.

Одним із актуальних питань дослідження персонального сайту, як і інших розповсюджених жанрів Інтернет-комунікації, залишається проблема вивчення тенденцій, що взаємодіють у процесі формування норми цієї жанрової форми. Убачається, що ця проблема може бути більш глибоко осмислена з позицій міждисциплінарної інтерпретації феномена сайту, а також з неодмінним урахуванням того, що сайт – живе явище, яке активно функціонує та, як наслідок, підлягає різного роду трансформаціям.

У вступі подано загальну характеристику роботи; доведено актуальність теми; розкрито зв’язок дослідження з науковими програмами, планами й темами; визначено мету, завдання, об’єкт і предмет роботи; сформульовано методи дослідження, наукову новизну роботи, її практичне значення; подаються відомості про апробацію результатів, отриманих під час написання дисертації.

У першому розділі “Дослідження праць П. О. Бузука у лінгвоісторіографічній літературі” здійснено огляд книг і статей, в яких аналізуються теоретичні твердження П. О. Бузука.

У підрозділі 1.1. “Лінгвоісторіографи про історико-мовні дослідження П. О. Бузука” висвітлено основні твердження дослідників, які зверталися до наукових поглядів П. О. Бузука на слов’янський глотогенез та історію фонетичних і морфологічних явищ слов’янських мов (М. Г. Булахов, Є. М. Романович, О. К. Юревич, А. Є. Супрун, В. В. Мартинов, М. А. Жовтобрюх, В. К. Журавльов, В. А. Глущенко та В. М. Овчаренко та ін.).

         У підрозділі 1.2. “Лінгвогеографічні студії П. О. Бузука в історіографічному аспекті” аналізуються праці О. А. Кривицького, В. М. Курцової та ін., в яких йдеться про значення досліджень вченого для розвитку лінгвістичної географії. Зроблено висновок про те, що у сучасному мовознавстві немає спеціальних праць, що містять всебічний аналіз поглядів П. О. Бузука. Це зумовлює необхідність поглибленого вивчення і систематизації наукової спадщини вченого.

Другий розділ “Метод і напрями дослідження” присвячено розгляду загальнотеоретичних питань.

У підрозділі 2.1. “Поняття актуалістичного методу” досліджуються особливості актуалістичного методу, який є загальнотеоретичним методом теоретичного рівня наукового пізнання. Наукове обґрунтування застосування актуалістичного методу у дослідженнях з лінгвістичної історіографії здійснив В. А. Глущенко. Подальшим розробленням питань, пов’язаних зі структурою, а також значенням цього методу для досліджень з актуальних проблем лінгвістичної історіографії, займаються В. М. Овчаренко, О. Л. Жихарєва, О. М. Абрамічева.

Охарактеризовано структуру актуалістичного методу, зазначено, яким чином цей метод сприяє розв’язанню мети та завдань дослідження. Зокрема, вказано, що актуалістичний метод дає змогу об’єктивно розкрити погляди П. О. Бузука на історію слов’янських мов і методологію історико-мовного дослідження, розширити уявлення вчених про значення наукової творчості П. О. Бузука для подальшого розвитку компаративістики.

У підрозділі 2.2. “Напрями дослідження” зазначено, що з метою повного й різнобічного розкриття значення наукової спадщини П. О. Бузука для розвитку мовознавства доцільним вважається проведення дослідження за такими напрямами: методологія та методика досліджень П. О. Бузука, загальнолінгвістичний аспект проблеми слов’янського глотогенезу у висвітленні вченого, його погляди на історію фонетичних і морфологічних явищ доісторичної та історичної доби.

Третій розділ “Методологія і методика досліджень П. О. Бузука” присвячено аналізу поглядів ученого на загальнотеоретичні засади лінгвістичного дослідження.

У підрозділі 3.1. “Сутність мови та причини мовного розвитку у працях П. О. Бузука” зазначено, що умовою появи мови дослідник вважав існування суспільства. Розглядаючи причини фонетичних і морфологічних змін, П. О. Бузук зазначав, що явища прогресивної / регресивної, комбінаційної / спонтанеїчної асиміляції / дисиміляції є майже виключно психологічно зумовленими. Лише втрата звуків і вживання епентетичних звуків, на думку вченого, зумовлюються фізіологічними чинниками. Аналізуючи зміни в галузі морфології, П. О. Бузук писав, що морфологічні зміни, або зміни за аналогією, є результатом асоціації відомих звукових формальних одиниць з елементами значення. Рушійною силою новоутворень за аналогією є складний психологічний процес, до структури якого входить асоціація за схожістю та асоціація за суміжністю.

У підрозділі 3.2. “Еволюція поглядів П. О. Бузука на моделювання мовної історії” висвітлюються погляди П. О. Бузука на “хвильову” теорію та теорію “родовідного дерева”. Вказується, що на початку наукової діяльності мовознавець виступав як прихильник теорії “родовідного дерева” і пов’язаного з нею методу “ізоглос”. Під час подальшого розроблення методологічних питань учений дійшов висновку про неспроможність застосування цієї теорії з метою повного й усебічного реконструювання історії мови. Зокрема, дослідник вказував, що названа теорія не враховує даних про хронологію та географію мовних явищ. У подальших працях П. О. Бузук підкреслював значення “хвильової” теорії для розроблення питань походження та розвитку слов’янських мов. Ідеї мовознавця були неоднозначно сприйняті науковою спільнотою, що знайшло відображення у мовознавчій полеміці на сторінках “Записок історико-філологічного відділу УАН”, у якій взяли участь В. М. Ганцов, В. К. Дем’янчук, М. К. Грунський та ін. Серед поглядів П. О. Бузука, які підлягали критиці з боку сучасників, були такі: 1) теорія “родовідного дерева” змушує вчених приймати чітку підлеглість епох; 2) названа теорія не враховує географію й історію мовних явищ (під час дискусії П. О. Бузук погодився, що теорія “родовідного дерева” бере до уваги історію мовних процесів); 3) “хвильова” теорія враховує хронологію та поширення мовних змін; 4) класифікація мов ускладнюється існуванням перехідних говорів, а також тим, що межі навіть двох явищ не збігаються. Зауваження опонентів П. О. Бузука можна звести до таких тверджень: 1) учений швидко змінив погляди на методологію лінгвістичної реконструкції, припускався суб’єктивності у висвітленні відповідного кола питань, методологічних помилок (В. М. Ганцов, М. К. Грунський); 2) теорію “родовідного дерева” та “хвильову” теорію протиставляти не можна (В. К. Дем’янчук); 3) теорія “родовідного дерева” враховує історію мовних явищ; 4) навіть уживаючи назви мов (українська, сербська тощо), мовознавці вдаються до класифікації мов, які є окремими мовами, що реально існують (В. К. Дем’янчук); 5) не можна застосовувати метод “ізоглос” (пов’язаний з “хвильовою” теорією) до дослідження історії слов’янських мов, а розвиток інших індоєвропейських мов проводити згідно з теорією “родовідного дерева” (В. К. Дем’янчук). П. О. Бузук послідовно розробляв засади “хвильової” теорії, підкреслював значення методу лінгвістичної географії для досліджень з історії мови.

У підрозділі 3.3. “” йдеться про вироблену вченим періодизацію історії слов’янських мов, що ґрунтується на засадах теорії “хвиль” і методу “ізоглос”. Мовознавець вважав, що до того, як буде встановлено чіткі часові межі фонетичних та ін. явищ, наука має оперувати єдиним реальним розподілом мовних епох на 1) передісторичну (до появи пам’яток писемності) та 2) історичну (від часів появи перших писемних документів до наших днів). З критикою запропонованої П. О. Бузуком періодизації виступили М. Фасмер і В. К. Дем’янчук.

Застосовуючи “хвильову” теорію і метод “ізоглос” до матеріалу слов’янських мов, П. О. Бузук поділив дописемний період на епохи переваги певних ізоглос, а саме: діалектних індоєвропейських > спільних балто-слов’янських > спільних слов’янських > діалектних слов’янських ізоглос. Вироблений П. О. Бузуком підхід до історії мови (при якому враховується відносна й абсолютна хронологія явищ і їх поширення) був прийнятий і розвинений Р. О. Якобсоном, Т. Мілевським, Ю. В. Шевелевим, З. Штібером та ін.

У підрозділі 3.4. “Методологічні засади лінгвогеографічних досліджень П. О. Бузука” визначається роль П. О. Бузука у становленні та розвитку східнослов’янської лінгвістичної географії. Зокрема, йдеться про те, що у доповіді на І з’їзді славістів у Празі (1929) “Лінгвістычная географія як дапаможны метод пры вывучэньні гісторыі мовы” П. О. Бузук підкреслював значення архаїчних говорів для дослідження історії мови, вказував на важливість лінгвогеографічних студій у визначенні причин мовних явищ минулих епох, їх поширення та взаємозв’язків. Дослідник вважав, що історія мови повинна перетворитися на історичну діалектологію. П. О. Бузук сформулював ключові положення, що розкривають значення лінгвістичної географії для історико-мовних студій: 1) вивчення архаїчних говірок надає можливість встановити попередні етапи розвитку того чи іншого мовного процесу; 2) лінгвогеграфічний метод можна застосовувати у вивченні походження явищ, що є реалізацією одного процесу, а також подібних процесів, що мають різні причини; 3) ізоглоса явища-наслідку не виходить за межі ізоглоси явища-причини; 4) лінгвогеографічне дослідження дає змогу встановити центр появи певної мовної зміни, шляхи її поширення; 5) географічне вивчення мовних явищ сприяє розв’язанню питання про лексичні, фонетичні, морфологічні та синтаксичні запозичення тощо. Географічне вивчення мовних особливостей території Полтавщини, північної, південної та ін. частин Білорусі дало П. О. Бузуку змогу зробити висновки про те, що: 1) ізоглоси мовних явищ часто становлять пасмо ліній; 2) враховуючи, що межі навіть двох мовних явищ не збігаються, провести межу на території перехрещення ізоглос двох сусідніх мов можливо завдяки зверненню до літературної мови; 3) проведенню меж мов має передувати всебічне географічне дослідження основних і другорядних фонетичних, морфологічних та ін. явищ.

Вироблений П. О. Бузуком методологічний підхід до географічного вивчення не окремих слів, форм слів, а явищ мови в комплексі став пізніше однією з характерних рис білоруської аналітичної лінгвогеографії.

Четвертий розділ “Загальнолінгвістичний аспект проблеми походження слов’янських мов у концепції П. О. Бузука” присвячено розгляду поглядів П. О. Бузука на розвиток слов’янських мов згідно зі сформульованою вченим періодизацією мовної історії. Аналізуються погляди дослідника на індоєвропейські, балто-слов’янські, спільні слов’янські та діалектні слов’янські ізоглоси. Вивчаючи перший етап мовної історії – період перших діалектних індоєвропейських ізоглос, П. О. Бузук досліджував територію поширення відповідних ізоглос, що, окрім іншого, давало вченому змогу встановити послідовність фонетичних змін цього періоду. Такий взаємозв’язок дослідник обґрунтовував тим, що мовні явища, ізоглоси яких охоплювали більшу кількість індоєвропейських діалектів, відбулися раніше, ніж явища з вузькими ізоглосами.

У підрозділі 4.1. “Мовні явища епохи перших діалектних індоєвропейських ізоглос у трактуванні П. О. Бузука” йдеться, зокрема, про те, що П. О. Бузук включав глухі та дзвінкі аспірати у свою реконструкцію періоду діалектної диференціації індоєвропейської мови, виділяв діалектний індоєвропейський перехід s > z і правильно хронологізував його, вказуючи, що утворення s і z із середньопіднебінних k і g відбулося пізніше т. зв. “закону Цупіци”. П. О. Бузук висунув припущення про більш ранню втрату аспірації дзвінкими приголосними: вчений вважав, що gh > g до спірантизації гутуральних, оскільки в іншому випадку ми отримали б з ĝheima не зима, а zhima. Серед інших явищ, ізоглоси яких охопили діалекти індоєвропейської мови, П. О. Бузук виділяв утворення ch з kh, перехід середньопіднебінних k, g в s’, z’, зміну s > š (> ch), утворення кінцевого m з n и дисиміляцію d, t наступному t. Розвідки П. О. Бузука є важливими для сучасних досліджень, спрямованих на реконструкцію глухих аспіратів, звука z (< s) тощо.

У підрозділі 4.2. “Балто-слов’янська мовна єдність як суперечливе лінгвістичне питання” досліджується сутність дискусійного питання про характер зносин балтійських і слов’янських мов. Аналізуються погляди вчених, які взяли участь у полеміці.

У пункті 4.2.1. “Історичний огляд виникнення та розвитку питання про балто-слов’янську мовну єдність” йдеться про те, що у мовознавстві 20-х–30-х рр. ХХ ст. питання про балтійські та слов’янські мовні зносини не було розв’язане. Такі учені, як А. Шлейхер, К. Бругман, П. Ф. Фортунатов, О. О. Шахматов, В. К. Поржезинський, Б. М. Ляпунов, І. С. Свєнціцький, М. Ф. Сулима та інші мовознавці кінця ХІХ – початку ХХ ст., схилялися до думки, що схожі риси балтійських і слов’янських мов слід пояснювати спільним періодом мовного розвитку (гіпотеза балто-слов’янської прамови). Деякі мовознавці не виключали можливості розвитку паралельних і незалежних процесів у балтійських і слов’янських мовах (А. Мейє). З критикою гіпотези балто-слов’янської прамови виступали М. П. Погодін, І. О. Бодуен де Куртене, Я. М. Ендзелін та ін.

У пункті 4.2.2. “Аналіз спільних балто-слов’янських мовних явищ у концепції П. О. Бузука” аналізуються погляди мовознавця на балто-слов’янські ізоглоси. Зокрема, вказується, що на початку наукової діяльності П. О. Бузук, моделюючи історію мови відповідно до “колін” “родовідного дерева”, виділяв балто-слов’янську прамову як окремий етап розвитку слов’янських мов. До нового трактування мовних явищ, що пов’язують слов’янські та балтійські мови, П. О. Бузук дійшов у процесі розроблення питання про методологію моделювання мовної історії. П. О. Бузук критично підійшов до теорії “родовідного дерева”, вказуючи, що ця теорія базується на недоведеній думці про послідовний розвиток мовних процесів: індоєвропейські мовні явища передували балто-слов’янським, після яких відбувалися праслов’янські тощо. Вчений не приймав чіткої підлеглості    мовних епох і вважав цілком імовірним виникнення мовних процесів із вузькими ізоглосами до появи окремих мовних змін із широкими ізоглосами. Таким чином, лінгвіст представив розвиток мови (у нашому випадку слов’янської) як історію окремих ізоглос. П. О. Бузук, виділяючи етап поширення спільних балто-слов’янських ізоглос, датував його початок приблизно V ст. до н. е., а кінець – II ст. до н. е. (Сучасна наука відносить період особливої близькості балтійських і слов’янських мов до середини І тис. до н. е.). Науковець наголошував, що хронологічну приналежність явищ цього періоду складно визначити, як і встановити послідовність мовних змін, що відбулися в цей період. Отже, де це є можливим, дослідник вдавався до відносної хронології мовних процесів. До явищ епохи переваги балто-слов’янських ізоглос П.О.Бузук відніс перехід ks, ps, ts, gs, bs, ds в s, зникнення редукованого голосного у середніх складах, втрату v після задньопіднебінних перед редукованим, перехід ∂ в ă, зміни дифтонга еи, а також інші мовні зміни. Як бачимо, питання про існування балто-слов’янської прамови перед ученим не стояло. Мовознавець відходить від поняття прамова, інтерпретуючи сукупність спільних балто-слов’янських ізоглос як окремий етап у житті мови.

            У пункті 4.2.3. “Розвиток питання про балто-слов’янські мовні зв’язки у другій половині ХХ ст.” розглянуто напрями, за якими працювали мовознавці з метою розв’язання питання про характер зносин балтійських і слов’янських мов. Зокрема, зазначається, що від трактування балто-слов’янських мовних явищ з позиції “методу прамов” наука поступово дійшла до дослідження спільних балто-слов’янських ізоглос. Від оперування терміном прамова через поняття балто-слов’янська епоха, єдність, спільність, контакт, мовний союз мовознавці прийшли до необхідності трактування балто-слов’янських мовних зв’язків за допомогою поняття балто-слов’янської ізоглосної області. Вагомий внесок у розроблення питання про балто-слов’янські мовні зв’язки зробили С. Б. Бернштейн, В. М. Топоров, В. В. Іванов, А. П. Непокупний, В. К. Журавльов та ін.

            Отже, ідеї П. О. Бузука про застосування “методу ізоглос” знайшли продовження у працях науковців, які вбачають завдання мовознавства у встановленні характеру балто-слов’янських ізоглос, території їх поширення та часу появи.

У підрозділі 4.3. “Дослідження П. О. Бузука у галузі слов’янського глотогенезу (спільнослов’янські ізоглоси)” проаналізовано інтерпретацію спільних слов’янських фонетичних процесів у концепції вченого.

Досліджуючи історію слов’янських мов, П. О. Бузук писав про те, що після етапу переваги спільних балто-слов’янських ізоглос наступив період переваги ізоглос, що охоплювали лише слов’янські мови. До спільнослов’янських явищ науковець відніс утворення носових голосних, перехід довгого ą^о у носовий голосний ō, утрату лабіалізованої артикуляції голосними ă^о, ā^о, ū, ŭ, перехід ǔ в ъ, ǐ в ь, ū в y, монофтонгізацію дифтонгів, утворення ĕ, першу, другу та третю палаталізації задньопіднебінних приголосних й інші зміни. Вчений неодноразово підкреслював необхідність вивчення історії та діалектології праслов’янської мови, що надасть змогу розв’язати питання про просторову та часову неоднорідність праслов’янської мови. Досліджуючи спільні слов’янські ізоглоси, П. О. Бузук поряд із відносною хронологією фонетичних явищ встановлює, де це можливо, й абсолютну хронологію окремих звукових змін передісторичного періоду. Дані для такої хронологізації мовних явищ, на думку вченого, можна отримати як із досліджень мовних запозичень, так і з різних іншомовних документів, які містять записи слов’янських імен. Такі дані не є беззаперечно правдивими, тому правильність абсолютного датування необхідно підтверджувати результатами відносної хронологізації.

            Підрозділ 4.4. “Епоха переваги діалектних слов’янських ізоглос у студіях П. О. Бузука” присвячено вивченню трактування вченим мовних процесів, що неоднорідно протікали у мовах західного, східного і південного слов’янства. Серед діалектних слов’янських явищ П. О. Бузук аналізував перехід kv’, gv’, chv’ у cv’, (d)zv’, sv’; dl, tl > l; перехід tj, dj, kt’ у свистячі у західнослов’янських мовах і в шиплячі у південно- та східнослов’янських; зміни у сполученнях типу telt, ta^ort, ta^olt, a^ort, a^olt; остаточний занепад слабких редукованих і перехід сильних у голосні повного утворення; перехід ł у ў перед наступним приголосним у слов’янських діалектах, що поклали початок української та білоруської мов, а також інші явища. Проте дослідник не відкидав думки про те, що з появою нових даних про поширення та час перебігу діалектних слов’янських фонетичних процесів їх можна буде віднести до наступної доби історії мови.

П’ятий розділ “Мовні явища історичної доби у дослідженнях П. О. Бузука” містить аналіз поглядів мовознавця на фонетичні та морфологічні явища писемного періоду, доводить правильність або хибність окремих ідей мовознавця.

Прихильник теорії “спільноруської” мови О. О. Шахматов виділяв проміжну давньоруську мову, яка відрізнялася від спільноруської існуванням окремих наріч, а від наступної епохи виділення окремих східнослов’янських мов – спільними мовними процесами у східнослов’янських наріччях.

П. Г. Житецький підтримував гіпотезу “спільноруської” та давньоруської мов.

Б. М. Ляпунов доводив існування “руської” мови шляхом зведення в один мовно-історичний період власне східнослов’янських фонетичних явищ і процесів, що були спільними для південнослов’янських і східнослов’янських, західнослов’янських і східнослов’янських мов.

Дослідження спільних східнослов’янських ізоглос дало змогу К. Т. Німчинову зробити висновок про існування східнослов’янської прамови, яка тривала недовгий час і відзначалася діалектними відмінностями. Завершення спільної східнослов’янської доби вчений відносив до V–VI ст.

На підтримку гіпотези “праруської” мови виступав С. М. Кульбакін.

Про спільну східнослов’янську прамову, яка об’єднувала мови племен слов’ян східної Європи, писав І. Свєнціцький. Однак вчений також вказував на обмежений характер теорії єдності “руських” мов, яка полягає у тому, що названа теорія, спираючись на спільні риси, не звертає належної уваги на відмінні риси, які, на думку вченого, у споріднених мовах настільки давні, що підтверджують закон рівнобіжного розвитку в них відмінних рис із одночасним збереженням сталої спільної величини.

У початковий період науково-дослідницької діяльності П. О. Бузук виділяв “праруську” мову як окремий етап історії східнослов’янських мов. Як праруські мовні явища вчений трактував перехід сполучень типу tort, tolt, tert у torъt, tolъt, terьt, занепад носових голосних, перехід початкового je в о, зміни сполучень ort, olt у rot, lot, утворення ж із dj, ч із tj (kt’), перехід l в ł перед приголосними, зміну dl, tl у l, а початкових сполучень kv, gv у cv, (d)zv, появу епентетичного l після   губних приголосних (на місці їх сполучень з j). Аналіз староукраїнської мови  вчений починав з розгляду занепаду редукованих у слабкій позиції.

Невдовзі після виходу у світ книги “Коротка історія української мови” (а, можливо, ще в процесі роботи над нею) П. О. Бузук переглянув свої погляди на методологію моделювання розвитку мови. Науковець відмовився від теорії “родовідного дерева” і “методу прамови”, що привело до перегляду концепції історії східнослов’янських мов. Розглядаючи конкретні мовні явища, які мовознавець спершу трактував як мовні особливості “праруського” періоду, необхідно підкреслити, що лінгвогеографічне та хронологічне вивчення їх дало вченому змогу розглядати названі мовні процеси як діалектні слов’янські фонетичні явища. Зокрема, дослідник писав, що ізоглоса одного явища може охоплювати південно- та східнослов’янські області (наприклад, перехід сполучень dj, tj, kt’ у шиплячі); іншого (наприклад, спрощення сполучень dl, tl у l), яке, як можна припустити, характеризує ті самі групи мов, у дійсності не охопила північно-західні слов’янські мови, а також псковський говір. Третє явище (форми тобĕ, собĕ) об’єднує східнослов’янські та західнослов’янські мови. Четверте – повноголосся – поширилося лише у східній області слов’янства. П’яте явище – зміна ъ, ь в о, е, окрім східнослов’янських мов, охопило й сусідню словацьку мову.

Остаточно розвінчати гіпотезу “праруської” епохи П. О. Бузук намагався шляхом дослідження хронології мовних процесів: кінець VIII – початок IX ст. – terminus post quem зміни сполучень типу tart, talt. Кінець IX ст. – terminus ante quem даного процесу (відповідні зміни у південнослов’янських мовах відбулися не пізніше того моменту, коли обірвався зв’язок із західним слов’янством). Значно раніше відбувся перехід tj у ч. П. О. Бузук зазначав, що спільний характер змін груп dj, tj у східно- та південнослов’янських мовах підтверджує, що названі сполучення змінилися не пізніше втрати зв’язків між південним і східним слов’янством, тобто, писав П. О. Бузук, не пізніше VI–VII ст.

Якщо визнати перехід початкового je в о східнослов’янською ознакою, то, за П. О. Бузуком, його можна віднести до пізнішого періоду – ХІ ст. Таким датуванням мовних явищ мовознавець доводить, що гіпотетична епоха “праруської” мови “розривається” у часі між цими спільносхіднослов’янськими фонетичними процесами, які до того ж чергувалися з ширшими ізоглосами. На думку П. О. Бузука, визнати правомірність “методу прамови” неможливо ще й тому, що явища з вузькими ізоглосами могли передувати явищам з широкими ізоглосами, як це спостерігаємо на прикладі зміни л на ў, яка, за словами мовознавця, охоплювала діалекти, що дали початок українській і білоруській мовам, значно раніше, ніж в усіх слов’янських мовах зникли редуковані у слабкій позиції.

Для сучасної науки важливими й актуальними є дослідження П. О. Бузука, спрямовані на реконструкцію історичних мовних процесів, встановлення часу їхньої появи та території поширення. Спостереження П. О. Бузука над мовою пам’яток писемності використовуються в сучасному мовознавстві для подальших узагальнень.

У підрозділі 5.1. “Фонетичні та морфологічні явища писемного періоду у розвідках П. О. Бузука” розкрито погляди мовознавця на особливості фонетичних і морфологічних процесів писемної доби. Як зазначалося, вихідним положенням розробленої П. О. Бузуком періодизації мовної історії є поява пам’яток пи-семності. Учений не виключав, що із знаходженням нових пам’яток, написаних певною мовою, хронологічні межі історичного періоду цієї мови можуть змінитися. Дослідженню пам’яток писемності як першого і найголовнішого джерела вивчення розвитку мови П. О. Бузук надавав значної ваги. Дослідження мови Маріїнського Євангелія, здійснене П. О. Бузуком, високо оцінили сучасники. Значна кількість висновків про розвиток і хронологію фонетичних змін історичного періоду була зроблена П. О. Бузуком на підставі дослідження мови Архангельського Євангелія.

Треба зазначити, що ставлення до пам’яток писемності як джерела вивчення історії мови не було однозначним у науці. Так, відомо, для І. О. Бодуена де Куртене важливіше значення мали дослідження “живих” мов.

Фундатор Харківської лінгвістичної школи О. О. Потебня відводив матеріалу давніх писемних пам’яток роль найважливішого серед допоміжних джерел вивчення історії мови. Перевагу було надано сучасним мовним (діалектним) даним.

Представники історичного методу О. І. Соболевський, А. Ю. Кримський, М. М. Каринський реконструювали історію мови за матеріалами писемних пам’яток. Дані “живої” мови виконували констатуючу функцію.

З критикою методичної цінності пам’яток писемності виступили представники Московської лінгвістичної школи. О. О. Шахматов, зокрема, надавав пріоритетного значення сучасним діалектним даним.

М. К. Грунський звертав увагу вчених на те, що через неточність передачі звуків “живої” мови у пам’ятках писемності хибними можуть виявитися побудови мовно-історичних моделей у цілому. Як позитивну зміну оцінив дослідник рух сучасної йому науки від пам’яток до говірок як пріоритетних джерел вивчення мовної історії.

Зі зміною поглядів П. О. Бузука на методологію мовно-історичного дослідження змінилися його погляди стосовно пріоритетних джерел реконструкції розвитку мови. Звернення до “хвильової” теорії передбачало надання переваги вивченню діалектних даних. З цим пов’язане розроблення засад лінгвістичної географії, що відбилися у дослідженні територіальних параметрів фонетичних, морфологічних, лексичних, синтаксичних рис української та білоруської мов. Кожне явище в концепції П. О. Бузука отримувало просторову і часову визначеність. При цьому часто дослідник наводив відносне датування мовних процесів; абсолютна хронологізація ставала можливою лише завдяки дослідженням матеріалу писемних пам’яток. П. О. Бузук наголошував на тому, що вивчення “живих” говорів має йти поряд з дослідженням пам’яток писемності. Поєднання географічних даних “живої” мови з матеріалами писемних джерел, за вченим, надасть можливість визначити місце й час появи певної мовної особливості і території її поширення. Спостереження за явищами історичного періоду у П. О. Бузука часто поєднують вивчення відбиття зазначеного процесу у писемних документах і дослідження його просторової проекції.

У пункті 5.1.1. “Фонетичні процеси історичної епохи” розглянуто інтерпретування дослідником окремих фонетичних процесів, серед яких переходи g > h, кы, гы, хы > к’і, г’і, х’і, ствердіння губних приголосних, поява вставних j, н, л, асиміляція звука j, ствердіння р, ствердіння шиплячих тощо. Серед інших змін учений аналізував остаточний занепад редукованих у слабкій позиції, перехід їх в о, е у сильній позиції, а також подальші перетворення голосних о, е в нових закритих складах; ствердіння приголосних перед е, и; лабіалізацію е тощо.

Системний підхід до мовних явищ у дослідженнях П. О. Бузука з історичної фонетики виявився у реконструкції однорідних фонетичних законів, які об’єднані спільною причиною і діють у певний період розвитку мови, а саме: мовознавець поєднує в один ланцюг такі явища, як зникнення редукованих у слабкій позиції (причина) > зміна сильних редукованих на о, е (етимологічних – на дифтонги) (наслідок), при цьому всі ці явища були органічно пов’язаними одне з іншим і розвивалися одночасно й паралельно.

У пункті 5.1.2. “Морфологічні явища історичного періоду” розглянуто історико-морфологічні студії вченого. Вивчення морфології у науковій спадщині П. О. Бузука посідає значно меншу частину порівняно з дослідженнями у царині історичної фонетики. Важливість морфологічних розвідок ученого полягає у значенні морфологічних даних для подальших лінгвогеографічних студій. Основну увагу дослідник зосереджував на розгляді форм; мовознавець не вивчав категорії частин мови, їхню класифікацію та ін. Важливими для сучасної науки є розвідки П. О. Бузука з розвитку дієприкметників української мови, окремих субстантивних і дієслівних форм. У поясненні причин виникнення тих чи інших форм П. О. Бузук часто звертається до дії аналогії. Абсолютне датування морфологічних явищ учений здійснив на підставі даних пам’яток писемності.

У підрозділі 5.2. “Дослідження П. О. Бузука у галузі лінгвістичної географії” проведено аналіз практичних лінгвогеографічних досліджень мовознавця. На матеріалі географічного вивчення мовних особливостей території Полтавщини, східної частини Білорусі тощо П. О. Бузук показав, яким чином вироблені ним постулати лінгвістичної географії відбиваються у практичних студіях. Йдеться, зокрема, про дослідження форм ходе, носе || ходить, носить, поширенню яких на території Полтавщини перешкоджає ріка; про виявлення неспівпадіння ізоглос на території поширення окремої мови тощо. З появою праць П. О. Бузука “Діалектологічний нарис Полтавщини”, “Спроба лінгвістичнае географіі Беларусі” та ін. сучасники пов’язують початки східнослов’янської лінгвістичної географії.

У загальних висновках сформульовано основні положення дисертаційного дослідження.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

1.               Аналіз методології історико-мовного дослідження П. О. Бузука показав, що вчений працював у межах порівняльно-історичного методу. Спочатку для реконструювання етапів мовної історії мовознавець застосовував метод “прамови”. Проте подальші студії дослідника у галузі історичної фонетики дали П. О. Бузуку змогу дійти висновку про неспроможність теорії “родовідного дерева” і пов’язаного з нею методу “прамов” повною мірою відтворити складні часові та просторові відношення мовних процесів. Лише через детальне вивчення хронологічних і географічних параметрів фонетичних та ін. явищ можливо прийти до повноцінного відтворення мовної історії та класифікації мов. Еволюція поглядів лінгвіста на методологію дослідження історії мови повністю розкрилася у практиці вивчення історії слов’янських мов.

2.               З огляду на те, що недостатні знання про часові та просторові параметри мовних явищ унеможливлюють достовірну класифікацію етапів мовного розвитку, П. О. Бузук запропонував дотримуватися єдиного реального розподілу мовної історії на передісторичний (дописемний) та історичний (писемний) періоди. Дослідження поширення фонетичних явищ, а також їх хронологізація дали змогу П. О. Бузуку виробити таку періодизацію передісторичного періоду мовної історії, згідно з якою цей період включає епохи переваги діалектних індоєвропейських ізоглос > балто-слов’янських ізоглос > спільних слов’янських ізоглос > діалектних слов’янських ізоглос.

3.               П. О. Бузук відносив фонетичні процеси до конкретної епохи за результатами дослідження території їхнього поширення, часу їхньої появи та за даними писемних пам’яток.

Таким чином, П. О. Бузук прийшов до розвінчання гіпотези “східнослов’янської прамови”: дослідник доводив приналежність тих чи інших рис, що поєднували три східнослов’янські мови, до епохи переваги діалект- них слов’янських ізоглос або ж до історичної доби мовного розвитку. Серед діалектних слов’янських процесів учений виділяв переходи kv, gv, chv у cv, (d)zv, sv; dj, tj, kt’ у шиплячі, dl, tl > l, появу епентетичного l, зміну g на h, лабіалізацію l, повноголосся, початок змін редукованих, початок перетворень носових голосних тощо. Перехід початкового je в о П. О. Бузук розглядав як історичний процес, але не відкидав можливості більш раннього початку цього явища. До писемного періоду дослідник відносив такі явища української мови: остаточний занепад редукованих у слабкій позиції, перехід їх в о, е у сильній позиції, а також подальші перетворення голосних о, е в нових закритих складах; занепад напівкороткого і; ствердіння приголосних перед е, и, лабіалізацію е тощо.

4.               Історико-морфологічні студії П. О. Бузука побудовані здебільшого на матеріалі східнослов’янських мов. Науковець широко застосовував дані “живої” мови та пам’яток писемності до досліджень географії та хронології морфологічних процесів. Причини конкретних морфологічних змін мовознавець часто вбачав у дії аналогії. П. О. Бузук вказував на велике значення методу лінгвістичної географії для досліджень з історії мови. Результати історичного вивчення іменних форм двоїни, кличного відмінка, чоловічого роду, окремих відмінків тощо в українській і білоруській мовах П. О. Бузук підтверджував даними лінгвогеографічних студій у цій царині.

5.               У лінгвістичній спадщині П. О. Бузука міститься оригінальне (для сучасної мовознавцю науки) трактування окремих питань мовної історії. Це, зокрема, стосується питання про балто-слов’янську мовну єдність. Діахронічне моделювання за теорією “родовідного дерева” та методом “прамови” давало змогу вченим виділяти спільну балто-слов’янську прамову як окремий етап історії слов’янських мов. На користь цієї гіпотези висловлювались А. Шлейхер, К. Бругман, П. Ф. Фортунатов, О. О. Шахматов, Б. М. Ляпунов, В. К. Поржезинський, І. С. Свєнціцький, М. Ф. Сулима та інші мовознавці кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст., а також П. О. Бузук – на початку науково-дослідницької діяльності. Згодом учений дійшов висновку, що спільні балто-слов’янські мовні явища є наслідком такої епохи в історії мови, під час якої фонетичні та ін. процеси, починаючись у центрі новоутворення, охоплювали територію поширення балтійських і слов’янських мов. Сукупність таких явищ і становила епоху переваги спільних балто-слов’янських ізоглос. Подальші лінгвістичні дослідження у цій царині були спрямовані на встановлення часових і просторових характеристик спільних балто-слов’янських ізоглос, ізолексем тощо, на вивчення мови писемних джерел, на збирання фактологічного матеріалу, що є необхідним для розв’язання методоло-гічних завдань і подальших узагальнень у цій галузі.

6.               Найбільшу значимість для сучасної науки мають лінгвогеографічні дослідження П. О. Бузука. Учений одним з перших розробив методологічні засади лінгвогеографічного дослідження, продемонстрував їх практичне застосування, довів велике значення методу лінгвістичної географії для досліджень з історії мови. Зокрема, П. О. Бузук наголошував на тому, що історичне вивчення мови має враховувати дані географічних досліджень мовних процесів (передісторичної та історичної доби). З ім’ям П. О. Бузука пов’язаний початок застосування лінгвогеографії в українських діалектологічних дослідженнях. Підготовлений П. О. Бузуком атлас білоруської мови можна вважати першим атласом на матеріалі слов’янської мови.

Важливими для сучасного мовознавства є методологічні ідеї П. О. Бузука, зокрема розроблення вченим засад “хвильової” теорії, власної періодизації історії мови тощо. Індоєвропейські, балто-слов’янські, спільнослов’янські, діалектні слов’янські явища, мовні процеси історичної доби подані П. О. Бузуком у хронологічній послідовності. Ініціатива П. О. Бузука з географічного вивчення східнослов’янських мов, розроблення вченим теоретичних і методологічних аспектів лінгвістичного атласу білоруської мови тощо сприяли подальшим успіхам білоруської (ширше – східнослов’янської) лінгвістичної географії.

Особливе значення мають спостереження П. О. Бузука над мовою пам’яток писемності. Результати цих студій вченого виступають матеріалом для подальших узагальнень лінгвістів ХХ – початку ХХІ ст. Вивчення П. О. Бузуком історії фонетичних і морфологічних явищ допомогло отримати цінний матеріал, на який спираються сучасні дослідники історії мови.

У Вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, визначено мету й завдання, предмет і об’єкт дослідження. Зазначається наукова новизна отриманих результатів, їх практична значущість і дані про апробацію.

Перший розділ “Звукова форма як засіб виразності: до історії питання” складається з шести підрозділів. У підрозділі 1.1. “Пролегомени” простежуються передумови виникнення й первинний розвиток наукового інтересу до звука й звучання у мові й у поетичному мовленні.

Джерела зародження ідей, пов’язаних із ‘взаємозалежністю’ звука і смислу в імені, стосуються періоду архаїчного мислення на ранньому етапі розвитку людського суспільства, коли безпосереднє та наївне розуміння природи виявлялося в анімізмі. Свідчення цього збереглися до наших днів у міфології багатьох народів, що відбила, наприклад, в імені бога-громовержця наслідування звуків бурі й гуркотів грому: у міфології Центральної Америки це Гуракан, у стародавніх слов’ян – Перун Громовержець, у литовських регіонах – Перкун, у стародавній германській і скандинавській релігії – Donar, Thor.

У підрозділі 1.2. “Формування поглядів на властивості звука в перших працях з поетики й риторики” розглядається еволюція поглядів на властивості звука, починаючи з античності до наукових узагальнень пізніших часів. Філософам античності належать перші думки про асоціації між окремими звуками й тими чи іншими якостями речей, які знайшли відображення в ідеї вмотивованості значення слова його звуковою формою. Уважне ставлення до властивостей звукової сторони творів увійшло в традиції західноєвропейського та східнослов’янського риторичного мистецтва. Особливий внесок в розвиток наукових поглядів на значення звуку належить М.В.Ломоносову, який не тільки наголосив на символічних властивостях звуків, але й розробив рекомендації щодо використання цього явища в художньому мовленні.

Підрозділ 1.3. “Еволюція поглядів на співвідношення звучання та смислу слова у філології XIX – XX ст.” присвячений узагальненню досвіду філологічних досліджень ХІХ-ХХ ст. у галузі взаємозв’язку звучання й значення. Здобутки етнолінгвістики, ідеї В. фон Гумбольдта, учення Б. де Куртене про фонему як про “уявлення звука” підготували ґрунт для формування нового погляду на співвідношення звучання і значення в мові. Учення О.О. Потебні про зовнішню й внутрішню форми, про те, що зовнішня форма слова є звук, “уже сформований думкою”, який задається, вимагається змістом, утверджувало символізм слова. Його ідеї були прийняті й підхоплені практичними “поетиками” течій формалістів початку ХХ століття, і перш за все символістів. Еволюція поглядів на вмотивованість знака призвела до формування теорії про знакову систему мови (Ф. де Соссюр), що є в сучасній лінгвістиці основоположною. Утвердження двобічності мовного знака, своєрідно відбите і в записах про анаграми Ф. де Соссюра, намітило шлях до нового розуміння взаємовідношення звучання й значення у поетичному тексті.

У підрозділі 1.4. “Звукова сторона поетичного тексту в теорії поетики” простежується розвиток поглядів на змістовність звукової сторони віршованого твору. Поетична творчість як практика використання (хай і неусвідомленого) особливостей акустичних властивостей звуків мови, їх здатності впливати на сприйняття зумовила виникнення поетики як вчення про поетичну майстерність. Спочатку це була теорія самих поетів про закони поезії, що розвивалася тією або іншою мірою в усі часи. Уже в мові найдавнішої індоєвропейської поезії присутній не тільки семантичний, але й звуковий паралелізм (Ф.  де Соссюр, Ю.С. Степанов, С.В. Воронін), а також спроби аналізу звукової субстанції, що реалізуються самим поетом.

Поетика як теорія була усвідомлена лише в символізмі – течії мистецтва, що здійснила значний вплив на подальший розвиток самої практики віршування, а також на становлення науки про поезію.

Переламним моментом у підходах до вивчення словесних знаків виступає система поглядів Р.О. Якобсона, що утверджувала “єдність звука і значення”, “позначувального й позначуваного” у слові. Поділяючи точку зору Р.О. Якобсона на слово як двосторонню сутність, що має одночасно і матеріальну, звукову сторону, і змістову, “духовну”, ми також бачимо основне завдання досліджень фонетичних явищ у вирішенні питання, «яким чином звуки справляються з функцією “носія” смислу».

У підрозділі 1.5. “Фоносемантика і фоносимволізм у сучасних теоріях і концепціях” розглядаються та узагальнюються спроби встановити гармонійний зв’язок між ідеєю, звуковим знаком якої є слово, і його фонетичною структурою. Експериментальні дослідження й теоретичні розробки останніх десятиліть ХХ століття у сфері звукозображальної (тобто звуконаслідувальної та звукосимволічної) системи мови призвели до утвердження семантичності звука, яке ґрунтується на “здатності звука викликати незвукові уявлення” (С.В.Воронін, О.П.Журавльов та ін.). Транспозиція одних видів відчуттів у інші (моторних в акустичні, акустичних у зорові й т.ін.), тобто синестезія, що психофізіологічно обумовлює звукосимволізм, об’єктивно притаманна людській природі. Універсальність звукосимволізму, підтверджена встановленням універсальних зв’язків між певними смисловими й акустико-артикуляторними елементами (В.В. Левицький), дозволяє використовувати загальні закономірності символізування тих або інших понять у лінгвістичному аналізі поетичних текстів різними мовами.

У підрозділі 1.6. “Уявлення про звучання імені: аналітичний огляд” розглядаються теоретичні передумови виникнення наукового інтересу до проблеми звучання імені в художньому творі. Виявлені у структурі стародавніх поетичних текстів анаграмні співзвуччя, призначенням яких було виділення сакральних зв’язків слів з іменем оспівуваної особи або божества, є, згідно з гіпотезою Ф. де Соссюра, головним принципом індоєвропейської поезії. При цьому фонетичні явища пов’язувалися зі “словотемою вірша” (В.В. Іванов). Ключем до розуміння взаємовідношень звучання та значення виступало власне ім’я. Поети й філософи античності приділяли серйозну увагу благозвучності словесних творів, що містять, як правило, власні імена. Діонісій Галікарнаський вважав ознакою високої майстерності досягнення звучання, у якому й “немилозвучні” імена так майстерно вплетені у поетичну мову, що стають благозвучними. Вже в найдавнішій російській «Риториці» зверталася увага на поетичне використання імен. Відомо, з якою увагою автор «Науки про віршування» Н. Буало ставився до звучання імен у віршованому творі.

Особливе місце в розвитку поглядів на ім’я та його звукову сторону належить «Філософії імені» О.Ф. Лосєва. У результаті феноменологічного розгляду природи слова, яке має, з одного боку, специфічну плоть і є, з іншого боку, проявом духу, О.Ф. Лосєв підходить до уявлення про сутність слова як до синтезу форми й майбутньої думки. Вчений стверджував, що “справжня сутність імені” полягає в структурі його значення. “Всяке ім’я щось означає, і звуки, які входять до складу його фонеми, щось позначають”. Феноменологічний розгляд слова й імені починається з аналізу звукової оболонки – фонеми імені, у структурі якої виділяється “значення фонеми” як сукупність певних звукових явищ, за допомогою яких розуміється й висловлюється “особливе значення”.

Питання про значущість звучання власних імен у художньому творі на новому рівні висвітлювалося в роботі П.О. Флоренського «Імена». Духовна сутність імені для П.О. Флоренського полягає в його звуковій плоті. Звуки імені, що розкривають цю сутність “тому, хто має вуха чути”, є предметом, гідним пильної уваги дослідника.

Дослідження звукових процесів у поетиці взагалі й у поетиці оніма зокрема не є послідовним, прямолінійним напрямом. Діалектика цього процесу якраз і полягає в неоднозначності й суперечливості. Незважаючи на наявність певних традицій вивчення звукової символіки, все ще залишаються проблеми, що не мають безперечного вирішення або що залишилися поза увагою лінгвістів. Сфера вивчення власних імен з погляду фонетичного символізму виявляється найменш дослідженою. Питання, чи має звукова сторона поетоніма певне значення, спроможне впливати на організацію поетичного мовлення, залишається нез’ясованим.

Другий розділ “Фоноема в художньому просторі твору” складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу й узагальненню досвіду дослідження звукової сторони онімів в ономастиці.

У підрозділі 2.1. “Фонетична сторона оніма: результати й перспективи дослідження” викладаються погляди на проблему звучання імені в ономастичній науці. Багато дослідників ономастики відзначали важливість звукової сторони власних імен (В.А. Ніконов, Е.Б. Магазаник, Ю.О. Карпенко, Є.С. Отін, В.М. Калінкін, Г.Ф. Ковальов, О.Ю. Карпенко та ін.), зокрема, в поезії. Як правило, зверталася увага на експресивність фонетичного ладу імені (В.М. Михайлов, О.І. Фонякова, Л.М. Буштян), його благозвучність (або “звучність”) (В.А. Ніконов, Б.С. Шварцкопф), на використання “звукопромовистих” імен як стилістично найбільш виразних і дієвих антропонімів (Е.Б. Магазаник, Р.У. Таїч, О.Д. Петренко й ін.). Фонетична форма оніма розглядалася як головний засіб виявлення емоційно-стилістичної функції літературних власних імен (Ю.О. Карпенко), у низці питань стилістичної ономастики (К.Б. Зайцева). Функції поетоніма як звуко-буквеного комплексу, а також найбільш поширені прийоми використання звукової матерії імен у художньому творі розглядалися В.М. Калінкіним, який приділив увагу аналізові особливостей побудови художнього мовлення з участю онімних одиниць.

Ми вивчаємо звуко-буквений комплекс поетоніма з урахуванням його структурно-мовної та функціональної специфіки. Услід за В.М. Калінкіним звертаємо увагу на ту частину змістової структури онімних одиниць, “яка не пов’язана ні з речовинним значенням (етимологією) імені, ні з семантикою некореневих морфем, а стосується сфери звуко-буквеної або графічної форми поетоніма як естетичного знака”. З огляду на те, що в ономастичній науці відсутній термін, відповідний адекватному позначенню цього компонента структури оніма, пропонується використання терміна фоноема.

У підрозділі 2.2. “Фонетична структура імені як джерело змістовності звукової форми поетоніма” аналізується природа фонетичних властивостей пропріальних одиниць і можливості їх реалізації. Особливості експлікації фонетичних властивостей будь-якого поетоніма обумовлені, з одного боку, його конкретно-матеріальним вираженням, а, з іншого, специфікою конкретних контекстуальних умов.

Подана спроба систематизації поетонімів з погляду особливостей їх звучання. За природою значущості звукової форми пропонується розрізняти, по-перше, імена, звукова форма яких має виражену семантику безвідносно до художнього контексту, тобто в парадигматиці, і, по-друге, імена, звучання яких набуває значущості тільки усередині певного художнього цілого, тобто в синтагматиці. Оніми першого типу входять до структурно-семантичної та образної системи художнього твору вже зі своїм фоносемантичним потенціалом, наявність якого обумовлена рядом причин, що наводяться далі.

У другому випадку реалізація імплікованих можливостей власних імен як певного класу слів повністю залежить від контекстуальних умов. Залишаючись прихованим, незрозумілим поза семантикою твору, значення фонетичної форми експлікується тільки у процесі заглиблення у фоносемантичні зв’язки з художнім контекстом (а іноді вимагаючи розкриття й осмислення семантичних зв’язків, що виходять за межі твору).

Реалізація фонетичного потенціалу поетоніма можлива на різних рівнях художнього тексту: по-перше, в мікроконтексті (під мікроконтекстом розуміється розширений склад іменної форми – двокомпонентний (ім’я + ім’я, ім’я + по батькові, ім’я + прізвище, подвійне прізвище), трикомпонентний (ім’я + по батькові + прізвище), а також найближче синтаксичне оточення); по-друге, у макроконтексті, яким вважаємо повний текст твору.

У підрозділі подаються способи реалізації фонетичних властивостей поетонімів у межах мікроконтексту, тобто такого типу відношень, що визначаються як внутрішньоіменні фонетичні взаємодії і систематизуються за типом взаємодій:

1) інверсії імені й прізвища (Кифа Мокиевич – Мока Кифович);

2) повтори: а) голосних /асонанси/ (Mr ChОlmОndley; Agatha the Angular), б) приголосних /алітерація/ (LureLei, Paul Pennyfeather); в) складів (РOдион РOманович РAскольников, NICHolas NICKleby); г) дво- й тризвуків (ЛаЗаРь ЕЛиЗаРыч ПодхаЛюЗин); ґ) повторення фонетичного складу імені у прізвищі: Гумберт Гумберт, Акакий Акакиевич; д) анаграматичне повторення імені у прізвищі (АрлекинТарелкин, Евгений Онегин);

3) використання паронімів: а) як іменних пар (Добчинский і Бобчинский, Lord Boodle і Lord Goodle); б) створення паронімів на основі реальних імен і прізвищ з використанням їх фонетико-орфографічних видозмін (Волконский>Болконский, Трубецкой>Друбецкой);

4) імена, “сконструйовані” для конкретного твору з урахуванням звукопису: а) що “натякають” своєю звуковою формою на характеристику носія поетоніма (А.П. Шерер – від мон шер, ма шер); б) зашифрована ономастична номінація /криптонім/ (Аidenn; Ассоль); в) анаграматичні зашифровки звукової структури відомого поетоніма в онімі іншого твору (Мефистофель>Мефодий Исаевич Тоффель).

Підрозділ 2.3. “Поетичний твір і звучання оніма” присвячений розгляду першопричин складних типів взаємовідношень звукової організації поетичного твору як цілісності й включених до нього власних імен як одиниць мови, що мають матеріальну форму (“позначувальне”) і смислове “позначуване”. Частина розділу містить висвітлення погляду на художній текст як цілісне утворення, який ґрунтується на теоретико-літературній концепції цілісності літературного твору.

Далі в розділі визначаються методологічні основи наукового розгляду поетичних творів й онімних одиниць, які є об’єктом цього дослідження. Говорячи про мову як складну систему взаємопов’язаних елементів, Ф.  де Соссюр наполягав на вивченні мовних явищ від загального – до часткового, від системи – до її елементів. Поділяючи цю думку, а також враховуючи відношення еквівалентності між фонетичним, діахронним й індивідуальним, що утворює сферу мовлення, та граматичним, синхронним і колективним, що стосується сфери мови (Ф.  де Соссюр), ми вважаємо художнє мовлення однією з форм існування мови, конкретним її вираженням. У своєму дослідженні ми прагнули йти від поетичного тексту як цілого, такого, що є одночасно окремим, індивідуальним вираженням конкретної мовної системи.

Поетичний текст ми вважаємо структуровано впорядкованою системою,  керованою внутрішньою зв’язністю. Всі рівні й елементи його організовані таким чином, щоб максимально повно втілювати авторський задум. Будучи мовною структурою з особливою звуковою організацією, поетичний текст неминуче виявляє символічні властивості звука як стилістичного засобу.

Онімні одиниці у поетичному тексті ми розглядаємо, з одного боку, як мовний знак, що має свою фонетичну форму і входить до структури конкретної мови, з іншого боку – як елемент художнього мовлення, що інтегрується до структури тексту й виявляє свої властивості на різних його рівнях: звуковому; морфемному; лексико-семантичному; просодичному; смисловому.

Третій розділ “Діалектика співіснування звукової форми оніма й поетичного тексту” містить аналіз способів експлікації фоноеми в умовах конкретного художнього твору.

У підрозділі 3.1. “Фонетичні засоби стилістичної організації поетичного твору” подається визначення основних способів звукової та просодичної організації віршованого тексту. Паралелізм, будучи фундаментальною особливістю поетичного мовлення, виявляється, зокрема, в особливостях ритму, розміру, рими, у звукових повторах, які й створюють у поєднанні повторюваність, що визначає своєрідність структури вірша. Розглядаються основні прийоми та засоби фонетичної організації поезій, до яких належать алітерація, рефрен, асонанси, дисонанси, анафора, епіфора, парономасія, а також рима, що виконує й організуючу функцію у строфічній композиції.

У підрозділі 3.2. “Фоноема в системі вокалізму поетичного твору” стверджується, що у поетичному творі звуки поетоніма невіддільні від усієї системи виражальних засобів, підпорядкованих створенню художнього образу. На матеріалі «Сонетів до Орфея» Р.-М.  Рільке, циклу «Кармен» О. Блока, поеми Л. Костенко «Маруся Чурай», віршів Е. По та інших поетів в результаті докладного аналізу експлікується онімна природа асонансу. На прикладі віршів англійської, німецької, російської та української поезії детально аналізуються механізми взаємодії голосних звукобукв поетонімів із звуковою і просодичною організацією віршованого твору.

Домінувальним звуком, що організує звучання першого сонета циклу Рільке у певним чином настроєну, гармонійну єдність, виявляється голосний-домінант О в звуковій оболонці поетоніма. З’являючись двічі в заголовку «Die SОnette an Orpheus», ця звукобуква повторюється у першій строфі 8 разів (усього в сонеті – 13 разів). Сім разів упродовж чотиривірша на неї падає наголос, що, за О.П. Журавльовим, посилює фонетичне значення, подвоюючи його. При цьому три вживання з чотирьох припадають на позицію фразового наголосу, що підкреслює просодичну значущість цього сегмента. Заслуговує на увагу звукобуква О, що становить вигук, вжитий у першій строфі першого сонета тричі. Передаючи радісні емоції (Е. Шток), він створює мажорний настрій, що зберігається потім упродовж всього циклу сонетів. Подовженість звучання О в поетонімі за рахунок додавання вигукового O – (O Orpheus...) – підсилює емоційно-експресивне звучання сонета. Артикуляційно-акустичні характеристики цього голосного, і перш за все лабіалізованість, у комплексі з акцентним виділенням його в складі ключового слова-оніма обумовлюють переважання в ударному вокалізмі першого сонета лабіалізованих голосних: O O – Orpheu/]øs – O – hОher – Ohr – vОr  (перша строфа); sОnde – HÖren – BrÜllen - GerÖhr – HÜtte (третя строфа); UnterschlUpf - dUnkelstem - ZUgang - PfOsten - schUfst dU - GehÖr (четверта строфа). Компоненти дифтонгів eu []ø]  (Orpheus), au [ao] (Baum) є ще одним варіантом звука O, що характеризується огубленістю артикуляції. Оскільки для німецької мови інструментовка на O дещо незвична, вона має особливо важливе естетико-інформативне значення. Враховуючи описане уподібнення, а також можливе змішання на рівні слухового сприйняття голосних O – U в результаті гармонії голосних можна зробити висновок, що з кількісним збільшенням цих звукобукв і створюється онімний асонанс. Це явище виступає додатковим засобом виразності, підсилюючи різноманітними звуковими «перегуками» семантичну значущість поетоніма Orpheus.

Поширення впливу якісних характеристик домінуючого голосного оніма на наголошений (а частково й на ненаголошений) звукоряд оточення є проявом взаємодії фоноеми й звукової матерії контексту на рівні вокалізму: / СутенІЄ. ВечорІЄ. БлакИтнІють вІЇ. / “ТИ заграй нам, наша мрІЄ, пІсне, СоломІЄ”. / (І. Драч: «Ніж у сонці»). Переважне вживання голосних високого підйому створює поряд з евфонією враження високого музикального звучання жіночого голосу.

Вокалізм віршованого тексту може ґрунтуватися не тільки на уподібненні, співзвуччі голосних поетоніма й контексту, але й на їхньому контрасті. Так, на контрасті наголошеного голосного поетоніма Е (і співзвучного з ним И) й звуків А та О побудований вокалізм cьомого вірша ліричного циклу О. Блока «Кармен». Особливості вокалізму визначають протилежність початкової й фінальної частин вірша, яка на тлі співвіднесеності й сумірності, ритмічної рівності першого та останнього рядка ще більше підкреслюється звуковим контрастом: / ВЕрбы – Это[а] вЕ[и]сЕння[а]я[а] тАль Это[а] – музыка тАйных измЕн? <...> / Это – сЕрдцЕ в плЕну у КАрмЕн? /.

Розглянуті приклади демонструють визначальну роль голосних поетоніма у звуковій організації проаналізованих поезій. Поширеним є застосування особливостей вокалізму поетонімів разом зі специфікою їх консонантизму, тобто відображення фонетичної структури поетонімів одночасно в асонансах й алітераціях.

Далі в розділі відзначається, що не завжди голосні звукобукви поетоніма визначальним чином впливають на вокалізм вірша. У деяких поезіях спостерігається зворотний процес: поетичні імена демонструють „вбудованість” своєї фонетичної форми в систему асонансів вірша, підпорядковуючись загальному звуковому ритму.

Таким чином, з’ясовується, що голосні ключового поетоніма можуть, з одного боку, визначальним чином впливати на звукову організацію контексту, “диктуючи” асонанси, а з іншого – “вбудовуватися” у вокалізм вірша. Звукове тло, створюване асонансами й повторами, може а) доповнювати, „підтримувати” поетонім, підсилювати його експресію або б) бути контрастним імені.

У підрозділі 3.3. “Фоноема в консонантизмі поезії” розглядаються способи актуалізації змістовності звукової форми поетонімів у консонантизмі віршованого тексту. Безумовно значущими в структурі поетичних творів стають приголосні звуки включених до поезій онімів. Способи їх взаємодії з фонікою твору можуть бути різноманітними: алітерації одного звука поетоніма, частіше початкового в наголошеному складі, двох, трьох, метатези, звукосполучення приголосних або приголосних та голосних звуків.

Механізми взаємодії приголосних поетоніма й контексту полягають у поширенні, “іррадіації” онімних компонентів на фонетичний склад цілого вірша або його частини.

Прикладом впливу звукової форми поетоніма на якість консонантизму поетичного тексту є поезія Ф.І.Тютчева «К Нисе». Твір починається й закінчується тим самим віршем із подвійним уживанням поетоніма – таке “обрамлення” поетичним іменем забезпечує співвіднесеність початкової та фінальної частин поезії й таким чином наділяє її ритмічною завершеністю. Насичений звукопис, що віддає перевагу елементам поетоніма, виявляється головним чином в алітерації. В останньому чотиривірші з’являється “спровокована“ поетонімом фонічна анафора, що підсилює яскравість і виразність поетичного тексту: / Нашу верность променяла / На неверный блеск, пустой, – / Наших чувств тебе, знать, мало, – Ниса, Ниса, бог с тобой! /

Ілюстрації з англійських та німецьких поезій підтверджують тезу про те, що алітерації певних звуків можуть бути притаманні фонетичній структурі поетоніма (Eulalie – Е. По, Lurelei – К. Брентано) і природно впливати на добір лексичного матеріалу контекстів за звуковими якостями. Завдяки звучанню поетоніма експлікується змістовність звучання віршованих структур, створюється їх «мінорний» або «мажорний» тон. Насиченість римованих рядів подібними за якостями приголосними, наприклад, сонорними, створює певний звуковий ритм, що передає відповідний емоційний настрій ліричних поезій.

Аналіз низки віршів експлікує важливу роль поетонімів в актуалізації фонетичного символізму поетичних текстів. Так, добір і частота звуків в поезії І. Драча «Сльоза Пікассо» характеризується повторенням приголосних с і з у рядках, що закінчуються поетонімом Пікассо: / І раптом у гаморі магазиннім / Все спалахнуло, аж день злякався! / Все стало синім, місячно-синім – / Засвітилася сльоза Пікассо./ Символізм звукобукви с/з, пов’язаний в уявленні з чимось світлим, сяючим, асоціюється одночасно з картинами великого художника, що підкріплюється звукописом. У цьому випадку мова йде не просто про евфонічну функцію фоноеми, а про реалізацію її звукозображальних потенцій, що сприяють розширенню образних можливостей художнього мовлення.

Далі аналізуються інші способи перерозподілу компонентів поетонімів на фонетичному рівні поетичних структур. Наведені приклади показують також, як елементи фонетичної структури онімів слугують засобом звукової когезії.

Проведений аналіз дає підстави вважати, що підбір і частотність звуків віршованого тексту значною мірою визначається фонетичним складом поетоніма, особливо вжитого як ключове слово.

У підрозділі 3.4. “Парономастичне й анаграматичне використання поетоніма та його компонентів” розвивається теза про те, що лінгвістичні механізми інтеграції компонентів поетонімів у фонетичний рівень віршових структур досить різноманітні. Вживання антропоетонімів, паронімічно схожих з іменами відомих реально існуючих людей, у певному поетичному контексті призводить до виникнення конотативных співзначень. Наприклад, у творі А. Вознесенського «Вечное мясо» прийом вибудовування в одному ряду поетонімів, “винайдених” на основі паронімії та парофонії, сприяє створенню сатиричного ефекту: <...> /я явился в Дом литераторов. / там в сиянии вентиляторов / заседало большое Лобби: / Ваксенов, Прохоров, Олби, / Макгибин с мелкокалиберкой / и отсутствующий Лоуэлл, / бостонец высоколобый, / что некогда был Каллигулой /.

Явище парономасії, тобто близькості звучання контекстуально пов’язаних слів, застосоване до поетонімів, може сприяти семантизації та символізації звукового комплексу оніма. Оскільки схожість на фонетичному рівні спричиняє виникнення вторинних значень, а разом із тим і нових смислових зв’язків, звукова подібність з поетонімом може використовуватися з різноманітними художніми цілями. У поемі «Ворон» Е. По фонетична зв’язаність трьох онімів (Lenore – Raven – Nevermore), що є опорними словами для всього художнього контексту, стає очевидною при найближчому розгляді їх структури: /r.v.n./ – /l.n.r/  = /n.v.r.m.r/. Таке “сплавлення” елементів двох онімів в одному створює ефект “паронімії на відстані”, атракції у межах цілого твору. Фонетичні засоби ономастики сприяють таким чином гармонізації поетичного твору, вивершенню його художньої цілісності.

Деякі зразки поетичного жанру демонструють використання усіх можливих засобів ономастичного і фонетичного в комплексі. Наприклад, фрагмент одного вірша Г. Гейне містить поєднання таких фонетичних засобів виразності поетонімії, як 1) чотири поетичних імені: Rinaldo Rinaldini, Schinderhanno, Orlandini, Carlo Moor; 2) антропоетоніми-пароніми в одному іменному комплексі Rinaldo Rinaldini; 3) ономастичний гомеоптон Rinaldini – Orlandini; 4) парономасії: r.n.l.d. – r.n.l.d. – n.d.r.n. – r.l.n.d.n.; 5) алітерації зі звуками поетонімів d, m; 6) збіг наголошених голосних трьох поетонімів; 7) асонанси, які повторюють наголошені голосні поетонімів; 8) онімна рима: / Den Rinaldo Rinaldini, / Schinderhanno, Orlandini, / Und besonders Carlo Moor / Nahm ich mir als Muster vor. / («Traumbilder», 8).

У підрозділі 3.5. “Онімна рима у звуковій інструментовці й композиції вірша” розглядається участь поетоніма у формуванні різних видів рими як найбільш поширений прийом використання звучання оніма у фонетичній і ритміко-інтонаційній структурі вірша. У позиції рими може знаходитися не тільки ключовий поетонім. Так, у поемі Ліни Костенко «Маруся Чурай» в утворенні кінцевої рими найчастіше вживаються поетоніми Полтава, Маруся, Гриць, що є ключовими словами поеми або їх словоформи, наприклад: / Коли в похід виходила батава, – / її піснями плакала Полтава /. Разом із цим заримованими виявляються й інші онімні одиниці, зокрема антропоніми, що позначають другорядних або тільки побіжно згадуваних персонажів, топоніми, гідроніми, геортоніми тощо.

Підрозділ містить приклади використання в поезії онімної рими, різної як за розташуванням у вірші (кінцеві, внутрішні, початкові, акромонограми), так і з погляду звучання (точні й приблизні).

Подвійна природа рими обумовлює використання звукової форми поетонімів, з одного боку, як евфонічного звукового повтору з метою інструментовки, і, з іншого боку – як регулярного повтору в структурі рими, що виконує композиційну функцію.

У підрозділі 3.6. “Формальні обмеження, що накладаються на вибір онімів поетичним текстом” йдеться про взаємний вплив звукових характеристик віршованих текстів і “вбудованих” у них онімів. Не тільки поетонім, а особливо той, що є ключовим словом, обумовлює якість звучання контексту або може також спричинити трансформації звукового складу (випадання звуків, появи зайвих звуків) розташованих поряд слів. Звуковий лад і будова віршових структур може певним чином впливати на вибір іменування. Наприклад, залежно від метричної організації вживається відповідно варіант оніма Йордань, або Іордань (Л. Костенко), Зевес або Зевс (Й. Мандельштам), Нéрон або Нерóн (Ф. Тютчев) тощо.

У підрозділі 3.7. “Звучання поетоніма в композиції вірша” аналізуються такі способи інтеграції звукової структури оніма в метричну й ритміко-інтонаційну організацію віршованого твору, які забезпечують поетоніму роль семантичного центру, провідного інформаційного сегмента, навколо якого здійснюється концентрація смислів. Лінгвістичний аналіз механізмів участі онімних компонентів у метриці й ритміці досліджуваних поетичних структур не може проте ігнорувати процеси їх взаємодії на фонетичному рівні, оскільки звуки імені здійснюють певний вплив на формування звукового ритму твору. Прикладом взаємодії звукової форми поетоніма, з одного боку, і фонетичної і всієї ритміко-інтонаційної організації поетичного тексту – з іншого, є така поезія Тютчева: / Душа моя, Элизиум теней, / Теней безмолвных, светлых и прекрасних, / Ни помислам годины буйной сей, / Ни радостям, ни горю не причастных, – // Душа моя, Элизиум теней. / Что общего меж жизнью и тобою! / Меж вами, призраки минувших, лучших дней, / И сей бесчувственной толпою?.. //

Поетонім Элизиум опиняється в центрі звукових зіставлень і зв’язків, організовуваних звуковим ритмом твору. Незвичайність фонетичної структури оніма пояснюється “зяянням”, що утворюється “зіткненням” голосних, яке не властиве фонетичним структурам російської мови (Б.В. Томашевський) і тому викликає неприємне враження. Це відчуття підтримується у сприйнятті особливостями віршових форм твору, написаного п’ятистопним ямбом, якому в ХІХ ст. була властива співвіднесеність із трагічним віршем (М.М. Гіршман). У контексті поезії слово Элизиум зумовлює своєю фонетичною структурою низку співзвуч наголошених голосних у наступних рядках. Саме на нього припадає інтонаційний центр першого рядка. Ритмічне виділення оніма досягається післяпаузним наголосом на шостому складі й наступним пірихієм на четвертій стопі вірша. Перший рядок поезії не тільки співвідноситься звуковими зв’язками зі структурними елементами, які йдуть безпосередньо за ним, але забезпечує співвіднесеність із другою строфою, повторюючись у її першому вірші. Наявний у цьому випадку синтаксичний, семантичний, звуковий паралелізм, скріплювальним елементом якого є поетонім, підсилює семантичну ємність і звукову виразність вірша. Повторення звукового комплексу оніма -из- у наступних рядках зміцнює смисловий зв’язок між словами Элизиум – жизнью – призраки. Підкреслена співвіднесеність “за вертикаллю”, скріплення середин віршів внутрішньою римою збільшують мережу зв’язків поетоніма у творі. Однакове післяцезурне розташування цих складів (-из-), на тлі якого загострюється смислове й ритмічне протиставлення їх кінцівці поезії, сприяє ритмічному і звуковому дорівнюванню перших двох рядків. Порушуючи фонетичну рівність віршів (п’ятистопний ямб), останній рядок (чотиристопний) протиставляється попереднім, і, особливо, передостанньому, шестистопному, разом зі смисловим протиставленням душі, духовності “бездушному натовпу”.

Поширеним композиційним прийомом в поезії є винесення поетонімів у заголовки творів. Оскільки заголовки – це особливий тип власних імен, онім у заголовку набуває надзвичайного значення, “заявляється” як ключове слово, інформаційний, тематичний центр твору.

Підрозділ містить далі аналіз функціонування фонетичної складової поетонімів у композиції поезій Л. Костенко «Сувид», Г. Гейне «Der arme Peter» («Бідолажний Петер») та Э.А. По «Eulalie»( «Євлалія»).

Розділ IV “Досвід цілісного аналізу звучання поетонімів у фонетичній структурі поетичного твору” складається з двох підрозділів. У підрозділі 4.1. “Місце результатів дослідження фонетичних властивостей поетонімів у цілісному аналізі поетичних творів” стверджується, виходячи з принципів художньої цілісності, що лінгвістичний аналіз не може бути повним, якщо він не враховує всіх особливостей фонетичних і семантичних зв’язків поетоніма й поетичного контексту.

Поділяючи думку В.М. Калінкіна про те, що “динамічний характер семантики поетонімів, їх здатність акумулювати всі форми інформації, що стосується іменованих об’єктів”, багато в чому визначає стилістичний потенціал онімної лексики, ми також вважаємо семантичну структуру поетоніма досить складним поняттям, що не зводиться до простого набору сем. Художня значущість поетонімів як одиниць мовлення виявляється, зокрема, у процесі експлікації семантико-стилістичних властивостей їх фонетичної структури, яка стає одним із джерел поетичної образності.

Підрозділ 4.2. “Звучання поетоніма в цілісності художнього твору” є спробою цілісного аналізу поетичних творів, що включають ономастичні одиниці із метою визначення ролі звукової форми поетонімів. Аналізуються поезії Едгара По «The Raven» («Ворон») (і поетоніми, що увійшли до неї: Raven, Lenore, Nevermore, Pallas, Aidenn); Германа Гессе «Das Lied von Abels Tod» («Пісня про смерть Авеля») з бібліопоетонімами Abel і Kain, а також звучання й значення топопоетоніма Рим у віршах Ф.І. Тютчева.

 Розглянуті способи актуалізації фоноеми в комплексі фонетичних і ритмопросодичних засобів підтверджують, що елементи поетоніма, відбиваючись у різноманітності повторів, не тільки відіграють важливу роль у звуковій організації ритмічно впорядкованого мовлення, але й сприяють породженню звукосмислових зв’язків. Звертається увага на участь поетонімів та їх компонентів у звукових явищах, пов’язаних у вірші не просто фонетичними відповідностями, але безпосередньо зі смислом, а саме на анаграмне й парономастичне їх використання. У процесі лінгвістичного аналізу визначається ступінь причетності звуко-буквеної структури поетонімів до формування тексту й підтексту твору. Розділ закінчується стислим резюме щодо значущості всієї сфери звукосмислових і стилістичних зв’язків поетоніма у творі для реалізації авторського задуму.

У “Висновках” відзначається, що вивчення фонетики й графіки пропріальних одиниць як складової структурної першооснови ритмічно впорядкованого мовлення доводить необхідність урахування ролі фоноеми в створюванні художньої специфіки твору. Багатогранність естетичних властивостей звуко-буквеної сторони поетонімії в жодному випадку не виключає значення інших засобів організації поетичного мовлення, а, навпаки, сприяє найкращому поєднанню можливостей лексичного, синтаксичного та фонетичного для досягнення художньої мети.

Далі формулюються головні результати дисертаційної роботи.

Вивчення матеріального аспекту онімного простору літературних творів є одним з напрямів й необхідною умовою ефективного розвитку поетики оніма, завдання якої – інтерпретація відносин імені й тексту. Будь-який поетонім потенційно здатен відігравати провідну роль у великій розмаїтості художніх засобів твору.

Форми й способи актуалізації фонетичних можливостей поетонімії обумовлюються особливостями їх внутрішньої форми, а також стилістично релевантними якостями графічної й фонетичної структури.

Дослідження онімних одиниць у поезіях української, російської, німецької, англійської літератури виявляє деякі загальні закономірності функціонування фонетичної складової поетоніма (фоноеми) в умовах поетичного твору.

Основною властивістю фоноеми є її активна взаємодія з фонетикою, графікою, контекстуальною специфікою та образністю художніх структур.

Повною мірою фоноема як засіб формування поетичного простору реалізується лише в синтагматичному розгортанні повного тексту твору.

Якісна сторона звуків поетоніма неминуче впливає на фонетичний склад віршів, а також на формування образності й на характер сприйняття поезій. Особливості звуко-буквеного складу поетоніма здатні “задавати тон” фонетичній організації цілого твору або його структурних частин.

Текстове оточення пропріальних одиниць може бути різною мірою насиченим компонентами поетоніма, визначаючи різні способи звукової організації тексту – від асонансів й алітерації до анаграм і парономасій.

Звучання поетичного імені може сприяти актуалізації звукового символізму в контексті.

Поетонім як ключове слово може значною мірою зумовлювати такі особливості організації поетичного тексту, як звуковий ритм, характер рим, просодичне виділення.

Розосереджені у тексті твору онімні компоненти виступають як сигнали інформації та з’єднувальні ланки, що утримують ключовий поетонім у безперервному живому звукосмисловому зв’язку з іншими складовими поетичного тексту як багаторівневої системи, чим досягається цілісність твору.

Своєрідність звукової та ритмічної впорядкованості вірша здатна передбачати появу певної пропріальної одиниці в тому або іншому місці твору, спонукати автора до вибору поетоніма з урахуванням його фонетичних властивостей.

Дослідження розкриває семантичну багатогранність поетоніма і дозволяє поглянути на звукову сторону оніма як на один із важливих чинників становлення смислової сторони твору.

Запропонована систематизація поетонімів з погляду особливостей їх звучання створює певну базу для більш детальних окремих досліджень онімів літературних творів із точки зору фонетики.

Досвід цілісного аналізу поетичного твору з урахуванням різнорівневих фонетичних взаємодій фоноеми і віршових структур, представлений у роботі, демонструє можливості глибшого вивчення звукової та структурно-семантичної організації семіотичного простору літературно-художнього твору.

Додатки до дисертації містять переклади поетичних творів, повні тексти яких проаналізовані в роботі.

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, визначено мету, завдання, предмет і об’єкт, наукову новизну, окреслено практичне та теоретичне значення, зазначено методи і джерела дослідження.

У першому розділі “Оніми-міфологізми/біблеїзми як окремі розряди власних назв і їх семантико-стилістичні можливості в художніх текстах” розглядається проблема семантики онімів міфологічного і біблійного походження взагалі й зокрема – відповідних поетонімів. Звертається увага на питання міфологічності імені, метафоричності поетонімів, особливості стилістичних функцій розглянутого розряду поетонімів, вивчається вплив контексту на формування значення й функції поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів, актуалізацію тих чи інших компонентів їх змісту.

У процесі розгляду онімів міфологічного походження в діахронічному аспекті виділено два основних періоди їх функціонування: міфологічний і постміфологічний.  З’ясовано, що семантика розглянутого типу власних імен відрізняється на цих етапах. Семантика онімів на міфологічному етапі визначається специфікою розуміння  імені міфологічною свідомістю як певної внутрішньої (глибинної) сутності. У зв’язку з тотожністю імені і його носія на цьому етапі свого існування міфоніми мають такі властивості: а) зберігається безпосередній зв’язок  власного імені й апелятивної основи, що послужила джерелом іменування; б) семантика імені включає всю інформацію про референт: зовнішні характеристики, властивості характеру, обставини його життя (якщо це ім’я божества або героя) і т.п.; в) якщо з денотатом імені ототожнюються об’єкти або явища живої або неживої природи, то в імені  міститься інформація і про цей об’єкт (наприклад, поняття “сонце – небесне світило” і “божество сонця Геліос” уживалися не диференційовано, тому в імені Геліос утримувалася інформація і про характеристики Сонця, яким воно уявлялось первісній свідомості). Постміфологічний період – це функціонування міфонімів і біблійних онімів у мові й художньому мовленні.

Серед міфонімів, що належать мовній системі, виділено кілька класів:

1)     міфоніми як іменування міфологічного об’єкта (причому референтом імені можуть виступати боги, герої, місцевість, будівлі і предмети). Референти даних онімів сприймаються мовним колективом як вигадані, ім’я й об’єкт позначення можуть розглядатися диференційовано, онім може використовуватися для позначення іншого об’єкта, при цьому найбільше значення має його культурний зміст;

2)     відміфонімні антропоніми (особові імена людей реального антропонімікону). Для даних пропріальних одиниць характерна  втрата зв’язку з референтом міфоніма-джерела. Внутрішня форма імені змінюється разом із повним забуттям значення апеллятива, від якого було утворено міфологічне  власне ім’я;

3)      відміфонімні конотоніми, тобто конотоніми міфологічного походження – лексичні одиниці, які поєднують онімні й апелятивні ознаки: зберігаючи зв’зок з первинним референтом, вони позначають певні поняття на основі однієї з ознак цього референта, що зафіксовано у свідомості мовного колектива.

4)     відміфонімні апелятиви, тобто міфоніми, що внаслідок часткової або повної втрати зв’язку з денотатом перейшли до розряду загальних назв і виражають певні поняття.

Між формами існування різних міфонімів у мові немає чіткої грані, кожна з даних пропріальних одиниць потенційно може перейти в статус конотоніма або, втративши риси, що індивідуалізують, – у статус апелятива. Поєднує ці класи імен те, що всі вони  можуть виступати в мовленні в переносному значенні, виявляючи при цьому певні конотації. Для тих з них, що перейшли в розряд апелятивів, це значення (або декілька значень) стають основними, як і для конотонімів, що зберігають зв’язок з референтом.

У художній літературі міфоніми й утворені від них конотоніми, апелятиви й антропоніми використовуються для іменування персонажів, а також перебувають у складі різних тропів і фігур мовлення. При цьому відбувається зміна референта з перенесенням (повним або частковим) властивостей референта імені-джерела на новий об’єкт. У разі використання відміфонімних апелятивів для утворення імен персонажів вони онімізуються. Зважаючи на відапелятивне походження міфонімів, трансформації, яким піддається така лексична одиниця в діахронічному плані, можуть бути проілюстровані схематично (рис 1.):

Рис.1.  Трансформації апелятива- джерела у діахронії.

Семантика відміфонімних конотонімів і апелятивів відрізняється від семантики поетонимов-міфологізмів/біблеїзмів тим, що вони, як правило, фіксують один або кілька компонентів значення вихідного міфоніма, у той час як для поетоніма характерно непряме або пряме відображення всіх змістів, асоціацій і характеристик, які може привнести поетонім міфологічного походження. Оскільки під час переходу імені з одного статусу в іншій відбувається зміна референта з перенесенням певних ознак, то можна стверджувати, що в основі онімізації та апелятивації власних назв з широкими культурно-історичними конотаціями лежить процес метафоризації.

Міфологічні  власні імена, маючи суму стійких конотацій, несуть певний емоційний заряд, що дає можливість авторові сприяти актуалізації того або іншого співзначення імені, використовуючи їх для іменування персонажів та їх характеристики.

Для поетонімів-міфологізмів і -біблеїзмів (ПМ і ПБ) характерні ті самі функції в художньому тексті, що й для поетонімів іншого походження. Особливості функціонування даного виду пропріальних одиниць визначаються високим ступенем популярності їх референтів і пов’язаними з цим специфічними властивостями розглянутого типу поетонімів.

Важливим фактором актуалізації певного компонента значення ПМ/ПБ у тексті художенього твору є контекст. Поетонім у поєднанні з іншими лексичними одиницями тексту впливає на вияв того або іншого компонента значення даної одиниці, і під їх впливом відповідно актуалізується один з семантичних компонентів. У сукупності дві лексичні одиниці виявляють синергатичну семантику, що має значення як для розкриття образів, так і для формування художньої цілісності художнього твору. Крім того, кожне вживання АПМ/АПБ у певному мікроконтексті залежить від наступного і попереднього і, відповідно, зі спільним для них контекстом усього художнього твору. ПМ/ПБ, одного разу вжитий автором, не існує самостійно, а пов’язаний безпосередньо і з іншими іменуваннями його об’єкта позначення, і з усім твором.

У другому розділі “Реалізація семантико-стилістичних можливостей поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів у рамках формування і розвитку поетонімії художнього твору”

вивчаються семантико-стилістичні можливості поетонімів і їх роль у поетонімогенезі.

У першому підрозділі “Імена персонажів художнього твору міфологічного і біблійного походження (антропоетоніми-міфологізми/біблеїзми)” розглядаються семантико-стилістичні можливості поетонімів та їх реалізація з точки зору тих стилістичних функцій, які вони виконують у художньому тексті. Доведено, що процес поетонімогенезу безпосередньо пов’язаний з функціонуванням поетонімів у тексті художнього твору. У ході розгортання тексту зміст власних назв може трансформуватися, набувати нових конотем. У міфологічних й біблійних онімів можуть актуалізовуватися ті чи інші міфологеми.

Основною функцією антропоетоніма-міфологізма/біблеїзма є функція літературно-художньої характеристики персонажа, якого він позначає. З метою створення художнього образу може бути використаний будь-який компонент змісту даного імені. 

Для характеристики персонажів твору за допомогою АПМ/АПБ автори використовують прийом багатоіменного позначення персонажа, коли референт має кілька власних імен, в тому числі оніми-міфологізми/біблеїзми. Кожна з номінацій має певний зміст, який несе оцінний заряд, що впливає на формування художнього образу загалом, і часто пов’язується з концептуальною інформацією всього твору. Образ персонажа створюється за допомогою складного комплексу асоціацій, що викликає кожне з цих  власних імен у взаємодії один з одним і з іншими лексичними засобами, які застосовує автор для характеристики героя. Наприклад, в романі Дж.Стейнбека “На схід від Едему” брати-близнюки мають імена Кейлеб і Аарон, але крім цих біблійних імен, для їх характеристики автор використовує імена Каїн і Авель. В “Авесаломе, Авесаломе” У. Фолкнер вживає два міфологічних імені Клітемнестра і Кассандра для іменування й характеристики одного жіночого персонажа. У ході формування образу головного героя “Перверзії” Стаса Перфецького Ю.Андрухович вживає імена Антиной, Йона Риб, Карп Любанський, Сом Брахманський, Орфей та ін. Прийом багатоіменного позначення персонажа використовується багатьма авторами, але кожний письменник підходить до нього по-своєму, застосовуючи різні способи іменування. Уведення поетонімів в текст твору з метою характеристики може бути спрямовано на найрізноманітніші властивості персонажа й обставини його життя..

Для загальнонародного іменника західних країн, в тому числі Великобританії та США, характерно частотне вживання антропонімів біблійного походження. Якщо серед найчастіше вживаних антропонімів у США можна знайти такі власні імена, як  Sara, Ruth, Judith,  ті ж самі імена Сара, Руф, Юдифь в Україні, Росії, як і раніше у Радянському Союзі переважно належали єврейському населенню. Саме таке використання досліджуваних пропріальних одиниць знаходимо у Івана Багряного в романі “Сад Гетсиманський”. А такі форми усім відомих імен, як Соломончик, Йоська, Давидка, Давидочка, крім національного, створюють і гумористичний ефект, яких відповідає загальному тону розповіді, наприклад, у творах І. Бабеля. 

Одним із засобів характеристики персонажа є спосіб вживання його імен. У романі Дж. Барта “Химера” (BC) використання “осучаснених” англійських дериватів антропонімів-міфологізмів відповідає загальному іронічному тону нарації. Так, Деліад іменується на французький манер Ді-Ді (Dee-Dee<Deliades), Пегаса називають Пег (Peg<Pegasus), Сивіллу – Сив (Sib<Sibyl), Філоною – Філли (Phillie<Philonoё). Авторська іронія виявляється і в особливостях “осучасненої” мови міфологічних персонажів, і в застосуванні інших стилістичних засобів створення художніх образів.

Для характеристики героя можуть бути використані не тільки самі міфологічні та біблійні оніми, але й їх пароніми, тобто ті оніми, які за своїм звуковим і графічним оформленням нагадують ці власні назви. У романі У. Фолкнера “Авесалом, Авесалом!” в такій функції вжито антропоетонім Сатпен (Satpen), який як в тексті оригіналу, а також і в тексті перекладу наближається за своїм звуковим складом до слова Сатана (Satan).

Оскільки для другої половини ХХ сторіччя найбільш властива література постмодернізму, де гра є однією з основних категорій поруч з інтертекстуальністю та діалогом, то більшість творів, написаних у ХХ сторіччі, в яких продуктивно використовуються міфологічні та біблійні власні назви, належать до цього напряму в літературі. З цим пов’язане те, що АПМ/АПБ найчастіше бувають включені в  «ономастичну гру», яка має свої особливості в кожному творі і для кожного автора. Зв’язок між різними АПМ/АПБ в тексті одного твору може буту закодований. На фонографічному рівні він може здійснюватися за допомогою вживання ідентичних ініціальних графем. Так, у романі Дж. Апдайка «Кентавр» (J.Updike Centaur) усі персонажі виступають: 1) як представники описуваної в романі епохи (США другої половини ХХ століття); 2) як античні боги/герої.  Caldwell – Chiron (Колдуэлл – кентавр Хирон), Peter – Prometheus (Пітер - Прометей), Cassie – Chariclo (Хэсси Колдуэлл – Харикло), Kramer - Kronos (Крамер – Крон), Hummel – Haephestus ( Гаммел – Гефест), Vera – Venus (Віра - Венера) і т.д. Зв’язок між онімами може здійснюватися  і на лексичному рівні за допомогою актуалізації значення відапелятивної основи антропоетоніма. Наприклад, фонографічна структура фамільного імені механіка Гаммела (Hummel) близька іменникові hammer («молот») і сприяє встановленню  семантичного зв’язку між антропоетонімами Hummer (Гаммел) і  Haephestus (Гефест), що належать тому самому персонажеві, за допомогою апелятива «hammer – молот», що асоціативно пов’язаний з образом бога-коваля Гефеста.

Як компоненти фонографічної «ономастичної гри» АПМ/АПБ використовуються й українськими авторами. Так, у романі Ю.Андруховича «Переверзія» одним з імен головного персонажа Станіслава Перфецького є ім’я Антиной. У деяких випадках воно записується як Анти-ной. Таким чином, за допомогою графічного запису даного імені героєві надаються риси  проводиря наречених Пенелопы, а також вказується на відсутність праведності в персонажа: він анти-Ной, не праведник. Прийом «ономастичної гри» нерідко зустрічається і на лексико-семантичному і контекстуальному рівні. У романі Т.Моррисон «Піснь Соломона» (T.Morrison “Song of Solomon”) правила «гри»  ми виявляємо в самому тексті роману. Автор включає у роман процес іменування усіх основних жіночих образів роману, які одержали свої імена  від свого батька з Біблії, але імена, обрані навмання, не завжди жіночі і навіть не завжди антропоніми. А з прізвищем Dead (Мрець, Мертвий), вони утворюють незвичайні сполучення: Pilate Dead – Пілат Мрець, First Corinthians Dead – Перше Послання Коринфянам Мрець,  Rebecca Dead – Ребекка Мрець тощо.

На виявлення тих або інших властивостей поетоніма, використаних автором у стилістичних цілях, впливає контекст, як мінімальний, так і контекст всього твору. Виразність імені тим більша, чим несподіваніше воно в тому чи іншому контексті. Характеристика, що дається персонажеві за допомогою власного імені міфологічного або біблійного походження, доповнюється в міру розширення контексту, при цьому можуть актуалізуватися різні компоненти його змісту. Максимального стилістичного ефекту за допомогою взаємодії імені і контексту можна досягти, використовуючи міфологізми/біблеїзми, коли природа їх референтів зовсім не відповідає природі референтів відповідних омонімічних АПМ/АПБ. Наприклад, якщо:

а) не збігається розряд міфоніма й відповідного міфопоетоніма – при персоніфікації, коли для іменування персонажа  використовують назву неістоти, наприклад, хрематонім або бібліонім (First Corinthians - Перше послання до коринтян, тобто назва книги – людині);

б) розряд міфоніма і міфопоетоніма збігається (антропонім - антропонім), але є значні невідповідності між об’єктами їхнього позначення, наприклад, ім’я чоловіка – жінці, ім’я давнього героя/пророка/царя  – звичайній  людині. (Pilate Dead – Пілат Мрець, тобто ім’я чоловіка - жінці).

АПМ/АПБ, вжиті для іменування персонажів твору, зустрічаються в тексті багаторазово, виконуючи при цьому текстоутворювальну функцію, служать своєрідною «скріпою» для всього тексту. Одним з яскравих прикладів створення художнього простору і часу за допомогою пропріальних одиниць міфологічного та біблійного походження є реалізація їх потенціалу в романі Єшкілева, Гуцуляка «Адепт». Автори за допомогою ономастичних засобів описують території Давньої Русі як «Вавилонський степ», наділяючи персонажів міфологічними, мусульманськими, іудейськими і християнськими іменами, а також згадуючи імена богів з релігій різних народів. Антропонімікон роману грає, крім того, і важливу структурно-композиційну роль, оскільки простір тексту розподіляється власними іменами на кілька частин. Усі ці частини – самостійні кванти загального змісту, і те, що вони виділяються за допомогою власних імен, говорить про особливу роль останніх. Вони – ключові слова твору, за кожним з них є свій зміст, з’ясування якого в кожному окремому випадку  забезпечує розуміння і тлумачення тексту як цілого. Усі імена персонажів у цьому творі можна розділити на чотири групи залежно від того, до якого віросповідання належить той чи інший персонаж: 1) язичницькі слов’янські, тюркські й німецькі імена; 2) мусульманські імена; 3) іудейські; 4) християнські.

Другий підрозділ цієї частини дисертаційного дослідження “Поетоніми-міфологізми/біблеїзми як засіб створення стилістичних прийомів” присвячено поетонімам-міфологізмам/біблеїзмам, які вжиті у складі тих чи інших тропів для характеристики не тільки персонажів твору, але й будь-яких інших живих чи неживих об’єктів. ПМ/ПБ у складі метафори та порівняння є важливим стилістичним засобом, який широко використовують автори художніх творів. У тексті зміст ПМ/ПБ у ролі метафори і порівняння може виявлятися і за допомогою контексту, і за участю певних формальних способів введення даних конструкцій у висловлювання. Вживання ПМ/ПБ у функції узагальнення і порівняння становить інтерес для зіставного аналізу, тому що відбиває діаметрально протилежні процеси, які відбуваються у формуванні значення даних власних імен. В обох випадках мова йде про виділення певної ознаки референта як компонента його значення, який актуалізується в даний момент. Але узагальнення передбачає, що об’єкт буде сприйматися як “один з подібних йому об’єктів”, у той час як порівняння конкретизує і наділяє його певними ознаками, характерними для референта відповідного міфоніма/біблійного оніма.

ПМ/ПБ може також вживатися у складі метонімії, епітета, перифрази та ін. У таких функціях можуть вживатися й оніми міфологічного і біблійного походження, які набули конкретних конотацій у ході вживання їх мовними колективами, й ті з них, що рідко вживані, і тому розуміння їх значення і зв’язок з контекстом усього твору (тобто і з задумом автора) потребує додаткових знань. Найбільш експресивними стають ті ПМ/ПБ, використання яких не є передбаченим, які вживаються для позначення об’єктів, що відрізняються від референтів відповідних онімів-міфологізмів/біблеїзмів.

Якщо міфоніми і біблійні оніми вжито для характеристики одного з головних персонажів твору, то, як правило, щоб метафоричне значення такого імені могло проявитися найбільш повно, необхідні знання й уважне вивчення не тільки мінімального контексту і фрагмента, у якому ім’я зустрічається, але й тексту всього твору (енциклопедичні знання відносно денотата використаного імені, без сумніву, повинні бути найбільш повними). Розглядаючи якомога широкий контекст, можна знайти найбільшу кількість зв’язків імені з характеризованим об’єктом.

Для осмислення реалізації значення ПМ/ПБ і виявлення його ролі у формуванні художніх образів та цілісності всього твору необхідно розглядати його у контексті, причому спочатку виявляти синергатичну семантику і конгенеративну поетику мікротекстів, які складаються з ПМ/ПБ і його найближчого оточення, потім виявляти найменший фразовий контекст, який дає змогу встановити його зміст, а потім вже встановлювати зв’язок даного конкретного вживання власного імені з іншими іменуваннями його об’єкта позначення і з іншими лексичними засобами, пов’язаними з ним.

Об’єктами позначення ПМ/ПБ виступають, перш за все, люди, в тому числі персонажі художнього твору, їх зовнішні та внутрішні характеристики, заняття, обставини, пов’язані з ними. Крім того, розглянуті пропріальні одиниці використовуються для позначення конкретних і абстрактних об’єктів дійсності (географічних об’єктів, предметів тощо), а також абстрактних понять (любові, справедливості та ін). Таке різноманіття референтів поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів дає підставу вважати, що дані пропріальні одиниці можуть використовуватися для позначення або характеристики будь-якого об’єкта дійсності, істоти чи неістоти, конкретного й абстрактного, а також, що їх вживання як образного засобу в художньому творі має суб’єктивний характер, тобто залежить суто від авторського задуму.

У межах всього художнього твору ПМ/ПБ, які використовуються в різних його частинах, виконують (подібно до АПМ/АПБ, поетонімів, які позначають персонажів) об’єднувальну функцію (текстоутворювальні, структурно-композиційну, функцію “скріпи”), служать для зв’язку різних частин твору, встановленню складних зв’язків між різними елементами художнього тексту, включаються у певні тематичні групи слів твору і сприяють створенню його цілісності.

ВИСНОВКИ

Оніми міфологічного й біблійного походження входять до системи будь-якої мови, становлять окремий складний розряд власних назв. На відміну від онімів, які позначають реально існуючі об’єкти, вони мають більш широкий зміст, що можна пояснити багатою екстралінгвальною інформацією, яку вони містять, а також використанням їх як у мовленні мовних колективів, так і у художньому мовленні, тобто оказіональним індивідуально-авторським вживанням. Це важливо для виражальних можливостей пропріальних одиниць, оскільки кожний випадок використання їх в художній літературі та інших видах мистецтва вносить додаткові конотативні компоненти у їх значення.

Онімія міфологічного і біблійного походження – це відкрита система, яка постійно розвивається і змінюється, взаємодіючи з системою загальних назв. Наслідком взаємодії є процеси онімізації і апелятивації імен. Оскільки під час переходу імені з одного статусу в іншій відбувається зміна референта з перенесенням певних ознак, то можна стверджувати, що в основі онімізації та апелятивації власних назв з широкими культурно-історичними конотаціями лежить процес метафоризації. Поетоніми-міфологізми-біблеїзми у художньому тексті частково або повністю втрачають зв’зок із своїм первісним референтом, набувають нових конотацій і виконують нові функції. Від інших поетонімів іх відрізняє багате екстралінгвальне наповнення, яке робить їх використання одним з найлаконічніших засобів характеристики і оцінки образу.

У даному дисертаційному дослідженні проаналізовано вплив пропріальних одиниць міфологічного і біблійного походження на формування й розвиток поетонімії художнього твору, тобто їх ролі у поетонімогенезі. Доведено, що властивості міфологічних і біблійних власних назв у художній літературі відрізняються від їх особливостей у мові. Поетонімія міфологічного і біблійного походження може розглядатися тільки як частина комплексної системи, яку складають усі власні назви художнього твору. Поняття поетонімогенезу можна розглядати як щодо одного власного імені, так і щодо всієї поетонімної системи художнього твору. Оскільки дисертація присвячена аналізу функціонування пропріальних одиниць міфологічного і біблійного походження взагалі у літературі, в роботі було розглянуто поетонімогенез як формування і розвиток поетонімії твору в безпосередньому зв’язку з розвитком змісту окремих власних назв міфологічного і біблійного походження.

Реализація семантико-стилістичного потенціалу імені в художньому тексті пов’язана безпосередньо із тими функціями, що вони виконують у творі. Вивчення стилістичних функцій поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів показало, що стилістичну роль відіграє не тільки семантика цих власних імен, але й фонографічні й морфологічні особливості їх вживання в тексті літературного твору, адже всі аспекти онімної одиниці можуть бути використані з виражальною метою. Вивчення поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів як особливого виду поетонімів дозволяє глибоко розглянути особливості їх функціонування в художньому творі, способи актуалізації їх енциклопедичного змісту, а також їх роль у формуванні експресивності висловлення. Але основною проблемою залишається зв’язок ПМ/ПБ з образами, які вони позначають, їх роль у створенні цілого художнього твору. Міфоніми і біблеїзми, використані в художній літературі для позначення персонажів твору, викликають особливий інтерес з точки зору дослідження образності. Об’єктом дослідження таких пропріальних одиниць є, з одного боку, міфологічні і біблійні образи, а з іншого боку – індивідуально-авторські  літературні образи, що, взаємодіючи один з одним, утворюють складні комплекси асоціацій, доповнюють зміст і взаємно збагачуються.

Завдяки тому, що поетоніми міфологічного і біблійного походження – це використані у тексті художнього твору відміфонімні утворення, зафіксовані у мові, їх зміст включає усі конотації, які набула власна назва під час її функціонування як мовної одиниці. Коли автор художнього твору використовує ПМ/ПБ у тексті, контекст всього твору впливає на актуалізацію тих чи інших компонентів значенні власного імені, але всі інші компоненти теж тримаються у свідомості читача, що робить образ, позначений таким іменем, більш об’ємним і повним.

Треба пам’ятати, що міфологічні й біблійні власні назви, використані в художньому творі, частково або цілком втрачають свою міфологічність і сакральність. Процес деміфологізації та десакралізації безумовний, тому що автор, використовуючи імена та образи з міфології та Біблії, переосмислює їх та підпорядковує задуму всього твору, тому дані імена та назви втрачають свій безпосередній зв’язок з референтами, який є неодмінною умовою міфологічності імені. Сакральність, яку мають усі біблійні імена, не може зберігатися в художньому творі, бо в онімів вже інші референти, які набувають нових несакральних рис під впливом роботи авторської думки.

Семантика таких пропріальних одиниць у мові й мовленні представлена змістом однієї з її можливих форм – це може бути безпосередньо сам міфонім/біблеїзм або утворені від них антропоніми, конотоніми й апелятиви. У літературно-художньому творі може актуалізуватися кожний з компонентів семантики такого оніма, які більшою чи меншою мірою утримуються в усіх відміфонімних утвореннях. Таким чином, семантика розглянутого типу пропріальних одиниць становить собою складний багатошаровий комплекс, яких зкладається з усіх компонентів значення міфоніма чи біблійного оніма (реалізованих і нереалізованих у тексті), і додаткових конотацій, набутих іменем у процесі розгортання художньої тканини твору. Новий образ, створений автором, - це референт АПМ/АПБ, і зміст цієї власної назви включає усі його ознаки.

Для виявлення змісту певного поетоніма необхідно знати контекст, в якому він з’являється у творі, як мінімальний і фразовий контекст, так і контекст усього твору. Поетонім-міфологізм/біблеїзм, вжитий у тексті у сполученні з певною лексичною одиницею, одночасно впливає на актуалізацію того або іншого компонента значення даної одиниці та під її впливом, відповідно, проявляє певні конотеми, а в сукупності дві лексичні одиниці  виявляють синергатичну семантику, що має значення як для розкриття образів, так і для формування художньої цілісності художнього твору. Крім того, кожне вживання антропоетонімів-міфологізмів/біблеїзмів у певному мікроконтексті залежить від наступного і попереднього і контексту, і спільного для них контексту усього ХТ. Поетонім міфологічного і біблійного походження, вжитий у складі стилістичного прийому, який навіть одноразово зустрічається у творі, не існує самостійно, а пов’язаний безпосередньо і з іншими іменуваннями його референта, і з усім твором.

Вивчення стилістичних функцій поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів показало, що стилістичну роль грає не тільки семантика цих власних імен, але й фонографічні й морфологічні особливості їх вживання в тексті літературного твору, адже всі аспекти онімної одиниці можуть бути використані з виражальною метою. Вивчення поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів як особливого виду поетонімів дозволяє глибоко розглянути особливості їх функціонування в художньому творі, способи актуалізації енциклопедичного змісту, а також їх роль у формуванні експресивності висловлення. Основною проблемою залишається зв’язок ПМ/ПБ з образами, які вони позначають, їх роль у створенні цілісності художнього твору. Міфоніми і біблеїзми, використані в художній літературі для позначення персонажів твору, викликають особливий інтерес з точки зору дослідження образності. Об’єктом дослідження таких пропріальних одиниць є, з одного боку, міфологічні і біблійні образи, а з іншого боку – індивідуально-авторські  літературні образи, що, взаємодіючи один з одним, утворюють складні комплекси асоціацій, доповнюють зміст і взаємно збагачуються.

Аналіз показав, що для АПМ/АПБ (тобто тих власних назв, які використані для позначення персонажів твору) основними функціями є функція художньої характеристики персонажа і функція компонента “ономастичної гри”. Характеризуючи героя за допомогою власних імен міфологічного і біблійного походження, автори використовують різні прийоми і засоби (прийом багатоіменного позначення персонажа, вживання демінутивних форм імені тощо).  “Ономастична гра” з використанням АПМ/АПБ будується різними авторами на різних рівнях – фонетичному, синтаксичному, фактичному і концептуальному.

У роботі виявлені фактори, які впливають на рівень експресивності поетонімів, відзначається, що найбільшого стилістичного ефекту за допомогою взаємодії імені й контексту можна досягти, якщо природа референта поетоніма і міфоніма-джерела не збігається. Новий контекст, починаючи з мінімального і закінчуючи текстом усього твору, додає до змісту загальновідомого імені, яким є  міфологічне або біблійне ім’я, додаткові компоненти, нові, раніше не відомі, конотеми. І в той же час у кожному новому контексті автор припускає вияв тих або інших компонентів змісту такого  власного імені, які уже вважаються закріпленими за даним ім’ям.

Функціонування і структурно-семантичні особливості стилістичних прийомів, таких як метафора, порівняння, метонімія тощо, які мають у своєму складі ПМ/ПБ виявляють ознаки, які наближають їх до відповідних прийомів, складених із загальних назв, і відрізняють їх.

ПМ/ПБ використовуються для характеристики людей, а саме їх зовнішніх, внутрішніх якостей і обставин їх життя. Вони можуть характеризувати  просторові об’єкти, релігійні напрямки і абстрактні поняття. Таке розмаїття об’єктів характеристики поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів дає підставу вважати, що ці пропріальні одиниці можуть використовуватися для позначення або характеристики будь-якого об’єкта дійсності, живого і неживого, конкретного і абстрактного. Можна зробити висновок, що їх вживання як образного засобу в художньому творі має суб’єктивний характер, тобто залежить суто від авторського задуму.

 У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, визначено мету, завдання, предмет і об’єкт, наукову новизну, окреслено практичне та теоретичне значення, зазначено методи і джерела дослідження.

У першому розділі “Оніми-міфологізми/біблеїзми як окремі розряди власних назв і їх семантико-стилістичні можливості в художніх текстах” розглядається проблема семантики онімів міфологічного і біблійного походження взагалі й зокрема – відповідних поетонімів. Звертається увага на питання міфологічності імені, метафоричності поетонімів, особливості стилістичних функцій розглянутого розряду поетонімів, вивчається вплив контексту на формування значення й функції поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів, актуалізацію тих чи інших компонентів їх змісту.

У процесі розгляду онімів міфологічного походження в діахронічному аспекті виділено два основних періоди їх функціонування: міфологічний і постміфологічний.  З’ясовано, що семантика розглянутого типу власних імен відрізняється на цих етапах. Семантика онімів на міфологічному етапі визначається специфікою розуміння  імені міфологічною свідомістю як певної внутрішньої (глибинної) сутності. У зв’язку з тотожністю імені і його носія на цьому етапі свого існування міфоніми мають такі властивості: а) зберігається безпосередній зв’язок  власного імені й апелятивної основи, що послужила джерелом іменування; б) семантика імені включає всю інформацію про референт: зовнішні характеристики, властивості характеру, обставини його життя (якщо це ім’я божества або героя) і т.п.; в) якщо з денотатом імені ототожнюються об’єкти або явища живої або неживої природи, то в імені  міститься інформація і про цей об’єкт (наприклад, поняття “сонце – небесне світило” і “божество сонця Геліос” уживалися не диференційовано, тому в імені Геліос утримувалася інформація і про характеристики Сонця, яким воно уявлялось первісній свідомості). Постміфологічний період – це функціонування міфонімів і біблійних онімів у мові й художньому мовленні.

Серед міфонімів, що належать мовній системі, виділено кілька класів:

1)     міфоніми як іменування міфологічного об’єкта (причому референтом імені можуть виступати боги, герої, місцевість, будівлі і предмети). Референти даних онімів сприймаються мовним колективом як вигадані, ім’я й об’єкт позначення можуть розглядатися диференційовано, онім може використовуватися для позначення іншого об’єкта, при цьому найбільше значення має його культурний зміст;

2)     відміфонімні антропоніми (особові імена людей реального антропонімікону). Для даних пропріальних одиниць характерна  втрата зв’язку з референтом міфоніма-джерела. Внутрішня форма імені змінюється разом із повним забуттям значення апеллятива, від якого було утворено міфологічне  власне ім’я;

3)      відміфонімні конотоніми, тобто конотоніми міфологічного походження – лексичні одиниці, які поєднують онімні й апелятивні ознаки: зберігаючи зв’зок з первинним референтом, вони позначають певні поняття на основі однієї з ознак цього референта, що зафіксовано у свідомості мовного колектива.

4)     відміфонімні апелятиви, тобто міфоніми, що внаслідок часткової або повної втрати зв’язку з денотатом перейшли до розряду загальних назв і виражають певні поняття.

Між формами існування різних міфонімів у мові немає чіткої грані, кожна з даних пропріальних одиниць потенційно може перейти в статус конотоніма або, втративши риси, що індивідуалізують, – у статус апелятива. Поєднує ці класи імен те, що всі вони  можуть виступати в мовленні в переносному значенні, виявляючи при цьому певні конотації. Для тих з них, що перейшли в розряд апелятивів, це значення (або декілька значень) стають основними, як і для конотонімів, що зберігають зв’язок з референтом.

У художній літературі міфоніми й утворені від них конотоніми, апелятиви й антропоніми використовуються для іменування персонажів, а також перебувають у складі різних тропів і фігур мовлення. При цьому відбувається зміна референта з перенесенням (повним або частковим) властивостей референта імені-джерела на новий об’єкт. У разі використання відміфонімних апелятивів для утворення імен персонажів вони онімізуються. Зважаючи на відапелятивне походження міфонімів, трансформації, яким піддається така лексична одиниця в діахронічному плані, можуть бути проілюстровані схематично (рис 1.):

Рис.1.  Трансформації апелятива- джерела у діахронії.

Семантика відміфонімних конотонімів і апелятивів відрізняється від семантики поетонимов-міфологізмів/біблеїзмів тим, що вони, як правило, фіксують один або кілька компонентів значення вихідного міфоніма, у той час як для поетоніма характерно непряме або пряме відображення всіх змістів, асоціацій і характеристик, які може привнести поетонім міфологічного походження. Оскільки під час переходу імені з одного статусу в іншій відбувається зміна референта з перенесенням певних ознак, то можна стверджувати, що в основі онімізації та апелятивації власних назв з широкими культурно-історичними конотаціями лежить процес метафоризації.

Міфологічні  власні імена, маючи суму стійких конотацій, несуть певний емоційний заряд, що дає можливість авторові сприяти актуалізації того або іншого співзначення імені, використовуючи їх для іменування персонажів та їх характеристики.

Для поетонімів-міфологізмів і -біблеїзмів (ПМ і ПБ) характерні ті самі функції в художньому тексті, що й для поетонімів іншого походження. Особливості функціонування даного виду пропріальних одиниць визначаються високим ступенем популярності їх референтів і пов’язаними з цим специфічними властивостями розглянутого типу поетонімів.

Важливим фактором актуалізації певного компонента значення ПМ/ПБ у тексті художенього твору є контекст. Поетонім у поєднанні з іншими лексичними одиницями тексту впливає на вияв того або іншого компонента значення даної одиниці, і під їх впливом відповідно актуалізується один з семантичних компонентів. У сукупності дві лексичні одиниці виявляють синергатичну семантику, що має значення як для розкриття образів, так і для формування художньої цілісності художнього твору. Крім того, кожне вживання АПМ/АПБ у певному мікроконтексті залежить від наступного і попереднього і, відповідно, зі спільним для них контекстом усього художнього твору. ПМ/ПБ, одного разу вжитий автором, не існує самостійно, а пов’язаний безпосередньо і з іншими іменуваннями його об’єкта позначення, і з усім твором.

У другому розділі “Реалізація семантико-стилістичних можливостей поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів у рамках формування і розвитку поетонімії художнього твору”

вивчаються семантико-стилістичні можливості поетонімів і їх роль у поетонімогенезі.

У першому підрозділі “Імена персонажів художнього твору міфологічного і біблійного походження (антропоетоніми-міфологізми/біблеїзми)” розглядаються семантико-стилістичні можливості поетонімів та їх реалізація з точки зору тих стилістичних функцій, які вони виконують у художньому тексті. Доведено, що процес поетонімогенезу безпосередньо пов’язаний з функціонуванням поетонімів у тексті художнього твору. У ході розгортання тексту зміст власних назв може трансформуватися, набувати нових конотем. У міфологічних й біблійних онімів можуть актуалізовуватися ті чи інші міфологеми.

Основною функцією антропоетоніма-міфологізма/біблеїзма є функція літературно-художньої характеристики персонажа, якого він позначає. З метою створення художнього образу може бути використаний будь-який компонент змісту даного імені. 

Для характеристики персонажів твору за допомогою АПМ/АПБ автори використовують прийом багатоіменного позначення персонажа, коли референт має кілька власних імен, в тому числі оніми-міфологізми/біблеїзми. Кожна з номінацій має певний зміст, який несе оцінний заряд, що впливає на формування художнього образу загалом, і часто пов’язується з концептуальною інформацією всього твору. Образ персонажа створюється за допомогою складного комплексу асоціацій, що викликає кожне з цих  власних імен у взаємодії один з одним і з іншими лексичними засобами, які застосовує автор для характеристики героя. Наприклад, в романі Дж.Стейнбека “На схід від Едему” брати-близнюки мають імена Кейлеб і Аарон, але крім цих біблійних імен, для їх характеристики автор використовує імена Каїн і Авель. В “Авесаломе, Авесаломе” У. Фолкнер вживає два міфологічних імені Клітемнестра і Кассандра для іменування й характеристики одного жіночого персонажа. У ході формування образу головного героя “Перверзії” Стаса Перфецького Ю.Андрухович вживає імена Антиной, Йона Риб, Карп Любанський, Сом Брахманський, Орфей та ін. Прийом багатоіменного позначення персонажа використовується багатьма авторами, але кожний письменник підходить до нього по-своєму, застосовуючи різні способи іменування. Уведення поетонімів в текст твору з метою характеристики може бути спрямовано на найрізноманітніші властивості персонажа й обставини його життя..

Для загальнонародного іменника західних країн, в тому числі Великобританії та США, характерно частотне вживання антропонімів біблійного походження. Якщо серед найчастіше вживаних антропонімів у США можна знайти такі власні імена, як  Sara, Ruth, Judith,  ті ж самі імена Сара, Руф, Юдифь в Україні, Росії, як і раніше у Радянському Союзі переважно належали єврейському населенню. Саме таке використання досліджуваних пропріальних одиниць знаходимо у Івана Багряного в романі “Сад Гетсиманський”. А такі форми усім відомих імен, як Соломончик, Йоська, Давидка, Давидочка, крім національного, створюють і гумористичний ефект, яких відповідає загальному тону розповіді, наприклад, у творах І. Бабеля. 

Одним із засобів характеристики персонажа є спосіб вживання його імен. У романі Дж. Барта “Химера” (BC) використання “осучаснених” англійських дериватів антропонімів-міфологізмів відповідає загальному іронічному тону нарації. Так, Деліад іменується на французький манер Ді-Ді (Dee-Dee<Deliades), Пегаса називають Пег (Peg<Pegasus), Сивіллу – Сив (Sib<Sibyl), Філоною – Філли (Phillie<Philonoё). Авторська іронія виявляється і в особливостях “осучасненої” мови міфологічних персонажів, і в застосуванні інших стилістичних засобів створення художніх образів.

Для характеристики героя можуть бути використані не тільки самі міфологічні та біблійні оніми, але й їх пароніми, тобто ті оніми, які за своїм звуковим і графічним оформленням нагадують ці власні назви. У романі У. Фолкнера “Авесалом, Авесалом!” в такій функції вжито антропоетонім Сатпен (Satpen), який як в тексті оригіналу, а також і в тексті перекладу наближається за своїм звуковим складом до слова Сатана (Satan).

Оскільки для другої половини ХХ сторіччя найбільш властива література постмодернізму, де гра є однією з основних категорій поруч з інтертекстуальністю та діалогом, то більшість творів, написаних у ХХ сторіччі, в яких продуктивно використовуються міфологічні та біблійні власні назви, належать до цього напряму в літературі. З цим пов’язане те, що АПМ/АПБ найчастіше бувають включені в  «ономастичну гру», яка має свої особливості в кожному творі і для кожного автора. Зв’язок між різними АПМ/АПБ в тексті одного твору може буту закодований. На фонографічному рівні він може здійснюватися за допомогою вживання ідентичних ініціальних графем. Так, у романі Дж. Апдайка «Кентавр» (J.Updike Centaur) усі персонажі виступають: 1) як представники описуваної в романі епохи (США другої половини ХХ століття); 2) як античні боги/герої.  Caldwell – Chiron (Колдуэлл – кентавр Хирон), Peter – Prometheus (Пітер - Прометей), Cassie – Chariclo (Хэсси Колдуэлл – Харикло), Kramer - Kronos (Крамер – Крон), Hummel – Haephestus ( Гаммел – Гефест), Vera – Venus (Віра - Венера) і т.д. Зв’язок між онімами може здійснюватися  і на лексичному рівні за допомогою актуалізації значення відапелятивної основи антропоетоніма. Наприклад, фонографічна структура фамільного імені механіка Гаммела (Hummel) близька іменникові hammer («молот») і сприяє встановленню  семантичного зв’язку між антропоетонімами Hummer (Гаммел) і  Haephestus (Гефест), що належать тому самому персонажеві, за допомогою апелятива «hammer – молот», що асоціативно пов’язаний з образом бога-коваля Гефеста.

Як компоненти фонографічної «ономастичної гри» АПМ/АПБ використовуються й українськими авторами. Так, у романі Ю.Андруховича «Переверзія» одним з імен головного персонажа Станіслава Перфецького є ім’я Антиной. У деяких випадках воно записується як Анти-ной. Таким чином, за допомогою графічного запису даного імені героєві надаються риси  проводиря наречених Пенелопы, а також вказується на відсутність праведності в персонажа: він анти-Ной, не праведник. Прийом «ономастичної гри» нерідко зустрічається і на лексико-семантичному і контекстуальному рівні. У романі Т.Моррисон «Піснь Соломона» (T.Morrison “Song of Solomon”) правила «гри»  ми виявляємо в самому тексті роману. Автор включає у роман процес іменування усіх основних жіночих образів роману, які одержали свої імена  від свого батька з Біблії, але імена, обрані навмання, не завжди жіночі і навіть не завжди антропоніми. А з прізвищем Dead (Мрець, Мертвий), вони утворюють незвичайні сполучення: Pilate Dead – Пілат Мрець, First Corinthians Dead – Перше Послання Коринфянам Мрець,  Rebecca Dead – Ребекка Мрець тощо.

На виявлення тих або інших властивостей поетоніма, використаних автором у стилістичних цілях, впливає контекст, як мінімальний, так і контекст всього твору. Виразність імені тим більша, чим несподіваніше воно в тому чи іншому контексті. Характеристика, що дається персонажеві за допомогою власного імені міфологічного або біблійного походження, доповнюється в міру розширення контексту, при цьому можуть актуалізуватися різні компоненти його змісту. Максимального стилістичного ефекту за допомогою взаємодії імені і контексту можна досягти, використовуючи міфологізми/біблеїзми, коли природа їх референтів зовсім не відповідає природі референтів відповідних омонімічних АПМ/АПБ. Наприклад, якщо:

а) не збігається розряд міфоніма й відповідного міфопоетоніма – при персоніфікації, коли для іменування персонажа  використовують назву неістоти, наприклад, хрематонім або бібліонім (First Corinthians - Перше послання до коринтян, тобто назва книги – людині);

б) розряд міфоніма і міфопоетоніма збігається (антропонім - антропонім), але є значні невідповідності між об’єктами їхнього позначення, наприклад, ім’я чоловіка – жінці, ім’я давнього героя/пророка/царя  – звичайній  людині. (Pilate Dead – Пілат Мрець, тобто ім’я чоловіка - жінці).

АПМ/АПБ, вжиті для іменування персонажів твору, зустрічаються в тексті багаторазово, виконуючи при цьому текстоутворювальну функцію, служать своєрідною «скріпою» для всього тексту. Одним з яскравих прикладів створення художнього простору і часу за допомогою пропріальних одиниць міфологічного та біблійного походження є реалізація їх потенціалу в романі Єшкілева, Гуцуляка «Адепт». Автори за допомогою ономастичних засобів описують території Давньої Русі як «Вавилонський степ», наділяючи персонажів міфологічними, мусульманськими, іудейськими і християнськими іменами, а також згадуючи імена богів з релігій різних народів. Антропонімікон роману грає, крім того, і важливу структурно-композиційну роль, оскільки простір тексту розподіляється власними іменами на кілька частин. Усі ці частини – самостійні кванти загального змісту, і те, що вони виділяються за допомогою власних імен, говорить про особливу роль останніх. Вони – ключові слова твору, за кожним з них є свій зміст, з’ясування якого в кожному окремому випадку  забезпечує розуміння і тлумачення тексту як цілого. Усі імена персонажів у цьому творі можна розділити на чотири групи залежно від того, до якого віросповідання належить той чи інший персонаж: 1) язичницькі слов’янські, тюркські й німецькі імена; 2) мусульманські імена; 3) іудейські; 4) християнські.

Другий підрозділ цієї частини дисертаційного дослідження “Поетоніми-міфологізми/біблеїзми як засіб створення стилістичних прийомів” присвячено поетонімам-міфологізмам/біблеїзмам, які вжиті у складі тих чи інших тропів для характеристики не тільки персонажів твору, але й будь-яких інших живих чи неживих об’єктів. ПМ/ПБ у складі метафори та порівняння є важливим стилістичним засобом, який широко використовують автори художніх творів. У тексті зміст ПМ/ПБ у ролі метафори і порівняння може виявлятися і за допомогою контексту, і за участю певних формальних способів введення даних конструкцій у висловлювання. Вживання ПМ/ПБ у функції узагальнення і порівняння становить інтерес для зіставного аналізу, тому що відбиває діаметрально протилежні процеси, які відбуваються у формуванні значення даних власних імен. В обох випадках мова йде про виділення певної ознаки референта як компонента його значення, який актуалізується в даний момент. Але узагальнення передбачає, що об’єкт буде сприйматися як “один з подібних йому об’єктів”, у той час як порівняння конкретизує і наділяє його певними ознаками, характерними для референта відповідного міфоніма/біблійного оніма.

ПМ/ПБ може також вживатися у складі метонімії, епітета, перифрази та ін. У таких функціях можуть вживатися й оніми міфологічного і біблійного походження, які набули конкретних конотацій у ході вживання їх мовними колективами, й ті з них, що рідко вживані, і тому розуміння їх значення і зв’язок з контекстом усього твору (тобто і з задумом автора) потребує додаткових знань. Найбільш експресивними стають ті ПМ/ПБ, використання яких не є передбаченим, які вживаються для позначення об’єктів, що відрізняються від референтів відповідних онімів-міфологізмів/біблеїзмів.

Якщо міфоніми і біблійні оніми вжито для характеристики одного з головних персонажів твору, то, як правило, щоб метафоричне значення такого імені могло проявитися найбільш повно, необхідні знання й уважне вивчення не тільки мінімального контексту і фрагмента, у якому ім’я зустрічається, але й тексту всього твору (енциклопедичні знання відносно денотата використаного імені, без сумніву, повинні бути найбільш повними). Розглядаючи якомога широкий контекст, можна знайти найбільшу кількість зв’язків імені з характеризованим об’єктом.

Для осмислення реалізації значення ПМ/ПБ і виявлення його ролі у формуванні художніх образів та цілісності всього твору необхідно розглядати його у контексті, причому спочатку виявляти синергатичну семантику і конгенеративну поетику мікротекстів, які складаються з ПМ/ПБ і його найближчого оточення, потім виявляти найменший фразовий контекст, який дає змогу встановити його зміст, а потім вже встановлювати зв’язок даного конкретного вживання власного імені з іншими іменуваннями його об’єкта позначення і з іншими лексичними засобами, пов’язаними з ним.

Об’єктами позначення ПМ/ПБ виступають, перш за все, люди, в тому числі персонажі художнього твору, їх зовнішні та внутрішні характеристики, заняття, обставини, пов’язані з ними. Крім того, розглянуті пропріальні одиниці використовуються для позначення конкретних і абстрактних об’єктів дійсності (географічних об’єктів, предметів тощо), а також абстрактних понять (любові, справедливості та ін). Таке різноманіття референтів поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів дає підставу вважати, що дані пропріальні одиниці можуть використовуватися для позначення або характеристики будь-якого об’єкта дійсності, істоти чи неістоти, конкретного й абстрактного, а також, що їх вживання як образного засобу в художньому творі має суб’єктивний характер, тобто залежить суто від авторського задуму.

У межах всього художнього твору ПМ/ПБ, які використовуються в різних його частинах, виконують (подібно до АПМ/АПБ, поетонімів, які позначають персонажів) об’єднувальну функцію (текстоутворювальні, структурно-композиційну, функцію “скріпи”), служать для зв’язку різних частин твору, встановленню складних зв’язків між різними елементами художнього тексту, включаються у певні тематичні групи слів твору і сприяють створенню його цілісності.

ВИСНОВКИ

Оніми міфологічного й біблійного походження входять до системи будь-якої мови, становлять окремий складний розряд власних назв. На відміну від онімів, які позначають реально існуючі об’єкти, вони мають більш широкий зміст, що можна пояснити багатою екстралінгвальною інформацією, яку вони містять, а також використанням їх як у мовленні мовних колективів, так і у художньому мовленні, тобто оказіональним індивідуально-авторським вживанням. Це важливо для виражальних можливостей пропріальних одиниць, оскільки кожний випадок використання їх в художній літературі та інших видах мистецтва вносить додаткові конотативні компоненти у їх значення.

Онімія міфологічного і біблійного походження – це відкрита система, яка постійно розвивається і змінюється, взаємодіючи з системою загальних назв. Наслідком взаємодії є процеси онімізації і апелятивації імен. Оскільки під час переходу імені з одного статусу в іншій відбувається зміна референта з перенесенням певних ознак, то можна стверджувати, що в основі онімізації та апелятивації власних назв з широкими культурно-історичними конотаціями лежить процес метафоризації. Поетоніми-міфологізми-біблеїзми у художньому тексті частково або повністю втрачають зв’зок із своїм первісним референтом, набувають нових конотацій і виконують нові функції. Від інших поетонімів іх відрізняє багате екстралінгвальне наповнення, яке робить їх використання одним з найлаконічніших засобів характеристики і оцінки образу.

У даному дисертаційному дослідженні проаналізовано вплив пропріальних одиниць міфологічного і біблійного походження на формування й розвиток поетонімії художнього твору, тобто їх ролі у поетонімогенезі. Доведено, що властивості міфологічних і біблійних власних назв у художній літературі відрізняються від їх особливостей у мові. Поетонімія міфологічного і біблійного походження може розглядатися тільки як частина комплексної системи, яку складають усі власні назви художнього твору. Поняття поетонімогенезу можна розглядати як щодо одного власного імені, так і щодо всієї поетонімної системи художнього твору. Оскільки дисертація присвячена аналізу функціонування пропріальних одиниць міфологічного і біблійного походження взагалі у літературі, в роботі було розглянуто поетонімогенез як формування і розвиток поетонімії твору в безпосередньому зв’язку з розвитком змісту окремих власних назв міфологічного і біблійного походження.

Реализація семантико-стилістичного потенціалу імені в художньому тексті пов’язана безпосередньо із тими функціями, що вони виконують у творі. Вивчення стилістичних функцій поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів показало, що стилістичну роль відіграє не тільки семантика цих власних імен, але й фонографічні й морфологічні особливості їх вживання в тексті літературного твору, адже всі аспекти онімної одиниці можуть бути використані з виражальною метою. Вивчення поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів як особливого виду поетонімів дозволяє глибоко розглянути особливості їх функціонування в художньому творі, способи актуалізації їх енциклопедичного змісту, а також їх роль у формуванні експресивності висловлення. Але основною проблемою залишається зв’язок ПМ/ПБ з образами, які вони позначають, їх роль у створенні цілого художнього твору. Міфоніми і біблеїзми, використані в художній літературі для позначення персонажів твору, викликають особливий інтерес з точки зору дослідження образності. Об’єктом дослідження таких пропріальних одиниць є, з одного боку, міфологічні і біблійні образи, а з іншого боку – індивідуально-авторські  літературні образи, що, взаємодіючи один з одним, утворюють складні комплекси асоціацій, доповнюють зміст і взаємно збагачуються.

Завдяки тому, що поетоніми міфологічного і біблійного походження – це використані у тексті художнього твору відміфонімні утворення, зафіксовані у мові, їх зміст включає усі конотації, які набула власна назва під час її функціонування як мовної одиниці. Коли автор художнього твору використовує ПМ/ПБ у тексті, контекст всього твору впливає на актуалізацію тих чи інших компонентів значенні власного імені, але всі інші компоненти теж тримаються у свідомості читача, що робить образ, позначений таким іменем, більш об’ємним і повним.

Треба пам’ятати, що міфологічні й біблійні власні назви, використані в художньому творі, частково або цілком втрачають свою міфологічність і сакральність. Процес деміфологізації та десакралізації безумовний, тому що автор, використовуючи імена та образи з міфології та Біблії, переосмислює їх та підпорядковує задуму всього твору, тому дані імена та назви втрачають свій безпосередній зв’язок з референтами, який є неодмінною умовою міфологічності імені. Сакральність, яку мають усі біблійні імена, не може зберігатися в художньому творі, бо в онімів вже інші референти, які набувають нових несакральних рис під впливом роботи авторської думки.

Семантика таких пропріальних одиниць у мові й мовленні представлена змістом однієї з її можливих форм – це може бути безпосередньо сам міфонім/біблеїзм або утворені від них антропоніми, конотоніми й апелятиви. У літературно-художньому творі може актуалізуватися кожний з компонентів семантики такого оніма, які більшою чи меншою мірою утримуються в усіх відміфонімних утвореннях. Таким чином, семантика розглянутого типу пропріальних одиниць становить собою складний багатошаровий комплекс, яких зкладається з усіх компонентів значення міфоніма чи біблійного оніма (реалізованих і нереалізованих у тексті), і додаткових конотацій, набутих іменем у процесі розгортання художньої тканини твору. Новий образ, створений автором, - це референт АПМ/АПБ, і зміст цієї власної назви включає усі його ознаки.

Для виявлення змісту певного поетоніма необхідно знати контекст, в якому він з’являється у творі, як мінімальний і фразовий контекст, так і контекст усього твору. Поетонім-міфологізм/біблеїзм, вжитий у тексті у сполученні з певною лексичною одиницею, одночасно впливає на актуалізацію того або іншого компонента значення даної одиниці та під її впливом, відповідно, проявляє певні конотеми, а в сукупності дві лексичні одиниці  виявляють синергатичну семантику, що має значення як для розкриття образів, так і для формування художньої цілісності художнього твору. Крім того, кожне вживання антропоетонімів-міфологізмів/біблеїзмів у певному мікроконтексті залежить від наступного і попереднього і контексту, і спільного для них контексту усього ХТ. Поетонім міфологічного і біблійного походження, вжитий у складі стилістичного прийому, який навіть одноразово зустрічається у творі, не існує самостійно, а пов’язаний безпосередньо і з іншими іменуваннями його референта, і з усім твором.

Вивчення стилістичних функцій поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів показало, що стилістичну роль грає не тільки семантика цих власних імен, але й фонографічні й морфологічні особливості їх вживання в тексті літературного твору, адже всі аспекти онімної одиниці можуть бути використані з виражальною метою. Вивчення поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів як особливого виду поетонімів дозволяє глибоко розглянути особливості їх функціонування в художньому творі, способи актуалізації енциклопедичного змісту, а також їх роль у формуванні експресивності висловлення. Основною проблемою залишається зв’язок ПМ/ПБ з образами, які вони позначають, їх роль у створенні цілісності художнього твору. Міфоніми і біблеїзми, використані в художній літературі для позначення персонажів твору, викликають особливий інтерес з точки зору дослідження образності. Об’єктом дослідження таких пропріальних одиниць є, з одного боку, міфологічні і біблійні образи, а з іншого боку – індивідуально-авторські  літературні образи, що, взаємодіючи один з одним, утворюють складні комплекси асоціацій, доповнюють зміст і взаємно збагачуються.

Аналіз показав, що для АПМ/АПБ (тобто тих власних назв, які використані для позначення персонажів твору) основними функціями є функція художньої характеристики персонажа і функція компонента “ономастичної гри”. Характеризуючи героя за допомогою власних імен міфологічного і біблійного походження, автори використовують різні прийоми і засоби (прийом багатоіменного позначення персонажа, вживання демінутивних форм імені тощо).  “Ономастична гра” з використанням АПМ/АПБ будується різними авторами на різних рівнях – фонетичному, синтаксичному, фактичному і концептуальному.

У роботі виявлені фактори, які впливають на рівень експресивності поетонімів, відзначається, що найбільшого стилістичного ефекту за допомогою взаємодії імені й контексту можна досягти, якщо природа референта поетоніма і міфоніма-джерела не збігається. Новий контекст, починаючи з мінімального і закінчуючи текстом усього твору, додає до змісту загальновідомого імені, яким є  міфологічне або біблійне ім’я, додаткові компоненти, нові, раніше не відомі, конотеми. І в той же час у кожному новому контексті автор припускає вияв тих або інших компонентів змісту такого  власного імені, які уже вважаються закріпленими за даним ім’ям.

Функціонування і структурно-семантичні особливості стилістичних прийомів, таких як метафора, порівняння, метонімія тощо, які мають у своєму складі ПМ/ПБ виявляють ознаки, які наближають їх до відповідних прийомів, складених із загальних назв, і відрізняють їх.

ПМ/ПБ використовуються для характеристики людей, а саме їх зовнішніх, внутрішніх якостей і обставин їх життя. Вони можуть характеризувати  просторові об’єкти, релігійні напрямки і абстрактні поняття. Таке розмаїття об’єктів характеристики поетонімів-міфологізмів/біблеїзмів дає підставу вважати, що ці пропріальні одиниці можуть використовуватися для позначення або характеристики будь-якого об’єкта дійсності, живого і неживого, конкретного і абстрактного. Можна зробити висновок, що їх вживання як образного засобу в художньому творі має суб’єктивний характер, тобто залежить суто від авторського задуму.

У “ВСТУПІ” обґрунтовано актуальність теми, визначено мету й завдання роботи, основні методи дослідження, схарактеризовано об’єкт вивчення, відзначено зв’язок дослідження з проблематикою наукової роботи кафедри мовознавства та російської мови Горлівського державного педінституту іноземних мов, розкрито наукову новизну й практичне значення отриманих результатів.

Перший розділ дисертації “Структурно-семантичні та стилістичні властивості літературної онімії” складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі “Природа й семантика власних імен у мові та художній літературі” розглянуто погляди видатних ономастів О.В. Суперанської, Ю.О. Карпенка, О.І. Фонякової, Є.С. Отіна та багатьох інших на природу й сутність семантики та поетики онімів, визначено облігаторні та факультативні компоненти змістової структури онімів. Аналіз представлених у літературній ономастиці поглядів на семантику власного імені дозволив сформулювати ряд положень, які відбивають спільне й відмінне в них.

Семантика власного імені в мові розглядається як складний багатокомпонентний феномен – сукупність мовної, мовленнєвої, енциклопедичної та, на думку деяких дослідників, прагматичної інформації. У ній виділяють лексичне (денотативне), граматичне, класифікаційно-стилістичне, конотативне значення. О.І. Фонякова розрізняє в її структурі ядро, що складається із загальнопоняттєвих категоріальних сем предметності, та периферію, яка містить загальновідомі фонові знання про об’єкт у певному культурному оточенні. Вчені, що досліджують поетику з позицій психолінгвістики й розвивають відповідний підхід до семантики, розрізняють три форми значення, притаманні поетоніму: 1) мовне (вербальне, знакове, символічне); 2) предметне значення; 3) рольове значення. В.М. Калінкін запропонував вважати семантикою оніма всяку форму соціальної фіксації та кодифікації в імені діяльності свідомості.

Загальновизнаною є думка про принципову відмінність між семантикою імені в мові й поетонімом. Специфіка семантики поетонімів уперше була продемонстрована Ю.О. Карпенком, який відзначив її вторинність, належність до мовленнєвих явищ, детермінованість авторським вибором, превалювання в ній стилістичної функції. Розвиваючи його погляди, В.М. Калінкін відзначив фіктивну сутність поетоніма, художню значимість речового значення кореневих морфем та суфіксів поетонімів, наявність у літературного оніма конотативної сфери, сформованої контекстом. Ознаки предметного значення імені, що виникають у зв’язку з ускладненням характеристики об’єкта (персонажа), а також актуалізація пресупозицій оніма призводять до формування контекстної семантики поетонімів. Психолінгвістичний підхід дозволяє виділити в семантиці поетоніма “психічні компоненти”: уявлення про денотат, різні асоціації, алюзії, пов’язані з цим іменем у свідомості мовця, колективу та окремих його соціальних груп.

У цьому ж підрозділі запропоновано принципово важливе, на наш погляд, розмежування понять денотат і референт. На відміну від тих науковців, хто поняття денотат і референт уживають як синоніми, ми пропонуємо й послідовно розвиваємо інше уявлення. Згідно з ним не є правомірним уживання терміна денотат щодо структури семантики власного імені, оскільки денотат виступає компонентом “семантичного трикутника” загального імені. Відношення оніма до об’єкта, що іменується, є відношенням імені до одиничного предмета – “референта”. Денотат ми розуміємо як множину об’єктів дійсності, що позначаються певною мовною одиницею (загальним іменем). Референт – це конкретний одиничний об’єкт, виділений власним іменем із множини однорідних.

У всій повноті й багатогранності семантика поетоніма виявляється в контексті, що сприймається як найширший принцип. Ім\'я, включене в різноманітні зв’язки художнього тексту, взаємодіючи з найближчим, мінімальним контекстом, та макроконтекстом, що утворює дискурс твору, набуває багатьох змістових зв\'язків, складних асоціацій і конотацій.

Розвиток семантики імені в літературному тексті виявляється в перетвореннях його змістової структури, що складається, з одного боку, із накопичення, з іншого – із втрати образного змісту. Слідом за В.М. Калінкіним, динамічний характер семантики оніма в художньому тексті ми позначаємо терміном поетонімогенез.

У другому підрозділі “Стилістичні властивості літературної онімії” проаналізовано представлені в поетичній ономастиці погляди на образну специфіку власних імен у художньому творі. На основі опису кількох найбільш показових уявлень репрезентовано перехід від “внутрішньої” до “контекстної парадигми” поетики онімів.

Погляди піонерів літературної ономастики В.М. Михайлова, Е.Б. Магазаника та ін. на фактори, що визначають виражальні можливості поетонімів, як правило, зорієнтовані на мовні засоби виражальності. Декілька параграфів нашої роботи також присвячені дослідженню останніх (звуковій “зображальності” онімів, словотвірним засобам експресії поетонімів, “воскресінню” загальної основи оніма та ін.).

Проміжне місце між “внутрішньою” та “контекстною” парадигмами посідає, на нашу думку, підхід, пов’язаний із дослідженням різних типів мотиваторів внутрішньої форми власних іменувань, підтексту, що при цьому формується, та його впливу на поетику власного імені.

Щонайменше протягом останнього десятиліття розвиток літературної ономастики відбувається в річищі вже сформованої нової “контекстної” парадигми. Причому контекст розглядається не тільки як фактор оточення, в якому функціонує поетонім, але й як актуалізатор виражальних можливостей імені. О.І. Фонякова, наприклад, вважає, що літературне ім’я існує в системі синтагматичних (найближчих, мовленнєвих) та парадигматичних (тематичних) впливів контексту твору. Ю.О. Карпенко послідовно розглядає поетоніми з урахуванням їх взаємодії з контекстом. В.М. Калінкін у своїй теорії поетики оніма сформулював дві аксіоми контексту.

В останній частині підрозділу розглянуто специфічні аспекти поетики власних імен. Окреслена проблема впливу “походження” оніма на його стилістичні можливості, роль інтерлінгвальних та інтралінгвальних конотем, референтних сем, алюзивних компонентів семантики у виникненні особливостей поетонімів. Приділено увагу проблемі, що отримала в літературній ономастиці назву “художня безіменність”, а також актуальній для нашого дослідження проблемі, пов’язаній з функціонуванням у художньому творі імен з артиклями. У висновках наведено деякі фактори, що визначають ідейно-естетичну “вагу” власного імені в літературно-художньому тексті.

У третьому підрозділі “Облігаторне й факультативне в семантиці та поетиці літературного оніма” зроблено спробу визначити, які з компонентів змістової структури поетоніма визначають найважливіші його художні властивості, а які являють собою лише неминуче доповнення та є необов’язковими, тобто припускають варіювання, заміну одного компонента іншим.

Поділ семантичних компонентів на облігаторні й факультативні здійснюється вперше, і тому пов’язані з цим твердження мають характер робочої гіпотези. Проте в підрозділі звернено увагу на імпліцитний характер цього явища, а також зазначені ті риси змісту поетоніма, які можуть бути підґрунтям для прийняття рішення щодо рівня облігаторності. (У другому розділі дисертації доведено, що оцінити рівень облігаторності того чи іншого компонента семантики оніма можна з достатньою точністю при зіставленні оригінального тексту з перекладом твору іншою мовою.) Облігаторні компоненти в семантиці поетоніма зумовлюються його номінативною семантикою (референцією), а факультативні частки – виражальними властивостями, деякі з яких, однак, є суттєвими для властивостей художнього твору як цілого.

У четвертому підрозділі “Трансонімізація як явище мови й засіб поетики онімів” представлено погляди лінгвістів на лексико-семантичне словотворення, до якого належить і трансонімізація. Слідом за Ю.О. Карпенком, ми розглядаємо перехід онімів із одного розряду в інший як характерне для ономастичної лексики синхронічне явище. Загалом ми приймаємо і запропоновану вченим метамову: словосполучення “перехідний тип”, терміни “мезонім”, “мезонімія”, “мезонімізація”, що використовуються при описі проміжних між полісемією та омонімією явищ. Різновидом мезонімізації в ономастиці є трансонімізація, в результаті якої від твірного оніма утворюється похідне ім\'я, що зберігає матеріальну структуру мотивуючого слова.

Хоча механізми трансонімізації в літературно-художньому тексті схожі з тими, що наявні в мові, вони не можуть не мати особливих властивостей, пов\'язаних, у першу чергу, зі специфікою поетоніма. З одного боку, образно насичені та семантично перетворені поетоніми-мезоніми звичайно зберігають мотиваційну базу, експліковану в тексті твору. З іншого – перехід в мезонімальний стан, що свідчить про семантичний розвиток оніма, відбувається під впливом процесів метафоризації, метонімізації та ін.