У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та задачі дослідження, його об'єкт і предмет, наукову новизну й висновки щодо практичного значення одержаних результатів, описано форми їх апробації та використання.
У першому розділі «Теоретико-методологічні основи формування геоекономічних концепцій» розглянуто концепції формування геоекономчіної стратегії держави в сучасних умовах; систематизовано детермінанти геоекономічної стратегії; визначено систему національних інтересів держави в умовах глобальної геоекономіки.
Сучасний етап світогосподарського розвитку характеризується активацією процесів регіональної економічної взаємодії. В результаті дослідження еволюції формування сучасної геоекономічної концепції («автаркії великих просторів» Ф.Ліста та Р.Челлена; теорії «виклик-відповідь» А.Тойнбі; культурологічного підходу у працях І.Валлерастайна; геоісторії Ф.Броделя; теорії залежності А.Франка; концепції неокласичної економічної теорії М.Кондраьєва, К.Поланьї, Й.Шумпетера; концепції геополітичної динаміки П.Тейлора; концепції поліцентризму та балансу геостратегічних сил С.Коена; концепції «кінця історії» Ф.Фукуями; геополітичної структури світу Ж.Атталі; теорії «комбінованої структури» А.Танакі; геополітичних підходів А.Мехена та Х.Маккіндера) зроблено висновок, що в теорії геоекономіки домінують дві моделі. З точки зору першої, гексагональна конструкція глобального геоекономічного універсуму О.Неклесси, заснована на феномені злиття політики з економікою, відображає ієрархію не стільки держав, скільки «геоекономічних ядер» − комплексів економічної діяльності, пов'язаних із певною групою держав і/або з певним географічним регіоном (ця концепція, по суті, відмовляється від категорій державного інтересу й постулює приреченість господарських галузей, пов'язаних з одержанням сировини та індустріальним виробництвом); з позицій іншої – геоекономіка має трактуватись як політика і стратегія підвищення конкурентоспроможності держави в новому глобальному контексті.
Зроблено висновок, що в умовах формування винесених на світову арену нових економічних систем на базі інтернаціональних відтворювальних ядер, що вийшли за національні межі технологічних ланцюгів, виходячи з модифікації міжнародного поділу праці, поняття держава-нація зазнає якісної зміни і перетворюється на поняття «країна-система». За даних умов геоекономіка визначається як концепція зовнішньоекономічної стратегії і формування зовнішньоекономічних доктрин, яка вписується у загальну економічну панораму, що складається з трьох взаємообумовлених та взаємопов’язаних частин: світова господарська система як внутрішній економічний «регламент»; зовнішньоекономічна макромодель як генезис системи зв’язків національної економіки із зовнішньою сферою; стратегічний арсенал реалізації національної доктрини.
Визначено, що геоекономіка у широкому розумінні представляє собою складну систему поєднання, по-перше, концепцій і парадигм поглядів на інтерпретацію глобального світу як системи відносин та взаємодії між всіма його таксонами; по-друге, систему економічних атрибутів і відносин, що визначають архітектоніку глобального економічного простору; по-третє, симбіоз національних та наднаціональних інституціональних систем; по-четверте, систему політологічних доктрин, що формують чинники глобального економічного середовища.
Встановлено, що економічний ухил досліджень геоекономіки сформувався під впливом тривалої полеміки західного наукового світу про місце та роль геоекономічного суперництва в міжнародній конкуренції.
В результаті дискурсу національної геоеокномічної стратегії визначено, що геоекономічна концепція в системологічному трактуванні відображає появу тієї стадії мультисистемності гомеостазу національних господарств, на якій утворюється нова цілісність − світове господарство. Це, у свою чергу, зумовлює розвиток внутрішньої суперечності в понятті цілісності національного господарства: виникнення світогосподарської цілісності є імперативом геоекономічної самоідентифікації країн і їх регіонів. Обґрунтовано, що виявити відміннясть геоекономічного підходу до формування стратегії розвитку країни можна через зіставлення з геополітичним підходом, більш освоєним практикою управління державою в середовищі структур глобального політичного простору.
У зв’язку з вищезазначеним запропоновано під «геоекономічною стратегією» розуміти сукупність економічних методів вирішення державою проблем і суперечностей у просторово-економічних системах, що у широкому розумінні може бути визначено як методологія проектування геоекономічних відносин держави, спрямованих на вирішення питань внутрішньогосподарської та міжнародної економічної інтеграції.
Здійснено систематизацію принципів проектування геоекономічних структур, до якої включено комунікаційний принцип (визначає вирішальне значення домінуючого типу формування транспортних комунікацій); конвергенційний принцип (полягає у взаємопроникненні господарств і культур суміжних регіонів, що об'єднуються в нові комунікаційні структури); регіоналістський принцип (означає необхідність розвитку відносин економічного федералізму і спрямований на формування безлічі регіональних структур на основі комунікаційних і енергетичних комплексів, що дозволяють регіонам виступати суб'єктами не тільки національної, але і світової економіки); логістичний принцип (необхідність формування комунікацій − інфраструктур, через які здійснюється діяльність національних і транснаціональних логістичних систем, що є необхідною ознакою геоекономічного регіону); принцип просторово-часового континууму (в економічній культурі нації та її регіональних суб'єктів); сукупний принцип життєздатності геоекономічниx систем (вказує на можливість застосування вже відомих технологій із проектування систем щодо геоекономічних структур).
У другому розділі «Геоекономічний контекст глобальної регіоналізації» досліджено цивілізаційні виміри формування глобальної регіоналізації; визначено тенденції і закономірності інтеграційного розвитку сучасного світу; визначено підходи до формування ефективної міжнародної економічної інтеграції.
В результаті проведеного дослідження визначено, що процес регіоналізації світогосподарського простору почався з 1960-х рр., нова хвиля припала на 1980-ті рр. В результаті якщо у 1995 р. у світі налічувалося 23 регіональних об'єднання, у 2000 р. − 82 об'єднання, то в 2010 р. їх кількість перевищила 150, а сумарний обсяг товаропотоків у форматі регіональних торгових блоків перевищив 40% обсягу світової торгівлі.
Доведено, що з позиції нової парадигми регіоналістики регіон виступає як багатофункціональна і багатоаспектна система. Найбільше поширення одержали такі регіональні парадигми: регіон-квазідержава; регіон-квазікорпорація; регіон-ринок (ринковий ареал); регіон-соціум.
При цьому наголошено на доцільності двох підходів у таксономії регіонів: географічному, який базується на територіальній (територіально-галузевій) єдності регіонів; інтеграційному, що передбачає наявність ієрархічних та таксономічних зв’язків.
На основі проведеного дослідження зроблено висновок, що продуктом міждисциплінарного підходу до вивчення проблем регіоналістики є категорія «глобальної регіоналістики», основними цілями якої мають бути всебічний аналіз локальної динаміки світової економіки, виявлення рівнів міжнародної конкурентоспроможності регіональних таксономічних одиниць різного ієрархічного рівня, розробка адекватних економічних стратегій розвитку з урахуванням ендогенних та екзогенних чинників, у тому числі світової кон’юнктури на товари і послуги, що виробляються в межах того чи іншого регіону.
Таким чином, якщо в сучасних умовах у процесі інтеграції задіяні всі підсистеми глобальної економічної системи, тобто економічні системи мікро-, мезо-, макро-, мега- та метарівнів, то всі вони є учасниками однієї зі складових даного процесу – регіоналізації, тобто формування глобального регіоналізму. Розроблено таксономічну модель глобального регіоналізму
