МІЖРЕГІОНАЛЬНА CТРУКТУРНА ВЗАЄМОДІЯ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ З НАЦІОНАЛЬНИМИ ГОСПОДАРСЬКИМИ СИСТЕМАМИ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, висвітлено ступінь наукової вивченості теми, її зв'язок з науковими програмами, планами і темами, окреслено мету, завдання, об’єкт і предмет дисертаційного дослідження, обґрунтовано наукову новизну та практичну значущість одержаних результатів.

У першому розділі “Методологічні засади дослідження національних господарських систем” розкрито теоретико-методологічні засади дослідження сучасних господарських систем за умов глобалізації. Простежено еволюцію поглядів на господарські системи зарубіжної та української економічної думки. Перші спроби з’ясувати суть діяльної природи людини як рушія економічного розвит­ку, усвідомити вплив держави на перебіг економічних процесів робилися ще в античні часи. Над проблемами господарських систем замислювали­ся вчені XVIІ – середини XVIII ст. Методологічною основою формування теорії господарських систем послужили соціальні концепції економіки, а першим теоретиком ринкової економіч­ної системи був А.Сміт. Він обґрунтував ідею соціальної природи економічного життя і першим проаналізував еконо­міч­ну сферу життєдіяльності як самодостатню і багатокомпо­нен­­тну суспільну господарську систему. Побудова­на на міцній соціально-філософську базі теорія економічного лібералізму А.Сміта уможливила ком­п­лек­сний підхід сучасної науки до трактування змісту, особливостей і спрямо­ваності сучасних господарських систем.

Економічний зміст теорії економічного лібералізму А.Сміта поглибив англійський економіст Д.Рікардо.

Представники історичної школи політичної економії, що виникла у 40-х роках XIX ст. у Німеччині, Ф.Ліст, В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс, Г.Шмоллер, В.Зомбарт, К.Бюхер та ін. розпочали з критики класичної теорії А.Сміта, стверджуючи, що кожна нація має свій шлях економічного розвитку, а економіка кожної країни підпорядковується власним законам.

Представники філософії класичної школи основою економічного розвитку суспільства, єдиною силою, що формує особистий і суспільний добробут, вважали індивідуальні інтереси. При цьому діяльності держави та її соціальним функціям вони уваги майже не приділя­ли. Саме тому класична політекономія була визнана космопо­літичною.

Згідно з теорією Дж.Кейнса гарантом стійкого суспільного зростання і добробуту є економічна політика держави, самостійно досягти рівноважного стану рин­кова економіка не може.

У соціально-економічних концепціях економіки кінця ХІХ – першої половини XX ст. господарська система розглядається як час­тина  соціальної системи, простежується її взаємодія з іншими підсистемами суспільства, економічна пове­дінка формується у зв’язку з іншими видами діяльності під впливом неекономічних чинників економічного розвитку. Та­кий методологічний підхід не втратив конструктивності і придатний для вироблення теоретико-методологічних засад дослід­ження сучасних господарських систем. Сьогодні недостатньо охарактеризувати виробництво, обмін, споживан­ня, гроші, ринок лише як економічні явища, адже вони водно­час є частиною системи суспільних відносин, включаючи еко­логічний та глобалізаційний аспекти.

Українська економічна теорія завжди розви­ва­лася у контексті європейської науки, а деякі наукові новації з’являлися на українських теренах навіть швидше, ніж у Західній Європі. Так, на прикінці XIX ст. господарські системи досліджував І.Франко. Аналізуючи закономірності еволюції суспільства та його господарської системи І.Франко визначив суспільно-історичний процес як еволюційний, поступальний розвиток, що відбувається за об’єктивними законами, а людину оцінив як суспільну істоту – суб’єкт пізнання, діяльності, творчого перетворення світу і самої себе. Спираючись на системний метод, він дослідив і обґрунтував ідею соціальної активності як основи безмежного розвитку цивілізації в економічному і духовному вимірах.

Людську діяльність у межах господарської системи дослід­жував відомий український економіст XIX ст. І.Вернад­ський. Як прихильник класичної політичної економії він заперечував втручання держави в економічні процеси і наголо­шував на позитивних аспектах вільної конкуренції.

Неоціненний внесок у вирішення низки важливих проблем економічної теорії, у т. ч. проблеми господарських систем, зро­бив економіст світової слави М.Туган-Барановський. Дослідження ринкової капіталістичної господарської систе­ми дало М.Туган-Барановському підстави для висновку про необхідність її регулювання з боку держави. Як демократ і гуманіст український учений найвищим ідеалом будь-якої господарської системи вважає систему, яка забезпечує максимальну свободу людини. На його думку, це можливе лише за умов “поліфонічної” господарської системи, яка спи­ра­ється на різні форми власності і господарювання. Під господарською діяльністю М.Туган-Барановський розумів “сукупність людських дій, що спрямовані на зовнішній світ та мають за мету не насолоду самою діяльністю, а створення матеріальних обставин, необхідних для задоволення людських потреб”.

Господарські системи досліджували український економіст В.Голубничий опинившись після другої світової війни у США, він навіть став співзасновником теорії порівняльних господар­ських систем та український учений у діаспорі Б.Гаврилишин.

Зарубіжні дослідники господарських систем останньої чверті XX — початку XXI ст. намагалися врахувати новітні обставини трансформації господарських сис­тем розвинених країн, функціонування перехідних економік за умов планетарних політичних змін і зазирнути у май­бутнє світової економічної еволюції та економічної компара­тивістики як науки.

Вітчизняна економічна компаративістика кінця XX - початку XXI ст. збагатилася низкою нових досліджень світо­вого рівня, серед яких фундаментальні праці А.Чухна, у яких проблеми господарських систем аналізуються крізь призму постіндустріальної парадигми та їх значення для України. У колективних дослідженнях за участю А.Чухна, П.Леоненка, П.Юхименка, О.Череніної з позицій найнові­ших теоретичних концепцій аналізуються сучасні господарські системи, особливості становлення й перспективи господарської системи України. Конструктивні й новаторські теоретико-методологічні підходи знаходимо у дослідженнях львівських уче­них Г.Башнянина, І.Грабинського, Б.Кульчицького, С.Панчишина.

Сучасний світ характеризується стрімкими економічними, соціальними, політичними, технологічними та іншими зміна­ми, посиленням глобалізації, зростанням уваги до екологічних проблем, що істотно модифікує сам об'єкт теорії порівняльних господарських систем, зумовлюючи необхідність глибокого осмислення цих нових реалій у пошуках відповіді на виклики цивілізаційного поступу. За цих умов одним із важливих зав­дань економічної компаративістики залишається пошук нова­торських підходів до порівняльного аналізу господар­ських систем.

Уся історія розвитку цивілізації є історією поступового пере­ходу від закритого суспільства до відкритого. Саме тому вчені, досліджуючи господарські системи та економічну діяль­ність як їх рушій, протиставляють систему тоталі­та­ризму, “закрите суспільство” і демократію, “відкрите суспіль­ство”, “від­криту економіку”, враховуючи конкретні економічні, політичні і духовні умови функціонування кожного.

Відкритою, у широкому значенні, можна вважати госпо­дарську систему, у якій забезпечені економічна свобода, кон­куренція, відкритість і гарантії для зовнішніх інвестицій, обмежена економічно-регулятивна роль держави тощо.

Синтезуючим критерієм соціально-економіч­ного прогресу постіндустрі­ального (інформацій­ного) суспільства слугує ступінь економічної і політичної свободи людини: більш розвиненою є та економічна система, яка надає людині більші можливості для свободи, добробуту і самореалізації як особистості.

Методологія дослідження соціально-економічного прогресу як панорамного тла еволюції і трансформації господарських систем передбачає теоретичне розв'язання проблеми взаємодії його матеріальних і духовних чинників, економічної та політичної складових.

Визначальною засадою трактування економічної еволюції, а також дослідження та порівняльного аналізу сучасних госпо­дарських систем є цивілізаційний підхід, утвердження якого стало наслідком тривалого історичного розвитку господарських систем та, відповідно, наукової економічної думки. Цивілізацій­ний підхід, на противагу формаційному, остаточно утвердився у методології порівняльного аналізу господарських систем.

В основу цивілізаційного підходу, як правило, кладуть такі принципи:1) багатовимірності аналізу господарських систем; 2) природної еволюційної поступовості історичного процесу; 3) відмови від класових оцінок змісту і цілей системи; 4) пізнання системи у єдності її економічних і соціально-культурних елементів; 5) підвищення ролі людського чинника у суспільному роз­вит­ку; 6) визнання світової історії як єдиного планетарного цілого.

Основним недоліком формаційного підходу є  те, що теоретичний аналіз на базі суспільно-економічної формації та її визначальної складової – способу виробництва – не дає змоги пояснити розмаїття реаль­них економічних процесів і змін, що відбуваються у сучасному світі. Істотними недоліками формаційного підходу є ігно­ру­вання суб'єктивного чинника економічної еволюції, ролі людей в економічних процесах, відсутність можливості розгляду варіативності розвитку цілей і мотивів людської діяльності як рушійних сил сучасного виробництва, надмірна абстрактність економічних досліджень, їх однобічність і відірваність від практики, що унеможливлює охоплення низки вкрай важливих проблем економічного життя суспільства.

Важливою ознакою сучасних господарських систем, голов­ним чинником їх трансформації є інтелектуалізація економічної діяльності. Виокремлення інтелектуального чинника як провідного у трансформації сучасних господарських систем засвідчує становлення світової цивілізації нового типу. Інтелектуалізація економічної діяльності як чинника сус­піль­но-економічного прогресу у площині соціальної практики означає оптимальне застосування природних і людських ресурсів для забезпечення економічної і політичної свободи як цілих народів, так і кожного індивіда, для зростання темпів і, головне, поліпшення якості суспільно-економічного прогресу як поступального руху світової історії. У глобалізованій економіці новою формою власності та основою для створення і нагромадження багатства став інтелект.

Важливою методологічною проблемою дослідження господ­ар­ських систем є окреслення контурів, виявлення ознак парадигми соціально-економічного прогресу, на яку спираєть­ся сучасна постіндустріальна парадигма. Вона включає низку складових, які вже сьогодні виявляються визначальними, субстанційними або стануть такими у найближчому майбутньому. Крім того, парадигма соціально-економічного прогресу охоп­лює спектр параметрів, починаючи від переважно мате­ріальних, економічних і завершуючи духовними, гуманітар­ни­ми, та передбачає розгляд економічної діяльності як глибоко усвідомленого і стратегічно прогнозованого суб'єкт-об'єктного відношення, спрямованого на забезпечення всіх життєво важливих потреб суспільства. При цьому домінантою сучас­ного економічного зростання є інтелектуалізація економічної діяльності.

У другому розділі “Системно-структурний підхід до аналізу національних господарських систем” охарактеризовано філософські категорії, що виступають основою таких загальних методів наукового пізнання, як аналіз і синтез, якісний і кількісний аналіз, історичний і логічний аналіз, формальний і змістовий аналіз, абстрагування і конкретизація. Доведено, що поняття системи і структури наближаються до філософських категорій, що слугують основою особливого, специфічного – системного, структурного модельного підходу до наукового пізнання.

В усіх визначеннях системи так чи інакше відзначаться її цілісність. Однак поняття системи і цілого не ототожнюються, хоч співвідношення між ними тлумачиться по-різному. На підставі аналізу різних визначень доходимо висновку, що не будь-яке ціле виступає системою; внутрішні невпорядковані утворення, що не мають якісно нових – в порівнянні зі своїми компонентами – властивостей системою не є. Певна впорядкованість елементів, їх відношень і зв’язків – обов’язкова умова будь-якого системного об’єкта. Поруч з цілісністю, особливими властивостями системи є відмежованість її від усього, що до неї не входить. Відокремленість системи покладена в основу її автономності, тобто відносної самостійності її існування. Цілісність системи характеризується наявністю у неї нових інтегральних властивостей, відсутніх у компонентах, зрештою властивості системи загалом неадитивні у відношенні до властивостей її компонентів і підсистем. Тому специфіка будь-якої системи не вичерпується особливостями її елементів, визначається насамперед характером зв’язків і відносин між ними.

Ще однією важливою властивістю системи є ієрархічність: кожна система, є підсистемою більшої системи (системи вищих порядків) і водночас складається з власних підсистем (системи нижчих порядків), а кожна з них, своєю чергою, із ще дрібніших компонентів.

При характеристиці системи звичайно постає питання про елемент як  найпростішу складову частину системної організації не лише в суто матеріальному, субстратному, речовому значенні, а й в будь-якому його аспекті – як властивість, відношення, процес його зміни. Важливою властивістю елемента є його функціональний характер. В системі, яка є  обмеженим цілим, елемент визначається передусім як мінімальна одиниця, здатна до відносно самостійного виконання певних функцій. Стосовно категорій системи і елемента найбільш очевидна їх внутрішня корелятивність, “парність”, неможливість їх існування поза співвідношення один-з-одним. Елементи є будівельним матеріалом і водночас кожен елемент володіє певною самостійністю в ній.

З цими двома категоріями тісно пов’язане поняття “структура”, що відображає форму розташування елементів і характер їх взаємодії в системі. Структура – це порядок оформлення елементів в систему, принцип її будови. Під поняттям структури ми розуміємо принцип, спосіб поєднання елементів у ціле, систему відношень елементів у межах даного цілого. Структура також характеризується незмінністю стосовно впливу низки чинників.

Структурна політика є важливою складовою економічної політики і полягає в свідомому творенні господарських структур в економіці шляхом використання відповідних інструментів, а також розв'язанні зусиллями людей економічних і суспільних проблем, які супроводжують структурні зміни. Як і кожна політика, яку провадять державні інституції, структурна політика має предмет впливу, мету, застосовує специфічні інструменти. Вона характеризується мікроекономічним підходом, що вимагає зосередження на окремих господарських суб'єктах і їх групах, і макроекономічним підходом, що зосереджується на структурі економіки всієї країни або економіки інтеграційного угруповання. Основними поняттями структурної політики є господарські структури, а також структурні зміни: господарські структури є предметом впливу структурної політики, а структурні зміни національного господарства – предметом дослідження цієї по­лі­тики.

Господарська структура – це сукупність окремих елементів господарства, а також взаємозв’язки між ними та усім національним госпо­дарством. “Національне господарство” як сукуп­ність запасів, а також видів діяльності у сфері виготовлення, розподілу, обігу і споживання в певній країні охоплює такі галузі і сфери, як промисловість, будівництво, землеробство, лісівництво, транспорт і зв'язок, торгівля, комунальне господарство, житлове господарство, освіта і наука, культура і мистецтво, охорона здоров'я, фінанси і страхування, державну управління і правосуддя.

Суб’єктами національного господарства є юри­дичні, а також фізичні особи, що провадять госпо­дар­ську діяльність. У статистиці використовують дещо вужче поняття суб’єкта господарювання – суб’єкт, що провадить господарську діяльність у виробничій сфері або сфері послуг з метою досягнення прибутку.

Суб’єкти господарювання можуть налагоджувати міжрегіональні зв’язки, співпрацюючи з іншими суб’єктами господарювання певної галузі чи пов’язаними з ними інституціями, що знахо­дяться в географічному сусідстві. Внаслідок такої співпраці формуються кластери. Най­частіше це комплекси подібних фірм, які володіють виробниц­твом з певною спеціалізацією, інформацією, капіталом та ін­фраструктурою. Такі підприємства користуються подібними обладнанням, технологією, логістичними мережами.

Кожна господарська структура своєю чергою входить до складу інших структур:

1)  секторальної, яка відображає основний поділ національного господарства на чотири сектори;

2)  предметної, яка є переліком галузей і гілок національного господарства, укладеним з урахуванням виду господарської діяльності, а також їх участі у виробництві кінцевого продукту або виробничих чинниках;

3)  приватницької, що охоплює показники участі приватного і суспільного секторів у виробництві ВВП, в працевлаштуванні, в наявності ресурсів, інвестиціях;

4)  структури суб’єктивної економіки, визначеної участю окремих категорій суб’єктів господарювання в їх кількісному поєднанні;

5)  виробничої, що визначається частками матеріаломістких, високовартісних виробництв, а також високотехнологічного розвитку;

6)  структури використання виробничих ресурсів в окремих секторах або всій економіці, що визначає розподіл праці і міжнародну кооперацію;

7)  просторової, що визначається розміщенням суб’єктів господарювання  і виробничих чинників в окремих регіонах;

8)  інституційної, в якій набувають важливого зна­чен­ня у формуванні економічних взаємин в країні, а також функціонування господарської системи і рішень, що її стосу­ються.

Особливістю господарської струк­тури є ієрархічна будова. Господарство певного регіону є цілісністю і водночас елементом державної економіки, яка, своєю чергою, є цілісністю (укладом) і елементом всесвітньої економіки.

Характерною ознакою будь-яких господарських структур, окрім ієрархічності, є взаємний вплив окремих еле­ментів, а також змінність їх параметрів, що спричиняє мінливість структур: їх стійкість може спостерігатися тільки в певний короткий період. Сучасна економіка характеризується безпе­рервними змінами, які є рівнодійними ринкових присто­сувань до змін, а також рішень, що ухвалюються у межах політики макро- і мікроекономіки.

Кожна господарська структура має свої ознаки і перебуває на певному ступені розвитку. Структура може бути, наприклад, дуже складною і відносно простою, розширеною і примітивною, високо­розвиненою і малорозвиненою, високоорганізованою і неоргані­зованою, може мати багато проміжних станів розвитку. Високорозвинені, високоорганізовані сучасні структури прагнуть господарської інтеграції.

Основною складовою структури державного господарюван­ня є про­мисловість. Промисловий потенціал і раціональна еволюція його структури визначають  рівень розвитку економіки біль­шості країн сучасного світу, їх ефективність. Предметом струк­тур­них досліджень найчастіше стають кількісні співвідношення між галузями, галузева структура промисловості, кількісні співвідношення між промисловістю, що виробляє товари (група А), і промисловістю, що виробляє предмети споживання (група B), тощо.

З поняттям господарської структури тісно пов’язана структура ринку –сукупність ознак, що характери­зують ринок або всю господарську діяльність.

Головними напрямами структурних змін є перехід від сільського господарства до промисловості, від промисловості до сфери послуг; зміни у масштабах виробничих структур і пе­ре­хід від персонального підприємництва до безособової органі­зації економічних фірм, з відповідними змінами у професійному рівні робочої сили.

Основним структурним наслідком трансформаційної кризи для української економіки стало скорочення частки галузей, що виробляють товари, на 18,4% за відповідного зростання частки галузей, які виробляють послуги. У 2011 р порівнянно з 2010 р. обсяг інвестицій виріс на 37,4%. Зокрема, обсяг інвестицій в основний капітал зріс на 22,4% Найбільший обсяг інвестицій в основний капітал було освоєно в промисловості – 36,2% (зокрема, у переробній – 17,3%, видобувній – 10,3%). Частка інвестування в операції з нерухомим майном, оренди, інжинірингу становила 17,7%, у діяльність транспорту та зв'язку – 16,5% і 3,6%. Значно збільшилися обсяги інвестицій в сектори економіки, безпосередньо пов'язані з підготовкою до проведення чемпіонату Європи з футболу.

У третьому розділі “Особливості міжнародної економічної співпраці національних господарських систем в умовах глобалізації” на підставі аналізу теоретичних засад і світогосподарської практики виокремленні такі основні форми міжнародної регіональної економічної інтеграції:

1) зона вільної торгівлі, всередині якої країни-учасниці скасували митні бар’єри з метою спрощення взаємної торгівлі;

2) митний союз із вільним переміщенням товарів (послуг), доповнений єдиним митним тарифом стосовно третіх країн;

3) спільний ринок, за якого не існує перешкод не лише для взаємної торгівлі, а й для переміщення робочої сили та капіталу;

4) економічний союз, за якого вільний рух факторів і продуктів виробництва доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної політики та системою міждержавного регулювання соціально-економічних процесів;

5) транскордонна співрпраця.

Спираючись на теоретико-методологічне дослідження макро- та мікроінтеграції, доходимо висновку, що регіон бере участь в інтеграційних процесах як на макро- так і на макрорівні, однак жоден з цих рівнів не передбачає інтегрування регіону в інституції.  Це підтверджує обґрунтованість виокремлення такого рівня системи інтеграційних процесів, як мезоінтеграційний.

Мезоінтеграція – це взаємодія та зближення господарських систем прикордонних регіонів суміжних країн, налагодження між ними сталих цілеорієнтованих взаємовідносин з метою формування та ефективного функціонування мезорегіональної інтеграційної структури за умови максимально можливого узгодження завдань розвитку її складових (регіонів).

До факторів, які визначають необхідність залучення регіону до процесів інтеграції належать такі:

•  налагодженість виробничо-коопераційних зв’язків між підприємствами регіональних господарських систем, взаємопов’язаність економічних інтересів;

•  спільні завдання розвитку соціально-економічної інфраструктури;

•       спільність проблем природокористування та охорони довкілля;

•       щільність соціальних контактів;

•       подібність (можливо, єдність) етноісторичних і релігійних традицій.

Схематично залучення регіону в процеси інтеграції можна зобразити як зміну під впливом зовнішньоекономічної та регіональної політики держави передумов інтеграції з метою забезпечення конкурентоспроможності суб'єкта інтеграційного процесу окремого регіону чи держави зокрема (рис.1).

Терміни “інтеграція регіонів” і “співпраця регіонів” не є синонімами. Інтеграція – складніша форма взаємодії, наслідком якої є синергічний ефект. Міжрегіональну співпрацю слід вважати етапом, що передує зародженню інтеграційних процесів у регіоні.

Міжрегіональна співпраця – це відносини, які налагоджують між регіонами в сферах економіки, політики, культури, освіти, охорони природи тощо. Учасниками міжрегіональної співпраці в зовнішньоекономічній діяльності є регіони як частини різних країн. Отже, регіон як функціональна одиниця зовнішньоекономічної діяльності держави чи світової економічної системи загалом – це конкретна територія з ознаками регіонального управління, яка фактично інтегрує зовнішньоекономічний потенціал своїх структурних елементів. Він характеризується такими ознаками, як самоуправління та відносна економічна самостійність, хоча як складова держави підпорядковується їй у своїй діяльності.