ФЕНОМЕН ТВОРЧЕСТВА В СОВРЕМЕННОМ СОЦИУМЕ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність дисертаційного дослідження, мета і завдання, а також способи їх вирішення, конкретизуються об’єкт, предмет і методологія роботи, визначається теоретичне і практичне значення отриманих результатів, їх наукова новизна, формулюються основні положення, які виносяться на захист, вказуються форми апробації результатів дисертаційної роботи і публікації по темі, що досліджується.

У першому розділі «Методологічні підстави соціально-філософського дослідження феномена творчості» розкриваються основні методи розуміння природи творчого феномена у контексті сучасного соціуму. Доводиться, що феномен творчості найдоцільніше вивчати з позиції системного аналізу у якому об’єднані теоретико-методологічні підходи (діалектика, метафізика, синергетика), оскільки саме вони дозволяють розглядати його як вид складноорганізованої дії.

Простежується теоретико-концептуальне оформлення теорій творчості минулого та сьогодення.

У підрозділі 1.1. «Діалектика та метафізика як методи аналізу феномена творчості» описуються відмінності та взаємозв'язки між діалектичним і метафізичним методами при дослідженні творчості. Автор виходить з того, що за допомогою діалектичної парадигми у вивченні фе­номена творчості можна знайти глибинні суперечності, виявити їх природу і структуру. Найбільш складною є суб'єкт-об'єктна суперечність, що неминуче виникає при контакті людини-творця з навколишнім світом.

Діалектика прагне пояснити акт творчості на основі встановлення в ньому логічних зв'язків і виявлення ряду причинних закономірностей. У свою чергу, метафізика стосується царини непізнаного, трансцендентного, у той же час не зменшуючи ролі об'єктивних наукових досліджень, що були раніше проведені в цій галузі. Тому можна вважати, що діалектика і метафізика мають точки зіткнення щодо поглядів на феномен творчості. Діалектичний підхід за допомогою логіки долає обмеженості і крайнощі метафізичного методу, тоді як метафізична парадигма дозволяє узагальнити всі наукові знання.

У контексті метафізики творчість постає у вигляді абстрактного, загального поняття, що охоплює цілий комплекс різних явищ. Проста, єдина, цілісна творчість зводиться до рангу вищого принципу, що пронизує усе суще, домінує над людиною, розчиняється в природі, присутня як духовний початок у кожному пориві, дії, спонуканні до дії. Феномен творчості у такому разі не потрібно осягати за допомогою логічних висновків, його слід приймати як позачуттєву даність, приховану від усвідомлення.

Не зважаючи на актуальність використання діалектичного і метафізичного підходів у дослідженні феномена творчості, у кожному з них можна відзначити деякі крайнощі, з урахуванням яких неможливе повне і об'єктивне складання наукової картини творчості.

У підрозділі 1.2. «Методологічні можливості дослідження творчості у контексті синергетики» феномен творчості аналізується в контексті синергетичної парадигми як вид складноорганізованої дії, що приводить до спонтанної кооперації всіх рівнів та задіяних у творчості елементів.

У процесі творчості найбільш активно задіяно два основні елементи: людина-творець і продукти творчості, які, у свою чергу, містять видові підсистеми. Як творець, так і продукти творчості не можуть бути об’єктивно розглянуті лише за допомогою логічного аналізу. В цілому кожен з двох елементів, узятих окремо, структурно-гармонійний, закінчений, здібний до фундаментальної самоорганізації.

Прагнення до перетворення навколишньої дійсності викликає хаотичний дисонанс у свідомості людини-творця, що у свою чергу, приводить до дисипативності, неврівноваженого стану. Це і є стимул до дії, до перебудови всіх елементів. Далі, у свідомості автора утворюються ідейні кола, атрактори, що пронизують сферу мислеобразів. Завдяки їх впливу, що розростається, відбувається рух окремих, роз’єднаних думок до осередку ідейної множини. Також береться до уваги роль нестійких змінних, певних Х-фрагментарних частинок, що функціонують незалежно від ідейного субстрата. Саме вони роблять набагато більш значущою категорію можливості у взаємозв’язку з дією біфуркаційних механізмів.

Обґрунтовано, що у порівнянні з діалектичним і метафізичним мето­дами синергетика дозволяє представити творчість як складно організовану діяльність відкритих неврівноважених систем.

Методи, що проаналізовані вище, використовувались при дослідженні проблеми творчості протягом усієї історії філософії. Тому у наступному підрозділі 1.3. розглянуто тільки «Концептуальне оформлення проблеми творчості в соціально-філософському дискурсі», де стверджується, що в ході еволюції теоретичного каркасу креативного феномена уявлення про нього зазнавали всіляких видозмін. Так, на Стародавньому Сході творчий порив пов'язували з етичним і моральним принципами, пошуками гармонії та краси у певному «трансцендентному вакуумі». Показана специфіка тлумачення творчості у епоху античності як непостійної, нестійкої форми буття, пов'язаної з людським життям.

Середньовіччя також не могло повною мірою розкрити сутність творчості, людина залишалася скутою етично-релігійними нормами. Тільки з настанням епохи Відродження людина поступово почала розглядати себе як творця, розумну  частку Божественного універсуму. Пантеїзм Відродження трактував творчість як мистецтво в найширшому сенсі, як найблагородніший і вищий акт на Землі. Власне, саме з цієї епохи і простежується інтерес до особистості автора. В епоху Реформації творчість почала визначатись як операційна дія, спрямована на практичний результат. Показано, що у філософії Нового часу зіткнулися дві крайні думки відносно визначення феномена творчості. Перша, раціоналістична, така, що займала переважні позиції, відштовхувалася від вчень мислителів Відродження, які намагалися розглядати творчість як похідну від акту пізнання. Представники другого напряму, близького до сенсуалістичного розуміння, навпаки,  схилялися до трактування творчості як довільної реакції на комплекс зовнішніх подразників. Особливість німецької класичної філософії полягала в тому, що в ній уперше була зроблена спроба осмислити сутність творчості як ідеального першоджерела перетворень. Тепер вже не надприродні сили, а особистість відіграє основну роль на арені історичних подій. З позиції марксизму творчість підносилась до рівня всезагальної сутнісної ознаки соціального суб’єкта, розглядалась як практично-перетворювальна діяльність взагалі, повинна була не тільки приносити моральне задоволення, але й бути суспільно-корисною. Таке розуміння творчості у марксизмі не передбачало зосередження на особливому та унікальному у творчому процесі. Філософія життя та екзистенціалізм трактували творчість як  сутнісно-особову, ідеальну властивість, що дозволяє індивіду втілити та реалізувати справжню свободу. М. Бердяєв саме у творчості бачив шлях до відновлення та вічного життя. Представник інтуїтивізму А. Бергсон надавав властивість творіння не тільки людині, а й природі.

У дисертації артикульовано позицію, що творчий порив не тільки є необхідною передумовою історичного розвитку суспільства та його рушійним чинником, але він і сам є історичним продуктом. Абсолютно по-іншому розуміється творчість в таких філософських напрямах, як неопо­зитівізм, прагматизм, інструменталізм. Творчість для представників вказаних філософських течій – зовсім не трансцендентне натхнення, а, радше, складна проблемна ситуація, що вимагає нестандартного, оперативного рішення, креативного завдання.

Внаслідок здійсненого у підрозділі аналізу позицій сучасної філософії щодо творчості, зроблено наступні висновки до першого розділу. Для більш глибокого аналізу феномена творчості необхідне звернення до синергетики, зокрема – до концепції переходу системи на новий рівень розвитку. За допомогою теорії самоорганізації складних систем феномен, що вивчається, постає як складна діяльність різноманітних структур.

У зв'язку з цим сформульована тема другого розділу – «Модифікації феномена творчості в сучасній соціальній реальності». У розділі йдеться про роль та особливості творчості в сучасну епоху, аналізуються соціально-філософські аспекти трансцендентальної зумовленості творчості в сучасному соціумі.

У підрозділі 2.1. «Творчість як складноструктурована соціальна діяльність» розроблена ідея про те, що в наш час творчість набуває абсолютно інших модифікацій, ніж раніше; людина-творець використовує оригінальні методи і засоби для досягнення висунутих нею цілей. Машина стає об'єктом евристичного пізнання. Одночасно сама людина з її таємницями, глибинами і багатством внутрішнього світу знову залишається «в тіні», тоді як розгадку творчості, її сенс потрібно шукати саме у свідомості й підсвідомості творчого суб’єкта.

Аргументується думка про те, що для більш адекватного уявлення про творчість необхідне повною мірою вичерпне пояснення її природи з урахуванням усіх визначальних чинників. Таку можливість дає сучасне розуміння дійсності як випадкового набору елементів буття, котрі взаємодіють, спонтанно комбінуючись у різнорівневі системи.

Особлива увага приділяється спробам вчених проводити маніпуляції відносно творчого акту разом з прагненням прискорити його або запрограмувати потрібний результат. Доводиться, що людина-творець є складною, відкритою системою, що обмежує можливість впливати на її свідомість і знаходити ті самі критичні пороги, після яких безпосередньо починається творчий процес.

Прагнення до самостійності, самореалізації, саморефлексії притаманне людині-творцю так само як і складним системам, що здатні до самоорганізації. Тому принцип само є рушийною силою творчості, її незмінним законом.

У підрозділі 2.2. «Трансцендентальна обумовленість творчості» стверджується, що без глибокого занурення в проблему продуктивної уяви неможливе розкриття творчої природи. З іншого боку, для повного, а не поверх­невого вивчення продуктивної уяви необхідно зануритись у глибини свідомості та несвідомого, підсвідомих порогів, що впливають на формування нових образів. Йдеться про те, що трансцендентальна зумовленість творчої уяви – важливий ступінь у дослідженні первинних витоків мислетворчого конструювання. Трансцендентально-аперцептивне сприйняття можна розглядати сполучною ланкою між спогляданням і переробкою зовнішніх імпульсів.

Завдяки цілісному синтезу трансцендентальної єдності творчої уяви можна прийти до дійсного збагнення матеріального світу.

Трансцендентальна уява тим і відрізняється від емпіричної, що перша здатна відображати предмети в їхньому багатстві та різноманітті, тоді як друга вихоплює окремі роз’єднані фрагменти буттєвого універсуму. Трансцендентальні форми креативної уяви – це необхідний атрибут людського буття, межа ідеальних прагнень, особової самореалізації. Оскільки у сучасному соціумі творчість набуває досить нестандартних форм, переноситься у віртуальну сферу, яка наближена до трансцендентальної образної дійсності, детальний аналіз природи творчої уяви повинен включати чинник першоінтенціональних форм свідомості.

Підрозділ 2.3. «Трансцендентальність як детермінанта  творчого акту: соціально-філософський аспект» присвячений аналізу феномена творчості як виду дії, до якого залучені взаємопов’язані системи, що здатні до самоорганізації, пошуку основи, що їх об’єднує. Фундаментом корпора­тивних структур, котрий забезпечує злагоджену роботу всіх компонентів, виступає первинна ідейна наповненість, що створює силове поле навколо незалежних елементів свідомості. Поступово вона поширюється і на простір зовнішньої реальності, включається в утворення нових систем.

Спонтанна самоорганізація, як в біологічних, так і в соціальних системах, наводить на думку про її змістовну запрограмованість, що дотепер є не розкритою об'єктивно. Творчість також протікає у певних суб'єктивних межах. Сценарій її втілення є непередбачуванним, якщо намагатися розкрити його шляхом логічних міркувань.

Автором висувається гіпотеза про те, що творчість членує дійсність на частини, дозволяє входити у віртуальний світ зі зміщеним простором і часом. Щось подібне можна спостерігати і в складноструктурованих системах. Елементи таких систем функціонують згідно з прихованим просторово-тимчасовим законом, запрограмованим ззовні. Причини, що спонукають людину-творця спрямовувати свої думки, а пізніше та дії до творчого ідеалу, і є тими самими мікроскопічними коливаннями, що викликають дисипативні хвилі в системі, вони ж трансцендентальні джерела свідомості, трансцендентні основи сущого.

Аналіз трансцендентальності дозволяє будувати вірогідні гіпотези з приводу зародження творчого мислеобразу. Непізнане складне в даному випадку виступатиме можливою формою майбутнього продукту, біфуркацією, що веде до новаційних змін. Оскільки творчість завжди є видом функціонування складноорганізованих відкритих систем, перетворення в ній можуть відбуватися на будь-якому рівні, носити різний характер.

Таким чином, розгляд творчості як праці систем, що організовано і продуктивно взаємодіють одна з одною, дозволяє припустити, що все трансцендентальне у творчому акті, рано чи пізно, знаходить своє втілення в продуктах творчості, виявляється в повсякденній реальності як гармонійне ціле, що продукується суб’єктом творчості.

У висновках до другого розділу йдеться про те, що трансцендентальна основа продуктивної уяви є найважливішою складовою творчого акту. Трансцендентальність проявляє себе як в неусвідомлених творчих імпульсах, так і при раціональному осмисленні креативних поривань. Але, на думку автора, розглядати трансцендентальність у зв'язку з синергетичним методом відносно до феномена творчості, ефективніше з урахуванням варіативної складової, ймовірної детермінанти.

Саме цьому питанню присвячений третій розділ дисертації «Чинник вірогідності у процесі творчості». У розділі розглядається значення інтуїції як біфуркаційного вибору, що здійснюється у процесі планування ідейного задуму, простежується історична еволюція теорій про людину-творця як найбільш складну з систем, що задіяні у творчому акті.

У підрозділі 3.1. «Творча інтуїція як імпульс перетворення соціального буття» запропоноване соціально-філософське осмислення інтуїції, яка безпосередньо пов'язана з розумінням прихованих структурних основ творчого акту, що дозволяють продукувати нові ідеї. Мова йде про те, що при дослідженні інтуїтивного пізнання неминуче доводиться зтикатися з труднощами, однією з яких можна вважати спробу розмежування видів інтуїції. Філософське судження про інтуїцію полягає у тому, що це форма осягнення  містичного знання, досвіду зіткнення з чимось, що не підлягає аналізу і класифікації. В іншому випадку її розуміння, вона вже, по суті, не буде тим, що прийнято вкладати в її загальноприйняте значення. Без відчуття своєрідності інтуїтивної здогадки не можливо оцінити й її значущість.

Розуміння інтуїції як новаційного, спонтанного процесу логічно приводить до синергетики, що саме і вивчає такі явища, як нестабільність, дисипативність, оновлення.

З позиції автора дисертації, найбільш ефективно інтуїтивне прозріння характеризується синергетичною парадигмою при описі проходження системою біфуркаційної точки. У креативному акті, у дії складних систем, здатних до самоорганізації, провідну роль грає ідея, мета, що спочатку виникає у свідомості автора. У зв'язку з цим в наступному підрозділі досліджується проблема людини-творця як першопричини появи нового.

У підрозділі 3.2. «Людина-творець – біфуркаційна точка комплексу систем, що здатні до самоорганізації» підкреслюється, що без розуміння людини-творця як складної найбільш значущої системи, з усіх задіяних у творчому акті, неможливе синтетичне узагальнення наявних спостережень і відкриттів даного напряму. У історії соціально-філософської думки даний аспект є одним з небагатьох, звернення до якого, визначає запити і потреби часу, регулює етичну сферу. Сучасні філософські теорії, у своїй більшості, мають одну загальну тенденцію до розгляду проблеми митця з точки зору її категоричної незбагненності.

З точки зору автора, інтуїтивне  саме пов’язане з невизначеним, неврівноваженим, тому й свідомість людини-творця, у якій народжується ідейне зерно, можна уявити як біфуркаційне коло, що несе у собі певний набір ймовірностей.

Соціально-історична цінність вивчення проблеми людини-творця міститься в прагненні висловити найбільш яскраві риси сучасності, зафіксу­вати в художньому образі фрагменти подій, вчинків, часу.

Підкреслюється, що функції людини-творця та творчості як процесу різні за своїм призначенням, у тому відношенні, що перша найбільш суб’єктивна та орієнтована на особистісний зміст, а друга, в традиційному розумінні, проходить процес об’єктивації та інтерпретації. Концепт творчості містить у собі, в тому числі, і концепт автора як одну зі своїх складових. Акт творчості стирає грані між індивідуальним початком та суспільною єдністю, на поверхню виштовхуються сутнісні сили, відкриваються раніше приховані аспекти буття.

У висновках до третього розділу акцентовано думку про те, що аналіз природи інтуїції, яка спонукає до процесу виникнення творчих продуктів сприяє розкриттю механізмів свідомості людини-творця, природи глибинних імпульсів та осягнень.