ПРАВОВІ ПРЕЗУМПЦІЇ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, ступінь її наукової розробленості та науково-теоретична основа; зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами проведення науково-дослідних робіт Національного університету державної податкової служби України; визначається об’єкт, предмет, мета, задачі та методи дослідження; висвітлюється наукова новизна, емпірична база, методологічна основа, практичне значення отриманих результатів та форми їх апробації.

Розділ 1 «Загальна характеристика та значення презумпцій у кримінальному судочинстві України» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Поняття та значення правових презумпцій у кримінальному судочинстві України» розглянутого історію становлення правової презумпції.

Дисертантка зазначає, що у науковій літературі існує достатня кількість визначень поняття «правова презумпція», але досі відсутня чітка позиція щодо ролі та місця презумпції у кримінальному судочинстві України.

Дослідженню теоретичних питань щодо визначення поняття, ознак і системи правових презумпцій у різних галузях права присвячена значна увага. Проте в теорії кримінального процесу ознаки правових презумпцій окреслюються доволі неоднозначно, що не дозволяє чітко визначити їх поняття. Крім того, відсутня єдність позицій вчених-процесуалістів стосовно системи правових презумпцій, які діють у кримінальному судочинстві України на сучасному етапі розвитку.

Значення правової презумпції полягає у тому, що вона є способом досягнення істини, при цьому відображає закономірності розвитку предметів та явищ, типових зв’язки між ними, звідси виникає необхідність їх нормативного закріплення у КПК України. Таку позицію підтримали 76,9 % респондентів, серед них: 13,2 % викладачів ВНЗ, 25,4 % суддів, 8,3 % слідчих, 24,2 % працівників прокуратури та 5,8 % адвокатів.

Узагальнивши позиції вчених та проаналізувавши зміст правових презумпцій, які діють у кримінальному судочинстві, дисертантка поділяє точки зору науковців (В.К. Бабаєв, В.І. Каменська, О.П. Солоніна, М.С. Строгович, О.В. Федотов та інші), які до ознак, що відображають правову природу розглянутого поняття відносять: 1) правові презумпції знаходять закріплення у нормах кримінально-процесуального права, з огляду на що їм притаманний імперативний характер; 2) відображають звичайний порядок зв'язків між предметами та явищами у сфері кримінального судочинства; 3) правові презумпції є способом встановлення юридичних фактів; 4) регулюють окремі групи кримінально-процесуальних правовідносин, пов'язаних із ситуацією невизначеності; 5) правові презумпції реалізуються за допомогою правових норм, які передбачають результати їх дії у кримінальному судочинстві (підтвердження презюмованого факту або спростування правової презумпції).

Сформульоване авторське визначення правової презумпції як правового явища, факту, закріпленого спеціальною нормою права, наявність або відсутність якого потребує доведення.

У підрозділі 1.2. «Класифікація правових презумпцій» розглянуто види правових презумпцій та проведена їх класифікація. Серед них розглядаються кримінально-правові презумпції та кримінально-процесуальні. До кримінально-правових відносяться: презумпція знання закону та презумпція правильності кваліфікації. Кримінально-процесуальні презумпції: презумпція невинуватості, презумпція недостатності визнання особою своєї вини для постановлення обвинувального вироку, презумпція обов’язковості зазначених в законі засобів доказування для встановлення обставин справи, презумпція істинності вироку. Дисертантка розглядає як самостійні: презумпцію правильності кваліфікації, презумпцію недостатності визнання особою своєї вини для постановлення обвинувального вироку, презумпцію обов’язковості зазначених в законі засобів доказування для встановлення обставин справи.

У кримінальному судочинстві України презумпції сприяють однаковому правовому регулюванню стабільності правопорядку, захисту прав громадян (підтримують 27,6 % опитаних респондентів). Спростування правових презумпцій не слід розуміти як спростування істинності судження, охопленого презумпцією. Це судження дає об'єктивну оцінку певного соціального явища, хоча і містить імовірнісну його характеристику.

У підрозділі 1.3. «Правові презумпції та суміжні поняття» розглядається аксіома, преюдиція та фікція, як суміжні поняття презумпції. Досліджуючи питання преюдиції та її відмінності від презумпції, зазначається, що з погляду логічної природи походження поняття преюдиції та презумпції носять індуктивний метод становлення. Преюдиція, на відміну від презумпції, виникає лише тоді, коли є вже вирішена справа або питання, що містять ті самі факти, які повинні розглядатися у справі (питанні), що вирішується. На відміну від преюдиції, презумпція є спростовною. Преюдиція припускає достовірні висновки у справі й тому вона незаперечна. Якщо буде встановлено, що факт, який був покладений в основу преюдиціального рішення, виявився недостовірним, що попереднє рішення, в основу якого він був покладений скасовується, а дія преюдиції припиняється, оскільки вона припускає достовірність самого факту за умови його відповідності вимогам закону.

Відмінність презумпції та аксіоми полягає: у відмінності обставин, що дозволяють вважати їх правдоподібними; в можливості (неможливості) спростування; в їх значимості, змісті та формі.

Правові презумпції і фікції розрізняються за характером утворення. Правові презумпції є нормативним закріпленням того порядку відносин, який визнається звичайним, постійним, нормальним. Закріплюване ж фікціями положення формулюється самим законодавцем. Інша відмінність між правовими презумпціями і фікціями полягає в тому, що положення, яке міститься в презумпціях, по вірогідності істинне, то фіктивне положення істинним бути не може.

У підрозділі 1.4. «Місце правової презумпції в англо-американській та романо-германській системах» проаналізовано погляди різних вчених і практиків країн континентальної Європи, Великобританії і США.

Визначено основні причини появи правової презумпції, такі як: 1) презумпції здатні прискорити судовий розгляд, звільняючи сторону від подання доказів; 2) презумпції необхідні, щоб обійти процесуальні складності; 3) деякі презумпції засновані на перевазі ймовірності. Так, передбачається звичайна поведінка, і від сторони потрібно привести достатні докази зворотного; 4) в деяких категоріях справ існують складності в забезпеченні законних компетентних доказів; 5) іноді тільки одна сторона володіє специфічними засобами доступу до доказів або специфічними даними про факти; 6) деякі презумпції бажані для суспільства; 7) багато, якщо не всі, презумпції підтримуються двома або більше попередніми.

Аналізуючи думки вчених різних правових систем, споглядається різна класифікація презумпцій. В англійському й американському праві класифікація ускладнена відсутністю законодавчого врегулювання і тісно пов'язана з вченням про обов'язок доказування. На думку американських учених, виходячи з прецедентів Верховного Суду США, доцільно говорити про такі види презумпцій, як факультативні висновки, остаточні (неспростовні) презумпції, обов'язково спростовне презумпція. В англійському процесі традиційно презумпції класифікують на три види: безсумнівні презумпції, негативні презумпції, презумпції факту. Західні вчені, в контексті теорії доказів, розрізняють такі види правових презумпцій: переконливу, фактичну, статутну, законну, природну (натуральну), попереджувальну, суперечливу, змішану, факультативну.

В романо-германській правовій системі класифікація правових презумпцій подібна до українського і російського законодавства: 1) залежно від факту правового закріплення виокремлюються правові і фактичні презумпції; 2) залежно від можливості спростування презумпції поділяються на спростовні і незаперечні; 3) залежно від ролі у правовому регулюванні презумпції діляться на матеріально-правові і процесуальні; 4) за сферою дії презумптивні положення, що закріплені нормами права, можуть поширюватися або на право в цілому, або на окрему галузь, або ж своїми діями охоплювати кілька галузей та інші.

Розділ 2 «Кримінально-правові презумпції у кримінальному судочинстві України» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Правові презумпції, закріплені Конституцією України» здійснюється характеристика правових презумпцій, закріплених Конституцією України.

Конституція покликана закріплювати й регулювати найважливіші суспільні відносини, зумовлює її провідне місце в системі законодавства будь-якої країни. Аналізуючи основні засади Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Основним обов’язком закону є захист прав та законних інтересів особи в країні.

Розглядаючи кримінально-правові презумпції, дисертантка дійшла висновку, що значна кількість презумпцій безпосередньо містяться в Основному законі держави – Конституції України. Найбільш поширеними правовими презумпціями є: презумпція невинуватості (стаття 62); презумпція знання закону (стаття 57); презумпція добропорядності громадян (стаття 23); презумпція невід’ємності прав людини і громадянина, недопустимості обмеження, скасування чи звуження змісту невідчужуваних прав та свобод (стаття 21); деякі науковці вважають презумпцією неможливість притягнення двічі однієї особи до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (стаття 61) (В.К. Бабаєв, В.Б. Ісаков, С.В. Курильов, М.С. Строгович, К.С. Юдельсон).

Зазначені правові презумпції, що діють у сфері кримінального судочинства та є основою забезпечення правового статусу людини і громадянина, мають виражені критерії для правомірної поведінки суб'єктів кримінальних правовідносин.

Будь-яке порушення положень Конституції, в тому числі закріплених нею презумпцій, негативно позначається як на інтересах фізичних осіб, так і держави в цілому. Недостатня увага суб’єктів законодавчої ініціативи до таких презумпцій може призвести до неправомірних дій та професійних помилок органів досудового розслідування, прокуратури, слідчих суддів та суду, внаслідок чого будуть винесені неправомірні рішення, які не відповідатимуть основним положенням Конституції України, нормам Кримінального кодексу (далі – КК України) та КПК України і є певною загрозою для нормального функціонування української держави

У підрозділі 2.2. «Презумпція знання закону» досліджується значення презумпції знання закону у кримінальному судочинстві. Зазначається, що вона є своєрідною передумовою для правильної реалізації норм права. Вона звільняє в кожному конкретному випадку від необхідності доводити факт знання суб'єктами права законів, і є суттєвою передумовою правопорядку. Презумпція знання закону спрощує процес правового регулювання, зумовлюючи дію інших юридичних норм.

Презумпція знання закону виступає як припущення про те, що будь-яка особа, вчиняючи протиправне діяння, свідомо обізнана про його протиправність і посилання на незнання закону не звільняє її від кримінальної відповідальності (50, 6 % опитаних респондентів вважають за необхідне здійснювати перевірку знання закону підозрюваним, обвинуваченим). Що ж до самої особи, то вона може детально не знати тексту КК України та КПК України, але повинна знати негативне відношення держави, суспільства до протиправних діянь і можливість настання негативних наслідків до порушників правової заборони. Матеріально-правове значення цієї презумпції полягає в тому, що вона є підставою, загальною умовою кримінальної відповідальності. Презумпція знання кримінального закону зводиться до припущення про те, що особа знала, що вчинене нею протиправне діяння є суспільно-небезпечним та караним. Презумпція знання закону – це знання та розуміння особою норм чинного законодавства (в нашому випадку кримінального), усвідомлення своїх дій.

У підрозділі 2.3. «Презумпція правильності кваліфікації» зазначається про необхідність використання слідчим, прокурором, слідчим суддею та судом основних правових понять, застосування судової практики, аналізу та роз’яснення проблемних питання кваліфікації, що сприятиме правильному розумінню та одноманітному застосуванню закону.

Презумпція правильності кваліфікації у кримінальному судочинстві є новим поняттям, яке не досліджувалось раніше вітчизняними науковцями, лише В.О. Навроцький здійснив певні спроби дослідити це питання. Хоча, 49,4 % опитаних респондентів вважають, що основи цієї презумпції вже закладено у нормах КПК України.

До основних ознак презумпції правильності кваліфікації відносять: 1) викладення правильності правової кваліфікації у чинному процесуальному документі; 2) прийняті процесуальні документи, якими внесені зміни до правової кваліфікації, мають перевагу перед попередніми (винесення вироку не передбачає скасування постанов слідчого, обвинувального висновку); 3) зміни до процесуальних документів, їх скасування зовсім не обов’язково означають неправильності раніше даної правової кваліфікації, оскільки можуть бути зумовлені іншими причинами (процесуальними порушеннями, змінами в законі, виявленням нових фактичних обставин справи тощо); 4) правильність кваліфікації може бути оспорена в установленому законом порядку. До моменту внесення змін чи доповнень у відповідний процесуальний документ, раніше дана кваліфікація вважається правильною.

Розділ 3 «Кримінально-процесуальні презумпції у кримінальному судочинстві України» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Презумпція невинуватості» розглядається обов’язок доказування між сторонами захисту та обвинувачення для встановлення винуватості особи, обвинуваченої у вчиненні злочину.

Зазначається, що основне призначення презумпції невинуватості полягає в тому, щоб протистояти у кримінальному провадженні обвинувальному ухилу, суб’єктивізму, тенденційності чи навіть свавіллю, що перетворює кримінальне судочинство у знаряддя розправи над обвинуваченим, ототожнює обвинуваченого з винуватим, робить його фактично безправним.

Виділяються такі особливості презумпції невинуватості: особа, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, не зобов’язана доводити свою невинуватість; обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; обвинувачення не може ґрунтуватись на припущеннях; тлумачення сумнівів щодо доведеності вини особи у вчиненні злочину.

В презумпцію невинуватості входять такі елементи: 1) неупередженість слідчого, прокурора, слідчого судді, суду при дослідженні обставин справи, тобто повинні бути встановлені як обвинувальні, так і виправдувальні обставини; 2) неприпустимість прояву зайвої суворості при виборі запобіжного заходу; 3) надання підозрюваному, обвинуваченому можливості захищатися всіма зазначеними в законі способами як особисто, так і за допомогою захисника; 4) покладання обов’язку доведення провини на сторону обвинувачення; 5) тлумачення непереборних сумнівів у винуватості на користь обвинуваченого.

У підрозділі 3.2. «Презумпція обов’язковості зазначених у законі засобів доказування для встановлення обставин справи» проаналізовано наукові, нормативно-правові джерела та судову практику з проблеми використання та встановлення проблеми допустимості доказів.

Допустимістю доказів є відповідність нормам моральності, істинності, а також вимогам закону щодо джерела, способу збирання і залучення в кримінальний процес відомостей. Розглядаються основні елементи допустимості, такі як: 1) залучення належного суб'єкта, уповноваженого проводити процесуальні дії, спрямовані на отримання доказів; 2) належне джерело фактичних даних (відомостей, інформації), що становлять зміст доказу; 3) належна процесуальна дія, спрямована на отримання доказів; 4) належний порядок проведення процесуальної дії (судового чи слідчого), використовуваного як засіб отримання доказів.

Дисертанткою пропонується визначення презумпції обов’язковості зазначених у законі засобів доказування для встановлення обставин справи як правового явища, спрямованого на реалізацію суб’єктом процесу доказування повноважень, з метою отримання фактичних даних, що становлять зміст доказу, в законному порядку проведення процесуальних дій.

Ця презумпція забезпечить не тільки дотримання учасниками досудового розслідування та суду «належної» процедури отримання та використання доказів в матеріалах досудового розслідування, але дасть змогу стороні захисту та обвинувачення застосувати отримані матеріали для встановлення обставин справи. Звичайно, всі дані повинні містити в собі елементи допустимості, достатності та достовірності, джерело доказу не повинно суперечити вимогам закону. Тому, дисертантка пропонує доповнити статтю 86 КПК України «Допустимість доказів» частиною 3 такого змісту: «при визначені допустимості доказів використовувати презумпцію обов’язковості зазначених в законі засобів доказування для встановлення обставин справи».

У підрозділі 3.3 «Презумпція недостатності визнання особою своєї вини для постановлення обвинувального вироку» досліджується проблема самообмови, якою досить часто зловживають працівники правоохоронних та судових органів.

Самообмовою є завідомо неправдиві показання підозрюваного (обвинуваченого) з приводу своєї уявної причетності до злочину.

Виділяється класифікація самообмови, яка поділяється на просту (самозвинувачення) і складну, що містить поряд з самозвинуваченням обвинувачення інших осіб. Існують такі види самообмови: 1) повна самообмова (при абсолютній непричетності заявника до злочинів); 2) часткова самообмова (якщо причетність до злочину в якійсь мірі існує); 3) реальна самообмова (щодо злочину, дійсно кимсь вчиненого); 4) нереальна самообмова (щодо вигаданого злочину).

Щоб уникнути винесення обвинувального вироку на основі визнання особою своєї вини, пропонується більш детально досліджувати це питання, починаючи з моменту внесення відомостей до ЄРДР і закінчуючи переглядом судових рішень за нововиявленими обставинами. Саме постановка судом питання обвинуваченому про визнання ним своєї вини суперечить принципу презумпції невинуватості і моральним основам кримінального судочинства. Визнання обвинуваченим своєї вини є проявом його психічного ставлення до обвинувачення, що не несе доказової інформації, яке в жодному випадку не може бути покладено в основу обвинувачення. У випадку визнання обвинуваченим звинувачення адвокат зобов’язаний з’ясувати причини такого визнання, запропонувати відмовитися від самообмови, якщо вина обвинуваченого не підтверджується матеріалами справи, але в будь-якому випадку адвокат не може займати у справі позицію, протилежну позиції його підзахисного.

Необхідно виключити визнання обвинуваченим своєї вини як доказу у кримінальній справі та відповідно змінити норми КПК України, що регламентують порядок допиту підозрюваного на досудовому розслідуванні. Пропонується частину 1 статті 470 КПК України («Обставини, що враховуються прокурором при укладенні угоди про визнання винуватості»), доповнити пунктом 5: «виключення можливості самообмови, а у випадку її виявлення, в повній мірі дослідити усі обставини її виникнення».

Використання презумпції недостатності визнання особою своєї вини для постановлення обвинувального вироку буде мати належне місце, та зможе забезпечити не притягнення до кримінальної відповідальності осіб, не винних у вчиненні злочину.

У підрозділі 3.4. «Презумпція істинності вироку» проаналізовано особливості винесення судом законного, обґрунтованого, вмотивованого судового рішення.

Досліджуючи різні погляди щодо поняття істинності, дисертантка дійшла висновку, що істина досягається в ході досудового розслідування в результаті всебічного, повного і об'єктивного дослідження всіх обставин, що підлягають доказуванню по кримінальній справі. Тому досягнення істини в ході розслідування дозволить прийняти правильне рішення про подальше направлення матеріалів.

Для встановлення презумпції істинності вироку саме на суд покладається важливий обов’язок встановити істину у матеріалах досудового розслідування. При цьому в юридичній літературі відсутнє однозначне розуміння характеру істини, що встановлюється у матеріалах досудового розслідування та відображається у рішенні суду. Саме тому, метою забезпечення законності, 49,4% опитаних респондентів вважають за необхідне використання правових презумпцій.

Досліджуються положення щодо спростовності чи неспростовності презумпції істинності вироку. Слово «презумпція» в контексті істинності вироку підкреслює можливість спростувати істинність вироку, але в установленому законом порядку. Правова презумпція тому і є правовою, що сприймає лише правові заперечення.

На думку дисертантки, презумпція істинності вироку (чи іншого судового рішення) виконує функції, що виходять за рамки окремих юридичних процесів. Потреба в презумпції істинності вироку полягає у тому, що вона зумовлена функціональними запитами держави, необхідністю здійснення законного і налагодженого процесу розгляду справ. Основним завданням держави є завершення розгляду матеріалів досудового розслідування та винесення відповідного рішення. І в цьому сенсі фраза «вирок встановлює істину» може розумітися не тільки як підсумок правильного ретроспективного пізнання обставин кримінальної справи, але і як прояв державної владної волі.

Норми кримінального процесуального закону передбачають, що рішення суду повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим (ч. 1 ст. 370 КПК України) та підтверджене доказами, які мають бути досліджені під час судового розгляду та оцінені судом (ч. 3 ст. 370 КПК України). Тому, дисертантка вважає за необхідне доповнити пункт 5 статті 370 КПК України: «Рішення (вирок) суду має бути істинним, містити в собі положення правильності кримінально-правової кваліфікації вчиненого, відповідності покарання, правильності вирішення всіх інших кримінально-правових і кримінально-процесуальних питань».