Розвиток художньої освіти на Поділлі в кінці ХІХ – на початку ХХ століття

Краткое содержание

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність і ступінь вивчення обраної проблеми, визначені хронологічні межі дослідження; визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, розкрито методологічні основи дослідження, схарактеризовано наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи.

У першому розділі – “ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ ХУДОЖНЬОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ” – на основі аналізу архівних джерел та наукової літератури визначено етапи становлення та розвитку художньої освіти  в Україні Х– початку ХХ ст.

Розглянувши мистецькі та освітні процеси Київської Русі, ми можемо визначити такі ознаки, що дають нам право говорити про витоки художньої освіти в Україні: відкритість мистецтва до прогресивних впливів ззовні, соціально-культурна потреба в художніх кадрах, навчальна та творча діяльність місцевих майстрів під керівництвом провідних закордонних майстрів, врахування мистецького досвіду минулого, впровадження елементів художнього та художньо-ремісничого навчання в навчальних закладах.

Говорити про чітку систему художньої освіти ще зарано, але освітньо-художні процеси на території України дають можливість виокремити свої етнічні прояви, які поступово виллються в національний стиль мистецтва, а згодом – в українську художню школу. До неї на етапі Київської Русі належить школа Києво-Печерського монастиря, що виокремило напрями розвитку художньої освіти, в лоні якої розвивалися києво-чернігівська, новгородська та галицька школи. На другому етапі (ХІV – XVII ст.) в Україні відкривається велика кількість цехових організацій ремісників та малярів (Львівський малярський цех XVI ст). Продовжує свою традицію Київська лаврська іконописна школа. Третім етапом (XVII – XIX ст.) становлення художньої освіти в Україні було створення вищих навчальних закладів – Київського та Харківського колегіумів-академій (в класах рисунка і малярства).В другій половині ХІХ століття створюються художні школи (Київська, Одеська та Харківська), які фактично стали центрами художньої освіти. Національна традиція, що розвивалася найкращими педагогами І.Саблуковим, В.Штернбергом, Т.Шевченком, К.Трутовським, М.Мурашком, зберігала свою самостійність. Це й спричинило появу провінційних художніх шкіл, якими були Одеська художня школа (1865), Київська рисувальна школа М.Мурашка (1875) та Харківська школа М.Раєвської-Іванової (1869). Вихованцям художніх шкіл України кінця ХІХ століття були М.Пимоненко, В.Орловський, С.Васильківський, І.Труш, К.Костанді та інші. Діяльність згаданих вище приватних художніх шкіл призвели до утворення в Одесі і Києві (1901)  та  в Харкові (1912) художніх училищ. Одночасно в багатьох містах України відкриваються художньо-ремісничі та художньо-промислові училища, які вимагали висококваліфікованих художньо-педагогічних кадрів. Поряд з Імператорською академією мистецтв Росії, художня освіта українців продовжувалася у Віденській академії мистецтв, Паризькій академії та Краківському університеті.

Наприкінці грудня 1917 року в Києві була створена Академія образотворчих мистецтв. Заснована вона першим президентом України М.Грушевським, художниками О.Мурашком, В.Кричевським, Ф.Кричевським, М.Бойчуком, Г.Нарбутом та іншими. Збільшується кількість художніх училищ та художньо-промислових майстерень. Створюються Дніпропетровське (1925), Луганське (1927), Київське (1936), Кримське (1937), Львівське та Косівське (1939) художні училища. Львівське училище існувало ще до возз’єднання  Західної України. З 1917 по 1920 роки воно мало назву промислової школи з текстильним відділом, гапту та коропок, з 1920 року - промислова школа з відділом штук пластичних, а саме: малюнок, живопис, графіка, скульптура, художній текстиль і кераміка. Вижницьке училище прикладного мистецтва було створено в 1940 році,  після приєднання до Радянського Союзу Бессарабії. Але воно має свою передісторію. Спочатку воно називалося Вижницькою крайовою школою різьбярства і металевої орнаментики (1905 рік), а з 1940 року – Вижницька художньо-промислова школа.

Мистецька освіта української еміграції продовжувала і розвивала загальноукраїнську традицію, сприяла популяризації національного мистецтва і вишуковувала модерністські напрями в його лоні. До найбільших центрів художньої освіти української еміграції досліджуваного періоду належали: Українська студія пластичного мистецтва (1922 – 1947 рр., Прага), Українська мистецька паризька школа (1908 – 1914 рр., Париж). Разом з тим, працювали студії та майстерні видатних художників. Українську художню школу представляли С.Мако, І.Кулець, І.Мозалевський, К.Стаховський, С.Тимашенко, І.Мірчук, С.Літов, Ю.Русов, В.Січинський, Ф.Слісаренко, Р.Лісовський, О.Архипенко, М.Бойчук, М.Касперович, Є.Кузьмин, А.Прахов, М.Петров, Г.Павлуцький, К.Широцький, Г.Крук, М.Паращук та багато інших. Навчальні заклади за межами України яскраво ілюстрували вже сформовану українську художню школу і традицію.

Узагальнюючи результати історико-педагогічного аналізу передумов розвитку художньої освіти, можна виділити такі аспекти: українське мистецтво Київської Русі базувалося на складному синтезуючому процесі розвитку самобутнього слов’янського мистецтва, візантійського і східного (арабського) мистецтва, що й заклало основи для розвитку художньої освіти; поширення готичних та ренесансних тенденцій на основі цехових організацій ремісників та малярів дало можливість виділити самобутні ознаки не тільки творів мистецтва, а й підходів до художньої освіти шляхом вільного трактування зразків європейського мистецтва, канонів та захопленням традиціями ужиткового мистецтва; запровадження в колегіумах-академіях курсів з вивчення малярства, пластики та гравіювання, що говорить про проникнення художньої освіти у вищі навчальні заклади і загострює нагальну потребу у створенні власних вищих художніх навчальних закладів; запровадження академічної системи художньої освіти в рисувальних та живописних класах Харківського колегіуму, що було першою спробою відкриття Української академії мистецтв ще в далекому 1768 році; розширення системи навчальних закладів, що займаються художньою освітою, та утворення професійних художніх навчальних закладів середнього типу сприяло підготовці великої кількості професійних художників, що пізніше стали фундаторами Української академії мистецтв; утворення художніх училищ в Києві, Харкові та Одесі, де поряд з академічною традицією утверджувалися нові методичні прийоми у навчанні мистецтва художньої творчості; діяльність художньо-промислових та художньо-ремісничих шкіл на Україні як оплот поширення національного стилю на основі декоративно-прикладного мистецтва; утворення академії образотворчого мистецтва в Києві, яка впроваджувала нові форми організації навчання, що базувалися на запровадженні майстерень викладачів-художників з власними програмами діяльності; поширення модерністських ідей в мистецтві та їх вплив на художню освіту дало можливість розвиватися авторським школам О.Новаківського, М.Бойчука, О.Архипенка та багатьох інших; діяльність художників та художніх навчальних закладів за межами України сприяла інтеграції українського мистецтва з світовим та утвердженню національної художньої школи.

 У другому розділі – “Художня освіта НА ПОДІЛЛІ В ДОСЛІДЖУВАНИЙ ПЕРІОД І ПЕРСПЕКТИВИ ЇЇ ВДОСКОНАЛЕННЯ” – визначено особливості загальної та професійної освіти в подільському регіоні кінця ХІХ – початку ХХ століть. Цей період характеризувався значними соціально-економічними й суспільно-політичними змінами, що визначали шлях розвитку культури, мистецтва й загальної освіти. Активізацію культурного життя регіону зумовили визначні творчі і педагогічні досягнення Кам’янець-Подільської художньо-промислової школи та інших навчальних закладів.

У розділі викладено результати аналізу стану художньої освіти середніх навчальних закладів Поділля у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Всього на Поділлі в цей період діяли чоловічі та жіночі гімназії, які підпорядковувалися Міністерству народної освіти (чоловічі гімназії: Кам’янець-Подільська (1833), Немирівська (1838), Жмеринська (1907), Вінницька приватна (1907), Балтська (1909), Вінницька міська (1909), Гайсинська (1909), Могилів-Подільська (1911), Летичівська (1913), Брацлавська (1914); жіночі гімназії: Вінницька (1900), Немирівська (1902), Балтська (1903), Могилів-Подільська (1907), 2-га Вінницька (1911), Барська (1911)). До приватних жіночих гімназій належали: Кам’янець-Подільська С.Славутинської (1905), Проскурівська Н.Харюзової (1905), Барська Л.Ващенко-Захарченко (1905), Вінницька І.Драгоманової (1906), Жмеринська І.Лукашевич (1909), Тульчинська О.Звиноградської (1913). До найдавніших жіночих гімназій на Поділлі, яка належала Відомству імператриці Марії, відносилася Кам’янець-Подільська гімназія (1867). Також середньою освітою займалися технічні, реальні, комерційні, училища, які підпорядковувалися Міністерству народної освіти. До них належали: Кам’янець-Подільське середнє 8-ми класне технічне училище (1903), Вінницьке реальне училище (1885-1890), Барське реальне училище (1906),  Кам’янець-Подільське приватне реальне училище І.Р.Мазінга (1907-1909), пізніше – приватне комерційне училище, Проскурівське реальне училище (1907), Могилівське комерційне училище (1907). До педагогічних та інших навчальних закладів відносилися: Вінницький учительський інститут (1912), Вінницька учительська семінарія (з 1907 року у с.Потоки Вінницького повіту, а з 1909 року – у Вінниці), Камянець-Подільська учительська семінарія (1912), Ольгопільська учительська семінарія (1914). У підпорядкуванні у Святійшого Синоду були: Камянець-Подільська духовна семінарія (з 1798 у Шаргороді, а з 1805р. у Камянець-Подільському), Тульчинське єпархіальне жіноче училище. У підпорядкуванні Міністерства внутрішніх справ знаходилися: Камянець-Подільська фельдшерсько-акушерська школа (1905), та Камянець-Подільська художньо-реміснича навчальна майстерня (1905). У навчальні плани  згаданих вище закладів освіти входили предмети образотворчого циклу. З проведеного аналізу стану загальної художньої освіти в середніх навчальних закладах Поділля можна зробити такі висновки: предметам образотворчого циклу в навчальних планах приділялася неоднакова і недостатня увага; зміст навчання зазнавав постійних змін і уточнень, що підтверджується постановами та рішеннями педагогічних рад 1879, 1905, 1907, 1909 років; відмінності в навчальній підготовці хлопців і дівчат з образотворчого мистецтва призводили до диспропорції в художній освіті; орієнтація загальної художньої освіти на ремісниче чи технічне спрямування поступово призводила до скорочення, а іноді й  вилучення малювання з навчальних планів, що сприяло розвитку професійної художньо-ремісничої освіти; погане забезпечення вчительськими кадрами художнього напряму негативно позначалося на якості образотворчої підготовки.

У розділі розглянуто проблеми розвитку професійної художньої освіти на прикладі Кам’янець-Подільської художньо-промислової школи. Кам’янець-Подільська художньо-реміснича школа була заснована в 1905 році. Ініціатором і першим керівником був В.Розвадовський. Школа направлена на навчання селянських дітей образотворчого мистецтва та підготовку майстрів гончарного профілю. В основу діяльності Кам’янець-Подільської художньо-ремісничої навчальної майстерні, за статутом (1911), покладено прагнення сприяти розвитку, головним чином, гончарного виробництва на Поділлі шляхом підготовки спеціалістів-інструкторів з художнього та утилітарного керамічного виробництва, а також завдання загального розвитку в учнів графічної та образотворчої грамотності та виховання художнього смаку, необхідного не тільки для розвитку декоративно-ужиткового мистецтва, а й для загальної художньої вихованості. Підсумком навчання в ремісничій школі було виконання екзаменаційної, так званої кваліфікаційної, роботи, за що й давалося звання майстра кераміки. Зваживши ще й на те, що велика частина учнів була селянського походження, випускники отримували високу професійну підготовку, маючи, з одного боку, новий заробіток, а з іншого – поширювали і прищеплювали чуття і любов до краси, виховували художній смак.

У 1930 році художньо-промислову школу було перетворено на склокерамічний технікум. Цей технікум мав технічне спрямування і готував спеціалістів для керамічної промисловості. Функціонував до 1933 року, після чого студентів було переведено в технікум до міста Балахни Горьковської області.

За час діяльності школи вироби її вихованців, більшість яких була витримана в стилістиці народного мистецтва Поділля, експонувалися на багатьох європейських виставках: в Єдинцях (1905), в Санкт-Петербурзі (1913), в Києві (1913), на художньо-промисловій виставці в Берліні (1914), в Ліоні (1914), на сільськогосподарській виставці в Москві (1922), на Всесоюзній кустарній виставці в Москві (1923).

 Творчий шлях Кам’янець-Подільської школи є яскравим віддзеркаленням процесів, пов’язаних із розвитком українського професійного керамічного мистецтва на початку ХХ століття і української професійно-художньої освіти і може слугувати зразком для використання в сучасних умовах на основі гармонійного поєднання ремісничої підготовки з художнім вихованням.

 Художньо-педагогічною діяльністю на Поділлі в ХІХ — початку ХХ ст. займалися І.Васьков, І.Грейм, В.Розвадовський, В.Гагенмейстер, М.Роот,  М.Добровольський, І.Захаров, Г.Журман, О.Адамович, Д.Жудін, Т.Вторжецький, В.Коренєв, А.П’янкова, І.Климентович, Н.Вишневська, О.Грен і багато інших. На жаль, дуже мало архівних матеріалів мають інформацію про вчителів малювання, а тому ця проблема вимагає подальшого дослідження.

         Здійснений аналіз архівних джерел дає підстави стверджувати, що яскравою сторінкою розвитку художньої освіти на Поділлі є творчість художника-передвижника В.Розвадовського, який жив і працював тут у 1904 – 1908 роках. На жаль, вивченню творчої спадщини В.Розвадовського приділяється мало уваги, а він був засновником першої та єдиної художньої школи для сільських дітей в Україні цього періоду. В.Розвадовський організовував пересувні виставки картин художників по Україні (1904, 1905), створив дитячу художню школу-інтернат для сільських дітей, проводив бесіди з мистецтва та народної творчості в селах Поділля, організував художньо-керамічну майстерню в Кам’янці-Подільському, активно популяризував подільське декоративно-ужиткове мистецтво. На основі архівних матеріалів у дисертації висвітлено зміст та особливості організації навчально-виховного процесу Подільської художньо-промислової школи.

Після  В.Розвадовського майстернею завідував М.Роот – випускник  Академії  мистецтв (1908 – 1913). У цей час рисувальні класи з керамічним відділенням були перейменовані на художньо-ремісничу навчальну керамічну майстерню з рисувальними класами. Практичний досвід викладачів школи, випускників Коломийської гончарної школи, Миргородської художньо-промислової школи, Строганівського училища спрямовувався в єдине русло випускником Санкт-Петербурзького училища Штігліца В.М.Гагенмейстером, який керував школою у 1916 – 1933 рр. В.Гагенмейстер був директором Кам’янець-Подільської художньо-промислової школи аж до її закриття.

 В.Розвадовський, М.Роот та В.Гагенмейстер зробили найбільше у справі розвитку професійної художньої освіти на прикладі Кам’янець-Подільської художньо-промислової школи. Їх діяльність, діяльність всього викладацького складу школи заклали ті своєрідні регіональні особливості подільської художньої школи, що дає нам право стверджувати про її самобутність і зобов’язує на використання їх позитивного досвіду сьогодні. В різні періоди 1908 – 1922 рр. у школі викладали М.І.Добровольський, І.М.Захаров, Г.Д.Журман, О.М.Адамович, Н.Д.Вишневська, Л.Розов, А.Вронський, В.Завадський, О.Ялковський, М.Корицький, М.Романів.

На основі аналізу діяльності Кам’янець-Подільської художньо-промислової школи початку ХХ століття і стану художньої освіти на Поділлі визначено актуальні для сьогодення краю тенденції художньої освіти, які в навчальних закладах досліджуваного періоду постійно збагачувалися, вдосконалювалися і примножувалися. Це – гуманізація та гуманітаризація освітнього процесу засобами образотворчого мистецтва; вплив мистецтва на загальний духовний розвиток особистості; взаємозв’язок усіх форм художньої освіти (академічної, модерністської, народної); пріоритет духовного і морально-релігійного компонентів у художньо-естетичному вихованні; вдосконалення засобами образотворчого мистецтва професійно-педагогічної підготовки вчителя; вдосконалення різних видів і форм організації художньої діяльності на основі українського декоративно-ужиткового мистецтва з використанням кращих зразків світового мистецтва; культурно-просвітницька орієнтація художньої освіти в навчальних закладах різного типу.