ОСОБЛИВОСТІ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ НЕНАЛЕЖНИМ ВИКОНАННЯМ ПРОФЕСІЙНИХ ОБОВ’ЯЗКІВ МЕДИЧНИМИ ПРАЦІВНИКАМИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, ступінь її наукової розробленості та науково-теоретична основа; зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено об’єкт, предмет, мета, задачі та методи дослідження; висвітлено наукову новизну, емпіричну базу, методологічну основу, практичне значення отриманих результатів та форми їх апробації.

Розділ 1 «Криміналістична характеристика злочинів, пов’язаних із неналежним виконанням професійних обов’язків медичними працівниками» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Генезис кримінальної відповідальності за професійні злочини медичних працівників» проведено аналіз історичних, наукових, нормативно-правових джерел, що стосуються окремих історичних етапів формування підходів до кримінальної відповідальності медичних працівників. Зроблено висновок, що про притягнення лікарів до кримінальної відповідальності в окремих примітивних формах відомо з давніх часів, оскільки лікувальна діяльність займала особливе місце в суспільстві.

На основі вивчення нормативно-правових джерел, які регламентували сферу медичних послуг проаналізовано періодизацію формування інституту кримінальної відповідальності медичних працівників за професійні злочини: 1) Х-ХVІІ століття; 2) період правління Петра І (1696-1725 рр.); 3) розквіт Російської імперії (сер. ХVІІІ – поч. ХХ століття); 4) радянський період та період українського державотворення (1917-2001рр.); 5) сучасний період становлення та розвитку (з 2001 року до сьогодні). Визначено, що типовим для розслідування злочинів медичних працівників на кожному етапі було залучення у певних формах до такої діяльності осіб, які володіли спеціальними медичними знаннями, без попереднього висновку яких не відбувалося притягнення до кримінальної відповідальності лікарів.

У підрозділі 1.2. «Криміналістична характеристика злочинів, пов’язаних із неналежним виконанням професійних обов’язків медичними працівниками» досліджено існуючі у криміналістичній науці погляди на поняття та структуру криміналістичної характеристики злочинів. Визначено, що такі загально прийняті  елементи криміналістичної характеристики як предмет злочинного посягання, особа злочинця, спосіб вчинення злочину, слідова картина злочинного діяння не забезпечують потреби практики та формують неповну типову інформаційну модель злочинів, передбачених ст. 140 КК України.

Зроблено висновок про доцільність включення до типових елементів криміналістичної характеристики неналежного виконання професійних обов’язків медичними працівниками даних про особу злочинця, особу потерпілого, спосіб вчинення злочину, час та місце злочинного посягання, слідову картину. При аналізі ознак визначених елементів акцентовано увагу на виявленні їх взаємозв’язків, що дозволяють сформувати динамічну модель механізму вчинення злочину досліджуваної категорії.

 Обґрунтовано твердження про визначальне місце суб’єкта злочинного посягання у криміналістичній характеристиці злочинів, передбачених ст. 140 КК України, вході оцінки правомірності чи неправомірності наданих медичних послуг, при вивченні якого слід встановлювати як професійні, так особистісні характеристики. Також автором підтверджена позиція про недопустимість визнання медичного працівника у разі неналежного виконання своїх професійних обов’язків суб’єктом злочину у сфері службової діяльності, про наявність чого свідчить аналіз матеріалів кримінальних справ.

У підрозділі 1.3. «Характеристика обставин, що підлягають встановленню при розслідуванні злочинів, пов’язаних із неналежним виконанням професійних обов’язків медичними працівниками» проаналізовано наукові погляди на поняття обставин, що підлягають встановленню при розслідуванні злочинів, та його співвідношення із елементами криміналістичної характеристики, які співвідносяться як мета і засіб її досягнення.

Визначено, що для потреб криміналістичної методики доцільніше використовувати поняття «обставини, що підлягають встановленню у кримінальній справі», що включає в себе обставини, які підлягають доказуванню, під якими слід розуміти систематизовані на основі норм кримінального та кримінально-процесуального права фактичні дані, які включаються у предмет доказування, а також виходять за його межі, та невстановлення яких виключає всебічне дослідження предмета доказування, необхідні для реалізації завдань кримінального провадження під час досудового розслідування та судового розгляду кримінальних справ. На основі аналізу наукової літератури та матеріалів кримінальних справ виділено вісім груп обставин, що підлягають встановленню, при розслідуванні злочинів досліджуваної категорії.

Зроблено висновок, що при вивченні обставин, які характеризують правомірність надання медичної допомоги, їх оцінку доцільно проводити залежно від способу вчинення злочину. Якщо неналежне виконання професійних обов’язків медичними працівниками проявлялося у вигляді бездіяльності, то слід з’ясувати: чим регламентовано обов’язки медичного працівника та який їх обсяг; які з необхідних в ході лікувальної діяльності дій не були вчинені; які причини такої бездіяльності. Якщо злочин вчинено шляхом дії, то з’ясовується: чим регламентовано обов’язки медичного працівника та який їх обсяг; які дії було вчинено при наданні медичної допомоги та в якому обсязі; які пункти інструкцій було порушено при вчиненні дій щодо надання медичної допомоги; які причини такого порушення.

Розділ 2 «Особливості розслідування злочинів, пов’язаних із неналежним виконанням професійних обов’язків медичними працівниками» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Початковий етап розслідування злочинів, пов’язаних із неналежним виконанням професійних обов’язків медичними працівниками» проаналізовано кримінально-процесуальні та криміналістичні особливості початкового етапу досудового розслідування злочинів, передбачених ст. 140 КК України.

Обґрунтовано потребу передбачити у КПК України при розслідування складних справ, до яких відноситься неналежне виконання професійних обов’язків медичними працівниками, десятиденного терміну для проведення перевірки повідомлення про злочин до внесення інформації в Єдиний реєстр досудових розслідувань.

 Визначено, що типовими першочерговими слідчими діями на цьому етапі є допит потерпілого, підозрюваного, свідків, огляд та вилучення медичної документації та результатів відомчих перевірок, огляд місця події (залежно від періоду між надходженням повідомлення про злочин та його вчиненням), призначення судово-медичних досліджень. Особливістю початку кримінального провадження у даній категорії справ встановлено необхідність використання спеціальних медичних знань із залученням спеціалістів відповідної галузі при проведенні відповідних слідчих розшукових дій.

Підвищеної уваги потребує належна організація процесу збору первинних матеріалів, в першу чергу медичних документів, оскільки органами досудового слідства не завжди отримується повний перелік необхідних документів та матеріалів, що можуть свідчити про наявність чи відсутність злочину.

У підрозділі 2.2. «Типові слідчі ситуації, що виникають при розслідуванні злочинів, пов’язаних із неналежним виконанням професійних обов’язків медичними працівниками» розглянуто класифікацію типових слідчих ситуацій, характерних для початкового етапу розслідування злочинів досліджуваної категорії, а також запропоновано рекомендовану сукупність дій слідчого за умови їх виникнення.

Автор дійшов до висновку, що зміст типової слідчої ситуації слід розкривати через характеристику об’єктивних факторів в залежності від характеру та можливих джерел інформації, що стосуються розслідуваної події, зокрема, про місце, час, спосіб вчинення злочину, можливих свідків, характеристики підозрюваних та потерпілих осіб тощо.

Аналіз наукової літератури дозволив узагальнити наступні групи типових слідчих ситуацій, що мають місце при розслідуванні злочинів, пов’язаних із неналежним виконанням професійних обов’язків медичними працівниками: 1) за рівнем конфліктності (конфліктні, слабоконфліктні, безконфліктні); 2) залежно від характеру джерела інформації про злочин (ті, що виникають внаслідок надходження заяви потерпілого чи його представників, повідомлень засобів масової інформації чи певних організацій; ті, що формуються в результаті надходження відомостей від адміністрації лікувального закладу, клініко-експертної комісії) 3) залежно від характеру  відомостей, які є в розпорядженні особи, що проводить досудове розслідування (вчинення професійного злочину медичним працівником є очевидним або неочевидним).

У підрозділі 2.3. «Тактичні прийоми проведення окремих слідчих дій при розслідування злочинів, пов’язаних із неналежним виконанням професійних обов’язків медичними працівниками» досліджено специфіку організації і тактики проведення окремих слідчих розшукових дій, які можуть забезпечити закріплення доказової інформації, а також забезпечити збереження доказів, що можуть зникнути.

Визначено, що тактика проведення слідчих дій залежить від часу, який пройшов від моменту неналежного надання медичної допомоги до проведення досудового слідства. Обґрунтовано, що розслідування злочину не обмежується проведенням слідчих розшукових дій, а відбувається у поєднанні із непроцесуальними формами діяльності, зокрема застосуванні поза їх межами спеціальних медичних знань, виходячи зі специфіки сфери медичних послуг.

Автором удосконалено рекомендації щодо тактики побудови таких слідчих дій як огляд та вилучення медичної документації, а також допит потерпілого, свідків, підозрюваного. Підкреслено, що ефективність огляду медичних документів залежить від оперативності його проведення після початку досудового слідства. Тактика здійснення допиту слідчим залежить від володіння допитуваним спеціальними медичними знаннями та відношенням до події злочину, що визначає рівень його протидії інтересам слідства.

Розділ 3 «Вдосконалення розслідування злочинів, пов’язаних із неналежним виконанням професійних обов’язків медичними працівниками» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Застосування спеціальних медичних знань при розслідуванні злочинів, пов’язаних із неналежним виконанням професійних обов’язків медичними працівниками» обґрунтовано, що розслідування злочинів, передбачених ст. 140 КК України неможливе без використання спеціальних медичних знань, яке здійснюється в процесуальній та непроцесуальній формах.

Відповідно до КПК України процесуальними формами використання медичних знань є призначення судово-медичних досліджень, залучення спеціаліста до участі у слідчих діях, допит експерта. До непроцесуальних форм відносяться проведення відомчих перевірок, консультації спеціаліста за межами слідчих дій; ознайомлення слідчого зі спеціальною нормативною базою та літературою. Зазначено, що процесуальні та непроцесуальні форми використання медичних знань реалізуються в сукупності, тому при проведенні окремої слідчої дії вони можуть різним чином поєднуватися.

Обґрунтовано на основі аналізу діючого кримінального процесуального закону та наукових джерел потребу вдосконалення процесуального статусу спеціаліста у кримінальному провадженні, що підвищить практичну значимість його залучення, у зв’язку із чим запропоновано доповнити ч. 4 ст. 71 КПК України «Спеціаліст має право:» п. 1 у такій редакції «завчасно отримати інформацію про мету виклику для участі у процесуальній дії чи судовому засіданні»; ч. 5 ст. 71 Кодексу «Спеціаліст зобов’язаний:» п. 2 «завчасно повідомити особу, що його викликала, про неможливість участі у процесуальній дії чи судовому засіданні при наявності обґрунтованих обставин». Також запропоновано законодавчо передбачити таку окрему процесуальну форму використання спеціальних, в тому числі медичних, знань як допит спеціаліста, що брав участь у проведенні слідчої дії, виклавши ч. 3 ст. 95 Кодексу у такій редакції: «свідок, експерт, спеціаліст зобов’язані давати показання слідчому, прокурору, слідчому судді та суду в установленому цим Кодексом порядку»

У підрозділі 3.2. «Взаємодія слідчих, оперативних працівників та експертів під час розслідування злочинів, пов’язаних із неналежним виконанням професійних обов’язків медичними працівниками» зазначено, що ефективність розслідування злочинів досліджуваної категорії можлива при тісній, налагодженій взаємодії слідчих органів внутрішніх справ з учасниками кримінального провадження, що реалізують повноваження, надані їм державою, до яких відносяться оперативні працівники, спеціалісти, судово-медичні експерти та експерти-криміналісти тощо.

На основі аналізу позицій учених та нормативних актів охарактеризовано основні види та форми взаємодії слідчого із відповідними особами, які поділяються на процесуальні, що реалізуються під час слідчих дій, та організаційно-тактичні. Визначено, що взаємодія слідчого із оперативними працівниками при розслідуванні злочинів, передбачених ст. 140 КК України, не відрізняється за змістом та засобами від інших злочинів.

Виходячи із аналізу нормативно-правових джерел та наукової літератури, обґрунтовується необхідність нормативного закріплення порядку взаємодії слідчого із судово-медичним експертом та спеціалістами - медичними працівниками при розслідуванні фактів неналежного надання медичної допомоги, а також можливостей закріплення її результатів, у зв’язку із чим запропоновано розробити окрему міжвідомчу інструкцію.

У підрозділі 3.3. «Криміналістична профілактика злочинів, пов’язаних із неналежним виконанням професійних обов’язків медичними працівниками» проаналізовано зміст поняття «криміналістична профілактика злочинів», а також визначено місце вчення про криміналістичну профілактику у системі криміналістичного знання. Зазначено, що завданням криміналістичної профілактики є використання науково обґрунтованих криміналістичних засобів, прийомів та методів, спрямованих на виявлення та усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину.

Зроблено висновок, що характерними видами криміналістичної профілактики неналежного виконання професійних обов’язків медичними працівниками є слідча та експертна профілактики, які здійснюються як в процесуальних, так і не процесуальних формах. На основі аналізу наукових джерел та судової практики охарактеризовано зміст напрямків профілактики злочинів, передбачених ст. 140 КК України.

За результатами системного аналізу норм КПК України 1960 року та чинного КПК України обґрунтовано висновок про відсутність в останньому, в порівнянні із КПК України 1960 року, положень, що регулювали б профілактичну діяльність слідчого, прокурора, суду, та запропоновано доповнити КПК України ст. 40-1 «Подання слідчого, прокурора в ході досудового розслідування про усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину».