ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ СУЧАСНОЇ ВЛАДНОЇ ЕЛІТИ В УКРАЇНІ




  • скачать файл:
Название:
ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ СУЧАСНОЇ ВЛАДНОЇ ЕЛІТИ В УКРАЇНІ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

У «Вступі» обґрунтовуються актуальність теми дослідження, ступінь її наукової розробки, визначаються об’єкт і предмет, характеризуються теоретико-методологічні основи, формулюються мета і завдання, розкриваються наукова новизна і практичне значення даного дослідження, окреслюється рівень апробації його результатів, подається структура дисертації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження сутності та політичної культури владної еліти» проаналізовано теоретичні підходи до дослідження сутності політичної культури.

У підрозділі 1.1. «Гносеологічний базис владної еліти та визначення її сутності в політологічному дискурсі» автор, систематизуючи наукові джерела, доводить, що стосунки між елітами|взаємостосунки| — це вияв прихованої боротьби за владу, з|із| нею пов’язують головні історичні події нашого часу (державні перевороти, боротьбу за ринки, нафтові кризи тощо). Однією з особливостей аналізу дослідження владної еліти залишається неоднозначність в її тлумаченні, насамперед, в теоретичній площині, на що вказує наявність біля п’ятдесяти лише найбільш вживаних її визначень. У контексті сучасних політологічних досліджень автор виокремлює основні підходи до теоретичного розгляду політичної еліти:

1) позиційний, який встановлює ступінь політичного впливу тієї чи іншої особи, з огляду на її позиції в системі влади (до еліти, згідно з цим підходом, включають передовсім членів уряду, парламенту);

2) репутаційний, що базується на виявленні рейтингу політика за допомогою експертних оцінок;

3) концептуальний, в основі якого лежить ідея виділення осіб, які приймають стратегічні рішення.

Застосовуючи термін «еліта», українські науковці та дослідники вказують на декілька аспектів теорії української еліти. Автор визначає наступні напрями: 1) визначення еліти згідно з тим, якою мірою вона в різний час сприяла утвердженню і розвиткові української державності (найбільший внесок у розвиток цього напрямку свого часу зробив В. Липинський); 2) визначення еліти, виходячи з характеру її походження. (одним із засновників цього напрямку був Д. Донцов, що співвідносив еліту з аристократією, «владною кастою», якій властиві шляхетність, мудрість, сміливість, мужність; 3) оцінка еліти з погляду процесів її зародження, розвитку та становлення; 4) оцінка еліти, виходячи з тих або інших критеріїв власного бачення складу еліти, її критеріїв та функцій виконуваних у суспільстві.

Українськими дослідниками обґрунтовуються|появилися| різні типи еліт відповідно до приналежності до тих чи інших політичних, економічних або культурних інститутів. Так, сьогодні| можна говорити про активний процес становлення наступних|слідуючих| типів еліт, що розрізняються за їх функціональними позиціями:

1. Політична — представлена|уявлена| в даний час|нині| виконавчою (уряд) і законодавчою гілками влади (Верховна Рада);

2. Економічна — та, що більшою мірою орієнтується на виявлення|вираження| і захист своїх інтересів, проте|однак|, як нам уявляється, ще не перетворилася з|із| «класу в собі» в «клас для себе», і яка, в свою чергу, підрозділяється на фінансову, промислову і аграрну еліти;

3. Ідеологічна еліта, що втратила свої колишні монопольні функції, представники якої входять у різні політичні партії, структури виконавчої влади або виконують замовлення як незалежні експерти і консультанти.

Соціальне призначення політичної еліти виявляється передусім у функціях, які вона виконує в суспільстві. Головними функціями політичної еліти є: політичне цілепокладання; владно-політична інтеграція суспільства; регулювання режиму соціально-політичної діяльності; мобілізаційна функція; артикулювання і пред­ставництво в політичній системі суспільства соціальних інте­ресів; комунікативна функція.

 У підрозділі 1.2. «Концептуально-методологічний інструментарій аналізу політичної культури владної еліти» показано, що нові концептуальні можливості|спроможності| для адекватного осмислення значення політичної культури владної еліти, соціально-політичної трансформації в цілому |походить| відкриває|відчиняє| соціальна синергетика. Вона вказує, що особливої значущості набуває|придбаває| суб’єктивний чинник|фактор| політичної культури (сприйняття і ставлення|ставлення| до політики, політичні цінності, ідеологія, національний характер|вдача|, культурне середовище|середа| і т. ін.) вузької елітарної верстви як складової соціально-політичної системи, за якою закріплена можливість|спроможність| вибору того або іншого шляху|колії,дороги| розвитку суспільства|товариства|.

Сьогодні політична еліта України демонструє прихильність лінійному мисленню і політиці, хоча життя дискретно проявляє|виявляє| нелінійні ефекти. Нехтування|нехтування| синергетичними аспектами трансформації призведе до небезпечних наслідків|результатами|, які мають нелінійний характер|вдачу| і можуть викликати|спричинити| лавиноподібне|лавоподібне| наростання хаосу. В світлі вищевикладеного актуальним є дослідження взаємодії двох системних складових: підсистеми політичної культури (ставлення|ставлення| до політики, політичні цінності, ідеологія, національний характер|вдача|, культурне середовище|середа| і т.д.) і системи політичної еліти в рамках|у рамках| методології системно-синергетичного підходу.

Проблеми політичної культури й професійної діяльності правлячої політичної еліти є тією сферою наукового пошуку, де виявляється|опиняється| плідним й використання тектологічної методології|. Тектологія (загальна організаційна наука, від грецьк|. — вчення про будівництво) — наукова концепція, висунута ще на початку ХХ ст. А. Богдановим, яка може бути використана для аналізу процесів формування і реалізації професійних навичок|навичок| і обов’язків владної політичної еліти. Ідеї комплексності можна застосувати для оцінки рівня професіоналізму політичної еліти. Сучасній еліті, особливо владній, часто не вистачає політичної культури для того, щоб на кожному щаблі соціального перевлаштування переглядати свій|світ| практичний досвід|досліду|, давати об’єктивну оцінку рівню власного професіоналізму і шляхів|колій,доріг| його набуття|.

Поки не буде розв’язане |розв'язане| питання реального підвищення рівня професіоналізму української політичної еліти, не відбудеться серйозних успіхів і в розв’язанні |розв'язанні,вирішенні,розв'язуванні| соціальних проблем в Україні. Тобто|цебто| реальні, прогресивні соціально-економічні зміни в українському суспільстві|товаристві| вимагають загальноорганізаційного| розв’язання |розв'язання,вирішення,розв'язування| проблем комплексного формування професіоналізму політичної еліти.

 У підрозділі 1.3. «Особливості методичних підходів дослідження політичної культури владної еліти» проаналізовані два підходи до визначення сутності еліти. Перший розглядає її як вибрану соціальну меншість, другий — як певну духовну якість. Тому, досліджуючи питання політичної культури владної еліти, ми беремо за основу саме останній підхід.

Складність політичної культури як різнорівневого і багатофункціонального явища зумовлює застосування у вивченні його різних методологічних підходів: філософського, соціологічного, психологічного, гносеологічного, аксіологічного, нормативного, гуманістичного, комунікаційного, інформаційного та інших, що взаємодіють в рамках наукової методології.

Власний концептуально-методологічний підхід автора базується на розумінні феномену політичної культури як ней­т­ра­ль­но-цін­ні­с­ного і синтезованого по­нят­тя. Схи­ль­ність до си­н­те­зованого під­хо­ду у ви­тлу­ма­чен­ні змі­с­ту по­лі­тич­ної куль­ту­ри гене­ти­ч­но по­в’я­за­на із сут­ні­с­тю по­лі­ти­ки як суспіль­но­го яви­ща. Такий підхід, на наш погляд, до­зво­ляє не вда­ва­ти­ся до некон­к­ре­т­них роз­мі­р­ко­ву­вань з при­во­ду рі­в­ня, об­ся­гу, гли­би­ни та ін­ших подібних по­ка­з­ни­ків. Адже по­лі­тич­на куль­ту­ра на­сті­ль­ки скла­д­не і ком­пле­к­с­не яви­ще, що ці­л­ком при­ро­д­но по­єд­нує ме­н­та­ль­но-суб’єктивістсь­кі, біхевіористські та куль­ту­ро­ло­гі­ч­ні про­яви. Аб­со­лю­ти­за­ція яко­гось од­но­го з них не мо­же бу­ти ефе­к­ти­в­ним ме­то­дом до­слі­джен­ня, більш то­го, мо­же призвести до зведення скла­д­них за сво­єю при­ро­дою сут­но­с­тей до про­с­ті­ших і та­ким чи­ном пе­ре­шко­джа­ти об’­єк­ти­в­но­му ві­до­бра­жен­ню дій­с­но­с­ті.

Транс­фо­р­ма­ція по­лі­тич­них знань, уяв­лень, пе­ре­ко­нань як про­явів політичної сві­до­мо­с­ті у про­яви по­лі­тич­ної куль­ту­ри, їх ре­а­лі­за­ція у по­лі­тич­ній по­ве­ді­н­ці здійсню­єть­ся за по­се­ре­д­ни­ц­т­вом по­лі­ти­ко-­ку­ль­ту­р­них уста­но­вок, оріє­н­та­цій та позицій, норм, тра­ди­цій. Автор розглядає співвідношення політичної культури з такими поняттями як «політика», «ідеологія», «менталітет» тощо.

Проведений аналіз наукових розвідок щодо особливостей методологічних підходів дослідження політичної культури владної еліти дозволяє зробити висновки, що ком­по­не­н­та­ми по­лі­тич­ної куль­ту­ри владної еліти є пі­зна­ва­ль­ні, емо­цій­ні та оці­но­ч­ні ста­ни, які скла­да­ють­ся зі знань і ві­ру­вань від­но­с­но політич­ної ре­а­ль­но­с­ті, почут­тів сто­со­в­но по­лі­ти­ки, при­че­т­но­с­ті до по­лі­тич­них цін­но­с­тей. До того ж, до цих компонентів слід зарахувати політичну поведінку еліти, культуру прийняття політичних рішень, культуру політичної участі тощо.

По­лі­тич­на куль­ту­ра впли­ває на по­лі­тич­ні уста­но­вки представників владної еліти, про­те зо­всім не де­те­р­мі­нує їх­ньої ді­я­ль­но­с­ті. По­нят­тя «по­лі­ти­ч­на куль­ту­ра» владної еліти, крім ра­ці­о­на­ль­них, ло­гі­ч­них чин­ни­ків по­лі­тич­ної поведі­н­ки, вклю­чає та­кож не­усві­до­м­лю­ва­ні, афе­к­т­ні ас­пе­к­ти: ти­по­ві про­яви в по­лі­ти­ці те­м­пе­ра­ме­н­ту, емо­цій, при­та­ман­них тій чи ін­шій со­ці­а­ль­ній спі­ль­но­сті.

У другому розділі «Суспільно-політичні передумови становлення політичної культури сучасної владної української еліти» досліджено розвиток політичної культури владної еліти в умовах суспільно-історичної трансформації, її політико-культурні орієнтації періоду становлення незалежності та прослідковано діалектику суб’єкт-об’єктної взаємодії механізмів формування системи цінностей владної політичної еліти.

В підрозділі 2.1. «Політична культура владної еліти в умовах суспільно-історичної трансформації» наголошено, що кожна історична доба мала свою еліту, а тому представляється досить складним завдання простежити історичну спадковість ук­раїнської еліти, її політичної культури з давнини до наших днів. Тим паче, що через втрату державності спостерігається відсутність існування її упродовж значного часу.

Автор доходить висновку, що політична еліта, як і її політична культура, розвивалася певними замкну­тими циклами, які пов’язуються, хоча й досить умовно, з історичними етапами державності. Паралельно із еволюцією її політичної культури подана власна інтерпретація історичних етапів еволюції української владної еліти.

Першим етапом автор визначає період Київської і Галицько-Волинської держав. XVII — XVIII ст. — період Української козацької держави — другий історичний етап існування національної еліти. З кінця XIX ст. по 20-ті роки ХХ ст. тривав третій етап, 20-і роки ХХ ст. — кінець ХХ ст. — четвертий етап. Нарешті, кінець ХХ ст. (з моменту проголошення незалежності України) по сьогоднішній день можна вважати заключним етапом становлення української владної еліти та її політичної культури. Обґрунтовується думка, що загалом елітотворчі процеси, з одного боку, відбувалися аналогічно до західноєвропейських зразків. Однак запізнення соціально-державницького процесу дещо гальмувало й елітотворення, а, отже, і становлення політичної культури владної еліти.

В цілому від Радянського Союзу Україна дістала у спадок пасивний, підданський тип політичної культури. Політична культура за радянських часів базувалася в основному на етиці партійної номенклатури, яка досить жорстко проводила політику індифферентизації політико-моральної свідомості населення.

Розкривається твердження про те, що становлення політичної культури владної еліти в Україні відбу­валося у проявах владної етики — етики правителів, політичної етики, інших, поєднаних у цілісний соціум суб’єктів та визнаних різними демократичними інститутами й суспіль­ствами в часи античної, феодальної, козацької, революційної та соціалістичної демократій. Її духовним матеріалом, у вигляді певних етичних норм, слугували аристократичний та бюрократичний апарати управління абсолютистських монархій та різних демократій, етичні основи держав, що домінували над українським соціумом, канонічне право та релігійні норми, вчення античних філософів про роль правителів як носіїв високої моральності та вихователів народу, звичаї й традиції відповідних історичних часів тощо.

Визначено, що для нашої історії характерна мобілізаційна модель елітотворення з відповідною політичною культурою, яка передбачає створення еліти на засадах привілеїв за службу (бояри, козацька старшина, номенклатура). Створення такої еліти відбувається у два етапи: період формування еліти, коли вона мобілізована, енергійна, функціонально ієрархізована і підпорядкована верховній владі; етап зрілості, коли домінує прагнення закріпити отримані привілеї, що стає джерелом розходження інтересів з верховною владою. Показано, що обидва ці етапи яскраво відображені в кожному циклі.

 У підрозділі 2.2 «Політико-культурні орієнтації владної еліти періоду становлення незалежності» підкреслено, що з проголошенням незалежності України розпочався п’ятий цикл українського елітотворення й розвитку політичної культури правлячої еліти. Разом із тим, можна зазначити, що здобувши державну незалежність і суверенітет 1991 року, Україна фактично не мала політичної еліти. Владний конгломерат із колишніх партійних функціонерів і колишніх політичних дисидентів можна було б назвати переделітою. Рівень політичної кваліфікації, загальної і правової культури, характер професійного й життєвого досвіду не дозволяють віднести ранній український істеблішмент до класу повноцінної еліти. Визначається, що «нова» політична еліта України змогла запропонувати суспільству лише ту систему цінностей, що була і є близькою їй самій. Хоча основу вітчизняної політичної еліти складала колишня номенклатура, але з усуненням однопартійної системи для неї зникли навіть ті обмеження, що існували в колишньому номенклатурному середовищі: неприпустимість демонстративного споживання, невідворотність покарання у випадку, якщо факт зловживання став широко відомим, особливо якщо потрапив до ЗМІ. Створилася ілюзія певного оновлення політичної еліти, що відобразила помітний приплив націонал-демократів та інших опозиціонерів, особливо з середовища інтелігенції, в політичні структури. Представники цього прошарку нової еліти на перших порах завоювали велику популярність, особливо за допомогою засобів масової інформації. Усе це нагадувало зміну зовнішнього вигляду владної політичної еліти: вона не могла трансформуватися якісно за рахунок різнорідної групи осіб. Якщо взагалі давати характеристику її політичній культурі, то тут слід назвати такі риси як політична та економічна консервативність, схильність до авторитаризму, високий ступінь групової поруки та кланова згуртованість.

Автор виділяє три етапи розвитку владної політичної еліти, які синхронізуються із періодами становлення незалежності (1991—1994 роки), розбудови політичних інституцій (1994—1997 роки), формування політичних інститутів на новоствореній законодавчій базі (1998—1999 роки) та зумовлене якісними змінами механізмів рекрутування політичної еліти. Показано, що цим етапам відповідають різні умови становлення і трансформації владної політичної еліти України та її політичної культури. Доведено, що коли відбуваються суттєві зміни у параметрах владної політичної еліти, з’являються нові критерії її типології.

У підрозділі 2.3. «Діалектика суб’єкт-об’єктної взаємодії механізмів формування системи цінностей владної політичної еліти» виявлено особливості суб’єкт-об’єктної взаємодії механізмів формування системи ціннісних орієнтацій вітчизняної політичної еліти як основи подальшої еволюції де­мократичних відносин. Визначається, що проблеми української еліти початку 1990-х років полягали в тому, що вона складалася, з одного боку, з войовничих філологів, які не розбиралися ні у виробництві, ні у фінансах, ні в державотворенні, а з іншого — з трудової інтелігенції, яка ніколи не була рішучою в боротьбі за владу та посади. Тривала політична історія нашого суспільства досить наочно продемон­струвала, що в свідомості більшості представників елітарних кіл такі важливі механізми управлінського впливу, як право і закон, не лише втрачають своє ціннісне значення, а й будь-яку соціальну предметність і визначеність. Їх заміняють політична та економічна прагматичність, яка не зважає ні на права громадян, ні на національні інтереси.

Політична культура влади української еліти виявляється спрямованою не тільки на постійне й переважне використання адміністративних важелів влади, але й однобічне відображення особистих інтересів. Право як управлін­ська цінність було й залишається за межами функцій елітарної політичної культури. Адже в демократичному суспільстві право «диктує» політичній поведінці певні прави­ла. А це, у свою чергу, пов’язане з невизначеністю її наслідків для конкретних лідерів, партій, політиків.

Визначено, що відсутність ґрунтовних ціннісно-правових орієнтацій є ознакою не лише еліти, але зумовлена значно більш стійкою ментальною традицією. Дію останньої тим більше відчутно тому, що внутрішнє заперечення цінності права підкріплюється й постійною наявністю подвійних стандартів відповідальності, які привчили керівників різного рівня уникати будь-якої реальної відповідальності перед суспільством. До пріоритетних механізмів налагодження конструктивної суб’єкт-об’єктної взаємодії політичної еліти України й системи її професійних цінностей належать: раціональне збалансування суспільно-політичних інтересів; кардинальна зміна управлінської культури, самої філософії державного управління; розвиток соціальних механізмів «природного» виділення «кращих людей»; підвищення ефективності системи політичної освіти населення й професійної підготовки управлінських кадрів тощо.

У третьому розділі «Сучасний стан та перспективи формування демократичної, професійної політичної культури української еліти» розкриваються регіональні аспекти політичної свідомості та культури владної еліти, її еволюції в процесі забезпечення й прийняття політичних рішень. Визначаються етико-моральні та правові чинники формування професійної політичної культури владної еліти України.

У підрозділі 3.1. «Регіональні аспекти політичної свідомості та культури владної еліти» показано, що на сучасному етапі економічного та політичного становлення держави та нерозвиненості громадянського суспільства політичні еліти, в тому числі й регіональні, перетворюються на важливих суб’єктів влади. Від них багато в чому залежать напрямок та темпи політичного розвитку країни. На регіональні еліти покладено велику відповідальність із забез­печення єдності та стабільності України. Сьогодні в багатьох випадках регіональна еліта, маючи специфічні риси й особливості, повноваження багато в чому копіює загальнонаціональну (столичну) еліту.        З роками регіональна еліта України (особливо в колишніх потужних індустріальних центрах) стає все більш досвідченою, самодостатньою у розв’язанні конкретних соціально-економічних, політичних та інших проблем, і таким чином мало чим поступається еліті загальнонаціональній. Постійно дається взнаки і те, що як регіональній, так і загальнонаціональній еліті України притаманна надто швидка трансформація за політичними уподобаннями і орієнтаціями.

Специфікою регіональних еліт (особливо тих, що приходять до влади в Києві) є чітка орієнтація на «своїх» за критерієм регіональної приналежності. Зайнявши ключові позиції у Києві, представники відповідної регіональної еліти енергійно витісняють з високих державних посад «чужих», утворюють земляцтва.

Участь регіональних еліт у формуванні соціокультурних орієнтирів громадянського суспільства визначається особливостями соціально-економічних та політичних реформ в державі. Сучасне українське суспільство потребує системи базових цінностей, чітко окреслених економічних і соціокультурних ідентифікацій.

На відміну від геополітичного рівня, українські регіональні владні еліти ма­ють схожі інтереси (незалежно від свого регіонального походження та цивілізаційної приналежності) у питаннях внутрішньої політики. Особливо це стосується механізмів розподілу ресурсів в економічній галузі (формування бюджету, приватизація тощо). Дослідження показало, що на регіональному рівні більш чітко проявляється якісна своєрідність цінностей, установок світосприйняття, моделей поведінки спільнот кожного з макрорегіонів України. Точки зору спільнот різних регіонів України дещо розрізняються в питаннях самоідентифікації (а отже й цивілізаційної належ­ності), моделях поведінки та уподобаннях у взаємовідносинах між економічним та державним секторами.

У підрозділі 3.2. «Вдосконалення професійної політичної культури владної еліти в процесі забезпечення прийняття і реалізації політичних рішень» визначається актуальність формування та пошуку оптимальної моделі прийняття політичних рішень, яка б забезпечила ефективне функціонування і прийнятність державної політики та управління, незалежно від політичної кон’юнктури та особистих амбіцій суб’єктів даного процесу. Розкривається положення про те, що центральне питання теорії прийняття політичних рішень пов’язане із владними відносинами: що і яким шляхом в результаті тих чи інших рішень отримують ті, що панують, і ті, що підкорюються. Тобто в даному випадку можна говорити про співвідношення понять «еліта громадяни». Існує багато каналів впливу на процес ухвалення політичних рішень на центральному, місцевому і регіональному рівнях. Визначено, що масштаб і характер політичних рішень залежить від того, як функціонує система «держава громадянське суспільство», оскільки тільки останнє спроможне сформувати орієнтації на використання громадянами діалогових форм політичної участі.

Аргументовано розкрито тезу про те, що політичне рішення обумовлене особливостями політичної культури. Саме по собі політичне рішення представляє собою стабілізуючий фактор, спроможний, при відповідному застосуванні, гальмувати небажані тенденції. В такому трактуванні політичне рішення розглядається як інструмент розповсюдження та підтримування традиційних, консервативних цінностей, вірувань, емоцій та як інструмент їх регулювання. Іншими словами, у рішеннях поряд з регуляторною функцією спостерігається функція охорони та обмеження у сфері культури та моралі.

До основних ознак політичних рішень автор відносить: спрямованість на вирішення проблем державного рівня, прийняття вищими або центральними органами державної влади, оформлення у вигляді нормативно-правових актів, програмно-цільових документів (програм, проектів, концепцій, сценаріїв, планів) та організаційно-розпорядчих рішень (доручень, штатних розписів і структур, інструкцій тощо), належність до державно-управлінських відносин (є їх елементами), формування на їх основі державно-управлінських впливів), обов’язковість для виконання всіма зазначеними у них особами, підприємствами, організаціями, установами, органами влади, першочерговість забезпечення відповідними ресурсами.

Показано, що створення механізму реалізації рішення передбачає персональну відповідальність призначених осіб за його виконання, чітко визначені джерела фінансового, матеріального та іншого забезпечення, координацію роботи механізму реалізації даного рішення з роботою інших механізмів політичної культури, постійний контроль за ходом виконання.

Підрозділ 3.3. «Етико-моральні та правові чинники формування професійної політичної культури владної еліти» актуалізує положення про те, що для України процес формування політичної культури владної еліти повинен містити як мінімум два чинники: високі етико-моральні якості й високий професіоналізм. Показано, що тривалий час в рамках професійної етики владної еліти домінували патерналістські тенденції. Професіонали, колишні партійні функціонери від КПРС, які мали не абиякий досвід кадрової та організаційної роботи, виходили з того, що вони є не лише знавцями професії, але й мають виключне право на моральну експертизу власної діяльності. Володіння спеціалізованими знання­ми за існуючим стереотипом, апріорі робило їхні дії бездоганними в моральному сенсі. Корпоративність була об’єднавчою засадою професійної спільноти, підживлювала відчуття вищості, елітарності.

Сьогодні під тиском процесів демократизації ситуація змінюєть­ся. Громадськість вже не погоджується з тим, що етичні засади про­фесії, яка впливає на життя кожного громадянина, стають результа­тами «кулуарних» погоджень представників владної еліти. Саме мораль­ний вимір функціонування владної еліти стає сьогодні визначаль­ним елементом формування партнерських відносин між владою та громадою, ресурсом управління професійною діяльністю, фактором стимулювання високого професіоналізму правлячої еліти. Визначено, що в Україні укладення морально орієнтованих взаємодій ускладнюється живучою традицією розуміння державного управління як сфери досягнення матеріаль­них благ та персональних привілеїв.

На сьогоднішній день правова свідомість і правова культура владної еліти набуває нового визначення. Та правова культура не зводиться лише до правосвідомості громадян суспільства. Вона визначається як сукупність досягнень суспільства, його соціальних груп та громадян у галузі регулювання суспільних відносин, яке забезпечує верховенство права в суспільному житті, тобто панування у суспільному житті правових принципів справедливості і гуманізму, захисту прав і свобод людини, її честі і гідності, реальне забезпечення місця людини як вищої соціальної цінності.

 

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ И АВТОРЕФЕРАТЫ

Ржевский Валентин Сергеевич Комплексное применение низкочастотного переменного электростатического поля и широкополосной электромагнитной терапии в реабилитации больных с гнойно-воспалительными заболеваниями челюстно-лицевой области
Орехов Генрих Васильевич НАУЧНОЕ ОБОСНОВАНИЕ И ТЕХНИЧЕСКОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЭФФЕКТА ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ КОАКСИАЛЬНЫХ ЦИРКУЛЯЦИОННЫХ ТЕЧЕНИЙ
СОЛЯНИК Анатолий Иванович МЕТОДОЛОГИЯ И ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ ПРОЦЕССАМИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ НА ОСНОВЕ СИСТЕМЫ МЕНЕДЖМЕНТА КАЧЕСТВА
Антонова Александра Сергеевна СОРБЦИОННЫЕ И КООРДИНАЦИОННЫЕ ПРОЦЕССЫ ОБРАЗОВАНИЯ КОМПЛЕКСОНАТОВ ДВУХЗАРЯДНЫХ ИОНОВ МЕТАЛЛОВ В РАСТВОРЕ И НА ПОВЕРХНОСТИ ГИДРОКСИДОВ ЖЕЛЕЗА(Ш), АЛЮМИНИЯ(Ш) И МАРГАНЦА(ІУ)
БАЗИЛЕНКО АНАСТАСІЯ КОСТЯНТИНІВНА ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ (на прикладі студентського самоврядування)